Право власності на землю українського народу

Важливим елементом у змісті права власності Українського народу на землю є правомочність користування, яка є похідною і в певній мірі залежною від правомочності володіння землею.

Оскільки у Конституції України власником землі на національному рівні є не держава, а Український народ, то розподіл і використання абсолютної і частини диференційної ренти має здійснюватись через приватну і суспільну форми власності з додержанням пропорції прогресивного розвитку суспільства.

Всупереч Конституції України після прийняття ЗКУ у нашій державі відбулась концентрація основних повноважень щодо здійснення прав власника на землю як об'єкта права власності Українського народу у органах виконавчої влади. До прийняття Конституції України у 1991 році законом України “ Про власність” було передбачено, що від імені народу України право виключної власності народу на землю здійснюють Верховна Рада України та органи місцевого самоврядування. Однак положення цього закону не знайшли свого розвитку в ЗКУ 1992 року, у якому Верховна Рада України та органи місцевого самоврядування визнавались суб'єктами здійснення права загальнодержавної і державної власності на землю, а не права власності народу. Конституція України визначає концептуально нові організаційно-правові засади державної влади. Відповідно до ч.2 ст.5 Основного закону України, носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Подібний запис міститься в ч.1 ст. 13 Конституції України щодо здійснення органами державної влади права власності на землю від імені Українського народу. Порівнюючи зміст вказаних норм закону найвищої юридичної сили не важко побачити, що органи державної влади уповноважені від імені народу здійснювати і державну владу в країні, і права власника на землю. При цьому в Конституції України не визначається єдине поняття "органи державної влади", як і не визначається поняття "державна влада". Не здобули належної теоретичної розробки ці питання як в теорії земельного, так і конституційного права.

В сучасних умовах Конституція України передбачає побудову системи органів державної влади, покликаних здійснювати право власності на землю від імені Українського народу, не за їх компетенцією та відповідними напрямками діяльності, а за принципом розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Реалізація Президентом України своїх функцій повинна мати опосередковане відношення до питання здійснення права власності на землю від імені Українського народу, оскільки безпосередньо здійснювати таке право має не глава держави, а органи державної влади та місцевого самоврядування. Завдання Президента України полягає в тому, щоб не допустити порушення норми Конституції про те, що земля є об'єктом права власності Українського народу, запобігти намаганням органів державної влади підмінити вказане право правом виключної державної власності, а також обмежити права територіальних громад щодо розпорядження землею Зокрема, Президент України може у своєму зверненні до народу та у щорічному посланні до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України назвати основні проблемні питання, пов'язані із здійсненням права власності на землю в Україні, запропонувати можливі шляхи їх вирішення. Президент має право проголосити всеукраїнський референдум за народною ініціативою з окремих питань права власності Українського народу на землю..

Використовуючи право законодавчої ініціативи глава держави може вносити до Верховної Ради України законопроекти з питань здійснення та реалізації права власності на землю в Україні. Законопроекти, визначені Президентом як невідкладні, мають розглядатись Верховною Радою позачергово. Керуючись статтею 94 За Конституцією України самостійним правомочним суб'єктом здійснення права власності на землю є Український народ, тобто громадяни України всіх національностей, який може здійснювати у визначених Основним законом держави формах правомочності щодо володіння, користування і розпорядження землею в межах державної території.

РОЗДІЛ II. ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВ ВЛАСНИКА НА ЗЕМЛЮ ВІД ІМЕНІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

2.1 Здійснення Верховною Радою України прав власника на землю від імені Українського народу

Органи державної влади, зазначається у ст. 13 Конституції України, здійснюють права власника на землю від імені Українського народу в межах, визначених цією Конституцією.

В законі “Про власність”, а згодом у ЗК України 1990 року та в редакції 1992 року в системі суб'єктів права державної власності на землю ВР України визнається таким суб'єктом на землі загальнодержавної власності, а не суб'єктом здійснення права власності на землю від імені народу України.

Водночас у чинному ЗК України делегалізовано ВР України як суб'єкта права загальнодержавної власності, а якщо враховувати, що цей закон приймався нею, то ВР України відмовилася від здійснення зазначених повноважень на користь КМ України та інших органів виконавчої влади нижчої ієрархічної ланки Див.: Андрейцев В.І. Земельне право і законодавство суверенної України: Актуальні проблеми практичної теорії, с. 206 -207,;.

За Конституцією України ВР України як суб'єкт здійснення прав власника на землю від імені Українського народу має подвійний правовий статус. З одно боку, вона є суб'єктом здійснення законодавчої влади від імені Українського народу. Відповідно до статті 75 Конституції України, єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України. З другого боку, згідно ч.1 ст. 13 Основного закону держави, цей орган законодавчої влади має реалізувати і права власника на землю також від імені Українського народу. Див.: Кривенко Л.Т. Законодавча влада України // Проблеми реалізації Конституції України: теорія і практика, с. 245..

Законотворчість Верховної Ради України органічно поєднується з правозастосуванням, а також з функціями парламентського контролю та установчою (державотворчою, організаційною) Див.: Конституційне право України / За ред. В.Я.Тація, В.Ф. Погорілка, Ю.М. Тодики - К. - 1999. - С. 185 - 186., що в сукупності дозволяє парламенту забезпечувати реалізацію конституційних положень щодо права власності Українського народу на землю.

Зазначений вище подвійний правовий статус ВР України зумовлює не лише особливості форм, а й меж здійснення прав власника на землю від імені Українського народу. При цьому межі реалізації ВР України прав власника на землю від імені Українського народу визначаються передусім представницьким характером правового становища Парламенту Див.: Андрейцев В.І. Земельне право і законодавство суверенної України: Актуальні проблеми практичної теорії, с. 184 - 185..

Конституція України уповноважує Верховну Раду України приймати закони з будь яких питань права власності на землю, за винятком тих, які вирішуються виключно Всеукраїнським референдумом. При цьому статтями 14 і 92 Основного закону передбачено, що виключно законами України має визначатись набуття і реалізація права власності на землю громадянами, юридичними особами і державою; засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, правовий режим власності, територіальний устрій України.

У науковій літературі з питань земельного, природноресурсового, екологічного права протягом всього періоду розвитку цих галузей права використовується термін “правовий режим землі” Див.: Краснов Н.И. Понятие и особенности правового режима государственного земельного фонда и отдельных категорий земель // Общая теория советского земельного права, с. 345.. У навчальних посібниках із земельного права України правовий режим землі (земельних ділянок) визначається як встановлений законодавством порядок, що визначає правосуб'єктність різних осіб щодо їх використання як об'єкта права власності, землекористування, в т.ч оренди, відновлення й охорони Див.: Андрейцев В.І. Природноресурсове право // Екологічне право, с. 204., межі та способи розпорядження обєктом Див.: Луняченко А.В. Правовий режим земель сільськогосподарського призначення // Земельне право України: Підручник / За ред. Погрібного О.О., Каракаша І.І. - С. 219..

Лише Верховна Рада України наділена повноваженнями забезпечувати володіння землею як об'єктом права власності Українського народу шляхом прийняття законів щодо правового режиму державного кордону, ратифікації міжнародних договорів про режим державного кордону України із сусідніми країнами, співробітництво та взаємодопомогу з прикордонних питань, встановлення державного кордону як лінії і вертикальної поверхні, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України - суші, вод, надр, повітряного простору.

Виключність Українського народу на володіння територією в межах існуючих кордонів є визначальною для розробки основних засад реалізації Верховною Радою України від імені Українського народу таких правомочностей, як використання землі та розпорядження землею. Див.: Андрейцев В.І. Земельне право і законодавство суверенної України: Актуальні проблеми практичної теорії, с. 184 - 189; Заєць О.І. Розвиток сучасної правничої думки про право власності на природні ресурси та комплекси в Україні // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. - 2005. - Вип.. 63. - С. 9 - 13..

Реалізація Верховною Радою України правомочності користування землею від імені Українського народу має особливості порівняно із здійсненням такого права у суб'єктивному значенні громадянами, юридичними ми особами та державою. Виходячи з економічної суті користування землею, Верховна Рада України як орган державної влади і суб'єкт здійснення прав власника на землю від імені Українського народу, у межах своїх повноважень має створювати юридичні засади для ефективного і раціонального використання земель сільськогосподарського і несільськогосподарського призначення в інтересах всього Українського народу, враховуючи при цьому методологічні основи прогресивного економічного розвитку економіки і суспільства Детальніше про це див.: Носік В.В. Право власності на землю Українського народу, с. 24 - 58..

Виходячи із змісту статей 13, 14, 92 Конституції України, здійснення Верховною Радою України правомочності користування землею від імені Українського народу зобов'язує Парламент приймати закони, у яких мають бути визначені правовий режим землі як основного національного багатства, правове становище фізичних і юридичних осіб як суб'єктів земельних правовідносин, підстави, порядок набуття і реалізації громадянами, юридичними особами і державою права власності на землю, а також гарантії захисту суб'єктивних прав на землю, виконання обов'язків власниками і землекористувачами щодо охорони і раціонального використання землі, збереження навколишнього природного середовища, організаційно-правові засади діяльності інших органів державної влади та місцевого самоврядування у сфері регулювання земельних відносин.

Виключний характер правомочності Українського народу на володіння землею зумовлює особливості реалізації Верховною Радою України права розпорядження землею від імені Українського народу.

Оскільки чинний ЗКУ не визнає права власності Українського народу на землю, то й право Верховної Ради на розпорядження землею від імені Українського народу не закріплюється у цьому законі подібно до того, як це зроблено і інших природноресурсових законах, що цілком справедливо піддається критиці у науковій літературі Див.: Андрейцев В.І. Конституційно-правові імперативи використання власності на землю // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. - 2004. - Вип..59. - С. 140 - 143..

В науці земельного права України обстоюється думка про те, що прийняття загально галузевого кодифікаційного акта у формі нового за змістом ЗК України доцільно створити і прийняти концептуальний закон, яки й дав би можливість закріпити загальні напрями (концепцію) розвитку і кодифікації земельного законодавства України та провести внутрішньогалузеву кодифікацію земельного законодавства.

Після прийняття ЗКУ в науковій літературі висловлюються також думки про те, що найбільш ефективним шляхом розвитку сучасного земельного законодавства має бути інституційний підхід до прийняття законів і тому кодекс слід приймати, насамперед, як правову основу, ідеологічну і методологічну базу формування земельного законодавства найближчих років, а не як повністю завершену і достатню систему правових норм.

Здійснення Верховною Радою України прав власника на землю від імені Українського народу поєднується не лише із законодавчою функцією Парламенту, а й установчою або ж державотворчою.

В земельному законодавстві і в науці земельного права "територія" розуміється як земля чи земельна ділянка з відповідним правовим режимом, а територіальний устрій - як складова частина функції планування використання і охорони земель (територій). Тому, вирішуючи питання і проблеми територіального устрою в межах установчої функції, Верховна Рада України водночас здійснює право власності на землю від імені Українського народу шляхом реалізації такої регулятивної функції, як планування використання і охорони земель різних категорій.

Здійснення Верховною Радою України від імені Українського народу державної влади і прав власника на землю має базуватись на виваженому підході до застосування імперативних і регулятивних методів при вирішенні питань перспективи розвитку і організації територій населених пунктів, районів, областей, регіонів Див.: "Про Концепцію сталого розвитку населених пунктів" /Постанова Верховної Ради України від 24 грудня 1999 року // Офіційний вісник. - 2000. - №1 (21.01.2000)..

Земельний кодекс України не лише позбавляє Верховну Раду правомочності розпорядження землею від імені Українського народу, а й не передбачає можливості реалізації цієї правомочності щодо земель державної власності, оскільки ці повноваження закріплені за органами виконавчої влади. Водночас виходячи з конституційних положень дворівневої концепції права власності на землю Українського народу, Верховна Рада України зобов'язана самостійно здійснювати правомочність розпорядження землею. У виключних випадках, передбачених законом, окремі повноваження щодо розпорядження землею від імені Українського народу можуть бути делеговані Верховною Радою України Уряду. Однак при цьому Верховна Рада України як безпосередній представницький державний орган інтересів Українського народу має залишити за собою можливість реалізації функції розподілу і перерозподілу земель у визначених законодавством випадках.

Важливою регулятивною функцію здійснення вищим органом законодавчої влади права власності на землю від імені Українського народу є парламентський контроль, зокрема, здійснення контролю за додержанням законодавства, за діяльністю Кабінету Міністрів України.

Правове становище ВР України як суб'єкта здійснення прав власника на землю від імені Українського народу має особливості, які вирізняють правовий статус цього органу державної влади серед інших суб'єктів здійснення права власності на землю Українського народу: Верховна Рада України має подвійний правовий статус: з одно боку, вона є суб'єктом здійснення законодавчої влади, з іншого - має реалізувати права власника від імені Українського народу; цей представницький орган державної влади не може приймати рішення щодо реалізації тих прав власника на землю, які віднесені Конституцією держави лише до повноважень Українського народу як виключного власника землі в межах державної території України; ВР України, виражаючи інтереси Українського народу, який вона представляє, не може діяти у своїх інтересах, чи у інтересах інших органів державної влади, окремих фізичних та юридичних осіб у тих випадках, коли необхідно здійснювати права власника на землю від імені нашого народу.

2.2 Межі та форми здійснення органами виконавчої влади прав власника на землю від імені Українського народу

У конституційно-правовому механізмі здійснення прав власника на землю від імені Українського народу органи виконавчої влади є складовим елементом, який, згідно ст. 13 Основного закону держави, має у взаємодії з іншими органами державної влади і місцевого самоврядування забезпечувати здійснення прав власника на землю від імені Українського народу у визначених Основним законом межах.

За Конституцією України в системно-структурному вираженні органи виконавчої влади поділяються на три організаційно-правові рівні: вищий - Кабінет Міністрів України, центральний - міністерства, державні комітети та інші центральні органи виконавчої влади; місцевий (або територіальний) рівень - місцеві державні адміністрації (обласні, районні, Київська та Севастопольська міські), а також Рада міністрів АР Крим. Для органів кожного з цих рівнів Конституція України закріплює відповідні повноваження та правові форми їх реалізації. Оскільки виконавча влада є самостійною складовою у механізмі державної влади, то, виходячи із змісту статті 13 Основного закону, органи цієї гілки влади не можна не розглядати як можливих суб'єктів здійснення прав власника на землю від імені Українського народу у межах їх повноважень.

У Конституції України відсутні норми, які закріплювали б конкретні права власника, що мали б здійснювати від імені Українського народу КМ України та інші центральні та місцеві органи виконавчої влади. Більше того, у Конституції України повноваження КМ України ототожнюються зі здійсненням управління різними об'єктами державної власності, яке за своїм функціональним призначенням та змістом значно ширше функцій розпорядження та може включати різні управлінські функції - ліцензування, сертифікацію, реалізацію тощо, а повноваження місцевих державних адміністрацій у цій частині зовсім не передбачаються Див.: Андрейцев В.І. Там само, с. 197 - 198.. Нічого про це не сказано і в проекті закону України “Про Кабінет Міністрів України”. Не дає відповіді на це питання і ЗКУ, у якому й не згадується, що вищий, центральні та місцеві органи виконавчої влади мають здійснювати чи зобов'язані забезпечувати реалізацію прав власника на землю від імені Українського народу.

Водночас, як уже зазначалось, ЗКУ, перекручуючи зміст Конституції України, визнає землю Українського народу об'єктом права власності держави і тому здійснення такого права власності покладає на Кабінет Міністрів України, РМ АР Крим, обласні і районні державні адміністрації. При цьому така концепція реалізації права власності на землю в Україні вважається, на думку окремих вчених, такою, що відповідає Конституції України, оскільки остання у статті 116 визначає межі здійснення права державної власності Кабінетом Міністрів України і ці повноваження можуть бути поділені між іншими органами державної виконавчої влади Див.: Новаковський Л., Будзилович І. Уроки земельного реформування, с. 84..

Внаслідок закріплення у ЗКУ не узгодженої з Конституцією України концепції здійснення права власності на землю в суспільстві і державі втілюються у життя не обґрунтовані з точки зору економічної, політичної, соціальної, правової, адміністративно-територіального устрою тощо потреби у межуванні земель держави і територіальних громад; обмежуються права територіальних громад у реалізації прав власника на землю, що призводить до зменшення надходжень до місцевих бюджетів від використання землі в межах території ради; запроваджується централізована адміністративно-бюрократична, складна за процедурою система розпорядження землею і регулювання земельних відносин з боку органів виконавчої влади, підпорядкованих Президенту України. Крім того, Парламент не може ефективно впливати на прийняті Урядом рішення у сфері розпорядження землею, оскільки лише Президент України вправі скасовувати акти Кабінету Міністрів України та Ради Міністрів АР Крим, місцевих державних адміністрацій, настають також інші не правові, не демократичні наслідки.

Перш за все, виконавча влада є відносно самостійною серед інших гілок державної влади. Однак це не означає автономного існування виконавчої влади стосовно інших органів державної влади, оскільки державна влада за змістом єдина і реалізується через органи державної влади, повноваження між якими розподілені таким чином, що вони є самостійними у реалізації своєї компетенції у встановлених Конституцією межах і взаємодіють між собою за допомогою певних важелів взаємних стримувань і противаг Див.: Авер'янов В.Б. Органи виконавчої влади в Україні // Органи державної влади України , с. 249 - 250..

Аналіз закріпленої у Конституції України компетенції Кабінету Міністрів України та інших органів виконавчої влади показує, що у Основному законі не міститься припису, згідно з яким Уряд та місцеві державні адміністрації мають здійснювати права власника на землю від імені народу.

До основних повноважень органів виконавчої влади, які опосередковано стосуються здійснення прав власника на землю від імені Українського народу цими державними органами, можна віднести: забезпечення державного суверенітету і економічної самостійності; виконання Конституції і законів України, актів Президента України; вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; забезпечення політики у сфері охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності; здійснення управління об'єктами державної власності відповідно до закону; виконання інших функцій, визначених Конституцією та законами України, актами Президента України.

Конституційно-правове становище КМ України вирізняється тим, що одним з головних повноважень Уряду та інших органів влади є виконання Конституції України, законів та Указів Президента України

За своїм правовим становищем КМ України як вищий орган окремої гілки влади - виконавчої, підзвітний і підконтрольний законодавчому органу. Тому повноваження щодо здійснення прав власника на землю від імені Українського народу є похідними і залежними від функцій органу законодавчої влади.

Як зазначається у статті 116 Конституції України, КМ України забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України. Оскільки земля, як об'єкт права власності Українського народу, є основою державного (територіального) і національного суверенітету, то КМ України через систему підпорядкованих йому міністерств і відомств має вживати заходів щодо додержання правового режиму земель прикордонних територій, проведення демаркації і делімітації державного кордону, забезпечення недоторканості території держави тощо, враховуючи при цьому конституційні обмеження у реалізації Урядом своїх повноважень.

Конституція України уповноважує Кабінет Міністрів України забезпечувати рівні умови розвитку всіх форм власності.

Кабінет Міністрів України може забезпечувати здійснення прав власника на землю від імені Українського народу шляхом прийняття постанов та розпоряджень. Згадані форми застосування Конституції України, законів та Указів Президента можуть мати як нормативний, так і індивідуальний характер. Як зазначається в літературі, за час незалежності України КМ України було прийнято більше 20 постанов, що регулюють відносини у сфері використання і охорони лише земель сільськогосподарського призначення Див.: Ковальчук Т.Г. Окремі питання правового регулювання інституційно-функціонального забезпечення ефективного використання, відтворення та охорони земель сільськогосподарського призначення // Вісниу Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. - 2005. - Вип.. 66. - С. 85..

Особливою правовою формою регулятивної функції вищого органу державної виконавчої влади у сфері земельних відносин стали Декрети КМ України, які у 1992-1993 роках були прийняті Урядом України з метою забезпечення виходу держави з кризового стану. За рішенням Верховної Ради України вказані джерела права мають силу закону. Серед таких законодавчих актів варто назвати Декрет КМ України від 26 грудня 1992 року “Про приватизацію земельних ділянок”, яким було визначено механізм приватизації земельних ділянок громадянами України та скасовано мораторій на відчуження переданих у приватну власність земельних ділянок.

У межах визначених Основним законом повноважень, Кабінет Міністрів України має забезпечувати здійснення права власника на землю від імені Українського народу разом з підпорядкованими йому іншими центральними органами виконавчої влади УК. - 1999. - 17 грудня.

Недосконалість існуючої Схеми взаємодії центральних органів державної виконавчої влади щодо здійснення прав власника на землю полягає в тому, що правове становище названих органів не виключає паралелізму та дублювання функцій у їх діяльності Див.: Постанова Верховної Ради України “Про стан реалізації адміністративної реформи стосовно вдосконалення діяльності органів виконавчої влади” від 2 листопада 2000 року //.

Відповідно до ст. 118 Конституції України, виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації, повноваження яких передбачені у ст.. 119 Основного закону, а також в Законі України “Про місцеві державні адміністрації” від 09.04.1999 р ВВР. - 1999.- № 20-21. - Ст.190. В межах своїх повноважень названі органи здійснюють виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізують повноваження, делеговані їй відповідною радою.

Місцеві органи виконавчої влади, подібно до центральних органів виконавчої влади, не наділені повноваженнями здійснювати права власника на землю від імені Українського народу Див.: Андрейцев В.І. Земельне право і законодавство суверенної України: Актуальні проблеми практичної теорії, с. 198..

2.3 Конституційно-правовий механізм здійснення органами місцевого самоврядування прав власника на землю від імені Українського народу

Від імені Українського народу, зазначається у статті 13 Основного закону, права власника на землю здійснюють органи місцевого самоврядування у межах, передбачених Конституцією України. При цьому межі здійснення прав власника на землю від імені народу України не конкретизується в інших статтях Основного закону держави. Тому закономірно виникають питання теоретичного і практичного характеру щодо того, які повноваження, в якому обсязі, порядку та в яких правових формах може реалізувати сільська, селищна, міська рада та їх виконавчі органи, здійснюючи права власника на землю від імені народу.

У Європейські хартії про місцеве самоврядування та Всесвітній декларації місцевого самоврядування під поняттям “місцеве самоврядування” розуміється гарантоване державою право та реальну здатність органів місцевого самоврядування регламентувати частину місцевих справ і управляти нею, діючи в межах закону, під свою відповідальність і інтересах місцевого населення. Основними формами його здійснення визнаються ради, їх виконавчі органи, збори громадян, референдуми та інші форми безпосередньої демократії Див.: Батанов О.В. Конституційні засади місцевого самоврядування в Україні // Проблеми реалізації Конституції України: теорія і практика, с. 489.

У конституційному механізмі здійснення прав власника на землю від імені Українського народу органи місцевого самоврядування характеризуються складним правовим статусом: вони є представницьким конституційним органом місцевої влади з власною компетенцією; законом наділяються делегованими повноваженнями державної виконавчої влади; є суб'єктом здійснення прав власника на землю від імені Українського народу. Перша властивість правового становища сільських, селищних, міських рад характеризує їх як органи публічної влади територіальної громади, оскільки за Конституцією України народу здійснює владу через органи місцевого самоврядування, які обираються шляхом вільного, таємного, рівного, прямого і загального голосування громадян. У здійсненні прав власника на землю від імені Українського народу представницька влада місцевого самоврядування виражає волю всіх громадян і жителів територіальної громади щодо володіння, користування і розпорядження землею на рівні окремо взятої територіальної громади.

Водночас стаття 143 Конституції України передбачає, що органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади. Самоврядування поширюється на всю територію громади, а також на всіх фізичних і юридичних осіб села, селища, міста. При цьому територію самоврядної адміністративно-територіальної одиниці становлять землі населеного пункту (кількох населених пунктів, об'єднаних спільною територією) та прилеглі до них землі загального користування, призначені для розвитку населеного пункту, рекреаційні зони та інші землі незалежно від цільового призначення та форм власності. Здійснюючи права власника на землю від імені Українського народу, органи місцевого самоврядування мають забезпечувати економічні, соціальні, та інші інтереси громадян, пов'язані з використанням землі у межах певної території, що історично сформувалась і юридично належить до тієї чи іншої громади.

У ЗКУ не визначаються повноваження органів місцевого самоврядування щодо здійснення прав власника на землю від імені Українського народу, оскільки право власності народу на землю у цьому законі безпідставно замінено суб'єктивним правом власності територіальної громади у формі комунальної власності.

Однак право комунальної власності на землю за своєю юридичною природою є правом суб'єктивним, реалізація якого передбачає вирішення усіх земельних питань в інтересах громади.

Реалізація прав власника на землю органами місцевого самоврядування від імені Українського народу передбачає видання ними таких актів “застосування права”, як рішення, ухвали, розпорядження, а вся їх діяльність у цій сфері є ні чим іншим, як правозастосовчою діяльністю. Разом з тим, у процесі здійснення прав власника на землю від імені Українського народу має місце і правотворча діяльність муніципальних органів, а у окремих випадках прийняті органами місцевого самоврядування акти мають регулятивний характер. Тому не випадково Верховна Рада України одним з пріоритетних напрямів діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування у сфері місцевого і регіонального розвитку визначає забезпечення територіальності місцевого самоврядування - воно має здійснюватись на територіях, які відмежовані одна від одної, а також повсюдності такого самоврядування - воно має здійснюватися не лише в межах населених пунктів, а й на прилеглих до населених пунктів територіях з питань місцевого самоврядування Постанова Верховної Ради України “Про рекомендації парламентських слухань про законодавчі аспекти регіональної політики та місцевого самоврядування” від 5 червня 2003 року // ВВР України. - 2003. -- № 46. .

У Конституції України лише у статті 142 мова йде про землю територіальної громади, у якій матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування, крім інших об'єктів, визнається земля, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Зокрема, у ЗК України ця стаття тлумачиться у контексті права комунальної власності як однієї з форм власності на землю, у рамках якої територіальні громади через свої органи реалізують суб'єктивне право власності на землю у межах села, селища, міста, а також за межами населених пунктів на земельні ділянки під об'єктами комунальної власності.

При цьому сільські, селищні, міські ради можуть делегувати окремі правомочності щодо здійснення прав власника на землю від імені Українського народу районним і обласним радам як представницьким органам вищого рівня, якщо виникає потреба і задоволенні спільних інтересів народу декількох територіальних громад. Той факт, що територіальна громада не може бути суб'єктом права власності на землю підтверджується нормою ст.. 14 Конституції України, у якій територіальні громади не зазначаються як можливі суб'єкти набуття і реалізації права власності на землю. При такому підході до розуміння норми ст.. 142 Конституції України не вбачаються юридичні підстави і практичні потреби для оформлення територіальній громаді суб'єктивного право власності землю у межах її території громади, оскільки для цього місцеві ради наділяються повноваженнями здійснювати від імені Українського народу правомочності власника землі на своїй території.

Крім того, при такому підході до тлумачення норми ст.. 142 Конституції України відразу ж стає очевидною невідповідність ЗК України і відповідного закону щодо розмежування земель державної і комунальної власності, розпорядження землею в межах і за межами населених пунктів, необхідність у визначенні передбаченого у ЗКУ так званого права спільної власності на землю територіальних громад.

Виключність правомочності Українського народу на володіння землею в межах території держави зобов”язує органи місцевого самоврядування забезпечити реалізацію цього права на території громади. Правомочність володіння землею від імені Українського народу має постійний характер, тобто не залежить від суб'єктивних прав громадян, юридичних осіб на земельні ділянки в межах територіальної громади. Органи місцевого самоврядування не можуть здійснювати від імені Українського народу інші правомочності власника, не маючи чітко визначених меж територіальної громади, оскільки сфера впливу органів місцевого самоврядування поширюється виключно на територію громади.

Виходячи із змісту норми статті 13 Основного закону держави, та чи інша міська, сільська, селищна рада не може заборонити громадянам чи юридичним особам з інших територіальних громад чи адміністративно-територіальних одиниць набувати і реалізувати права на земельну ділянку на своїй території, оскільки це порушуватиме право власності Українського народу на землю, з огляду на рівність всіх громадяни України своїх правах незалежно від того, де вони фактично проживають

Здійснюючи право володіння землею від імені Українського народу, органи місцевого самоврядування можуть визначати кількісний та якісний склад земель територіальної громади, розробляти перспективи і стратегію соціально-економічного розвитку територій на основі територіального планування, прогнозувати доходи місцевого бюджету, контролювати використання землі, забезпечувати охорону довкілля, використання природних ресурсів.

Здійснення органами місцевого самоврядування права користування від імені Українського народу передбачає забезпечення цими органами ефективного, екологічного, раціонального використання території громади, можливість для органів місцевого самоврядування використовувати особливості землі як просторового операційного базису для місць розселення і виробничої діяльності людей, головного засобу виробництва у сільському і лісовому господарстві, об'єкта природного середовища, можливість одержувати надходження до місцевих і державного бюджету, вирішувати інші соціально-економічні питання в інтересах громади і народу України.

Сільські, селищні, міські ради можуть забезпечувати також реалізацію і права розпорядження землею в межах територіальної громади від імені Українського народу.

Здійснення правомочності розпорядження землею від імені Українського народу обмежене в просторі, в часі, за змістом, а також організаційно-правовими формами самоврядування.

Встановлення та зміна цільового призначення та функціонального використання земельних ділянок в межах територіальної громади є основою для розпорядження землею, однак не розкриває всього змісту суті цієї правомочності.

Здійснення органами місцевого самоврядування прав власника на землю від імені Українського народу не вичерпується лише вказаними правомочностями володіння, користування і розпорядження землею, оскільки органи місцевого самоврядування, згідно чинного законодавства, забезпечують також регулювання земельних відносин на відповідній території Детальніше про це див.: Носік В.В. Право власності на землю Українського народу, с. 355 - 359..

ВИСНОВКИ

В сучасних умовах правове регулювання відносин власності на землю відбувається у двох паралельних площинах, кожна з яких має свою методологічну основу, яка не дозволяє поєднати їх між собою в одну цілісну і завершену юридичну модель здійснення права власності на землю Українського народу. Вихід із такого стану правового регулювання відносин власності на землю вбачається в необхідності імплементації у правову систему України юридичної моделі здійснення права власності на землю відповідно до Конституції України з врахуванням фундаментальних висновків економічної і філософської теорії "енергія прогресу" щодо землі і грунту як основи багатства нації і народу та прогресивного економічного розвитку суспільства.

Здійснення права власності на землю Українського народу полягає в наступному: а) закріплювати визнану в суспільстві свободу особи на земельну власність як соціальну цінність; б) гарантувати набуття і реалізацію суб'єктивного права власності на землю; в) встановлювати в суспільстві межі можливої, необхідної і дозволеної поведінки у здійснення відповідними суб'єктами права власності на землю; г) визначати правовий статус власників і не власників землі; д) регулювати суспільні відносини земельної власності; д) забезпечувати повернення частини капіталу для відновлення родючості ґрунту; е) забезпечувати вільну підприємницьку діяльність на землі і форми власності на створений капітал; є) встановлювати податки на землю та капітал; ж) забезпечувати охорону землі як основного національного багатства; є) запобігати незаконному втручанню держави у свободу здійснення права власності на землю; ж) гарантувати власникам землі - сільськогосподарським виробникам капіталу вільно розпоряджатися ним на внутрішньому і зовнішньому ринках; ж) встановлювати форми і способи реалізації конституційних гарантій права власності на землю.

Єдиним суб'єктом здійснення від імені Українського народу всіх його правомочностей власника землі в межах території держави виступає Верховна Рада України як представницький орган державної влади. Інші органи державної влади у межах своїх повноважень мають забезпечувати реалізацію Верховною Радою України норм Конституції та законів у сфері здійснення прав власника на землю від імені Українського народу. У виключних випадках, передбачених законом, забезпечення реалізації окремих прав власника Українського народу на землю від його імені може здійснювати Кабінет Міністрів України як вищий орган виконавчої влади. Самостійними суб'єктами здійснення прав власника на землю на місцевому та регіональному рівні є сільські, селищні, міські ради. Конституційні гарантії права власності на землю - це закріплені у нормах Основного закону держави універсальні загальновизнані імперативи та способи здійснення зазначеними у Конституції України суб'єктами права власності на землю, а також норми-принципи, які визначають юрисдикційні і позаюрисдикційні форми і засоби захисту земельних та інших прав Українського народу, громадян, юридичних осіб, держави як власників землі, охорони землі як основного національного багатства з метою забезпечення правопорядку у сфері земельних відносин.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1.Андрейцев В.И. Право собственности на землю и другие природные ресурсы: проблемы реформирования // Андрейцев В.И. Земельная реформа: Приватизация. Экология. Право. (Сборник эксклюзивных очерков и нормативно-правовых актов). - К.: УЭ АН, 1997. - С. 53 -54.

2.Андрейцев В.І. Правовий режим землі як основного національного багатства (Коментар до ч.1 ст.1 Земельного кодексу України. // Законодавство України. Науково-практичні коментарі. - 2002. - № 4. - С. 16;

3.Вівчаренко О.А. Право власності на землю в Україні: (актуальні проблеми), с. 180;

4.Носік В.В. Право власності на землю в Україні // Право власності в Україні: Навч. посіб., с. 432 - 499.

5.Пронська Г.В. Право колективної власності у підприємницькій діяльності в Україні // Матеріали наук.-практ. конференц. “Концепція розвитку законодавства України”. - К., 1996. - С. 272-273;

6.Луць В.В. До врегулювання відносин власності у новому Цивільному кодексі України. // Тези доп. і наук. повід. наук.-практ. конф. “Проблеми підготовки нового Цивільного кодексу України”. - К., 1993. - С. 53-58;

7.Коссак В.М. Цивільний кодекс України як джерело регулювання відносин з іноземним елементом // Там само, с. 41-43;

8.Сіренко В.Ф. Правові проблеми колективної власності в Україні. Круглий стіл // Право України. - 1996. - № 1. - С. 28; Семчик В.І. Деякі питання права колективної власності // Там само, с. 8-11.

9.Мунтян В.Л. Деякі актуальні проблеми правового регулювання земельних відносин в Україні // Что делать?, с. 77 - 81.

10.Янчук В.З. Теоретические проблемы аграрного права Украины // Правовые проблемы земельной и аграрной реформы в странах Центральной и Восточной Европы, России, Беларуси, Украины и других стран СНГ, государствах Балтии: Тезисы докладов Международного конгресса. Минск, 9 -10 сентября 1999 года, с. 101.

11.Каракаш И.И. Право собственности на объекты природного происходжения // Экологическое право Украины. Курс лекций / Под ред. И.И. Каракаша. - Одесса: Латстар, 2001. - С. 68.

12.Кулинич П. Земля і Конституція: про деякі положення Основного закону щодо землі та дискусії навколо них // Вісник “Фермер України”. - 2001. -- № 11(32). - С. 4 - 5.

13.Шевченко Я.М., Венецька М.В., Кучеренко І.М. Проблеми вдосконалення правового регулювання права приватної власності, с. 7.

14.Андрейцев В.І. Земля як об'єкт інтеграційного і диференційованого правового регулювання // Екологічне право: Особлива частина / За ред. В.І. Андрейцева, с. 194 - 206;

15.Земельне право: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів /За ред. В.І. Семчика, і П.Ф. Кулинича. - К.: Видавничий дім “ІнЮре”, 2001. - С. 14 -15;

16.Ерофеев Б.В. Земельное право: Учебник. - М.: Новый юрист, 1998. - С. 13-14;

17.Чубуков Г.В. Земельная недвижимость в системе российского права // Государство и право. - 1995. - № 9. - С. 8.

18.Вовк О.М. Право громадян на землю в сільській місцевості. Автореф. дис. канд. юрид. наук.12.00.06. -Х., 1997. - 17 с.

19.Вівчаренко О.А. Гарантії права власності на землю в Україні. Автореф. дис. канд. юрид. наук... 12.00.06 / Національна академія наук України, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. - К., 2005. - 20 с.

20.Луняченко А.В. Правовий режим земель сільськогосподарського призначення, які належать громадянам на праві власності. Автореф. дис. канд.. юрид. наук... 12.00.06 / Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - К., 2002. - 16 с.

21.Заставська Л.П. Право власності на землю в Україні (Розвиток та основні риси) Автореф. дис. канд.. юрид. наук... 12.00.06 / Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - К., 2003. - 19 с., та інш.

Размещено на Allbest.ru