Принципи трудового права України в умовах ринкових відносин

Размещено на http://allbest.ru

УКООПСПІЛКА

Новомосковський кооперативний коледж економіки та права

ім. С.В. Литвиненка

Курсова робота

ПРИНЦИПИ ТРУДОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ В УМОВАХ РИНКОВИХ ВІДНОСИН

Виконала студентка

Кузнєцова Оксана Сергіївна IV курсу, групи

денної форми навчання

спеціальності: 5.03040101

"Правознавство"

Науковий керівник:

викладач

м. Новомосковськ

2010

План роботи

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика принципів трудового права України

Розділ 2. Характеристика принципів, закріплених в законодавстві України

2.1 Принципи трудового права, закріплені в КУ

2.2 Принципи трудового права, закпіплені КЗпП та в інших законодавчих актах про працю

2.3 Принципи трудового права, закрплені в міжнародно-правових актах України

Розділ 3. Характеристика принципів, закріплених в проекті Трудового кодексу України

Висновок

Вступ

Акт проголошення незалежності України, прийняття Конституції обумовили необхідність подальшого зміцнення правової основи державного й громадського життя в умовах переходу до ринкових відносин.

Невід'ємною частною цієї основи є заходи щодо вдосконалювання законодавства, практики його застосування, підвищенню рівня правової культури громадян і посадових осіб.

Трудове законодавство є найважливішою складовою частиною системи законодавства України, воно складається із численних нормативних актів різних рівнів - як законодавчих, так і підзаконних. Своєрідність методу правового регулювання трудових відносин проявляється й у широкому договірному регулюванні соціально-економічних відносин, що виникають при організації праці й створенні належних умов праці й побуту.

Такі відносини мають безліч особливостей на галузевому й регіональному рівнях, де діють угоди по соціально-економічних питаннях, а також на виробничому рівні, де приймаються колективні договори.

Ці акти не тільки сприяють реалізації основних трудових прав і воль, але й дозволяють урахувати інтереси конкретних колективів трудящих.

У системі нормативних актів, що регулюють трудові відносини, головним, безумовно, є Кодекс Законів про працю.

Він закладає основи реалізації конституційних положень про права й волі людини в області праці, установлює гарантії трудових прав в області робочого часу й часу відпочинку, охорони праці й створення безпечних умов праці, охорони заробітної плати, визначає особливості правового регулювання для окремих категорій трудящих (неповнолітні, жінки, інваліди й ін.).

Роль його в регулюванні трудових відносин важко переоцінити, так само як і неможливо допустити, щоб Кодекс не виконував своє основне призначення - бути основою системи регулювання відносин у сфері праці. Коментований Кодекс був прийнятий більше тридцяти років тому, і за ці роки в нього були внесені численні зміни й доповнення.

Предметом дослідження даної курсової роботи є характеристика принципів трудового права, закріплення їх нормативно-правових актах, в міжнародно-правових і в проекті Трудового кодексу України, які регулюють суспільні відносини в сфері трудового права.

Об'єктом дослідження є принципи трудового права.

При виконанні досджень даної курсової роботи мною застосовувалися такі методи дослідження: метод системно-структурного аналізу, порівняльно-правовий метод, спеціально-юридичний метод.

Серед авторів, що висвітлюють питання пов'язані з досдженням принципів трудового права слід назвати: В.І. Прокопенко, Н.Б. Болотіна, М.Д. Бойко, А.М. Колодій та інші.

Розділ 1. Загальна характеристика принципів трудового права України

Принципи права - керівні засади, ідеї, які зумовилені об'єктивними закономірностями існування, рівнем розвитку суспільства і визначають зміст та спрямованість правового регулювання. Значення принципів права полягає в тому, щр вони у стислому вигляді, концетровано, відображають найсуттєвіші риси комплексу правових норм у конкретній сфері суспільних відносин.

Сучасний розвиток наукових досліджень проблеми принципів права свідчить про визнання існування принципів права як певних соціальних цінностей ще до того, як вони втілюються в юридичні принципи норми. Зокрема, виділяються загальнолюдські принципи права і принципи права юридичного. Кожний принцип права спочатку існує загальносоціальний, а потім, за використанням його юридичною практикою й осмислення юридичною наукою, як принцип правосвідомості, перетворюючись у результаті процесу правоутворення на принцип права[ 7 ].

Загальносоціальне право розуміється як право, яке формується усіма соціальними інститутами громадянського суспільства, воно виникає стихійно і створюється безпосередньо людьми. Це право зумовлено природною свідомістю людей та іхніми життєвими потребами. Норми загальносоціального права виступають основою, керівними ідеями для юридичного права, що створюється державою в особі її державних органів. Отже, принципи загальносоціального права виступають первинною категорією, а принципи юридичного права - вторинною, похідною. При цьому система чинних юридичних норм має відповідати принципам загальносоціального права, інакше ці норми втрачають свою регулятивну здатність. Норми залишаються, але не застосовуються й утворюють так зване мертве право.

Принципи права юридичного відображені внормативно-правових актах у вигляді окремих положень - норм-принципів, норм-декларацій, норм-концепцій, або існують у прихованому вигляді в інших юридичних нормах, у їх сукупності, й становлять собою керівні ідеї, положення, на чких базується юридичне право.

За допомогою юридичних принципів виявляються закономірності та властивості права як самостійного соціального явища, удосконалюються система, структура права і правове регулювання. Правові принципи важливі для нормотворчої і правозастосовчої діяльності. Вони слугують тим правовим орієнтиром, виходячи з якого законодавець формулює галузеві норми, вносить зміни і доповнення до чинних, нормативних актів. Правові принципи допомогають глибше зрозуміти значення конкретних норм і визначають тенденції розвитку законодавста.

За сферою дії принципи права класифікують на такі:

- загально-правові, притаманні усім галузям права;

- міжгалузеві, що відображають загальні риси кількох галузей права;

- галузеві, які характеризують специфіку конкретної галузі;

- внутрішньогалузеві, які стосуються окремих інститутів.

До загальноправових юридичних принципів, спільних для усіх галузей права, належать:

- закон системно-структурної організції права;

- відповідності об'єктивного і суб'ктивного права;

- внутрішньої несуперечливості правової системи;

- верховенства права, верховенства закону стосовно нормативно-правових актів іншого порядку тощо [ 7 ].

Міжгалузеві принципи характерні для кількох галузей права, які можуть утворювати певну правову спільність. Зокрема, серед вчених європейських країн досить поширеною є думка про те, що трудове право входить до такої правової спільноти, як соціальне право. Європейське соціальне право розглядається науковцями як системна правова структура, до складу якої входять трудове право, право соціального забезпечення та інші норми, що регулюють захист соціальних прав людини. Соціальному праву в цілому притаманні такі принципи, як соціальна солідарність, соціальна стандартизація ( встановлення на рівні закону мінімальних нормативів зпбезпечення), державне гарантування забезпечення соціальних прав і державних соціальних стандартів, соціальне партнерство та деякі інші. Частина цих прнципів властива й трудовому праву як галузі соціального права.

Під принципи трудового права, потрібно розуміти закріплені в чиному законодавстві основоположні керівні засади ( ідеї ), які виражають сутність норм трудового права і головні напрями політики держави в галузі правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з функціонуванням ринку праці, застосуванням і організацією наймано праці [ 9 ].

Р.З. Лівшиць виділяє два різновиди принципів права - принципи-норми та принципи, які виводяться з норм. На його думку, одні правові принципи прямо закріплюються в нормах, після чого стають принципами-нормами, інші принципи прямо не закріплюються в конкретних нормах, формулювання правового принципу не переходить у формування однієї конкретної норми, але переходить у численну кількість норм, ніби розчиняється у них. У таких випадках ми маємо справу з принципами, які виводяться з норм [ 9 ].

Принципи мають утворювати певну систему, бути узгодженими між собою, а також із загальними принципами права і принципами державної політики [ 6].

Галузеві принципи трудового права виражають загальні сутнісні властивості норм певної галузі права. Такі принципи конкретизуються і виявляться в окремих інститутах і нормах залежно від їх змісту і цільової спрямованості.

У літературі сучасні принципи трудового права поділяють на чотири групи :

1) ті, що виражають політику держави в галузі правовогот регулювання ринку праці й ефективної зайнятості;

2) ті, що містять керівні засади в галузі встановлення умов праці працівників;

3) ті, що визначають правове регулювання застосування праці працівників;

4) ті, що відображають головні напрями правової політики в галузі охорони здоров'я і захисту трудових прав працівників.

Виходячи з класифікації суспільних відносин, які є предметом сучасного трудового права України, принципи трудового права можна поділити, на два види: принципи правового регулювання індивідуальних трудових відносин і принципи правового регулювання колективних трудових відносин. Окрім того, можна виділити принципи, спільні для трудового права цілому. трудовий право законодавство україна

До принципів індивідуального трудового права належать основні засади правового регулювання індивідуальних трудових відносин, основними серед них є такі: свобода праці й заборона примусової праці; захист прав людини у сфері застосування праці; рівність прав і можливостей та заборона дискримінації; право на справедливі й безпечні умови праці, право на спаведливу заробітну плату, що забезпечує рівень життя, гідний людини, для самого працівника і членів його сім'ї; принцип соціальної стандартизації і державного гарантування; принцип сприяння.

У ст. 43 Конституції України закріплено принцип свободи праці й заборони примусової праці: “ Кожен має право на працю, щр включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується ”. У цій же статті йдеться про заборону використання примусової праці: “ Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна ( невійськова ) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан ”.

Сучасний розвиток цивіліації на одне з перших місць висуває принцип захисту прав людини у сфері застосування праці. Цей постулат, закріплений у загальновизнаних міжнародних актах, а також у Конституції України, має знайти належну конкретизацію в нормах трудового права. Цей принцип включає в себе соціальний і юридичний захист прав найманого працівника. Слід констатувати, що тя, ці принципи соціального захисту найманого працівника в умовах кризового стану економіки України мають багато в чому декларативний характер. Низька заробітна плата, сталий рівень безробіття, невідповідність умов праці вимогам техніки безпеки, заборгованість робототодавців перед працівниками із заробітної плати, мізерні розміри допомоги по безробіттю - все це зводить нанівець проголошення таких принципів. Існує також проблема судового захисту трудових прав працівників, виконання судових рішень. Замало проголосити принцип, необхідно узгодити його реалізацію в цілому комплексі заходів щодо його забепечення.

Принцип рівності прав і можливостей та заборона дискримінацйї у сфері праці належить до основних принципів, закріплених у міжнародгих актах. Останнім часом цій проблемі приділяють особливу увагу. Це стосується гендерних досліджень, спрямованих на подолання нерівності прав чоловіків та жінок, і створення рівних можливомтей у доступі до праці, просуванні по службі, оплаті праці тощо. Проблема рівності набула особливого значення стосовно трудових прав неповнолітніх, осіб з обмеженими фізичними даними, осіб похилого віку, працівників-мігрантів. Принцип рівності також включає в себе такий аспект, як рівність прав і можливостей між працівником і роботодавцем. Потрібно визнати, що в умовах становлення ринкових відносин, наявності безробіття та економічної нестабільності працівник і роботодавець фактично не є рівними суб'єктами.

Право на справедливі і безпечні умови праці, на справедливу заробітну плату, що забезпечує рівень життя, гідний людини, для самого працівника і членів його сім'ї як принцип індивідуального трудового права випливає з численних конвенцій і рекомендацій МОП, з положень Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та інших міжнародно-правових актів.

Принцип соціальної стандартизації і державного гарантування закладено новою системою соціальних стандартів, що упроводжується в Україні. Закон України “ Про державні соціальні стандарти і державні соціальні гарантії ” створив правову основу для прийняття соціальних стандартів у сфері праці й установленнядля них державних гарантій. Такими стандартами та гарантіями виступають мінімальна заробітна плата, гранична межа тривалості робочого дня і робочого тижня, мінімальна щорічна відпустка, обов'язкові вимоги щодо прийняття на роботу та звільнення працівника, вимоги щодо охорони праці тощо. Ці правила, встановлені у законодавстві, є обов'язвовими для всіх роботодавців, незалежно від форм власності та виду господарювання, в тому числі й для роботодавця - фізичної особи. Система соціальних стандартів у сфері праці слугує захисту інтересів найманогопрацівника і забезпечує стабільність його соціального статусу.

Принцип сприяння означає недрпущення погіршення становища працівника порівняно з рівнем, передбаченим законодавством. У зарубіжному трудовому праві цей принцип є загальновизнаним і застосовується не лише до співвідношення договорів про працю із законодавством. Він має універсальне значення, стосується будь-якого нормативного акта нижчого рівня, що можн тільки поліпшувати становище працівника порівняно з нормативними актами більш високого рівня.

Для колективного трудового права характерним є принцип соціального партнерства, комплексний за характером і складом. До нього входять такі принципи-права працівників і роботодавців на об'днання для захисту своїх прав та інтересів; свобода об'днання, рівність прав і можливостей.

Цей принцип міжнародно-правового регулюванння праці набув поширення і в Україні. Соціальне партнерство існує на різних рівнях:

1) державному ( Генеральна угода);

2) галузевому ( галузеві угоди);

3) регіональному ( регіональні угоди);

4) виробничому ( колективний договір) - і покликане вирішувати суперечності, узгоджувати інтереси найманих працівників , і власників.

Законодавчу базу для цього створено такими законома України, як “ Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності ”,“ Про організації роботодавців ”, “ Про колективні договори і угоди ”, “ Про порядок вирішення колективних трудових спорів ”.

Трудовому праву в цілому притаманні такі принципи: захисту права працівників і роботодавців; оптимальної узгодженості між інтересами найманих працівників, роботодавців і держави.

Розділ 2. Характеристика принципів закріплених в законодввстві України

2.1 Принципи трудового права закріплені в КУ

Конституція України є найважливішим правовим актом держави, основним її правовим документом, який виступає стабілізуючим чинником, серцевиною правових положень, навколо яких розвиваються законодавчі норми, що відносяться до різних галузей права. Кожне з окремих положень Конституції, кожна її норма може стати тією ланкою, з якої починається створення конкретних норм регулювання суспільних відносин або навіть правових інститутів.

Об'єктом конституційних відносин є влада, суверенітет держави, народу, права і свободи громадянина. Конституційні відносини мають політичний характер, вирішують питання влади. Правові положення, що вміщені в Конституції, мають вищу юридичну силу.

Особливим предметом регулювання Конституції України є закріплення пріоритету прав і свобод людини, які визнаються вищою соціальною цінністю. Ці права і свободи визначають правове становище особи і основи правопорядку. В системі загальнолюдських цінностей визначальне місце належить праву на працю, на якому базується економічне і соціальне становище як суспільства в цілому, так і кожного його члена.

Право на працю визнається за кожною людиною, що означає можливість заробляти собі на життя працею, яку людина сама для себе обирає чи на яку погоджується. Держава створює умови для зайнятості працездатного населення, рівні можливості для громадян у виборі професії і роду трудової діяльності, здійснює програми професійно-технічного навчання і підготовки, перепрофілювання працівників відповідно до їх інтересів і потреб суспільства.

Праця повинна належним чином оплачуватися відповідно до її кількості і якості. Прибуток може бути одержаний і за допомогою інших видів діяльності, що не заборонені законом. Це може бути підприємницька діяльність або об'єднання з іншими особами для досягнення своєї мети.

Оплата за працю має бути справедливою і забезпечувати гідні умови життя працівнику і його сім'ї. Винагорода визначається трудовим договором, виходячи з тривалості робочого часу не більше встановленої законом норми 40 годин на тиждень, має забезпечувати прожитковий рівень і не може бути нижчою встановленого державою мінімального розміру.

При цьому кожному громадянинові, що має виборче право, належить рівне право доступу до зайняття державних посад, а також посад в органах місцевого і регіонального самоврядування.

Забороняється використання примусової праці, за винятком роботи, що визначена для певних осіб вироком суду або при уведенні відповідно до закону надзвичайного або воєнного стану.

У випадках незайнятості з незалежних від особи причин їй гарантується право на матеріальне забезпечення у відповідності із законом.

Усім, хто працює за наймом, гарантуються встановлені законом мінімальна тривалість щодобового вільного часу, щотижневі вихідні дні, святкові дні, щорічна оплачувана відпустка, скорочений робочий день для певних професій і робіт, для неповнолітніх, осіб з обмеженою працездатністю, а також для жінок (одного з батьків), які мають малолітніх дітей.

Кожний громадянин, який працює, має право на умови праці, що відповідають вимогам безпеки та гігієни праці і не є шкідливими для здоров'я. Умови праці, визначені чинним законодавством, можуть доповнюватись колективними й індивідуальними трудовими договорами, що укладаються шляхом вільних переговорів.

Охорона здоров'я забезпечується створенням належних умов життя і праці, системою соціально-економічних, медико-сані-тарних і оздоровчо-профілактичних заходів, розширенням мережі комунальних (муніципальних) і приватних медичних установ і підприємств, розвитком медичної промисловості і науки, досконалою підготовкою висококваліфікованих спеціалістів у галузі охорони здоров'я і державним контролем за їх фаховим рівнем. Держава створює умови для високоефективного і доступного для всіх медичного обслуговування, поєднання безплатних і платних форм медичної допомоги.

Кожний має право на відшкодування державою матеріальної і моральної шкоди, спричиненої його здоров'ю чи майну екологічними правопорушеннями, а також на компенсацію витрат, пов'язаних з усуненням шкідливого впливу цих правопорушень.

Гарантується доступність і безплатність обов'язкової освіти. Освіта є основою духовного, соціального, економічного, культурного розвитку суспільства і держави, її метою є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, підвищення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, збагачення народного господарства кваліфікованими працівниками, спеціалістами. Україна визнає освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства.

В разі настання старості, хвороби, повної або часткової втрати працездатності, інвалідності, нещасного випадку, втрати годувальника, безробіття з незалежних від громадянина обставин він має право на соціальне забезпечення. Це право гарантується загальнообов'язковим соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків державних установ, бюджетних та інших джерел соціального забезпечення. Пенсії та інші види соціальної допомоги повинні забезпечувати рівень життя людини, не нижчий прожиткового мінімуму.

Громадяни України мають право на свободу об'єднання для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення економічних, політичних, соціальних, культурних та інших інтересів. Ніхто не може бути примушений до вступу у будь-яке об'єднання, обмежений у правах або мати переваги у зв'язку з належністю чи неналежністю до нього.

2.2 Принципи трудового права закпіплені КЗпП та в інших законодавчих актах про працю

Трудові відносини в Україні регулюються системою законодавчих актів, серед яких визначальним є КЗпП, прийнятий Верховною Радою 10 грудня 1971 р. й уведений в дію з 1 червня 1972 р. Отже, чинний КЗпП є законом Української РСР як складової частини колишнього Союзу РСР і фактично дослівно відтворив Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю.

Незалежна Україна, хоч і є правонаступницею Української РСР, по суті нова держава з характерними особливостями економічного та юридичного характеру. Законодавство про працю ж залишилося, хоча й зі значними змінами, старим, радянським. Принципи цього законодавства не відповідають меті і завданням незалежної України, не відбивають її національного характеру.

Складність кодифікаційного процесу і його проведення полягають саме в тому, що повинні бути розроблені нові правові ідеї, принципи, які б, з одного боку, відображали національні особливості, а з другого -- реалізовували ідеї, вироблені міжнародним співтовариством.

Усі права і свободи громадян України, закріплені в Конституції України, знайшли відображення в ст. 2 КЗпП, конкретизовані в ньому та інших законодавчих актах. Наслідком такої конкретизації є те, що законодавством про працю розробляються і закріплюються інші принципи, але вже не безпосередньо, не як норми-принципи, а побічно, як правові ідеї при реалізації, застосуванні норм трудового права [ 2 ].

Стаття 2 КЗпП конкретизує право на працю, проголошене Конституцією України, визначаючи, що воно реалізується шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації. При цьому вільний вибір професії, роду занять і роботи забезпечується державою. При укладенні трудового договору робота, що виконуватиметься працівником, тобто трудова функція, визначається угодою між сторонами (ст. 21 КЗпП). Таким чином, закріплюються принцип договірного характеру трудових відносин і визначеність трудової функції, яка виконуватиметься працівником [ 2 ].

Трудові відносини можуть припинятися лише з підстав, передбачених законом, зокрема ст.ст. 36-41 та 45 КЗпП. Отже, цими статтями визначається принцип стабільності трудових відносин.

Законом України від 1 березня 1991 р. «Про зайнятість населення» закріплено право громадян України вільно обирати види діяльності, які не заборонені законодавством; виключається будь-яка форма примусу до праці (п. 2 ст. 1). Добровільна незайнятість громадян не є підставою для притягнення їх до адміністративної або кримінальної відповідальності. Це полярна протилежність радянському принципу, що вважався одним із головних і визначальних в трудовому праві -- принципу загальності і обов'язковості праці.

Цим же Законом закріплено добровільність праці, виду діяльності, безплатне навчання безробітних новим професіям, перепідготовка в навчальних закладах або в системі державної служби зайнятості (ст. 4).

Законом України від 1 липня 1993 р. «Про колективні договори і угоди» визначено порядок врегулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин між власником або уповноваженим ним органом і трудовим колективом та профспілкою чи іншим органом, уповноваженим трудовим колективом на представництво його інтересів. Законом вирішене питання узгодження інтересів працюючих з власниками або уповноваженими ними органами, фактично закріплено принцип участі трудових колективів чи їх представницьких органів у встановленні умов праці та здійсненні контролю за додержанням законодавства про працю.

Законом України від 24 березня 1995 р. «Про оплату праці» конкретизоване право на винагороду і закріплено принцип матеріальної зацікавленості працюючих у наслідках своєї праці, принцип договірного регулювання праці, що здійснюється на основі системи угод, які укладаються на державному, галузевому, регіональному та виробничому рівнях.

Кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки. Законом України від 15 листопада 1996 р. «Про відпустки» встановлені державні гарантії права на відпустку, визначені умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для поновлення працездатності, зміцнення здоров'я, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи. Право на відпустку громадяни України мають незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої приналежності підприємства, установи, організації.

Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров'я в процесі трудової діяльності визначає Закон України від 14 жовтня 1992 р. «Про охорону праці». Він регулює за участю відповідних державних органів відносини між власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні. Цей Закон відображає принцип безпеки праці.

Аналіз правових положень КЗпП та інших законодавчих актів України дозволяє визначити такі принципи трудового права:

- принцип свободи праці;

- принцип рівноправності в галузі праці; принцип договірного характеру праці;

- принцип визначеності трудової функції; принцип стабільності трудових відносин;

- принцип матеріальної зацікавленості в результатах праці; принцип безпеки праці;

- принцип участі трудових колективів і профспілок у вирішенні питань встановлення умов праці і здійсненні контролю за додержанням законодавства про працю;

- принцип свободи об'єднання для здійснення і захисту своїх прав і свобод;

- принцип матеріального забезпечення у разі непрацездатності, настання старості, при хворобі і у зв'язку з материнством.

Принцип свободи праці. Свобода завжди полягає у можливості вибору поведінки. Свобода праці проявляється в добровільному, свідомому обранні конкретних форм застосування праці. При цьому повинні враховуватися особисті якості людини: покликання, здатність, професійна підготовленість, освіта, а також суспільна потреба.

Свобода укладення трудового договору про роботу є категорією юридичною. Вона може бути реальною лише тоді, коли базується на праві на працю, яке проявляється в забезпеченості зайнятості. Право на працю містить здатність до праці як основний момент, що забезпечує особі, яка шукає роботу, саме таку роботу. Об'єктом обов'язку, що випливає з права на працю, є держава, а не суспільство. Предметом такої повинності держави є надання громадянину кваліфікованої роботи з оплатою праці відповідно з її кількістю і якістю і не нижче встановленого державою мінімального розміру. В разі відсутності роботи виплачується грошова допомога. Ця допомога виплачується за рахунок тих, хто працює, сплачує податки, тобто за рахунок суспільства.

Право на працю реалізується шляхом укладення трудового договору. Сутність цього договору полягає в тому, що це -- угода, яка укладається працівником, про трудову діяльність, виконання ним роботи за певною спеціальностю, кваліфікацією або посадою. Встановлення трудової функції в договірному порядку свідчить про те, що конкретні форми застосування праці будь-якого працівника визначаються волею, вільним волевиявленням самого працівника і власника або уповноваженого ним органу.

Для працівника свобода укладення трудового договору означає повну можливість обирати собі місце і вид роботи з урахуванням власних інтересів, знань і намірів. Для підприємства свобода трудового договору означає можливість вибрати найбільш придатного працівника з точки зору ділових і кваліфікаційних якостей. Свобода працівника і свобода підприємства в трудових правовідносинах перебувають у постійному співвідношенні. При цьому кожна із сторін повинна сумлінно користуватися наданими їй правами.

Принцип рівноправності в галузі праці. В системі принципів, закріплених Конституцією України, важливе місце належить рівності громадян. Рівноправність, що ґрунтується на суспільній рівності всіх людей, означає, що кожному члену суспільства надаються рівні з іншими його членами юридичні можливості. Для громадян із закону випливають і рівні права, і рівні обов'язки. Ніхто з членів суспільства не може мати чи добиватися для себе якихось переваг і привілеїв, як і звільнятися від виконання встановлених законом обов'язків.

Конституцією України, а також ст. 22 КЗпП не допускається будь-яке пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового статусу, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру знань, місця проживання [ 1, 2 ].

Але люди нерівні в здібностях використання наданих їм можливостей. Саме це й обумовлює нерівність людей, коли при рівних умовах один може виконати роботу значно більшого обсягу, ніж інший, і відповідно одержати більш високу винагороду.

Важливим чинником рівності є надання жінкам однакової з чоловіками можливості брати участь в економічному і соціальному житті, усунення дискримінації в усіх аспектах трудової діяльності. Нерівність за ознакою статі обумовлена материнською функцією жінки і фізіологічними особливостями її організму. Ці особливості визначають характер її обов'язків у побуті.

Зрівняння жінки з чоловіком у суспільному виробництві зовсім не означає, що жінка повинна виконувати важку «чоловічу» роботу. Мова повинна йти не про рівність у продуктивності праці, тривалості роботи, розмірі оплати. Жінкам мають бути надані найбільш сприятливі умови для реалізації права на працю.

Рівність в наданні можливостей жінкам у порівнянні з чоловіками повинна забезпечити держава шляхом повного визнання в законодавстві і на практиці рівності тієї ролі, яку чоловіки і жінки виконують у суспільстві в поєднанні з сімейними обов'язками. Але жодних змін від тих часів, коли щодня необхідно було дякувати партії та уряду за турботу, жінки України так і не дочекалися. Кабінет Міністрів України постановою від 28 липня 1992 р. № 431 затвердив довгострокову програму поліпшення становища жінок, сім'ї, охорони материнства і дитинства. Хоча в цій постанові є розділи «Поліпшення становища жінок у сфері виробництва» та «Поліпшення умов життя сімей з дітьми. Підвищення престижу сім'ї», в ній не визначено системи пріоритетів, кінцевої і проміжних цілей, не передбачено фінансового та організаційного забезпечення. Тому жінки дуже вдало назвали цю постанову «торішнім букетом», сучасний світ, вважають вони, створено відповідно до інтересів і прагнень чоловіків, а існують жінки в світі «чоловічої цивілізації».

В умовах безробіття і неповної зайнятості можливості зайнятості жінок обмежені, а їх трудова діяльність розглядається як конкуруюча з чоловічою. Коли кількість робочих місць для всіх значно обмежена, рівність можливостей за ознакою статі залишається благочестивим побажанням.

Принцип договірного характеру праці. Законодавство про працю визначає, що трудові відносини виникають за взаємною згодою сторін. Трудовий договір, за допомогою якого оформлюються трудові відносини, одночасно є і регулятором цих відносин, оскільки договором визначаються умови застосування праці, взаємні права і обов'язки.

Відповідно до ст. 21 КЗпП трудовим договором визнається угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, а друга сторона -- виплачувати йому заробітну плату і забезпечувати необхідні умови праці [ 2 ].

За допомогою такої угоди між працівником і підприємством, установою, організацією чи фізичною особою здійснюється індивідуальна конкретизація основних конституційних прав і обов'язків. Абстрактні трудові права і обов'язки перетворюються в конкретні права і обов'язки працівника в трудових правовідносинах.

Стаття 22 КЗпП забороняє необґрунтовану відмову в прийнятті на роботу. Кожному працівнику забезпечується можливість працювати за спеціальністю і кваліфікацією, що відповідає стану його здоров'я і фізичним здібностям. Але право на одержання роботи не означає, що така робота надається без врахування суспільних потреб. При реалізації цього права власники підприємств, установ, організацій, уповноважені ними органи чи фізичні особи можуть враховувати інтереси трудових колективів, що вже склалися, і навіть в разі потреби в робочій силі можуть відмовити працівнику у прийомі на роботу [ 2 ].

Абсолютної свободи при виборі конкретного робочого місця немає. Ступінь відносної свободи залежить перш за все від того, які можливості надає держава кожній особі при виборі роботи. Лише в окремих випадках, визначених законом, власники підприємств, установ, організацій або уповноважені ним органи зобов'язані укласти трудовий договір з працівником, а відмова в цьому може бути оскаржена в суд [ч. 2 ст. 232 КЗпП, 2]

В інших випадках відмова власника або уповноваженого ним органу в прийнятті на роботу не створює для працівника права на позов щодо підприємства, установи, організації, які відмовили в прийнятті на роботу, навіть за умови, що працівник відповідає вимогам, що ставляться до нього за цією роботою.

Принцип визначеності трудової функції. Трудова діяльність людини має відповідати її індивідуальним якостям. Нахили людини, навіть такої, яка вже сформувалась, завжди ширше вимог певної професії. Тому, маючи певну здатність, людина може оволодіти декількома професіями, мати різну ступінь кваліфікації. Але для того щоб набути кваліфікацію, вимагаються певні суспільне необхідні витрати праці по кожній спеціальності.

Таким чином, процесу матеріального виробництва в суспільстві передує підготовка робочої сили, що здійснюється спеціальною освітою з професіональним навчанням. Освічена, професійно підготовлена людина краще сприймає нову інформацію, ефективніше застосовує нові засоби виробництва. За допомогою освіти нагромаджується «людський» капітал, який сприяє економічному розвиткові.

У молоді, яка не має професійної освіти, майже відсутні шанси потрапити на виробництво. Саме професійна освіта забезпечує одержання громадянами робітничої професії відповідно до їх покликань, інтересів, здібностей, підвищення їх виробничої кваліфікації. Вона є одним із гарантів соціальної стабільності суспільства.

У підвищенні рівня освіти і кваліфікації міститься й потенціально важливий резерв зростання продуктивності і якості праці. Науково-технічний прогрес неухильно вимагає поглиблення професіоналізму. Він, по-перше, ставить якісно нові вимоги до змісту і методів професійного навчання; по-друге, вимагає нових спеціальностей, які б вбирали в себе знання і навики нових професій і спеціальностей; по-третє, потребує створення розвинутої і чіткої системи перепідготовки працівників.

Встановлення професії, кваліфікації, спеціальності або посади при укладенні трудового договору є встановленням трудової функції працівника. Умова про трудову функцію, що виконуватиметься працівником, становить фундамент трудового договору, який не може вважатись укладеним, якщо сторони не домовляться щодо професії, спеціальності, кваліфікації або посади. Потреба визначення трудової функції обумовлена суспільним розподілом праці, який характеризується різними видами робіт, що повинні виконуватись підприємствами, установами, організаціями, виходячи з поставлених перед ними завдань.

Встановлення професії, кваліфікації, спеціальності або посади при укладенні трудового договору не є довільним. Держава визначає переліки посад, професій і спеціальностей, необхідних для народного господарства, за допомогою затвердження тарифно-кваліфікаційних довідників для робітників, Єдиної номенклатури службовців, Кваліфікаційного довідника посад службовців.

Трудова функція, що встановлюється при укладенні трудового договору, має відповідати професійним знанням, що є у працівника. Це може підтверджуватись документами про здобуту-професію, спеціальність, кваліфікацію. Такий документ свідчить про те, що працівник атестований відповідно до існуючих правил. У той же час підвищення технічного рівня виробництва, впровадження у сферу управління обчислювальної техніки, автоматизованих систем вимагають від працівника не тільки професіональних і кваліфікаційних даних, а й ділових якостей, здатності творчо виконувати обумовлену трудову функцію. Саме тому трудова діяльність стала чинником всебічного розвитку особистості кожного члена суспільства.

Принцип стабільності трудових відносин. Працівники укладають трудовий договір для того, щоб мати постійне джерело засобів для існування себе і своєї сім'ї. Тому вони зацікавлені в тому, щоб їх відносини з підприємством, установою, організацією, з якими вони уклали трудовий договір, були тривалими і стабільними. В тривалості і стабільності трудових відносин проявляється гарантія зайнятості працюючих.

Тривалість зв'язку працівника з підприємством, установою, організацією сприяє підвищенню продуктивності праці даного працівника, розвиває його трудову і творчу активність.

Проте стабільність трудових відносин не означає довічне прикріплення працівника до підприємства. В період економічної кризи стабільність зайнятості є однією з основних проблем законодавства про працю.

Стабільність трудових відносин забезпечується тим, що власник або уповноважений ним орган може змінити умови трудового договору лише за наявності на те згоди працівника, а розірвати трудовий договір -- тільки за наявності підстав, передбачених в законі. Зокрема, законодавчі акти про працю забороняють вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої трудовим договором (ст.31 КЗпП); переведення працівника на іншу постійну роботу допускається тільки за його згодою (ст.32 КЗпП). З ініціативи власника або уповноваженого ним органу розірвання трудового договору можливе тільки з підстав, передбачених ст.ст. 40, 41 КЗпП. Будь-яке розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з підстав, не передбачених законом, є незаконним. При цьому обґрунтованість намагань власника або уповноваженого ним органу розірвати трудовий договір підлягає попередньому контролю з боку профспілкової організації, членом якої є працівник (ст.43 КЗпП).

Забороняється звільнення з ініціативи власника або уповноваженого ним органу вагітних жінок, матерів, які годують дітей, жінок, які мають дітей віком до трьох років, одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням.

Таким чином, законодавство про працю України спрямоване на формування стабільних трудових відносин, а відповідно -- й на створення стабільних трудових колективів, що формуються з кваліфікованих працівників, які мають досвід роботи саме на даному підприємстві, в установі, організації.

Принцип матеріальної зацікавленості в результатах праці. Задоволення матеріальних і духовних потреб здійснюється внаслідок трудової діяльності. Тому особиста зацікавленість становить собою об'єктивну необхідність більш повного забезпечення потреб людини за рахунок підвищення її особистих трудових результатів.

Трудящі мають різні інтереси, які постійно зростають з розвитком виробництва, науки, культури. Сукупність цих інтересів становить зацікавленість трудящих в одержанні такої кількості матеріальних благ, які б повністю задовольняли ці потреби. Але оскільки працівник здобуває кошти для життя завдяки своїй праці, у нього виникає низка нових інтересів, спрямованих на те, щоб краще організувати своє робоче місце, краще використати робочий час, поліпшити технологію, підвищити свою кваліфікацію тощо, що в кінцевому підсумку приводить до збільшення кількості продукції кращої якості і тим самим до більш повного задоволення своїх потреб.

Сукупність усіх інтересів, спрямованих на підвищення продуктивності праці, становить матеріальну зацікавленість у результатах своєї праці. По суті, вона є зацікавленістю в одержанні певної кількості матеріальних благ і в поєднанні з розподілом за працею перетворюється в матеріальну зацікавленість в результатах своєї праці.

Контроль за мірою праці і мірою споживання здійснюється державою шляхом встановлення відповідних правових норм. Ці норми, з одного боку, забезпечують розподіл матеріальних благ відповідно до витраченої праці, а з другого -- найбільш повно зацікавлюють працівника в результатах своєї праці.

Принцип безпеки праці. Будь-яка людська діяльність містить в собі певний ризик. Виробнича діяльність щодо ризику винятку не становить.

Безпека праці створює таку обстановку, в якій навіть найвищі показники не можуть вважатись остаточними, оскільки Йдеться про здоров'я і життя людей в процесі їх трудової діяльності. Темпи розвитку виробництва, нові агрегати, станки, інструменти, хімічна сировина постійно вносять істотні поправки у виробничу обстановку, в якій працівник перебуває значну частину свого життя.

Створення безпечних умов праці вимагає значних матеріальних витрат. Загальна відповідальність за стан техніки безпеки і виробничої санітарії покладається на власників, керівників підприємств, установ і організацій. В свою чергу в правових нормах, посадових обов'язках інженерно-технічних працівників закріплюються їх обов'язки стежити за тим, щоб підлеглі їм працівники дисципліновано використовували засоби індивідуального захисту, доглядали їх, дотримувались положень і правил з техніки безпеки і виробничої санітарії, що діють на підприємстві. Знання приписів техніки безпеки і виробничої санітарії стають складовою частиною кваліфікаційних вимог.

Власник або уповноважений ним орган повинен проводити розслідування та вести облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві відповідно до порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постійний контроль за додержанням працівниками вимог нормативних актів про охорону праці покладається на власників або уповноважених ними органів. Трудові колективи через обраних ними уповноважених, професійні спілки в особі своїх виборних органів і представників контролюють додержання всіма працівниками приписів нормативних актів про охорону праці на підприємствах, в установах, організаціях.

Принцип участі трудових колективів і профспілок у вирішенні питань встановлення умов праці і здійсненні контролю за додержанням законодавства про працю. Соціальні аспекти умов праці визначені організацією праці та її характером. Вони включають такі чинники, як режим роботи, її характер, що повторюється, роботу змінами, вночі тощо. При зростаючій швидкості і складності виробничих процесів збільшується виробниче навантаження. Саме воно обумовлює потребу в постійному регулюванні умов праці.

Поняття умов праці не є однозначним. Воно містить основні елементи трудової діяльності з точки зору її захисту. Правове регулювання умов праці здійснюється централізованим і локальним методами. За допомогою локального регулювання конкретизується загальна норма з урахуванням специфіки конкретного підприємства.

Локальну нормотворчу діяльність по встановленню умов праці здійснює власник або уповноважений ним орган з участю трудових колективів і профспілкових комітетів даного підприємства. Особливістю цих локальних актів є те, що прийняті норми звернені не до конкретних, а до невизначених осіб, тобто до всіх і до кожного, хто працює на цьому підприємстві на відповідних роботах.

Локальні норми, що приймаються власником або уповноваженим ним органом спільно чи за погодженням з представницьким органом трудового колективу, не можуть погіршувати становище працюючих у порівнянні з чинним законодавством про працю або суперечити цьому законодавству.

Умови праці на підприємстві встановлюються за допомогою різних правових форм: колективним договором, інструкціями по охороні праці, положеннями про преміювання, положеннями про виплату винагороди за результатами річної роботи підприємства, правилами внутрішнього трудового розпорядку та іншими угодами.

Принцип участі трудового колективу і профспілок у вирішенні питань встановлення умов праці доповнюється наданням цим громадським утворенням права здійснення контролю за додержанням чинного законодавства про працю і раніше встановлених умов праці. В процесі реалізації цього права певні норми застосовуються до конкретних фактів організації праці і виробничої діяльності підприємства. Законодавство про працю у багатьох випадках встановлює правило, згідно з яким власник або уповноважений ним орган може застосувати певну норму лише після одержання на це згоди комітету профспілкової організації. Такий порядок є важливою гарантією проти суб'єктивізму і свавілля в застосуванні норм трудового права.

Так, власник або уповноважений ним орган може звільнити працівника з роботи за своєю ініціативою лише одержавши попередню згоду профспілкового комітету (ст. 43 КЗпП); встановлення підсумованого обліку робочого часу (ст. 61 КЗпП), надурочні роботи (ст. 64 КЗпП), залучення окремих працівників до роботи у вихідні дні (ст. 71 КЗпП) та інше допускаються тільки з дозволу профспілкового комітету.

Контрольні функції за додержанням законодавства про працю трудовий колектив здійснює й за допомогою комісії по трудових спорах. Відповідно до ст. 223 КЗпП трудові колективи підприємств, установ, організацій з числом працюючих не менш як 15 чоловік на загальних зборах чи конференціях обирають комісії по трудових спорах, які є первинним органом по розгляду трудових спорів, що виникають на підприємствах.

Комісія в усіх випадках повинна вирішити спір по суті, виконання її рішення забезпечується примусовою силою держави через судового виконавця (ст.230 КЗпП).

Принцип свободи об'єднання для здійснення і захисту своїх прав і свобод. Такі об'єднання можуть бути по професії -- професійні спілки, кооперативні об'єднання, молодіжні організації, спортивні і оборонні організації, культурні, творчі та наукові товариства.

Професійні спілки визнаються представницькими органами трудящих у питаннях виробництва, праці, побуту та культури. Право на їх створення належить працюючим на підприємстві, в установі, організації і гарантується Конституцією України. Діють професійні спілки відповідно до статутів, які вони самі приймають, без реєстрації в державних органах.

Обсяг і зміст прав, наданих профспілкам, відображаються в основних напрямках діяльності і функціях цих добровільних громадських організацій. Прийнято виділяти такі основні функції профспілок: захисну -- представництво і захист прав трудящих; виробничо-економічну -- турбота про економічний і соціальний розвиток; виховну -- сприяння зростанню культурно-технічного і загальноосвітнього рівня трудящих.

Багатогранність функцій профспілок свідчить про широке коло суспільних відносин, в яких органи профспілок беруть участь як носії певних повноважень. Для їх здійснення держава зобов'язала підприємства надавати профспілковим комітетам безоплатно необхідні приміщення з усім обладнанням, опаленням, освітленням, охороною для роботи самого комітету і проведення зборів працівників; власник або уповноважений ним орган надає профспілковому комітету безоплатно транспорт і засоби зв'язку (ст. 249 КЗпП).

Принцип матеріального забезпечення у разі непрацездатності, настання старості, при хворобі і у зв'язку з материнством. Важливим засобом здійснення прав громадян України на соціальне забезпечення є система соціального страхування, яка спрямована на підтримання гідного для людини життя. За рахунок коштів соціального страхування забезпечується виплата допомоги у разі хвороби, по вагітності і пологах, при народженні дитини, по догляду за нею, а також пенсій за віком, по інвалідності, у разі втрати годувальника.

Соціальному страхуванню підлягають особи, які працюють за наймом на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форм власності, ті, хто навчається у вищих навчальних закладах з денною формою навчання, особи, які проходять альтернативну (невійськову) службу та деякі інші категорій громадян.

Управління обов'язковим державним соціальним страхуванням здійснюють страхові фонди, які проводять збір та акумулюють страхові внески, контролюють використання коштів, забезпечують фінансування виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням. Страхові фонди є некомерційними самоврядними організаціями. Вони управляються на паритетній основі державою та представниками суб'єктів соціального страхування.

Соціальний захист населення у розвинутому суспільстві повинен виконувати дві основні функції: лікувальну та матеріального забезпечення.

Перша пов'язана з поліпшенням здоров'я кожного громадянина, забезпеченням активної діяльності системи охорони здоров'я, створенням для населення широко доступної кваліфікованої медичної допомоги.

Друга, превентивна функція пов'язана з відверненням бідності шляхом надання громадянам можливості під час свого активного життя здобути право на соціальне забезпечення в разі хвороби, нещасного випадку, інвалідності, настання похилого віку тощо.

...