Державне регулювання та перспективи розвитку договору оренди в Україні

Щодо порівняння договору оренди з наступним викупом з договором купівлі-продажу з розстрочкою платежу, то у названих інститутів є певна зовнішня подібність у володінні майном до повної оплати. Об'єднуючим початком обох договорів служить їх кінцева економічна мета, яка полягає в передачі права власності на умовах поетапного внесення викупної ціни. Незважаючи на наявність єдиної мети, зазначені види договорів відносяться до різних договірних інститутів в результаті наступних конструктивних ознак:

- по-перше, якщо ціль (придбання майна у власність) загальна, то засоби її досягнення різні;

- по-друге, не збігається й предмет договорів (обсяг прав орендаря не можна порівнювати з обсягом прав власника);

- по-третє, розрізняється й спрямованість зобов'язань.

Відносини по оренді майна й відносини, пов'язані з довірчим управлінням майном, мають деяку зовнішню подібність в обох випадках передбачається передача майна на певний строк. Ця подібність особливо помітна при порівнянні договору оренди й довірчого управління майном, що виникає по підставах, передбаченим законом.

Але ці договори мають певні відмінності :

- по-перше, необхідно вказати розбіжність цілей (спрямованості) даних відносин. Так, договір оренди має своєю кінцевою метою надання орендареві можливості отримати певну майнову вигоду з володіння й користування орендованим майном. Орендодавець же, надаючи майно, прагне до задоволення свого інтересу - одержанню орендної плати за користування майном. Мета ж довірчого управління полягає в наданні послуг керуючим зі здійснення прав власника переданого майна. Останній не тільки реалізує права власника, але й експлуатує майно з максимальною для власника вигодою. Інтерес кредитора в договорі довірчого управління майном є мета зобов'язання; «інтерес засновника є метою зобов'язання й у процесі управління» [39, с. 628].

- по-друге, договір оренди майна характеризується спрямованістю на передачу майна в тимчасове володіння й користування. Договір довірчого управління майном відноситься до тих договорів, які спрямовані на оплатне надання послуг. Ця обставина відрізняє, як представляється, договір довірчого управління й від трасту в англійському праві [94], [95]. Деякі автори, наприклад З.Е. Беневоленська пропонують іншу класифікацію договорів. Відповідно до класифікації Беневоленської З.Е. договір оренди майна треба віднести до такого договірного виду, у якому процес виробництва не має принципового значення для кредитора [50].

- по-третє, важливо враховувати різний характер інтересу, який мають кредитор й боржник в позначених зобов'язаннях. Конструкція довірчого управління майном заснована на «принципі «спільного інтересу» сторін із приводу отримання прибутку. «Власник і менеджер часто прагнуть до максимального доходу, що забезпечує їхнім інтересам певну спільність» [42;с.216]. Тоді як орендне зобов'язання не відрізняється подібною загальною спрямованістю інтересу обох сторін.

- по-четверте, головною відмінністю зазначених договорів є предмет і об'єкт договору. «Предмет договору довірчого управління майном - це власне управління як цілеспрямована систематична діяльність довірчого керуючого, мета якої - отримання прибутку» [43; с. 218]. При оренді ж в центрі уваги - здійснення орендодавцем дій по передачі майна та здійсненню орендарем платежів.

- по-п'яте, договір довірчого управління майном характеризується загально дозвільним правовим режимом діяльності керуючого. Має місце тільки загальне правило, відповідно до якого керуючий зобов'язаний діяти в інтересах власника. Подібна характерна риса відсутня в орендному зобов'язанні, де, як правило, орендар тільки за згодою орендодавця вправі здавати майно в суборенду, передавати свої права іншій особі, надавати орендоване майно в безплатне користування, віддавати орендні права в заставу.

- по-шосте, договір довірчого управління майном від орендного відрізняє наявність особливого суб'єктного складу. Засновником управління виступає тільки власник майна (за виключеннями, прямо передбаченими в законі). Орендодавцем же може виступати не тільки власник майна, але й особа, що володіє іншим речовим правом. Крім того, правом виступати в якості орендодавця наділений сам орендар, який передає орендоване майно за договором суборенди. Довірчим керуючим, за загальним правилом, виступає приватний підприємець або комерційна організація, тобто суб'єкт, що здійснює підприємницьку діяльність на професійній основі. Ніяких подібних обмежень щодо норми, що регулюють правовідносини оренди, не містять [39; с.531].

- по-сьоме, об'єктами довірчого управління слід вважати досить широкий перелік майна, куди, крім речей, входять також майнові права. Деякі автори визнають об'єктом довірчого управління майном не тільки безготівкові, але й готівкові кошти. Коло можливих об'єктів договору оренди значно вужче.

Розглянемо співвідношення договору оренди та концесійного договору. Договір концесії не обмежується відносинами природо- і надра- користування. У сферу його регулювання входить також користування майном державної, комунальної власності та казенним майном (автомобільні дороги, магістральні трубопроводи, об'єкти по виробництву, передачі й розподілу електро- і тепло- енергії, аеропорти, об'єкти соціальної інфраструктури). Типовою (кваліфікуючою) ознакою концесійного договору слід визнати надання концесіонерові права користування певним об'єктом державної власності, найчастіше ділянками надр. Тобто передаються виключні права, а не саме майно. Це відрізняє його від договору оренди.

Крім того, оскільки метою концесійного договору є задоволення в тому числі й публічного інтересу, то й завдання концедента набагато ширше цілей орендодавця. Це ж стосується й інтересу концесіонера - він не вичерпується лише здійсненням права користування об'єктом, оскільки мається на увазі й одержання різних пільг з боку держави (в основному - податкових). Таким чином, результат, на який спрямовані дії сторін концесійного договору, набагато ширше аналогічного результату за договором оренди. Метою концесійного договору є задоволення публічного інтересу. Він характеризується наявністю «явно виражених, чітко зафіксованих суспільно необхідних або корисних цілей, публічного інтересу, загального добра» [39, с. 167].

Радикальна відмінність існує у частках отриманих доходів по обох видах договорів. Так, якщо в рамках договору оренди були отримані природні ресурси (звичайно це загальнопоширені корисні копалини), то вони стають власністю орендаря. Інакше вирішується доля добутої продукції в концесійній угоді. Концесіонер одержує право власності лише на її спеціально погоджену частину. Відносини між концедентом і концесіонером виникають в ході виконання прийнятого концедентом публічного владного акту. «Наявність подібного владного акту про надання (даруванні, поступці) прав - одна з фундаментальних ознак концесійного договору» [39, с. 31].

Сукупність повноважень, які концентруються у концесіонера, породили досить обґрунтовану думку, що він має речові права на відповідні об'єкти. Більшість дослідників, вивчаючих проблему природи прав сторін в договорі оренди, схиляються до характеристики їх як зобов'язальних прав. Дослідники ж концесійного договору розглядають право користування концесіонера як речове. «Інвесторові надаються виключні права на пошуки, розвідку, видобуток мінеральної сировини й ведення пов'язаних із цим робіт, а також на транспортування, обробку, зберігання, використання й реалізацію або розпорядження сировиною іншим способом. Подібні різнорідні майнові права в комплексі утворюють своєрідне «синтетичне» речове право (або права)» [83, с. 157].

На підставі проведеного порівняння необхідно зазначити, що договору оренди притаманні наступні ознаки: у власника майна зберігається право власності; це оплатний договір; необхідно чітке визначення строку договору оренди; користування річчю здійснюється тільки за її призначенням, без ушкодження; договір оренди може бути укладений за умовою наступного викупу речі; договір оренди має своєю кінцевою метою надання орендареві можливості отримати певну майнову вигоду з володіння й користування орендованим майном; орендодавець, передаючи майно в оренду, прагне до задоволення свого інтересу та одержанню орендної плати; орендне зобов'язання не відрізняється загальною спрямованістю інтересів обох сторін; передається саме майно, а не виключні права; предметом (об'єктом) договору оренди може бути будь-яке майно, що вільно обертається, не втрачає своїх натуральних властивостей у процесі його використання [39; с.531].

Висновки до розділу 1

1. Договір оренди дозволяє не тільки визначити обсяг прав і обов'язків сторін, а й порядок їх здійснення і виконання. Проте проблематичним залишається питання про роль умов договору у визначенні існуючих гарантій і відповідальності орендодавця і орендаря при реалізації механізмів зміни та розірвання договору оренди. І тут істотне значення має не тільки юридична регламентація прав та обов'язків сторін, а й переддоговірна робота контрагентів, а також правильне оформлення розірвання та зміни умов договору оренди.

2. Однак при всій актуальності відповідного виду договорів, що вивчається цивілістикою, важливе значення, з точки зору теорії цивільного права, має не лише специфіка суб'єктного складу, змісту договору, механізмом розірвання (зміни), а й майно, що виступає в якості об'єкта договору оренди. Перехід до ринкових механізмів регулювання економіки супроводжується і реформуванням орендних відносин.

3. Правильне тлумачення і застосування норми права одночасно означає її системний огляд різновиду орендних відносин і суперечок, які виникли при розірванні (зміну) орендного договору. Щоб правильно визначити, які конкретно норми підлягають застосуванню для регулювання орендних відносин необхідно встановити правильну правову кваліфікацію як самої правової відносини, так і її різновиду. На практиці в орендних правовідносинах нерідко поєднуються ознаки характерні і для інших договорів. У зв'язку з цим виникає необхідність сукупного застосування уніфікованих норм і нормоутворюючих ознак.

4. Комплексне дослідження положень договору оренди, що стосуються процедури зміни та розірвання, правильної регламентації прав, обов'язків та відповідальності сторін, правильного застосування норм цивільного і норм іншого чинного законодавства, вимагає теоретичного осмислення і розробки відповідних практичних рекомендацій.

5. Договір майнового найму, в одних випадках, для сторін носить тільки епізодичний характер; в інших - основний або одним з основних завдань контрагента є обслуговування інших осіб шляхом здачі їм майна в оренду. Слід відзначити вагоме значення договору оренди будівель і споруд. У зв'язку з досить великою вартістю цих об'єктів і обмеженою можливістю розміщення в населених пунктах, їх будівництво або придбання у власність стають нереальними для багатьох. Застосовуючи договір майнового найму, державні та муніципальні органи влади і управління забезпечують раціональну організацію в містах і селищах виробничих зон, мережі громадських і культурних установ, побутових підприємств. Водночас громадяни та юридичні особи отримують можливість вести свою діяльність, витрачаючи відносно незначні (у порівнянні з придбанням у власність) кошти на розміщення офісу, торгової точки, складських або виробничих приміщень. Це особливо важливо для новоутворених комерційних організацій і індивідуальних підприємців, які можуть звільнилися фінанси направити на інші цілі.

6. Досить широке застосування знаходить оренда транспорту. Залізницями здійснюється здача на умовах договору найму вагонів, цистерн, контейнерів. На території залізничних станцій організаціям зв'язку в оренду надаються площі для обслуговування пасажирів поштового, телеграфного і телефонного зв'язком. В морському транспорті укладаються договори фрахтування судна на час (тайм - чартеру), з наданням екіпажу і, бербоут- чартеру (оренди судна без екіпажу).

7. Поширеною формою задоволення потреб у певному майні є договір прокату. Він застосовується для передачі за плату в тимчасове володіння і користування речей побутового та спортивного призначення, засобів виробництва та інвентарю для благоустрою та обробки садових, огородніх та дачних земельних ділянок, книг, відеокасет, кінофільмів, автомобілів. Прокат використовується і для вирішення різних питань виробничого характеру: надаються вимірювальні засоби, дорогі прилади, оргтехніка.

8. Для підприємницької діяльності величезне значення відіграє договір лізингу. Лізинг -- це довгострокова оренда машин і обладнання, видача обладнання напрокат. Лізинг дозволяє промисловим, торговим, транспортним та іншим підприємствам (орендаторам) отримувати в комерційних банках і лізингових компаніях (орендодавців) за певну орендну плату в довгострокове користування широкий перелік основних засобів.

РОЗДІЛ 2. СУЧАСНИЙ СТАН ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДОГОВОРУ ОРЕНДИ В УКРАЇНІ

2.1 Правове регулювання договору оренди транспортного засобу

Договір найму (оренди) транспортного засобу - це цивільно-правовий договір, за яким наймодавець (орендодавець) передає або зобов'язується передати наймачеві (орендарю) за плату транспортний засіб у тимчасове володіння та користування [85; с. 786].

Правове регулювання договору найму транспортного засобу здійснюється нормами § 5 гл. 58 ЦКУ, загальними положеннями про оренду, передбачених § 1 гл. 58 ЦК України, та окремими нормативними актами, які регулюють оренду певних видів транспортних засобів, зокрема: Законом України «Про транспорт» [23], Законом України «Про автомобільний транспорт» [24], Законом України «Про дорожній рух» [25], Законом України «Про міський електричний транспорт» [], Повітряним кодексом України [58], Кодексом торговельного мореплавства України [36] , транспортними статутами тощо.

Стаття 798 ЦКУ виділяє два види найму (оренди) транспортних засобів: найм транспортного засобу без екіпажу (бербоут-чартер); найм транспортного засобу з екіпажем (тайм-чартер). Крім того, в правовій літературі в договорі найму транспортного засобу з екіпажем виділяють договори: договори з умовами технічного обслуговування; договори без технічного обслуговування (тільки з наданням послуг по керуванню). Аналогічно, в договорі найму транспортного засобу без екіпажу виділять: договори без надання технічного обслуговування; договори з наданням технічного обслуговування, але без надання послуг по управлінню.

За загальним правилом ст. 798 ЦКУ найм транспортного засобу здійснюється без екіпажу, тобто без надання послуг по його управлінню та технічної експлуатації. Так, у ч. 2 ст. 203 КТМУ передбачено, що надане фрахтувальнику судно може бути не споряджене і не укомплектоване екіпажем (бербоут-чартер). При цьому сторони договору можуть домовитися про надання наймодавцем наймачеві комплексу послуг для забезпечення нормального використання транспортного засобу (ч. 3 ст. 798 ЦКУ).

Сторонами в договорах найму транспортних засобів наймодавцем і наймачем - можуть виступати будь-які суб'єкти цивільних правовідносин. Згідно зі ст. 2 ЦКУ ними можуть виступати фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим і територіальні громади.

Предмет договору як джерела підвищеної небезпеки і як складного технічного пристрою зумовлює необхідність пред'явити до сторін певні вимоги. Зокрема, наймач (його екіпаж) повинен мати: а) відповідну атестацію; б)сертифікат (посвідчення) на право керування і технічну експлуатацію транспортних засобів; в) ліцензію на право займатися підприємницькою діяльністю при експлуатації транспортного засобу.

Договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі (ч. 1 ст. 799 ЦКУ). Так, згідно зі ст. 207 ЦКУ договір вважається укладеним у письмовій формі, якщо: 1) його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони; 2) якщо воля сторін виражена з допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку; 3) якщо він підписаний його стороною (сторонами).

У випадку недотримання сторонами умови про письмову форму договору настають наслідки, передбачені ст. 218 ЦКУ [43; с.247].

Договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню (ч. 2 ст. 799 ЦКУ). Порядок нотаріального посвідчення договору найму транспортного засобу встановлюється Інструкцією про порядок здійснення нотаріальних дій нотаріусами України.

Договір найму транспортного засобу є консенсуальним, відплатним, взаємним. Договір найму транспортного засобу слід вважати відплатним, тому що, з одного боку, наймач, сплачуючи визначену винагороду наймодавцю, одержує у володіння та користування його майно; з іншого - наймодавець, надаючи право користування транспортним засобом, отримує право на оплату за найм.

Істотною умовою договору транспортного засобу є предмет. Згідно з ч. І ст. 798 ЦКУ предметом договору найму транспортного засобу можуть бути повітряні, морські, річкові судна, а також наземні самохідні транспортні засоби, тощо. ЦКУ не містить узагальненого визначення транспортного засобу. У законодавстві закріплено лише види транспортних засобів, які можуть бути предметом договору найму транспортного засобу.

Повітряне судно - літальний апарат, що тримається в атмосфері завдяки його взаємодії з повітрям, відмінної від взаємодії з повітрям, відбитим від земної поверхні (ст. 1 ПкУ) [58].

Водне судно - самохідна чи несамохідна інженерна споруда, що пересувається у водному середовищі, призначена для плавання на воді чи під водою і виконання транспортних, технічних, рятувальних, наукових, спортивних або бойових завдань. Водні судна поділяються на морські (торговельні та риболовні) та річкові судна.

З аналізу Конвенції про дорожній рух від 8 березня 1968 р. випливає, що самохідними є транспортні засоби, які не потребують залучення інших транспортних засобів для пересування. До них належать автомобілі, мотоцикли, велосипеди, трактори, тощо[37 ; с.89].

У свою чергу, ст. 1 Закону України «Про автомобільний транспорт» [27; ст.1] містить визначення автомобільного транспортного засобу, під яким розуміється дорожній транспортний засіб (автобус, вантажний і легковий автомобілі, причіп, напівпричіп), який використовується для перевезення пасажирів, вантажів або виконання спеціальних робочих функцій. Загалом слід зауважити, що предметом найму транспортного засобу може бути будь-який транспортний засіб, який у п.1.10 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 р., визначається як пристрій, призначений для перевезення людей і (або) вантажу, а також встановленого на ньому спеціального обладнання чи механізмів [60].

Оскільки положення ЦКУ не обмежують предмет зазначеного договору будь-якими видами транспортних засобів, вважається, що вони поширюються на всі транспортні засоби, які не вилучені з цивільного обороту.

При цьому транспортним засобам притаманні такі властивості: 1)характеризуються індивідуально-визначеними ознаками; 2) належать до джерел підвищеної небезпеки; 3) є складними технічними механізмами, які потребують в експлуатації спеціальних знань і навичок; 4) у переважній більшості є майном високої вартості; 5) деякі з них віднесені до об'єктів нерухомості (повітряні та морські судна, космічні об'єкти).

Іншими істотними умовами договору найму транспортного засобу є умови щодо: 1) обов'язку наймача у підтримці транспортного засобу в належному технічному стані (ч. 1 ст. 801 ЦКУ); 2) сплати наймачем податків і платежів та здійснення витрат, пов'язаних з використанням транспортного засобу (ч. 2 ст. 801 ЦКУ); 3) страхування транспортного засобу, що здійснюється наймодавцем (ч. 1 ст. 802 ЦКУ); 4) відшкодування наймачем збитків, заподіяних у зв'язку з втратою або пошкодженням транспортного засобу, крім випадків, що відбулися не з вини наймача (ст. 803 ЦКУ).

Крім того, у договорі найму автомобіля необхідно зазначати найменування і марку транспортного засобу, державний номер, рік випуску, колір, номери двигуна, шасі та кузова, реквізити посвідчення про реєстрацію автомобіля в органах ДАІ (технічного паспорта), а також термін найму транспортного засобу, розмір і періодичність сплати орендної плати, форму оплати (у грошовій, натуральній або іншій формі), термін оплати орендних платежів, тощо [43; с. 258].

Істотними умовами договору бербоут - чартеру морських (річкових) суден є: найменування сторін договору, назва судна, його технічні та експлуатаційні дані (вантажопідйомність, вантажомісткість, швидкість тощо), район плавання, мета фрахтування, розмір фрахту, термін дії договору, місце приймання і здавання судна (ст. 205 КТМУ) [36; с. 205]. Традиційними також є умови щодо класу судна, прапора, а також кількості витраченого ним палива.

Строк найму транспортного засобу може бути як визначеним, так і невизначеним. При цьому строк обов'язково повинен бути вказаний у договорі чартеру (фрахтування) судна на певний час (ст. 205 КТМУ) [36]. Якщо строк у договорі найму транспортного засобу не встановлений, то договір найму вважається укладеним на невизначений строк. У цьому випадку кожна із сторін договору може відмовитися від договору в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць (ч. 2 ст. 763 ЦКУ) [ 89].

Зміст прав і обов'язків сторін у договорі найму транспортного засобу залежить від правової конструкції договору - найм транспортного засобу без екіпажу або найм транспортного засобу з екіпажем.

За договором найму транспортного засобу з екіпажем наймодавець зобов'язаний надати наймачеві транспортний засіб у належному технічному стані та укомплектувати транспортний засіб екіпажем. У ст. 207 КТМУ зазначено, що судновласник зобов'язаний передати судно фрахтувальнику в стані, придатному для використання його з метою, передбаченою договором чартеру (фрахтування) судна на певний час. При фрахтуванні судна за тайм-чартером судновласник зобов'язаний, крім того, спорядити й укомплектувати судно екіпажем, а також підтримувати судно протягом терміну тайм-чартеру в морехідному стані, сплачувати його страхування і утримання суднового екіпажу[36].

Протягом терміну дії договору наймодавець зобов'язаний підтримувати належний стан транспортного засобу, включаючи проведення поточного ремонту. Ризик випадкової загибелі або пошкодження орендованого транспортного засобу покладається на наймодавця. Нормальна й безпечна експлуатація транспортного засобу перебуває у прямій залежності від дій екіпажу, члени якого є працівниками наймодавця (ч. 1 ст. 805 ЦКУ) [89]. З питань управління та технічної експлуатації транспортного засобу члени екіпажу підпорядковуються розпорядженням наймодавця, а з питань комерційної експлуатації транспортного засобу - розпорядженням наймача. Тобто, при наймі транспортного засобу з екіпажем транспортний засіб вибуває з володіння і користування наймодавця, а його володіння, користування і комерційну експлуатацію здійснює наймач. Наймач у межах здійснення комерційної експлуатації орендованого транспортного засобу має право від свого імені без згоди наймодавця укладати з третіми особами договори перевезення, а також інші договори відповідно до функціонального призначення транспортного засобу (ст. 800 ЦКУ).

За загальними правилами договору найму транспортного засобу з екіпажем та відповідно до правил про зобов'язання із заподіяння шкоди відповідальність як за шкоду, заподіяну орендованому транспортному, так і за шкоду, заподіяну іншим особам у зв'язку з використанням транспортного засобу, покладається на наймодавця. У свою чергу, наймодавець має право пред'явити до наймача регресну вимогу про відшкодування грошових коштів, сплачених третім особам, якщо доведе, що шкода була заподіяна з вини наймача. Адже транспортний засіб як джерело підвищеної небезпеки на момент заподіяння шкоди фактично перебуває в управлінні працівників наймодавця (екіпажу транспортного засобу), і саме він (наймодавець) залишається юридично відповідальним власником джерела підвищеної небезпеки (ст. 1187 ЦКУ). У зв'язку з цим на наймодавця покладається обов'язок страхування транспортного засобу (ч. 1 ст. 802 ЦКУ [43; с.279]).

Згідно з ч. 2 ст. 802 ЦКУ порядок страхування відповідальності наймача за шкоду, яка може бути заподіяна іншій (третій) особі у зв'язку з використанням транспортного засобу, встановлюється законом. Відповідно до ст. 7 Закону України «Про страхування» страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів належить до видів обов'язкового страхування[28 ; с. 7].

За договором оренди транспортного засобу без екіпажу наймодавець надає наймачеві транспортний засіб за плату в тимчасове володіння і користування без надання послуг з управління ним та його технічної експлуатації. Транспортний засіб, переданий наймачеві за даним договором, управляється і експлуатується ним на власний розсуд. Тому будь-які дії окремих осіб або екіпажу, укомплектованого наймачем, розглядатимуться як дії самого наймача. Наймачу транспортного засобу, орендованого без екіпажу, належить право на його комерційне використання. Наймач має право без згоди наймодавця від свого імені укладати з іншими особами договори перевезення та інші договори відповідно до призначення транспортного засобу (наприклад, договір транспортного експедирування).

Окремої уваги заслуговує ст. 774 ЦКУ, в змісті якої передбачена можливість передання наймачем речі у користування іншій особі (піднайм) за згодою наймодавця, якщо інше не встановлено договором або законом. Оскільки наймач може укласти договір піднайму (суборенди) за згодою наймодавця, якщо інше не передбачено договором, ст. 774 ЦКУ є диспозитивною нормою. Тому, якщо в договорі найму транспортного засобу між сторонами узгоджена можливість укладення наймачем договору піднайму без згоди наймодавця, положення договору діятимуть. Аналогічне положення закріплене в ч. 1 ст. 206 KTMУ [36]. Так, фрахтувальник може в межах прав, що надаються йому за договором чартеру (фрахтування) судна на певний час, укласти від свого імені самостійний договір чартеру (фрахтування) судна з третьою особою. Укладення такого договору не звільняє фрахтувальника від виконання договору, укладеного ним із судновласником.

Згідно з ч. 1 ст. 801 ЦКУ на наймача покладається обов'язок підтримувати транспортний засіб у належному технічному стані. При цьому під час експлуатації транспортного засобу може виникнути необхідність його модернізації, модифікації в бік поліпшення. У цьому випадку застосовуються правила ст. 778 ЦКУ, згідно з якою наймач може поліпшити річ, яка є предметом договору найму, лише за згодою наймодавця. Якщо поліпшення речі зроблено за згодою наймодавця, наймач має право на відшкодування вартості необхідних витрат або на зарахування їх вартості в рахунок плати за користування річчю.

Договір найму транспортного засобу може бути припинений на загальних підставах припинення договору найму. Згідно зі ст. 781 ЦКУ договір найму припиняється у разі смерті фізичної особи - наймача, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір найму транспортного засобу припиняється у разі ліквідації юридичної особи, яка була наймачем або наймодавцем. Крім того, наймодавець може в односторонньому порядку відмовитися від договору найму транспортного засобу. Так, згідно зі ст. 782 ЦКУ наймодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за користування транспортним засобом протягом трьох місяців поспіль. У разі відмови наймодавця від договору найму договір вважається розірваним з моменту одержання наймачем повідомлення наймодавця про відмову від договору. Договір найму транспортного засобу може бути й розірваний на вимогу однієї зі сторін в судовому порядку.

Згідно зі ст. 803 ЦК України наймач зобов'язаний відшкодувати збитки, заподіяні у зв'язку з втратою або пошкодженням транспортного засобу, якщо він не доведе, що це сталося не з його вини. З аналізу даної норми вбачається, що вина наймача презюмується. Водночас ризик випадкової втрати чи пошкодження транспортного засобу несе наймодавець як власник транспортного засобу. До вимог про відшкодування збитків у зв'язку з пошкодженням транспортного засобу, який було передано в користування наймачеві, а також до вимог про відшкодування витрат на поліпшення речі застосовується позовна давність в один рік (ч. 1 ст. 786 ЦКУ).

Стаття 804 ЦКУ передбачає обов'язок наймача відшкодувати шкоду, заподіяну іншій особі у зв'язку з використанням транспортного засобу. Шкода, заподіяна іншій особі у зв'язку з використанням транспортного засобу, відшкодовується наймачем за правилами, встановленими главою 82 ЦКУ [72; с.589].

2.2 Правове регулювання договору оренди земельної ділянки

Серед прав на землю в Україні важливе значення має право орендного землекористування. Нормами Земельного кодексу України та Цивільного кодексу України передбачено, що відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються законом. Це означає, що відносини щодо набуття, реалізації і припинення права оренди земельної ділянки мають регулюватися саме законами України як актами вищої юридичної сили. Закони, які становлять правову базу оренди земельних ділянок, можна поділити та загальні та спеціальні. Зокрема, до загальних законів, які містять окремі норми, присвячені регулюванню певних аспектів орендних земельних відносин, можна віднести Конституцію України [34], Земельний кодекс України[14], Цивільний кодекс України [89], Господарський кодекс України [4], закони України «Про кооперацію» [29], «Про сільськогосподарську кооперацію» [17], «Про господарські товариства» [18], «Про колективне сільськогосподарське підприємство» [19], «Про фермерське господарство» [20], «Про особисте селянське господарство» [21], «Про охорону земель» [22] тощо. Спеціальним законом, який спрямований на регулювання особливостей оренди земельних ділянок, є Закон України «Про оренду землі [12]. Разом із тим, окремі питання оренди земельних ділянок врегульовані й іншими нормативно-правовими актами, зокрема указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України, НПА Державного агентства земельних ресурсів України, які видаються на основі та на виконання прийнятих законів.

Правовою підставою набуття права орендного землекористування є укладення договору оренди земельної ділянки. Питання про правову природу договору оренди земельної ділянки є дискусійним в науці земельного та цивільного права. Так, одна група авторів (Ю. Басін, А. Брунь, В. Мартем'янов) вважає, що договір оренди землі є цивільно-правовим договором, різновидом договору майнового найму, обґрунтовуючи це тим, що законом дозволено короткострокове користування природними ресурсами, що характерно для майнового найму. Інша група авторів (Ц. Бичкова, Н. Ільків (Ільницька), Ф. Раянов, Н. Титова, М. Шульга) стверджує, що договір оренди земельної ділянки має земельно-правову природу, яка зумовлена специфікою його предмета - земельної ділянки, яка виступає важливою складовою екосистеми, невід'ємною частиною навколишнього середовища і за своєю природою не є майном в його цивільно-правовому розумінні. Так, М. Шульга зазначає, що земля, яка є головним засобом виробництва в сільському і лісовому господарстві, а також просторово-операційною базою в інших галузях народного господарства, не лише відіграє економічну роль у житті суспільства, а й виступає особливим видом природного багатства, являє собою самостійну соціальну цінність [91; с.12-18].

У цьому зв'язку В. Андрейцев наголошує, що ринково-правові форми набуття та переходу прав на землі, земельні ділянки дають змогу досягати прозорості, економічної змагальності та професійності, спроможності на конкурентних умовах виборювати право на набуття у встановлених законодавством процедурах спеціальної земельної правосуб'єктності, яка не тільки надає юридичні можливості (права), а й зобов'язує, в першу чергу, забезпечувати ефективне використання набутих титульних земельних об'єктів.

Аналізуючи межі застосування норм цивільного права до регулювання земельних відносин, В. Носік доходить висновку, що земельні відносини за своїм характером є земельними, а не майновими, господарськими, фінансовими, адміністративними тощо, оскільки земля є самостійним, особливим, неповторним об'єктом в структурі правовідносин. Тому в сучасних умовах юридичне значення має не стільки майнова сутність окремих видів земельних відносин, скільки необхідність застосування методів цивільного права до регулювання земельних відносин з метою забезпечення рівних можливостей реалізації і захисту суб'єктивних прав власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави [78; с. 289].

Аналіз НПА, які регулюють орендні земельні відносини, показує, що договір оренди земельної ділянки має ознаки і цивільно-правового, і земельно-правового договору. Тому загальні положення про договір оренди регулюються цивільним законодавством, а особливості передачі в оренду земельних ділянок - земельним. Доречно зазначити, що відповідно до ст. 9 ЦКУ норми цивільного права мають субсидіарний характер щодо регулювання земельних відносин і можуть застосовуватись лише в тих випадках, коли зазначені відносини не врегульовані нормами земельного права.

У науковій літературі неодноразово вказувалось на недосконалість законодавчого визначення договору оренди землі та пропонувались інші визначення зазначеного договору. Так, на думку Н. Ільків (Ільницької) договір оренди земельної ділянки - це юридично оформлена у встановленому законом порядку двостороння угода, за якою орендодавець передає орендареві земельну ділянку у тимчасове оплатне використання для задоволення його потреб, які визначаються цільовим призначенням орендованої ділянки і спрямовані на забезпечення відповідного виду діяльності за умови раціональності землекористування і охорони земель як з боку орендаря, так і з боку держави, та на інших погоджених умовах. А. Брунь зазначає, що за договором оренди земельної ділянки одна сторона (орендодавець) передає іншій стороні (орендарю) земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та ефективне користування за цільовим призначенням за плату[1; с. 80-85].

На основі аналізу норм земельного, цивільного, аграрного законодавства можна сформулювати такі ознаки договору оренди земельної ділянки, які визначають його правову природу:

1) особливістю даного виду договорів оренди є його предмет - земельна ділянка, яка є невід'ємною і головною складовою довкілля, основним національним багатством та водночас нерухомим майном;

2) за договором оренди земельної ділянки задовольняються не будь-які потреби орендаря, а лише ті, які відповідають цільовому призначенню орендованої земельної ділянки;

3) договір оренди землі є двостороннім, оскільки кожна зі сторін цього договору (орендар та орендодавець) має права та відповідні обов'язки перед іншою стороною;

4) зазначений договір належить до строкових договорів;

5) відповідно до ст. 15 Закону України «Про оренду землі» невід'ємною частиною договору оренди землі є акт приймання-передачі об'єкта оренди. Зазначене положення чинного законодавства дозволяє віднести договір оренди земельної ділянки до реальних договорів, оскільки він вважається укладеним з моменту передачі земельної ділянки, що засвідчується складанням акта її приймання-передачі;

6) договір оренди земельної ділянки є оплатним договором, так, істотною умовою договору оренди землі є орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату;

7) за договором оренди земельної ділянки орендар набуває право володіння і користування земельною ділянкою. Разом із тим у літературі зазначається, що у деяких випадках, передбачених законом, орендар може здійснювати у певних межах і розпорядження індивідуально визначеною земельною ділянкою або її частиною, наприклад, у випадку суборенди;

8) договір оренди земельної ділянки має письмову форму та підлягає державній реєстрації в порядку, передбаченому чинним законодавством;

9) договір оренди земельної ділянки може бути нотаріально посвідчений за бажанням однієї зі сторін;

10) зазначений договір є правовою підставою виникнення в особи права орендного землекористування, оскільки відповідно до ст. 125 ЗКУ право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється [14; с. 125];

11) договір оренди земельної ділянки укладається відповідно до затвердженого Типового договору оренди землі.

З урахуванням зазначених вище ознак договір оренди земельної ділянки необхідно відмежовувати від подібних за змістом цивільно-правових та земельно-правових договорів, зокрема договорів ренти, користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцію), користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), лізингу. Так, відповідно до ст. 807 ЦКУ та Податкового кодексу України предметом договору лізингу не можуть бути земельні ділянки. Договір оренди земельної ділянки необхідно також відрізняти від договору внутрішньогосподарської оренди (орендного підряду) як однієї з форм організації праці та її оплати в сільськогосподарських підприємствах.

Право оренди земельної ділянки, яке виникає на основі договору оренди землі, не можна ототожнювати із правом постійного користування земельною ділянкою та правом загального землекористування громадян, яке є природним правом людини і здійснюється безоплатно, без надання окремої земельної ділянки, без спеціальних дозволів та право встановлюючих документів і спрямоване на забезпечення рекреаційних, духовних, естетичних, оздоровчих потреб фізичних осіб.

За низкою характерних ознак договір оренди земельної ділянки відрізняється від договору оренди земельної частки (паю), який має значне поширення у сільському господарстві України. Договір оренди земельної частки (паю) - це угода сторін, що передбачає переуступку права використання земельної частки (паю) іншій особі на умовах платності, зворотності, строковості з метою формування і використання єдиного земельного масиву для задоволення інтересів орендодавця і орендаря. Особливості таких договорів визначені в указах Президента України «Про гарантування захисту економічних інтересів та поліпшення соціального забезпечення селян-пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай)» [77], «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» [75], «Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян - власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)» [76] та виданих на їх виконання підзаконних НПА [43; с. 369]

2.3 Правове забезпечення договору оренди державного та комунального майна

У сучасних умовах передача державного та комунального майна в оренду є одним із заходів, спрямованих на забезпечення підвищення ефективності його використання. Причому з допомогою оренди задовольняються інтереси як орендодавця, шляхом отримання орендної плати за передане в оренду майно, так і орендаря, шляхом використання орендованого майна для досягнення власної мети[40; с. 159].

Основним спеціальним законодавчим актом, який регулює оренду державного та комунального майна, є Закон України «Про оренду державного та комунального майна». Відповідно до ст. 2 цього Закону під орендою слід розуміти засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

З цього визначення можна виділити основні характерні риси оренди державного та комунального майна. По-перше, орендні відносини мають виключно договірний характер. По-друге, майно передається в оренду у строкове (тимчасове) користування. Оскільки предметом оренди є передання майна у тимчасове користування, у разі сплину встановленого сторонами строку оренди і наявності відповідної заяви однієї зі сторін договір припиняється. По-третє, орендні відносини носять оплатний характер. Так, орендодавець за передачу майна орендарю отримує від останнього орендну плату у певних розмірах. По-четверте, оренда передбачає передання майна у користування (без надання орендареві права розпоряджатися орендованим майном). Водночас орендарю окрім користування передається і переважне право володіння орендованим майном. Тобто, орендар отримує не тільки можливість вилучати корисні властивості майна, а й бути його титульним володільцем. Водночас слід нагадати, що можлива й така оренда, за якої майно надають орендарю тільки в користування, без надання у володіння (наприклад, використання орендарем майна для проведення певних тимчасових заходів - тренувань, конференцій, лекцій, тощо). По-п'яте, майно, яке передається в оренду, може використовуватись орендарем як для здійснення підприємницької діяльності (діяльності, що пов'язана з досягненням економічних, соціальних результатів і з метою отриманням прибутку), так і для іншої, не підприємницької (задоволення лікувально-оздоровчих, культурно-просвітницьких, спортивних потреб, тощо) діяльності [54; с. 257].

Особливістю Закону України «Про оренду державного та комунального майна» є те, що він регулює дві групи відносин: 1) організаційні, що охоплюють порядок передачі в оренду державного або комунального майна та 2) майнові, що складаються між орендодавцем та орендарем щодо використання державного чи комунального майна [15].

Крім того, даний Закон має універсальний характер, оскільки його положення, якщо інше не передбачено законодавством і договором оренди, можуть регулювати орендні відносини інших форм власності. Закон України «Про оренду державного та комунального майна» прямо не містить спеціальних вимог щодо форми договору оренди. З огляду на це форма договору оренди державного чи комунального нерухомого майна має визначатися відповідно до загальних положень майнового найму (оренди). Водночас відповідно до ст. 793 ЦКУ договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається в письмовій формі, а у разі якщо договір оренди укладається строком на 3 роки або більше, договір оренди підлягає нотаріальному посвідченню. Крім того, згідно зі ст. 794 ЦКУ договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладений на строк не менш як на 3 роки, підлягає державній реєстрації.

З огляду на викладене вбачається, що договір оренди державного або комунального нерухомого майна має укладатися виключно у письмовій формі, а за наявності обставин, зазначених у законі, договір оренди державного або комунального нерухомого майна підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Враховуючи те, що крім нерухомого майна в оренду, згідно зі ст. 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» може передаватися також інше індивідуально визначене майно підприємств, вбачається, що форма договору оренди індивідуально визначеного майна підприємств має визначатися за погодженням сторін, відповідно до загальних положень ЦКУ та ГКУ, якщо інше не буде визначено законом [52; с. 89].

Закон України «Про оренду державного та комунального майна» визначає перелік майна, яке може бути об'єктом оренди за даним законом.

До об'єктів оренди, визначених Законом, належать передусім цілісні майнові комплекси підприємств, їхні структурні підрозділи (філії, цехи, дільниці). Цілісним майновим комплексом є господарський об'єкт з завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг) з наданою йому земельною ділянкою, на якій він розмішений, автономними інженерними комунікаціями, системою енергопостачання[15].

Оскільки до складу майна підприємства, крім основних фондів, входять оборотні кошти та інші цінності, то щодо них законодавством встановлений особливий порядок їх передачі. Так, грошові кошти та цінні папери з урахуванням дебіторської та кредиторської заборгованостей орендодавець надає орендареві на умовах кредиту за ставкою рефінансування Національного банку України. Причому надання орендареві в кредит коштів і цінних паперів здійснюється на підставах самостійного кредитного договору, який укладається одночасно з договором оренди на строк, що не перевищує строку договору оренди. У разі розірвання кредитного договору, закінчення строку його дії або припинення договору оренди орендар зобов'язаний повернути надані йому кошти та цінні папери[13].

Інші оборотні матеріальні засоби, що не належать до грошових коштів і цінних паперів викуповуються орендарем на підставі договору купівлі-продажу, що укладається разом з договором оренди. Порядок викупу оборотних матеріальних засобів визначений у постанові КМУ «Про затвердження Методики оцінки вартості об'єктів оренди, Порядку викупу орендарем оборотних матеріальних засобів та Порядку надання в кредит орендареві коштів та цінних паперів» [51]. Відповідно до положень вказаної Методики плата за придбані оборотні матеріальні засоби вноситься орендарем протягом 30 календарних днів з моменту укладання договору. Створеному членами трудового колективу господарському товариству орендодавець може продати оборотні матеріальні засоби в кредит за умови оплати ним не менш як 30% їхньої вартості. При цьому строк оплати оборотних матеріальних засобів не повинен перевищувати одного року з дати укладення договору купівлі-продажу. Розміри чергових внесків і строки їх сплати визначаються сторонами в договорі купівлі-продажу[73; с. 156].

Крім того, до об'єктів оренди, згідно із Законом України «Про оренду державного та комунального майна» можуть належати як нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення) та інше окреме індивідуально визначене майно підприємств, так і майно, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації). У той же час не можуть бути об'єктами оренди цілісні майнові комплекси державних підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць), цілісні майнові комплекси структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць), казенних підприємств, що здійснюють діяльність, пов'язану з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, а також цілісні майнові комплекси казенних підприємств. Не можуть також бути об'єктами оренди об'єкти державної власності, що мають загальнодержавне значення і не підлягають приватизації відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного майна» [16].

Крім того, не може бути також об'єктом оренди те майно, яке включене до переліку об'єктів права державної власності, що не підлягає приватизації, затвердженого Законом України «Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» [27, 46], які випускають підакцизну продукцію, крім цілісних майнових комплексів, що випускають підакцизну продукцію, переданих в оренду до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 29 червня 2004 р.

Як показує судова практика, для встановлення того, чи підлягає майно підприємства передачі в оренду, недостатнього лише факту відсутності найменування підприємства у вищезазначених переліках об'єктів, що не підлягають приватизації. Для цього також необхідно проаналізувати статутні документи підприємства, з метою визначення того, чи належить продукція, яку випускає підприємство до підакцизної.

Перелік підприємств, майнові комплекси яких не можуть бути об'єктами оренди, може бути доповнений також іншими законодавчими актами України.

Слід звернути увагу на те, що Закон України «Про оренду державного та комунального майна», визначаючи порядок оренди державного та комунального майна, нічого не говорить про те, чи переходить автоматично у користування земельна ділянка, розміщена під майном, яке передається в оренду орендареві [15].

Відповідно до ч. 1 ст. 796 ЦКУ одночасно з правом найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) наймачеві надається право користування земельною ділянкою, на якій вони знаходяться, а також право користування земельною ділянкою, яка прилягає до будівлі або споруди, у розмірі, необхідному для досягнення мети найму. Водночас згідно з ч. 1 ст. 9 ЦК У положення даного Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових і сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими законодавчими актами .

Беручи до уваги, що земля є природними ресурсом, вбачається те, що при врегулюванні пов'язаних з нею орендних відносин мають застосовуватися положення Земельного кодексу України та Закону України «Про оренду землі».

Так, згідно з ч. 1 ст. 93 ЗКУ право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. З огляду на це, вбачається, що Земельний кодекс України притримується позиції стосовно того, що в оренду земельна ділянка може передаватися виключно на основі договору оренди. Натомість відповідно до ст. 796 ЦКУ водночас з правом найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) наймачеві надається право користування земельною ділянкою, на якій вони розташовані, а також право користування земельною ділянкою, яка прилягає до будівлі або споруди, у розмірі, необхідному для досягнення мети найму. При цьому в договорі найму сторони можуть визначити розмір земельної ділянки, яка передається наймачеві. Якщо розмір земельної ділянки у договорі не визначений, наймачеві надається право користування всією земельною ділянкою, якою володів наймодавець. Разом з тим, якщо наймодавець не є власником земельної ділянки, вважається, що власник земельної ділянки погоджується на надання наймачеві права користування земельною ділянкою, якщо інше не встановлено договором наймодавця з власником земельної ділянки [53,с.20-21].