Правове регулювання процесу спадкування за законом

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми дослідження обумовлюється тим, що інститут спадкування виник кілька тисячоліть тому і пов'язаний з появою приватної власності, згадки про нього можна знайти у найперших писемних відомостях: глиняних табличках Шумера, єгипетських папірусах тощо. Незалежно від соціального розвитку суспільства, економічної чи політичної ситуації спадкові відносини існували і, безсумнівно, існуватимуть, бо у будь-якій державі неминучі дві речі: смерть і податки. Це причина вічної актуальності спадкового права.

На сучасному етапі розвитку українська правова система зазнає значних реформувань, які покращають механізм її функціонування. Спадкове право є одним з найважливіших інститутів, який залишається найбільш сталим. Питання спадкування залишаються в центрі уваги суспільства та держави, законодавців та дослідників, кожного громадянина, адже питання спадщини тією чи іншою мірою торкаються інтересів кожного.

Коли ж громадянин не залишив заповіту або заповіт виявився недійсним, або спадкоємці за заповітом не прийняли спадщину, або не закликаються доспадкування, або громадянин розпорядився лише частиною свого майна настає спадкування за законом (в останньому випадку спадкування за законом матиме місце щодо майна, відносно якого немає розпоряджень у заповіті). Таким чином, спадкування за законом здійснюється незалежно від волі спадкодавця і можливе тоді, коли спадкодавець взагалі не висловив свого бажання певним чином розпорядитися своїм майном на випадок смерті або коли його бажання є юридично недійсним.

В Україні основним видом спадкоємства, на відміну від інших країн, є спадкування за законом. Це можна пояснити тим, що донедавна у нас не існувало приватної власності, кількість об'єктів , що знаходились в особистій власності громадян, була незначною, і суспільно-економічний устрій країни не стимулював переходу спадкоємства за заповітом .

Актуальність теми визначається дослідженням новел Цивільного Кодексу прийнятого Верховною Радою України 16 січня 2003 року, пов'язаних із спадкуванням за законом, дослідженням нових черг спадкування, становищем утриманців спадкодавця.

Метою даної роботи є вивчення проблем правового регулювання спадкування за законом.

Завданням є:

· розглянути загальні положення про спадкування за законом;

· здійснити аналіз нововведень ЦК, що стосуються наслідування за законом;

· визначити коло спадкоємців за законом;

· розглянути особливості прийняття та відмову від спадщини отриманої внаслідок спадкування за законом;

· з'ясувати питання про відумерлість спадщини.

Об'єктом дослідження є цивільно-правовий інститут спадкування за законом.

Предметом є загальні засади спадкування за законом, черговість спадкування та спадкування з представленням, відумерлість спадщини, норми ЦК та законодавства України, які утворюють цивільно-правовий інститут спадкування.

Методологічну основу курсової роботи утворюють такі методи:

- системний метод застосовується для аналізу єдиної, цілісної системи спадкування в Україні;

- діалектичний, який передбачає аналіз розбіжностей між цивільними нормами та практикою їх реалізації в Україні;

- порівняльно-правовий, що дозволяє аналізувати спадкування за законом в Україні на різних етапах формування цього інституту;

- статистичний, за допомогою якого досліджується практика реалізації конкретних правових норм та ефективність їх дії;

- історичний, який дозволяє вивчати динаміку цивільно-правового інституту спадкування в Україні історичному аспекті;

- формально-юридичний, що застосовується при дослідженні нормативно-правових актів.

Джерельну базу курсової роботи утворюють Цивільний Кодекс України, закони та підзаконні нормативно-правові акти, та судова практика - у межах досліджуваних питань.

Теоретичну основу курсової роботи складають підручники та посібники з цивільного права України, монографії вітчизняних вчених.

З прийняттям 16 січня 2003 року Цивільного Кодексу України в українському цивільному праві триває налагодження оптимальної моделі спадкування, зокрема спадкування за законом. У зв'язку з цим теоретичні дослідження спадкування за законом не втрачають актуальності.

Структура роботи. Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних нормативних актів та літератури.

1. Загальні положення про спадкування за законом

1.1 Поняття спадкування за законом

Спадкування -- це перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) -- ст. 1216 ЦК.

У спадковому праві склався цілий комплекс правових приписів, які регулюють перехід майна власника після його смерті до інших осіб. Перехід майна померлого (наступництво)до інших осіб можливий за однією з правових підстав - за законом або за заповітом. В цьому розділі буде розглянуто загальні положення про спадкування за законом.

Право спадкування тісно пов'язане з правом власності, оскільки спадкування є одним із найпоширеніших засобів набуття права власності і слугує охороні цього права.

Спадкове правонаступництво виникає після смерті особи, яку називають спадкодавцем, і встановлюється на користь спадкоємця.

Спадкоємці -- це особи, які набувають право на спадщину, тобто фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народилися після відкриття спадщини. Спадкоємцями можуть виступати юридичні особи, держава.

Спадкоємці за законом - це ті спадкоємці-фізичні особи, які передбачені в одній із п'ятьох черг спадкоємців за законом, перелік яких закріплений у Цивільному кодексі України.

Спадкування породжує відносини, в яких є дві сторони: спадкодавець та спадкоємець. Спадкодавцями можуть бути лише фізичні особи -- громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Не можуть бути спадкодавцями юридичні особи, оскільки у випадках припинення діяльності організацій порядок передачі їхнього майна іншим особам або державі визначається не нормами про спадкування, а спеціальними правилами про ліквідацію чи реорганізацію юридичних осіб.

Спадкування настає у випадку смерті фізичної особи або оголошення її померлою у встановленому законом порядку. З цими юридичними фактами закон пов'язує появу у спадкоємців права на прийняття спадщини, а у всіх інших осіб -- обов'язку не перешкоджати їм у здійсненні цього права. Після прийняття спадщини спадкоємець стає учасником тих самих правовідносин, суб'єктом яких раніше був спадкодавець, тобто відбувається заміна суб'єкта у правовідносинах, учасником яких був спадкодавець.

Спадкування становить універсальну правонаступність. Саме в спадкуванні яскраво виявляється така особливість універсального правонаступництва, як одночасність переходу до правонаступника всіх прав та обов'язків, які належали правопопереднику.

Ознаками спадкового права виступають: перехід майнових прав і обов'язків померлого громадянина до його правонаступників; межі правонаступництва, зміст прав і обов'язків, які переходять у порядку правонаступництва, порядок правонаступництва визначається законодавцем; правонаступника призначає правопопередник, а за відсутності його волевиявлення - законодавець. Водночас, спадкове право регулює і суспільні відносини, які за сутністю не можна безпосередньо віднести до спадкових, наприклад, порядок і умови складання заповіту, його зміни чи скасування.

Спадкування здійснюється на певних засадах. Серед принципів спадкового права слід назвати такі:

1) свобода волевиявлення спадкодавця і спадкоємця;

2) універсальність спадкового правонаступництва;

3) родинно-сімейний характер спадкування;

4) послідовність закликання до спадщини при спадкуванні за законом;

5) рівність спадкових часток при спадкуванні за законом;

6) державно-правовий захист непрацездатних родичів та членів сім'ї спадкодавця;

Спадщина -- це майно, яке переходить в порядку спадкуванняДо складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті(ст. 1218 ЦКУ). Іноді спадщину називають спадковою масою або спадковим майном.

Не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема:

1) особисті немайнові права;

2) право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;

3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;

5) права та обов'язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 Цивільного Кодексу.

Наприклад, оскільки до складу спадщини входять лише цивільні права й обов'язки, то не переходять у спадщину права й обов'язки спадкодавця в адміністративних, трудових, інших правовідносинах, якщо вони не набули цивільно-правового -- майнового змісту. Не переходять у спадщину також цивільні права й обов'язки, нерозривно пов'язані з особистістю спадкодавця, котрі він не міг би нікому передати і за життя (право на аліменти, пенсію тощо).

Розвиток спадкових відносин характеризується наявність двох етапів: перший етап пов'язаний із відкриттям спадщини та закликанням до спадкування осіб, визначених в якості спадкоємців у законі, в той час як на другому етапі характер правовідношення змінюється, що обумовлено фактом прийняття спадщини, тобто реалізацією вказаними особами належного їм суб'єктивного права спадкування. Відповідно, й зміст спадкових правовідносин, тобто права і обов'язки їх учасників, також змінюється в залежності від кожного з етапів.

1.2 Підстави відкриття спадщини

Підставами відкриття спадщини, а відтак виникнення спадкових правовідносин є смерть фізичної особи або оголошення її такою, що померла (ст. 1220 ЦК).

Підставами закликання до спадкування за законом є кровне споріднення, сімейні стосунки, шлюб, усиновлення, перебування на утриманні спадкодавця не менше 5 років до його смерті (глава 86 ЦК України).

Отже, у ЦК йдеться про два різні види юридичних фактів:

1) смерть -- подія, тобто обставина, яка не залежить від волі суб'єктів права. При цьому для виникнення спадкових правовідносин не має значення, що було причиною смерті. Вирішальним є факт смерті;

2) у випадку оголошення фізичної особи такою, що померла, підставою виникнення спадкових правовідносин є рішення суду, яке ґрунтується на припущенні, що фізична особа (спадкодавець)померла (ст. 46 ЦК).

Смерть людини, зокрема, є медичним і юридичним фактом, який закінчує її життя і тягне за собою певні наслідки (наприклад, право на спадщину).

Визнання людини померлою -- це питання не лише медичне, а й юридичне. Те, що сьогодні відсутнє загальновизнане поняття смерті людини, є серйозною прогалиною саме юридичної науки, хоча, безперечно, воно повинно ґрунтуватись на сучасних уявленнях про смерть біологічної та юридичної науки повинно бути вироблене біологами, медиками та юристами спільно.

Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою(ст. 1220 ЦК).

До моменту відкриття спадщини можна констатувати тільки можливість, що у певної особи з'явиться право стати спадкоємцем. До цього часу закликання до спадкування окремих осіб хоча і може бути виражено у заповіті або законі, але має лише значення імовірності. Як і будь-яке припущення, воно може і не здійснитися; тільки з моменту відкриття спадщини закликання певного кола осіб до спадкування отримує юридичну силу.

З викладеного випливає, що до настання смерті спадкодавця, потенційні правонаступники не вправі оспорювати дії власника щодо розпорядження належним йому майном і права третіх осіб, що засновані на таких діях. Ці права виникають для зазначених осіб лише з моменту відкриття спадщини. Відповідно, з цього моменту починається перебіг строків позовної давності. Крім того, будь-які угоди, укладені можливими спадкоємцями щодо невідкритої спадщини (зобов'язання подарувати або продати частку у спадщині, відмова від спадщини тощо), визнаються недійсними, оскільки не допускається розпорядження правом, яке ще не з'явилося взагалі, не належить цій особі і невідомо, чи буде належати їй у майбутньому. Цей висновок є сталим з позиції доктрини спадкового права і не може бути поставлений під сумнів навіть з урахуванням того, що чинне законодавство дозволяє укладати договори, предметом яких є розпорядження майном, яке стане власністю відчужувача в майбутньому.

Отже, спадкове правовідношення виникає з відкриттям спадщини. Останнє ж відбувається не саме по собі, а у зв'язку з настанням перерахованих вище фактів. Таким чином, відкриття спадщини - це настання тих юридичних фактів, якими обумовлюється виникнення спадкових правовідносин. Характерною рисою спадкових правовідносин є те, що підставою їх виникнення завжди виступає не один юридичний факт, а їх сукупність - юридичний склад. Так, для того, щоб спадкоємець був закликаний до спадкування за законом, необхідним, крім фактів смерті спадкодавця і відсутності заповіту, є також факт спорідненості з померлим, який дає підстави для зарахування даної особи до певної черги спадкоємців за законом (ст. 1261 - 1265 ЦК України), або перебування неповнолітньої або непрацездатної особи на утриманні померлого протягом хоча б п'яти років до його смерті (ч. 2 ст. 1265 ЦК України), або входження потенційного правонаступника до числа осіб, які мають право на обов'язкову частку (ст. 1241 ЦК України). Закликання до спадкування спадкоємців за законом кожної наступної черги можливе, як правило, лише у випадку, коли до факту смерті спадкодавця приєднається факт відсутності спадкоємців попередньої черги, рівно як і відмови від спадщини або неприйняття її ними (виключення складають випадки, передбачені ст. 1259 ЦК України), а спадкоємців за правом представлення (ст. 1266 ЦК України) - у разі відсутності в живих того з їхніх родичів, хто був би спадкоємцем.

Визнання особи безвісно відсутньою не є підставою для відкриття спадщини, оскільки в такому разі судовим рішенням констатується лише факт безвісної відсутності фізичної особи, а не вирішується питання про встановлення презумпції її смерті.

Спадкові правовідносини виникають у певний час та в певному місці. Час та місце відкриття спадщини мають вирішальне значення для виникнення спадкових правовідносин.

Часом відкриття спадщини визнається день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (ст. 1220 ЦК).

У разі визнання особи померлою у судовому порядку (ст. 46 ЦК України, глава 4 розділу IV ЦПК України) висновок суду про факт його смерті носить характер припущення. Саме тому днем смерті вважається день вступу в силу судового рішення про оголошення його померлим.

Якщо протягом однієї доби померли особи, які могли б спадкувати одна після одної, спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з них.

Якщо кілька осіб, які могли б спадкувати одна після одної, померли під час спільної для них небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи тощо), припускається, що вони померли одночасно. У цьому випадку спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з цих осіб. (ст. 1220 ЦК).

Оскільки часом відкриття спадщини визнають саме день смерті громадянина, то особи, що померли в один день, але в різний час доби, вважаються такими, що померли в один час. Спадкування після кожної з них відкривається у той самий день, тому вони не успадковують одна після одної. Це стосується також осіб, які померли під час спільної небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи тощо). Спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з цих осіб.

Місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця (ст. 1221 ЦК). При цьому під "місцем відкриття спадщини" мається на увазі не "місце", як точка на місцевості, конкретне помешкання, дім, вулиця тощо, а певний населений пункт (місто, село тощо).

Місце відкриття спадщини може не збігатися з місцем смерті спадкодавця. Місцем проживання неповнолітніх або осіб, що перебувають під опікою, визнається місце проживання їх батьків, усиновлювачів, опікунів.

Щодо громадян України, які постійно проживали за кордоном, місцем відкриття спадщини буде країна, де вони постійно проживали. Свідоцтво про право на спадщину в такому випадку видається консульською установою або дипломатичним представництвом України .

Якщо місце проживання спадкодавця встановити неможливо (наприклад, через те, що він часто міняв місця проживання, ніде не затримуючись надовго), місцем відкриття спадщини вважається місце, де знаходиться нерухоме майно або основна його частина. Таким місцем може бути місто, де громадянин мав квартиру;село, в якому знаходиться земельна ділянка, що належить спадкодавцю на праві приватної власності, тощо.

Місце відкриття спадщини підтверджується відповідними документами: свідоцтвом органів РАЦС про смерть спадкодавця, якщо його останнє постійне місце проживання і місце смерті збігаються; довідками житлово-експлуатаційної організації; витягами з трудової книжки покійного тощо. Якщо місце проживання спадкодавця встановити неможливо, місце відкриття спадщини підтверджується довідкою виконкому місцевої ради про місцезнаходження спадкового майна або його частини.

У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

1. Не мають права на спадкування особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя.

Положення абзацу першого цієї частини не застосовується до особи, яка вчинила такий замах, якщо спадкодавець, знаючи про це, все ж призначив її своїм спадкоємцем за заповітом.

2. Не мають права на спадкування особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині.

3. Не мають права на спадкування за законом батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини.

Не мають права на спадкування за законом батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом.

4. Не мають права на спадкування за законом одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду.

Якщо шлюб визнаний недійсним після смерті одного з подружжя, то за другим із подружжя, який його пережив і не знав та не міг знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, суд може визнати право на спадкування частки того з подружжя, хто помер, у майні, яке було набуте ними за час цього шлюбу.

5. За рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

6. Положення цієї статті поширюються на всіх спадкоємців, у тому числі й на тих, хто має право на обов'язкову частку у спадщині, а також на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ.

З викладеного у п 1. ст. 1224 ЦК випливає, що для усунення спадкоємця від права на спадкування має бути прийнятий судом обвинувальний вирок, що вступив у законну силу, яким встановлений конкретний склад злочину, що його вчинив потенційний спадкоємець, і за умови, що в цьому вироку буде зазначена така форма вини злочинця, як умисел.

Окремо закон виділяє усунення від спадкування особи, яка ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані (ч. 5 ст. 1224 ЦК України). Цей потенційний спадкоємець також усувається від права на спадкування за законом, але на відміну від осіб, зазначених у ч. 3 та 4, щодо яких закон говорить про безумовну втрату права на спадкування у разі встановлення певних фактів, він визнається негідним спадкоємцем на розсуд суду. Іншими словами, навіть у випадку встановлення у судовому засіданні зазначених у ч. 5 обставин усунення особи від спадкування є виключною прерогативою суду. Імовірно, таке вирішення питання викликано складністю однозначного тлумачення термінів "ухилення від надання допомоги спадкодавцеві", "тяжка хвороба" та "безпорадний стан спадкодавця".

Отже, спадкування за законом має багато етапів, першим з яких є підстава відкриття спадщини.

2. Особливості спадкування за законом

2.1 Коло спадкування за законом

Центральним субінститутом спадкування за законом є інститут черговості, який полягає в тому, що за загальним правилом кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування за відсутності бодай одного спадкоємця попередньої черги, обумовленого різними причинами: фізичною відсутністю, усуненням від права на спадкування, неприйняттям спадщини або відмовою від прийняття спадщини.

Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Новелою ЦК України 2004 року є збільшення кількості черг спадкоємців за законом до п'яти, порівняно Цивільним кодексом УРСР 1964 року, де було лише дві черги спадкоємців.

Слід мати на увазі, що у разі неприйняття спадщини спадкоємцем попередньої черги останній не позбавляється права вимагати надання йому судом додаткового строку, достатнього для прийняття ним спадщини за ч. 3 ст. 1272 ЦК. Тому в разі задоволення його позову він, як спадкоємець попередньої черги матиме право на перерозподіл спадщини (ст. 1280 ЦК). Відтак, спадкоємець наступної черги, який хоча і прийняв спадщину без порушень вимог закону та протягом встановлених строків, в силу ст. 1280 ЦК змушений буде віддати у натурі усю спадщину спадкоємцеві попередньої черги, а якщо остання не збереглася - сплатити за неї грошову компенсацію.

Спадкоємці за законом одержують право на спадкування за відсутності заповіту, визнання його недійсним повністю або у частині, у разі не охоплення заповітом усієї частини спадщини та в інших випадках (ст. 1217, 1223 ЦК).

До першої черги спадкоємців за законом належать діти спадкодавця, у тому числі народжені після його смерті, другий з подружжя, який пережив спадкодавця, а також батьки спадкодавця.

Здатність бути спадкоємцем не пов'язується законом з досягненням фізичною особою певного віку. Тому спадкоємцями можуть бути як новонароджені, так і повнолітні діти спадкодавця. Спадкові права дітей не залежать також від того, чи народилися вони під час перебування спадкодавця в зареєстрованому шлюбі або шлюбі, який був визнаний недійним. Головне, щоб у дітей існували докази походження їх від даних осіб (насамперед, таким доказом виступає свідоцтво про народження дитини).

Якщо дитина народилася поза шлюбом, походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров'я про народження нею дитини, а від батька - 1) за заявою матері та батька дитини; 2) за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини; або 3) за рішенням суду (ст. 125 СК).

Якщо дитина була народжена після смерті особи, яка перебувала із матір'ю новонародженого у зареєстрованому шлюбі, померла особа визнається батьком дитини лише якщо остання народилася до спливу десяти місяців після його смерті (ч. 2, 3 ст. 122 СК України). Виняток передбачений у разі, якщо дитина народилася хоча і до спливу десяти місяців від дня смерті чоловіка її матері, але після реєстрації повторного шлюбу її матері з іншою особою. В даному випадку вважається, що батьком дитини є чоловік її матері у повторному шлюбі (ч. 1 ст. 124 СК України). Аналогічний десятимісячний строк передбачений для встановлення батьківства дитини при визнанні шлюбу недійсним або встановленні режиму окремого проживання подружжя (п. 2 ч. 2 ст. 120, ч. 2 ст. 122 СК України).

На рівних засадах з кровними дітьми спадкують особи, які були усиновлені спадкодавцем (ст. 1260 ЦК).

Повнолітні діти усуваються від права на спадкування після батьків на підставі судового рішення, якщо буде встановлений факт ухилення ними від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця (абзац другий ч. 3 ст. 1224 ЦК).

Не відносяться до спадкоємців першої черги і пасинки та падчерки спадкодавця. Ці особи прямо не відносяться до кола спадкоємців за законом, проте можуть спадкувати за наявності підстав, вказаних у ст. 1264, ч. 2 ст. 1265 ЦК.

Другий з подружжя є спадкоємцем, якщо на день смерті спадкодавця він перебував у зареєстрованому шлюбі зі спадкодавцем. Другий з подружжя усувається від спадкування, якщо шлюб з померлим є недійсним або визнаний таким за рішенням суду. Проте якщо шлюб визнаний недійсним після смерті спадкодавця, то за другим з подружжя суд може визнати право на спадкування частки померлого у майні, набутому ними за час шлюбу, якщо другий з подружжя не знав і не міг знати про перешкоди до реєстрації шлюбу (ч. 4 ст. 1224 ЦК).

Доказом родинних відносин спадкоємців зі спадкодавцем є: свідоцтва органів реєстрації актів цивільного стану; копії актових записів; записи в паспортах про другого з подружжя; копії рішень суду, що набрали законні сили, про встановлення факту родинних та інших відносин (абзац третій пункту 212 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).

У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід з боку як батька, такі матері (ст.1262 ЦК).

Вказані особи закликаються до спадкування за обставин, передбачених ч. 2 ст. 1258 ЦК, тобто за відсутності спадкоємців першої черги. Якщо ж хто-небудь із спадкоємців першої черги живий і виявив бажання прийняти спадщину або прийняв її, спадкоємці другої черги до спадкування не закликаються.

Брати і сестри є спадкоємцями померлого, незалежно від того є вони повнорідними (мають обох спільних батьків) чи неповнорідними (мають спільного батька або спільну матір). Але не успадковують один після одного зведені брати і сестри, якщо вони не мають спільних батьків.

Для встановлення факту споріднення необхідне подання відповідних документів. Зокрема, родинні відносини можуть підтверджуватися свідоцтвами органів РАЦС про народження, витягами з книг запису актів цивільного стану, записами в паспортах про дітей. Наприклад, щоб підтвердити родинні відносини між спадкодавцем і спадкоємцем -- братами, необхідно подати свідоцтва про народження спадкодавця і спадкоємця. І якщо в цих свідоцтвах батьки -- одні й ті самі особи, то можна стверджувати, що спадкодавець і спадкоємець -- брати.

У разі неможливості подання зазначених документів факт родинних відносин може бути встановлений судом.

Спадкове майно між спадкоємцями другої черги ділиться в рівних частках.

У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця (ст. 1263 ЦК).

Третя черга спадкоємців спадкує у разі відсутності перших двох черг або якщо всі спадкоємці попередніх черг відмовилися від спадщини, не прийняли спадщину, усунені від права на спадкування. На підтвердження родинних відносин вимагається подання відповідних документів. Зокрема, це можуть бути свідоцтва про народження батьків спадкодавця та їх братів або сестер, в яких зазначені спільні батьки. Крім того, якщо в паспортах є відомості про дітей, де зазначені батько чи мати спадкодавця та його брат або сестра, то можна стверджувати, що брат або сестра батьків спадкодавця є його рідним дядьком або тіткою. У разі неможливості подання вказаних документів факт родинних відносин встановлюється судом.

У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як 5 років до часу відкриття спадщини (ст. 1264 ЦК).

Кваліфікуючою ознакою віднесення осіб до четвертої черги спадкоємців є проживання претендентів на спадок однією сім'єю зі спадкодавцем. В останню (п'яту) чергу спадкують інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно (двоюрідні внуки, двоюрідні племінники, двоюрідні дід та баба тощо). При цьому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення.

Ступінь споріднення визначається за числом народжень, що відділяють родича від спадкодавця, не враховуючи народження самого спадкодавця (ст. 1265 ЦК).

Родинні відносини мають підтверджуватися відповідними документами, а у разі неможливості подання таких факт родинних відносин встановлюється у судовому порядку.

До п'ятої черги спадкоємців за законом належать також утриманці спадкодавця. Особа вважається утриманцем за наявності таких умов:

1) особа є неповнолітньою або непрацездатною за віком або за станом здоров'я;

2) ця особа не є членом сім'ї спадкодавця;

3) матеріальна допомога, яку отримувала особа від спадкодавця, була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування;

4) особа перебувала на утриманні спадкодавця не менше 5 років.

На доказ факту перебування на утриманні можуть бути подані Довідки органів місцевого самоврядування, житлово-експлуатаційних організацій, правлінь ЖБК тощо про перебування на утриманні; довідки органу соціального захисту населення про призначення пенсії у зв'язку з втратою годувальника. Вказані документи повинні містити відомості про час і період, коли особа перебувала на утриманні спадкодавця. У разі неможливості подати якісь Документи, що підтверджували б утримання, факт останнього може бути встановлений судом.

Непрацездатність за віком визначається за паспортом чи свідоцтвом про народження; непрацездатність за станом здоров'я -- за пенсійною книжкою чи довідкою, виданою відповідним органом медико-соціальної експертизи.

Розглянувши черговість спадкування в цивільному праві України стає помітно, що поряд з особливостями черговості спадкування існує проблема, яка стосується осіб, які входять до кола спадкоємців. Питання про те, кого законодавець повинен віднести до спадкоємців за законом, про принципи і критерії визначення кола осіб залежить від соціальної суті спадкоємців. Майно померлого повинно бути передане найбільш близьким для спадкодавця особам. Саме вони повинні стати власниками, і це дійсно буде відповідати волі померлого. В ЦК 2004 року відображені ідеї окремих фахівців, висловлені ще на початку тридцятих років минулого століття, щодо розширення кола спадкоємців за законом. Якщо перші дві черги залишені без змін, то до третьої черги віднесені дядько і тітка спадкодавця, а до четвертої черги - члени сім'ї спадкодавця. В діючому законодавстві відсутнє легальне визначення поняття «член сім'ї».

В ЦК від спадкування по суті усунуті утриманці, які сьогодні спадкують поруч із тієї чергою, яка закликається до спадщини. Віднесення утриманців до п'ятої черги спадкоємців розробники ЦК обґрунтовують тим, що сьогодні допомоги чужій дитині чи особі похилого віку стає небезпечно, оскільки у разі смерті свого благонадійника вони дістають право на спадкування разом із дружиною і дітьми померлого.

До п'ятої черги віднесені родичі шостого ступеня споріднення. Розробники ЦК вважають, що залучення до спадкування далеких родичів, позбавить державу можливості безпідставно набувати майно громадян. Обґрунтованість і доцільність такого рішення викликає сумнів. По-перше, навряд чи буде справедливіше надавати майно далеким родичам померлого, які інколи взагалі не підтримують зв'язків із спадкодавцем або взагалі не знають про його існування. По-друге, щоб довести шосту ступінь спорідненості треба надати свідоцтво про народження і шлюб, яких потрібно з усіх родичів зібрати чимало. Таким чином спадкоємець протягом шестимісячного терміну не встигне довести своє право на спадщину.

2.2 Зміна черговості при спадкуванні за законом

Закон надає право спадкоємцям за законом за власним бажанням та взаємною згодою змінювати існуючий порядок черговості спадкування. Якщо через різні обставини спадкодавець був позбавлений можливості належним чином скласти заповіт, спадкоємці за законом можуть реалізувати дійсну волю спадкодавця, відійти від формальної черговості, яка передбачена законодавством, і розподілити спадщину так як це зробив би, на їх думку, спадкодавець, і так як вони вважають справедливим.

Так, після відкриття спадщини, спадкоємці можуть змінити черговість спадкування шляхом складання договору, відповідно до якого одночасно з їх чергою буде спадкувати спадкоємець іншої черги, що не закликається до спадкування. Такий договір має бути нотаріально посвідченим та не може порушувати прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, що має право на обов'язкову частку. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере в ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині. До них належать неповнолітні або повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, а також один з подружжя, що пережив іншого, і є непрацездатним, та непрацездатні батьки. Іншими словами, не можна без згоди всіх спадкоємців, що закликаються до спадкування, розподіляти спадкове майно, чи, наприклад, віддавати частку відсутнього спадкоємця іншому спадкоємцю із іншої черги.

Таким чином, щоб уникнути порушення прав спадкоємців, які не беруть участі у зміні черговості, спадкоємці, які ініціюють зміну черговості, можуть, по суті, перерозподіляти лише ту частку спадщини, яка їм належить. Тобто, якщо з трьох синів спадкодавця двоє згодні залучити до спадкування брата померлого, то брат може розраховувати не на 1/4 частку спадщини ( як один із чотирьох спадкоємців), а лише на 2/9 частки (оскільки предметом розподілу може виступати лише та частка спадщини, що належить синам, які погоджуються на залучення його до спадкування спадкоємця другої черги (1/3 + 1/3 = 2/3, а 6/9 : 3 = 2/9).Третій же із синів, який заперечує проти долучення до спадщини брата померлого до спадкування, отримає належну йому за законом 1/3 частку спадщини.

Крім добровільної зміни черговості спадкування, воно може також здійснюватися за рішенням суду. За позовом особи, що є спадкоємцем за законом наступної черги, суд може визнати за нею право на спадкування разом зі спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, якщо буде встановлено, що протягом тривалого часу вона опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Якщо після закінчення шестимісячного строку для прийняття спадщини спадкоємці за законом у межах розумного строку виявлять бажання змінити черговість спадкування, оскільки такий договір не може порушувати права спадкоємців, які такого бажання не виявили, то і перешкод для укладання такого договору не повинно існувати.

У ст. 1259 ЦК йдеться про « договір про зміну черговості», тобто, про правочин, укладений щонайменше двома сторонами. Чи може буди змінена черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування за заявою одного спадкоємця? Односторонній правочин за своєю природою не може бути договором, проте, якщо заінтересований спадкоємець виявляє бажання змінити черговість і подає про це заяву з нотаріально засвідченим підписом, ми вважаємо, що і в цьому випадку черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування повинна бути змінена, оскільки це буде погоджуватися із таким принципом цивільного права як розумність справедливість і добросовісність. Щодо редакції ст. 1259 ЦК, в якій йдеться виключно про договір між спадкоємцями, це вважається недоліком юридичної техніки.

Необхідно розмежовувати домовленість спадкоємців про зміну черговості спадкування (ст. 1259 ЦК) від домовленості спадкоємців про зміну розміру часток у спадщині спадкоємців за законом (ст. 1267 ЦК) та від відмови від прийняття спадщини на користь будь кого із спадкоємців за законом незалежно від черги (ст. 1274 ЦК). Домовленість про зміну розміру часток у спадщині стосується виключно спадкоємців тієї черги за законом, які набули право на спадщину і не виключає усної форми, якщо предметом виступають речі рухомі, домовленість же спадкоємців про зміну черговості потребує обов'язкового нотаріального посвідчення, оскільки розширюється кола осіб, які набувають право на спадщину.

Отже, черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини.

2.3 Спадкування з правом представлення

Суть спадкування за правом представлення полягає в тому, що хоча деякі родичі спадкодавця (його внуки, правнуки, прабаба, прадід, племінники, двоюрідні брати та сестри) не включаються до складу жодної з черг спадкоємців за законом, проте вони не усуваються повністю від спадкування і за певних умов набувають права спадкування. Спадкоємцями вони виступають, ніби представляючи більш близького родича спадкодавця, який на момент відкриття спадщини помер (звідси й назва -- "спадкування за правом представлення").

Спадкування з правом представлення є новелою ЦК України 2004 року, а також, збільшення числа тих осіб, які можуть стати власником спадкового майна за правом представлення.

До кола осіб, що стають спадкоємцями за правом представлення відносяться: внуки, правнуки, прабаба, прадід, племінники, двоюрідні брати та сестри спадкодавця.

Спадкування за правом представлення відбувається у разі, якщо на час відкриття спадщини не залишилось в живих відповідного родича (вище згаданих осіб), що повинен, бути власником частини спадкового майна, яка належала йому за законом.

Статтею 1266 ЦК України (435-15) передбачений процес спадкування за правом представлення, а саме: внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини; прабаба, прадід спадкують ту частку спадщини, яка б належала за законом їхнім дітям (бабі, дідові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини;племінники спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (сестрі, братові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини; двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (тітці, дядькові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини. Якщо спадкування за правом представлення здійснюється кількома особами, частка їхнього померлого родича ділиться між ними порівну. При спадкуванні по прямій низхідній лінії право представлення діє без обмеження ступеня споріднення.

Отже, домінуючою ознакою, яка визначає спадкоємців за законом, є наявність родинних зв'язків осіб, які претендують на одержання спадщини, із померлим. Черговість спадкоємців залежить від ступеня їх споріднення зі спадкодавцем: чим ближче ступінь споріднення, тим більше можливостей у родича спадкодавця стати його спадкоємцем. Хоч деякі родичі спадкодавця (його внуки, правнуки, прабаба, прадід, племінники, двоюрідні брати та сестри) не включаються до складу жодної з черг спадкоємців за законом, проте вони не усуваються повністю від спадкування і за певних умов набувають права спадкування.

3. Здійснення права на спадкування

3.1 Прийняття спадщини

Розглянувши особливості спадкування за законом, а саме черговість спадкування, зміну черговості при спадкуванні за законом, а також спадкування з правом представлення, наступним важливим інститутом спадкування є прийняття спадщини.

Інститут прийняття спадщини існує для забезпечення реалізації спадкоємцем своєї волі, спрямованої на те, щоб стати наступником спадкодавця в його правах та обов'язках. Саме у відношенні тих осіб, які вже реалізували своє право на прийняття спадщини, вступили у спадкові відносини, повною мірою застосовується термін «спадкоємець». Ті ж «спадкоємці», які ще не прийняли спадщину - це не спадкоємці у повному розумінні, адже для них лише відкривається спадщина та передбачається можливість вступити у спадкові відносини.

Право спадкування, що виникає у осіб, вказаних в якості потенційних спадкоємців у законі, не є тотожним самому спадкуванню, а особа, що має право спадкування з моменту відкриття спадщини, не може ще вважатися суб'єктом тих відносин, в яких перебував спадкодавець.

Вона ще не має ані права власності, ані права вимоги, ані заставного права і жодного іншого з тих, що належали спадкодавцю.

Прийняття спадщини відноситься до числа суб'єктивних прав спадкоємця, а не до його обов'язків, адже згідно з ч. 1 ст. 1268 ЦК України, спадкоємець за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Прийняття спадщини завжди є актом індивідуальним, тобто таким, що здійснюється самим спадкоємцем або його законними представниками особисто, і породжує права і обов'язки виключно у самого спадкоємця).

Закон дозволяє спадкування однієї частини спадщини за заповітом, а іншої - за законом, тобто право вибору підстави або підстав спадкування належить самому спадкоємцеві.

Правочин про прийняття спадщини не може супроводжуватися жодними умовами або застереженнями. Наприклад, спадкоємець не має права прийняти лише одну частину зі складу спадщини, а від прийняття іншої відмовитись, в тому числі не може прийняти лише права, а відмовитись від прийняття на себе обов'язків спадкодавця; спадкоємець, який приймає спадщину, не має права обумовити її прийняття, наприклад тим, що інші спадкоємці від прийняття спадщини відмовляються тощо.

Дуже важливе положення щодо здійснення спадкових прав закріплено нормою ч. 5 ст. 1268 ЦК України. Згідно з нею, незалежно від часу прийняття спадщини, вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини. Цю норму слід розуміти таким чином, що спадкоємець, який прийняв спадщину, набуває право не лише на майно, що виявилося на момент прийняття спадщини, але й на майно, що було в наявності на момент її відкриття. Відповідно, у випадках, коли спадкове майно перейшло до не уповноважених на те осіб в проміжку між моментом відкриття та моментом прийняття спадщини, спадкоємець в силу цієї норми набуває право витребування цього майна з чужого незаконного володіння, а також право не пред'явлення позову про відшкодування збитків, заподіяних внаслідок незаконного володіння, користування або розпорядження зазначеним майном. Крім того, на час відкриття спадщини визначається і його вартість, що має важливе значення при розрахунках з кредиторами спадкодавця. Будь-які прибутки, одержані спадкоємцем внаслідок використання спадкового майна, не тягнуть за собою збільшення його вартості.

В свою чергу видатки, понесені ним у зв'язку з утриманням цього майна, є видатками самого спадкоємця, який не вправ віднести їх на рахунок спадщини.

Прийняття спадщини є правочином, тобто актом, що здійснюється у певній формі. Існує два способи прийняття спадщини: 1) шляхом спільного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем; 2) шляхом подання заяви про прийняття спадщини.

Згідно з ч. 3 ст. 1268 ЦК України, спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом встановленого для її прийняття строку він не здійснив відмову від неї. Іншими словами, в даному випадку закон встановлює правову презумпцію прийняття спадщини тією особою, яка постійно проживала в одному житловому приміщенні разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини. Спростувати таку презумпцію спадкодавець може шляхом звернення до нотаріуса із заявою про відмову від прийняття спадщини.

Оформлюючи своє право на спадщину, такий спадкоємець зобов'язаний підтвердити факт постійного проживання разом із спадкодавцем. Доказами можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідного органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавець проживав разом зі спадкодавцем; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; реєстраційний запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець постійно проживає разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, та інші документи, що підтверджують той факт постійного проживання разом зі спадкодавцем.

Прийняття спадщини шляхом постійного і спільного проживання разом зі спадкодавцем є конструкцією, яка не зовсім узгоджується з правовою природою акту прийняття спадщини. Прийняття спадщини, як вже відзначалося, є правочином, тобто дією особи, спрямованої на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. У випадку ж прийняття спадщини шляхом спільного постійного проживання, спадкоємець не здійснює жодних активних дій.

Другим способом прийняття спадщини є подання заяви про її прийняття до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини. Цей спосіб застосовується спадкоємцями, які не мають права прийняття спадщини «автоматично», тобто не проживали із спадкодавцем на час прийняття спадщини. Водночас подання заяви до нотаріуса може бути додатковим доказом прийняття спадщини і тими спадкоємцями, які формально мають право на її прийняття. Цілком можливі, наприклад, такі ситуації, коли спадкоємець фактично протягом значного часу до відкриття спадщини проживав разом із спадкоємцем, здійснюючи за ним догляд до настання його смерті, проте був зареєстрований в іншому місці. В такому разі реалізація його права на прийняття спадщини, згідно з ч. 3 ст. 1268 ЦК України, уявляється практично не можливою, адже такий спадкоємець не зможе, не маючи підтвердження того, що він спільно і постійно проживав разом із спадкодавцем, оформити свідоцтво про право на спадщину - право встановлювальний документ, наявність якого є необхідною підставою подальшого розпорядження майном.

Спадщина має бути прийнята не лише встановленим способом, але й у встановлений строк. Загальний строк складає шість місяців і починає вираховуватись з часу відкриття спадщини. Винятки стосуються строків для прийняття спадщини спадкоємцями, у яких право на спадкування залежить від прийняття чи неприйняття спадщини іншими спадкоємцями (наприклад, спадкоємці законом наступних черг мають право прийняти спадщину у разі неприйняття її спадкоємцями попередніх черг, під призначений за заповітом спадкоємець має право прийняти спадщину у разі її неприйняття першим призначеним в тексті заповіту спадкоємцем). Для таких спадкоємців загальний строк для прийняття спадщини триває до спливу шестимісячного строку, а якщо строк, що залишився, менший, ніж шість місяців, - строк для прийняття спадщини цими особами продовжується до трьох місяців.

Спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, вважається таким, що спадщину не прийняв і правонаступником спадкодавця не є. Водночас ЦК України передбачає дві підстави, коли спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може в подальшому отримати частку, що йому належить: 1) за письмовою згодою усіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину; 2) за судовим рішенням, прийнятим на підставі позову такого спадкоємця. Для прийняття такого рішення суду про призначення спадкоємцеві додаткового строку, необхідні такі умови:

а) подання спадкоємцем позову про продовження даного строку. При цьому закон не вказує, хто саме має виступати в позові відповідачем. Імовірно, варто припустити, що відповідачем є інші спадкоємці, проте право на прийняття спадщини є абсолютним, а тому інші спадкоємці не можуть оспорити здійснення спадкоємцем цього права. Оскільки відповідач по таких категоріях справ не має і бути не може, доцільніше розглядати їх не в позовному порядку, а в порядку окремого провадження;

б) визнання судом поважності причин пропуску цього строку. Як свідчить судова практика, поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини визнаються, зокрема: незнання спадкоємця за заповітом про відкриття спадщини в силу не повідомлення його про це нотаріусом, перебування на військовій службі, у довготривалому відрядженні, хвороба, яка унеможливлювала звернення до нотаріуса із заявою про відкриття спадщини тощо.

Слід звернути увагу на те, що у разі задоволення позову спадкоємця, суд, згідно норми ч. 3 ст. 1272 ЦК України, приймає рішення про надання додаткового строку, достатнього для прийняття спадщини даним спадкоємцем. Ця норма свідчить про те, що спадкоємець, якому було призначено додатковий строк для прийняття спадщини, має лише право її прийняти і позбавлений права відмовитися від прийняття спадщини.

Пленум Верховного Суду України в абзаці другому пункту 4 постанови «Про практику розгляду судами справ про спадкування» роз'яснив, що при продовженні строку для прийняття спадщини суд одночасно вирішує питання про визнання за позивачем права на належне йому майно, а у випадку, коли воно реалізоване, - на грошові суми.

Поділ спадщини здійснюється після прийняття спадщини спадкоємцями, тому учасниками правочину про поділ можуть бути лише спадкоємці, які прийняли спадщину.

Поділ спадщини є не обов'язковим (факультативним) етапом розвитку спадкових правовідносин. Поділ спадщини застосовується лише у разі бажання спадкоємців одержати спадщину в натурі в особисту приватну власність або одержати грошову компенсацію ЦК України не містить окремих загальних вимог щодо форми правочину про поділ спадщини між спадкоємцями, тому він має підпорядкуватися загальним вимогам кодексу щодо форми правочинів. За загальним правилом, частки кожного спадкоємця у спадщині є рівними, якщо спадкодавець сам не розподілив спадщину між ними. Але існує інша, спеціальна, норма, яка дещо відкориговує зазначене правило - ст. 1267 ЦК України. В ній вказується, що спадкоємці мають право відступити від рівності часток на свій розсуд.

3.2 Відмова від прийняття спадщини

Спадкоємець, який закликається до спадкування своєї частки у майні померлого власника, може не ставати її власником. Зазначене право закріплене статтею 1273 ЦК України (надалі - ЦК України). Зміст п. 1 ч. 1 ст. 1273 ЦК України полягає у тому, що спадкоємець за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, який встановлюється законом.

Право на відмову від прийняття спадщини закріплене практично за усіма особами, яким чинне спадкове законодавство дозволяє бути спадкоємцями.. Однак, вищезазначене правило має єдиний виняток. Він полягає у тому, що держава незалежно від волевиявлення органу, який діє від її імені, не має права відмовитися від набуття права власності на майно померлого власника, яке жоден із потенційних спадкоємців не може успадкувати внаслідок тих чи інших причин.

Право на відмову від прийняття спадщини може бути реалізовано протягом певного строку, який встановлюється законом. Закон передбачає, що спадкоємець, який вирішив відмовитися від успадкування своєї частки у майні померлого власника, повинен це зробити протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

...