Теоретичні проблеми представництва прокуратурою інтересів держави в арбітражних судах

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

Руденко Микола Васильович

УДК 347.963

ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ПРЕДСТАВНИЦТВА ПРОКУРАТУРОЮ ІНТЕРЕСІВ ДЕРЖАВИ В АРБІТРАЖНИХ СУДАХ

Спеціальність: 12.00.10 - судоустрій; прокуратура та адвокатура

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Харків - 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант доктор юридичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, академік Академії правових наук України, Грошевий Юрій Михайлович, віце-президент Академії правових наук України (м.Харків)

Офіційні опоненти

доктор юридичних наук, професор Долежан Валентин Володимирович, завідувач кафедри публічного права Волинського державного університету імені Лесі Українки ( м. Луцьк );

доктор юридичних наук, професор Нор Василь Тимофійович , декан юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, член-кореспондент Академії правових наук України;

доктор юридичних наук, професор Розовський Борис Григорович , проректор з наукової роботи Луганського інституту внутрішніх справ МВС України, Заслужений юрист України.

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра правосуддя юридичного факультету, Міністерство освіти і науки України (м.Київ).

Захист відбудеться 9,06,2001 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.03 в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого ( 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого ( 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77 ).

Автореферат розісланий 7,05, 2001 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Жигалкін П.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Конституція України від 28 червня 1996 року однією з функцій прокуратури закріпила нову - представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом (п.2 ст.121). Тому актуально освітити на теоретичному рівні ряд проблем, що виникли у зв`язку із здійсненням прокурором представництва інтересів у суді, а саме - арбітражному. Грунтовні наукові дослідження в Україні на цю тему не проводились. Окремі аспекти взаємовідносин прокуратури та арбітражних органів, зокрема, розглядались у юридичній літературі періоду діяльності держарбітражів, але через перетворення цих органів у суди ці дослідження втратили актуальність.

Вказана проблема заслуговує самої серйозної уваги як з теоретичного, так і з практичного боку. Сутність її полягає в тому, що стан законності і правопорядку залежить від додержання норм і принципів не тільки матеріального, але ще у більшому ступені і процесуального права. Тому участь прокурора у арбітражному судочинстві на захист інтересів держави в повній мірі може сприяти зміцненню законності в сфері економічних та інших правовідносин України. Саме відсутність комплексного дослідження представницьких форм участі прокуратури в арбітражних судах визначила необхідність вивчення проблем взаємовідносин цих державних інституцій як елементів судово-правової та економічної реформ.

При написанні даної роботи враховувався ступінь дослідженості інституту прокурорського нагляду. Значний внесок у розвиток його теоретичніх основ зробили такі вчені, як Д.М. Бакаєв, В.І. Басков, С.Г. Березовська, А.Д. Берензон, Ю.М. Грошевий, Л.М. Давиденко,В.В. Долежан, В.К. Звирбуль, В.С. Зеленецький, П.М. Каркач,І.Я.Клівер, В.В. Клочков, Б.В. Коробейников, В.В. Кравчук, В.Д. Ломовський, І.Є.Марочкін, А.Р. Михайленко, Л.А. Ніколаєва, В.Т. Нор, Ю.Є. Полянський, Б.Г. Розовський,В.П.Рябцев, В.М. Савицький, В.І. Сапунков, А.П. Сафонов, К.Ф. Скворцов, А.Ф. Смирнов, Є.А. Суботін, Г.С. Тарнавський, В.Я. Тацій, Є.Б. Черв`якова, В.І. Шинд, В.Б. Ястребов.

Під час побудови організаційно-представницьких конструкцій та моделювання інстанційних змін автор спирався на досягнення науки цивільного процесуального права - зокрема, труди Р.Є. Гукасяна, А.М. Гурвича, А.А. Добровольського, В.В.Комарова, Е.А. Мурад`яна, Є.Г. Пушкара, В.І. Тертишнікова, М.К. Треушникова, М.В. Ченцова, М.Й. Штефана, Н.Г. Юркевича, а також вчених, що займаються проблемами арбітражного (господарського) процесу,- Т.Є. Абової, В.М. Аргунова, Г.А.Васильєва , В.А. Вітрянського, В.Н. Гапєєва, В.Г. Голованова, І.М. Зайцева, Р.Ф. Калістратової, М.І. Клеандрова, В.К. Мамутова, Г.Л. Осокіної, М.І. Останнього, І.Г. Побірченко, Б.Н. Пугинського, В.С. Тадевосяна, К.С. Юдельсона, Б.Н. Юркова, Г.В. Яковлевої, В.В. Яркова. Знайшли тут відображення також праці філософів Г. Гегеля і О. Лосєва, економіста Дж.М. Кейнса.

Разом з тим, аналіз спеціальної літератури з даної проблематики дозволяє зробити висновок про те, що тривалий час зусилля вчених та практиків, які освітлюють проблеми участі прокурора у цивільному, а також і в арбітражному судочинствах, були спрямовані, в основному, на вдосконалення його процесуального статусу, але при цьому взагалі не існує комплексних розробок організаційних аспектів цієї діяльності. Звернемо увагу і на той факт, що конституційне формулювання “представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді у випадках, передбачених законом” у значному ступені не визначено, в наслідок чого в науковій літературі існують різні точки зору на розуміння юридичної сутності цього терміну. Таким чином, досі не вироблений адекватний понятійний інструментарій, необхідний для юридичного обгрунтування правильних висновків. Все вищезазначене підтверджує актуальність виконаної роботи.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обрана тема дисертаційного дослідження базується на планах наукових досліждень кафедри організації судових та правоохоронних органів Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого і являє собою складовий елемент цільової комплексної програми “Проблеми удосконалення організації і діяльності суду та правоохоронних органів в умовах формування соціальної, правової, демократичної держави” (номер держреєстрації 0186.0.099031).

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є створення концепції представництва прокуратурою інтересів держави в арбітражних судах, що включає в себе участь в арбітражному процесі прокурора на захист інтересів держави і розробку на цій основі пропозицій щодо вдосконалення норм чинного законодавства, і в першу чергу - про прокуратуру та арбітражно- процесуального, спрямованого на покращення діяльності прокурорів в арбітражному судочинстві.

Задачі дослідження сформульовані відповідно до поставленої мети і полягають у тому, щоб:

- проаналізувати гносеологічну сутність конституційної функції органів прокуратури - представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом, зокрема - довести, що ця функція виступає в якості новели законодавства про прокуратуру України;

- дослідити юридичну природу представництва прокурором інтересів держави в арбітражному суді та надати загальну характеристику його структурних елементів;

- розкрити специфіку прокурорсько-представницьких правовідносин стосовно стадій арбітражного процесу і показати особливості правового статусу прокурора у кожній з них;

- окреслити предмет і межі прокурорського нагляду за законністю виконавчого провадження у випадках представництва прокурором інтересів держави в арбітражному суді, а також визначити форми і методи діяльності органів прокуратури у цій сфері;

- розробити основи організації діяльності органів прокуратури по забезпеченню представництва інтересів держави в арбітражному судочинстві, зокрема - критерії та методологію визначення якості і ефективності цієї прокурорської роботи.

Об'єктом дослідження є відносини, пов`язані із реалізацією функції представництва прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом, як комплексної (міждисциплінарної) функції, що включає в себе сукупність матеріально-правових, процесуальних та інших положень, які використовуються в ході здійснення прокурором представництва інтересів у суді, а саме - арбітражному.

Предмет дослідження - норми чинного законодавства про прокуратуру та арбітражного процесуального законодавства, інші нормативно-правові акти, практика вирішення арбітражними судами господарських спорів за позовами прокурорів, накази та вказівки Генерального прокурора України, які стосуються організації роботи прокуратури в арбітражному судочинстві, як найважливішої складової здійснення представництва інтересів держави в суді. Вказані нормативні та прикладні положення аналізуються під кутом зору наявних недоліків і питань, що потребують усунення та вирішення для організації прокуратури й оптимізації її діяльності в сучасних умовах.

Методи дослідження обрані, виходячи з поставленої в роботі мети та завдань, з урахуванням об'єкта і предмета дослідження. Історичний підхід дозволив показати генезис проблем взаємовідносин інституцій, що вивчаються. Останні були зумовлені багато в чому адміністративним характером діяльності державних арбітражних органів та прокуратури, чим пояснюється необхідність їх подальшого наукового дослідження.

Одне з чисельних місць займає структурно-системний аналіз, який дав змогу показати внутрішню будову представницької функції органів прокуратури, взаємозв'язок її структурних елементів, обсяг та зміст відповідних понять, а також місце прокурорського представництва серед інших видів представництва у суді. Цей метод також дозволив обгрунтувати завдання, приводи та підстави представництва і показати їхню взаємообумовленість.

Метод функціонального аналізу сприяв формуванню уявлення про представництво, як про поліфункціональну діяльність, яка пов'язана з найрізноманітнішими правовими проблемами, дозволив показати ії різнопланове значення і центральну роль у процесі правозастосування. Догматичний аналіз норм чинного законодавства про прокуратуру та арбітражно-процесуального законодавства, нових законопроектів з цих питань сприяв виявленню їх недоліків та формулюванню пропозицій з вдосконалення правових норм з урахуванням їхньої відповідності завданням, що виникають у зв'язку із здійсненням прокурором представництва інтересів у суді.

Соціологічні методи використовувалися при вивченні правозаставної практики, опитуванні співробітників арбітражно-судового відділу Генеральної прокуратури України, аналогічних підрозділів прокуратур Дніпропетровської,

Донецької, Луганської, Харківської областей щодо запропонованої в роботі концепції представництва інтересів, зокрема, необхідності правової регламентації відповідних положень безпосередньо в законі. Ці та інші методи наукового дослідження використовувалися в їх взаємозв'язку. В роботі був задіяний і особистий досвід дисертанта, пов'язаний з його 19-річною службою в органах прокуратури України.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим в Україні монографічним дослідженням теоретичних проблем представництва прокуратурою інтересів держави в арбітражних судах. На основі проведенного дослідження сформульовано ряд нових положень, узагальнень, висновків, що мають як теоретичне, так і безпосередньо практичне значення, які виносяться на захист. Зокрема:

- з”ясовано специфіку нормативного змісту функції представництва прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді, під якою розуміються прокурорсько-представницькі правовідносини, в яких прокурор, реалізуючи закріплені Конституцією та законами України повноваження, здійснює процесуальні дії, направлені на захист інтересів громадянина або держави, шляхом порушення в суді позовного, касаційного чи іншого провадження, а також його безпосередня участь в цивільному та арбітражному процесах, що розпочалися з власної ініціативи або з ініціативи інших осіб;

- дано визначення мети і завдань представництва прокурором інтересів у суді; метою представництва є захист прав, свобод та законних інтересів громадянина або держави, а завданнями - притягнення до встановленої законом відповідальності осіб, які винні в порушенні прав, свобод і законних інтересів громадянина чи держави, вжиття заходів щодо поновлення порушених прав, свобод та законних інтересів громадянина або держави, усунення причин і умов, що сприяли їх порушенню;

- обгрунтовані положення щодо приводів та підстав представництва; приводами виступають не тільки звернення до прокуратури громадян, органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, їх посадових осіб, повідомлення засобів масової інформації, а й безпосереднє встановлення особисто прокурором у ході перевірок додержання і застосування законів того чи іншого порушення вказаних інтересів; під підставами представництва в суді розуміються умови, за наявності яких у прокурора виникають право і одночасно зобов'язання звернення до суду з заявою на захист прав, свобод і законних інтересів громадянина та державних інтересів;

- просліджено ретроспективу участі в арбітражному процесі прокурора і зроблено висновок, що органи арбітражного розгляду та прокуратури у ХХ столітті декілька раз кардинально змінювали свій правовий статус, коло повноважень, напрями діяльності, сформувавши стосовно кожного періоду форми контактів між собою; діалектика розвитку взаємовідносин між арбітражними органами (держарбітражами) і прокуратурою привела у кінцевому результаті до встановлення процесуальних контактів між цими державними інституціями, що у більшому ступені відповідає інтересам правосуддя в господарських відносинах;

- запропоновано самостійну наукову конструкцію “право прокурора на позов до арбітражного (господарського) суду”, яка включає: право прокурора на представництво “чужих” (державних) інтересів в арбітражному суді; передумови права прокурора на звернення до арбітражного суду з заявою на захист державних інтересів; гарантії реалізації права прокурора на звернення до арбітражного суду з заявою на захист інтересів держави;

- визначено, що предметом представницької діяльності прокурора на захист державних інтересів виступає усунення правопорушень у економічній та інших сферах (які кваліфікуються у вигляді порушень юридичних встановлень господарсько-правового або адміністративно-правового характеру), що безпосередньо порушують державні інтереси та віднесені процесуальним законодавством (з урахуванням їх змісту і суб'єктного складу) до підвідомчості арбітражного суду; методом прокурорського впливу на порушення законності виступає сукупність передбачених арбітражним процесуальним законодавством повноважень, що дозволяють прокурору забезпечити в умовах змагальності та рівності прав учасників процесу ефективний захист інтересів держави;

- наведено аргументи на користь розгляду участі прокурора в арбітражному процесі, як окремого напряму діяльності органів прокуратури та зазначено, що прокурор на сучасному етапі став постійним учасником арбітражного судочинства, забезпечуючи захист матеріальних і інших державних інтересів у господарській діяльності та сприяння здійсненню заходів регуляторної політики держави у сфері підприємництва;

- сформульовано визначення “інтересів держави” і надано, в контексті представництва, наукову класифікацію державних інтересів, під якими пропонується розуміти закріплену Конституцією і законами України систему фундаментальних цінностей у найбільш важливих сферах життєдіяльності українського народу і суспільства (політичній, економічній, соціальній, військовій, екологічній, науково-технологічній, інформаційній та ін.). Із цього зроблено висновок: інтерес держави повинен бути захищений законом та у ньому зафіксований;

- здійснено аналіз повноважень прокурора: виходячи із принципу територіальної побудови органів прокуратури, пропонується закріпити в Арбітражному процесуальному кодексі України (далі - АПК) положення про пред'явлення позовів до Вищого арбітражного суду України лише Генеральним прокурором України (чи його заступниками). Всі підлеглі прокурори при зверненні до вищої арбітражної судової інстанції повинні направляти проекти позовних заяв до Генеральної прокуратури України;

- внесено пропозицію, що в умовах зростання інтеграційних процесів слід передбачити можливість пред'явлення Генеральним прокурором України позовів на захист України як такої в арбітражні (господарські) суди країн СНД, уряди яких підписали Угоду про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності (м.Київ, 20 березня 1992р.);

- розвинено систему обставин і доказів, на яких грунтуються прокурорські вимоги на захист державних інтересів, що підлягають доведенню та викладаються арбітражному суду прокурором; пропонується закріпити в АПК норму, яка регламентує його висновок по арбітражній справі. За ознакою особистої та іншої зацікавленості у результаті вирішення спору, а також у випадку родинних відносин з особами, що приймають участь у розгляді справи, запропоновано інститут відводу прокурора в арбітражному процесі;

- зроблено висновок , що додатковою гарантією прийняття законного та обгрунтованого рішення, ухвали, постанови суду з господарських спорів можуть служити нові процесуальні стадії оскарження арбітражних судових актів - апеляційне та касаційне провадження , і запропоновані в цьому плані організаційні зміни (на базі судової колегії Вищого арбітражного суду України з перегляду рішень, ухвал, постанов), а також повноваження прокурора; слід передбачити право прокурора витребовувати розглянуті арбітражним судом справи, які повинні направлятися за його запитом у встановлений законом строк;

- показано значимість нагляду прокуратури за законністю виконавчого провадження у випадках представництва інтересів держави в арбітражному суді; за своєю сутністю ций нагляд розглядається як складова частина представницької функції органів прокуратури. В той же час за характером застосованих прокурором наглядових заходів, форм і методів, ця його діяльність найближча до нагляду за додержанням і застосуванням законів (загальний нагляд). З метою удосконалення прокурорського нагляду за законністю виконавчого провадження пропонується передбачити в Законі України “Про прокуратуру” норму, яка відображала б специфіку цієї діяльності, а також видати з цих питань наказ Генерального прокурора України;

- розкрито сутність і зміст організації роботи органів прокуратури по здійсненню представництва інтересів держави в арбітражному суді, зокрема, організаційною формою оптимізації участі прокурора в арбітражному процесі може служити самостійний підрозділ органів прокуратури - відділ представництва інтересів держави в арбітражному судочинстві, який слід створити в обласних (прирівнених до них) прокуратурах;

- розроблено критерії оцінки якості та ефективності прокурорської роботи з представництва інтересів держави в арбітражному суді, зокрема, зазначено, що представницьку діяльність прокурора слід оцінювати не по кількості його позовів до суду і не по сумі збитків, відшкодованих судом, а виходячи із значимості прав і законних інтересів суб'єктів спору, що підлягають захисту, реального виконання рішення, ухвали, постанови арбітражного суду . У зв'язку з цим підлягають зміні форми державної статистичної звітності в органах прокуратури;

- на підставі проведеного дослідження інститутів процесуального представництва складається висновок, що Конституцією України покладено початок формування та розвитку нового виду процесуального представництва інтересів у суді - прокурорського.

Практичне значення одержаних результатів багатоаспектне і реалізується в найбільш значимих сферах:

- у науково-дослідницькій галузі матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані, по-перше, для подальшої розробки проблем функції представництва прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; по-друге, як елемент досліджень більш високого рівня узагальнення - питань теорії організації та діяльності органів прокуратури;

- у правотворчій діяльності Верховної Ради України - при підготовці нового Закону України “Про прокуратуру” та вдосконаленні чинного арбітражно-процесуального законодавства, що регламентує участь прокурора в арбітражному судочинстві;

- у правозастосуванні - сформульовані пропозиції можуть використовуватися як основа методичного забезпечення організації роботи прокурорів по представництву інтересів держави в арбітражному суді;

- у навчальному процесі - матеріали дисертаційного дослідження можуть використовуватися при викладанні курсу прокурорського нагляду, при підготовці відповідної навчально-методичної літератури, а також у системі підвищення кваліфікації суддів і працівників органів прокуратури України.

Особистий внесок здобувача. Положення, які викладені в дисертації та виносяться на захист, розроблені автором особисто. Наукові ідеї та розробки, що належать співавторам опублікованих робіт, в дисертації не використовуються.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження представлені у монографії, статтях та тезах наукових повідомлень на міжнародних, республіканських наукових та науково-практичних конференціях, семінарах. Зокрема, у 1992 р. - на республіканській науково-практичній конференції “Закон України “Про прокуратуру”: теорія і практика його застосування” (м.Харків); у 1995 р. - на республіканській науково-практичній конференції “Проблеми розвитку прокуратури України в умовах становлення демократичної правової держави” (м.Київ); у 1996 р. - на міжнародному семінарі під егідою Кабінету Міністрів Ради Європи і Генеральної прокуратури України “Вдосконалення діяльності прокуратури на демократичних принципах права” (м. Київ); у 1997 р. - на відомчому семінарі “Проблеми організації прокуратури й оптимизації її діяльності в сучасних умовах” (м.Харків); у 1998 р. - на регіональній науково-практичній конференції “Використання досягнень науки і техніки у боротьбі із злочинністю” (м. Харків); у 1999 р. - на відомчому семінарі-нараді “Питання конституційно-правового статусу прокуратури України і вдосконалення її діяльності” (м. Харків).

Автор брав участь у підготовці проекту нового Закону України “Про прокуратуру” (глава “Представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді”), наказу Генерального прокурора України № 8 від 28.10.98 р. “Про діяльність прокурорів по представництву інтересів громадян і держави в судах” (далі - наказ №8-1998р.), а також методичних рекомендацій Генеральної прокуратури України щодо організації органами прокуратури контролю за виконанням рішень загальних і арбітражних судів по справах за позовами прокурорів ( Київ, 1996.-8с.) і з організації роботи прокурорів по участі в арбітражному судочинстві на захист інтересів держави ( Київ, 2000.-18с.).

Публікації. За результатами дисертаційного досліждення підготовлені одноособова монографія і п'ять навчальних посібників (три - в співавторстві). Окремі висновки, пропозиції та рекомендації, викладені у 68 статтях, які надруковані у провідних (фахових) та інших журналах, збірниках наукових праць, матеріалах та тезах конференцій, виданих в Україні та за її кордоном. Структура роботи обумовлена метою і предметом досліддження. Дисертація складається із вступу, шести розділів, які поділені на 16 підрозділів, висновків та списку використаних джерел (559 найменувань).

Загальний обсяг дисертації становить 408 сторінок, обсяг основного тексту дисертації - 373 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі розкривається сутність і стан наукової розробки проблем представництва прокуратурою інтересів держави в арбітражних судах, їх значимість, обгрунтовується необхідність проведення подальших досліджень цієї актуальної теми. Дається загальна характеристика роботи, зокрема, визначені мета і задачі дослідження, його об`ект та предмет, методи, сформульовані положення та висновки, які зумовлюють наукову новизну, показується практичне значення одержаних результатів та ступінь апробації дисертації.

Розділ перший дисертації “Сутність функції прокуратури з представництва інтересів громадянина або держави в суді” складається з чотирьох підрозділів і присвячений загальнотеоретичним проблемам представництва прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

У підрозділі 1.1 “Поняття, структура та нормативний зміст функції прокуратури з представництва інтересів громадянина або держави в суді” аналізуються точки зору різних авторів (Л.М. Давиденка, В.В. Долежана, І.В. Вернідубова, М.В. Косюти, В.І. Сапункова та ін.) на поняття представницької функції прокуратури, встановлюються їх суттєві ознаки і на цій основі робиться висновок, що під функцією представництва прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді треба розуміти прокурорсько-представницькі правовідносини, в яких прокурор, реалізуючи встановлені Конституцією України та чинним законодавством повноваження, здійснює процесуальні дії з метою захисту прав та законних інтересів громадянина або держави. Дані дії включають у себе підготовку та пред'явлення прокурором до суду позовної заяви, його участь у її судовому розгляді, або участь у розгляді судом будь-якої іншої справи, порушеною, за ініциативою прокурора чи визначенням суду, якщо це необхідно для захисту інтересів громадянина або держави.

Здобувач констатує, що функція представництва інтересів у суді є для органів прокуратури новою ( вона не має свого аналога у нині діючому Законі України “Про прокуратуру” і не відома в історії її розвитку). Також розглядає це представництво як представництво офіційного типу, оскільки обов'язковим учасником відносин, які у зв'язку з цим виникають, є прокурор, як посадова особа. У той же час дисертант заперечує поглядам М.М. Бородіна, О.П. Задніпровського, С.Я.Фурси, які виходять з того, що прокурор є таким самим представником, як і інші представники, що здійснюють представництво на підставі закону.

На думку автора, слід виходити із широкого розуміння представництва прокуратурою інтересів громадянина або держави. У широкому розумінні застосування представництва в інтересах громадянина та держави можливо як в досудовому, так і в судовому порядку. Виявляється, що такий підхід до з'ясування сутності представницької функції прокуратури дозволяє найбільш адекватно відобразити проблеми застосування на практиці представництва, і це обумовлює злиття таких розділених нині функцій, як загальний нагляд і участь прокурора в розгляді справ у судах - з відповідною структурною перебудовою апаратів прокуратур обласного (прирівняних до них) рівня, а також Генеральної прокуратури України.

Подальший розвиток функції представництва інтересів необхідно розглядати з урахуванням тих аспектів, які безпосередньо впливатимуть на реформування прокурорської діяльності і в першу чергу приведення її у відповідність з конституційною моделлю.

На думку дисертанта, представницька функція органів прокуратури у майбутньому законодавстві має бути закріплена у таких формах: а) досудове прокурорсько-представницьке провадження; б) звернення прокурора до суду з заявою на захист прав та законних інтересів громадянина і державних інтересів; в) участь прокурора в розгляді справ у суді на різних стадіях цивільного та арбітражного судочинства; г) нагляд за законністю виконавчого провадження у випадках представництва інтересів у суді.

Все це дає підстави зробити висновок, що нова функція прокуратури з представництва інтересів громадянина або держави в суді є “правонаступником” прокурорської роботи, яка раніше називалася діяльністю прокурора в розгляді цивільних та господарських справ у суді. Звідси випливає й інший висновок, який полягає у тому, що прокурор, який здійснює функцію представництва інтересів у суді, повинен отримати всі повноваження, якими він наділений у цивільному і арбітражному судочинствах. Аналогічним чином повинно вирішуватися питання про обсяг і межі повноважень прокурора, які застосовуються ним на стадії досудового представницького провадження, що породжує за собою виникнення, розвиток та припинення прокурорсько-представницьких правовідносин.

У підрозділі 1.2. “Процесуальна природа представництва прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді” досліджується питання стосовно процесуальних форм, а також правових підстав для здійснення прокурором представництва. Підкреслюється, що Конституція України, покладаючи на органи прокуратури по суті нову для них функцію, додаткових повноважень прокурорам не надала, що їх за відсутності, суттєво ускладнюється діяльність із захисту в суді інтересів громадянина або держави . Все це вказує на актуальність цієї проблеми не тільки в теоретичному, але і в практичному аспектах.

Із змісту п. 2 ст. 121 Конституції України витікає, що представництво інтересів громадянина або держави в суді має здійснюватись прокуратурою “у випадках, визначених законом”. Відповідь на запитання про те, які це випадки, повинен дати , очевидно, майбутній закон про прокуратуру. Але на сьогодні мета і завдання прокурора в цивільному і арбітражному судочинствах, форми та види його участі у процесі визначені в чисельних нормах права, тому, на думку автора, правові норми і виступають правовими підставами представництва інтересів у суді. Такий висновок підтверджується змістом ст. 3 Закону України “Про прокуратуру” (правові основи діяльності прокуратури). Отже, з цього робиться висновок, що правовими підставами участі прокурора в цивільному і арбітражному процесах є : Конституція України (статті 121-123); Закон України “Про прокуратуру” (п.6 ст.20, статті 33-43 та ін.); статті 13, 118-120 й інші ЦПК; ст.ст. 2,29 й інші АПК; норми іншого галузевого законодавства.

У підрозділі вказується, що вся діяльність прокурора в цивільному та арбітражному процесах, незалежно від стадій судочинства, відбувається в процесуальних формах. Такими формами є дві: порушення процесу по справі в суді; вступ у процес по справі на будь-який стадії процесу. Констатується, що для кожної стадії представництва інтересів у суді характерні власні розпізнавальні прокурорські засоби (заява,протест,подання); різні стадії судочинства - породжують і різні форми участі прокурора у цивільному та арбітражному процесах. На думку здобувача повноцінна реалізація представницької функції можлива лише за умови, коли прокурору буде надано право в межах його компетенції брати участь у розгляді будь-якої справи, на будь-якій стадії процесу в судах усіх видів загальної юрисдикції (спеціалізованих, апеляційних, місцевих та інш.) і на нього буде покладено обов'язок вживати всі передбачені законом заходи до усунення порушень закону, від кого б вони не виходили, у тому числі й від представників судової влади.

В роботі пропонується вирішувати питання про можливість представництва прокуратурою у майбутньому інтересів громадянина в Конституційному Суді України шляхом звернення з поданням про усунення порушень конституційних прав та свобод громадян законом, який було застосовано чи підлягає застосуванню у конкретній справі. Це право повинне бути надане лише Генеральному прокурору України.

Підрозділ 1.3. “Загальна характеристика представництва прокуратурою інтересів держави в арбітражному суді: історичний досвід та сучасний стан” містить докладний аналіз історичних аспектів розвитку інституту участі прокурора в арбітражному процесі. Зазначається, що у сторіччі, що минуло, правовий статус, коло повноважень і напрями діяльності органів арбітражного розгляду і прокуратури кілька разів зазнавали кардинальних змін, у ході здійснення яких сформувались і форми контактів між ними.

У період домінування державної форми власності не відчувалось гострої потреби втручання прокуратури у порядок розгляду господарських спорів. Тому протягом десятків років відносини між органами, що розглядаються, набували вияву головним чином у формі повідомлень про виявлені порушення у господарській діяльності. І лише в законах СРСР від 30 листопада 1979 р. “Про прокуратуру СРСР” (ст.23) і “Про державний арбітраж в СРСР” (ст.20) вперше було закріплене право прокурора опротестовувати рішення державного арбітражу, причому він повинен був це робити у межах його загально-наглядових повноважень.

Указами Президії Верховної Ради СРСР від 16 червня 1987р. до частини 8 ст.23 Закону “Про прокуратуру СРСР” було внесено норму, яка надавала право прокурору подавати позовні заяви не тільки до суду, а й до державного арбітражу, а - від 30 грудня 1987р. стаття 14 Закону “Про державний арбітраж СРСР” була доповнена нормою, згідно з якою у розгляді спорів державним арбітражем мав право брати участь прокурор, причому незалежно від того, хто порушив арбітражний процес у справі. Таким чином, після 1987р. взавємовідносини прокуратури і державних арбітражів набули безспірного процесуального характеру.

З прийняттям у 1990 р. законів СРСР “Про Вищий арбітражний суд СРСР” і “Про порядок вирішення господарських спорів Вищим арбітражним судом СРСР”, державні арбітражі перетворено в арбітражні (господарські) суди, що змінило форми їх взаємовідносин з органами прокуратури. Прийняття у листопаді 1991 р. АПК (набрав чинності з 1 березня 1992 р.) завершило реорганізацію органів державного арбітражу в систему арбітражних судів. Розпад СРСР багато в чому формував цей процес. Вирішення господарських спорів вперше почало розглядатися як здійснення правосуддя, а прокурорський нагляд вже не вважався вищим. Таким чином у роботі констатується, що статус прокурора як суб'єкта арбітражних процесуальних відносин - це досить нове явище.

Закон розглядає прокурора як самостійного суб'єкта арбітражного процесу, включаючи його до складу осіб, які беруть участь у справі (ст.18 АПК). Статус прокуратури як державного органу, покликаного забезпечувати верховенство права, єдність і зміцнення законності, захист прав і свобод людини та громадянина, інтересів суспільства та держави, визначає умови, за яких прокурор реалізує свої повноваження, пов'язані з участю в арбітражному судочинстві. Якщо інші особи беруть участь у справі, як правило, з метою захисту власного інтересу, то прокурор - для захисту порушених інтересів держави (статті 2,29 АПК).

Дисертант наводить додаткові аргументи на користь висловленої в літературі точки зору (А.Б. Карлін, Л.А. Прокудіна), що відокремлення діяльності, пов'язаної з участю в арбітражному процесі, як одного з актуальних і самостійних напрямів роботи органів прокуратури на сучасному етапі, обумовлене об'єктивними передумовами, які включають в себе: 1) суспільні (державні) потреби; 2) правову природу прокурорської діяльності як цілісної системи, підпорядкованої внутрішнім закономірностям, що полягають у взаємодії, взаємодоповненні та наступності її основних напрямів; 3) формально-юридичні підстави у вигляді закріплених у законодавстві норм, що передбачають право прокурорів на участь у розгляді справ арбітражними судами, а також форм такої участі та повноваження, якими наділяються прокурори у цій сфері.

У підрозділі 1.4. “Інтереси держави” як предмет у структурі представницької діяльності прокуратури в арбітражному суді” розглядаються проблемні питання стосовно представницького поняття “інтереси держави”. Як правило, цей термін у літературі пов'язується деколи з суто матеріальними інтересами, що, на думку здобувача, є невірним.

Аналіз підходів різних суспільних наук, концепції Ієринга, поглядів вчених-юристів та соціологів до визначення понять “інтерес” і “інтереси держави” (Р.Є. Гукасян, С.В. Міхайлов, Д.Є. Потяркін, В.Я. Тацій, М.В. Ченцов та ін.) дозволяє зробити висновок про те, що найбільш близьким до поняття “інтереси держави”, закріпленого в ст.121 Конституції України, є уявлення про інтереси держави, як суспільної потреби у забезпеченні умов життєдіяльності суспільства, законності та правопорядку у державі.

Автор пропонує власне визначення “інтересів держави”, під якими слід розуміти закріплену Конституцією та законами України, міжнародними договорами (іншими правовими актами) систему фундаментальних цінностей у найбільш важливих сферах життєдіяльності українського народу і суспільства (політичній, економічній, соціальній, військовій, екологічній, науково-технологічній, інформаційній та ін.). З викладеного випливає, що саме соціальна цінність тих чи інших суспільних відносин, яка визначається суспільством і державою, складає найважливіший елемент поняття “державний інтерес”.

Другим елементом поняття, яке розглядається, є те, що ця соціальна цінність охороняється правом, діючим у державі законодавством. Саме ця обставина робить державний інтерес правовою категорією, і тому порушення інтересів держави є порушенням закону, тобто правопорушенням, яке тягне за собою встановлену законом відповідальність для винної особи. Тому в будь-якому випадку, коли прокурор звертається до арбітражного суду з заявою на захист державних інтересів, він зобов'язаний не тільки вказати на те, у чому полягає порушення інтересів держави, але й зробити посилання на конкретний закон, який ці інтереси охороняє.

Вивчення законодавства та практики його застосування наявно свідчить, що держава має багато різноманітних інтересів у різних сферах життєдіяльності. Для їх проблемного аналізу останні потребують відповідної наукової класифікації. У дисертації пропонується декілька підстав для класифікації державних інтересів та зазначається, що у цілому ж до держави Україна, як такої, то вона має певні інтереси, втілені у законодавстві, які випливають з інтересів загальносуспільного характеру. Виходячи з цього, держава наділяє певними правами і обов`язками окремі органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації. Отже, здобувач вважає, що стосовно держави в цілому прокуратура захищає саме її державні інтереси.

Розділ другий “Особливості прокурорсько-представницьких правовідносин на стадії підготовки та подання позову до арбітражного суду” складається з двох підрозділів і присвячений аналізу теоретичних питань, пов'язаних з безпосередньою реалізацією прокурором представництва інтересів у суді.

У підрозділі 2.1. “Передумови права прокурора на звернення до арбітражного суду з позовною заявою на захист інтересів держави” розглядається юридична природа права прокурора на звернення до арбітражного суду з заявою на захист державних інтересів. Дисертантом розроблена і вводиться у науковий обіг самостійна процесуальна конструкція “право прокурора на позов до арбітражного (господарського) суду”. Вона включає: а) право прокурора на арбітражний судовий захист “чужих (державних) інтересів”; б) передумови права прокурора на звернення до арбітражного суду з заявою на захист інтересів держави; в) гарантії реалізації права прокурора на звернення до арбітражного суду з заявою на захист державних інтересів. Підкреслюється, що ефективність участі прокурора в арбітражному процесі багато в чому залежатиме від того, наскільки активно цей інструментарій буде використовуватись у конкретній правозастосовній практиці.

В контексті досліджуваних проблем особливу увагу приділено таким передумовам права прокурора на позов, як юридичний інтерес та правоздатність заявника, аналіз яких дозволив сформулювати пропозиції по вдосконаленню правового статусу прокурора на цій стадії арбітражного судочинства. Полємізуючи із поглядами В.М.Аргунова, В.І.Лутченка, Г.Л. Осокіної, Ю.М. Попової та ін. відносно умов або передумов права прокурора на порушення позовного провадження, автор приходить до висновку, що для прокурора або його заступника звернення до арбітражного суду з заявою на захист інтересів держави є як засобом захисту права та інтересу конкретного власника, що охороняється законом, так і реалізацією своїх повноважень із забезпечення режиму законності в державі.

Юридичний інтерес прокурора в порушенні арбітражного процесу витікає із компетенції прокуратури як органа нагляду за законністю, і перш за все у сфері економічних правовідносин.Характер наглядової діяльності прокуратури, що випливає з її конституційного призначення, дозволяє вимагати шляхом порушення арбітражного процесу захисту інтересів будь-якої юридичної особи, громадського формування. Головне, щоб у наявності малося порушення інтересів держави. Тим більше, як визнав Конституційний Суд України у справі про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді від 8 квітня 1999 р., держава може вбачати свої інтереси в діяльності не лише державних підприємств і організацій, але й в діяльності приватних підприємств, товариств. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій, чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді.

Особлива увага у роботі приділяється питанню про недопущення підміни прокуратурою контролюючих органів при зверненні до арбітражного суду з заявою на захист інтересів держави. Аналізуючи погляди В.І. Баскова, Е.Г. Пушкара, М.Й. Штефана та ін. на цю проблему, автор приходить до висновку, що прокурор звертається до арбітражного суду з заявою на захист державних інтересів, коли органи виконавчої влади, місцевого самоврядування та інші допустили порушення закону при виданні актів, а також у разі порушення засад конституційного ладу, суспільного життя, права власності, економічної, екологічної, інформаційної безпеки держави тощо. Крім того, умовами прокурорського звернення є неможливість для юридичної особи з будь-яких причин самостійно звертатися до арбітражного суду або небажання посадових осіб органів контролю та нагляду скористуватися цим правом внаслідок зловживання службовим становищем чи владою, якщо представництво необхідне для захисту інтересів держави. Ці положення, на думку дисертанта, слід передбачити в новому Законі України “Про прокуратуру” та АПК.

У підрозділі 2.2. “Порядок реалізації прокурором права на звернення до арбітражного суду з позовною заявою на захист інтересів держави” наводиться детальна характеристика процесуальних документів, які використовуються прокурором при порушенні справи в арбітражному суді і в першу чергу - позову. При цьому виділяються такі основні елементи позовної заяви, як предмет та підстави, склад сторін, наявність вини, докази, підсудність, строки позовної давності, заходи по забезпеченню позову.

Здобувач констатує, що застосовуючи вимоги ст.2 АПК, прокурор (або його заступник) повинен враховувати рішення Конституційного Суду України від 08.04.99 р. № 3-рп/99 р., оскільки за цим рішенням позов повинен подаватися саме в інтересах держави; в позовній заяві необхідно обгрунтовувати, в чому конкретно полягає порушення державних інтересів чи в чому існує загроза інтересам держави. Окрім того, слід звернути увагу на те, що у своєму рішенні Конституційний Суд України надав право лише прокурору або його заступнику самостійно визначити і обгрунтувати, в чому виявляється інтерес держави. Тому позовна заява з таким обгрунтуванням є підставою для порушення справи в арбітражному суді і розгляду її по суті. При цьому ні рішення Конституційного Суду України, ні АПК не надають арбітражному суду права оцінювати обгрунтування прокурора щодо визначення інтересу держави, наведеного в його позовній заяві.

Автором дане імперичне обгрунтування участі в арбітражному процесі прокурора. Одержані дослідні дані виявились особливо актуальними в умовах функціонування самостійної арбітражної судової системи України. Право на звернення до арбітражного суду з заявою на захист інтересів держави, як ефективний засіб реального усунення порушень законності в економічній, екологічній та інших сферах життєдіяльності українського народу, активно застосовується, насамперед, районними та міськими прокурорами. Кількість позовів до суду постійно зростає. Так, якщо в 1993 р. прокурорами в цілому по Україні до арбітражних судів було подано 9647 позовів, то в 1999 р. - 52864. Збільшуєься й число позовів, що задовольняються арбітражними судами. У 1999 р. з розглянутих 36290 позовів було задоволено 34068, або 94,2% (у 1998 р. розглянуто 31880 позовів, задоволено - 29699, тобто 93,3%), і ця тенденція збільшення кількості позовів є достатньо стійкою.

Вказані дані засвідчують про активізацію прокурорського нагляду як виду державної діяльності у сфері правового регулювання економіки, що робить необхідним при визначенні стратегії участі прокуратури в правовому забезпеченні ринкових реформ вибрати приорітетним альтернативним вибором засобів реалізації конституційних повноважень позовну форму захисту права, що здійснюється прокурором у арбітражному суді. Таке концептуальне визначення політики прокурорської діяльності більш адекватно відповідає правилам вільного підприємництва і первісно обмежує прокуратуру від необгрунтованого втручання адміністративними методами в економічну діяльність суб'єктів господарювання та підприємництва.

Розділ третій “Особливості прокурорсько-представницьких правовідносин на стадії вирішення господарських спорів арбітражним судом” складається з двох підрозділів і присвячений дослідженню питань, пов`язаних з участю прокурора у судовому розгляді господарських справ.

У підрозділі 3.1. “Обсяг і межі повноважень прокурора під час розгляду справи арбітражним судом” аналізуються питання загальної характеристики процесуальних прав прокурора в арбітражному судочинстві. Зазначається, що АПК визначає прокурора самостійним учасником розгляду господарських спорів, включає його до складу осіб, які беруть участь у арбітражному процесі у випадках, передбачених законом (ст.ст.18,29). Аналізуючи висловлювання В.В. Комарова,Є.Г. Пушкара, В.М. Савицького, В.С. Тадевосяна, М.Й. Штефана та ін. з приводу характеру цивільної процесуальної правосуб'єктності прокурора, автор звертає увагу на наступні її особливості.

По-перше, прокурор захищає в арбітражному суді права сторони, а сторона - свої матеріальні права й інтереси. По-друге, прокурор має державний характер зацікавленості у справі, сторона - суб'єктивний, матеріально-правовий. По-третє, прокурор - не є в арбітражному процесі стороною у процесуальному розумінні, оскільки українському праву невідомий поділ суб'єкта процесуальних правовідносин на матеріальний і процесуальний. По-четверте, прокурор в арбітражному суді не є представником сторони навіть особливого роду, оскільки в арбітражному процесі він діє самостійно без повноважень від сторони і на підставі закону. По-п'яте, прокурор в арбітражному суді не є і представником держави, він виступає як посадова особа державного органу - прокуратури, який без особливих доручень від цього органу, а лише на підставі закону та свого службового становища виконує завдання представництва.

Прокурор має право вступити у справу на будь-якій стадії процесу, брати участь в арбітражних засіданнях, якщо це передбачено законом чи визнано за необхідне арбітражним судом. Він може знайомитися з матеріалами справи, заявляти клопотання, подавати докази, брати участь у їх дослідженні, давати пояснення у справі, а також вчиняти інші процесуальні дії, передбачені законом. Розглядаючи такі його повноваження як відмова від поданого ним позову, зменшення розміру позовних вимог, зміна підстави або предмета позову і т.п., автор вважає, що в цій частині необхідно реформування законодавства в напрямі розширення кола повноважень прокурора та виділення їх в окрему норму АПК. Випадки обов'язкової участі в арбітражному процесі прокурора повинні передбачатися законом. На думку здобувача, доцільно додатково регламентувати його обов'язкову участь у справах, пов'заних з діями державних органів та їх посадових осіб, а також у справах, що торкаються інтересів держави, коли це визнає за необхідне арбітражний суд.

У підрозділі 3.2. “Реалізація прокурором повноважень по підтриманню поданого позову до арбітражного суду” досліджуються питання, що стосуються безпосередньої участі прокурора у розгляді господарської справи по суті. Підкреслюється, що згідно ч.1 ст.29 АПК, пункту 3 наказу Генерального прокурора України №8 від 28.10.98 р. прокурор повинен брати обов'язкову участь у розгляді судами всіх справ, порушених за його заявою, а також у випадках, коли це передбачено законом чи визнано за необхідне арбітражним судом.

Це означає, що вступ прокурора в процес по справі можливий за власною ініціативою, за ініціативою арбітражного суду та на вимогу закону. Вступ у процес за власною ініціативою, на думку дисертанта, має факультативний характер. Отже, від характеру волевиявлення прокурора на участь у арбітражному розгляді справи - способу вступу в арбітражний процес визначається вид такої його участі - факультативна (необов'язкова) та імперативна (обов'язкова). При цьому прокурор є учасником розгляду господарських спорів, а не стороною у справі. На нього поширюються і вимоги статті 33 АПК стосовно доведення тих обставин , на які він посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.

Докладний аналіз обсягу повноважень прокурора на стадії, що розглядається, дозволив сформулювати і обгрунтувати пропозиції по вдосконаленню механізма його участі у прийнятті рішення арбітражним судом. Зокрема, висловлюється думка, що прокурор повинен аргументовано і принципово відстоювати свою позицію, дотримуючись норм судової етики, чемно та коректно відноситись до суддів, сторін, інших учасників процесу, заперечувати проти їх необгрунтованих клопотань і доводів з метою встановлення істини в спорі. Він має право підтримувати або змінювати подану заяву та відмовитися від неї.

Відмова прокурора від поданої заяви або зміна заявлених ним вимог не позбавлює особу, на захист інтересів якої цю заяву було подано, підтримувати позовні вимоги. Пояснюється це тим, що прокурор не є суб'єктом спірних матеріальних правовідносин. Прокурор, на думку дисертанта, може висловлювати свої міркування з окремих питань, що виникають при розгляді господарських спорів, а також по суті справи в цілому. Такі міркування мають бути мотивованими, юридично обгрунтованими на об'єктивному аналізі фактичних обставин справи, встановленому в судовому засіданні, і визначати його позицію з приводу вирішення спору. Отже, беручи участь у розгляді господарських спорів, прокурор має бути наділений правом надавати арбітражному суду висновок по справі.

Одночасно повинно вирішуватись питання щодо відводу прокурора за мотивами особистої чи іншої зацікавленості у результаті розгляду господарської справи. Діючий АПК не містить такого інституту, регулюючи лише питання відводу суддів та експертів. Причому розглядаються вони у рамках процесуальних прав сторін, не маючи самостійної оформленої статті у кодексі. На думку автора, необхідно заповнити існуючу у законодавстві прогалину, процесуально закріпити відвід прокурора з вищезазначених підстав.