Правова держава: поняття та ознаки. Конституційні засади формування правової держави України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

Правова держава: поняття та ознаки. Конституційні засади формування правової держави України

План

Вступ

1. Характеристика правової держави

1.1 Різноманітні підходи до визначення поняття «правова держава»

1.2 Основні ознаки правової держави

2. Конституційні засаді формування правової держави

2.1 Формування законодавства

2.2 Гарантованість прав і свобод громадян, підтримка принципу взаємної відповідальності

2.3 Дотримання принципів демократії, підвищення політичної культури громадян, врахування історичних уроків на шляху побудови правової держави

Висновки

Вступ

Попередній аналіз філософської та юридичної літератури стосовно поняття і визначення держави показав, що в різні часи існували різні типи держави, різний ступінь їх розвитку. І відповідно - різні підходи і позиції авторів. Це не випадковий, а закономірний процес пізнання і розуміння держави. Всі ці визначення і розуміння держави свідчать про те, що держави, як і суспільства, динамічно розвиваються.

Із розвитком держави і суспільства розвивається і наука, розвивається і процес пізнання, розуміння і визначення держави. Будь - яке соціальне явище можна вивчати з різних позицій, з позицій різних наук - філософії, соціології, історії, політології, юриспруденції, теології тощо. Процес пізнання соціальних явищ - безконечний і динамічний. У ньому існує певна загальна закономірність: складні соціальні явища, їх поняття і зміст цього поняття розвиваються до нескінченості, до того моменту, поки не будуть вивчені всі властивості цього явища та його можливості. Держава належить до складних соціальних явищ.

На основі попереднього аналізу наукової та юридичної літератури, я в своїй роботі буду намагатись правильно і об'єктивно розкрити поняття, суть та основні ознаки такого складного соціального явища, як держава, а також конституційні засади її формування.

Значний внесок в вивченні цього складного і важливого питання внесли такі видатні вчені: Рабінович П.М., Копєйчиков В.В., Кравчук М.В., Цвік В.Д., Костюк В.О., Молдован В.В., Шершеневич Г. та багато інших.

Актуальність обраної теми очевидна, оскільки здобувши незалежність, Україна розпочала активну діяльність по створенню своєї демократичної правової держави. Незалежність України відкрила широкі можливості для створення власного демократичного державного апарату, затвердженню демократичної Конституції, але шлях який передував цьому був нелегким. Тому обрана тема є вкрай цікавою і необхідною для дослідження. Сходження України до правової держави - це повчальний і трагічний урок, який потрібно об'єктивно вивчити і зробити правильні висновки.

Метою роботи є як різнобічне дослідити всі особливості формування правової держави в Україні, завданням є розкрити поняття та ознаки держави, проаналізувати практику державотворення в Україні та виділити конституційні засади формування правової держави України.

Об'єктом дослідження виступає такий суспільний інститут як правова держава. Предметом дослідження виступають риси правової держави, складові концепції правової держави у юридичній думці, конституційні засади формування правової держави України.

Під час написання курсової роботи були використані такі методи дослідження як хронологічний метод (дослідження об'єкта в часовому розрізі), літературний метод (опрацювання спеціальної та нормативної літератури, періодичних видань), методи аналізу та синтезу, порівняльний метод, метод узагальнення.

Практичне значення одержаних результатів можна оцінити двояко: дане дослідження не може виступати як абсолютне глибоке вивчення досліджуваного об'єкту, однак написання даної роботи дало змогу набути певних навичок дослідницької роботи, познайомило з цікавими юридичними поглядами минулого часу та сьогодення, розкрило цікаві сторони становлення правової держави в Україні, що, на нашу думку, є досить хорошим результатом проведеної роботи.

Структура курсової роботи наступна: робота складається з вступу, висновків, двох розділів, які включають підрозділи. Перший розділ присвячений дослідженню характеристик правової держави та її основних ознаки. Другий розділ торкається конституційних засад формування правової держави України. Думаю, що саме така структура і послідовність висвітлення дає змогу якнайкраще висвітлити обране для дослідження питання.

1. Характеристика правової держави

1.1 Різноманітні підходи до визначення поняття «правова держава»

Характеризуючи державу, філософи і юристи сходяться на тому, що вона є необхідною формою організації розвиненого суспільства, без якої неможливе виконання завдань, що стоять перед ним. Погляди на державу, на характеристику її сутності, головних рис і призначення досить різні у представників того чи іншого наукового напрямку. Велика група науковців виходила при визначенні поняття «держава» з формально-логічних позицій. Л. Дюгі вважав державою будь-яке суспільство, де існує диференціація між тими, хто править, і тими, ким правлять, у вигляді політичної влади, Г. Шершеневич визначав її як єднання людей у межах однієї території під загальною владою, Ф. Хайєк характеризує державу як організацію, що її свідомо створюють люди, які проживають разом з метою однакового управління, Б. Баді та П. Бірнбаум розглядали державу як добре організовану машину влади разом з чиновниками і збройними силами, що її обслуговують.

Як похідне від права явище оцінювали державу Г. Кельзен, І. Кант, Г. Еллінек. Г. Кельзен характеризував її як персоніфікацію правопорядку, І. Кант - як об'єднання великої кількості людей, які підпорядковуються правовим законам, Г. Еллінек - як цільову єдність людей, які мають властивості юридичних суб'єктів і є носіями права.

Гегель розглядав державу як вищу і найдосконалішу форму суспільного життя. Підкреслюючи її моральну спрямованість, він характеризував її як дійсність моральної ідеї. М. Коркунов визначав державу як об'єднання вільних людей, де мирний порядок забезпечується встановленням монополії державних органів на здійснення примусу - отже, наголошував на її примусовому характері. На ту саму обставину вказує Дж. Ролз, який вважає, що держава повинна здійснювати остаточну владу і примус на певній території.

У найбільш концентрованій формі вказівка на примусовий характер держави сформульована у вченні марксизму-ленінізму. Ця риса держави розглядається ним як похідна від її класової природи, хоча К. Маркс, Ф. Енгельс і В. Ленін визнавали також необхідність захисту державою і певних загальносуспільних інтересів. Характерними для цієї теорії, в основі якої лежала ідея класової диктатури, було визначення держави як машини для підтримання панування одного класу над іншим (В. Ленін) або машини для придушення одного класу іншим (Ф. Енгельс).

Незважаючи на різноманітність підходів до визначення держави, в науковій літературі традиційно склався погляд на неї як на суспільне явище, до структури якої входить кілька побічних і кілька головних елементів. На перше місце серед них висуваються територія, населення і публічна влада. Саме їх наявність, за класичними юридичними поглядами, відрізняє державу від додержавних та інших існуючих нарівні з нею суспільних утворень. Відомий на заході правовий словник Фішера характеризує державу як таку спільноту, в основі якої лежить територія, народ і державна влада.

1.2 Основні ознаки правової держави

Держава, на відміну від інших соціальних явищ, на думку більшості спеціалістів, вирізняється такими основними ознаками і властивостями:

1. вона має особливу організацію політичної публічної влади і державний апарат, основним завданням і призначенням яких є нормально управляти суспільством і всією державою, самими державними органами влади;

2. держава і державна влада мають свій суверенітет і поширюють його і свою юрисдикцію лише в межах свої території і лише стосовно своїх громадян і своєї власності;

3. кожна держава має свою постійну (або тимчасову) територію, все, що міститься на цій території, є її власністю (земля, води, ліси, корисні копалини, природні ресурси тощо). Територія держави визначається державними кордонами, які відділяють одну державу від інших держав;

4. держава як суб'єкт міжнародних і внутрішньо національних правовідносин є юридичною особою і має свою правосуб'єктність (правоздатність, дієздатність і деліктоздатність);

5. держава має свою систему права і законодавства, які регламентують діяльність усіх державних органів влади і посадових осіб, усіх елементів громадянського суспільства, всіх суб'єктів - фізичних і юридичних осіб;

6. за допомогою апарату управління і примусу, правоохоронних органів і чинного законодавства держава забезпечує територіальну цілісність і суверенітет держави, конституційний (державний) устрій, національну безпеку, правопорядок, громадянський мир і злагоду, безпеку, права і свободи громадян;

7. кожна держава має свою фінансово-грошову систему і грошову одиницю, які необхідні для нормального функціонування і розвитку суспільства та її громадян;

8. держава і державна влада має свою податкову систему (податкове законодавство, податкові органи тощо), збирає або стягує податки, робить позики та бере кредити для вирішення загальнонаціональних програм, фінансування бюджетних органів і установ, державного апарату і органів законодавчої, виконавчої і судової влади;

9. держава, на відміну від інших держав, має свою державну мову (одну або декілька);

10. держава має свою національну культуру (матеріальну, духовну, історичну), свої звичаї і традиції;

11. кожна держава має свою внутрішню і зовнішню державну політику в різних сферах соціального життя і виконує багато основних завдань і функцій;

12. держава має свою соціально-політичну структуру і складається з таких основних елементів і компонентів: громадян, сім'ї, політичних партій і громадських організацій, органів місцевого самоврядування і самоорганізації населення, різноманітних підприємств, організацій, кооперативів тощо, а також системи вищих і місцевих органів державної влади. В цілому держава складається з двох основних компонентів: з системи вищих і місцевих органів державної влади і різноманітних суб'єктів громадянського суспільства (або іншого суспільства).

Крім таких основних ознак, існують й інші факультативні ознаки і властивості держави. До них можна віднести такі: універсальність держави і державної влади, верховенство держави і державних інтересів над приватними інтересами, діалектична єдність потреб та інтересів держави і суспільства, держави і громадянина, принцип підпорядкування і підкорення державі та державній владі, загальнообов'язковість державних законів і державних рішень, зв'язаність держави та органів державної влади правом і законом, правомірність і законність держави, органів державної влади і посадових осіб, політична, моральна, юридична відповідальність держави, державної влади, державних органів і посадових осіб, етика (моральність) діяльності державної влади, державних органів і посадових осіб, забезпечення принципів соціальної справедливості, політичної та юридичної рівності й рівноправ'я всіх громадян і юридичних осіб щодо держави, державної влади і законів, забезпечення принципу свободи і відповідальності за правопорушення всіх громадян, іноземців і юридичних осіб, забезпечення і гарантії прав і свобод людини і громадянина, забезпечення гарантій для розвитку демократії та демократичної культури, обмеженість втручання держави в приватне та особисте життя людини і громадянина, забезпечення умов для всебічного розвитку особи тощо. Багато цих властивостей пов'язані із завданнями і функціями держави.

Наявність особливої організації політичної публічної державної влади. Організація держави була обумовлена, в першу чергу, організацією особливих органів державної влади, за якими вона почала відрізнятись від додержавного або родового чи родоплемінного суспільства. У багатьох випадках такі державні органи влади з'явилися ще в епоху родоплемінної організації суспільства - царі, правителі, вожді, князі та ін. У цей період по суті, на думку багатьох спеціалістів, уже існував феномен держави і державної влади, але ще не було назви і поняття держави і державної влади. Назви таких соціально-політичних об'єднань давалися за назвою племен і їх родоначальників - греки, римляни, германці, русичі або Русь. Невідомий автор «Велесової книги» такі об'єднання племен і народів прямо називає за назвою племен, що ототожнювалися із їх державним або на пів державним утворенням. У Київській Русі майже всі племена і всі населені пункти-селища мали своїх князів, які спочатку в умовах родоплемінної демократії обиралися всім населенням на один рік для управління загальними справами всього селища, роду або племені. Згодом деяким князям така влада сподобалася з різних причин, і вони узурпували та не хотіли передавати її іншим особам за чергою. Про це прямо писав і Арістотель: спочатку як у греків, так і у варварських племен були царі або князі, які управляли своїми племенами, союзами племен або народами. Стародавній Рим, який був заснований Ремом і Ромулом, від самого початку заснування управлявся правителем або Рексом Ромулом. Крім того, історії відомі і патріархальні родові держави (або патріархальні сім'ї), які управлялися патріархами або родоначальниками (вождями, князями).

Термін «державна влада» пов'язаний із терміном «держава» і походить від цього слова, на противагу соціальній владі в сім'ї, в роду. (Ради старійшин племен або союзу племен). Переростання соціальної влади родоплемінної організації суспільства в державну владу могло відбуватися двома шляхами:

1) поступовим переростанням однієї соціальної влади в іншу - державну;

2) простої зміни самої держави, а також появи ідеї і самого слова «держава». (У першому розділі описано, звідки з'явилась ідея держави, влади і від кого).

Термін «влада» означає:

1) Право керувати державою, політичне панування, володарювання, всевладдя;

2) Керівні державні органи: уряд, адміністрація, провід, керівництво;

3) Право та можливість розпоряджатися, керувати ким, чим-небудь;

4) Сила чого-небудь, могутність. Це слово пов'язане зі словом «владарювати» (володарювати) і означає панувати, володарювати, владувати, царювати, урадувати, правувати, порядкувати або верховодити.

Термін «державна влада» - це державна організація політичного управління суспільством. Державна влада перевищує всі інші різновиди влади в усіх соціальних утвореннях як за обсягом, так і за засобами впливу. Державна влада поширюється на всі сфери суспільного життя.

Вона здійснюється державою з допомогою спеціального апарату примусу або переконання, володіє монопольним правом видавати нормативні акти, обов'язкові для всього населення даної держави, включає такі різновиди державної влади, як верховна, законодавча, судова, військова, виконавча тощо.

Від моменту зародження державної влади її призначення полягало не в пануванні та насильстві, а в управлінні державними і суспільними справами. Оскільки це було основне призначення державної влади - вирішувати різноманітні справи держави і суспільства, її почали називати публічною владою, а не приватною, яка існує в сім'ї, роду, владою людини над людиною тощо. Кожна державна влада має публічний політичний характер.

У сім'ї, в роду і племені соціальна влада здійснювалась на громадських засадах - без відриву від виробництва матеріальних і культурних цінностей. З появою держави і державної влади поступово з'являлися державні органи влади і державний апарат - дружина, військо, управителі, чиновники, поліція, судові органи тощо. У той період відбувався четвертий великий суспільний поділ праці - виокремлювався особливий розряд людей, для яких управління і охорона держави і порядку були основною та єдиною роботою. Цей апарат управління і примусу (згодом) уже не займався безпосередньо виробництвом матеріальних та інших благ і цінностей. Цей державний апарат допомагав князям, царям, королям і т. ін. охороняти державну владу і державу, управляти і збирати податки, захищати державу від внутрішніх і зовнішніх ворогів тощо.

У перших державах, коли виникала царська або князівська влада, цей апарат був невеликим. Він, як правило, складався з близьких родичів і особистих слуг монарха і його дружини (війська). Із переходом до буржуазної, а потім і соціалістичної держави цей державний апарат розрісся до небувалих розмірів. Зростання його найбільш пов'язане із загостренням класової і політичної боротьби всередині держави, суттєвим збільшенням кількості населення, а також у зв'язку з різноманітними війнами і збройними конфліктами між державами тощо. Державний апарат особливо зростає за деспотичних, тиранічних, диктаторських і авторитарних режимів, коли необхідно робити ставку на державний примус, на військову силу, на терор, репресії тощо, а не на демократичні форми і методи правління. Антидемократичні режими можуть триматися лише на військовій силі і державному примусі. Державний апарат також почав швидко зростати, особливо армія і поліція, із виникненням класово-антагоністичних держав (рабовласницької, феодальної, капіталістичної і соціалістичної (перехідної)). У родоплемінному суспільстві, в патріархальній державі, в античних державах-полісах у такому державному апараті не було потреби, оскільки збройні конфлікти й інші важливі питання вирішували демократичними засобами, і соціальна влада в них трималась і забезпечувалась повагою і моральним авторитетом, демократичними виборами, загальним визнанням, добровільним підпорядкуванням вимогам і розпорядженням влади тощо.

Із виникненням класу рабів, кріпаків, робітників та інших протилежних класів виникла велика потреба у військовій силі та поліції, жандармерії, судах і тюрмах для боротьби і придушення виступів і повстань рабів, кріпаків, робітників тощо. Головна причина політичних і економічних протиріч класове антагоністичних держав і суспільств полягала в тому, що державна влада належала пануючому (економічно і політичне) класу рабовласників, феодалів, поміщиків і капіталістів, робітників за диктатури пролетаріату (або пролетарської держави), і ця влада виражала і захищала, в першу чергу, їхні класові потреби, інтереси і прагнення. В окремі історичні періоди державна влада виражала і захищала також потреби та інтереси всього суспільства і всієї нації, особливо від зовнішнього нападу.

В умовах переходу від класової до загальнонародної демократії, а також до побудови соціально-правової держави, більшість країн світу змінила суть і призначення державної влади. У другій половині XX ст. і в сучасний період правова держава і державна влада намагаються залагодити антагоністичні протиріччя, задовольнити потреби і інтереси всього народу, всіх класів і соціальних груп. Кожна держава має свою специфіку реалізації основних завдань і функцій держави і державної влади.

У наш час органи державної влади мають складну структуру і надзвичайно великий державний апарат управління і примусу. Державну владу становлять:

1) найвищі органи державної влади - верховна влада (цар, аристократія, демократія, законодавчі органи влади (парламент), виконавчі органи державної влади (уряд, кабінет міністрів). Президент - глава держави, вищі судові органи;

2) центральні державні органи влади і управління (міністерства, державні комітети тощо);

3) місцеві органи державної влади (органи державної влади республік, штатів, провінцій, областей, районів, міст, сіл і селищ тощо). Досить часто органи виконавчої влади також називають органами державного управління.

Кожна держава також має органи державного примусу, до яких традиційно відносили армію, поліцію (міліцію), органи служби безпеки, органи прокуратури, судові органи, карно-виправні установи (тюрми, ВТК, ГУЛАГ тощо). Іноді всі ці органи, за винятком армії, називали правоохоронними органами. Найвищі державні органи влади нині виступають від імені всього народу, оскільки в демократичних республіках народ є єдиним джерелом державної влади. Найвищі органи державної влади поширюють свої повноваження (або юрисдикцію) на всю територію держави і всіх громадян та іноземців, які проживають на території держави. Вони приймають юридичні закони, укази і постанови, які є загальнообов'язковими для всього населення та всіх державних органів влади і посадових осіб. Законодавчим органам державної влади належить монополія на законотворчу діяльність, ніякі інші державні органи, політичні партії та громадські об'єднання не мають права приймати і видавати закони. Найвищі державні органи влади розробляють внутрішню і зовнішню політику держави і реалізують її в рамках конституції та інших законів. Вони представляють державу і народ на міжнародній арені у відносинах з іншими державами тощо. Державним органам правосуддя також належить монополія на здійснення правосуддя і застосування державного примусу до правопорушників і злочинців.

У цілому всі державні органи влади мають свою систему, свою ієрархію (піраміду) і діють на основі принципу єдності й розподілу державних повноважень (поділу державної влади) на законодавчу, виконавчу і судову, на основі принципів: народовладдя, підпорядкування нижчих вищим державним органам влади, виборності найвищих представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування, правової демократичної держави і громадянського суспільства. Отже, наявність особливої організації державних органів влади є однією з найважливіших ознак держави, їх створення і діяльність завершують процес формування держави, перехід від недержавного (додержавного) до організованого державного устрою (ладу).

Державна територія. Кожна держава відрізняється від інших (і аналогічних явищ) тим, що вона має свою територію. Державна влада здійснюється лише в межах своєї території щодо суб'єктів громадянського суспільства та іноземців, які проживають на території держави (за винятком дипломатичних представників, які мають дипломатичну недоторканність і особливий правовий статус).

Держава, державна влада поширюють свою юрисдикцію в межах своєї території. Юрисдикція означає: суд, судове провадження, судовий процес або повноваження давати правову оцінку різноманітним фактам (діям і подіям), вирішувати спори про право (права), вирішувати будь-які правові питання і призначати санкції. Цей термін також вживається для визначення сфери, компетентності, підсудності, кола питань, області, на яку поширюються вказані повноваження.

Із першою і другою ознаками держави також пов'язаний політико-правовий інститут громадянства або підданства (залежно від форми державного правління). Громадянство - це політико-правовий інститут, який виражає політико-правову належність даної особи до певної держави (України, наприклад), на підставі якої виникає постійний політико-правовий зв'язок між громадянами і державою у формі взаємних юридичних прав, свобод і обов'язків, які зобов'язують громадян виконувати і дотримуватись законів держави, а державна влада зобов'язана захищати і охороняти права і свободи всіх громадян. Громадяни держави, а не будь-які інші люди створюють свою державу, писав Арістотель, і вони мають весь обсяг громадянських і політичних прав і свобод. На підставі громадянства фізична особа - громадянин користується дипломатичним захистом своєї держави у випадку порушення її прав та інтересів за кордоном та іншими державами. Інститут громадянства має політичний і юридичний характер, тому громадянство іноді визначають як політико-правову належність особи до тієї чи іншої держави.

Статус громадянина дає особі всі політичні права і свободи, яких не мають іноземні громадяни та особи без громадянства, особливо у формуванні органів державної влади - обирати і бути обраним, державної служби (працевлаштування в державному апараті), участь в управлінні державою і виконання юридичних обов'язків. У зв'язку з цим громадянин держави - це жива клітинка держави і суспільства в цілому, від якості якого залежить якість держави і суспільства.

Державна влада в законах і рішеннях може закріплювати населення за певними територіями, встановлювати режим проживання і пересування в межах території, а також в інші держави за кордон. На територіальну ознаку держави вказувало багато дослідників. Зокрема, Ф. Енгельс підкреслював поділ підданих держави за територіальним принципом.

Необхідність територіальної ознаки держави усвідомили тільки в XIX ст., як зазначив Г.Ф. Шершеневич. Попередні визначення держави («ранішого часу») зовсім не вказують на встановлену територію як ознаку держави. Проблема полягає в тому, що в стародавні часи і родова община, і родоплемінна організація влади мали свою територію. Для окремих держав територія держави не була постійною, особливо під час великого переселення народів, коли угри з верхів'я Волги пересувалися через Київську Русь і зупинилися на території нинішньої Угорщини.

Держава виникла не тому, що населення поділили за територіальним принципом, а тому, що територія держави є матеріальною базою розвитку суспільства, людини і самої держави. Без території не можуть існувати суспільство, держава і державна влада. Територія держави дає матеріальні засоби до існування і розвитку держави і людини. Тому не випадково протягом усієї історії людства велися війни між державами і народами за певні території, за їхні природні національні багатства тощо.

Територія держави і всі її багатства належать тій державі й тому народу, які історично на ній поселились. Територія держави - це власність держави, нації та народу.

За рішенням Організації Об'єднаних Націй, держава не може бути визнана суб'єктом міжнародних відносин, якщо вона не має своєї території. Це стосується і того випадку, коли будь-який народ сформував свій уряд - публічну владу, але не має своєї території.

У сучасну епоху для існування держави недостатньо мати свою територію, але необхідно і політичне, і юридичне визнання тієї чи іншої держави іншими державами світу - як рівного і рівноправного суб'єкта міжнародних відносин. Після розпаду СРСР, наприклад, виникла Придніпровська республіка, яка колись входила до складу Молдови, але нині її жодна держава світу офіційно не визнає як самостійну державу.

Територія держави - частина земної кулі, яка включає сушу, води і повітряний простір над ними, який перебуває в межах кордонів держави і під її суверенітетом. Територія держави підпорядкована виключній і повній владі держави, якій вона належить. У широкому розумінні під територією в міжнародному праві розуміється різний простір земної кулі з його суходолом і водною поверхнею, надрами і повітряним простором, а також космічний простір з його космічними тілами. За основними видами правового режиму вся територія поділяється на три типи:

1) державна територія;

2) територія з міжнародним режимом;

3) територія зі змішаним режимом.

Державною територією є така територія, яка перебуває під суверенітетом певної держави, тобто належить певній державі, яка здійснює в її межах своє територіальне верховенство. Належність і верховенство є двома основними ознаками державної території. Деякі тимчасові винятки можливі у випадках військової окупації та міжнародно-правової оренди території. У межах своєї території держава здійснює верховенство, яке називається територіальним верховенством і є складовою частиною суверенітету держав. Верховенство держави означає, що влада певної держави є найвищою владою щодо всіх осіб і організацій, які перебувають у межах її території, а також це означає, що на цій території виключається діяльність державної влади іншої держави.

Територіальне верховенство виражається також у тому, що в межах своєї території держава може застосовувати всі законні засоби державного примусу до своїх громадян і іноземців, якщо інше не встановлено міжнародними договорами. Ніяка держава не має права застосовувати засоби державно-владного примусу на території іншої держави. Територіальне верховенство означає також і юрисдикцію держави. Поняття територіального верховенства держави є ширшим від поняття юрисдикції, оскільки воно виражає всю повноту державної влади в усіх її конституційних формах. В окремих випадках юрисдикція держави поширюється за межі її території (наприклад, вона поширюється на осіб, споруди і транспортні засоби в морі за межами її територіальних вод, виключна юрисдикція над військовими судами у відкритому морі, а в окремих випадках - і на іноземній території.

Територія держави відмежовується від іншої території державними кордонами. Відповідно до чинних норм міжнародного права державні кордони, як і територія держави, є недоторканними. Порушення територіальної недоторканності, цілісності є порушенням міжнародного права. Принцип територіальної недоторканності є загальновизнаною нормою (принципом) міжнародного права і закріплений у Статуті Організації Об'єднаних Націй (п. 4 ст. 2).

Міжнародне право допускає можливість зміни кордонів території держави тільки в суворо визначених випадках. Законною є зміна кордонів державної території, яка здійснюється на основі принципу самовизначення націй і народів, на основі обміну, передання або уступки території, які здійснюються добровільно і в інтересах розвитку мирних добросусідських відносин між державами.

З позицій права власності держава володіє, користується і розпоряджається своєю територією в інтересах всього суспільства і народу. В зв'язку з цим держава повинна дбати про свою територію, природні ресурси, землю, воду, ліси, надра, про фауну і флору тощо. Державна територія включає в себе не тільки весь простір у межах кордонів, а й природне середовище з усіма його компонентами: землю, воду, надра, природні ресурси. Відповідно до міжнародного права ніхто не має права шляхом насильства позбавити державу її території та відповідних природних ресурсів. Державна територія, земля, її надра тощо, зокрема рибальство, не можуть використовуватись іноземними державами без згоди суверенної держави. У ст. 13 Конституції України закріплено: Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.

Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині й суспільству.

Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Таким чином, власником землі та всіх природних ресурсів є народ, суспільство в цілому, а права власника від імені народу здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах Основного закону. Найважливішими функціями держави, справою всього народу України є «захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки... Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності... державної безпеки і захист державного кордону... покладаються на збройні сили України, на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави...» (ст. 17 Конституції України).

До території держави входять: суходіл у межах державного кордону, внутрішні моря, озера, ріки, зовнішні моря в межах 12-мильної зони (20 км - територіальні води), континентальний шельф, повітряний простір у межах кордонів, дипломатичні представництва, посольства і консульства, торгові, пасажирські та військові морські і повітряні судна, літаки і космічні апарати.

З політичних, міжнародних, історичних і географічних позицій держава ототожнюється з її територією у межах кордонів, тому територіальна ознака є одночасно ознакою і суспільства, і держави. Держава - це особлива специфічна територія суходолу, води і повітряного простору в межах існуючого кордону, яка склалась у процесі історичного розвитку, діяльності і взаємодії річних народів і держав, усього світового співтовариства, яке служить матеріальною базою розвитку людини і суспільства. Територія - це матеріальна база розвитку держави і суспільства, необхідна для культурного і морального, духовного розвитку народу. Територія - це життєвий простір, це політичне, економічне, соціальне, екологічне, і правове поле народу і держави. Територія - це космічний простір, в межах кордону, який дається Богом нації і народу для створення, своєї держави у довічне користування, з метою її покращання і вдосконалення. Спустошення, екологічне забруднення, порушення екологічної рівноваги і безпеки веде до екологічних та інших економічних криз. Територія держави становить географічний образ держави та її зміст або характеристику.

Суверенітет держави. Суверенітет означає: верховна влада або верховенство державної влади всередині країни та її незалежність у міжнародних відносинах. Суверенітет с необхідною політичного і юридичною ознакою держави. Реальний зміст та ідеологічне обґрунтування суверенітету змінюється протягом історії залежно від характеру суспільно-економічної формації. Суверенітет є одним з основних принципів міжнародного права. У міжнародно-правовому значенні суверенітет означає незалежність держави в зовнішніх і внутрішніх справах, тобто право самостійно визначати свій спосіб дій у міжнародних відносинах і свій суспільний і політичний устрій. Суверенітет не дає державі нічим не обмеженої свободи дії на міжнародній арені. Кожна держава повинна поважати права інших держав, які захищаються міжнародним правом, дотримуватись укладених між ними міжнародних угод і обмежувати свою свободу дій в тій або іншій сферах. Водночас мова йде про дотримання угод, які не суперечать принципам міжнародного права.

Суверенітет держави - це політико-правова властивість державної влади, яка виражається у верховенстві й незалежності цієї влади від інших політичних і соціальних влад, від інших суб'єктів політичної системи і громадянського суспільства всередині країни, крім суверенної влади всього народу, який формує представницькі органи державної влади і органи місцевого самоврядування. Суверенітет усього народу в громадянському суспільстві стоїть і повинен стояти вище від суверенітету державної влади. Суверенітет народу означає верховенство народу, його право самому вирішувати свою долю, корінні питання державного і суспільного розвитку, формувати напрями політики держави, склад її органів, контролювати діяльність державної влади.

Співвідношення суверенітет народу - суверенітет нації - державний суверенітет можуть бути різними залежно від форм демократії та політичних державних режимів. У демократичних суспільствах, в умовах громадянського суспільства і правової держави, пріоритет віддається суверенітету народу (нації), а в антидемократичних режимах пріоритет належить державному суверенітету. В багатонаціональних державах набирає сили суверенітет народу. Суверенітет нації означає право націй на самовизначення, право на свою державність і на суверенітет держави - в кінцевому підсумку.

Внутрішня і зовнішня сторона суверенітету означає, що державна влада і сама держава незалежні від інших держав та їхньої політики. За цією ознакою держава відрізняється від колоній і напівколоній, які не мають суверенної влади, а підпорядковуються метрополії або іншій державі. Тому втрата суверенітету, обмеження його значною мірою веде до колоніальної або неоколоніальної залежності. Суверенітет держави і державної влади можна розглядати як формальний суверенітет, коли він політичне проголошується і юридичне закріплюється в конституції, в інших законах і деклараціях, але фактично не реалізується. Коли суверенітет реалізується в питаннях внутрішньої та зовнішньої політики держави, то такий суверенітет є фактичний, політичний і юридичний, або теоретичний і практичний. У світі завжди існували держави з формальним та обмеженим суверенітетом. Часткове обмеження суверенітету може бути примусовим і добровільним.

Примусове обмеження суверенітету може мати місце в процесі війни з боку держав, які перемогли, щодо переможених держав. Добровільне обмеження суверенітету може допускатися самою державою за взаємною домовленістю з іншими державами для досягнення певних цілей або міжнародних політичних і економічних угод. Добровільне обмеження суверенітету можливе і тоді, коли держави об'єднуються у федерацію або конфедерацію і передають частину своїх суверенних прав новому державному утворенню (федерації або конфедерації тощо). Крім того, слід підкреслити, що повний чи абсолютний суверенітет держави - досить складне явище, оскільки такий суверенітет можливий для абсолютно незалежної від інших держав і від власного народу державної влади. В сучасний період більшість держав світу взаємопов'язана між собою і взаємозалежна, але принципи міжнародного права (Статут ООН) вимагають невтручання у внутрішні справи інших держав.

Отже, суверенітет держави може бути формальним і фактичним, юридично-фактичним, повним, обмеженим та абсолютним. Всі ці аспекти суверенітету можуть проявлятися в економічній, політичній, моральній, релігійній та інших соціальних сферах всередині країни і на міжнародній арені. У ст. 1 Конституції України проголошено: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава».

«Суверенітет України поширюється на всю її територію... Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною» (ст. 2 Конституції України). У Конституції закріплено основні ідеї, виражені в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. Відповідно до цієї Декларації Верховна Рада проголосила державний суверенітет як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Захист суверенітету і територіальної цілісності України є найважливішою функцією держави. Жодна частина цієї території не може проголосити себе незалежною від суверенної влади держави.

Таким чином, державний суверенітет - це така ознака або властивість держави, яка тісно взаємопов'язана з територіальною ознакою і з функціонуванням особливої публічної державної влади. По суті це - нерозривні соціально-політичні явища.

Офіційна система права і законодавства. Право і законодавство зародились у різні часи: право як сукупність природних і соціальних суб'єктивних прав виникає разом із першими людьми, першою сім'єю, родом, племенем. Закон і законодавство виникає з виникненням держави і державної влади. Державна влада почала свою законодавчу діяльність, як відомо, з систематизації та кодифікації звичаєвого права, яке уже існувало в родовій общині, в родоплемінній організації суспільства. Систематизація і кодифікація звичаєвого права розпочалася з виникненням алфавіту і письма. До виникнення письма звичаєве право існувало в усній формі, у правосвідомості суспільства, основними носіями і творцями його були релігійні діячі, мудреці та вожді общин, родів і племен.

У Стародавній Греції і Стародавньому.

Римі писане право і закони виникли у зв'язку з вимогами вільних, бідних і незахищених громадян, плебеїв та інших класів закріпити свої правові вимоги і суб'єктивні права і свободи в письмових документах, що їх почали називати законами або кодексами (дерев'яні дощечки, на яких написано закони держави). Так з'явились перші письмові закони в Греції (не збереглися), закони XII таблиць у Стародавньому Римі. На Далекому та Близькому Сході ініціативу в підготовці й виданні державних законів виявили царі з метою врегулювання суспільних відносин, встановлення юридичної відповідальності за злочини, з метою охорони власності, життя і здоров'я людей: закони Хаммурапі (Вавилон), закони Ману (Індія) тощо.

Із розвитком і ускладненням суспільно-економічних, політичних, моральних, міжнародних та інших соціальних відносин стара родова морально-правова і релігійна системи звичаєвого права уже не могли регулювати економічні й виробничі відносини приватної власності та шлюбно-сімейні відносини, а після великого гріхопадіння (моральної деградації людини і суспільства в цілому) виникла необхідність у прийнятті норм кримінального права, встановленні складу злочинів у письмовому законі та жорстких санкцій за них, виходячи з принципу справедливості - талону: «зуб за зуб», «око за око» тощо. Крім того, у старі часи існували різні «табу» - імперативні заборони, обумовлені моральними, правовими, релігійними і космічними законами і нормами, які передавались небом для самозбереження і захисту суспільства і природи.

Держава і державна влада об'єднала все населення окремих родів, общин і племен, народ в одне суспільство на базі власної історичної культури, мови, звичаїв і традицій, релігії, і для такого об'єднання необхідні були єдині закони і правові норми, які регулювали б взаємовідносини між окремими громадянами і підданими, між різними класами і соціальними групами, між особою, класом (партією) і державою (державною владою). Оскільки в багатьох випадках люди не хотіли або не могли виконувати закони, державна влада встановлювала державно-правові або юридичні санкції за їх порушення. Загострились також політичні, економічні та моральні інтереси різних класів і соціальних груп, які спричинили виникнення рабства і рабовласницького права (законодавства), кріпосного права, феодального права і т. ін. Всі ці протиріччя і боротьба між класами, кланами та окремими групами вимагали сильної державної влади й ефективного законодавства, правової або законної основи для діяльності державної влади щодо забезпечення порядку в суспільстві, охорони держави, її території та власності від іноземних держав і приватних грабежів.

Система права і законодавства необхідна і для захисту самої державної влади і держави. Між ними існує тісний взаємозв'язок: держава і державна влада не можуть існувати без системи права і законодавства, а законодавство - без державної влади, оскільки вона його охороняє. Без охорони з боку держави норми законодавства перетворюються на інші соціальні норми - звичаї, звичаєве право, мораль або перестають діяти взагалі (відмирають). Це залежить від багатьох факторів. Тому будь-яка держава і влада існують за допомогою фізичної та юридичної сили (законів) або заснована на добровільних моральних, релігійних, політичних і міжнародних переконаннях, принципах і нормах тощо.

Невиконання законів, грубе порушення законодавства веде до загибелі держави, до втрати дієздатності держави і юрисдикції над своєю територією і своїм населенням. Це підкреслювали стародавні мудреці - Солон, Платон, Арістотель та інші визначні мислителі. Відомий філософ і мислитель Стародавньої Греції Платон писав: «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під чиєю-небудь владою. Там же, де закон - володар над правителями, а вони його раби, я бачу спасіння держави і всі блага, які тільки можуть дарувати державам Боги» На думку античних філософів, юристів, управляти державою необхідно, опираючись лише на розумні закони, оскільки «закон - це врівноважений розум», - писав Арістотель. Він обґрунтовував принцип панування розумних і мудрих законів у державі, на відміну від панування окремого царя, аристократії або олігархії, які керуються емоціями і пристрастями в державній діяльності.

Система оподаткування. Держава має свою податкову систему: податкове законодавство, податкові органи (спеціальних чиновників) та ін. Цю ознаку Ф. Енгельс вирізняв як одну з основних ознак держави.

Відколи виникла особлива публічна організація влади, особливий апарат управління, армія, правоохоронні органи та інші державні органи - особливий розряд людей державних службовців (чиновників), для яких робота в державному апараті є основною або єдиною, виникла й необхідність утримувати такий апарат за рахунок держави і суспільства. Тому держава вимушена з кожного громадянина і з кожного підприємства чи організації збирати до державного бюджету необхідні кошти.

Кошти потрібні також державі для вирішення загальнонаціональних економічних програм і фінансування інших завдань і функцій держави, для будівництва іригаційних споруд, шляхів, оборонних об'єктів, промислових і соціально-культурних закладів - дитячих садків, шкіл, вузів, розвитку і фінансування наукових досліджень, медичного обслуговування тощо. Отже, податкова система необхідна для утримання органів державної влади і управління (державного апарату, армії і міліції (поліції)), для вирішення загально соціальних завдань суспільства і держави.

Форми і розміри податків у різних країнах були різними, від натуральних податків до точно встановленої державою суми в грошовому вираженні у відсотках від прибутків громадянина або підприємства чи організації.

У Стародавніх Афінах, наприклад, податки збирали лише тоді, коли це було необхідно для оборони і будівництва суспільних споруд. Київські князі податки збирали в натуральному виразі і стільки раз, скільки хотіли самі, щоб збільшити свої багатства і жити в розкоші (князь Ігор). Нині у більшості держав світу податкова система вдосконалена таким чином, щоб було вигідно працювати громадянам, підприємствам і державі в цілому.

В Україні податкова система ще формується, змінюється, уточнюється, вдосконалюється. За роки незалежності (1991-2003) вона була непродуманою, нераціональною і не стимулювала соціально-економічного розвитку суспільства. Проблема полягає в тому, що за допомогою податкового законодавства можна знищити економіку, загальмувати економічний і соціальний розвиток суспільства, а можна і стимулювати економічний розвиток суспільства. Податкова система в цілому зв'язана з фінансово-грошовою системою. Станом на 1.01.2003 р. податкова система України мала загалом грабіжницький характер, дестимулювала процес соціально-економічного виробництва, направляла економіку в тіньову сферу. Фінансово-грошова система. В останнє десятиліття (90-ті роки XX ст.) формування суверенної і незалежної держави в Україні та інших республіках колишнього СРСР практично довело, що держава і суспільство не можуть існувати без своєї фінансово-грошової системи і грошової одиниці. Без власних грошей держава вимушена була (1991-1993 pp.) перейти на купонну систему оплати праці. На багатьох підприємствах вимушені були заробітну платню видавати в натуральному виразі - продукцією, яку виготовляли.

Фінансово-грошова система держави складається з національної банківської системи (банки): монетні двори - підприємства і організації, які виготовляють паперові гроші, золоті, срібні та мідні монети, цінні папери тощо, державний бюджет (сума доходів і видатків), фінансове право і законодавство, яке регулює всю фінансово-бюджетну сферу й інші елементи цієї системи. Фінансову діяльність держави і фінансові відносини можна розглядати залежно від їх змісту, суб'єктного складу, методів фінансової діяльності, ролі та функцій фінансів. Фінансові відносини виникають у процесі становлення фінансової системи, розподілу доходів і видатків між її ланками, складання, розгляду, затвердження і виконання державного бюджету і звіту про його виконання, збирання податкових та інших обов'язкових платежів до бюджету і позабюджетних державних цільових фондів з підприємств, установ, організацій різних форм власності і населення, фінансування і кредитування, обов'язкового державного майнового та особистого страхування, надання державних позик і організації ощадної справи, регулювання грошово-кредитної І валютної систем Податкова система входить до фінансово-грошової системи держави і становить лише один, хоч і важливий, її елемент. Усі ці системи тісно взаємопов'язані і можуть в окремих випадках бути об'єднані або розділені залежно від фінансової діяльності держави.

З позицій загальної теорії держави і права можна дати основне визначення поняття держави.

Держава - це особлива політична організація суспільства (державно - організоване суспільство), яка має свою систему органів державної влади і місцевого самоврядування, систему права і законодавства, економічну, політичну, соціальну, релігійну, фінансове - грошову і податкову системи, свій державний (конституційний устрій) або форму держави, свою територію, суверенітет і юрисдикцію, державну мову і національну культуру, правосуб'єктність, є юридичною особою і на міжнародній арені виконує багато внутрішніх і зовнішніх завдань і функцій для нормального існування і розвитку суспільства.

Держава є організацією політичної влади, що існує на певній соціальній базі, виступає як офіційний представник усього суспільства і забезпечує за допомогою спеціального апарату реалізацію своєї політики.

2. Конституційні засаді формування правової держави

2.1 Формування законодавства

Формування й існування правової держави в будь-якій країні припускає встановлення не тільки формального, але і реального панування закону у всіх сферах життя суспільства, розширення сфери його прямого, безпосереднього впливу на суспільні відносини.

Зрозуміло, було б спрощенням думати, що в умовах правової чи будь-якої іншої держави можна взагалі обійтися без підзаконних, відомчих актів.

Особливо це стосується процесу реалізації конституційних законів і положень, що містяться в них.

Справді, чи можна, наприклад, обійтися без звичайних законів чи підзаконних актів у процесі реалізації конституційного права на працю, на відпочинок, на охорону здоров'я, на матеріальне забезпечення в старості, у випадку хвороби, повної чи часткової втрати працездатності у процесі реалізації права на освіту? Ні, звичайно. Тому що виникаючі при цьому суспільні відносини настільки складні і багатогранні, що для свого упорядкування вони об'єктивно вимагають не один, навіть самий авторитетний, фундаментальний, яким є конституційний акт, а систему взаємозалежних з ним і розвиваючих вимоги, що містяться в ньому, і розпорядження актів.

Отже, в умовах правової держави мова йде не про те, чи повинні не повинні існувати поряд із законами і підзаконні, відомчі акти. Існування їх неминуче. Як зазначав П.М. Рабинович, воно обумовлено самою природою і характером регульованих ними суспільних відносин.

Мова йде лише про те, щоб ці акти не домінували в кількісному і якісному відношенні в загальній системі нормативно-правових актів.

А головне, щоб, розвиваючи і деталізуючи положення, що містяться в законах, підзаконні акти не спотворювали суті і змісту самих законів.

В Україні й інших країнах, що ставлять своєю метою формування правової держави, питома вага підзаконних, відомчих актів цілком можливо і потрібно змінити.

У противному випадку заклики й установки про державотворення неминуче залишаться нереалізованими закликами й установками,