Розгляд проблем приватного та публічного права в рамках теорії держави і права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

I. Приватне і публічне право: з історії становлення та розвитку

1.1 Становлення та розвиток приватного та публічного права в зарубіжних країнах

1.2 Становлення та розвиток приватного та публічного права в Росії

1.3 Критерії розмежування та взаємодії приватного та публічного права

II. Приватне і публічне право у системі Російської Федерації

2.1 Галузі і правові блоки в системі права України: основи класифікації і взаємозв'язку

2.2 Міжнародне публічне і приватне право у правовій системі Росії

Висновок

Список літератури

Вступ

У теорії та практиці сучасної України, активно впроваджує інститути ринкової економіки, відроджується ідея поділу права на публічне і приватне. Впровадження принципів громадянського суспільства і правової держави зумовлюють активне використання цієї ідеї в законодавчій і правозастосовчій діяльності української держави, що неможливо без її теоретичного осмислення наукою права.

Поєднання норм публічного та приватного права, їх взаємне проникнення підвищують творчі можливості права, його ефективний вплив на економічні перетворення, прискорюють процес формування громадянського суспільства і правової держави.

Важливість розробки проблем приватного та публічного права обумовлена необхідністю вдосконалення правового регулювання в сучасній Україні. Розробка даної проблеми сприяє збагаченню і розвитку теорії права, поглиблення уявлень про право, його внутрішньої систематиці, формах і методах впливу права на суспільні відносини, посиленню його регулятивних можливостей в умовах реформування української державності.

Не можна не відзначити, що аж до самого останнього часу розробці проблем приватного та публічного права приділялася недостатня увага з боку юристів-теоретиків. Все це обумовлює необхідність комплексного дослідження проблем приватного та публічного права фахівцями в галузі загальної теорії права, за участю государствоведов, адміністративістів, цивілістів і представників інших галузей юридичної науки.

Актуальність роботи зумовлена ускладненням зв'язків і відносин соціуму, комплексний характер яких об'єктивно вимагає інтеграції права в приватно-та публічно-правові блоки, що викликає потребу визначення нових граней спільності і відмінності галузей права для більш повного використання потенційних можливостей системи права в забезпеченні ефективної правової регламентації.

Таким чином, метою даної роботи є розгляд проблеми приватного та публічного права в рамках теорії держави і права.

Завдання роботи:

1. Охарактеризувати проблеми становлення та розвитку приватного та публічного права в зарубіжних країнах.

2. Розглянути процес становлення і розвиток приватного та публічного права в Україні.

3. Виділити критерії розмежування та взаємодії приватного та публічного права.

I. Приватне і публічне право: з історії становлення та розвитку

1.1 Становлення та розвиток приватного та публічного права в зарубіжних країнах

Позитивно існуюче і чинне право є однорідним і цілісним явищем. У наявності величезний нормативний масив. У той же час різний праворозуміння та підходи до його систематизації, до визначення юрисдикції різних органів держави спонукають до поділу права на частини або розділи. До цього ж приводять причини правотворчого і правозастосовчого властивості. Мислителі і «творці права» давно відчули цю потребу, і історія права давала свої відповіді на питання, як її задовольнити.

Витоки розуміння права і його відмінності від закону, співвідношення права з суспільством, державою і особистістю можна знайти в працях давньогрецьких мислителів. Держава розглядається як узгоджене правове спілкування його членів, як вираження загального інтересу вільних членів. Право, на їхню думку, первинне по відношенню до позитивного законодавству і встановлюється природою.

У діалозі «Про закони» Цицерон, як і інші римські діячі, трактує закон як закладений у природі вищий розум, велячи робити те, що слід робити, і що забороняє протилежне. Цей розум, укріпився в думках людини, і є закон. Прийняті людьми позитивні закони повинні відповідати природному праву [1]. І тим не менше в Римській імперії з її динамічним строєм поступово формується суворе уявлення про природу права як свого роду системи. Нагадаємо, що сучасне поняття цивільного права не збігається з поняттям цивільного права в Римі. Там існувало цивільне право як суто національне і найбільш стародавнє право, регулююче майнові відносини тільки між римськими громадянами. Для нього були характерні суворий формалізм, консерватизм і національна обмеженість. Закони XII таблиць служили головним джерелом римського права.

Поступово, у міру розширення торговельних та інших відносин Риму з іншими народами, виникла необхідність іншої правової системи - права народів як різновиду римського права. Воно було більш рухливим. Формується преторське право як продукт діяльності преторів та інших магістратів, доповнювали своїми актами та рішеннями перші дві системи. Всі три системи в сукупності і становили римське цивільне право, і в результаті зближення і злиття склалося надалі єдине поняття римського приватного права [2].

Одночасно, поряд з приватним правом, які належать до користі окремих осіб, існує публічне право. Римський юрист Ульпіан характеризує його як право, що відноситься до положення Римської держави. Критерієм розрізнення приватного та публічного права служить інтерес - для приватного переважне значення мають інтереси окремих осіб, їх правове становище і майнові відносини, для публічного головними є державні інтереси, правове положення держави, її органів і посадових осіб, регулювання відносин, що мають яскраво виражений суспільний інтерес . Стійкість сфер і методів правового регулювання, критеріїв їх розрізнення пояснює нам життєздатність розподілу права на приватне і публічне. Воно було відображено в наступних зарубіжних правових системах то в виразно вигляді, то у вигляді ідей правової держави, то у вигляді ідей суспільного договору.

1.2 Становлення та розвиток приватного та публічного права в Росії

приватний публічний право розмежування

У російській праві зважаючи на його специфіки і помітного питомої ваги звичаїв і «общинного права» поділ на публічне і приватне право історично не було виражено так чітко, як в інших державах [3]. Лише в XIX ст. увагу до цього питання отримує додаткові імпульси зважаючи на наростаючий інтересу прогресивної громадськості до ідей конституціоналізму і введення системи законів

Відомий російський юрист Н.М. Коркунов дав ґрунтовну характеристику розвитку ідей публічного та приватного права стосовно російської історії. Відтворимо її в тому вигляді, як вона була виражена в багато разів перевидавалися «Лекціях з загальної теорії права» [4]. Коркунов пише, що римляни зводили відмінність приватного та публічного права до різниці охоронюваних інтересів, розрізняючи саме інтереси приватні і загальні. Але більшістю юристів вже давно це поділ було визнано неспроможним. Виставлене римлянами відмінність представляється невизначеним і не досягає мети: розмежувати і визначити різні галузі права. Так, перш за все не можна протиставити інтереси загальні та приватні. З одного боку, інтереси тільки й існують в окремих людей, так як тільки люди суть дійсні реальні елементи гуртожитку. Загальний інтерес є не що інше, як та чи інша сукупність приватних інтересів. У цьому сенсі можна сказати, що все право встановлено заради охорони інтересів окремих осіб, тобто приватних інтересів. З іншого боку, правова охорона надається лише тим інтересам окремих осіб, які мають більш-менш загальне значення або тому, що вони спільні цілій групі осіб, наприклад охорона інтересів лікарів, або тому, що цей інтерес є інтерес хоча одного окремої особи, але займає в суспільстві таке становище, що його інтерес отримує загальне значення, наприклад інтереси монарха. У такому сенсі, навпаки, можна сказати, що будь-яке право охороняє загальні інтереси.

Звичайно, можна розрізняти більш-менш загальні інтереси. Але не кажучи вже про відносність і невизначеності такого розходження, воно не відповідає дійсному розбіжності приватних і публічних відносин. Не можна сказати, щоб публічне право стосувалося завжди більш загальних, приватне - менш загальних інтересів.

Незадовільність римської класифікації і головним чином її невизначеність викликали цілий ряд спроб виправити її, дати їй більш визначену формулювання, причому виходять, як з основи, з відмінності понять приватного і загального, але наділяють це розходження в іншу форму.

Між цими спробами насамперед звертає на себе увагу класифікація Савіньї. Його систему можна назвати телеологічною. Вона представляє модифікацію римської класифікації. У Ул'піана основою класифікації було розходження інтересів, залежно від того, розмежовуються чи в даному відношенні приватні або загальні інтереси Савіньї і Штал' розрізняють юридичні відносини з їх мети. «У публічному праві, - говорить Савіньї, - ціле є метою, а окрема людина займає другорядне становище, навпаки, у приватному праві окрема людина є метою, а ціле (держава) - засобом». Те ж майже говорив і Шталь: одні юридичні відносини мають на меті, завданням задоволення потреб окремої людини, інші - об'єднання людей в один вищий ціле і регулювання їх життя в цій єдності.

Це розрізнення юридичних відносин за суб'єктами, що є їхньою метою, було розвинене повніше Ієрінга. Але, розвинувши його, він разом з тим зазначив і справжнє значення цього розходження. Він розрізняє юридичні відносини по суб'єктах не та на три класи: дестінатаріем служить або окрема особа, чи суспільство, чи держава. Але він не кладе ці відмінності в основу системи права. Навпаки, він вказує, що кожен окремий інститут може мати дестінатаріем то окрема особа, то суспільство, то держава. Так, наприклад, власність може бути або приватної, чи громадської, чи державній. І дійсно, ця відмінність не може бути прийнято основою системи права, так як система передбачає класифікацію інститутів, а не тих форм, які може послідовно приймати один і той же інститут.

Класифікація Савіньї і Шталя представляє спробу поєднати і класифікацію за інтересами, охорона яких є мета права, та класифікацію по відмінності положення суб'єкта як самостійного індивіда або як члена суспільного організму.

Невдача спроб виправлення римської класифікації права спонукала деяких російських юристів відмовитися від виставленого римськими юристами підстави розрізнення приватного та публічного права і пошукати натомість його інше. Одні з них вважають, що підставою відмінності приватного та публічного права має бути визнано відмінність економічних, майнових інтересів та інтересів, які не мають економічного значення. Інші шукають підстави цієї відмінності в тому, ніби приватне право є право розподілу. Першого з цих поглядів тримаються Мейєр, Умов і особливо Кавелін. Останнє було підтримано Цитович.

Спроби знайти підставу для розрізнення приватного та публічного права у відмінності змісту юридичних відносин виявляються невдалими. Та й взагалі розходження інтересів, які складають зміст юридичних відносин, слід визнати непридатним для обґрунтування класифікації правовідносин. Ми вже вказували, що юридичний характер в людських відносинах мають особливо їх форми, а їх зміст той самий, що і побутових відносин. Так як юридична норма визначає не самі інтереси, а тільки розмежування фактично існуючих інтересів, то й основне значення має для відмінності юридичних відносин не те, які в них інтереси розмежовуються, а те, як вони розмежовуються.

Неможливість знайти у змісті юридичних відносин підстави для розрізнення приватного та публічного права підтверджується ще і тим, що історія права являє нам приклади того, як одні й ті ж за своїм змістом відносини отримали те приватно-правову, то публічно-правову форму. Так, наприклад, у середні століття багато права влади становили лише придаток приватного права землеволодіння.

Різниця приватних і публічних прав, на думку Еллінека, корениться саме в цьому співвідношенні юридичної відваги і юридичної можливості. У приватному праві завжди є відвагу; в публічному - тільки можливість. Публічні права ґрунтуються не на дозвільних, а виключно на владу надають правоположенія. Тому вони представляють собою не частина природної, правом тільки регульованої свободи, а розширення прав природної свободи.

Все це вкрай штучне розрізнення при найближчому аналізі виявляється абсолютно неспроможним. Відвагу та можливість зовсім не становлять істотних елементів змісту суб'єктивного права. Різниця відваги і можливості обумовлено не відмінністю суб'єктивних прав, а різницею наслідків правопорушень. Якщо порушення юридичної норми тягне за собою тільки відповідальність правопорушника, таку норму порушувати не сміють, але можуть. Якщо порушення норми тягне за собою лише юридичну нікчемність незгодного з нею дії, зробити незгідне з нормою юридичну дію не можна. Якщо ж, нарешті, порушення норми тягне за собою і нікчемність дії, і відповідальність правопорушника то порушувати таку норму і не можуть.

З іншого боку, елемент відваги зовсім не чужий і публічним правам. Особа, до того неуправомоченого, не тільки не може здійснювати функцію влади, але й не повинна це робити, так як захоплення влади складає каране діяння.

Далі Н.М. Коркунов дає своє трактування відмінності приватного та публічного права. Підстава відмінності слід шукати у відмінності не фактичного, побутового підстави цих відносин, а у відмінності їх юридичної форми. Але не можна це відмінність зводити виключно до різниці положення суб'єкта прав або наслідків порушення тих і інших прав. Різниця їх представляється більш загальним, що виявляється і тоді, коли ні про яке порушення немає й мови. З іншого боку, всі права без винятку належать людині як учаснику спілкування з іншими людьми. Треба, отже, пошукати пояснення приватного та публічного права у відмінності загального характеру юридичної форми тих та інших відносин.

Поряд з формою поділу об'єкта, розрізнення «мого» і «твого», існує ще інша форма - пристосування об'єкта до спільного впровадження розмежовують інтереси. Адже існують такі об'єкти, які неможливо поділити між зацікавленими суб'єктами. Інші об'єкти хоча і можуть бути розподіляється, але вимагають понад те та пристосування.

Отже, поряд із встановленням відмінності «мого» і «твого» необхідно повинна існувати ще інша форма розмежування інтересів, яка частиною замінює першу, частиною заповнює її. Цю другу форму можна визначити як пристосування об'єкта, акредитуючої першою формою, на противагу його суб'єкту.

Таким чином, обидві форми забезпечення юридичної можливості одно необхідні і не можуть заміняти один одного. Завжди і скрізь обидві вони повинні існувати, як дві необхідні форми дії права. Тому з великою зручністю можна б було прийняти їх відмінність як підставу класифікації правових явищ.

Всі особливості приватного та публічного права цілком пояснюються відмінностями поділена об'єкта та його пристосування.

Таким чином, відмінністю поділена і пристосування об'єкта пояснюються задовільним чином всі особливості приватного та публічного права. Неважко довести, що, засновуючи відмінність приватного та публічного на відмінності поділена і пристосування, ми легко можемо пояснити існування приватних прав і у держави. Якщо державі надається влада над даним об'єктом заради його пристосування до користування - це право публічне (таке право держави на дороги). Якщо ж, навпаки, даний об'єкт надається державі тільки для користування самим урядом заради отримання з нього коштів для пристосування інших об'єктів - це право приватне (таке право держави на державне майно, доходи від якого йдуть на задоволення тих чи інших завдань державного управління). Тому перша форма дії права має більш індивідуальний, приватний характер, друга - більш суспільний.

Розподіляючи об'єкти в приватне володіння, приватне право надає визначення способів користування ними для задоволення потреб і для виробництва нових цінностей вільному розсуд кожного даного суб'єкта. Навпаки, публічне право, пристосовуючи об'єкт до спільного користування, не може не регулювати і споживання і виробництво. Тому, оскільки приватне право стосується економічних благ, воно регулює не споживання і виробництво, а тільки розподіл.

Відомий юрист Г.Ф. Шершеневич дав ґрунтовний аналіз різних підходів до поділу права на приватне і публічне. Висловлювалися погляди про виправданість розподілу права на приватне, публічне і міжнародне за ступенем спадної захищеності. Інші, визнаючи наявність державного, міжнародного та церковного права, з першого виводили приватне і публічне. Право індивідуальне та право соціальне, зумовлені природою людини, не враховують «розрив» соціального права на власне державне (як у Римі, де вся суспільне життя було в державі) і суспільне зважаючи на зростання громадських організацій.

Л. Дюгі заперечував проти різкого розмежування права на публічне і приватне, а Остін взагалі проти такого поділу. Дюрінгейм не виділяв критерій у відмінності санкцій, Еллінек - у засобах дії суб'єкта права, Петражицький - у функціях зазначених видів права і системах їх правової мотивації, Кавелін - в іншій композиції актів і норм. Г.Ф. Шершеневич робить висновок: у всіх підходах розрізнення між публічним і приватним правом проводиться або за змістом - це матеріальний фактор, або по порядку їх захисту - це формальний момент. Розглядаючи обидва критерії, він робить акцент на їх взаємопроникних властивості. Бо в праві завжди виражаються громадські інтереси, а держава є учасником цивільно-правових відносин [5].

Звернемо увагу і на те, як на початку XX ст. в Росії акцентувалася увага на різних аспектах правової держави. С.А. Котляревський вірно підкреслює, що теорію правової держави стали розвивати у нас у зв'язку з переходом до конституційного ладу. Світогляд слов'янофілів не визнавало правових гарантій і замість них висувало релігійно-моральні - єднання царя і народу, державної влади і думки земель. Держава височіла над правом, хоча право має, на його думку, історію у зв'язку із спілками людей. Але держава як суб'єкт права має визнавати та інших суб'єктів права - за громадянами, їх об'єднаннями. Тоді складеться рівновага між владарюванням і самозбереженням підвладного, між особистою свободою і свідомістю залежності від влади [6].

Трактували владу не як єдину пануючої в державі волю, а що створюване нею свідомість залежності. Влада і підпорядкування розглядалися як вид психічних переживань, а сугестивність і громадське покора - як фактори громадськості. В. Гессен, бачачи на початку XX ст. крах порядку і зближення права з силою, виступає за створення нового порядку, коли влада повернула б собі втрачений нею моральний авторитет. Її треба передати з рук бюрократії народного представництва. Як видно, розвиток і поглиблення на рубежі століть ідей правової держави не йшло всупереч або паралельно з ідеєю поділу права на публічне і приватне. Здається, цей процес висловлював нове співвідношення двох підсистем права, не стільки їх розмежування, скільки інше співвідношення між собою і зростаюче взаємопроникнення (принципів, інститутів, норм). В основі ж лежало мінливий уявлення про співвідношення особистості, суспільства, влади.

Б. А. Кістяківський зазначав таке. Тільки нова хвиля разом з марксизмом початку трохи прояснювати правова свідомість російської інтелігенції. Незважаючи на школу марксизму, відношення її до права залишилося колишнім. У наявності відсутність правового почуття і повне нерозуміння значення юридичної правди. Плеханов виступив з проповіддю відносності всіх демократичних принципів, рівносильній заперечення сталого правового порядку і самого конституційного держави. Кожен демократичний принцип повинен бути розглядаємо під кутом зору успіху революції як Божого закону. Будь-яка організація і взагалі будь-яка громадська життя засновані на компромісі. Нашої інтелігенції чужі ті правові переконання, які дисциплінували б її внутрішньо

Ми сприймаємо право не як правове переконання, а як примусове правило. Воно - у правовій реорганізації держави, тобто у втіленні державної влади із влади сили у владу права [7].

Основоположники марксизму-ленінізму приділяли в своїх теоріях велика увага праву. Маркс і Енгельс в ранніх працях робили акцент на загальнодемократичних властивості закону. Поступово посилюється увага до його політичної трактуванні і до вираження в законі інтересів панівного класу. Для додання буржуазією своїм інтересам загальної форми, пише Маркс у «Німецькій ідеології», використовується держава як форма організації для забезпечення її власності та інтересів. У державі громадянське суспільство знаходить своє зосередження, і всі загальні встановлення опосередковуються державою, отримують політичну форму. Воля панівних індивідів набуває загальне вираження у вигляді державної волі, у вигляді закону. Воля індивіда «пов'язана» загальної волею, вираженою в законі [8].

Вірно підмічено в даній зв'язку «роздвоєння людини на публічного та приватного людини». У праці "До критики гегелівської філософії права» Маркс не приймає гегелівське пояснення приватного права як права абстрактної особистості, тому що мова йде про право суб'єктів держави.

Громадянське суспільство є визначальним по відношенню до держави. «Роздільність громадянського суспільства і політичного держави виступає необхідно як відділення політичного, громадянина, громадянина держави, від громадянського суспільства, від своєї власної, справжньої, емпіричної дійсності».

Звідси зрозумілі різні грані правового регулювання і неоднакові заходи «припустимого», «дозволеного» і «забороненого». У реальності ці заходи зміщуються і порушуються, оскільки очевидна «інваріантність людської поведінки». Але настільки ж безперечна і роздвоєність світу людини - публічного (громадського) та приватного, особистого, до чого право не байдуже.

Як видно, проводиться думка про розрізнення сфер впливу права і про ставлення до нього всього суспільства, класу і окремих індивідів. А ставлення, природно, складається неоднакове, оскільки окреслена правом «міра свободи» викликає різку реакцію людей.

Регулятивна функція права крім об'єктивної обумовленості залежить від ступеня вираження інтересів як усвідомлення об'єктивних потреб. «Інтерес - от що зв'язує один з одним членів громадянського суспільства». Але різні людські інтереси не отримують адекватного відображення в праві, оскільки конкурують загальні, класові, групові та індивідуальні інтереси. Спільний знаменник виводиться за відомою формулою «право є воля панівного класу, зведена в закон». Посередність інтересів досягається через призму класових інтересів. Встановлена в Росії революційна диктатура пролетаріату є влада, завойована і підтримувана насильством пролетаріату над буржуазією. За В.І. Леніну, це влада, не пов'язана ніякими законами. П.І. Стучка, нарком юстиції РРФСР, пояснював при цьому, що поняття диктатури і законності не є внутрішньо суперечливими і диктатура пролетаріату обмежена лише законами «сторонньої влади». Одні дослідники погоджувалися з такою інтерпретацією, інші визнавали, що диктатура може себе і не пов'язувати будь-якими законами. Історія підтвердила гірку істинність цих положень.

1.3 Критерії розмежування та взаємодії приватного та публічного права

Незалежно від того, які ознаки кладуться авторами в зміст поняття приватного права, його обсяг розглядається більшістю з них як практично незмінний або, принаймні, незмінно включає окремі постійні елементи, з тим або іншим ступенем дискусійності віднесення до обсягу даного поняття інших елементів.

Так, з найдавніших часів і, що дуже виразно, з епохи Стародавнього Риму, обсяг поняття «приватного права» включав в себе такі елементи, як норми, що регулюють статус осіб та сімейні відносини, речові і спадкові відносини, зобов'язальні відносини [9].

З виділенням в Середні століття купецтва в окремий стан і розширенням міжнародної торгівлі сформувалася особлива підсистема приватного права - торгові звичаї, які «були штучно прив'язані до римського права в результаті творчості постглоссаторов» [10] і згодом перетворені в норми, що регламентують торговельні відносини.

З винаходом до результату Середніх століть друкарства і розвитком у вказаний період і пізніше машинного виробництва виникли умови для широкого тиражування творів літератури та деяких видів мистецтва, а також винаходів і товарних позначень [11]; дані обставини зумовили виникнення сукупності норм, що регулюють підстави виникнення та порядок здійснення відносяться до сфери приватного права виняткових прав на результати творчої діяльності, що отримала найменування «права інтелектуальної власності».

З руйнуванням цехової організації виробництва і формуванням у Новий час вільного ринку праці, що функціонує на основі взаємодії попиту і пропозиції, відносини працівника і роботодавця перетворюються на звичайну угоду (договір найму), приватноправових природу якої не змінило навіть активне втручання держави в регулювання умов праці. На рубежі XIX-XX ст. доктриною та законодавством до сфери ч. п. були віднесені особисті немайнові права і нематеріальні блага, що належать людині від народження чи в силу закону, невідчужувані і не передаються іншим способом.

До приватного права відносяться, нарешті, сформовані за століття розвитку різноманітних міжнародних контактів норми, що регулюють усі вище перелічені відносини, ускладнені іноземним елементом.

Обсяг тямить, що представляє собою який-небудь елемент системи позитивного права (підсистема, галузь, підгалузь, інститут, субінститут і т. д.), в кінцевому рахунку в якості «елементарних часток» повинен містити одиничні правові норми в тому чи іншому наборі. Між тим побудова на основі певної сукупності норм будь-якого поняття припускає виділення деякого загального для всіх аналізованих норм ознаки, який складе зміст поняття. Пошук такої ознаки і становить істота завдання виявлення критерію розмежування приватного і публічного права та визначення поняття «приватного права».

Використання жодного з відомих загальної теорії права критеріїв класифікації правових норм, які відносяться до власних характеристикам норм як регулятивних засобів (включаючи характер обов'язковості для суб'єктів права, на основі якого розмежовуються імперативні і диспозитивні норми), не дозволяє виявити достовірний критерій розмежування приватного і публічного права. Тому необхідно звернутися до ознак норм, зовнішнім по відношенню до їх регулятивної функції. На основі вивчення історії присвячених приватноправових елементів правових вчень класиків юридичної думки та історії позитивного приватного права слід в якості такого ознаки запропонувати відносини, що регулюються розглянутими нормами.

Таким чином, замість формування змісту поняття «приватного права» необхідно сформувати зміст поняття «приватні правовідносини»; тоді зміст поняття «приватне право» буде визначатися сукупністю норм, що регулюють приватні правовідносини.

Ця теза передбачає первинність суспільних відносин, що підлягають правовому регулюванню, в порівнянні з правовими нормами: останні виникають саме як засіб регулювання відомих відносин; дана теза більшою мірою вірний стосовно саме до приватних відносин, які «існують у суспільстві поза прямій залежності від їх регулювання нормами права », і в меншій мірі - стосовно публічним, бо на зорі держави останні дійсно виникали спонтанно і лише в міру розвитку суспільства піддавалися все більш скрупульозному правовому регулюванню, тоді як в умовах сучасної правової держави публічні відносини« можуть виступати тільки як правовідносини »[ 12].

Виявлення критерію відмежування приватних правовідносин від всіх інших правовідносин вимагає аналізу різних елементів і характеристик правовідносин. З урахуванням такого аналізу єдиним загальним властивістю всіх приватних відносин, яке і виправдовує застосування до них характеристики «приватні», є суспільною практикою людської цивілізації зумовлені допустимість, можливість, бажаність, а часом - необхідність їх виникнення, зміни та припинення, а також визначення юридичного змісту (прав і обов'язків сторін) переважно з волі їх учасників, тобто з виключенням довільного втручання будь-яких інших осіб, в тому числі і в першу чергу - публічної влади.

Дійсно, громадянам (а де дозволяє істота відносини - також їх об'єднанням) може і повинно бути «довірено» купувати та використовувати майно, торгувати, виконувати роботи та надавати послуги, створювати і використовувати твори літератури і мистецтва та винаходи, заповідати та успадковувати майно, вступати в шлюб і виховувати дітей, найматися на роботу і надавати таку своєю волею і у своєму інтересі, щоразу самостійно визначаючи умови здійснення таких дій. Спроби організації регулювання такого роду відносин на інших засадах, що допускають або мають намір можливість чи обов'язковість підпорядкування поведінки учасників таких відносин волі не бере участі в них особи, як показує історія, або виявлялися марними, або ставали причиною настання настільки плачевних наслідків у регульованій сфері, що їх соціальний шкоду багато разів «перекривав» ті переваги, на досягнення яких було направлено такого роду втручання. Вказана властивість приватних відносин зумовлюється тим, що в них - і цю характеристику слід розглядати в якості найважливішого критерію розмежування приватних і публічних відносин, поклавши її в основу визначень відповідних понять, - переважно реалізуються індивідуальні інтереси їх учасників.

Відносини ж в області державного управління, охорони громадського порядку, владного вирішення спорів, оборони і забезпечення громадської безпеки, забезпечення майнової основи зазначених сфер будувати на основі вільного розсуду сторін неприпустимо. Дана область виключає як добровільність (хоча і меншою мірою для однієї із сторін правовідносини) набрання ставлення, так і можливість вільного визначення його змісту; такі правовідносини припускають одностороннє владне вплив одного з учасників відносини на іншого, що обумовлює можливість зловживання з боку уповноваженої особи і, як наслідок, необхідність скрупульозної законодавчої регламентації всіх мислимих нюансів розвитку відносин з вичерпним визначенням прав і обов'язків обох сторін, бо в публічних відносинах реалізується (в окремих випадках - поряд з індивідуальними інтересами одного або кількох його учасників) публічний інтерес, певний Ю. А. Тихомирова як «визнаний державою і забезпечений правом інтерес соціальної спільності, задоволення якого служить гарантією її існування та розвитку» [13]. К. Ю. Тотьев визнав за необхідне в дефініції публічного інтересу розкрити обидві складові даного поняття, визначаючи останню як «життєво необхідний стан великих соціальних груп (включаючи суспільство в цілому), обов'язок по реалізації (досягнення, збереження і розвитку) якого лежить на державі» [ 14], і не зв'язуючи при цьому публічний інтерес з правом.

Критерій інтересу (як історично перший, вироблений юридичною наукою) в принципі був об'єктом критики, в тому числі обґрунтованою. Однак критика критерію інтересу ставилася, як правило, до такої його трактуванні, згідно з якою «публічне право служить загальному благу, цивільне - приватним інтересам» [15]. При такому трактуванні критерій інтересу дійсно вразливий, бо право в цілому і всі його елементи покликані служити досягненню балансу приватних і публічних інтересів, що відзначається і теоретиками права [16], і правозастосувальними органами, включаючи Європейський Суд з прав людини.

Між тим зазначена вразливість критерію інтересу зникає, якщо інтерес розглядати як критерій розмежування не підсистем права, а регульованих ним областей суспільних відносин. Положення про те, що приватне право слід називати систему правових норм, що регулюють відносини, в яких переважно реалізуються індивідуальні інтереси їх учасників, тоді як публічним правом слід називати систему правових норм, що регулюють відносини, в яких (у тому числі поряд з індивідуальними інтересами одного або кількох його учасників) реалізується інтерес суспільства в цілому, не можна протиставити ні тезу про баланс інтересів, бо реалізація в приватному стосовно приватного інтересу не суперечить вимозі дотримання балансу інтересів ч. п., яке при регулюванні приватних відносин може, а часто - навіть має відступити від захисту приватного інтересу на користь публічного, ні часто використовуваний приклад про казенних постачання і підрядах, бо публічний інтерес у даному випадку реалізується (або не реалізується) до виникнення підрядного відносин (на стадії прийняття публічним суб'єктом рішення про вступ в таке відношення) і після його реалізації (на стадії використання публічним суб'єктом результату реалізації приватного відносини), при цьому відносини, що виникають на обох стадіях регулюються саме публічним правом.

Найважливішим формальною ознакою публічного правовідносини, які не створює разом з тим істоти феномена, є участь у ньому хоча б на одній зі сторін такого суб'єкта, який діє в даному відношенні в якості агента публічної влади - носія публічної функції.

Такими суб'єктами можуть бути держава або муніципальне освіту як ціле, державний чи муніципальний орган, посадова особа, а також специфічний суб'єкт, наділений у силу закону у встановлених обставин особливими публічними функціями. Так, оскільки «сплата податків платниками податків - юридичними особами, за чинним податковим законодавством, здійснюється переважно шляхом здачі відповідним банкам платіжних доручень на перерахування податків до бюджету», Конституційний Суд Російської Федерації вказав, що «податкове законодавство встановлює публічно-правові обов'язки банків в їх відносинах з платниками податків - юридичними особами », а« держава ... здійснює контроль за порядком виконання банками зазначених публічно-правових функцій ».

У публічному же якості «контрольно-ревізійної (наглядової) організації за уповноваженням держави», як встановив Конституційний Суд Російської Федерації, діє і аудиторська організація при здійсненні обов'язкової аудиторської перевірки, бо «хоча вибір аудиторської організації та оплата наданих нею послуг ... опосередковуються приватно-правової формою, за своїми цілями, призначенню і функціям обов'язковий аудит проводиться ... у громадському інтересі »[17].

Як агент публічної влади діє і нотаріус, який займається приватною практикою, бо, як зазначив Конституційний Суд Російської Федерації, «здійснення нотаріальних функцій від імені держави визначає публічно-правовий статус нотаріусів», включаючи «нотаріусів, що займаються приватною практикою і в якості таких належать до особам вільної професії »[18]. Відсутність зазначеного формального ознаки (участь суб'єкта, що діє в даному відношенні у якості носія публічної функції) у суспільних відносинах свідчить про його приналежність до приватних відносин.

Використання запропонованого критерію визначення змісту поняття «приватні правовідносини» - допустимість / бажаність виникнення, визначення юридичного змісту, зміни та припинення правовідносин з волі їх учасників, обумовлена реалізацією стосовно приватних інтересів його учасників, - є відомою ідеалізацією розглянутих явищ. Однак у сфері суспільних наук будь-які класифікації неминуче припускають абстрагування від деяких особливостей досліджуваних феноменів, а закономірності відрізняються імовірнісним характером.

Критерій розмежування приватного та публічного права слід шукати в площині предмета правового регулювання, тобто суспільних відносин, що піддаються регулюючому впливу з боку права; таким критерієм є характер інтересу, переважно реалізовується учасниками у відповідному правовідношенні. При будь-якому характері правового регулювання в суспільстві можна виявити приватні відносини, з одного боку, і публічні - з іншого, об'єктивно вимагають впливу відповідними їм правовими методами, проте далеко не в будь-якому суспільстві цього розмежування в теорії і (або) на практиці надається належне значення. Ступінь відповідності методів, використовуваних для правового регулювання тих чи інших відносин, їх суті, дозволяє оцінювати розглянутий правопорядок в цілому з точки зору адекватності впливу на суспільні відносини. Разом з тим відсутні «частноправовой» і «публічно-правовий» методи правового регулювання. Коректно говорити лише про переважне використання диспозитивного регулювання приватних відносин та імперативного впливу на відносини публічні, що не виключає в окремих випадках цілком виправданого застосування імперативних норм для регулювання приватних відносин (бо в силу ч. 3 ст. 55 Конституції України права і свободи можуть бути обмежені законом в тій мірі, в якій це необхідно в конституційно значимих цілях) і диспозитивних - для публічних, а проте в такому випадку не має місце «публіцізація» ч. п. або «приватизація» публічного, що часто можна зустріти в науковій та навчальній літературі. «Публіцізація» або «приватизація» можуть мати місце лише в рамках системи права в цілому, висловлюючись не в перекладі тих чи інших відносин з приватних в публічні (що навряд чи можливо) або навпаки, а в створенні додаткових імперативних норм і - з метою контролю за їх реалізацією - додаткових публічних інститутів і процедур («публіцізація»), або їх скасування («приватизація»).

Важливим аспектом диференціації приватного та публічного права є інституціоналізація їх основних ідей, засад і принципів у нормах, що містяться у вельми суттєвої частини в галузевих кодифікованих законодавчих актах, що мають пріоритет перед нормами відповідних галузей, включеними до актів поточного законодавства.

Інституціоналізація обох підсистем права полягає також у диференціації процесуальних форм вирішення спорів, що виникають у рамках відносин, регульованих різними підсистемами права.

Розвиток державного управління в XX ст. показало, що процеси посилення і розширення безпосередньої державного впливу на приватні відносини, незважаючи на періодичні коливання, мають стійку тенденцію до все більшого ускладнення, що і є причиною розвитку і ускладнення публічного права, бо постійно ускладнюється саме життя.

II. Приватне і публічне право у системі Російської Федерації

2.1 Галузі і правові блоки в системі права України: основи класифікації і взаємозв'язку

Звертаючись до структури розвинутих нормативно-законодавчих систем, що склалися за допомогою активної кодифікаційної роботи компетентних правотворчих органів (тут і далі в цій главі мається на увазі розвинена правова система зрілого соціалістичного суспільства - радянське загальнонародне право), слід виділити серед різнорівневих структурних підрозділі галузі права.

Галузі права - найбільш великі, центральні ланки структури радянського права. Вони охоплюють основні, якісно особливі види суспільних відносин, які за своїм глибинного економічного, соціально-політичним змістом вимагають відокремленого, юридично своєрідного регулювання. Відповідно до цього для галузей права характерно те, що вони забезпечують специфічні юридичні режими правового регулювання.

Під юридичним режимом (у даній галузі правових явищ) слід розуміти особливу, цілісну систему регулятивного впливу, яка характеризується специфічними прийомами регулювання - особливим порядком виникнення та формування змісту прав і обов'язків, їх здійснення, специфікою санкцій, способів їх реалізації, а також дією єдиних принципів , загальних положень, що поширюються на дану сукупність норм. Хоча ступінь специфіки галузевих режимів може бути різною (вони можуть бути генеральними, видовими, спеціальними), кожна галузь права з юридичної сторони виділяється у правовій системі саме таким режимом регулювання. Галузевий режим у рамках відповідної ділянки правової дійсності пронизує всі частинки правової тканини, весь комплекс властивого даній спільності норм юридичного інструментарію [19]. При цьому галузевий режим відрізняється відомою замкнутістю, свого роду суверенністю і помічені в літературі фактом незастосовності до відносин, що регулюються даною галуззю норм, що лежать за її межами [20] [8]. Тому-то таким важливим, ключовим у практичному житті, в тому числі при розгляді юридичних справ в юрисдикційних органах, є вирішення питання про те, "під егіду" якогось юридичного режиму (цивільного чи трудового права, цивільного або сімейного права, кримінального чи адміністративного права і т.д.) потрапляє даний життєвий випадок.

Галузевий режим - явище складне за своєю будовою. Найбільш суттєві його риси можуть бути охарактеризовані за допомогою двох основних компонентів, відповідних сторонам інтелектуально-вольового змісту права:

а) особливих прийомів регулювання, специфіки регулятивних властивостей даного утворення з вольовою боку його змісту;

б) особливостей принципів, загальних положень, які пронизують зміст даної галузі з інтелектуальної боку.

Визначальний в галузевому режимі - особливості регулятивних властивостей даної правової спільності, властивих їй прийомів регулювання. Для головних підрозділів правової системи - основних галузей - ці особливості настільки значні, що вони втілюються у своєрідних, специфічних тільки для даної галузі методі та механізмі правового регулювання. І хоча галузеві методи та відповідні їм механізми по своїм вихідним елементам побудовані на двох простих засадах - централізованому і диспозитивном регулювання (1.17.4.), - Останні в кожній галузі в поєднанні з усією сукупністю способів правового впливу (дозволу, заборони, позитивним зв'язуванням) (1.17.5-6.) отримують своєрідне вираження. Це і відбивається, перш за все, на правовому статусі суб'єктів - головної межі кожної основної галузі під кутом зору властивих їй методу і механізму регулювання.

Для кожної основної галузі характерний також свій, досить своєрідний "набір" галузевих принципів, загальних положень, що утворюють загальну частину галузі. Але все ж вирішальне, що надає правовому режиму основних галузей юридично чітке, контрастне вираження і дозволяє розглядати його як видового або навіть генерального, - це наявність особливих, тільки даної галузі притаманних методу і механізму регулювання.

Звичайно, юридичні ознаки - лише перший крок при розгляді галузей права. Вони служать лише підставою для виокремлення об'єктивно існуючих підрозділів у правовій системі. У кожен даний момент наявність, особливого юридичного режиму регулювання і його, найбільш яскравих для основних галузей рис - специфічного методу і механізму регулювання (які виявляються, перш за все, в особливостях правового статусу суб'єктів) - служить безпосереднім і притому практично важливим, безпомилковим показником того, що перед нами реально існуючий підрозділ у правовій системі, самостійна галузь права.

У той же час, безперечно, самі юридичні ознаки потребують пояснення; всі вони є похідними, залежать, в кінцевому рахунку, від матеріальних умов життя суспільства. Щоб встановити первинні основи розподілу права на галузі, необхідно кожен раз звертатися до факторів, які зумовлюють структуру права, і, перш за все до того, що визначальне значення при формуванні підрозділів правової системи має предмет правового регулювання. Галузевий режим регулювання завжди складається стосовно до того чи іншого виду суспільних відносин, економічний, соціально-політичний зміст, якого зумовлює і сам факт його формування, і його юридичну специфіку. Повинні бути прийняті до уваги і інші фактори, а також відносна самостійність юридичних режимів, можливість їхнього поширення на інші, неспецифічні відносини. Крім того, важливо враховувати суб'єктивні чинники, в тому числі можливість помилок законодавця у визначенні юридичного режиму.

Розвинена правова система - складний, спаяний жорсткими закономірними зв'язками організм, що відрізняється багаторівневим характером, ієрархічними залежностями.

Разом з тим, якою б складною, багатоланкової за своєю структурою не була розвинена правова система (а такою розвиненою системою і є право зрілого соціалістичного суспільства), в ній незмінно непорушним, стійким, стабільним залишається комплекс профілюючих (фундаментальних) галузей, до якого стосовно сучасному радянському праву відносяться державне право, адміністративне право, цивільне право, кримінальне право, а також процесуальні галузі. Вони утворюють з юридичного боку провідну частину розвинутої правової системи, її ядро. Відповідно до профілюючими галузями формуються і функціонують на базі власних видів суспільних відносин, утворюючи в той же час сім'ї структурних підрозділів, інші основні галузі - трудове право, земельне право, колгоспне право, сімейне право, фінансове право, право соціального забезпечення.

Відмінні особливості профілюючих (фундаментальних) галузей, що розкривають їх значення в якості ядра правової системи, полягають в тому, що вони охоплюють такі види суспільних відносин, які за своїм глибинного економічного, соціально-політичним змістом вимагають якісно своєрідного, вихідного за специфікою правового регулювання і тому зумовлюють основні, типові особливості юридичного інструментарію. У зв'язку з цим фундаментальні галузі:

1) вичерпно концентрують генеральні юридичні режими, групові методи правового регулювання;

2) відрізняються юридичної "чистотою", яскравою контрастністю, юридичної несумісністю і тим самим виключають можливість взаємного субсидіарного застосування входять у дані галузі норм;

3) юридично первинні, тобто містять вихідний правовий матеріал, який потім так чи інакше використовується при формуванні правових режимів інших галузей, і внаслідок цього виступають в якості великих підрозділів цілих груп, сімей галузей права, наприклад, цивільне право - заголовною частиною сім'ї галузей цивілістичного профілю;

4) у своїй сукупності, як і належить ядру цілісної системи, мають струнку, закінчену архітектоніку, спаяні чіткими закономірними залежностями, ієрархічними зв'язками.

Основною галуззю всієї правової системи є державне право. Над ним як би надбудовуються, з одного боку, адміністративне та цивільне право - дві профілюючі галузі регулятивного плану (і саме дві, тому що втілюють у своїх юридичних режимах в найбільш "чистому" вигляді первинні за своїм значенням початку - централізоване і диспозитивне регулювання), а з іншого боку, - профілююча галузь, націлена в основному на виконання охоронних завдань, - кримінальне право. А далі від державного і зазначених трьох інших профілюючих матеріальних галузей права (цивільного, адміністративного, кримінального) йдуть генетичні, функціональні та структурні зв'язки до відповідних трьом процесуальним галузям - цивільному процесуальному, адміністративно-процесуального, кримінально-процесуального [9].

2.2 Міжнародне публічне і приватне право у правовій системі Росії

Глобалізація та інтеграція в правовій та економічній сферах діяльності сучасних держав є головними тенденціями в сучасному світі і призводять до формування іншого погляду на роль міжнародно-правових норм у функціонуванні національних правових систем, до перегляду змісту принципу державного суверенітету, його обсягу. Найважливішим елементом цього процесу для кожної окремої держави є вирішення питання про співвідношення норм міжнародного права і внутрішнього (національного) права.

З іншого боку, у світі існує маса проблем, пов'язаних з питаннями дотримання прав і свобод людини. Принципи побудови взаємовідносин людини і держави в різних державах відрізняються - аж до діаметрально протилежних. У зв'язку з цим зростає значення загальнолюдських цінностей, що лежать в основі загального міжнародного права - комплексу загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Сучасне міжнародне публічне право містить у своїх джерелах основні загальнолюдські цінності і здатне досить ефективно впливати на розвиток внутрішньодержавного права в тих чи інших формах. На наш погляд, ефективно врегулювати питання співвідношення норм права - елементів різних нормативних систем на державному рівні здатне конституційне право. Саме воно виражає загальнозначущі публічні інтереси, будь то забезпечення безпеки і оборони або економічні інтереси держави, її цілісність, закріплює головні публічні інститути, основи правової системи, вводить спектр методів правового регулювання. Конституційне право є базовою галуззю нормативно-цілісної орієнтації, що складається з ідей, принципів і норм [21].

До прийняття Конституції РФ в 1993 році як в теорії, так і в практиці питання про співвідношення норм міжнародного права, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права зокрема і внутрішнього права в цілому вирішувалося на користь останнього. "Національна правова система, - зазначав AM Васильєв, - так само суверенна, як і держава, тому на території країни без санкції (в тій або іншій формі) національної державної влади не можуть діяти норми, створені крім її правотворчих органів" [22]. Протягом значного періоду часу вітчизняна загальна теорія права не приділяла належної уваги міжнародної правовій системі, цілком зосереджуючись на питаннях національної (внутрішньодержавної) правової системи. Досить звернутися до визначень правової системи, даються радянськими, а потім російськими вченими [23]. Існування міжнародного права не приймалося до уваги, або воно трактувалося як галузь національного права поряд з іншими галузями (наприклад, цивільним, кримінальним правом), теоретичні розробки проводилися без урахування особливостей міжнародного права і його норм [24].

Представляється, що пріоритет міжнародних норм визначається загальними принципами правової держави. Ця думка підтверджується і Ухвалою Конституційного Суду РФ від 31 липня 1995 р ., В якому говориться: "Відповідно до принципів правової держави, закріпленими в Конституції РФ, органи влади у своїй діяльності пов'язані як внутрішнім, так і міжнародним правом. Загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародні договори повинні сумлінно дотримуватися, в тому числі шляхом їх обліку внутрішнім законодавством "[25].

Проблема співвідношення норм загального міжнародного права, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, зокрема і національного законодавства, носить багатоплановий характер. У теорії права мають місце численні суперечки про наукової термінології, про справедливість постановки питання взагалі, бо норми міжнародного публічного права і норми національного законодавства суверенної держави є елементами різних правових систем, з притаманними їм не тотожними об'єктами, суб'єктами, цілями, правовою сутністю і пр. У значній мірі така невідповідність поглядів викликано відомою невизначеністю в існуючій термінології.