Загальна характеристика правопорушень

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ МИТНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

Факультет правознавства

Кафедра теорії та історії держави і права України

КУРСОВА РОБОТА

з "Теорії держави та права"

на тему

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОПОРУШЕНЬ

Кулеба Кристина Русланівна

курсанта I курсу

Науковий керівник:

Бочаров Дмитро Олександрович

Дніпропетровськ 2013



ЗМІСТ

Вступ

1. Поняття і сутність правопорушення

2. Ознаки правопорушення

3. Склад правопорушення

3.1. Поняття складу правопорушення

3.2. Об'єкт правопорушення

3.3. Об'єктивна сторона правопорушення

3.4. Суб'єкт правопорушення

3.5. Суб'єктивна сторона правопорушення

4. Класифікація правопорушень

Висновки

Література



ВСТУП

До недавнього часу дослідженню правопорушень в загальній теорії держави і права достатньої уваги не приділялося. У нинішніх же умовах ця проблема стала достатньо актуальною в силу необхідності розробки загальних методологічних підходів до її вивчення. Порушення багатьох вимог норм права в суспільстві мають масовий характер і завдають відчутної шкоди, як моральної, так і матеріальної, що дозволяє вважати правопорушення явищем соціальним. В протилежність соціальним законам в науковому сенсі, які вказують, як діють люди, - закони, що видаються державною владою, або норми права вказують, як повинні діяти люди, хоча вони можуть діяти і інакше. Тому наукові закони не знають виключень, а норми права допускають їхнє порушення. Це важливе припущення, тому що норми права прагнуть впливати на волю окремих членів, що чинить опір. Але якби зникла думка про можливість правопорушень, не було б правого спілкування. Правопорушення виражається завжди і лише у дії людини. Під ім'ям дії ми розуміємо таке вираження волі, яке направлене на деяку зміну в зовнішньому світі. Момент волі є необхідний для поняття про дію. Важливими питаннями у розгляді сутності правопорушення є такі питання як: чи повинно бути правопорушення бути дією усвідомлюваною, тобто заснованим на вині діючої особи, чи складає вина суттєвий момент у розумінні будь-якого правопорушення? Для того, щоб зрозуміти дійсну суть і природу правопорушень, відповісти на ці та багато інших важливих питань, необхідно звернути увагу на загальну характеристику правопорушень.

Дана тема в тих чи інших аспектах розглядалася в працях С.С. Алєксєєва (Общая теория права. М.; 1981. Т.1.), В.Д. Ардашкина (О принуждении по советскому праву // Советское государство и право. 1970. № 7.), Б.Т. Базилева (Юридическая ответственность. Красноярск, 1985.), Я.М. Брайнина (Уголовная ответственность и ее основания в советском уголовном праве. М., 1963.), С.Н. Братуся (Спорные вопросы теории юридической ответственности // Советское государство и право. 1973. № 4.), М.В. Заднепровскій (Осуществление юридической ответственности и социалистическая законность: Дис. ... канд. юрид. наук. М., 1984.), О.Е. Лейста (Основные виды юридической ответственности за правонарушение // Правоведение. 1997. №3.), Б.Л. Назарова (Социалистическое право в системе социальных связей. М., 1976.), А.А. Пионтковского (Правоотношения в уголовном праве // Правоведение. 1962. № 2.), И.С. Самощенко, М.Х. Фарукшина (Ответственность по советскому законодательству. М., 1971.) та ін.

Мета дослідження полягає в комплексному дослідженні ключових питань правопорушень та загальної характеристики правопорушення.

Досягнення поставленої мети забезпечується вирішенням наступних задач:

- дослідити поняття, сутність та ознаки правопорушення;

- звернути увагу на окремі види правопорушень;

- дослідити всі складові елементи юридичного складу правопорушення.

Об'єктом дослідження виступають суспільні відносини між індивідами, суспільні інститути як зв'язки між цими відносинами.

Предметом дослідження є інститут правопорушення.

Курсова робота виконана за допомогою методів: діалектичного, формально-юридичного, логічного, аналізу, синтезу.

Теоретична значимість роботи полягає в тому, що в роботі була здійснена спроба комплексного аналізу загальної характеристики правопорушення.

правопорушення юридичний склад суспільні



1. СУТНІСТЬ І ПОНЯТТЯ ПРАВОПОРУШЕННЯ

Перш ніж розпочати аналіз сутності правопорушення, доцільним буде визначитися з поняттям «сутність» взагалі, оскільки будь-яке дослідження передбачає насамперед з'ясування змісту понять, якими ми оперуємо в ході даної діяльності. За Філософським енциклопедичним словником під сутністю (лат. Essentia) розуміється те головне, основне, визначальне в предметі, таке що зумовлене глибинними, необхідними, внутрішніми зв'язками й тенденціями розвитку, те, що пізнається на рівні теоретичного мислення.[1] У логіці сутність (як суттєва ознака - лат. essentialia constitutiva ) - це невід'ємна якість, без якої предмет неможливо мислити. Сутність предмета виражається в його визначенні. Сутність - те постійне, що зберігається в явищі при різних його варіаціях, у тому числі і тимчасових, серцевина буття.[2]

Сутність - це головна внутрішньо властива правопорушенню характеристика, яка дозволяє виокремити його серед інших актів поведінки. Початковим й визначальним для розуміння сутності у правопорушенні є уявлення про те, що воно характеризується суспільною шкідливістю і протиправністю.

Можна зробити висновок, що суспільна шкідливість, небезпека - основна об'єктивна ознака, визначальна риса правопорушення і його основоположна об'єктивна основа, що відмежовує правомірне від протиправного. Акт правопорушення завжди є викликом суспільству, нехтуванням того, що важливо і представляє цінність для нього. Тобто, суспільна шкідливість правопорушення полягає в тому, що воно посягає на важливі цінності суспільства, умови його існування. Правопорушення суспільно шкідливі своєю типовістю, поширеністю, це є не одиничний випадок (ексцес), а масове у своєму прояві діяння або таке, що володіє потенційною можливістю до такого поширення [3].

Усі без винятку правопорушення являють собою діяння людей, а не вплив сил природи чи предметів, не поведінка тварин. Важливо звернути увагу на те, що термін «діяння» містить у собі два варіанти поведінки особистості - активну дію або юридично значиму бездіяльність.

Протиправна поведінка отримує об'єктивоване вираження у поступках людини. З цього приводу К.Маркс писав: «Помимо своих действий я совершенно не существую для закона, совершенно не являюсь его объектом» [4]. Правопорушенням не можуть бути думки и відчуття індивіда. Однак іноді правопорушенням визнається не тільки діяння, але й образ думок, біологічний і соціальний стан особистості, родинні чи інші зв'язки людей.

Треба звернути увагу на те, що коли діяльність (бездіяльність) суб'єкта не являє собою небезпеки для суспільства, то вона не може бути віднесена до розряду правопорушень. Поняття суспільної небезпеки діяння включає в себе два моменти: наявність шкоди і її суспільну оцінку.

Ігноруючи суспільні інтереси, правопорушник, як правило, переступає закон, тобто порушує визначений юридичний обов'язок або зловживає правом. Протиправність є юридичним вираженням суспільної небезпеки діяння, його шкідливості для суспільства.

Н.І. Матузов зазначає, що межі протиправності та міру відповідальності за їхнє порушення встановлює держава, яка виносить своє рішення на основі оцінки комплексу об'єктивних і суб'єктивних факторів. Серед яких: національні традиції; особливості історичної обстановки; інтереси класу або соціальної групи, в руках якої знаходиться політична влада; суспільна думка; значимість охоронюваних відносин; міра заподіюваної шкоди і т.д. Одне й те ж діяння за різних історичних обставинах може оцінуватися і як злочин, і як проступок, і як юридично байдужа поведінка [5].

Сказане не означає, що право є однією з причин, що породжує правопорушення. Воно є лиш формою зовнішнього вираження юридичної оцінки суспільно небезпечної поведінки особистості.

Будь-яке правопорушення протиправне. Але не всяке протиправне діяння є правопорушення. Необхідно, щоб це діяння було результатом вільного волевиявлення правопорушника, його винною поведінкою.

Витрук Н.В. стверджує свобода волі індивіда вельми умовна. Вона залежить від багатьох суб'єктивних і об'єктивних обставин. Однак при юридичній оцінці поведінки людини необхідно, щоб у нього була можливість вибору варіанту поведінки, можливість вчинити на свій розсуд. Якщо ж у індивіда такої свободи немає, якщо він не здатен усвідомити протиправність своєї поведінки, якщо незалежно від своїх вольових прагнень і бажань він все ж таки об'єктивно порушує норму права, по факту це не правопорушення, а об'єктивно протиправне діяння. У ньому немає конфлікту індивідуальної волі і волі, втіленій у нормативно-правовій установці [4].

Проаналізувавши усе вище сказане, можна зробити висновок, що кожне правопорушення завдає збитку суспільним, державним, колективним та особистим інтересам, призводить до шкідливих для суспільства наслідків. Наскільки багатообразні відносини, що піддаються правовому регулюванню,настільки багатообразна і шкода, що завдається правопорушенням.

Шкода ця може бути матеріальною і моральною, вимірюваною і не вимірюваною, фізичною і духовною, значною и незначною, відновлюваною і не відновлюваною. Форми прояву шкоди, стадії її розвитку різноманітні. Тому шкода суспільним відносинам завдається не тільки тоді, коли знищені які-небудь матеріальні цінності, завдано фізичного насилля чи здійснено розкрадання, але й тоді, коли сформована банда,яка ще не скоїла жодного злочину, коли виготовлений фальшивий документ, який ще не використаний за призначенням. Таким чином, правопорушенням є не тільки протиправне діяння, яке спричинило настання конкретних шкідливих наслідків, але й те, що може призвести до таких [5].

Як зазначає у своїй праці Репетева О.Є., то щодо визначення поняття «правопорушення», представниками загальної теорії права впродовж довгого часу не було здійснено спроб дослідити поняття правопорушення, дати його визначення, розкрити правову природу. До кінця 50-х - початку 60-х років минулого століття вивчення правопорушень було прерогативою галузевих юридичних наук. В рамках загальної теорії права окремі аспекти правопорушень аналізувалися у процесі дослідження законності, правовідносин, юридичної відповідальності та інших проблем. А саме поняття правопорушення розглядалося як юридичний факт, що призводить до виникнення, зміни чи припинення правовідносин.

Кожен вчений, дослідник формулює поняття правопорушення по-своєму, звертаючи увагу на певні, на його думку, найбільш важливі аспекти правопорушення.

Найоптимальнішим, таким, яке найкраще розкриває квінтесенцію поняття «правопорушення» є така його дефініція: «Правопорушення - це неправомірне (протиправне), суспільно небезпечне,винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатного суб'єкта, яке суперечить вимогам діючих правових норм, і за яке державою передбачена юридична відповідальність.

Правопорушення являє собою найбільш розповсюджений різновид неправомірних діянь. Кожне окреме правопорушення, як явище реальної дійсності, конкретне; його скоює конкретна особа, у визначеному місці та часі, і характеризується чітко визначеними ознаками.

Не дивлячись на те, що загальне поняття про правопорушення склалося давно, його трактування в юридичній науці до нашого часу викликає дискусії, різні уявлення щодо вдосконалення законодавства і практики його застосування [6].



2. ОЗНАКИ ПРАВОПОРУШЕННЯ

Звернемо увагу до визначення поняття «ознака», для того, аби якнайкраще з'ясувати зміст досліджуваного явища, а саме ознак правопорушення.

Ознака - особливість предмета або явища, визначає подібність свого носія до інших об'єктів пізнання або відмінність від них; властивість предмета або явища. Сукупність ознак (яка може зводитися і до однієї єдиної ознаки) дозволяє відрізнити предмет (явище) від інших предметів (явищ). Виділяють багато різновидів ознак, найважливішими серед яких є поділи на характерні та нехарактерні ознаки, що відповідає головним і другорядним властивостям предмета [1].

Ознаки правопорушення повинні бути аналізовані у сукупності, у системі. Вони дозволяють розмежувати правопорушення від порушення інших соціальних норм і отримують деталізацію у складах конкретних правопорушень [7]. Розглянемо основні ознаки правопорушення:

1) правопорушення - це фактичне діяння,тобто акт поведінки,що виражається в реальній дії або бездіяльності.

Тобто не можуть вважатися правопорушеннями думки, почуття,політичні і релігійні погляди, які не виражені в діях. Не вважаються правопорушеннями і якості, властивості особи, національність, родинні зв'язки людини та ін. К. Маркс підкреслював, що закони, які роблять головним критерієм не дії людини, а образ його думок, являють собою дещо інше, на кшталт позитивних санкцій беззаконня [8].

2) правопорушенням називається тільки вольові діяння, що залежать від волі і свідомості осіб, що їх здійснюють добровільно.

Таким чином, це свідомий акт поведінки, скоєний суб'єктом, який розуміє характер і значення свого діяння і може керувати своїми вчинками.

3) правопорушенням визнається тільки таке діяння, яке особа здійснює свідомо, винно та протиправно, завдаючи своїм вчинком шкоди суспільним інтересам [7].

Як висновок, правопорушення завжди завдає суспільству певної шкоди, а тому є суспільно небезпечним.

4) правопорушенням визнається діяння,вчинене осудною особою (якщо йдеться про індивідуального суб'єкта), тобто суб'єктом зданим цілком усвідомлювати і контролювати свою поведінку, нести за неї юридичну відповідальність.

У філософському словнику Шинкарука В.І. сказано, що осудність - здатність особи, що скоїла суспільно небезпечне діяння, усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) і керувати ними [1].

5) правопорушення - це протиправне у формально-юридичному розумінні діяння (не є правопорушенням діяння, прямо не передбачене як таке чинним правовим актом).

6) правопорушення завжди передбачає заподіяння суспільної шкоди (фактичної або можливої).

Як правило, правопорушення завдає фактичної шкоди інтересам особи,суспільства, держави. Але, водночас, діяння може і не заподіяти реальної шкоди, а лише поставити соціальні цінності під загрозу (наприклад, нетверезий стан водія, недотримання техніки безпеки та ін.) [9].

7) здійснення правопорушення є підставою для притягнення правопорушника до юридичної відповідальності, що виражається в застосуванні до нього примусових заходів негативного характеру, адекватних заподіяній шкоді.

8) для правопорушення характерна наявність причинного зв'язку між діянням (дія або бездіяльність) і суспільно небезпечними чи шкідливими наслідками, що наступили [8].

9) правопорушення - це винне діяння, тобто скоєне умисно або з необережності.(Рис.1).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис.1. Різновиди винного діяння правопорушника

Відсутність хоча б однієї із зазначених ознак не дозволяє розглядати діяння як правопорушення [9].

Треба відзначити, що через формальну визначеність права його норми чітко закріплюють не тільки саме правило поведінки (необхідної або забороненої), але й інші фактори,що дозволяють характеризувати діяння як правопорушення.

Правопорушення із самого початку посягає на те, що береться під захист. Саме в цьому сенсі протиправне невід'ємне від суспільно небезпечного, шкідливого.[5]

Тобто, у формально-логічному аспекті, це може бути виражене наступним чином: «Все, що суспільно шкідливо (небезпечно), те суперечить праву». І, відповідно,: «Суперечливими відносно права є тільки ті діяння, які суспільно шкідливі (або небезпечні)». В дійсності, від цієї конструкції можуть спостерігатися два відхилення: 1) «Не все, що заборонено законом у якості протиправного, в дійсності суспільно шкідливо або небезпечно»; 2) «Не все,що суспільно небезпечно, заборонено законом як протиправне». І перше і друге явище небажані і вказують на те, наскільки важливим є адекватне поєднання у діючому законодавстві суспільно шкідливого і протиправного у якості заборонних чи обмежуючих норм.

Таким чином, протиправність є властивістю, ознакою всіх відхилених від правопорядку діянь.[9]

Отже, усі аналізовані вище ознаки правопорушення можна подати у вигляді такого схематичного рисунка (Рис.2):

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис.2. Ознаки правопорушення



3. СКЛАД ПРАВОПОРУШЕННЯ

3.1 Поняття складу правопорушення

В українській мові під складом розуміють сукупність частин або предметів, що утворюють складне ціле [10]. Сам термін «склад правопорушення» (corpus delicti) відомий ще римському праву, звідки він у наслідку перейшов у континентальні правові системи. Причому спочатку вираз «corpus delicti» мало процесуальне значення. Так, у XVI і XVII століття під ним розумілися всі ті сліди, які залишає кримінальне діяння у зовнішньому світі, як, наприклад, труп вбитого, знаряддя вбивства, сліди крові тощо, тобто сукупність тих ознак, за якими можна було упевнитися в дійсному скоєнні злочину. Тільки наприкінці XVIII століття у німецькій літературі поняття corpus delicti переноситься до кримінального права, причому у визначенні даного поняття довго проявляється його процесуальне походження. Тому із вчення про склад правопорушення звичайно вилучали вчення про суб'єктивні умови вини [11].

Як зазначає Ю.А. Денисов, поняття складу було внесено у науку українського кримінального права з германської кримінально-правової доктрини, яка відзначала, що по суті, «склад правопорушення» - чисте поняття без самостійного значення, а склад належить тільки закону, а не реальному життю. Тобто під складом правопорушення слід розуміти породження правової свідомості, абстракцію реального явища, а не саме явище. І у наші дні таке розуміння збереглося у німецькій кримінально-правовій доктрині [8].

Початок вченню про склад правопорушення було покладено у науці кримінального права, а потім сприйнято теорією держави і галузевими юридичними науками, які також займаються дослідженням окремих видів правопорушень. Причому теорія держави і права не займалася сліпим копіюванням положень, розроблених у кримінальному праві, а займалася виявленням сутнісних ознак складу правопорушення, застосовуваних у всіх галузевих юридичних науках і обґрунтуванням того, що будь-яка поведінка суб'єкта, яка є правовою, характеризується визначеним складом [12].

В.Н. Кудрявцев справедливо зазначив, що «состав является информационной моделью правонарушения определенного вида, закрепленного в законе. Эта модель образуется в результате обобщения признаков всех правонарушений данной разновидности. В результате мы получаем экономное, краткое и остаточно четкое описание их основных свойств» [13].

У теоретичній літературі дають різні визначення поняття складу правопорушення. На думку В.Л. Кулапова, «состав правонарушения - научная абстракция, отражающая систему наиболее общин, существенных и типичных признаков отдельных різновидностей правонарушений. Эта система признаков необходима и достаточна для привлечения правонарушителя к юридической ответственности» [14]. В.В. Лазарев вважає, що «конструкция юридического состава представляет собой совокупность необходимых и достаточных с точки зрения действующего законодательства условий и элементов (и их признаков) объективного и субъективного характера для квалификации противоправного деяния в качестве правонарушения» [15]. На думку А.С. Шабурова, «состав правонарушения - это система признаков правонарушения в единстве его объективной и субъективной сторон, необходимых и достаточных для возложения ответственности» [16]. А.Ф. Черданцев гадає, що «состав правонарушения - это идеальная структура правонарушения, показывающая, из каких частей, элементов оно состоит, складывается» [17]. В.С. Нересянц пише: «Юридический состав правонарушения - это система признаков протиправного поведения, необходимая для его юридической квалификации в качестве правонарушения» [18].

Схоже визначають поняття складу в галузевих юридичних науках. Наприклад: «Состав преступления - это совокупность установлених уголовным законом признаков, определяющих общественно опасное деяние как преступлени» [19], - вважає В.П. Мальков. Автори колективної монографії гадають, що склад правопорушення - це сукупність передбачених законом ознак, наявність яких дає можливість визнати дане суспільно небезпечне діяння злочином [20]. «Под составом должностного проступка государственного служащего предлагается понимать совокупность установленных законом признаков, характеризующих деяние служащего как должностной проступок» [21], вважає С.А. Шушпанов. І.Я. Гонтарь підкреслює: «Состав преступления - это совокупность признаков общественно опасного деяния, отраженных в уголовном законе» [22]. На думку С.Ю. Рипинського, «состав правонарушения следует понищать как совокупность его главных, определяющих признаков, выдиленных законодателем как типичные, необходимые и в то же время достаточные для возложения юридической ответственности» [23]. Представники науки фінансового права відмічають, що «состав налового правонарушения представляет собой совокупность юридических признаков, установленных законодательством о налогах и сборах, характеризующих совершенное лицом деяние как конкретное налоговое правонарушение, наличие которых является необходимым и достаточным основанием для привлечения лица к ответственности, предусмотренной НК РФ» [24]. Аналогічно уявляють поняття складу правопорушення, злочинів й інші вчені [25].

Отже, проаналізувавши позиції різних вчених, науковців, можна розкрити квінтесенцію складу правопорушення.

Склад правопорушення - наукова абстракція, що відображає систему найбільш загальних, типових та істотних ознак окремих різновидів правопорушення. Ця система ознак необхідна і достатня для того, аби правопорушник поніс юридичну відповідальність. За відсутності хоча б одного з них суб'єкт не може нести юридичну відповідальність за скоєне.

Необхідно звернути увагу на те, що поняття «правопорушення» і «склад правопорушення» тісно пов'язані, але не тотожні. Стикаючись із різного роду шкідливими діяннями, люди першочергово фіксували у своїй свідомості, а потім, і у законі, їх безпосередньо емпіричні ознаки: риси суб'єкта діяння, саме діяння, відношення суб'єкта до скоєного, предмет посягання, а також наслідки здійсненої антисоціальної поведінки. Таким чином, поступово виділялись елементи, що складали зміст будь-якого соціально значимого вчинку людини. Саме узагальнення таких емпіричних ознак призвело до появи загальнотеоретичної категорії складу правопорушення [9].

Зазначимо, що категорія «правопорушення» і «склад правопорушення» однаково є науковими абстракціями, що відображають реальну, життєву правову поведінку людини. Однак рівень і характер їх абстрагування значно різняться. Якщо, наприклад, склад правопорушення фіксує емпіричні ознаки, властиві будь-якому конкретному правопорушенню,то категорія «правопорушення» відображає його соціальну сутність, відношення до нього зі сторони суспільства і держави в цілому [18].

Службову роль по відношенню до правопорушення поняття складу виконує в силу того, що воно необхідне для правозастосовного процесу, процесу кваліфікації діяння як правопорушення [8].

Треба погодитись з тим, що поняття «правопорушення» дозволяє більш глибоко пізнати дане соціальне явище. Суспільство зацікавлене не тільки у нормативній фіксації небезпечних явищ, але й у пізнанні їхньої соціальної природи. При цьому слід відзначити, що саме пізнання соціальної сутності протиправної поведінки не вільне від різного роду ідеологічних спотворень [13].

Таким чином, можна вважати, що ці принципи достатні тому, що для залучення особи до відповідальності не потрібно встановлювати яких-небудь інших, додаткових ознак.

До числа обов'язкових елементів будь-якого складу правопорушення відносяться:

1. об'єкт правопорушення;

2. об'єктивна сторона правопорушення;

3. суб'єкт правопорушення;

4. суб'єктивна сторона правопорушення.

У свою чергу, кожен із елементів характеризується рядом ознак. Так, об'єкт складу правопорушення представлений такими ознаками, як суспільні відносини, предмет правопорушення і потерпілий від правопорушення. У змісті об'єктивної сторони складу правопорушення входить діяння, суспільно небезпечні наслідки, причинний зв'язок, а також час, місце, обстановка, знаряддя і засоби скоєння правопорушення. Суб'єктивна сторона включає в себе такі ознаки, як вина, мотив, мета і емоційний стан суб'єкта, що скоїв правопорушення. У науках кримінального і адміністративного права отримала розвиток ідея про поділ ознак, що характеризують той чи інший елемент складу правопорушення, на обов'язкові і факультативні. Так, діяння, причинний зв'язок і суспільно небезпечні наслідки називають обов'язковими ознаками, а час, місце, обстановку, знаряддя і засоби скоєння - факультативними. У свою чергу в суб'єктивній стороні вина - обов'язкова ознака, а мотив і мета - факультативні ознаки. Деліктоздатність виступає обов'язковою ознакою суб'єкта, а його посадове положення, стать, громадянство тощо є факультативними ознаками. В об'єкті суспільні відносини вважають обов'язковою ознакою, а всі інші факультативними [14].

3.2 Об'экт правопорушення

Для початку звернемося до етимології слова «об'єкт». Об'єкт (від лат. objectus -- предмет) - це те, на що направлена певна діяльність (напротивагу суб'єктові, який здійснює таку діяльність). Тепер звернемо увагу на те, що ж означає «об'єкт» у праві. Об'єкт права - це явище, на яке спрямовується дія права; це конкретні майнові і немайнові блага та інтереси, відносини з приводу яких регламентовані законодавством. Тобто те, з чим закон повязує певні права та обов'язки учасників правовідносин і заради чого виникають самі правовідносини. Обєктом права можуть виступати речі, гроші та інше майно, дії зобов'язаних осіб або дії осіб, що мають парва і т.д. [1].

Проаналізувавши позиції і думки різних вчених щодо поняття об'єкту складу правопорушення, можна зробити висновок, що найбільш прийнятною є така дефініція даного поняття: об'єктом правопорушення є суспільні відносини, що регулюються і охороняються правом.

Безо'бєктних правопорушень не існує. правопорушник своєю дією або бездіяльністю руйнує правопорядок, який забезпечується правовими нормами [5].

Ми знаємо, що суспільні відносини є важким явищем соціальної дійсності, вони складаються із різноманітних елементів. До них належать суб'єкти, що виступають сторонами відносин, і об'єкти, з приводу яких встановлюються регульовані правом зв'язки, і діяння сторін, і сама правова норма як форма реального відношення. Саме на них і направлене конкретне посягання.

Також поруч із загальним можна виділити і безпосередній об'єкт правопорушення. Наскільки багатообразні відносини, настільки багатообразні і безпосередні об'єкти правопорушень. Ними можуть бути майнові, трудові, політичні та інші права, інтереси суб'єктів права, державний і суспільний устрій, екологічний стан навколишнього середовища, життя, честь, гідність і здоров'я людини [25].

Гонтаря І.Я. зазначає, що у теорії кримінального права виокремлюють загальний, родовий і безпосередній об'єкти злочинів, що співвідносяться як філософські категорії «загальне», «особливе», «одиничне». Ця класифікація характерна об'єктам у всіх правопорушень і цілком може бути сприйнята загальною теорією права.

Загальний об'єкт правопорушення - це врегульовані й охоронювані правом однорідні суспільні відносини, на які спрямована протиправна поведінка суб'єкта.

Родовий об'єкт правопорушення - це певна сторона однорідних суспільних відносин, на які спрямована протиправна поведінка суб'єкта.

Безпосередній об'єкт правопорушення (предмет) - це конкретні блага, інтереси особи, її здоров'я, честь, гідність, майно та ін.., на які посягає правопорушник [22].

3.3 Об'єктивна сторона правопорушення

Як зазначає Малинин В.Б., в теорії права об'єктивна сторона правопорушення є одним із найбільш важким та обємним вченням. Це зовнішня сторона правопорушення, дослідження якої дозволяє судити не тільки про даний елемент складу правопорушення, але й визначати об'єкт посягання та встановлювати форму вини [26].

Обєктивна сторона - один з чотирьох обов'язкових елементів складу правопорушення. Без об'єктивної сторони діяння не може бути посягання на обєкт правопорушення, немає і суб'єктивної сторони як конкретного відображення об'єктивних ознак діяння у свідомості суб'єкта і, нарешті, відсутній суб'єкт правопорушення.

Кудрявцев В.Н. пише: «Рассматривая объективную сторону правонарушения в качестве внешней характеристики процесса совершения правонарушения, следует иметь в виду, что она является «внешней» лишь по отношению к субъективному, психологическому содержанию деяния. Но эта сторона правонарушения одновременно является внутренней характеристикой для самого механизма неправомерного посягательства на охраняемый объект, так как она раскрывает его внутреннюю структуру и взаимодействие образующих его признаков» [9].

Говорячи про склад правопорушення, необхідно відокремлювати його елементи та властиві йому ознаки. Досить часто їх ототожнюють, але це різні поняття. Елементи нібито розчленовують склад правопорушення, характеризують його об'єктивні та суб'єктивні аспекти з чотирьох позицій: об'єкта правопорушення, суб'єкта, об'єктивної сторони, суб'єктивної сторони. А ознаки, в свою чергу, виступають характеристиками елементів складу. Вони пов'язані з ними як властивості предметів із самими предметами.

Кудрявцев В.Н. зазначає, що ознаки звичайно поділяють на два типи: основні (обов'язкові) та факультативні (додаткові).

Основними є ті ознаки, які властиві всім складам правопорушення, а факультативні - тільки окремим. При чому, слід зазначити, що у кожного елементу складу правопорушення є свої основні і факультативні ознаки, що характеризують його.

Факультативні ознаки - це ознаки, властиві не всім складам правопорушення, а тільки деяким з них. Законодавець використовує факультативні ознаки для того, аби виділити специфічні властивості даного конкретного правопорушення. Слід при цьому зазначити, що такі ознаки називаються факультативними лише в загальному розумінні складу правопорушення.

Факультативні ознаки можуть додатково характеризувати елементи складу правопорушення:

- для об'єкта складу правопорушення - додатковий обєкт, предмет правопорушення;

- для об'єктивної сторони складу правопорушення - час, місце, спосіб, обстановку, знаряддя і засоби скоєння правопорушення;

- для суб'єктивної сторони складу правопорушення - мотив, мету, емоції;

- для суб'єкта складу правопорушення - спеціальний суб'єкт [12].

Таким чином, обєктивна сторона правопорушення є зовнішнім актом протиправної поведінки, що існує в умовах конкретного місця, часу і обстановки. Початковим етапом розвитку протиправного посягання на охоронюваний законом обєкт є дія або бездіяльність - основні ознаки об'єктивної сторони. Для матеріальних складів правопорушення у якості однієї з основних ознак виступають суспільно небезпечні наслідки. Процес розвитку правопорушення від суспільно небезпечного діяння до настання шкідливих наслідків створює причинно-наслідковий зв'язок між дією (або бездіяльністю) і протиправним результатом, який також є обовязковою ознакою обєктивної сторони в матеріальних складах правопорушення.

Обєктивну сторону як елемент складу правопорушення характеризують девять ознак. До них належать: суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), суспільно небезпечні наслідки, причинний зв'язок між діянням і наслідками, місце, час, спосіб, засоби, знаряддя і обстановка скоєння правопорушення [13].

Розглядаючи кожен з них окремо, не можна забувати і про інші. Як пише В.Н. Кудрявцев, «при рассмотрении правонарушения его следует брать не изолированно, а в тех конкретных условиях места, времени и окружающей обстановки, в которых оно было выполнено.Поэтому, например, существенными характеристиками противозаконного действия (бездействия) являются способ, место, время и обстановка совершения правонарушения». В тому числі не можна брати ізольовано й інші ознаки обєктивної сторони складу правопорушення: наслідки, причинний зв'язок і т.д. Причинний зв'язок взагалі не може існувати без дії і наслідків.

Оскільки об'єктивна сторона по суті є фундаментом всієї конструкції складу правопорушення і являє собою основний фунтаментальний зміст диспозиції статей Особливої частини Кримінального кодексу України, то перш за все її ознаки покладені в основу предмету доказування в кримінальному процесу [12].

Ми маємо відзначити, що посягання на охоронювані суспільством і державою об'єкти може здійснюватися тільки у формі вольового поступка (дії або без діяння). Думки, почуття, рефлекторні дії людини, інстинктивні прояви не можуть кваліфікуватися як правопорушення, тому що право не в стані передбачити і контролювати їхню направленість, регулювати за допомогою правових установок.

Кудрявцев В.Н. пише, що своєю вольовою протиправною поведінкою правопорушник завдає шкоди особистим, колективним, державним і суспільним інтересам. Ця шкода може бути як майнового характеру (крадіжка, знищення майна, втрачена вигода), так і немайнового (завдання тілесних пошкоджень, наклеп, втрата можливості реалізовувати право) [9].

Слід зазначити, що протиправне діяння не завжди призводить до заподіяння реальних шкідливих наслідків. Воно протиправне саме по собі і може бути пов'язане лише з створенням небезпеки заподіяння тієї чи іншої безпосередньої шкоди. До таких діянь можна віднести: різноманітні екологічні правопорушення, порушення посадовими особами техніки безпеки, протипожежних правил і т.д. Тому розрізняють не тільки реальні, але й формальні склади правопорушень [12].

Отже, об'єктивна сторона правопорушення - це зовнішній прояв протиправного діяння, що характеризується низкою ознак: формою здійснення правопорушення, шкідливим результатом і причинно-наслідковим зв'язком між діянням і наставши ми суспільно-шкідливими наслідками.

3.4 Суб'єкт правопорушення

Для початку, звернемося до етимології слова «суб'єкт», аби найкращим чином розкрити сутність поняття суб'єкту правопорушення.

У логіці поняття суб'єкту визначається як те, що підлягає судженню про нього; предмет, про що-небудь стверджується або заперечується. Щодо суб'єкта права, то це є Суб'єкт права (суб'єкт правовідносин) -- індивідуальна особа або колективний суб'єкт, які мають правосуб'єктність та використовують її у конкретних правовідносинах, виступаючи реалізаторами суб'єктивних юридичних прав і обов'язків, повноважень і юридичної відповідальності [9].

Суб'єктом правопорушення визнається особа, що досягла певного віку, деліктоздатна, осудна, а також ним може бути соціальна організація.

Черданцев А.Ф. відзначає, що законодавець з урахуванням психологічних можливостей людини, рівня його свідомості, волі, приймаючи до уваги ступінь суспільної небезпеки правопорушення і правопорушника, встановлює визначені рубежі соціальної зрілості індивіда [17].

Не можна також не погодитися із Шабуровим А.Ф., який стверджую, що індивід, який скоює протиправне діяння, стає субєктом правопорушення, а потім і відповідальності за умови його здатності правильно розуміти соціальну сутність свого вчинку [16].

Законодавство визнає як індивідуальних (фізичні особи), так і колективних (юридичні особи) правопорушників. Кримінальне і адміністративне право, у зв'язку із необхідністю індивідуалізації відповідальності і покарання, визнає тільки індивідуального правопорушника. Однак частково через інститут співучасті вивчаються і колективні суб'єкти (банда, мафіозна група).

Фізичні особи як суб'єкти правопорушення повинні володіти деліктоздатністю, тобто здатністю нести юридичну відповідальність. Вік настання юридичної відповідальності фізичної особи є різним, що визначено в окремих галузях законодавства.

Лазарева В.В. стверджує, що суб'єктами кримінального, дисциплінарного, матеріального правопорушення виступають лише фізичні особи, цивільного - фізичні і юридичні, адміністративного - переважно фізичні особи, але в окремих випадках, встановлених у законодавстві, й юридичні особи [15].

А.В. Мальков зазначає, що юридична особа не може бути суб'єктом кримінального злочину. Ним може бути посадова особа підприємства організації, установи або особа, яка виконує функції керівника організації, капітана морських, річкових і повітряних суден та ін.. Така особа іменується в юридичній літературі спеціальним суб'єктом правопорушення. Вона може виступати суб'єктом матеріального і адміністративного правопорушення [5].

Правопорушення, суб'єктом якого є юридичні особа, являє собою не що інше, як винну дію конкретних фізичних осіб, яка призвела до заподіяння певної шкоди. Хоча суб'єктом відповідальності у таких випадках виступає юридична особа, це не виключає можливості відшкодування збитків, заподіяних організації внаслідок притягнення її до юридичної відповідальності, самою винною фізичною особою [13].

Таким чином: суб'єкт правопорушення - це правосуб'єктна (деліктоздатна) особа, поведінка якої визнається протиправною чинним законодавством.

3.5 Суб'єктивна сторона правопорушення

В науці по сьогоднішній день практично відсутнє визначення поняття суб'єктивної сторони складу правопорушення. Вчені або ототожнюють поняття суб'єктивної сторони правопорушення з виною, або підміняють розгляд суб'єктивної сторони складу правопорушення дослідженням вини.

Так, А.Б. Венгеров, розглядаючи суб'єктивну сторону правопорушення, відмічає, що суб'єктивна сторона правопорушення «характеризуется виной - психическим отношением субъекта к своему действию (бездействию)» [27]. А.Н. Чашин ототожнює суб'єктивну сторону правопорушення з виною: «субъективная сторона, то есть виновное отношение лица к своему деянию» [28]. Є.Л. Ковальова не даючи визначення суб'єктивної сторони правопорушення, одразу ж перераховує її ознаки, що складають зміст даного поняття: «включает вину, а в ряде случаев также мотив и цель» [29]. На думку А.Н. Головистиковой і Ю.А. Дмитрієва, суб'єктивна сторона правопорушення «определяет вид и степень виновности нарушителя, характеризует его психическое отношение к содеянному, а также мотивы и цели правонарушения» [30].

У галузевих науках спостерігається схожа ситуація. Так, в науці кримінального права, одні вчені відстоюють тезис про те, що вина являє собою суб'єктивну сторону правопорушення, інші - що ці поняття співпадають. Наприклад, І. Лекшас вважає, що суб'єктивна сторона злочину являє собою відображення (можливість відображення) у свідомості суб'єкта обєктивних ознак скоєного і характеризує відношення до них суб'єкта [31].

Цивілісти розглядають субєктивну сторону цивільного правопорушення через поняття вини. Однак у подальшому їх думки розбігаються. Так, одними вченими взагалі заперечується необхідність встановлення суб'єктивної сторони складу правопорушення для залучення особи до відповідальності. Інша група вчених гадає, що для вирішення питання про суб'єкт відповідальності необхідно встановити «субъективное отношение этих лиц к своим действиям и их последствиям, то есть не обходимо обратиться именно к составу гражданського правонарушения, его объективной и субъетивной сторонам» [32].

В адміністративному праві, суб'єктивну сторону адміністративного правопорушення визначають як відображення відношення правопорушника до скоєного ним діяння і його наслідків, що визначається як форма вини [33]. Д.Г. Вігдорчук вважає, що суб'єктивні елементи податкового правопорушення характеризують його з внутрішньої сторони, як усвідомлена і вольова поведінка суб'єкта, який його скоїв. Ознаки суб'єктивної сторони податкового правопорушення покликані охарактеризувати внутрішнє відношення суб'єкта до скоєного ним діяння і його наслідків [34].

Таким чином, в різних галузях права, поняття суб'єктивної сторони складу правопорушення або ототожнюється з поняттям вини, що є наслідком відсутності категорії «суб'єктивна сторона складу правопорушення» в діючому законодавстві, або вважають, що зміст суб'єктивної сторони виною не вичерпується, а, будучи більш змістовним правовим явищем, включає в себе разом з виною, ще й інші психічні процеси: мотив, мету, емоції [35].

Можна погодитися з вченими, які визначають суб'єктивну сторону складу правопорушення як внутрішню сторону правопорушення, яка полягає в системі визначених у правовій нормі ознак [36].

Дійсно, суб'єктивна сторона складу правопорушення характеризує внутрішню сторону будь-якого правопорушення, що визначає уявлення про психічне відношення особи до скоєного і його наслідків - умисел (прямий і непрямий), необережність (недбалість і легковажність), мотив акту поведінки суб'єкта і його мету. Внутрішня сторона складу правопорушення розкривається через систему визначених у правовій нормі ознак. Даний напрямок є традиційним в науці.

Ставши особистістю і отримавши можливість правильно орієнтуватися у навколишній дійсності, людина усвідомлено оцінює і спрямовує свою діяльність. В її соціально важливих вчинках проявляється індивідуальна воля, спрямована на досягнення тієї чи іншої мети. При цьому, переступаючи закон, порушуючи його приписи, індивід повинен усвідомлювати що своєю поведінкою завдає шкоди державі або особистості, нехтує суспільними інтересами, тобто скоює винне, протиправне діяння. В іншому випадку його дії можна прирівняти до стихійних, руйнуючих сил природи, які, не дивлячись на значну шкоду, не можна оцінювати з позиції права.

Більшість вчених вважає, що з суб'єктивної сторони всяке правопорушення характеризується наявністю вини, тобто психічним відношенням особи до скоєного.

Витрук Н.В. зазначає, що вина - це основна ознака суб'єктивної сторони правопорушення. Наявність вини є обов'язковою умовою визнання особи, що скоїла суспільно шкідливий вчинок правопорушником.

Ступінь цієї вини поряд з мотивом і метою правопорушення [5]. встановлюється правозастосовними органами на основі конкретних матеріалів справи і залежить від характеру оцінки правопорушником своїх дій і передбачення суспільно небезпечних наслідків своєї поведінки. Вина може бути навмисною та необережною.

Навмисна вина передбачає наявність прямого або непрямого (евентуального) умислу [14]:

- прямий умисел означає, що особа усвідомлювала можливість настання шкідливих наслідків своєї протиправної поведінки, бажала цих наслідків і прагнула до їхнього настання;

- непрямий умисел означає, що особа усвідомлювала можливість настання шкідливих наслідків своєї протиправної поведінки, допускала таку можливість, однак ставлення до неї байдуже. Наявність непрямого умислу в будь-якому випадку передбачає наявність умислу прямого. Наприклад, особа, плануючи вчинення злочину, пов'язаного з протиправним заволодінням чужим майном, прямим умислом має придбання цього майна, водночас, як непрямий умисел особа може припускати можливість заподіяння шкоди іншому майну (злом дверей в квартиру) або здоров'ю господаря цього майна (у випадку відмови підкоритися вимогам злочинця).

Дійсно важливо зазначити один момент щодо правопорушень, які скоєні навмисно. Ознаками суб'єктивної сторони даних правопорушень є те, що поряд із виною є мотив та мета.

Спробуємо сформулювати зміст поняття мотиву та мети правопорушення.

Мотив правопорушення - внутрішнє спонукання особи до здійснення правопорушення, це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають її скоїти правопорушення.

Мета правопорушення - результат, до якого прагнув (явно або побічно) суб'єкт у процесі підготовки і здійснення правопорушення. Водночас, далеко не завжди суб'єкт правопорушення, роблячи протиправне діяння, діє відповідно до мотиву і переслідує конкретну мету. У цих випадках мають місце необережні форми вини, до яких належить протиправна самовпевненість і протиправна недбалість.

Треба мати на увазі, що у випадку протиправної самовпевненості особа усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає можливість настання шкідливого результату, але легковажно розраховує уникнути негативних наслідків. Наприклад, особа, керуючи автотранспортним засобом у стані сп'яніння, усвідомлює протиправність своєї поведінки і можливість соціально-шкідливих наслідків (здійснення ДТП), однак не бажає настання цих наслідків і самовпевнено розраховує їх уникнути [13].

У випадку протиправної недбалості особа не припускає настання негативних наслідків скоєного вчинку, хоча за родом своєї діяльності могла і повинна була припускати. Наприклад, професійний водій перед виходом на роботу зобов'язаний проходити медогляд, у разі, якщо цей медогляд проведений недбало (формально),виникає принципова можливість погіршення здоров'я водія в процесі керування автотранспортним засобом, що може спричинити негативні наслідки (ДТП). У наведеному прикладі протиправна недбалість допускається з боку медичного працівника, до обов'язків якого належить проведення медогляду [28].

Таким чином, суб'єктивна сторона правопорушення - це юридична форма вини (винного характеру) відповідного протиправного діяння, де вина в юридичному сенсі - це усвідомлено-вольовий компонент певної зовнішньо-об'єктивованої і вже скоєної протиправної дії (або бездіяльності) певного правопорушника.



4. КЛАСИФІКАЦІЯ ПРАВОПОРУШЕНЬ

Необхідно одразу ж зазначити, що не дивлячись на спільність деяких ознак правопорушення, самі правопорушення є досить різноманітні. Це визначається різним змістом суспільних відносин, що піддаються посяганню зі сторони правопорушника, різноманіттям суб'єктів, характером мотивів та цілей їх поведінки, особливостями життєвих ситуацій і т.д. Така широка палітра актів протиправної поведінки дозволяє класифікувати їх за найрізноманітнішими критеріями. Наприклад:

1. В залежності від сфери суспільного життя, де вони скоюються, розрізняють:

- правопорушення в економіці;

- правопорушення в управлінській діяльності;

- правопорушення у сімейно-побутовій сфері.

2. В залежності від характеру цілі, що стоїть перед правопорушником можна виділити:

- правопорушення, що спрямовані на досягнення конкретної, визначеної мети;

- правопорушення, що спрямовані на досягнення невизначеної мети або декількох цілей.

3. За колом осіб:

- правопорушення особові;

- правопорушення колективні.

4. В залежності від характеру цивільно-правового порушення:

- правопорушення договірні;

- правопорушення позадоговірні.

Звичайно, що даний перелік класифікацій правопорушень не є вичерпним, оскільки в основу будь-якої класифікації можна покласти той чи інший критерій, тим самим, створивши нову класифікацію.

Але найбільш розповсюдженою і соціально значимою є класифікація правопорушень в залежності від ступеня їх соціальної небезпеки (шкідливості). За таким критерієм усі правопорушення поділяються на злочини і проступки, які в свою чергу поділяються на види.

Кудрявцев В.Н. стверджує, що злочин - це суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.Злочини відрізняються максимальним ступенем суспільної небезпеки (шкідливості). Вони посягають на найбільш важливі, суттєві інтереси суспільства,що охороняються від посягання кримінальним законодавством. Обєктами злочинного діяння є суспільний і державний устрій,існуюча система господарства, різноманітні форми власності, особистість,політичні, трудові, майнові та інші права громадян [9].

Предметом кримінально-правового регулювання є узагальнені ознаки певних суспільних відносин; головною та матеріальною ознакою суспільних відносин, що підлягає правовому регулюванню, є особлива підвищена небезпека діянь, що породжують виникнення суспільних відносин. Кримінальні правопорушення, які наділені зазначеною якістю, є різновидом суспільно-шкідливого вчинку. Діяння, звані кримінальними правопорушеннями, посягають на значні інтереси. Суспільної небезпеки не позбавлені будь-які правопорушення (адміністративні, цивільно-правові); вони отримують негативну суспільну оцінку й підлягають громадському осуду. Кримінальні правопорушення є найнебезпечнішими саме тому, що вони посягають на важливі, суспільно значущі інтереси суспільства. Основною ознакою, яка визначає високу ступінь суспільної небезпеки кримінального правопорушення, є посягання на важливі суспільно-значні інтереси суспільства [37].

Кримінальний закон не містить визначення кримінального правопорушення. Вказівка на це поняття міститься в ст.. 2.1 гл. 1 Кримінально-процесульного кодексу України 2012 р. Слід визнати, що це поняття характеризується ознаками, властивими одному з його видів - злочину. Стаття 11 КК України визначає злочином передбачене кримінальним законом суспільно-небезпечне діяння (дію або бездіяльність), учинене суб'єктом злочину [38]. Можна зробити висновок, що кримінальне правопорушення характеризується матеріальною й формальною ознаками. Матеріальна ознака - високий ступінь суспільної небезпеки, формальна - заборона правопорушення кримінальним законом. Відсутність визначення в законі кримінального правопорушення та його видів викликає необхідність формування його поняття в кримінальному законі й наукового розроблення загального поняття кримінального правопорушення.

Види кримінального правопорушення названі в КПК у ст. 2.1 До них слід віднести злочин і кримінальний проступок. Спільність цих понять вимагає розмежування за ступенем суспільної небезпеки. Кримінальний закон виходить зі ступеня суспільної небезпеки, визначаючи класифікацію злочинів у ст. 12 КК України: невеликої тяжкості, середньої тяжкості та особливо тяжкі.

Ступінь суспільної небезпеки зумовлює види злочинів і систему Особливої частини КК України. Злочини, спрямовані на ослаблення державного ладу, у будь-якій державі визнаються найбільш небезпечними. Розділ І Особливої частини КК України визначає відповідальність за злочини проти основ національної безпеки України. Небезпека цих злочинів визначається тим, що вони посягають на непорушність державного ладу. Ступінь суспільної небезпеки залежить також від характеру посягання, від того, якої шкоди завдає або може заподіяти злочин, тому злочини проти життя й здоровя особи пов'язані з можливістю заподіяння непоправної шкоди, займають певне місце в системі Особливої частини кримінального законодавства. Отже, ступінь суспільної небезпеки злочинів лежить в основі системи Особливої частини кримінального законодавства. Це дозволяє зробити висновок, що чинне кримінальне законодавство надає особливого значення ступеню суспільної небезпеки злочину. Тенденція характеристики цієї ознаки кримінального правопорушення простежується в процесі криміналізації й декриміналізації правопорушення. Закон України від 15 листопада 2011 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України Щодо гуманізації відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності», висловлюючи принцип гуманізму, декриміналізував ряд статей про економічні злочини, а також змінив структуру окремих статей і замінив заходи кримінально-правового впливу іншими заходами, не повязаними з впливом на свободу людини [39].

...