Право власності на землю українського народу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Право вланості на землю українського народу

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ I. ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

1.1 Юридична природа здійснення права власності на землю Українського народу

1.2 Земля як об'єкт здійснення права власності Українського народу

1.3 Правове становище Українського народу в системі суб'єктів здійснення права власності на землю за Конституцією України

РОЗДІЛ II. ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВ ВЛАСНИКА НА ЗЕМЛЮ ВІД ІМЕНІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

2.1 Здійснення Верховною Радою України прав власника на землю від імені Українського народу

2.2.Межі та форми здійснення органами виконавчої влади прав власника на землю від імені Українського народу

2.3. Конституційно-правовий механізм здійснення органами місцевого самоврядування прав власника на землю від імені Українського народу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Тема роботи зумовлена сучасними об'єктивними і суб'єктивними соціальними, економічними, демографічними, екологічними, державно-правовими явищами у суспільному житті Українського народу, організаційно-правовими проблемами реформування відносин власності на землю і утвердження нового земельного ладу, який би забезпечував для України прогресивний соціально-економічний розвиток, національну продовольчу і екологічну безпеку, законність і правопорядок у земельних відносинах на основі конституційних засад права власності на землю Українського народу.

Проголошене у перших законах незалежної України і закріплене у Конституції України право власності Українського народу на землю не знайшло свого адекватного вираження у земельному законодавстві і подальшого розвитку у правовій системі України. Чинний Земельний кодекс України не відтворює і не розвиває положень статті 13 Основного закону держави щодо права власності на землю Українського народу, статті 14 Конституції України в частині гарантування права власності на землю, набуття і реалізації громадянами, юридичними особами і державою права власності на землю виключно відповідно до закону. Цей кодекс закріплює іншу юридичну модель реалізації права власності на землю порівняно з конституційною концепцією права власності на землю Українського народу, через техніко-юридичну і змістовну недосконалість, внутрішню суперечливість і нелогічність багатьох його приписів в Україні створена хаотична, складна, бюрократична система регулювання земельних відносин, що негативно впливає на здійснення суб'єктивних прав на землю, правозастосування, захист громадянами і юридичними особами права власності на землю, охорону землі як основного національного багатства.

Мета дослідження. Метою дослідження - є аналіз законодавства у сфері здійснення права власності на землю Українського народу

Об'єкт дослідження - суспільні відносини у сфері здійснення права власності на землю Українського народу як самостійного соціально-правового явища.

Предмет дослідження - конституційно-правовий механізм здійснення права власності на землю Українського народу, норми Конституції України, у яких закріплюються імперативи та гарантії здійснення права власності на землю Українського народу, норми вітчизняних та міжнародно-правових актів з питань здійснення права власності на землю та регулювання земельних відносин, доктринальні положення і практичні проблеми у сфері здійснення прав власника на землю від імені Українського народу, набуття і реалізації громадянами, юридичними особами і державою суб'єктивного права власності на землю, гарантування права власності на землю, а також українська і зарубіжна практика застосування законодавства з питань здійснення права власності на землю.

Методи дослідження. При написанні курсової роботи автором використовувалися загальнонаукові (діалектичний, формально-логічний, структурно-функціональний) методи пізнання правових явищ, а також спеціально-наукові методи (порівняльно-правовий, метод тлумачення правових норм тощо).

Ключові слова: ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ, УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД, ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ, ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВ ВЛАСНИКА, ЗЕМЛЯ, ЗЕМЕЛЬНІ ВІДНОСИНИ, НОРМИ ПРАВА, КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО

РОЗДІЛ I. ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

1.1 Юридична природа здійснення права власності на землю Українського народу

Закріплені у Основному законі держави положення щодо землі як об'єкта права власності Українського народу є відносно новими як для сучасної загальної теорії українського права, так і доктрини земельного, екологічного та інших споріднених галузей юридичної науки, а також є ключовими для законотворення і правозастосування у практиці регулювання земельних відносин.

Не дивлячись, що в Україні на конституційному рівні закріплені юридичні засади права власності на землю, серед юристів-вчених, політиків, народних депутатів, економістів тривають дискусії щодо можливості існування такого правового явища, як власність Українського народу на землю, а також вказується на існуючу суперечність між статтями 13 і 14 Основного закону, що негативно впливає на формування узгодженої з Конституцією України системи земельного та інших галузей законодавства і відповідно на стан правового регулювання земельних відносин в Україні і в цілому на земельне право як самостійну галузь національної правової системи України.

Одні вчені відстоюють ідеї про те, що в сучасних умовах розвитку людської цивілізації і суспільного уявлення про землю не лише можна, а й необхідно виходити з того, що земля має належати народу на праві власності, а форми здійснення такого права необхідно визначати у законодавстві. При цьому не виключається можливість окремих громадян та юридичних осіб набувати у власність земельні ділянки з підстав і в порядку, передбаченому законом. Так, наприклад, ще задовго до прийняття Конституції України, у 1990 році Андрейцев В.І. запропонував визнати землю та інші природні ресурси власністю всього Українського народу в межах територіальних кордонів держави, визначити правомочності народу і передбачити механізм реалізації правомочностей щодо володіння, користування і розпорядження цими об'єктами Див.: Андрейцев В.И. Право собственности на землю и другие природные ресурсы: проблемы реформирования // Андрейцев В.И. Земельная реформа: Приватизация. Экология. Право. (Сборник эксклюзивных очерков и нормативно-правовых актов). - К.: УЭ АН, 1997. - С. 53 -54.. Прихильники цієї концепції права власності на землю Українського народу не протиставляють норми статей 13 і 14 Конституції України, і обґрунтовано стверджують про узгодженість приписів цих норм між собою.

По-іншому сприймають зміст норм статей 13 і 14 Конституції України щодо права власності Українського народу на землю як основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави, вчені, які вважають, що вказані норми Основного закону держави закріплюють ідеї соціалізації землі, які не допускають права приватної власності на землю громадян та юридичних осіб, а також права власності на землю держави і територіальних громад. Тому на думку представників такого науково-теоретичного підходу до розуміння суті права власності на землю Українського народу у нашій державі вся земля має належати Українському народу на виключному праві власності, а окремі громадяни і юридичні особи можуть використовувати землю на праві користування або праві колективної власності Див.: Пронська Г.В. Право колективної власності у підприємницькій діяльності в Україні // Матеріали наук.-практ. конференц. “Концепція розвитку законодавства України”. - К., 1996. - С. 272-273; Луць В.В. До врегулювання відносин власності у новому Цивільному кодексі України. // Тези доп. і наук. повід. наук.-практ. конф. “Проблеми підготовки нового Цивільного кодексу України”. - К., 1993. - С. 53-58; Коссак В.М. Цивільний кодекс України як джерело регулювання відносин з іноземним елементом // Там само, с. 41-43; Сіренко В.Ф. Правові проблеми колективної власності в Україні. Круглий стіл // Право України. - 1996. - № 1. - С. 28; Семчик В.І. Деякі питання права колективної власності // Там само, с. 8-11..

У літературі висловлені інші точки зору на цю проблему. Зокрема, Янчук В.З. вважає встановлене Конституцією України положення, що земля є власністю Українського народу, тотожним націоналізації землі, яка була проголошена відомим Декретом про землю 1917 року, і тому із змісту статті 13 Основного закону України вбачається, що земля, яка є всенародною, має в першу чергу належати державі і громадянам в якості об'єкта права приватної власності, а колективним товаровиробникам та іншим суб'єктам лише на праві користування до того часу, доки у цій статті не буде сказано інше Див.: Янчук В.З. Теоретические проблемы аграрного права Украины // Правовые проблемы земельной и аграрной реформы в странах Центральной и Восточной Европы, России, Беларуси, Украины и других стран СНГ, государствах Балтии: Тезисы докладов Международного конгресса. Минск, 9 -10 сентября 1999 года, с. 101..

Розглядаючи конституційні основи права власності на природні ресурси, І.І. Каракаш зазначає, що віднесення природних ресурсів до об'єктів права народної власності у конституційному акті національного законодавства, є, щонайменше, некоректним, оскільки суть його полягає не лише у складності віднесення природних ресурсів до складу об'єктів права власності, як речового права, а й у фактичній неможливості здійснення народом своїх правомочностей суб'єктом права власності природних ресурсів; тому народна власність на природні ресурси (до яких автор відносить і землю), має формально-фіктивний характер Див.: Каракаш И.И. Право собственности на объекты природного происходжения // Экологическое право Украины. Курс лекций / Под ред. И.И. Каракаша. - Одесса: Латстар, 2001. - С. 68..

Аналізуючи норми статей 13 і 14 Конституції України, П.Ф. Кулинич П.Ф. вважає, що ці статті Основного закону містять положення, які взаємо виключають одне одного. На думку П.Ф. Кулинича норма статті 13 Конституції України відображає режим виключної власності держави (чи народу, що є одне й те ж), оскільки, по-перше, згідно статті 13 Основного закону земля перебуває у виключній власності Українського народу і тому ні громадяни, ні юридичні особи не можуть бути власниками землі, вони лише можуть володіти землею на праві користування як це було з 1917 по 1992 роки; по-друге, виключна власність народу на землю - це одне й теж саме, що виключна власність держави на землю, що стаття 14 разом із ст.142 Конституції України закріплюють плюралізм форм власності на землю, а саме - держави, територіальних громад, юридичних осіб та громадян Кулинич П. Земля і Конституція: про деякі положення Основного закону щодо землі та дискусії навколо них // Вісник “Фермер України”. - 2001. -- № 11(32). - С. 4 - 5.; по-третє, вчений пропонує зміст статті 13 Основного закону витлумачити таким чином, щоб проголосити земельний фонд країни не власністю, а основним національним надбанням Українського народу, яке підлягає особливій правовій охороні Див.: Кулинич П. Земля і Конституція: про деякі положення Основного закону щодо землі та дискусії навколо них // Там само, с. 4 -5..

Інші відомі вчені-правознавці вказують, що за змістом (правомочностями власника) право власності Українського народу ідентичне праву власності держави, однак за суб'єктом - ні, бо поняття “держава” і “народ” не тотожні Шевченко Я.М., Венецька М.В., Кучеренко І.М. Проблеми вдосконалення правового регулювання права приватної власності, с. 7.. Водночас при розгляді конституційних засад правового регулювання відносин власності на землю в наукових джерелах висловлюються суперечливі думки щодо розуміння юридичної природи права власності Українського народу на землю і здійснення суб'єктивних прав власників землі та визначення землі як основного національного багатства: одні автори стверджують, що поєднання належності права власності Українського народу і водночас його здійснення від імені власника дає підстави для висновку, що власність Українського народу є водночас державною власністю Див.: Кулинич П. Земля і Конституція: про деякі положення Основного закону щодо землі та дискусії навколо них // Вісник “Фермер України”. - 2001. -- № 11(32). - С. 4 - 5., другі вважають, що право власності Українського народу на землю як основне національне багатство, зовсім не виключає можливості набуття права власності на землю іншими особами - громадянами та юридичними особамиШевченко Я.М., Венецька М.В., Кучеренко І.М. Проблеми вдосконалення правового регулювання права приватної власності, с. 7 , с. 14 -15, та інш..

Діаметральна протилежність суджень, думок і поглядів щодо концептуальних основ здійснення права власності на землю Українського народу призвела до того, що Верховна Рада України прийняла ЗКУ, який базується лише на нормах статті 14 Конституції України без будь якого зв'язку з нормами статті 13 Основного закону. В результаті одностороннього підходу до розробки і прийняття вказаного кодексу, останній закріпив зовсім іншу юридичну концепцію права власності на землю, ніж та, що закріплена у Конституції України. Передбачені у Земельному кодексі України конституційні ідеї щодо землі як особливого національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави, як об'єкта права приватної і комунальної власності, поєднується з окремими елементами відносин власності на землю радянського періоду щодо права власності на землю та форм здійснення такого права. Відкинувши ідею права власності Українського народу на землю, Земельний кодекс України без будь якого наукового обґрунтування закріплює переважне право власності держави на землю з наступним фізичним розмежуванням земель цієї власності між державою і територіальними громадами на місцевості, передбачає виключне право державної власності на окремі категорії земель, а також встановлює право приватної і комунальної власності на землю.

У Основному законі держави визначається й інша форма здійснення права власності на землю, зміст якої полягає в тому, що від імені Українського народу права власника на землю здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Конституційні положення щодо здійснення права власності на землю Українського народу зумовлюють потребу з'ясування юридичної природи словосполучення “здійснення права власності на землю ” у співвідношенні з такими близькими за змістом поняттями як “реалізація права власності на землю”, “набуття права власності на землю” має не лише науково-теоретичне, а й практичне значення для розвитку концепції права власності на землю Українського народу у національній правовій системі України.

Для правильного розуміння правової суті поняття “здійснення права власності на землю” необхідно розкрити зміст таких термінів, як “здійснювати”, “реалізувати”, “виконувати”, “набувати”, на підставі чого можна буде визначити основні ознаки цих понять як юридичних категорій, а також порівняти їх між собою.

Зокрема, слово “здійснювати” включає в себе два значення: 1)запроваджувати, втілювати у життя, робити що-небудь дійсним, реальним; 2) виконувати, робити і т. ін. що-небудь Див.: Великий тлумачний словник сучасної української мови, с. 361.. Термін “реалізувати” тлумачиться у значенні здійснювати, робити реальним, втілювати що-небудь у життя Див.: Там само, с. 1018.. Поняття “виконувати” означає здійснювати що-небудь, реалізувати завдання, наказ, задум і т. ін., проводити в життя Див.: Там само, с. 97.. Набувати - означає ставати власником кого- чого-небудь, діставати, здобувати кого-, що небудь Див.: Там само, с. 550..

Зокрема, в теорії права здійснення права розглядається через механізм реалізації правових норм Див.: Алексеев С.С. Общая теория права. В 2-х т. Т.1. - М.: Юрид. лит., 1981. - С. 303-306. . Інші вчені визначають реалізацію права як соціальну поведінку суб'єктів права, у якій втілюються приписи правових норм, як форму практичної діяльності людей по здійсненню прав і виконання обов'язків Див.: Венгеров А.Б. Теория государства и права: Учебник для юридических вузов. 3-е изд. - М.: Юриспруденція, 2000. - С. 428.. Реалізувати нормативні розпорядження, що містяться в законах та інших нормативно-правових актах, означає втілити в життя - у суспільні відносини, поведінку громадян - волю законодавця та інших суб'єктів правотворчості, спрямовану на встановлення правопорядку; без такої реалізації право втрачає своє значення і призначення Див.: Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник для вузів, с. 386..

Без закріпленого у Основному законі держави права власності на землю Українського народу не може бути здійснено право власності на землю визначеними у Конституції України суб'єктами права власності на землю. Тому здійснення права власності на землю Українського народу передбачає передусім набуття відповідним суб'єктом правового титулу власника землі, оскільки без такого юридичного факту не можуть бути реалізовані правомочності суб'єкта права власності на землю. Крім того, юридичну природу здійснення права власності на землю Українського народу не можна розкрити окремо від змісту такого права. Див.: Дзера О.В. Розвиток права власності громадян в Україні: Монографія, с. 193-194.. З часів Римського права й дотепер зміст права власності як юридичної категорії розкривається через правомочності володіння, користування і розпорядження майном чи іншими об'єктами і характеризує загалом цивілістичний підхід до регулювання економічних відносин власності, пов'язаних з виробництвом, присвоєнням і обміном матеріальних благ у суспільстві Детальніше про методологічні, теоретичні основи щодо змісту права власності на землю див.: Носік В.В. Право власності на землю Українського народу, с. 24 - 58, 224 -252. .

В юридичній літературі зроблені спроби дати визначення поняття “здійснення права власності”, під яким одні автори розуміють вчинення дій, що породжують такі можливі явища, які передбачаються даним правом Див.: Ерошенко А.А. Личная собственность в граждаском праве, с. 118., інші - вказують, що це мають бути конкретні дії власника щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном.

Водночас здійснення права власності на землю Українського народу передбачає також і виконання тим чи іншим суб'єктом певних юридичних дій, спрямованих на набуття суб'єктивного права власності на землю. При цьому здійснення права власності на землю Українського народу надає уповноваженій особі такі можливості: а) поводити себе відповідним чином (право на свої дії); б) вимагати відповідної поведінки від інших суб'єктів (право на чужі дії); в) звертатися до держави за захистом свого юридичного права Див.: Загальна теорія держави і права. Навчальний посібник / За ред. В.В.Копейчикова. - К.: Юрінком Інтер, 1990. - С. 63-64..

Зміст здійснення суб'єктивного права власності на землю Українського народу мають складати закріплені у нормах права можливості суб'єкта права власності чи уповноваженої особи вчинювати певні дії, спрямовані на набуття у власність землі та перетворення правомочностей власника чи повноважень іншої особи щодо володіння користування і розпорядження землею у реальну дійсність Див.: Безсмертна Н.В. Здійснення громадянами права приватної власності в Україні, с. 25..

В основі здійснення права власності на землю Українського народу лежать потреби та інтереси Українського народу та інших суб'єктів у використанні землі як об'єкта права власності шляхом реалізації конституційних імперативів та норм інших законів щодо набуття права власності на землю, а також володіння, користування і розпорядження землею.

Характерною юридичною ознакою здійснення права власності на землю Українського народу є волевиявлення суб'єктів здійснення права власності на землю, оскільки реалізація потреб та інтересів у використанні землі передбачає активну діяльність цих суб'єктів, спрямовану на набуття у власність землі та реалізацію правомочностей щодо володіння, користування і розпорядження землею; якщо у власника немає інтересу до реалізації належного йому права він може відмовитися від здійснення передбачених законом дій; він має право за власним бажанням здійснити дозволені дії в повному обсязі чи навіть частково, в порядку, найбільш вигідному для задоволення свого інтересу.

Юридична сутність здійснення права власності на землю не обмежується лише фактичною активною поведінкою (діяльністю) власника чи уповноваженої особи, пов'язаною з реалізацією уповноважуючих норм права. В теорії права аксіомою є взаємозв'язок суб'єктивного права із суб'єктивними юридичними обов'язками, закріпленими у зобов'язуючих, а також забороняючи нормах, які приписують особі утримуватися від конкретних дій, зазначених у нормі права Див.: Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник для вузів, с. 352.. В таких випадках здійснення права власності розглядається як встановлена юридичними нормами і забезпечена державою міра належної (або необхідної) поведінки суб'єкта, що передбачає дію чи бездіяльність власника або іншої уповноваженої особи для задоволення інтересів правомочної особи.

У цьому зв'язку здійснення права власності на землю на вищому рівні безпосередньо Українським народом чи від його імені органами державної влади та місцевого самоврядування має бути спрямоване на забезпечення національної безпеки і захист національних інтересів народу України у використанні землі для збереження територіальної цілісності і незалежності держави, створення умов екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги, задоволення економічних, соціальних, культурних, територіальних, демографічних та інших суспільних потреб, додержання балансу інтересів особи, суспільства, держави та територіальної громади. Згідно Постанови Верховної Ради України “Про Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України” від 16 січня 1997 року (з наступними змінами та доповненнями) Відомості Верховної Ради України. - 1997. - №10. - Ст. 85; 2001. - № 9. - Ст. 38, національні інтереси України відображають фундаментальні цінності та прагнення Українського народу, його потреби в гідних умовах життєдіяльності. У контексті права власності на землю Українського народу серед пріоритетних національних інтересів України можна назвати такі, як, додержання конституційних прав і свобод громадян, забезпечення державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, забезпечення екологічно та техногенно безпечних умов життєдіяльності кожної особи і суспільства, збереження навколишнього природного середовища та раціональне використання природних ресурсів.

За Конституцією України Український народ як самостійний субєкт права власності на землю може безпосередньо у передбачених Основним законом межах і формах здійснювати шляхом реалізації конституційних норм повноваження щодо володіння, користування і розпорядження землею.

За Конституцією України на вищому рівні право власності на землю Українського народу можуть здійснювати від імені Українського народу також органи державної влади та місцевого самоврядування.

З огляду на особливий правовий статус органів державної влади та місцевого самоврядування, Конституція України визначає правові рамки, у яких можуть діяти вказані суб'єкти у процесі реалізації правомочностей власника землі від імені Українського народу. Вони, їх посадові особи згідно статті 19 Конституції України, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У таких рамках при визначенні правових обмежень у виборі варіантів поведінки у процесі реалізації прав власника від його імені мають бути лише законні підстави, повноваження і способи дій цих суб'єктів, а також принципи прийняття актів застосування права, серед яких можна назвати: законність, обґрунтованість, ініціативність, доцільність, справедливість Детальніше про зміст цих принципів див.: Носік В.В. Право власності на землю Українського народу, с. 332 - 335..

Зазначені у статті 13 Основного закону держави суб'єкти здійснення прав власника на землю від імені Українського народу є по суті уповноваженими особами, які зобов'язані виражати перш за все інтереси народу перед іншими суб'єктами земельних правовідносин у процесі реалізації правомочностей власника землі .

Юридична природа конструкції “здійснення прав власника на землю від імені народу” є подібною до юридичної моделі реалізації права виключної державної власності на землю, що була успішно впроваджена у практику регулювання земельних відносин на всій території СРСР в рамках радянської теорії “державного управління земельним фондом”. Суть цієї концепції полягала в тому, що від імені союзної держави центральні та місцеві органи державної влади здійснювали правомочності володіння, користування, розпорядження і управління земельним фондом Див.: Козырь М.И. Право исключительной государственной собственности в СССР // Общая теория советского земельного права, с. 199 - 204., а також здійснювали інші функції щодо забезпечення інтересів держави як одного і єдиного власника землі Див.: Забелышенский А.А Функции государственного управления земельным фондом , с. 227 - 258..

Множинність завдань, які зобов'язані виконувати органи державної влади та місцевого самоврядування у процесі здійснення права власності на землю від імені Українського народу, визначають сферу та зміст державного і самоврядного регулювання земельних відносин. Здійснюючи право власності на землю від імені Українського народу, органи державної влади забезпечують регулювання земельних відносин на національному, регіональному та місцевому рівнях. В свою чергу органи місцевого самоврядування регулюють земельні відносини на місцевому рівні в межах своїх територіальних громад, адміністративно-територіальних одиниць відповідно до чинного законодавства України.

На основі аналізу чинного законодавства України та наукових джерел можна визначити загальні ознаки, що характеризують сутність поняття “від імені народу ” у контексті здійснення права власності на землю Українського народу: детермінованість поведінки суб'єкта здійснення права потребами та інтересами Українського народу; залежність правового становища органів державної влади та місцевого самоврядування як суб'єктів здійснення права власності від основного права власності Українського народу на землю; неможливість таких суб'єктів здійснення права власності на землю Українського народу вчинювати дії у власних інтересах; обмеженість свободи поведінки суб'єктів здійснення права власності на землю потребами, інтересами і правами Українського народу у використанні землі; відповідальність суб'єктів здійснення права власності на землю перед Українським народом.

Здійснення права власності на землю Українського народу можна визначити як правомірну, активну, вольову (владну), охоронювану державою міру можливої або необхідної поведінки передбачених у Конституції України суб'єктів здійснення права власності на землю, що проявляється у вчиненні згідно до закону та на розсуд відповідного суб'єкта дій, спрямованих на реалізацію норм права щодо набуття права власності на землю, володіння, користування і розпорядження землею, захист права власності на землю з метою задоволення потреб та інтересів суб'єктів земельних правовідносин у використанні землі як основного національного багатства, що є об'єктом права власності Українського народу.

Зміст цих правовідносин складають права і обов'язки органів державної щодо здійснення правомочностей володіння, користування і розпорядження землею від імені народу. Ці правовідносини мають комплексний характер, оскільки поєднуються з правовідносинами, пов'язаними із здійснення владних і самоврядних повноважень цими органами, з іншого боку перелітаються з цивільно-правовими відносинами при здійсненні розпорядження землею від імені народу.

1.2 Земля як об'єкт здійснення права власності Українського народу

Аналіз норм окремих статей Конституції України (ст.ст. 13, 14, 41, 142) показує, що у Основному законі поняття ”земля” вживається у декількох значеннях, а саме: як об'єкт права власності Українського народу; об'єкт права власності громадян, юридичних осіб і держави; об'єкт права власності територіальної громади; об'єкт особливої охорони з боку держави (національне багатство).

При цьому ні в Конституції України, ні у Земельному кодексі та інших законодавчих актах України не дається визначення поняття “земля як об'єкт права власності Українського народу”, що негативно впливає на розробку і законодавче закріплення юридичної моделі регулювання земельних відносин в Україні на основі дворівневої конструкції здійснення права власності на землю в Україні, а також на реформування земельних відносин загалом.

Водночас у Цивільному кодексі України 2003 р. відтворюються конституційні положення щодо визнання землі об'єктом права власності Українського народу. Очевидна концептуальна невідповідність ЗКУ Основному закону держави і Цивільному кодексові України в частині визнання землі об'єктом права власності Українського народу призводить до впровадження у практику регулювання відносин власності на землю науково не обґрунтованих і суперечливих Конституції України ідей і законопроектів, спрямованих на розмежування землі як території між державою та територіальними громадами, до виникнення спорів між органами державної влади та місцевого самоврядування щодо розпорядження землею в межах існуючих адміністративно-територіальних утворень, розподілу фінансових коштів між бюджетами різних рівнів, ведення державного земельного кадастру, оформлення прав на землю і здійснення реєстрації правових титулів на земельні ділянки.

В юридичній науці не проведено комплексного дослідження питань щодо сутності землі як об'єкта права власності Українського народу. В основному, з огляду на природні, економічні, соціально-економічні властивості землі, у теорії земельного, екологічного права земля розглядається у багатьох аспектах і в різних значеннях, а саме: “земна куля”, “місце проживання усього людства”, “поверхневий шар земної кулі”, “частина земної кори, розташованої над надрами” Чубуков Г. В., Погребной А. А. Земельная недвижимость: сделки, правовое регулирование / Учеб. пособие М., 1997. - С. 11., “об'єкт природи”, “об'єкт права власності”, “об'єкт господарювання” Див.: Забелышенский А. А. Концептуальные основы земельного права и его преподавание // Вестн. МГУ. Серия 11. Право. - 1994. - № 2. - С. 61., “частина навколишнього природного середовища”, “головний засіб виробництва в сільському й лісовому господарстві” Титова Н.И. Продовольственная проблема: земля, труд (правовые аспекты). - Л.: Выща шк. Изд-во при Львов. ун-те. - 1989. - С. 17-81., “основа ландшафту” Забелышенский А. А Правовое обеспечение ландшафтного подхода к организации использования земель // Развитие правового регулирования природоохранных и сельскохозяйственных отношений. - Свердловск, 1998. - С. 46 - 56., “об'єкт земельних правовідносин”, “об'єкт земельної реформи”, “об'єкт інтеграційного і диференційованого правового регулювання” Див.: Андрейцев В.І. Природноресурсове право. Правовий режим використання, відновлення та охорони земель // Екологічне право: Особлива частина / За ред. В.І Андрейцева, с. 194-254. тощо.

Водночас, застосовуючи буквальний, логічний, етимологічний, порівняльний та інші способи тлумачення норми статті 13 Основного закону держави, можна стверджувати, що в юридичному значенні земля як об'єкт права власності Українського народу характеризується й іншими ознаками. Зокрема правовий режим землі як об'єкта права власності Українського народу не поширюється на надра, водні та інші природні ресурси. За законодавством України надра - це частина земної кори, розташованої під поверхнею суші і дном водоймищ, що простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення і освоєння Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 36. - Ст. 340..

Враховуючи конституційні та законодавчі положення щодо розмежування права власності на природні об'єкти Українського народу, землю як об'єкт права власності Українського народу на вищому рівні здійснення такого права слід розглядати як поверхневий шар земної кори, який розташований над надрами.

Характерною ознакою землі як об'єкта права власності Українського народу є її територіальна обмеженість, зумовлена тим, що землю не можна фізично заново створити, розширити, зменшити. Як поверхня земної кори і основа ландшафту, земля не може бути перенесена людиною з одного місця на інше, тобто земля є абсолютним нерухомим природним об'єктом, порівняно з розташованими на земельних ділянках будівлями, спорудами та іншими об'єктами, нерухомість яких в цивілістичному аспекті є відносною Див.: Титова Н.І. Землі сільськогосподарського призначення: поняття, особливості, склад (правові аспекти) // Землі сільськогосподарського призначення: Права громадян України. Науково-навчальний посібник, с. 17..

В Конституції України зазначається, що земля належить Українському народу на праві власності. Це означає, що в системі суб'єктно-обєктних зв'язків у правовідносинах, Український народ, як суб'єкт права власності на землю, може у передбачених Основним законом держави формах здійснювати своє право власності на цей об'єкт шляхом володіння, користування і розпорядження землею у межах території України.

Особлива охорона державою земель вказує на специфічний правовий режим земель як територіально-просторової та матеріальної основи існування держави у межах кордону України, що характеризується цілісністю і недоторканістю і відображає її суверенітет - як основний принцип функціонування незалежної держави Див.: Андрейцев В.І. Правовий режим землі як основного національного багатства (Коментар до ч.1 ст.1 Земельного кодексу України // Законодавство України. Науково-практичні коментарі. - 2002. - № 4. - С. 21..

У ЗКУ правовий режим землі як основного національного багатства передбачає умовний поділ землі на категорії в залежності від цільового призначення, що дозволяє характеризувати землю не лише як інтегрований, а й диференційований об'єкт права власності і використання, та охорони Див.: Андрейцев В.І. .

У чинному ЗКУ посилюється значимість встановлення цільового призначення земель у адміністративному порядку шляхом прийняття імперативних рішень органами державної влади та місцевого самоврядування. Відповідно до п.п.1,2 ст. 20 ЗКУ, віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Використання і охорона сільськогосподарських угідь має здійснюватись відповідно до природно-сільськогосподарського районування земель, тобто поділу території України з урахуванням природних умов та агробіологічних вимог сільськогосподарських культур. Щодо земель у межах населених пунктів, то у ЗКУ вказується лише на зонування, що має здійснюватись відповідно до закону. Не заперечуючи проти закріпленої у законі форми планування сільськогосподарських угідь, варто зазначити, що такий підхід до планування території не забезпечує цілісності у використанні землі як об'єкта права власності Українського народу і основного національного багатства. У цьому зв'язку вбачається, що більш прогресивними є основні засади і правові форми використання землі як території, закріплені у законах України “Про планування і забудову територій” від 20 квітня 2000 р Офіційний вісник України. - 2000. - № 20 -- Ст. 813., та “Про Концепцію формування національної екологічної мережі”, відповідно до яких планування територій здійснюється на загальнодержавному, регіональному і місцевому рівні.

Характерні ознаки правового режиму землі як основного національного багатства: а) пріоритетність в правовому регулюванні серед інших об'єктів національного багатства; б) підпорядкованість режимів інших об'єктів національного багатства по відношенню до основного об'єкта “земля”; в) обумовленість самостійного правового регулювання відносин, у яких земля виступає в якості самостійного об'єкта або визначає особливості інших об'єктів, що біологічно з нею пов'язані або розміщені на ній; г) приналежність землі як основного національного багатства на праві власності Українському народу; в) наявність особливого режиму охорони земель державно-правовими засобами на національному та транснаціональному рівні Див.: Андрейцев В.І. Правовий режим землі як основного національного багатства (Коментар до ч.1 ст.1 Земельного кодексу України) // Законодавство України. Науково-практичні коментарі. - 2002. - № 4. - С. 15 - 26..

Екстраполюючи зміст цих термінів на методологічні основи економічної теорії "енергія прогресу" Детальніше про юридичну природу методологічних засад економічної теорії "енергія прогресу" див.: Носік В.В. Право власності на землю Українського народу, с. 24 - 58. можна сказати, що до землі як багатства необхідно віднести передусім земну поверхню з всіма її природними ресурси, а також створений людською працею капітал. Водночас сутність основного багатства полягає у тому, що серед всіх природних об'єктів права власності народу, серед всіх категорій земель має бути визначений такий компонент, який є найважливішим у забезпеченні права людини на життя, поступального розвитку економіки, суспільства, достатку кожного громадянина, реалізації конституційних прав і свобод.

Природний потенціал українських ґрунтів дійсно є основним багатством, що з одного боку, має перебувати у власності народу, з іншого - зобов'язує державу забезпечувати їх особливу охорону. Ґрунтовий покрив території України досить різноманітний і складається з понад 650 видів ґрунтів, які за природними якісними характеристиками мають різні властивості залежно від того чи іншого регіону чи місцевості, і не всі з цих видів можуть продукувати врожай зернових культур. Тому основним національним багатством варто визнавати ту частину території України, яка природно покрита ґрунтом, який у законі України “Про охорону земель” від 19 червня 2003 року визначається як природно-історичне органо-мінеральне тіло, що утворилось на поверхні земної кори і є осередком найбільшої концентрації поживних речовин, основою життя та розвитку людства завдяки найціннішій своїй властивості - родючості.

В чинному земельному законодавстві, у державному земельному кадастрі, в теорії земельного права такі території визначаються у складі земель сільськогосподарського призначення як особливо цінні землі. Див.: Титова Н.І. Землі сільськогосподарського призначення: поняття, особливості, склад (правові аспекти) // Землі сільськогосподарського призначення: Права громадян України. Науково-навчальний посібник / За ред. Н.І. Титової, с. 11..

В земельно-правовій літературі ще в радянські часи професор В.Л. Мунтян довів необхідність прийняття закону УРСР “Про охорону ґрунтів” Див.: Мунтян В.Л. Правова охорона ґрунтів Української РСР. -- К.: Наукова думка, 1965. - 99 с.; його ж,: Правові проблеми раціонального природокористування. - Київ.: Вища школа, 1973. - 181с; його ж, Правова охорона природи УРСР. Вид.2-е, доп. - Київ.: Вища школа, 1982. - 229 с., однак цей науковий висновок частково реалізований лише з прийняттям у червні 2003 року закону України “Про охорону земель” який за змістом норм має у більшості своїй загальний, декларативний характер. Тому необхідність розробки і прийняття спеціального закону щодо раціонального використання і охорони ґрунтів у контексті конституційних положень щодо права власності на землю Українського народу залишається актуальною і сьогодні. Адже у чинному Земельному кодексі України ґрунти не визначаються у якості самостійного об'єкта права власності Українського народу і особливої охорони з боку держави Див.: Гавриш С., Зубець М., Новаковський Л. Земля чекає захисту // Голос України. - 2003. -- 15 травня..

У Конституції України поняття “земля” вживається також у значенні об'єкта права власності громадян, юридичних осіб, держави і територіальних громад (ст.14, 142). З точки зору теорії земельного права реалізація суб'єктивних прав на землю передбачає набуття особою у власність чи користування індивідуалізованої за конкретними ознаками земельної ділянки. Закріплене у Конституції України право власності на землю є правом об'єктивним і може стати суб'єктивним лише з волі тієї чи іншої особи за умови, якщо буде вчинено комплекс юридичних, технічних, планувальних, землевпорядних, організаційних та інших дій, спрямованих на формування на місцевості (в натурі) об'єкта такого права у вигляді земельної ділянки з присвоєнням останній індивідуального кадастрового номера. Без формування земельної ділянки не може бути реалізоване конституційне право власності на землю громадян, юридичних осіб, держави, територіальних громад.

В науковій літературі були зроблені спроби юридично визначити поняття земельної ділянки, яке не співпадає з поняттям землі. Зокрема, пропонується земельну ділянку як об'єкт земельних відносин, визначити як частину поверхні земного ґрунту, яка є основою ландшафту, має фіксовану площу, межі і місцезнаходження, а також характеризується певним якісним станом та притаманним їй правовим статусом Див.: Шульга М.В. Актуальные проблемы правового регулирования земельных отношений в современных условиях. Дис. докт. юрид. наук...12.00.06. - Х., 1998. - С. 29.. Відповідно до п.1 статті 79 ЗКУ, земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. При цьому земна поверхня являє собою ґрунтовий шар, а також водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться. Крім поверхневого шару земельна ділянка як об'єкт права власності включає в себе також простір над та під поверхнею ділянки на висоту і глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Однією з природних ознак землі є її нерухомість. Розмежування у законодавстві правового режиму землі та нерухомого майна зумовило до необхідності прийняття таких норм, відповідно до яких правовий режим земельної ділянки був залежним і похідним від права власності на розташовані на ній будівлі, споруди та інші об'єкт нерухомого майна. У ст.120 чинного ЗКУ передбачається, що в разі переходу права власності на будівлю чи споруду право власності на земельну ділянку може переходити до іншої особи на підставі цивільно-правових угод. Не дивлячись на це, проблема співвідношення понять землі і нерухомості залишається актуальною для правової науки і практики Див..: Титова Н.І. Землі сільськогосподарського призначення: поняття, особливості, склад (правові аспекти) // Землі сільськогосподарського призначення: права громадян України. Науково-навчальний посібник / З ред. Н.І. Титової. - Львів: ПАІС, 2005. - С. 15 - 22..

В Конституції України поняття землі та нерухомого майна як об'єктів права власності розмежовуються. Так, у ст.ст. 13, 14 Основного закону держави термін “земля” вживається у самостійному значенні без будь-якого співвідношення з іншими об'єктами нерухомості. Водночас у ст.142 Основного закону зазначається, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, земля що є у власності територіальних громад.

Дійсно, земля завжди сама по собі, в силу об'єктивних факторів є нерухомістю, незалежно від того, чи розміщено на ній те чи інше нерухоме майно. Всі інші об'єкти на землі визнаються нерухомістю, якщо їх не можна відокремити від землі без заподіяння значної шкоди. Таке розуміння співвідношення землі та розташованих на ній майнових об'єктів є загальноприйнятим і закріплюється у цивільному, земельному законодавстві багатьох зарубіжних держав, що є визначальним для регулювання права власності на землю, захисту майнових, фінансових, корпоративних та інших прав і охоронюваних законом інтересів власників землі Див.: Зарубежные модели решения земельного вопроса // Земельный вопрос / Под ред. Е.С. Строева. - М.: Колос, 1999. - С. 270-534..

В ринкових економічних умовах вільного переходу права власності на землю від однієї особи до іншої, доцільно було б у земельному законодавстві передбачити, що земельна ділянка разом з розміщеними на ній будівлями, спорудами та іншими об'єктами, переміщення яких неможливе без заподіяння їм шкоди, визнається об'єктом нерухомості чи нерухомої власності, правовий режим якої визначається у Конституції України, ЗК України та інших законах.

1.3 Правове становище Українського народу в системі суб'єктів здійснення права власності на землю за Конституцією України

Окремого розгляду потребують питання здійснення права власності на землю Українського народу з огляду на існуючі теоретичні і практичні проблеми, пов'язані з неоднозначним тлумаченням норм ст. 13, 14, 142 Конституції України у законотворчому процесі та правозастосуванні.

Розглядаючи суб'єктний склад у здійсненні права власності на землю Українського народу, необхідно, перш за все, погодитись з висловленою в літературі думкою вчених, що не можна ототожнювати поняття “суб'єкти права власності” із поняттям “суб'єкти здійснення права власності”, оскільки перше - характеризує власника, якому належить на праві власності певне майно, друге - осіб, які можуть і не бути власниками, але є уповноваженими законом чи власником здійснювати його правомочності і коло таких осіб може бути досить широким і не завжди наперед визначеним Див.: Пересунько С.І. Паво державної власності та його здійснення в період ринкових реформ в Україні. Дис. канд. юрид. наук... 12.00.03 / Київський університет ім. Т. Шевченка. - К., 1998. - С. 58.. При цьому останніми мають вважатися усі ті особи, яким власник доручає вчиняти щодо належного йому майна ті чи інші дії Див.: Дзера О.В. Становлення інституту права власності в умовах переходу України до ринкової економіки // Право власності в Україні / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, с. 100 - 101..

Питання щодо суб'єктів в структурі відносин власності на землю в Україні є важливими не лише з теоретичної, а й практичної точки зору, оскільки національне земельне законодавство, всупереч Конституції України, визначає такий суб'єктний склад земельних правовідносин власності, який базується на теоретико-правовому вченні лише про три обов'язкові форми права власності на землю - державну, колективну, приватну форми права власності на землю.

У чинних Земельному та Цивільному кодексах України вже по-іншому закріплюється знову ж таки три форми права власності на землю - приватна, державна, комунальна. Суб'єктом права державної власності на всі землі, за виключенням приватної і комунальної форми власності, визнається держава. Суб'єктами права комунальної власності є територіальні громади.

Як до, так і після прийняття Конституції України у науці земельного права були зроблені перші спроби проаналізувати правове становище окремих суб'єктів права власності на землю Українського народу.

Набуття особою громадянства гарантує їй рівні конституційні права і свободи та рівність перед законом. Рівність перед законом прав громадян є основою їх спільності у відношенні до землі як основного національного багатства, що належить всім громадянам як середовище їх життя і має перебувати під особливою охороною держави.

Після проголошення незалежності Український народ здійснив своє природне право на землю у межах кордонів, що історично склались у 1991 році. Відповідно до ч.2 ст. 1 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (ООН, 1966р.), всі народи для досягнення своїх цілей можуть вільно розпоряджатися своїми природними багатствами і ресурсами без шкоди для будь-яких зобов'язань, зумовлених міжнародним економічним співробітництвом, заснованим на принципі взаємної вигоди, та міжнародним правом; ні один народ ні в якому разі не може бути позбавлений засобів існування, що йому належать.

По-друге, природне право народу на свою землю було об'єктивоване у юридичне право власності шляхом прийняття Декларації про державний суверенітет, а згодом і Конституції України.

По-третє, у Конституції України право власності народу не ототожнюється ні з правом власності держави, ні з органами державної влади чи місцевого самоврядування, як вважають представники другої точки зору, які стверджують, що, проголошуючи землю об'єктом права власності Українського народу в особі органів державної влади і місцевого самоврядування, держава як суб'єкт права власності на землі, які їй належать, законодавчо розпоряджається землею Див.: Конституція України. Науково-практичний коментар, с. 70..

По-четверте, названі автори чомусь не приймають до уваги науково-теоретичні висновки вчених конституційного права про місце народу у правовій системі і у політичній організації суспільства, його вольову, активну поведінку і вирішальну роль у здійсненні влади Див.: Ставнійчук М.І. Теоретичні проблеми безпосереднього народовладдя // Проблеми реалізації Конституції України: теорія і практика / Відп. ред. В.Ф. Погорілко: Монографія. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України: А.С.К., 2003. - С. 198 - 232..

По-п'яте, представники “державницької” наукової теорії права власності на землю не враховують, що Конституція України передбачає здійснення народом України права власності на землю і зокрема, розпорядження землею, шляхом реалізації норм Основного закону у формі актів народовладдя через референдум та інші форми безпосередньої демократії.

Беззаперечним нині є той факт, що право Українського народу на володіння землею за походженням, базується на природному праві української нації на свою територію.

Набуття у власність земельних ділянок суб'єктами приватного права не означає втрату для Українського народу правомочності володіння землею, оскільки право володіння народу і правомочність володіння окремої особи - це різні за економічним змістом і юридичною природою явища.

Застосування норм лише цивільного права до регулювання відносин у сфері об'єднання земельних ділянок не забезпечить прозорих умов для функціонування відкритого вторинного ринку набуття права власності на земельні ділянки на засадах вільної конкуренції між потенційними сільськогосподарськими товаровиробниками. Адже ЦК України не визначає для продавців і покупців тих чи інших критеріїв для придбання у власність земельних ділянок подібно до того, як це закріплено у законі України “Про фермерське господарство” у редакції 2003 року.