Права жінок в Україні: під кутом зору міжнародно-правових стандартів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Чернівецький міський філософсько-правовий ліцей

Реферат на тему:

"Права жінок в Україні : під кутом зору міжнародно-правових стандартів"

Виконав учень 10 - А класу:

Ситенко Олександр

План

Вступ

Розділ 1. Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок та інші міжнародно-правові документи стосовно прав жінок

Розділ 2. Українське законодавство щодо прав жінок

Розділ 3. Захист прав жінок та їх порушення. Насильство проти жінок, проституція, рабство. Деякі міжнародні та українські нормативно-правові акти стосовно порушень прав жінок

Розділ 4. Деякі права жінок та факти щодо їх реалізації

Висновки

Література

Вступ

Протягом кількох останніх десятиліть світова і національна правотворча практика поповнилася помітною кількістю нових документів стосовно прав людини. Значна частина цих документів відноситься до регулювання правового статусу жінки. Постійна увага правотворців та зацікавленість держав проблемами прав жінок значно сприяли прийняттю сучасних нормативно-правових та рекомендаційних актів універсального і локального характеру. Поступово і національні системи права починають пристосовуватися до міжнародних стандартів прав жінки. Зрештою, і саме ставлення до статусу жінки в суспільстві було значною мірою кореговано. Жінки не лише отримали певні права, а й здобули правову рівність з чоловіками.

Але досить часто факт існування окремого інституту прав жінок заперечується в суспільстві, а тому важливо, перш за все, відповісти на питання, а чи можна, чи потрібно виділяти поняття прав жінок як цілісного інституту? І тут слід пам'ятати про специфіку цієї групи прав, що хоч більшою частиною невіддільно належить до загальної концепції прав людини, але в деяких випадках навіть і виходить за її рамки.

Актуальність даної теми полягає в тому, що в наш час існує широка дискримінація жінок, їх прав. Не зважаючи на те, що хоч і зроблено дуже багато на міжнародній арені з боку різних держав: прийняті різні конвенції, декларації, закони, національні програми та інше, але все ж таки права, що в них закріплені за жінками, часто-густо якимось чином порушуються. Права жінок - це особлива категорія прав людини, яка потребує досконалої та юридично сильної правової бази. Права жінок потребують особливого захисту з боку держави. Здавалось би все є для того, щоб права жінок були непорушними та невідчужуваними. Але все ж таки існують факти, які свідчать про зовсім протилежне.

За мету автор ставить собі дослідити міжнародні та українські документи та нормативно-правові акти, які регулюють дане питання. Автор має за мету показати наявність такої правової бази, яка б забезпечувала непорушність та непохитність прав жінок. Але водночас автор наводить статистику та факти, які певним чином заперечують наявність такої бази, дотримання суспільством тих чи інших нормативно-правових актів стосовно прав жінок.

Структурно дана робота складається з чотирьох розділів:

1. Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок та інші міжнародно-правові документи стосовно прав жінок.

В цьому розділі автор розповідає про основний міжнародний документ, що регулює дане питання, а також інші міжнародні рекомендації та документи, що стосуються прав жінок.

2. Українське законодавство щодо прав жінок.

В цьому розділі автор розповідає про нормативно-правові акти України, які регулюють дане питання.

3. Захист прав жінок та їх порушення. Насильство проти жінок, проституція, рабство. Деякі міжнародні та українські нормативно-правові акти стосовно порушень прав жінок.

В цьому розділі автор розповідає про відповідальність за порушення прав жінок, наводить факти щодо насильства, торгівлі жінками та проституції.

4. Деякі права жінок та факти щодо їх реалізації.

В цьому розділі автор розповідає про деякі види прав жінок та наводить статистику, яка свідчить про їх недотримання.

Розділ 1. Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок та інші міжнародно-правові документи стосовно прав жінок

Основним (базовим) міжнародно-правовим документом, спеціально призначеним захисту прав жінок, є Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. Для спостереження за ходом її здійснення було засновано Комітет по ліквідації дискримінації щодо жінок, що складався на момент набрання чинності Конвенцією з вісімнадцяти експертів.

Конвенція була прийнята з метою недопущення дискримінації жінок, оскільки держави-учасниці занепокоєні тим, що, незважаючи на вже прийняті Організацією Об'єднаних Націй та її установами загальні резолюції, декларації та рекомендації, як і раніше мала місце значна дискримінація щодо жінок, що перешкоджало і перешкоджає участі їх на рівні з чоловіками у політичному, соціальному, економічному та культурному житті своєї країни, заважає зростанню добробуту суспільства і сім'ї тощо.

Конвенція визначає поняття "дискримінація щодо жінок" як будь-яке розрізнення, виняток або обмеження за ознакою статі, спрямоване на ослаблення, чи таке, що зводить нанівець визнання, користування або здійснення жінками, незалежно від їх сімейного стану, на основі рівноправності чоловіків і жінок, прав людини і основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній або будь-якій іншій галузі Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. Права людини. Міжнародні договори України. - К., 1992. - С.111..

Держави-учасниці, засуджуючи дискримінацію щодо жінок в усіх її формах, погодилися негайно всіма відповідними заходами здійснювати політику ліквідації дискримінації щодо жінок і з цією метою взяли чимало зобов'язань, які мають методично-рекомендаційне значення не тільки для держав-учасниць, а й для всіх інших країн демократичної орієнтації.

3окрема, згідно зі ст.2 Конвенції держави-учасниці мають включити принцип рівноправності чоловіків і жінок у свої національні конституції або інше відповідне законодавство, якщо цього ще не було зроблено, та забезпечити за допомогою закону й інших відповідних заходів практичне здійснення цього принципу; вжити відповідних законодавчих та інших заходів, включаючи санкції, там, де це необхідно, що забороняють будь-яку дискримінацію щодо жінок, тощо.

З 1919р. МОП прийняло 180 конвенцій і 187 рекомендацій з широкого спектра питань у сфері праці. Більшість документів стосуються як чоловіків, так і жінок, за якими жінки користуються такими ж правами, як і чоловіки, в різних сферах. Це - основні права людини, зайнятість і навчання, умови праці або техніка безпеки і гігієна праці. Крім загальних документів, МОП прийняла ряд стандартів стосовно окремо працюючих жінок.

З початку свого існування МОП приділяло багато уваги здійсненню заходів, спрямованих на встановлення рівних можливостей для працюючих чоловіків і жінок. Завдяки пріоритетності завдання, було досягнуто значних успіхів. Можна визначити дві домінуючі тенденції. З 1919р. до 50-х років наголошувалося на захисті працюючих жінок від надто виснажливих умов праці. Основною метою був захист здоров'я жінок з огляду на дітородіння: мінімальні стандарти щодо відпустки по материнству і допомог були, відповідно, серед найперших, прийнятих Міжнародною конференцією праці. Крім того, були прийняті інші конвенції і рекомендації щодо заходів захисту жінок у сферах, безпосередньо не пов'язаних з роллю матері або майбутньої матері. На початку 50-х років акценти змістились до ліквідації дискримінації жінок в зайнятості і до сприяння рівним можливостям і рівного ставлення до працюючих жінок, тобто перспективам їх зайнятості, а пізніше до твердження, що рівноправність означає відповідно рівні можливості як для жінок, так і для чоловіків у всіх відношеннях, в тому числі в законодавчому.

Найвичерпніші стандарти містяться в Конвенції про дискримінацію в сфері праці і зайнятості № 111 і рекомендації №111, прийнятих в 1958р. Йдеться про проблему дискримінації взагалі за такими ознаками, як колір шкіри, стать, релігія, політичні переконання, походження, соціальний стан тощо. В документах дискримінація визначається як будь-яка відмінність, недопущення або перевага (за однією з перерахованих ознак), що призводить до знищення або порушення рівноправності можливостей або ставлення в сфері праці і занять Конвенція щодо дискримінації в галузі праці і занять. Права людини. Міжнародні договори України. - К., 1992. С. - 173..

Визнаючи, що зміни традиційних ролей чоловіків і жінок у суспільстві є необхідними для досягнення повної рівноправності статей, Конференція в 1981р. прийняла Конвенцію і Рекомендацію стосовно працівників з сімейними обов'язками. Документами передбачено, що працюючі чоловіки і жінки повинні мати можливість користуватись своїм правом одержувати або брати участь в зайнятості, не підлягаючи дискримінації через свої сімейні обов'язки і, наскільки це можливо, "без конфлікту між своєю працею і сімейними обов'язками" Конвенція про примусову чи обов`язкову працю. Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи. - К., 1992. С. 151-157. Конвенція передбачає, що країни-члени, які її ратифікують, мають враховувати особливі потреби працівників з сімейними обов'язками щодо професійної орієнтації і навчання, періоду і умов зайнятості й соціального забезпечення, розвивати або сприяти розвиткові державних чи приватних закладів у сфері послуг, таких, як заклади по догляду за дітьми тощо. Більше того, необхідно вживати відповідних заходів щодо сприяння інформованості і навчання для більш широкого розуміння принципу рівності можливостей і ставлення до працюючих чоловіків і жінок та проблем працівників з сімейними обов'язками. Останні як такі не можуть бути вагомою причиною звільнення з роботи.

В Рекомендації перераховані конкретні заходи, що пропонуються для створення умов зайнятості і праці, відповідно до потреб працівників з сімейними обов'язками (такі, як скорочений робочий час, гнучкі графіки роботи, батьківська відпустка, догляд за дітьми і установи послуг для сімей, соціальної допомоги і звільнення від податків тощо).

Ряд інших документів МОП містить положення, що забороняють дискримінацію за статтю в певних областях.

Конвенція щодо політики зайнятості № 122 і Рекомендація № 122, прийняті в 1964р., визначають, що країни, які ратифікували ці документи, повинні проголошувати і дотримуватись як основної мети активної політики, спрямованої на підтримку повної, продуктивної і вільно вибраної зайнятості.

Розділ 2. Українське законодавство щодо прав жінок

Чи відповідає Конституція та законодавство України базовим міжнародно-правовим актам з цього питання?

Порівняння змісту розділу II Конституції України з міжнародними актами, зокрема з тими, що складають Міжнародну хартію прав людини, а також з Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, свідчить, що в Конституції в основному містяться ті ж гарантії щодо забезпечення прав і свобод жінок, що й у міжнародно-правових актах. Це означає, що Конституція України відкриває перед державою і жінками України широку сферу можливостей щодо захисту своїх прав і свобод. Вона має не більше, а навіть дещо менше підстав обмеження прав жінок, ніж згадані вище міжнародні нормативні акти.

Оскільки норми розділу II Конституції подекуди дослівно повторюють зміст міжнародно-правових актів (зокрема - Загальної декларації прав людини), то визнання конкретної норми чи закону неконституційним означає його невідповідність і міжнародним стандартам.

На даний час норми розділу I та II Конституції, у яких закріплені основні права людини і громадянина, неможливо визнати навіть теоретично такими, що не відповідають базовим міжнародно-правовим актам, оскільки прийняттю її передувала довга і копітка робота по вивченню міжнародно-правових актів та досвіду інших держав у галузі регулювання прав людини і громадянина.

Принцип рівних прав чоловіків та жінок закріплено не лише в Конституції, а й в інших законодавчих актах: Кодексі про шлюб та сім'ю, Кодексі законів про працю, Кримінальному кодексі, Кримінально-процесуальному кодексі, Цивільному кодексі, Кодексі про адміністративні правопорушення, Законі України про зайнятість населення.

Конституція України визначає ідеологію і політику держави щодо статусу жінки, її можливостей впливати на економічні та політичні процеси, які відбуваються у суспільстві. В ній, як в Основному Законі, на законодавчому рівні закріплюється рівність конституційних прав та свобод жінок і чоловіків, а також їх рівність перед законом. Зазначається також, що "рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінками рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям" (ст. 24). Конституція також проголошує, що всі люди "є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними" (ст. 21). Отже жінка і чоловік мають в Україні рівні права в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя.

Щодо ствердження рівності статей велике значення має ст.23 Конституції, де наголошується, що "кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей". Ліквідація дискримінації жінок, яка ще зустрічається у буденній практиці українського суспільства, саме і передбачає створення рівних умов для розвитку особистості, для самореалізації індивіда без огляду на його статеву належність. Історично склалося так, що жінки мають значно менше можливостей виявити власні здібності. Це становище зумовлене двома чинниками - подвійним навантаженням на роботі та вдома, і впевненістю, яка панує в соціальному довкіллі поміж роботодавців й навіть серед членів їх власних сімей, що для жінки найважливішою є самореалізація лише у сфері материнства, сімейного життя, а все інше - професійне зростання, розвиток здібностей та творчих схильностей - має бути вторинним та підпорядкованим її соціальним ролям.

Правовідносини в галузі майнових і пов'язаних з ними особистих немайнових прав і свобод жінок регулюються головним чином кодифікаційними актами: Цивільним і Цивільним процесуальним кодексами.

Чинне цивільне та цивільно-правове законодавство, визначаючи матеріальні та процесуальні засади охорони прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб і держави не пов'язує цивільно-правові гарантії з суб'єктами права за їх статевими ознаками. Лише у ст.456 ЦК, якою врегульовані підстави та умови відповідальності за ушкодження здоров'я і смерть громадянина, пов'язані з виконанням ним трудових обов'язків у п.2 ч.3 вживається термін "жінкам, старшим п'ятдесяти п'яти років".

У переліку додатку N 1 до ст. 379 ЦПК "Способи звернення стягнення на майно" забороняється звертати стягнення на "один зимовий костюм (для жінок - два зимових плаття), один літній костюм (для жінок - два літніх плаття). Для жінок, крім того, - дві літні хустки і одна тепла хустка (або шаль)".

Специфіка цивільно-правових відносин (крім відносин у сфері сімейно шлюбних) полягає у тому, що їх учасниками виступають фізичні та юридичні особи, тобто громадяни та організації (об'єднання) громадян. Жінки є і фізичними особами, і повноправними суб'єктами цивільного права. Виділяти їх в окрему категорію суб'єктів цивільно-правових відносин, перетворювати їх у спеціальний суб'єкт цивільного права недоцільно. 3 цього випливає, що рівень захищеності жінок нормами цивільного та цивільно-процесуального законодавства, відповідність його норм стандартам міжнародного права безпосередньо залежить від рівня досконалості цього законодавства у цілому.

На даний час чинне цивільне законодавство України принципово не суперечить нормам міжнародно-правових актів.

Воно надає жінкам однакову з чоловіками громадянську правоздатність і однакові можливості її реалізації. Воно, зокрема, забезпечує їм рівні права при укладанні договорів і управлінні майном, а також рівне ставлення до них на всіх етапах розгляду в судах. В ньому відсутні дискримінаційні норми щодо жінок. Сам по собі розподіл суб'єктів цивільно-правових відносин на юридичних і фізичних осіб означає автоматичне зрівняння жінок у правах і обов'язках з чоловіками.

Наприклад, за шкоду заподіяну неповнолітнім, який не досяг п'ятнадцяти років, згідно з ст. 446 ЦК несуть відповідальність перед потерпілим його батьки (усиновителі), опікуни, а у відповідних випадках - учбові виховні або лікувальні заклади за наявності загальних підстав, передбачених ст.440 ЦК.

При цьому мається на увазі,що батьки (усиновителі) або опікуни несуть майнову відповідальність у випадках, коли шкода, заподіяна неповнолітнім, є наслідком нездійснення за ним контролю, неналежного виховання або неправильного використання щодо нього своїх прав. Учбові, виховні і лікувальні заклади несуть майнову відповідальність за шкоду, якщо вона виникла внаслідок нездійснення ними належного контролю за неповнолітнім в час знаходження його під їх наглядом.

Зазначений в ст. 446 ЦК перелік фізичних і юридичних осіб, які несуть відповідальність за шкоду, заподіяну неповнолітнім віком до п'ятнадцяти років, є вичерпним і поширеному тлумаченню не підлягає. Шкода, заподіяна неповнолітнім віком від 15 до 18 років, згідно з ст. 447 ЦК відшкодовується самим заподіювачем. Якщо в останнього немає майна або заробітку, достатнього для відшкодування заподіяної ним шкоди, відповідний обов'язок покладається на його батьків (усиновителів) або піклувальників, за умови їх винної поведінки, що сприяла виникненню шкоди. Їх обов'язок припиняється при досягненні заподіювачем повноліття або появи в нього майна чи заробітку, достатніх дія відшкодування шкоди.

Це типовий приклад з галузі цивільно-правових відносин, коли жінка за певних умов несе рівні обов'язки з чоловіком, а по досягненню її дитиною повноліття, вона позбавляється таких обов'язків.

За порушення цивільно-правових норм встановлюється однакова відповідальність, як для жінок, так і для чоловіків. Хоча, розглядаючи конкретну цивільну справу, суд може врахувати і специфічні обставини (скажімо, матеріальний або сімейний стан жінки). В цілому цивільне законодавство України встановлює юридичний захист прав жінок на рівній основі з чоловіками.

Це однак, не означає, що цивільне законодавство відповідає новим умовам. Навпаки Цивільний і Цивільний процесуальний кодекси мають бути принципово реформовані з врахуванням ринкових відносин, що складаються в Україні. В нових Кодексах повинні знайти своє відображення насамперед міжнародні стандарти в галузі прав і свобод людини (з урахуванням традицій українського народу).

Конституція України юридично проголошує рівність прав жінок та чоловіків на працю, на вибір професії, професійну підготовку та заробітну плату. Але криза в економіці, закриття великої кількості підприємств, невчасна виплата заробітної плати, падіння рівня життя у більшої частини населення країни загострює проблему становища жінки на ринку праці. Тому законотворча діяльність держави у сфері праці має бути спрямована на формування антидискримінаційного правового механізму рівних можливостей під час найму на роботу, анулювання трудового договору, скорочення штатів, просування по службі, організації власної підприємницької справи тощо.

Ще однією проблемною сферою життєдіяльності жінки, яка вимагає правового втручання з боку держави, є насильство над жінками. Зростання насильства щодо них - серйозна перешкода для досягнення рівності жінок та чоловіків. На попередження й ліквідацію даного негативного явища спрямовані статті Кримінального кодексу, які передбачають кримінальну відповідальність:

- за примушування жінки до вчинення аборту якщо внаслідок цього аборт був проведений (ст. 110);

- за образу, тобто умисне приниження честі і гідності особи виражене в непристойній формі (ст. 126);

- за статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості та за вчинення розпутних дій щодо особи, яка не досягла 16 років (статті 120,121).

Узагальнюючи зазначене, можна зробити висновок, що законодавство України побудоване на принципах рівноправності жінок та чоловіків у всіх сферах людської життєдіяльності. Однак існуюча система неприпустимості дискримінації жінок все ж залишається неефективною, поки ще відсутні національні механізми право реалізації.

Верховна Рада України, керуючись Загальною декларацією прав людини, Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, ратифікованими Україною міжнародними договорами про права та свободи особистості, підсумковими документами IV Всесвітньої конференції із становища жінок: "Дії в інтересах рівності,розвитку та миру" (Пекін 1995 р.) і постановою Верховної Ради України від 12 липня 1995 р. "Про рекомендації учасників парламентських слухань щодо реалізації в Україні Конвенції ООН "Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок", надаючи особливого значення ролі сім'ї та жінок у політичному, економічному, соціальному, історичному і культурному розвитку України, прагнучи поліпшення демографічної ситуації, забезпечення реалізації сім'єю своїх функцій, а також створення правових суспільно-економічних умов для поліпшення становища сім'ї та жінок, підвищення їх ролі у суспільстві, найповнішого розкриття їх інтелектуальних, духовних і творчих можливостей 5березня 1999 р. постановою № 473 XIV прийняла Декларацію про загальні засади державної політики України стосовно сім'ї та жінок. Вона визначає принципи та головні напрями державної політики України щодо сім'ї та жінок. Держава взяла на себе обов'язки перш за все забезпечити рівні права і можливості жінкам і чоловікам відповідно до основних умов та свобод людини вирішити інші принципові проблеми, пов'язані з ліквідацією всіх форм дискримінації щодо жінок. Декларація про загальні засади державної політики України стосовно сім'ї та жінок. / Офіційний вісник України. - К., 1999. - N11.-С. 11-12

Розділ 3. Захист прав жінок та їх порушення. Насильство проти жінок, проституція, рабство. Деякі міжнародні та українські нормативно-правові акти стосовно порушень прав жінок

жіноцтво дискримінація законодавство материнство

Торгівля жінками та дітьми набула на початку ХХ століття таких розмірів і розповсюдження, що міжнародна громадськість повинна була звернути особливу увагу на створення спеціальної міжнародно-правової бази для регулювання таких суспільних відносин, щоб упорядкувати організацію боротьби з цим злом, спрямованим проти людства.

Ганебне для людства явище - торгівля людьми - існує з давніх часів. Рабовласники продавали, обмінювали жінок разом із дітьми, дарували їх, розлучали дітей з матерями. Ринки невільниць були звичайним явищем, особливо в країнах Африки та Східної Азії. Певною мірою таке становище збереглося аж до ХХ століття. Істотним є той факт, що у цивілізованих держав виникла потреба розпочати цілеспрямовану боротьбу з цим антигуманним явищем на базі міжнародно-правових актів.

На двосторонній основі міжнародно-правова боротьба з торгівлею жінками та дітьми була започаткована ще в минулому столітті. Численні факти їхнього продажу змусили держави укладати угоди, метою яких було попередити негативне явище. Як приклад можна навести угоди: між Німеччиною та Нідерландами від 15 листопада 1889 р., Німеччиною та Бельгією від 4 вересня 1890 р., Голландією та Австрією від 30 листопада 1888р.тощо.

У 1899 році в Лондоні відбувся Міжнародний конгрес з питань боротьби з торгівлею жінками, пов'язаною з проституцією. Конгрес звернувся до всіх держав із закликом укласти багатосторонні угоди, створити відповідні національні комітети для розв'язання цієї проблеми. У 1902 р. за ініціативою уряду Франції було скликано міжнародну конференцію, в роботі якої взяли участь 16 держав. Вона вперше виробила низку конкретних заходів щодо боротьби з торгівлею жінками. Згідно з домовленістю, кожна держава повинна була створити центральний орган для збору і систематизації усіх повідомлень про факти схиляння жінок і дівчат на шлях розпусти. У документах конференції було наголошено, що країни мають вжити заходів по виявленню осіб, які займаються торгівлею жінками.

Ці положення також були закріплені в Міжнародному договорі по боротьбі з торгівлею білими рабинями, який було підписано та ратифіковано 18 травня 1904 р. А Міжнародна конвенція по боротьбі з торгівлею білими рабинями була ухвалена 4 травня 1910 р. Держави, які підтримали Конвенцію, зобов'язалися встановити кримінальну відповідальність за торгівлю жінками й дівчатами, і навіть у тих випадках, коли окремі дії, що входили до складу злочину, були вчинені на території різних країн.

Відповідно до цього документа сама торгівля була віднесена до категорії злочинів, за вчинення яких злочинці підлягали видачі тій державі, яка порушувала проти них переслідування. Слід підкреслити, що разом із тим Конвенція мала й окремі суттєві хиби. Зокрема, у ній були відсутні положення про відповідальність за утримання жінок у будинках розпусти силоміць, за сам факт продажу жінок тощо.

Прийняття згаданих документів, створення низки багатосторонніх угод, які регулювали міжнародно-правові відносини у сфері боротьби з торгівлею жінками та дітьми, висунули на порядок денний питання про удосконалення міжнародного законодавства в цій галузі.

Міжнародна конвенція по боротьбі з торгівлею жінками та дітьми від 30 вересня 1921 р. зобов'язала держави розробити законопроекти про кримінальну відповідальність осіб, які втягують жінок у проституцію і займаються торгівлею жінками та дітьми. Велике гуманістичне значення Конвенції 1921 р. полягає в тому, що вона не тільки засудила, але й вперше вказала на необхідність покарання не тільки за звідництво, а й за безпосередню торгівлю жінками та дітьми.

Сторони, які підписали Міжнародну конвенцію від 11 жовтня 1933 р. про боротьбу з торгівлею повнолітніми жінками, зобов'язалися інформувати один одного про професійних торговців жінками та дітьми. Ця Конвенція значно поширила дію норм Конвенції 1921 р. і на торгівлю дорослими жінками, які дали на неї згоду.

Подальша правотворча робота на міжнародному рівні в галузі боротьби з торгівлею жінками та дітьми була продовжена в межах Організації Об'єднаних Націй. Так, 2 грудня 1949 р. Генеральна Асамблея ООН спеціальною резолюцією прийняла й ухвалила Конвенцію по боротьбі з торгівлею людьми та експлуатацією проституції третіми особами, яка набрала чинності 25 липня 1951 р. СРСР приєднався до Конвенції 31 липня 1954 р., декларативно заявивши, що в Радянському Союзі ліквідовані умови, які породжують передбачені Конвенцією злочини, і що радянський уряд вирішив стати стороною Конвенції лише враховуючи міжнародне значення боротьби з цими злочинами. Основне значення Конвенції полягає в тому, що вона звела воєдино прийняті раніше міжнародні угоди в цій сфері співробітництва держав і передбачила здійснення цілеспрямованої політики держав по боротьбі з торгівлею людьми та експлуатацією проституції третіми особами.

Вона визнала злочинними такі діяння:

1. звідництво, схиляння до проституції або розбещення з цією метою іншої особи, навіть за згодою останньої (п. 1 ст. 1);

2. експлуатацію проституції іншої особи, навіть за згодою цієї особи (п. 2 ст. 1);

3. утримання будинку розпусти або управління ним, а також свідоме фінансування та участь у фінансуванні будинку розпусти (п. 1 ст. 2);

4. здавання в оренду або наймання будівлі чи іншого місця, чи його частини за умови, що особа знала про цілі їхнього використання для проституції третіми особами (п. 2 ст. 2);

5. замах на вчинення вказаних дій, підготовка до них (ст. 3);

6. умисну співучасть у діях, перерахованих в п. 1-5 (ст. 4).

Таким чином, Конвенція 1949 р. розширила коло діянь, які держави домовилися вважати злочинами у сфері боротьби з торгівлею людьми. У Конвенції вперше йшлося також про протиправність таких суспільно небезпечних та аморальних діянь, як експлуатація проституції, утримання будинків розпусти. Держави зобов'язалися заснувати на своїх територіях спеціальні органи, покликані координувати боротьбу з цими злочинами. Конвенція була кроком вперед, проте вона мала певні хиби. Вона замовчувала визнання злочинної торгівлі людьми задля проституції.

Всі перераховані в ст. 1-2 діяння визнані як злочини, що тягнуть за собою видачу осіб, підозрюваних у їх вчиненні як при наявності будь-якої міжнародної угоди про видачу злочинців, так і за відсутності такої (ст. 8).

Держави, які не визнають видачу своїх громадян, повинні переслідувати та карати винних у випадку вчинення ними одного із вказаних у Конвенції злочинних діянь (ст. 9). Конвенція передбачає, що за ці злочини винні особи повинні переслідуватися та каратися відповідно до внутрішніх законів кожної окремої держави (ст. 12). Це означає, що Конвенція буде діяти тільки в тому випадку, якщо держави-учасниці закріплять у своєму законодавстві покарання за злочини, пов'язані з експлуатацією проституції третіми особами, а також торгівлею людьми.

Наступним кроком у міжнародному законотворчому процесі було прийняття Генеральною Асамблеєю ООН 18 грудня 1979 р. нового міжнародно-правового акту з проблем боротьби з торгівлею жінками. Йдеться про Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. Вона набула чинності у вересні 1981 р. Понад сто держав-учасниць зобов'язалися, зокрема, вживати відповідні заходи, включаючи законодавчі, для припинення всіх видів торгівлі жінками та експлуатації проституції жінок (ст. 6). Суттєвим моментом Конвенції є положення про заборону будь-якої дискримінації відносно жінок (п.6ст.2).

У 1993 р. була прийнята Декларація про викорінення насильства проти жінок, яка відносить до насильства щодо жінок різні випадки, в тому числі насильство, пов'язане з експлуатацією, торгівлею жінками та примусом до проституції(ст.2).

Підсумовуючи викладене, можна дійти такого висновку: існування міжнародно-правових актів про заборону торгівлі жінками та дітьми є свідченням того, що сучасне міжнародне право містить заборонні норми щодо торгівлі людьми, незалежно від мети такої діяльності. Ми вважаємо за доцільне проведення імплементації основних положень розглянутих нами міжнародно-правових документів у національне законодавство України.

У цьому контексті слід додати, що ще донедавна в кримінальному законодавстві України були відсутні норми, які безпосередньо передбачали відповідальність за такі суспільно небезпечні діяння. Окремі діяння вже регламентовані національним законодавством, наприклад, Законом України від 24 березня 1998 р. Кримінальний кодекс України доповнений статтею "Торгівля людьми".

Необхідно також підкреслити, що в перехідний період, який переживає наша країна, торгівля живим (білим) товаром значною мірою активізувалася, набула значних розмірів і розповсюдження особливо з боку організованих злочинних формувань, які мають у такій діяльності транснаціональну спрямованість. Згідно з даними Міжнародної організації з міграції, Україну за кілька останніх років покинуло понад чотириста тисяч жінок віком до 30 років. А за свідченням консульства України в Греції, тільки в Афінах і Салоніках близько трьох тисяч молодих українок залучені до легальної, напівлегальної та нелегальної проституції, а у Туреччині - близько шести тисяч.

Проституція в Україні, на жаль, має всі умови для подальшого підпільного розвитку і тенденції зробити її певною мірою підконтрольною з боку держави. А тому, на нашу думку, безпечнішою для оточуючих. Аби запобігти цим явищам, необхідно, перш за все, прийняти Закон України "Про проституцію" і легалізувати її за всіма правилами, які діють у деяких цивілізованих країнах. Реалізація такого підходу, на нашу думку, надасть можливість державі не тільки "упорядкувати" це явище, але й отримати додатковий прибуток. Це певною мірою допоможе запобігти процесу нелегальної міграції жінок, які бажають працювати за кордоном у будинках розпусти.

Отже, суспільство повинно визнати існування такого явища і вести боротьбу не стільки з ним, а насамперед з тим, щоб воно не стало об'єктом корисної злочинної діяльності деяких третіх осіб, особливо організованих злочинних угруповань. Ми також вважаємо за доцільне розробити та прийняти спеціальну міжнародну Конвенцію про боротьбу з транснаціональними злочинами, які вчинюють міжнародні організовані групи, де особливим розділом передбачити злочини, пов'язані з відповідальністю за участь у торгівлі жінками та дітьми. Це надасть можливість міжнародній спільноті окреслити коло таких злочинів, а також посилити та конкретизувати боротьбу з цим злом з боку окремих держав на міжнародно-правовій основі.

Тривалий час концепція абсолютного державного суверенітету та діяльність держав-суверенів на власній території не підлягали впливам, стаючи на заваді і самому поширенню прав жінки. Саме тому цю групу прав відносять до третього - четвертого покоління прав людини, разом з правами, що стосуються навколишнього середовища та правами біженців. Але з того моменту, коли визнання прав жінки стало одним із міжнародних стандартів прав людини, одразу ж постало питання про відповідальність за порушення таких прав.

Безперечно, в сучасних міжнародних відносинах жодна держава не може безкарно порушувати встановлені норми міжнародного права. Але і досі основною проблемою, на яку натикаються правозахисні жіночі рухи і організації, є виокремлення із сфери відання національних держав такого питання, як порушення прав жінок. Адже однією із визначальних характеристик міжнародних стандартів прав людини є та, що воно має державну основу, тобто порушення прав людини вважаються такими тільки в тому випадку, якщо держава, що підписала документ, є відповідальною за певне порушення, тим більш, коли порушник є посадовою особою і діє в рамках компетенції, наданої державою. Позитивним прецедентом в цьому ключі може стати практика Європейського Суду з прав людини у справі "Кіпр проти Туреччини" 10 липня 1976 р., де було визнано вину окупаційної Туреччини за зґвалтування турецькими окупантами кіпріоток. Тим самим створено правовий прецедент щодо відповідальності держави за дії уповноважених нею осіб.

Але порушення прав жінок здійснюється частіше не державою чи її представниками, а приватними особами в сфері приватних відносин. Тут мова не може йти про міжнародну відповідальність держави, а лише про відповідальність окремих осіб за порушення національного права. Однак й досі в світі ще існують країни з мало розвиненим законодавством, що не може гарантувати ефективного захисту прав жінок при їх порушенні. Тому досі деякі держави відстоюють точку зору, що такі порушення не підпадають під дію міжнародних нормативно-правових документів, бо ці відносини не врегульовані законами держави, а є сферою приватного життя.

Така позиція є безпідставною, оскільки Міжнародний пакт з громадянських і політичних прав 1966 р. встановлює, що держави зобов'язані "забезпечити всім особам, що знаходяться на їх території і підпадають під їх юрисдикцію, всі права, що передбачені даним пактом". Отже, держави повинні забезпечувати громадянам їх права і вживати необхідних заходів для попередження їх порушення. Це закріплено і в Женевській конвенції 1979 р., яка містить положення про імплементацію міжнародних норм про захист жінок від дискримінації в національні законодавства. Більше того, враховуючи той факт, що неможливість реалізації права жінок часто пов'язана з державною релігією і культурою, було нормативно встановлено обов'язок держав змінити соціальні і культурні способи поведінки чоловіків і жінок з метою подолання забобонів і традицій та іншої практики, заснованих на ідеї неповноцінності або навпаки - верховенстві однієї статі, або на стереотипах чоловічих чи жіночих ролей.

Отже, в міжнародному правовому полі чітко визначено всі необхідні правила поведінки держав для ефективного захисту прав жінок, але, насправді, всі ці зобов'язання виконуються дуже повільно або й взагалі залишаються проігнорованими багатьма державами. Так, для прикладу, станом на 1996 р. закони проти побутового насильства було введено лише в 44 країнах світу, проти зґвалтування дружини - в 17 країнах, проти сексуальних зазіхань - в 29 країнах, проти заподіяння каліцтв жіночим геніталіям - в 14 країнах (хоча щороку близько 2 мільйонів дівчат зазнають таких насильств).

Загалом, насильство проти жінок залишається й досі однією з найсерйозніших проблем в світі. Ця проблема є дуже широкою, оскільки насильство має безліч виявів.

Поняття "жорстокість" або "насильство проти жінок" включає в себе будь-який вияв насильства, заснований на ознаках статі, або загрозу такого насильства, агресію, фізичне, сексуальне, психологічне страждання, заподіяне по відношенню до жінки, свавільне позбавлення чи обмеження свободи в суспільному та приватному житті. Сьогодні насильство може приймати різні форми: фізичне насильство над дітьми в сім'ї, насильство при одруженні та подружнє насильство, інцест, експлуатація жінок, примусова проституція, сексуальні зазіхання на роботі та в навчальних закладах, порушення або позбавлення прав людини під час збройних конфліктів тощо. Найбільш розповсюджені види насильства - побої, ґвалтування, заподіяння каліцтв, спалення нареченої, насильницький шлюб, заподіяння генітальних каліцтв, насильство з боку держав з антидемократичними режимами, і лише як одна із складових частин - дискримінація.

Зараз правозахисні рухи та міжнародні урядові і неурядові організації мають достатньо інформації та статистичних даних, які знову і знову доводять наявність та ненадуманість проблеми. Вона не є ані штучною, ані перебільшеною. Так, скажімо, на сьогодні близько 60 мільйонів жінок зникли з різних причин, але в основі їх всіх міститься дискримінація на підставі статі; близько 1 мільйона дівчат щорічно насильно заганяються в проституцію; в США кожних 9 секунд жінка підпадає під акт насильства з боку свого інтимного партнера; в Індії щорічно вбивають більше 5000 жінок через те, що родичі їх чоловіків вважають посаг недостатнім; в деяких країнах Ближнього Сходу та Латинської Америки чоловіки часто звільняються від покарання за вбивство невірної, неслухняної чи свавільної дружини, оскільки це вважається питанням "честі" і може бути виправдано "психологічним збудженням" чоловіка, станом афекту. Останнім часом є свідчення того, що насильство та зґвалтування жінок є засобом військової стратегії.

Та все ж, найбільш масовим і брутальним виявом насильства проти жінок є проблема "білого рабства" або торгівлі жінками. З одного боку це явище є найбільш дослідженим і нормативно врегульованим з усіх проблем, які поставив перед світовою спільнотою глобальний правозахисний рух. Існує ряд спеціальних документів, що поставили продаж жінок поза законом. Це Паризька міжнародна угода 1904 р., конвенції 1910 р., 1921 р., 1933 р., Конвенція ООН про боротьбу з торгівлею людьми та експлуатацією проституції третіми особами 1949 р., Конвенція про рабство 1926 р., Додаткова Конвенція про знищення рабства, работоргівлі, інститутів та практики, подібної рабству 1956 р.

Рабство вже давно є злочином у всьому світі, а тому здається просто невірогідним те, що весь центр Європи просто розподілено в секс-бізнесі на держави-замовниці та держави-надсилачі жінок і дівчат для зайняття проституцією. Такі країни, як Швеція (щорічно зафіксовано 1500 секс-працівниць), Фінляндія, Німеччина (один з найбільших покупців жінок в світі, де загальна кількість повій в 1996 р. доходила до 50 000), Франція, Нідерланди, Бельгія, Швейцарія, США, Японія, Макао сьогодні є найбільшими отримувачами "живого товару" в світі. Водночас, країни Балтії, Польща, Росія, Україна, Південна Африка, Латинська Америка є найбільшими надсилачами потенційних повій до держав розвиненого світу.

І не випадково найбідніші держави світу або держави, що переживають період економічних перетворень та знаходяться на шляху розвитку, потрапляють до розряду "донорів" світової мережі секс-бізнесу. Саме економічні негаразди і відсутність матеріального достатку штовхають дівчат до пошуку роботи за кордоном.

Існує фактор розподілу держав на постачальників "живого товару" та приймачів - це завжди економічні, а іноді й політичні негаразди. Тому завданням держав, що мають таку соціальну біду є створення законодавства захисного характеру, що спрямоване на припинення протиправного вивозу жінок за кордон.

Типовим прикладом такого законодавства є українське законодавство. Одним із напрямків діяльності держави в цій сфері є покарання трафікерства, работоргівлі та примусової проституції. В Україні найбільш вживаною нормою захисту, яка реально застосовується в цій сфері, є ст.210 КК (утримання домів розпусти та звідництво). За нею було засуджено в 1995 - 1997 рр. 14 осіб. Існують ст. 119, 123, 208, які також спрямовані на захист статевої свободи жінки, але застосовуються значно рідше. В Проекті нового КК України передбачено ст. ст. 141, 149, які передбачають відповідальність за торгівлю жінками та за примушення до зайняття проституцією.

За умов, що Україна як член ООН приєдналася до Конвенції ООН про боротьбу з торгівлею людьми та експлуатацією проституції третіми особами 1949 р., Конвенції проти рабства 1926 р., Конвенції про відміну рабства 1956 р., необхідно упорядкувати національне законодавство з метою захисту жінок від незаконного вивозу за кордон. Так, Законом України від 28 березня 1998 р. було внесено змін до КК України і введено ст. 124 про торгівлю людьми, де передбачена кримінальна відповідальність за продаж та експлуатацію людей в секс-бізнесі, у вигляді позбавлення волі на строк до 8 років з можливою конфіскацією майна, а у випадку залучення до цього бізнесу неповнолітніх - від 5 до 10 років.

Така політика держави стала відгуком на масовий виїзд українок за кордон. За останні 10 років з України виїхало 400 000 (10% від щорічних 4 млн. вивезених таким чином в світі) жінок віком до 30 років. Часто вони зазнають тортур з непоодинокими випадками вбивств.

Отже, немає сумніву, що захист прав жінок на сьогодні є об'єктивною необхідністю, оскільки немає жодної держави, де б не існувало хоча б одного з виявів порушення прав жінок. А саме тому це питання стосується кожної країни, яка прагне наблизитись до статусу правової держави. Зараз це є проблемою не лише правового, законодавчого, економічного, політичного та соціального характеру. Тепер проблема прав жінок є в більшій мірі культурною, проблемою застарілих стереотипів і невиправданих соціальних переваг та стандартних ролей, що перекошені в сторону чоловіків. Часто згадки про права жінок викликають неабияку ворожість з боку суспільства, неприйняття будь-яких пропозицій та інформації, а проте, навіть саме визнання існування явища прав жінок та наявності їх масових порушень, зняття неприязні і ворожості до її розгляду уже свідчитиме про зміну соціального мислення, культури і свідомості

Розділ 4. Деякі права жінок та факти щодо їх реалізації

Великий комплекс прав людини охоплює всі соціальні групи населення, а тому права жінок - це, безперечно, теж права людини, що також є загальнообов'язковим імперативом для всіх.

Права жінок як інститут беруть свій початок із тих самих документів, на яких базується і загальна концепція прав людини. Це, перш за все, Статут ООН 1945 р., де в преамбулі держави-учасниці ще раз підкреслили важливість прав людини та рівноправ'я чоловіків і жінок. Стаття 1 Статуту встановила повагу до прав людини без поділу за ознакою статі, як одну з цілей ООН. Принцип недискримінаційності та рівних можливостей між чоловіками та жінками також підтверджено в статтях 8, 13, 55, 76 Статуту, а статтею 56 закріплено обов'язок держав-членів співробітничати в цій галузі.

Іншим базовим документом для прав жінки і людини стала Загальна Декларація прав людини 1948 р., де в статті 2 знову підтверджено проголошений в Статуті ООН принцип недискримінаційності жінок.

Однак, для прав жінок поняття дискримінації не завжди є підходящим. Адже ці права певною мірою є особливими правами. Зокрема, найважливіший в світі дар материнства не може реалізувати людина іншої статі. Саме цим має бути детерміновано загальний підхід до всіх прав жінок. Саме ця специфічна група прав, що пов'язана з дітонародженням, виходить за рамки загальних для всіх прав людини. Важливість цього питання полягає якраз в тому, що дискримінації, про які завжди ведеться мова при порушенні прав жінок, не стосуються цих специфічних прав. Поняття дискримінацій можливо застосовувати лише до випадків, коли має місце явне чи приховане надання переваги чоловікам перед жінками у реалізації чи наданні певних спільних для них прав, свобод, можливостей. В даному випадку застосування категорії дискримінацій щодо цієї групи прав жінок є недоречним, оскільки можливість реалізації права на материнство належить лише жінкам, і ніякі переваги в сторону чоловіків тут неможливі. Отже, універсальні норми права загального характеру, що забороняють всі форми дискримінації щодо жінок не мають тут своєї дії. Тому ця сфера прав є специфічною не лише за характером відносин, а й за особливостями правового регулювання.

Здавалося б, стосовно права жінки народити дитину не може бути жодних заперечень. Однак, на практиці навіть право материнства та суміжні йому права зазнають гострих порушень. На такий висновок наштовхують деякі статистичні данні. Так, відсутність інформації та статевого навчання призводять в Аргентині, приміром, до того, що щорічно вмирає від невдалих пологів 333 жінки, а від гінекологічних захворювань - 861. При цьому із загального масштабу 40% жінок не мають змоги або просто не звертаються до лікарень. Відсутність інформації підтверджується й тим, що з 500 тис. жінок, які щорічно помирають від пологів, 98% смертей приходиться на малорозвинені країни. Причини смертності також коріняться у відсутності соціальних служб, системи охорони материнства, а подекуди й простої неписьменності жінок та їх віддаленості від цивілізації.

В результаті такого стану речей ріст народжуваності одночасно з високим рівнем смертності серед немовлят стають неминучими. Скажімо, в Африці він складає до 700 мертвонароджених немовлят на 1000 новонароджених, тоді як в Європі ця цифра дорівнює 10 на 100 тисяч.

Однією з найбільш розповсюджених проблем і причин смертності серед жінок є аборти. В Аргентині за даними відділу з питань материнства та юнацтва Міністерства соціальних відносин та охорони здоров'я на 1985 р. щороку здійснювалося 400 000 абортів, що серед майново незабезпечених жінок стало частим "протизаплідним засобом", не кажучи про те, що в деяких країнах "третього" світу 80 - 90% (дані на 1991 р.) жінок народжують без спеціальної медичної допомоги. Всі ці проблеми потребують гнучкого та розумного втручання держави для регулювання сімейних питань з метою захисту здоров'я і життя матері та дитини.

Варто уваги, що саме з вирішення сімейних питань розпочалася правозахисна робота в галузі прав жінок. Взагалі історія виникнення жіночого правозахисного руху нараховує близько ста років. Уже 1902 р. були прийняті Гаазькі міжнародні конвенції стосовно колізій національних законів про шлюб, розлучення та опіку над неповнолітніми, було розпочато роботу та дослідження ситуацій з правами жінок і їх практичною реалізацією. Особливу увагу проблемі приділяла Ліга Націй, яка в 1935 та 1937 рр. підготувала кілька базових доповідей про стан речей в галузі прав жінок. Подібні дослідження проводилися і на регіональному рівні, а особливо на Північноамериканському континенті та в Латинській Америці.

Однак, нормативно-правова база в галузі прав жінок почала цілеспрямовано накопичуватися і зрештою склала частину сучасного міжнародного права лише з моменту першого офіційного визнання рівноправ'я жінок та чоловіків в Статуті ООН. Згодом було прийнято ряд документів Генеральної Асамблеї ООН та Міжнародної Організації Праці.

"Друга хвиля" феміністичного руху була присвячена досягненню не лише юридичної, а й фактичної рівності чоловіків і жінок. Період з 1975 по 1985 рр. було оголошено Десятиріччям Жінок. В 1993 р. прийнято Декларацію про ліквідацію насильства проти жінок. Саме цим документом було здійснено остаточне визнання масового та загрозливого характеру цього явища.

Після такої тривалої та напруженої роботи в цій галузі права жінок мали б здобути широкого визнання та підтримки в світі. Однак, лише Віденська Конференція ООН 1993 р. вперше офіційно закріпила визнання самого факту існування прав жінок та фактичного їх порушення в глобальних масштабах. І нарешті, на конференції в Ріо-де-Жанейро в 1999 р. було офіційно визнано ключову роль жінки в процесі стійкого розвитку суспільства, чим остаточно було урівноважено суспільний статус жінки із статусом чоловіка.

Маючи таку тривалу історію активної роботи, жіночий правозахисний рух сьогодні переглядає свої позиції навіть стосовно самої правотворчої техніки, самої концепції прав жінки та її розуміння. Тому нові правові норми в галузі прав жінок мають бути складені виходячи з позицій так званого "жіночого" правового аналізу. Адже існуюча концепція прав людини вочевидь несе на собі відбиток чоловічого бачення прав, оскільки всі документи в цій сфері створені були здебільшого чоловіками, бо й всій світовій культурі останніх тисячоліть притаманна так звана "маскулінна орієнтація". Застосування ж у правотворчому процесі "жіночого" правового аналізу зовсім не означатиме, що норми права по встановленню та захисту прав жінок створюватимуть більш сприятливе правове середовище для жінок, ніж для чоловіків. Це означатиме лише, що при здійсненні впливу на правозахисну теорію і практику необхідно буде виходити з того, як самі жінки сприймають порушення своїх прав. Тобто цей правовий аналіз передбачає, що погляд на права жінки буде здійснено з урахуванням їх рівності чоловікам не лише в соціальній та культурній сферах державного буття, а й у політичній, економічній, правовій.

До останнього моменту жінки-парламентарі чи законодавці залишалися або в меншості, або взагалі були відсутні. В Латинській Америці (як і на всьому пострадянському просторі) в 1987 р. присутність жінок в національних парламентах дорівнювала від 0% до 13.3%. Загалом, зростання цих показників дуже повільне і не перевищує вказаного рівня. А в Антігуа, Барбуді, Санта Лусії, Уругваї жінки не значаться навіть в списках кандидатів. Фактором додаткового впливу є масова неписьменність жінок, що сягає в Карибському регіоні до 23% - 45% в залежності від країни.