Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Державний вищий навчальний заклад

Національний гірничий університет

Кафедра геодезії

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

до курсового проекту

з дисципліни Управління земельними ресурсами

на тему «Міжгосподарський землеустрій. Ретроспективний аналіз розвитку та перспективи»

Виконавець: студент групи ГКб-13-1с

Обатурова А.П

Керівник: асистент кафедри геодезії

Трегуб М.В

Дніпропетровськ 2013



Вступ

Землеволодіння і землекористування сільськогосподарських підприємств (організацій) перебувають у постійному русі. Змінюються їхні межі, кількість, площі, місце розташування, форми власності й господарювання. Підприємства створюються нові або реорганізуються, у результаті земельного обігу їхні розміри збільшуються або зменшуються. Будь-які зміни, пов'язані зі створенням нових або впорядкуванням існуючих землеволодінь і землекористувань сільськогосподарських підприємств, проводять на основі проектів територіального(міжгосподарського) землеустрою.

Головною метою міжгосподарського землеустрою є створення раціонального землеволодіння та землекористування, тобто такого, що забезпечує за своїми параметрами (розміщення, площі, конфігурації, внутрішньої структури, складу угідь, кордонів) найбільшу ефективність територіальної організації, розміщення виробництва та його галузей, використання та охорони земель, виражає економічні інтереси населення.

У цілому для України за 1991 -- 2005 pp. було характерне збільшення кількості землевласників і землекористувачів, що займаються сільськогосподарським виробництвом, а також скорочення площ земельних ділянок, що перебувають у державній власності

Нові землеволодіння і землекористування сільськогосподарських підприємств і фермерських господарств створювалися на використовуваних і наданих у процесі ринкового обігу землях. Але із 2001 року в Україні практично не здійснюють прогнозування, планування й організації раціонального використання та охорони земель на національному, регіональному, локальному і господарському рівнях, не складають схеми землеустрою, не розробляють проекти землеустрою щодо впорядкування існуючих сільськогосподарських землеволодінь і землекористувань, а також їх угідь як інноваційно-інвестиційний процес, що є невід'ємною складовою частиною раціонального і ефективного функціонування нових та існуючих землеволодінь та землекористувань.

Тому, метою даного курсового проекту було: зробити ретроспективний аналіз розвитку міжгосподарського землеустрою та зробити прогнози щодо перспектив його розвитку.

Були поставлені такі задачі:

1. Проаналізувати нормативно-правові акти стосовно питання міжгосподарського землеустрою;

2. Зробити ретроспективний аналіз розвитку міжгосподарського землеустрою;

3. Виявити перспективи розвитку міжгосподарського землеустрою у наш час.



1. Аналіз нормативно-правих актів стосовно питання міжгосподарського землеустрою

1.1 Аналіз Конституції України

Відповідно до ст.14 Конституції України [1] земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу

Зазначено, що держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

1.2 Аналіз Земельного Кодексу України

Можна зазначити, що у Земельному Кодексі України [2] відсутнє поняття «міжгосподарський землеустрій», натомість Глава 31 даного закону дає визначення поняттю, меті і завданню землеустрою, зміст якого частково можна порівняти із поняттям «міжгосподарського землеустрою».

Статтею 178 [2] визначено таке поняття як природно-сільськогосподарське районування земель.

1. Природно-сільськогосподарське районування земель - це поділ території з урахуванням природних умов та агробіологічних вимог сільськогосподарських культур.

2. Природно-сільськогосподарське районування земель є основою для оцінки земель і розроблення землевпорядної документації щодо використання та охорони земель.

3. Використання та охорона сільськогосподарських угідь здійснюються відповідно до природно-сільськогосподарського районування.

4. Порядок здійснення природно-сільськогосподарського районування визначається Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ст. 181-183 Земельного Кодексу України землеустрій - це сукупність соціально-економічних та екологічних заходів, спрямованих на регулювання земельних відносин та раціональної організації території адміністративно-територіальних одиниць, суб'єктів господарювання, що здійснюються під впливом суспільно-виробничих відносин і розвитку продуктивних сил.

Мета землеустрою полягає в забезпеченні раціонального використання та охорони земель, створенні сприятливого екологічного середовища та поліпшенні природних ландшафтів.

Основними завданнями землеустрою є:

а) реалізація політики держави щодо науково обґрунтованого перерозподілу земель, формування раціональної системи землеволодінь і землекористувань з усуненням недоліків у розташуванні земель, створення екологічно сталих ландшафтів і агросистем;

б) інформаційне забезпечення правового, економічного, екологічного і містобудівного механізму регулювання земельних відносин на національному, регіональному, локальному, господарському рівнях шляхом розробки пропозицій по встановленню особливого режиму і умов використання земель;

в) встановлення на місцевості меж адміністративно-територіальних одиниць, територій з особливим природоохоронним, рекреаційним і заповідним режимами, меж земельних ділянок власників і землекористувачів;

г) здійснення заходів щодо прогнозування, планування, організації раціонального використання та охорони земель на національному, регіональному, локальному і господарському рівнях;

ґ) організація територій сільськогосподарських підприємств із створенням просторових умов, що забезпечують еколого-економічну оптимізацію використання та охорони земель сільськогосподарського призначення, впровадження прогресивних форм організації управління землекористуванням, удосконалення співвідношення і розміщення земельних угідь, системи сівозмін, сінокосо- і пасовищезмін;

д) розробка системи заходів по збереженню і поліпшенню природних ландшафтів, відновленню і підвищенню родючості ґрунтів, рекультивації порушених земель і землюванню малопродуктивних угідь, захисту земель від ерозії, підтоплення, висушення, зсувів, вторинного засолення і заболочення, ущільнення, забруднення промисловими відходами і хімічними речовинами та інших видів деградації, по консервації деградованих і малопродуктивних земель, попередженню інших негативних явищ;

е) організація територій несільськогосподарських підприємств, організацій і установ з метою створення умов ефективного землекористування та обмежень і обтяжень у використанні земель.

Землеустрій передбачає:

а) встановлення (відновлення) на місцевості меж адміністративно-територіальних одиниць, землеволодінь і землекористувань;

б) розробку загальнодержавної і регіональних програм використання та охорони земель;

в) складання схем землеустрою, розроблення техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель відповідних адміністративно-територіальних одиниць;

г) обґрунтування встановлення меж територій з особливими природоохоронними, рекреаційними і заповідними режимами;

ґ) складання проектів впорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань та створення нових;

д) складання проектів відведення земельних ділянок;

е) встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок;

ж) складання проектів землеустрою, що забезпечують еколого- економічне обґрунтування сівозмін, упорядкування угідь, а також розроблення заходів щодо охорони земель;

з) розроблення іншої землевпорядної документації, пов'язаної з використанням та охороною земель;

и) здійснення авторського нагляду за виконанням проектів з використання та охорони земель;

і) проведення топографо-геодезичних, картографічних, ґрунтових, геоботанічних та інших обстежень і розвідувань земель.

1.3 Аналіз Господарського Кодексу України

Господарський кодекс України [3] встановлює відповідно до Конституції України правові основи господарської діяльності (господарювання), яка базується на різноманітності суб'єктів господарювання різних форм власності. Господарський кодекс України має на меті забезпечити зростання ділової активності суб'єктів господарювання, розвиток підприємництва і на цій основі підвищення ефективності суспільного виробництва, його соціальну спрямованість відповідно до вимог Конституції України утвердити суспільний господарський порядок в економічній системі України, сприяти гармонізації її з іншими економічними системами.

1.4 Аналіз Закону України « Про землеустрій»

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про землеустрій» [4], землеустрій забезпечує реалізацію державної політики щодо використання та охорони земель, здійснення земельної реформи, вдосконалення земельних відносин, наукове обґрунтування розподілу земель за цільовим призначенням з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів, формування раціональної системи землеволодіння і землекористування, створення екологічно сталих агроландшафтів. а також, організацію території сільськогосподарських підприємств, установ і організацій з метою створення просторових умов для еколого-економічної оптимізації використання та охорони земель сільськогосподарського призначення, впровадження прогресивних форм організації управління землекористуванням, удосконалення структури і розміщення земельних угідь, посівних площ, системи сівозміни, сінокосо- і пасовищезміни

Тобто дана стаття містить завдання, які покладені на міжгосподарський землеустрій.

1.5 Аналіз Закону України «Про фермерське господарство»

Закон України «Про фермерське господарство»[5] визначає правові, економічні та соціальні засади створення та діяльності фермерських господарств як прогресивної форми підприємницької діяльності громадян у галузі сільського господарства України. Закон спрямований на створення умов для реалізації ініціативи громадян щодо виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, а також для забезпечення раціонального використання і охорони земель фермерських господарств, правового та соціального захисту фермерів України.

1.6 Аналіз Закону України «Про особисте селянське господарство»

Відповідно до Закону України «Про особисте селянське господарство»[6], встановлено, що члени особистого селянського господарства мають право об'єднуватися на добровільних засадах у виробничі товариства, асоціації, спілки з метою координації своєї діяльності, надання взаємодопомоги та захисту спільних інтересів тощо відповідно до законодавства України. А також законом [6] встановлені певні зобов'язання членів особистого селянського господарства, а саме: дотримуватися вимог земельного законодавства та законодавства про охорону довкілля; забезпечувати використання земельної ділянки за цільовим призначенням; підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; не порушувати права власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату; дотримуватися діючих нормативів щодо якості продукції, санітарних, екологічних та інших вимог відповідно до законодавства; надавати сільським, селищним, міським радам необхідні дані щодо їх обліку.

1.7 Аналіз Закону України «Про господарські товариства»

Відповідно до Закону України «Про господарські господарства» [7]

Господарськими товариства, а саме підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності створюються з метою одержання прибутку.

До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

1.8 Аналіз Указу Президента України « Про Основні напрямки земельної реформи України на 2001-2005 роки»

Метою земельної реформи в 2001-2005 роках є забезпечення ефективного використання та підвищення цінності земельних ресурсів, створення оптимальних умов для суттєвого збільшення соціального, інвестиційного і виробничого потенціалів землі, перетворення її у самостійний фактор економічного зростання.

Формування земельних відносин у найближчі п'ять років має базуватися на принципах: непорушності права приватної власності на землю; включення землі у ринковий обіг; соціальної справедливості у перерозподілі земель, що перебувають у державній та комунальній власності; поєднання високої економічної ефективності та екологічної безпеки використання земель; узгодженості темпів і основних напрямів реформування земельних відносин та відносин в аграрному секторі економіки. Реалізація Основних напрямів земельної реформи в Україні на 2001-2005 роки (далі - Основні напрями) як комплексу взаємопов'язаних правових, організаційних, фінансових, науково-технічних та інших заходів має забезпечити прискорення завершення в країні земельної реформи, а також створити ефективний механізм регулювання земельних відносин та державного управління земельними ресурсами. Реалізація Основних напрямів здійснюватиметься поетапно: перший етап (2001-2002 роки) - здійснення правових, організаційних, технологічних та інформаційно-освітніх заходів, спрямованих на поглиблення якісних змін у земельних відносинах без суттєвих фінансових витрат, і формування законодавчої та економічної бази для другого етапу; другий етап (2003-2005 роки) - здійснення заходів щодо оптимізації землекористування та посилення охорони земельних ресурсів, виконання яких вимагатиме відповідних капіталовкладень та матеріальних витрат.

Висновки

Землеустрій - це сукупність соціально-економічних та екологічних заходів, спрямованих на регулювання земельних відносин та раціональної організації території адміністративно-територіальних утворень, суб'єктів господарювання, що здійснюються під впливом суспільно-виробничих відносин і розвитку продуктивних сил.

Визначення, аналогічне вміщеному у коментованій статті, міститься у ст.1 ЗУ «Про землеустрій». Фактично, таке визначення ототожнює землеустрій із регулюванням земельних відносин, і дане визначення є надто широким.

Аналіз чинного земельного законодавства дозволяє виділити міжгосподарський та внутрішньогосподарський землеустрій, які тісно пов'язані між собою. При проведенні внутрішньогосподарських землевпорядних робіт можуть здійснюватись міжгосподарські землевпорядні дії і, навпаки, міжгосподарський землеустрій вимагає проведення внутрішньогосподарських земельних перетворень. Це має місце при реорганізації сільськогосподарських підприємств і господарчих товариств, при організації фермерських господарств, впорядкуванні земельних відносин між сусідніми землекористувачами (землевласниками, орендарями).

Міжгосподарський землеустрій являє собою систему заходів щодо комплексної організації території декількох землекористувачів (землевласників, орендарів) з метою найбільш раціонального її використання. Його основними завданнями є: створення нових землекористувань шляхом надання земель різним господарюючим суб'єктам (сільськогосподарським кооперативам, акціонерним товариствам, фермерським господарствам); впорядкування і раціональна організація існуючих землекористувань (усунення черезсмужжя, вклинювань, далекоземелля, вкраплень та інших незручностей у розташуванні земель).

Землевпорядні дій при здійсненні міжгосподарського землеустрою охоплюють: встановлення точного складу учасників (обов'язковою умовою є участь всіх зацікавлених у складанні проекту суб'єктів); підбірку, систематизацію та вивчення всіх наявних матеріалів про економічний стан і перспективи розвитку існуючих і новостворюваних господарств (земельно-кадастрові дані, матеріали ґрунтових, геоботанічних, меліоративних, дорожніх та інших обстежень і розвідувань); одержання додаткових даних, необхідних для розроблення проекту (у разі потреби проводяться польові обстеження для уточнення і коректування застарілих відомостей).

Будь-які дії з міжгосподарського землеустрою пов'язані з встановленням, припиненням або зміною конкретних прав землевласників та землекористувачів.

Тому міжгосподарський землеустрій повинен проводитися відповідно до нормативних приписів і створювати найбільш сприятливі умови для раціонального використання та охорони земель.

Необхідність реформування земельних відносин в Україні зумовила перерозподіл земель з одночасним наданням їх у довічне успадковуване володіння громадянам, постійне володіння підприємствам, установам і організаціям, а також у користування з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання й охорони земель. Дана реформа окрім позитивних наслідків(зміна форм власності на землю, розв'язання проблеми забезпечення громадян земельними ділянками, введення платності землекористування, створення передумови для розвитку ринку землі. при цьому змінились земельні відносини, сформувалась нормативно-правова база земельної реформи та ринку землі) мала і низку негативних: після прийняття Указу Президента України «Про заходи щодо прискореного реформування аграрного сектора економіки» від 3 грудня 1999 року[9] практично не складають проекти землевпорядкування для новостворених чи реструктуризованих сільськогосподарських підприємств, не розробляють схеми організації території сільської ради, хоча всі розуміють, що для економічного обґрунтування ефективності формування землекористування сільськогосподарських підприємств методом капіталізації доходу існує гостра потреба розробки системи сівозмін та складання схем чергування культур, упорядкування території угідь сівозмін. Тобто з початком проведення земельної реформи і роздержавлення земель виникла проблема у відсутності як такого міжгосподарського (територіального землеустрою).

реформа правовий землеустрій акт



2. Ретроспективний аналіз розвитку міжгосподарського землеустрою

2.1 Аналіз розвитку міжгосподарського землеустрою у складі землеустрою радянської України у період 1917-1980 рр.

Жовтневий переворот 1917 р. була початком нового реформування земельних відносин в Радянській Україні. Одним із перших декретів радянської влади, за пропозицією В. І. Леніна, був Декрет про землю. Скасування Декретом про землю приватної і встановлення загальнонародної власності на землю стало повсюди основою революційного перетворення земельних відносин.

Дальший розвиток земельних відносин в Україні, а відповідно, і управління земельними ресурсами пов'язаний з роботою Другого Всеукраїнського з'їзду Рад, який відбувся 6 березня 1918 р., і прийняв Тимчасове положення про соціалізацію землі. 17-18 січня 1918 р. відбувся Третій Всеросійський з'їзд Рад і з'їзд земельних комітетів. Вони підтвердили скасування назавжди і без будь-якого викупу приватної власності на землю. Земля розподілялася між селянами на засадах зрівнялівки у такий спосіб, щоб забезпечити повне використання трудових ресурсів і безбідне існування трудівників села.

У подальшому земельна політика радянського уряду України виходила з ідей, сформульованих у Положенні про соціалістичне землевпорядкування і заходи переходу до соціалістичного землеробства, обговореного та схваленого 20 лютого 1919 р. У цьому законодавчому акті націоналізація землі отримала найчіткіше і завершене правове оформлення, де першою статтею скасовувалась приватна власність на землю і вся земля в межах УРСР вважалась єдиним державним фондом.

Створення такого єдиного громадського господарства означало організацію сільського господарства на основі соціалізму з переходом від одноосібних форм землекористування до товариських. Адже закон оголосив усі види одноосібного землекористування тимчасовими і такими, що відживають, та орієнтував увесь земельний устрій на першочергову організацію радянських комун і товариств щодо громадського обробітку землі.

Такий напрям земельної реформи здійснювався шляхом землеустрою, який виступав основним методом управлінських дій держави з реалізації тодішньої земельної політики.

Оцінюючи загалом процес зрівняльного розподілу конфіскованої землі між безземельними та малоземельними селянами, слід відзначити, що значна частина конфіскованої землі була передана селянству.

Після попереднього розподілу земель землевпорядні органи повинні були розгорнути роботу із землеустрою, який намічався у 1920 р. як система заходів щодо остаточного реформування земельних відносин. Ці заходи охоплювали: міжволосний перерозподіл земель, а саме: відведення її волостям і встановлення меж між ними; розподіл земель у волості з відведенням їх селам, товариствам, артілям, а також утворення висілків на вимогу населення; відведення земель державним і громадським установам, заводам, в тому числі цукровим, шахтам, фабрикам, дослідним станціям тощо; відведення присадибних земель у сільській місцевості; відведення земель містам і селищам міського типу; уточнення меж між губерніями та повітами; упорядкування земельного фонду, призначеного для переселення селян із місцевостей з недостатніми ресурсами землі. Отже, цей період характеризується серйозними змінами в управлінні земельними ресурсами.

Відповідно до Земельного кодексу РРСФР, який був уведений в дію з 1 грудня 1922 р., закріплення землекористування здійснювалось лише там, де було закінчено розподіл приватновласницьких земель, відведено землі для радгоспів, цукрових заводів та інших державних господарств, створено волосний фонд і вилучено так звані надлишки земель у куркулів. На більшості території України ці заходи не були здійснені через те, що терміново закінчити відведення, розподіл і перерозподіл земель у межах повітів і волостей було неможливо.

Розвиток сільського господарства у період 1921-1925 рр. вимагав забезпечення сталості одноосібного селянського господарства. З цією метою 27 травня 1922 р. було прийнято закон “Про трудове землекористування”, а 29 листопада того самого року ВУЦВК затверджує Земельний кодекс УРСР.

Прийнятий Земельний кодекс закріплював основу соціалістичного колективного господарства - виключне право державної власності на землю, забороняв будь-які незаконні угоди з вилученням землі. Таким чином, соціалістична держава, керуючись вищезгаданими принципами ставлення до землі, організовує державні підприємства і великі колективні господарства, розподіляє і перерозподіляє між ними землю, відводить її для використання в різних галузях народного господарства без відповідного економічного і екологічного обґрунтування.

Оскільки земельне законодавство у низці положень не відповідало завданням соціалістичної перебудови сільського господарства, XV з'їзд ВКП (б) визнав за невідкладне встановити основні начала землеустрою і землекористування в загальносоюзному масштабі. Відповідно до рішень з'їзду ЦВК СРСР 15 грудня 1928 р. прийняв Закон “Загальні начала землекористування і землеустрою”. У законі наголошувалось, що націоналізація землі, яка є основою всього радянського земельного ладу, забезпечує соціалістичну перебудову сільського господарства. Водночас у ньому було встановлено, що право виключної державної власності на землю визнано за Союзом РСР. Союзним республікам надавалось право лише регулювати землекористування і землеустрій в межах республіки. Отже, у сфері управління земельними ресурсами в Україні розпочався новий етап.

У Конституції СРСР, прийнятій Надзвичайним з'їздом Рад СРСР 5 грудня 1936 р., закріплювались непорушність націоналізації землі як основи земельного устрою, сталість колгоспного землекористування, його безстроковість і безоплатність.

7 липня 1935 р. РНК СРСР прийняла постанову “Про видачу сільськогосподарським артілям державних актів на безстрокове (вічне) користування землею”. Внаслідок упродовж 1935-1937 рр. в Україні було проведено великий обсяг землевпорядних робіт, котрі остаточно ліквідували селянські землекористування. Кожному колгоспу видавали Державний акт на вічне користування землею.

У 1939-1940 рр. проводять відмежування присадибних земель від громадських. Лишки присадибних земель вилучали і приєднували до громадських земель колгоспів. У ці самі роки у східних областях республіки майже повністю було ліквідовано хутори, розташовані серед громадських земель колгоспів.

Під час війни обсяг землевпорядних робіт значно скоротився. У районах, окупованих фашистами, радянська землевпорядна система була порушена: державні акти на вічне користування землею, колгоспні земельно-шнурові книги і районні книги реєстрації землекористувань було знищено; межові знаки землекористувань і межі полів сівозмін розорано; в основному знищено і планово-картографічний матеріал на землі колгоспів і радгоспів.

Зміст і обсяг землевпорядних робіт у звільнених районах визначалися спеціальними постановами. Так, в Україні керувалися Інструкцією Наркомзему УРСР від 15 липня 1944 р. “Про поновлення землекористування колгоспів у районах УРСР, звільнених від німецької окупації”.

У 1946-1947 рр. землевпорядні органи свої зусилля спрямовували на проведення внутрішньогосподарського землевпорядкування щодо відновлення і введення сівозмін. Проте не у всіх господарствах було відновлено межі землекористування і видано Державні акти. Тому в ці роки здійснювалися роботи з міжгосподарського землевпорядкування.

У 1947 р. якість проектів внутрішньогосподарського землевпорядкування, що складалися, підвищилася. На зміст цих проектів значно вплинув прийнятий 18 квітня 1949 р. “Трирічний план розвитку громадського колгоспного і радгоспного продуктивного тваринництва”. При внутрішньогосподарському землевпорядкуванні з того часу стали розробляти заходи щодо поліпшення сінокосів і пасовищ, організації літніх таборів, введення прифермських і при- табірних кормових сівозмін, організації бригад з виробництва кормів, а також закріплювати за ними кормові сівозміни і природні угіддя.

30 травня 1950 р. Рада Міністрів СРСР прийняла постанову “Про укрупнення дрібних колгоспів і завдання партійних організацій у цій справі”. Укрупнення колгоспів стало новим заходом, спрямованим на удосконалення і зміцнення соціалістичних земельних відносин. Воно сприяло зміцненню колективної форми землекористування, раціональнішому використанню землі, засобів виробництва, машин, упровадженню нових форм організації праці.

У 1954-1955 рр. значні землевпорядні роботи проводили у зв'язку з вирішенням важливого державного завдання того часу - виявлення й освоєння перелогових земель. При освоєнні та використанні цілинних і перелогових земель були допущені помилки. Для освоєння нових земель потрібно було провести великі роботи з міжгосподарського і внутрігосподарського землевпорядкування.

У 1957-1958 рр. проводили великий обсяг робіт з обліку присадибних і громадських земель у колгоспах. Так було складено проекти приведення розмірів присадибних ділянок до статутних норм (з юридичним їх оформленням).

Землевпорядною службою в 1955-1958 рр. було організовано значний обсяг робіт з агрогосподарського обстеження земель у зв'язку з постановою Ради Міністрів СРСР від 31 грудня 1954 р. “Про єдиний державний облік земельного фонду СРСР”, що зобов'язала вести облік не тільки кількості, а і якості земель та угідь.

З 1959 р. проведення землевпорядних робіт спрямовано на виконання завдань семирічного плану розвитку сільського господарства і впровадження науково обґрунтованої системи ведення господарства щодо економічних та природних умов зон країни і кожного конкретного сільськогосподарського підприємства. При розробці систем ведення господарства й організації території в господарствах почали розробляти заходи боротьби з ерозією ґрунтів (оранка уздовж горизонталей, введення Грунтозахисних сівозмін, залісення змитих земель і т. д.) і поліпшення низько-продуктивних луків і пасовищ.

Економічний розвиток радянського суспільства, регулювання земельних відносин, завдання та зміст землевпорядкування в роки сьомої і восьмої п'ятирічок визначалися Програмою КПРС, прийнятою ХХІІ з'їздом партії, і аграрною політикою, виробленою березневим (1965 р.) Пленумом ЦК КПРС.

У 1961 р. землевпорядні органи були реорганізовані, створені проектні інститути із землевпорядкування “Укрземпроект” та їхні обласні експедиції. Основні зусилля спрямовувались на те, щоб за 2-3 роки завершити внутрішньогосподарське землевпорядкування і ввести правильні сівозміни в колгоспах і радгоспах.

У 1963-1965 рр. Інститут “Укрземпроект” розпочав експериментальні роботи з протиерозійної організації території, зокрема, розробку проектів внутрішньогосподарського землевпорядкування з одночасним вирішенням у них комплексу організаційних, агротехнічних, лісомеліоративних і гідротехнічних протиерозійних заходів.

Березневий (1965 р.) Пленум ЦК КПРС обговорив питання “Про негайні заходи щодо подальшого розвитку сільського господарства СРСР” і конкретизував завдання землевпорядкування: наведення належного порядку на землі; докорінне поліпшення використання землі; відновлення порушених сівозмін і введення їх там, де вони не були розроблені.

Проведена наприкінці 1965 р. перевірка землевпорядкування колгоспів та радгоспів і освоєння сівозмін, які вводились, показала, що 60 % раніше складених проектів землевпорядкування не відповідали вимогам розвитку колгоспів і радгоспів, сівозміни не були освоєні в 69 % господарств. Тому в 1966-1970 рр. проведення внутрішньогосподарського землевпорядкування і введення раціональних сівозмін було найважливішим завданням Інституту “Укрземпроект” і його філіалів.

У 1967 р. прийнята постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про негайні заходи щодо захисту Ґрунтів від вітрової і водної ерозії”, яка ставила за обов'язок радянським, партійним і сільськогосподарським органам у 1968-1970 рр. розбити на 10 років конкретний план проведення протиерозійних заходів (організаційно-господарських, агротехнічних, лісомеліоративних і гідротехнічних) по країні і зонах.

При складанні проектів внутрігосподарського землевпорядкування в районах, підданих водній ерозії, сільськогосподарські угіддя стали поділяти на категорії залежно від ступеня еродованості. Для кожної категорії розробляли конкретні агротехнічні, організаційно-господарські, лісомеліоративні і гідротехнічні заходи. Більше уваги стали приділяти економічному обґрунтуванню проектів міжгосподарського і внутрішньогосподарського землевпорядкування, детальній і обґрунтованій розробці складових частин і елементів, особливо таких, як розміщення виробничих підрозділів господарств, організація території сільськогосподарських угідь і сівозмін, розміщення дорожньої мережі та ін.

13 грудня 1968 р. сесія Верховної Ради СРСР затвердила “Основи земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік” замість Закону “Загальні початки землекористування і землевпорядження” (1928 р.). Але цей закон був розрахований не на господарську самостійність селян і не на різноманітність форм користування землею, а на жорстку централізацію і командне управління сільським господарством.

У розвиток і доповнення “Основ земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік ” в Україні у 1970 р. був прийнятий Земельний кодекс. Проте він не вніс, та й не міг при існуючому політичному режимі внести що не будь нове і важливе для земельних відносин в Україні, хоча життя настирливо вимагало врахування національно-територіальних особливостей у справі організації розподілу планування, внутрішньогосподарського використання, охорони і поліпшення земель.

У 1971-1975 рр. землевпорядні роботи включали: складання схем землевпорядкування району (області); міжгосподарське і внутрігосподарське землевпорядкування з протиерозійною організацією території; складання планів організаційно-господарського устрою, проектно-кошторисної документації щодо протиерозійних заходів, корінного поліпшення сільськогосподарських угідь, які не потребують осушення; різноманітні знімальні роботи; Грунтові, геоботанічні, агрогосподарські та інші види обстежень; державний облік земель з якісною й економічною оцінкою; складання схем районного планування тощо.

Істотною особливістю землевпорядкування 70-х років стало розширення і поглиблення його змісту. До традиційних міжгосподарського і внутрішньогосподарського землевпорядкування додалися нові напрями в організації використання земель, як, зокрема, прогнозування і планування використання земель у Генеральних схемах використання земельних ресурсів, схемах землевпорядкування областей і районів країни, рекультивація земель, порушених несільськогосподарськими галузями народного господарства, проведення земельно-кадастрових робіт, робоче проектування, пов'язане з поліпшенням окремих земельних ділянок та ін.

Рада Міністрів СРСР 6 березня 1975 р. прийняла постанову “Про видачу землекористувачам державних актів на право користування землею”, а 10 червня 1977 р. постанову “Про порядок ведення державного земельного кадастру”. Згідно з постановою стали широко проводити роботи із земельного кадастру, визначення продуктивної здатності земель різної якості. Так, формами кадастрової документації було визначено: земельно-кадастрову книгу підприємства, закладу і організації, яким земля надана в постійне або довгострокове користування; державну земельно-кадастрову книгу району (міста), державний земельний кадастр області, краю, автономії і союзної республіки. Запроваджувалась державна реєстрація землеволодінь і зем- лекористувань як складова земельного кадастру, який забезпечує вивчення правового і визначає господарський стан земель, бонітування Грунтів та економічну оцінку земель.

Проблеми розвитку сільськогосподарського виробництва, яке у 80-ті роки продовжувало перебувати у стані часів формування адміністративно - командної системи управління, вплинули на використання земель та зміст землевпорядних робіт.

Нав'язування колгоспам і радгоспам структури посівних площ зверху не давало можливості впроваджувати сівозміни і освоїти науково-обґрунтовану систему землеробства, які є найважливішими чинниками підвищення родючості ґрунту.

Проте в організації використання земельних ресурсів країни так і не було ліквідовано багато недоліків у землекористуванні й організації території, що стримувало ефективніше використання землі й інших засобів виробництва, безпосередньо пов'язаних з нею.

Продовольча програма країни висунула низку завдань, вирішення яких вимагало подальшого удосконалювання організації території і практики регулювання земельних відносин. Найважливішим завданням було вдосконалення управління земельними ресурсами. Нові тенденції в організації управління виробництвом, зростання цінності землі, необхідність ощадливішого розподілу між галузями народного господарства вимагали подальшого удосконалення структури, змісту, форм і методів організації використання землі. Зокрема, необхідно було поліпшити організацію і зміст інформаційного забезпечення управління земельними ресурсами на основі застосування сучасних методів одержання обробки, збереження і видачі оперативної інформації про землю.

Була проведена велика робота з економічної оцінки земель, матеріали якої разом з іншими даними земельного кадастру значною мірою поліпшили інформаційне забезпечення управління земельними ресурсами.

На удосконалення планування використання земель як найважливішої частини управління земельними ресурсами була спрямована розробка Генеральної схеми використання земельних ресурсів України, схем землевпорядкування областей і адміністративних районів.

Розв'язання всіх проблем було неможливим без наукового обґрунтування. Тому в галузі землекористування і землевпорядкування необхідна була розробка теорії і методів управління та практичної реалізації заходів, спрямованих на поліпшення використання земель. Найважливішими факторами подальшого розвитку управління стали наукові дослідження Інституту “Укрземпроект”, який згодом перейменували у науково-дослідний інститут.

Отже, управління земельними ресурсами в радянській Україні було, як правило, направлено на організацію використання та охорони земель шляхом землеустрою та оцінки земель.

2.2 Міжгосподарський землеустрій у часи проведення земельної реформи

Відповідно до [10], у загальному плані реформування земельних відносин передбачає проведення цілого комплексу іституційно- функціональних, економічних, соціальних, правових, екологічних і інших заходів, спрямованих на формування нових за змістом і характером суспільних відносин, пов'язаних з використанням землі. В історичному плані здійснення земельної реформи в Україні спрямовано на трансформацію колективної власності в приватну і формуванню на її базі більш ефективної соціально-економічної системи відносин з високим мотиваційним механізмом до роботи і твердою системою відповідальності за її результати.

Особливістю сучасної земельної реформи є те, що вона є складовою частиною економічної реформи в державі. Ця реформа охоплює реформування не тільки земельних відносин, а і відносин власності на засоби виробництва, і націлена вона на ліквідацію державної монополії власності на землю та інші засоби виробництва, на відродження власника і хазяїна в сільській місцевості.

Необхідність реформування земельних відносин в Україні була визнана ще на початку 90-х років. Так, 18 грудня 1990 року Верховна Рада Української РСР прийняла Постанову № 563-XIІ «Про земельну реформу», відповідно до якої всі землі республіки були оголошені об'єктом реформи. Завданням цієї реформи було визнано перерозподіл земель з одночасним наданням їх у довічне успадковувань володіння громадянам, постійне володіння підприємствам, установам і організаціям, а також у користування з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання й охорони земель.

У березні 1992 року Верховна Рада вже незалежної України прийняла прогресивний на той час Земельний кодекс і Постанову №2200-ХІІ «Про прискорення земельної реформи і приватизації землі». Прийняття цих актів дозволило почати процеси роздержавлення, паювання І приватизації землі в аграрних підприємствах. Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15-92 «Про приватизацію земельних ділянок» надав можливість безоплатно передавати в приватну власність присадибні земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва, у межах норм, встановлених Земельним кодексом України.

Початковий етап реформування земельних відносин передбачав роздержавлення землі, тобто передачу її в колективну власність сільськогосподарським підприємствам. Земля передавалася за умови, що на вимогу членів підприємств вона буде розпайована і, при потребі, поділена в натурі на земельні ділянки із статусом приватної власності.

Указ Президента України від 10 листопада 1994 року № 666/94 «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» прискорив завершення процесу роздержавлення землі. Передача земель у колективну власність аграрних підприємств стала проміжним етапом земельної реформи в Україні. Вона забезпечувала поступовий, максимально безконфліктний перехід від державної до приватної власності на землю сільськогосподарського призначення. Проте, відповідно до регіональних програм приватизації майна і землі в Івано-Франківській і Львівській областях земля не передавалася сільськогосподарським підприємствам і організаціям у колективну власність.

Логічним продовженням цього процесу став Указ Президента України від 8 серпня 1995 року № 720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям». Ним передбачався розподіл земель (як правило, без виділення в натурі), переданих у колективну власність недержавних сільськогосподарських підприємств, на земельні частки (паї), і видача членам цих підприємств сертифікатів єдиного зразка, що гарантують право на земельну частку (пай) в земельному масиві, що знаходиться у колективній власності. Тобто володарі сертифікатів мали право вільного виходу з підприємства із своїми земельними частками (паями) та виділення їх в натурі (на місцевості). Слід зазначити, що цей Указ спирався на досвід регіонів, оскільки на той час Сумська, Івано-Франківська і Львівська області вже почали вводити свої (регіональні) зразки документів, що підтверджують право приватної власності на земельну ділянку (пай). В окремих регіонах, зокрема, в Глобинському районі Полтавської області право на земельний пай надавалося і працівникам соціальної сфери села.

В основному до кінця 1999 року початковий етап земельної реформи було завершено. До 1 грудня 1999 року в Україні понад 6 млн. сільських жителів отримали сертифікати, що підтверджували їх право на виділення земельних часток (паїв) у приватну власність. Цей період реформування був достатньо складним і тривалим, оскільки він був пов'язаний із зміною психології, способу мислення, укладу життя сільського населення. Хід земельної реформи об'єктивно вів до трансформації колективної власності у приватну. Але наявність у більшості сільських жителів сертифікатів, що гарантують право на земельну частку (пай) і відсутність при цьому реальних земельних ділянок (виділених на місцевості) не могла забезпечити формування повноцінного ринку землі в Україні та не приватну. Але наявність у більшості сільських жителів сертифікатів, що гарантують право на земельну частку (пай) і відсутність при цьому реальних земельних ділянок (виділених на місцевості) не могла забезпечити формування повноцінного ринку землі в Україні та не сприяла підвищенню ефективності сільськогосподарського виробництва.

Різноманітність форм власності на землю є об'єктивною необхідністю, зумовленою розвитком економічних відносин, що є ринково зорієнтованими за своєю суттю. Відповідно, суттєвим результатом реформ є відмова держави від монопольного права власності на землю і передача земельних ділянок у приватну власність. За роки незалежності із державної власності юридичним особам і громадянам було передано понад половину земель країни. За останні роки продовжує збільшуватись частка землі, що перебуває у приватній власності. При цьому варто звернути увагу, що у приватну власність передаються переважно землі сільськогосподарського призначення, які становлять 2 5 земельного фонду України.

Добровільно відмовившись від монополії у власності на землю на користь громадян, держава в особі уповноважених органів стала рівноправним землекористувачем серед інших власником земельних ділянок. Площа землі, що перебуває у державній власності визначається загальнодержавними і суспільними потребами, такими як: забезпечення функціонування єдиної енергетичної системи, космічної системи, систем транспорту, зв'язку, оборони, національних природно-заповІдних та історико-культурних об'єктів, науки тощо.

За напрямками використання (за станом на 01.01.2002) землі державної власності розподілялися:

- землі запасу - 13321,4 тис.га (44,3 %);

- лісогосподарські підприємства -- 8173,7 тис. га (27,2 %);

- підприємства промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення - 2219,2 тис. га (7,4%);

- сільськогосподарські підприємства -- 2873 тис. га (9,6 %);

- водогосподарські підприємства-449,6 тис. га (1,5 %);

- підприємства і організації природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення -- 2219,2 тис. га (7,4 %);

- громадяни - 2578,1 тис. га (9,6 %).

Не дивно, що земельні ділянки державної власності складають значну питому вагу серед форм власності на землю. Проте у користуванні державних сільськогосподарських підприємств перебуває лише 1519,7 тис. га земель державної власності, з них 1519,7 тис. га сільськогосподарських угідь, або 6,3% всіх сільськогосподарських угідь країни. Ці сільськогосподарські угіддя в основному використовуються сільськогосподарськими науково-дослідними установами І навчальними закладами та спеціалізованими державними аграрними підприємствами, зокрема міністерства оборони.

Процес зміни форм власності на землю, в тому числі й сільськогосподарського призначення, має чітко виражені в часі тенденції, обумовлені процесами приватизації державних сільськогосподарських підприємств та передачею їх земель у колективну власність. До 1999 року в структурі землевласників досить стрімко збільшувалася питома вага сільськогосподарських підприємств при повільному зростанні частки земель у приватній власності громадян. Як відзначалося, передача земель у колективну власність сільськогосподарським підприємствам була основним напрямком земельної реформи. При цьому здійснювалось паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам, а громадяни, як співвласники земель колективної власності, отримували сертифікати на право на земельну частку (пай). Таким чином було здійснено паювання майже 26,4 млн. га земель сільськогосподарського призначення.

Новий етап земельної реформи в Україні було започатковано Указом Президента України від 3 грудня 1999 року № 1529.99 «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки». Цим Указом було передбачено реформування колективних сільськогосподарських підприємств (КСП) як форми аграрного підприємництва, що не відповідає вимогам ринкової економіки, в господарські структури на засадах приватної власності. Указом було передбачено здійснення організаційних заходів щодо:

- забезпечення всім членам КСП вільного виходу з цих підприємств із земельними та майновими паями та створення на їх основі приватних підприємств, фермерських господарств, господарських товариств та інших суб'єктів господарювання;

- забезпечення встановлення плати за земельну частку (пай);

- виділення єдиним масивом земельних ділянок групі власників земельних часток, які звернулися з заявами про виділення земельних ділянок в натурі;

- надання громадянам можливості розширювати особисті підсобні господарства без створення юридичної особи за рахунок земельних ділянок, одержаних при виділенні земельної частки в натурі;

- зменшення вартості виготовлення документів, необхідних для одержання державного акта на право приватної власності на землю до п'яти неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

Цей Указ стимулював процес виділення власникам земельних паїв земельних ділянок реформованих КСП в натурі та оформлення державних актів на право власності на землю.

На початок 2004 року понад 6,8 млн. громадян отримали сертифікати на право на земельну частку (пай). І понад половина з них (3,92 млн. громадян або 57,9 % від кількості громадян, які отримали сертифікати) реалізували це право та виділили земельні ділянки в натурі. У стадії розробки знаходиться 1,72 млн. державних актів (25,4 %).

За оперативною звітністю, лідерами у видачі державних актів на право власності на землю є Кіровоградська і Дніпропетровська області, де, відповідно, 96,3 % і 82,9 % громадян, які набули право на земельну частку (пай), отримали державні акти на право власності на землю. Досить близькі показники мають Рівненська (82,5 %), Черкаська (82,3 %) і Сумська (80,8 %) області. Набагато нижчими є показники видачі державних актів на право власності на землю в Житомирській (26,7 %), Донецькій (39,2 %) областях та Автономній Республіці Крим (39,3 %).

Розмір земельної частки (паю), що отримують селяни змінюється від 1,1 га до 8,7 га, при цьому середній розмір земельної частки (паю) в Україні складає 4 га.

Резервний фонд земель, створений під час передачі земель у спільну власність сільськогосподарським підприємствам, становить 3,3 млн. га або 12,0% площі розпайованих сільськогосподарських угідь, та за станом на 01.10.2003 року розподіляється наступним чином:

- у постійному користуванні землекористувачів 668,0 тис. га, (20,5%);

- надано громадянам для індивідуального житлового будівництва 17,5тис.га (0,5%);

- для ведення особистого селянського господарства 549,0 тис. га (16,8%);

- надано підприємствам, установам, громадянам для інших цілей 894,0 тис. га (27,4%);

- передано у спільну власність попереднім землекористувачам у розмірі сумарної площі земельних часток (паїв), в яких виникла потреба 712,1 тис. га (21,9%);

- залишилось земель резерву непридатних для сільськогосподарського використання 419,9 тис.га (12,9%);

З загальної площі земель резерву надано працівникам соціальної сфери 423,2 тис. га (13,0%).

Крім того за станом на 01.10.2003 року 11,4 млн. громадян на площі 3,5 млн. га реалізували своє право на отримання земельних ділянок у приватну власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, ведення особистого селянського господарства, садівництва, індивідуального дачного та гаражного будівництва згідно з рішеннями сільських, селищних та міських рад, що становить 86,1 % від кількості громадян, які мають право на приватизацію наданих їм у користування земельних ділянок.

Проведений аналіз свідчить, що земельна реформа в Україні призводить до зміни форм власності на землю, сприяє розв'язанню проблем забезпечення громадян земельними ділянками, введенню платності землекористування, створенню передумови для розвитку ринку землі. При цьому змінюються земельні відносини, формується нормативно-правова база земельної реформи та ринку землі.

Але слід зазначити, що після Указу Президента України «Про заходи щодо прискореного реформування аграрного сектора економіки» від 3 грудня 1999 року практично не складають проекти землевпорядкування для новостворених чи реструктуризованих сільськогосподарських підприємств, не розробляють схеми організації території сільської ради, хоча всі розуміють, що для економічного обґрунтування ефективності формування землекористування сільськогосподарських підприємств методом капіталізації доходу існує гостра потреба розробки системи сівозмін та складання схем чергування культур, упорядкування території угідь сівозмін. Тобто не проводиться ні міжгосподарський ні внутрішньогосподарський землеустрій як такий.

В Україні за останні десять років значною мірою знизилась розробка науково містких, екологічно безпечних і науково обґрунтованих проектів землеустрою, зокрема за період з 1991 по 2001 рік частка розроблених проектів землеустрою щодо створення нових і впорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань сільськогосподарських підприємств, фермерських та селянських господарств становила 5,3% (85 177 шт.), а проектів землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь - 0,05 % (130 шт.) від загальної кількості розробленої документації із землеустрою в Україні. Схем землеустрою і техніко-економічного обґрунтування використання та охорони земель адміністративно-територіальних утворень було розроблено 0,05 % (851 шт.).

...