Самогубство та доведення до самогубства: заходи протидії

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ШЕСТОПАЛОВА Людмила Миколаївна

УДК 343.97+343.619

САМОГУБСТВО ТА ДОВЕДЕННЯ ДО САМОГУБСТВА: ЗАХОДИ ПРОТИДІЇ

Спеціальність 12.00.08 - кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі кримінології та юридичної соціології Національної академії внутрішніх справ України.

Науковий керівник кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник ЖЕНУНТІЙ Володимир Іванович, Академія правових наук України, Київський регіональний центр, головний науковий співробітник

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України ТУРКЕВИЧ Інна Костянтинівна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри кримінального права та кримінології;

кандидат юридичних наук, доцент ДАДЕРКО Леонід Федорович, Київський національний університет культури і мистецтв, професор кафедри кримінального права та процесу.

Провідна установа Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, м. Київ.

Захист відбудеться 23 січня 2002 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.007.03 у Національній академії внутрішніх справ України за адресою: 03035, Київ-35, Солом'янська площа, 1.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії внутрішніх справ України за адресою: 03035, Київ-35, Солом'янська площа, 1.

Автореферат розісланий 10 грудня 2001 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат юридичних наук, доцент Лук'янчиков Є.Д.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Українська держава головним своїм пріоритетом, найвищою соціальною цінністю визнала людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку. Проте нині країна переживає складний перехідний період, у зв'язку з чим посилилися соціальні негаразди в суспільстві і - як їх наслідок - збільшився рівень смертності внаслідок вчинення самогубств (майже на 50% протягом останніх десяти років). Тепер щогодини в нашій країні внаслідок вчинення самогубства помирає дві людини. Так, якщо в 1989 р. на 100 тис. населення припадало 21 самогубство, то в 1995-1999 рр. цей показник збільшився до 29. Він є значним і для різних (вікових, статевих та інших) груп населення, враховуючи неповнолітніх. Україна увійшла до першої п'ятірки неблагополучних країн з огляду на суїцидні показники.

Самогубства вчиняються з різних причин (економічних, соціальних, психологічних тощо), а також внаслідок злочинів, зокрема, доведення до самогубства. Разом із тим стабільної позитивної практики соціального реагування як на саме явище самогубства, так і на окремі його вияви в Україні дотепер не випрацьовано, немає належних, науково-обґрунтованих методичних розробок щодо цілої низки складних і актуальних питань реагування на таке негативне соціальне явище і в першу чергу його попередження. Тим більш бракує навіть точних кількісних характеристик цього явища. Максимально, що робиться при виявленні факту самогубства, так це те, що на підставі незначної кількості документів, недостатньої інформації виноситься висновок про відсутність як події, так і складу злочину доведення до самогубства. Це при тому, що лише в м. Києві щороку внаслідок вчинення самогубства помирає близько 500 осіб. Загалом в Україні щорічно позбавляють себе життя 14-15 тис. чоловік. За такий же період в Україні виносяться лише два вироки щодо винних у доведенні до самогубства.

Поза тим суспільство, природно, потребує достовірної інформації про масштаби, характер та причини суїцидального феномену, розроблення та здійснення ефективних заходів запобігання самогубствам та доведенню до самогубства, особливо з огляду на значну латентність явища.

У зв'язку з цим теоретичне та практичне дослідження самогубства як соціального явища та його попередження є доволі важливими. Викладені обставини зумовили вибір теми дисертаційного дослідження і свідчать про її актуальність.

Стан дослідження проблеми і ступінь наукової розробки теми. Соціально-правовий, в тому числі кримінологічний, аспект дослідження самогубства як явища в українській науковій думці, як і в науці держав, що виникли на теренах колишнього СРСР, перебуває лише на початковій стадії. Оскільки до 80-х років у Радянському Союзі категорично стверджувалося, що самогубства як “ганебного соціально-морального явища” в країні немає і не може бути, адже воно є “пережитком минулого”, ніби причини й умови для нього відсутні, а окремі самогубства вчиняють лише психічно хворі індивіди. Про стан і складність дослідження проблеми самогубства свідчить різноманітність підходів учених різних галузей знання до вивчення, всебічного аналізу та попередження самогубств серед усього населення та окремих його контингентів.

Оскільки проблема самогубства перебуває у межах співвідношення “суспільство - групи людей - особистість”, а явище самогубства починає відлік від часів, коли людина усвідомила себе такою, остільки опосередковано світові філософські, соціологічні, правові, методологічні засади її дослідження мають тривалу традицію.

Глибоке висвітлення людської поведінки, в тому числі соціально не схвалюваного самогубства, досить широко репрезентоване вже у творчості таких мислителів античного світу, як Арістотель, Піфагор, Платон, Сенека, Сократ. Послідовно і чітко розглянуто самогубство у творчості західних мислителів і вчених, серед яких Ч. Бекаріа, Е. Дюркгейм, Ж. Ескіроль, А. Камю, Е. Морселлі, Р. Моуді, Ф. Ніцше, З. Фрейд, Е. Шнейдман, Д. Юм та ін.

Східнослов'янську думку з цієї проблеми представили праці таких учених, як Л.М. Андрєєв, М.О. Бердяєв, В.М. Бехтєрєв, П.Ф. Булацель, М.М. Гернет, Г.І. Гордон, Ф.М. Достоєвський, О.Ф. Коні, О.М. Коровін, А.В. Лихачов, Н.В. Пономарьов, Л.О. Прозоров, І.О. Сікорський, М.С. Таганцев, Ф.К. Тереховко, І.Ф. Фалькнер, М.Я. Феноменов, Л. Шейніс.

До дослідження цієї проблеми зверталися і радянські та сучасні російські вчені різних галузей знання, зокрема юристи: Р.З. Авакян, І.А. Алієв, С.В. Бородін, Є.М. Вроно, І.О. Кирилова, М.І. Ковальов; психологи: А.Г Амбрумова Л.І. Постовалова, А.Р. Ратінов; структуролог І. Паперно.

Самогубство та шляхи його попередження вивчали також українські науковці: Ю.В. Александров, В.О. Глушков, В.Ф. Войцех, С.В. Жабокрицький, М.П. Мелентьєв, О.М. Моховіков, Г.Я. Пілягіна, В.В. Сулицький, А.П. Тіщенко, А.П. Чупріков, О.В. Шаповалов, С.І. Яковенко, Н.М. Ярмиш та інші, у зв'язку з чим висловлювалися різні точки зору. Однак усі ці дослідження були присвячені окремим питанням, у той час як жодного комплексного кримінологічного дослідження проблеми самогубств в Україні здійснено не було.

Дотепер також немає єдиного як міжгалузевого, так і правового підходу до феномену самогубства. Триває дискусія з приводу того, чи доцільно взагалі самогубство відносити до елементів предмета кримінології, а отже, - робити об'єктом кримінологічних досліджень. Хоча значна частина російських кримінологів виступає проти вивчення самогубства в межах кримінології, однак прихильники протилежного погляду (В.Г. Лихолоб, В.П. Філонов), який підтримуємо і ми, доводять, що самогубство тісно пов'язано з віктимологією в її широкому розумінні і латентністю злочинності; є багато спільного в причинах, які породжують злочинність і самогубство; самогубство потерпілого може бути наслідком багатьох злочинів, а також доведення до самогубства; показники злочинності та самогубств корелюють між собою. Ці та інші питання залишаються не розв'язаними.

Крім того, аналіз поглядів різних авторів свідчить про їх суперечливий характер, що не сприяє розвиткові науки і сучасній практиці попередження самогубств. Такий стан речей вимагає відповідного виправлення.

Тому в дисертації зроблено спробу розглянути не лише самогубство як явище, але й суб'єкт - самогубця, в тому числі потерпілого внаслідок доведення до самогубства, причини й умови, що детермінують вчинення самогубства, зокрема потерпілим, а також обгрунтувати та відпрацювати відповідну систему заходів протидії.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Наукове дослідження ґрунтується на основних положеннях Комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю на 1996-2000 рр., затвердженої Указом Президента України від 17 вересня 1996 р. № 837/96, наказу МВС України від 20 жовтня 1996 р. № 722 “Про організацію виконання Комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю на 1996-2000 рр.”, Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженої Указом Президента України від 25 грудня 2000 р., планах науково-дослідних робіт Національної академії внутрішніх справ України.

Мета й основні завдання дослідження. Основною метою дисертаційного дослідження є розробка шляхів підвищення ефективності попередження самогубств в Україні, а також сприяння створенню науково обґрунтованих положень і рекомендацій з регулювання правових норм, які стосуються боротьби з доведенням до самогубства. Цій меті підпорядковані основні завдання роботи:

визначити стан наукової розробки проблеми самогубства в сучасній кримінології та суміжних науках; усвідомити корисність її розв'язання для практики попередження самогубств;

дослідити специфічні ознаки самогубства як соціального явища;

розкрити юридичну природу доведення до самогубства, з'ясувати зв'язок самогубства із вчиненням злочинів;

дати кримінологічну характеристику самогубства як явища в Україні й осіб, які вдаються до самогубства;

дати кримінологічну характеристику осіб, винних у доведенні до самогубства, а також потерпілих від цього злочину;

детально вивчити історичні, соціально-економічні, політичні, правові, моральні детермінанти явища самогубства в Україні, внаслідок яких значно збільшилися його показники; виявити причини й умови, що сприяють вчиненню самогубства;

вивчити практику реагування правоохоронних органів на заяви (скарги) про самогубство (доведення до самогубства), а також практику судового розгляду та вирішення кримінальних справ про доведення до самогубства;

визначити шляхи мінімізації явища самогубства завдяки впливу на його детермінанти;

розробити конкретні науково обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства з питань боротьби з доведенням до самогубства;

сформулювати й обґрунтувати рекомендації практичним працівникам органів внутрішніх справ щодо попередження самогубств на індивідуальному рівні.

Об'єктом дисертаційного дослідження є само явище самогубства та доведення до самогубства, а також специфічні суспільні відносини, які складаються у зв'язку з його існуванням.

Предметом дисертаційного дослідження є стан і тенденції явища самогубства та доведення до самогубства, причини й умови, що детермінують це явище, практика реагування на нього державних органів і громадських організацій та можливі шляхи підвищення ефективності його попередження.

Методологічною основою дисертації є сучасні методи пізнання, що ґрунтуються на філософії загальнолюдських цінностей, положення діалектики щодо пізнання розвитку та взаємозв'язку об'єктів реальної дійсності, обумовленість соціальних норм та відхилень від них. Методологія та методика дослідження полягають у комплексному і системному вивченні проблеми самогубства в Україні, в тому числі внаслідок вчинення злочинів; здійсненні дослідження на базі кримінології, кримінального права, кримінального процесу, психології, соціології, філософії тощо. У роботі застосовувалися методи юридичних наук, соціології, психології, а також статистичний метод, який посідає особливе місце в кримінології і який, зокрема, використовувався нами для обробки статистичних даних щодо кількісних характеристик самогубства, його причин та умов, потерпілих від доведення до самогубства, самогубців, винних у доведенні до самогубства. Опитування та спостереження застосовувалися для вивчення особистості самогубця, потерпілого від доведення до самогубства та винного у вчиненні цього злочину тощо. Юридичні методи залучалися для оцінки самогубства, соціально-правової характеристики цього явища, а також доведення до самогубства. При розробці заходів попередження самогубств було використано логічний, системний, документальний та інші методи.

Науково-теоретичною базою дослідження були роботи як вітчизняних, так і закордонних учених-правознавців із філософії права, загальної теорії права, кримінального, кримінально-процесуального права, кримінології, юридичної соціології та психології, наукові праці з окремих питань адміністративного і цивільного права, медицини тощо.

Нормативну базу дослідження склали Конституція України, Концепція судово-правової реформи, чинне кримінальне, кримінально-процесуальне законодавство, законодавство і нормативні акти, які регулюють діяльність МВС України, прокуратури України, а також постанови Пленуму Верховного Суду України. У ході дослідження було проаналізовано і законодавство Російської Федерації.

Наукова обґрунтованість сформульованих у дисертації теоретичних положень, висновків і рекомендацій для практики визначається репрезентативною емпіричною базою дослідження. Так, було досліджено статистику самогубств в Україні за період з 1989 до 1999 р. включно, зокрема, за матеріалами Головного бюро судмедекспертизи МОЗ України, Держкомстату України, а також звітність ГУ МВС України в м. Києві про вчинені в столиці самогубства; звітність МВС України про зареєстровані та розкриті злочини за ст. 99 КК України 1960 р. та Мінюсту України - щодо кількості вироків, які набрали законної сили за згаданою статтею у 1991-1999 рр. Проведено суцільне дослідження кримінальних справ про доведення до самогубства, вироки за якими набрали законної сили упродовж 1992-1999 рр. (16). Також вибірково вивчено кримінальні справи про доведення до самогубства за той самий період, розглянуті військовими судами України (5). За спеціально розробленою анкетою вивчено 277 матеріалів про відмову в порушенні кримінальної справи за фактом смерті внаслідок вчинення самогубства, що перебували у провадженні слідчих районних прокуратур м. Києва у 1995-1999 рр. Крім того, за цей же період вивчено всі добові інформаційні зведення, які надходили до ГУ МВС України в м. Києві з підпорядкованих йому підрозділів ОВС, щодо вчинення самогубств (2212). Використовувався й особистий досвід дисертанта, накопичений за час роботи у правоохоронних органах з 1992 р.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає, насамперед, у тому, що вона являє собою перше в українській кримінологічній науці монографічне дослідження, присвячене теоретичним і прикладним проблемам існування в Україні самогубства, соціально-психологічній оцінці цього явища, вивченню його комплексу причин, практиці та шляхам посилення ефективності його попередження. Ґрунтуючись на наукових узагальненнях учених-попередників, автор зосередив увагу на недостатньо вивчених питаннях, що мають важливе наукове і практичне значення, а також на тих, щодо яких у теорії та практиці не вироблено єдиної точки зору. Дисертант пропонує своє рішення низки складних і дискусійних у кримінології питань, зокрема відмежування самогубства від інших форм девіантної поведінки людини, власну класифікацію самогубців; формулює пропозиції щодо попередження самогубств, а також удосконалення кримінально-правових норм, пов'язаних із доведенням до самогубства, практики застосування законодавства.

Найбільш важливими з числа теоретичних положень, висновків і практичних пропозицій, що сформульовані в дисертації і відповідають вимогам наукової новизни, є такі:

1. З урахуванням нових статистичних даних підтверджено висновок учених-попередників про те, що самогубство є соціальним явищем, притаманним будь-якому суспільству, а на різних етапах розвитку суспільства кількість самогубств може збільшуватися чи зменшуватися. Проте це явище не може зникнути, адже, з огляду на недосконалість суспільних відносин, воно є його невід'ємною ознакою, необхідним наслідком соціального процесу.

2. Обґрунтовано, що оскільки явище самогубства є інтегрованим показником якості суспільного життя, остільки особливості складного соціально-економічного стану сучасного українського суспільства призвели до того, що явище самогубства в Україні набуло епідемічного характеру (у 1995-1999 рр. його кількісні показники підвищилися в 1,5 рази порівняно з 1989 р., за індексом самогубств Україна перемістилася з шостого на друге місце серед колишніх республік СРСР і на п'яте місце у світі) і тому завдає суспільству непоправної соціальної, економічної, моральної шкоди.

3. Визначено вікові групи осіб з найвищим суїцидальним ризиком (серед самогубців особи інволюційного віку (старші 55 р.) становлять 39,9%, особи молодого та середнього працездатного віку (18-39 р.) - 38,2%, причому на молодь у віці 18-21 р. приходиться 9,4% самогубств), а також найбільш суїцидально вразливі категорії населення: соціально не захищені, хворі, самотні та особи, які перебувають у закритих системах.

4. Диференційовано чинники, що детермінують вчинення самогубства: на загально-соціальному, як і на спеціальному, рівні самогубство спричиняється здебільшого соціально-економічними чинниками. На індивідуальному рівні самогубство детермінують ще й психологічні чинники: душевна криза, депресія тощо, які підсилюють вплив соціально-економічних детермінантів і провокують вчинення самогубства. Таким чином, самогубство за своїм походженням може бути охарактеризовано як комплексне соціально-біопсихологічне явище.

5. Виходячи з соціально-біопсихологічної обумовленості самогубства, доведено можливість його успішного попередження як явища та вчинку: шляхом поліпшення соціально-економічного клімату в державі (це головний і найбільш результативний напрям); завдяки цільовому соціальному впливові на окремі контингенти осіб, ризик вчинення самогубства серед яких є найбільшим; з використанням індивідуальної психологічної допомоги для усвідомлення джерела душевної кризи та його нейтралізації.

6. Обґрунтовується низка можливих попереджувальних заходів на загально-соціальному рівні: створити достатню кількість робочих місць, відновивши виробництво товарів на своїй землі; відмінити приватизацію високоліквідних підприємств; створити умови для розвитку малого та середнього бізнесу; збалансувати бюджет; розпочати реальну боротьбу з корупцією; зміцнити соціальні інститути сім'ї, шлюбу, традиційного укладу життя, церкви, об'єднати громадян України християнською мораллю та національною ідеєю для будівництва нової самобутньої держави. До перспективних завдань належить досягнення економікою України такого розвитку, який би відповідав сучасним європейським стандартам. Отож, політику держави слід спрямувати на соціальний захист людини, її життя.

На спеціальному рівні обгрунтовуються такі першочергові заходи, як створення спеціальних уповноважених органів - центрів суїцидологічних служб (та їх закладів: консультативних пунктів, клінік-готелів, достатньої кількості “телефонів довіри” тощо) та утворення єдиного повноважного координатора такої попереджувальної діяльності - спеціальної державної комісії при Мінпраці та соціальної політики, а на місцях - рад (при селищних, сільських і міськрадах), до складу яких увійшли б керівники різних органів, організацій, представники громадськості тощо. Важливо також утворити спеціальний матеріальний фонд для захисту вразливих верств населення та окремих контингентів; здійснювати спеціальну освітньо-виховну роботу; вести моніторинг суїцидальної активності населення; готувати кадри фахівців-суїцидологів; ввести інститут релігійного піклування, наукове забезпечення попереджувальної діяльності.

На індивідуальному рівні попередження самогубств має орієнтуватися на виявлення, вивчення та безпосередній антисуїцидальний вплив на суїцидонебезпечних особистостей та індивідуальні причини й умови суїцидальної поведінки. Тут пропонуються індивідуальні психологічні, виховні, медичні заходи: індивідуальні психологічні бесіди; зміна ставлення до суїцидогенних проблем; розвиток позитивних якостей характеру та розуму особистості; організація спілкування з особами, які подолали кризовий стан; подолання суїцидального рішення особистості; лікувально-профілактичні заходи; трудова терапія; нетерапевтична і соціально-трудова реабілітація; адаптаційне пристосування до існуючих умов; зміна мікросередовища; нейтралізація несприятливого впливу зовнішнього середовища; робота серед найближчого оточення; інформування різних органів про небезпеку вчинення самогубства особою та залучення їх до індивідуальної профілактики тощо.

Теоретичне і практичне значення результатів дисертаційного дослідження полягає в тому, що воно представляє собою творчий розвиток теорії аутоагресивної поведінки людини, яка виливається в самогубство, зокрема, внаслідок вчинення щодо неї злочину, та її запобігання. Сформульовані і викладені в дисертації положення, узагальнення, висновки і пропозиції вносять певний вклад у теорію кримінології, кримінального права, а також позитивно впливають на всі інші галузі знання, з-поміж предметів якої - явище самогубства, оскільки розширюють і поглиблюють уявлення про специфіку цього явища, його зміст, коло суб'єктів, причини й умови. У цій частині робота сприяє збільшенню наукових знань, заповненню наявних прогалин у науці, які стримували розгортання відповідного напряму профілактичної діяльності.

Основні положення дисертації були сформульовані в пропозиціях, які адресовано Комісії з питань законодавства Верховної Ради України і які можуть бути використані для удосконалення кримінального законодавства; направлено до Верховного Суду України - для оптимізації практичної діяльності судів; до Генеральної прокуратури України та МВС України - з метою поліпшення провадження у справах про доведення до самогубство та дослідчої перевірки фактів самогубства, а також задля впровадження в практику попередження злочинів, наслідком яких може бути самогубство, та самогубств. Отримані автором висновки також можуть братися до уваги при виданні відомчих нормативних актів - наказів та інструкцій з організації розкриття і розслідування злочинів. Результати дослідження можуть бути використані і при написанні відповідних розділів підручників і навчальних посібників з кримінології, кримінального права, пенітенціарної, судово-медичної, педагогічної, психологопсихіатричної суїцидології тощо; при підготовці і читанні лекцій з метою дальшого удосконалення діяльності правоохоронних органів.

Апробація результатів дослідження. Матеріали дисертації обговорено на засіданнях кафедри кримінології та юридичної соціології Національної академії внутрішніх справ України. Результати дисертаційної роботи доповідалися на науково-практичній конференції “Попередження суїцидальних виявів серед працівників органів внутрішніх справ” (травень 2000 р., м. Київ), на міжнародних науково-практичних конференціях: “Проблеми вдосконалення законодавства та практики його застосування з урахуванням прогнозу злочинності” (травень 1999 р., м. Луганськ), “Актуальні проблеми вдосконалення національного законодавства України” (квітень 2001 р., м. Київ). Включені до дисертації результати дослідження оприлюднено на телебаченні (УТ-1, УТ-2) у циклі передач “Милосердя”, присвячених проблемам попередження самогубств серед неповнолітніх (9, 24 березня та 23, 28 липня 2001 р.).

Окремі матеріали дисертації використовуються в навчальному процесі Національної академії внутрішніх справ України при проведенні семінарських і практичних занять.

Публікації. Основні положення і висновки, сформульовані автором у дисертації, відображено в одинадцяти публікаціях, п'ять з яких - у фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України. Крім того, рання антисуїцидальна профілактика шляхом виховання у дітей стійкості до життєвих негараздів, здатності розпізнавати небезпеку та готовності подолати її відбилися у навчальному посібнику для початкових класів загальноосвітніх шкіл “Основи безпеки життєдіяльності” (К.: Юрінком Інтер, 2001. - 96 с.).

Структура дисертації обумовлена метою і завданнями дослідження, відповідає логіці наукового пошуку і вимогам ВАК України та складається зі вступу; трьох розділів, до яких входять десять підрозділів; висновків, списку літератури кількістю 264 джерела, трьох додатків на 36 сторінках, списку скорочень. Загальний обсяг дисертації становить 182 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується вибір теми дисертаційного дослідження, її актуальність, ступінь наукового розроблення. Визначено мету і завдання дослідження, його методологічну і методичну основу; сформульовано поняття, положення та рекомендації, які виносяться на захист і зумовлюють наукову новизну дисертації; зазначається теоретична та практична значущість результатів наукової роботи, наведено дані щодо їх апробації та впровадження.

У розділі першому “Соціально-правова та психологічна сутність самогубства” розглянуто питання соціальної та правової сутності самогубства, зокрема в Україні, обґрунтовано відмежування його від інших родів смерті, досліджено правову сутність доведення до самогубства, відокремлення цього виду злочину від суміжних складів, а також охарактеризовано різні класифікації самогубців.

У підрозділі 1.1. “Самогубство в історії цивілізації та його оцінка” подається аналіз ставлення різних народів і релігій на різних стадіях історичного розвитку суспільства до вчинення самогубства, зокрема на підставі пам'яток культури, писемності, фольклору, народних вірувань тощо. Окремо висвітлюється питання щодо ставлення до самогубства давніх українців. Робиться висновок про те, що на ранніх історичних стадіях народне ставлення до самогубства та самогубців було негативним, проте існували окремі обставини, які виправдовували його вчинення: намагання зберегти військову честь, державну таємницю, недоторканість тощо. Висвітлено відношення державної влади до вчинення самогубства, яке ніколи не мало заохочувального характеру. Якщо античні держави мали подвійний правовий стандарт (самогубство раба заборонялося, а самогубство вільного громадянина дозволялося за умови існування достатніх підстав, перелік яких постійно змінювався), то в середні віки і за нових часів законодавство більшості країн, у тому числі Російської імперії, містило заборонні норми і передбачало покарання за вчинення самогубства. Проте самогубство, вчинене через тяжкі податки, досаду, сором, безпам'ятство, меланхолію, закон не карав. Дисертант порівнює ставлення східних і західних релігій до вчинення самогубства та резюмує, що законодавство у цьому питанні орієнтувалося здебільшого на релігійні приписи, саме вони визначали перелік благ, яким має розпоряджатися людина, де закінчуються її повноваження і починається влада Господня. Ось чому найбільш непримиренно до самогубців ставилися на християнському Заході й амбівалентно, терпимо або сприятливо - на буддійському Сході. Автор підсумовує, що з виникненням і розвитком класів і держави суспільство ставилося до самогубства більш суворо. Інтереси держави вимагали дальшого обмеження приватної волі. Механізм насильства над особистістю неминуче мав спокуситися на головну галузь людської волі - життя. Ретельно розглянуто сприйняття цього явища й у сучасному світі. Нині до нього підходять з розумінням, проте не виправдовують. У Росії та в Україні до революції 1917 р. самогубство було кримінально караним, проте Кримінальний кодекс РРФСР 1922 р. скасував цю норму. Однак до 1960 р. передбачалося покарання за вчинення самогубства особами, які відбували покарання у місцях позбавлення волі. Кримінальні кодекси союзних республік 1959-1961 рр. залишили лише відповідальність за доведення до самогубства. Її закріпив і Кримінальний кодекс України 2001 р. Проте нині самогубство так само не схвалюється суспільною мораллю, адже воно завдає не лише моральної, але й фізичної, економічної, психологічної шкоди близьким самогубця та суспільству. Декриміналізувавши самогубство, суспільство і держава не розв'язали нагальної проблеми мінімізації його вчинення населенням України.

У підрозділі 1.2. “Поняття самогубства та його соціально-правова і психологічна оцінка в Україні” дисертант звертає увагу на те, що життя людини захищають не лише релігія, мораль, але й право. Автор розглядає різні роди неприродної смерті людини: убивство, нещасний випадок, евтаназію та самогубство. На підставі аналізу наукової літератури, кримінального законодавства подається соціальне та кримінально-правове поняття вбивства. Робиться висновок про те, що соціальне поняття вбивства є значно ширшим за правове та включає всі випадки насильницької смерті людини, яка настала як внаслідок злочинних, так і правомірних дій, вчинених іншою людиною (людьми).

Підсумовуючи розгляд суб'єктивних і об'єктивних ознак убивства як злочину, автор дає власне його визначення: кримінально-правове поняття вбивства передбачає свідоме, винне, протиправне посягання на життя будь-якої людини, наслідком якого є її біологічна смерть (смерть потерпілого).

Дисертант зазначає, що поняття “нещасний випадок” є більш розробленим у літературі ніж поняття евтаназії та самогубства. Порівнюючи полярні думки вчених щодо дефініції евтаназії і правомірності її застосування, на підставі власних досліджень і статистики автор доводить, що прийшов час легалізації пасивної евтаназії в Україні.

Виходячи з етимології слова “самогубство”, робиться наголос на тому, що самогубство є автоагресією, спрямованою агресором на позбавлення себе життя. Отже, при самогубстві на перший план висувається факт позбавлення життя себе самим. Проте воно є свідомим і умисним вчинком. Однак дотепер вчені не виробили єдиних підходів до розуміння поняття самогубства. Піддаючи аналізу суїцидологічні напрями (психіатричний, психологічний, соціологічний), які склалися історично, дисертант зазначає, що жоден із них не може бути визнаним всеосяжним. Даючи соціальне визначення самогубства, дисертант наголошує на тому, що до розряду самогубств не можна включати суїцидальні дії малолітніх, адже вчинення самогубства є цілком усвідомленою дією, причому суїцидальні дії потребують не меншого усвідомлення ніж вчинення злочину, а можливо, й глибшого, адже на кон ставиться навіть не чуже, а власне життя. Такі дії малолітніх пропонується кваліфікувати як нещасний випадок. На думку автора, до соціального визначення поняття самогубства зайве включати його моральну оцінку. Дисертант обгрунтовує власне визначення цього поняття: самогубство - це: 1) екстраординарне соціально-біопсихологічне явище, в якому виявляються ознаки множини вчинених і вчинюваних самогубств; 2) цілком свідомо вчинювані дії окремою особою (особами) з метою припинити своє існування, наслідком яких є її (їх) смерть.

Наводячи різноманітні класифікації самогубства та самогубців, дисертант звертає увагу на їх позитивні ознаки та недоречності, а також пропонує власну класифікацію самогубців за ступенем інтенсивності і характером суїцидальних дій з точки зору ефективності попередження самогубства. Запропоновано всіх самогубців поділяти на суїцидантів (особи, що залишилися жити після спроби самогубства) і суїцидентів (померлі внаслідок вчинення самогубства). Далі пропонується серед суїцидантів розрізняти результативних (особи, які після першої спроби самогубства назавжди чи на довгий час, етап життя позбавилися суїцидальних намірів) та нерезультативних (особи, які чинять суїцидальні спроби доти, доки не перейдуть до групи результативних суїцидантів); а серед суїцидентів виділяти фінішних (їх смерть настала після першої спроби самогубства) та етемптних (від англ. аttempt - спроба, досвід, замах) (особи, які вчинювали суїцидальні спроби доти, доки не досягли свого фізичного знищення, тобто смерть яких настала не після першої, а після наступних спроб самогубства).

У підрозділі 1.3. “Доведення до самогубства: кримінально-правовий аналіз і відмежування від суміжних складів злочинів” подається аналіз поняття доведення до самогубства. Підсумовується, що доведення - це дія чи дії, які викликають певні наслідки. Якщо це протиправні дії (бездіяльність), то може йтися про наслідки вчинення злочину. Дисертант помічає, що український законодавець відносить вчинення самогубства або спроби самогубства потерпілим або близькими йому людьми до тяжких (інших тяжких) та особливо тяжких наслідків злочину, причому тлумачення того, які саме наслідки злочину слід вважати тяжкими, у новому Кримінальному кодексі не подається. На наше переконання, самогубство потерпілого слід відносити до тяжких наслідків, а самогубство неповнолітнього, вагітної жінки, двох і більше осіб слід визнавати особливо тяжкими наслідками. Дисертант підрахував, що близько 30 складів злочинів можуть передбачати серед тяжких наслідків самогубство (спробу самогубства) потерпілого або його близьких родичів. Ці склади можна назвати спеціальними відносно доведення до самогубства, передбаченого ст. 120 КК України, адже лише в диспозиції цієї статті йдеться про вчинення потерпілою особою самогубства внаслідок злочинних дій - доведення до самогубства. У дисертації зазначається, що особливість об'єктивної сторони цього злочину, на відміну від інших складів злочинів, полягає у вчиненні дій, наслідком яких є вимушене самогубство потерпілого. Отож, доведення до самогубства можна визнати загальним складом. Санкції інших статей передбачають відповідальність не за доведення до самогубства, а за інші протиправні дії, до можливих наслідків яких належить і самогубство потерпілого. Піддавши ретельному аналізу норму ст. 120 “Доведення до самогубства” нового Кримінального кодексу України та порівнявши її з нормами однойменних статей Кримінального кодексу України 1960 р. і Кримінального кодексу Росії 1997 р., автор звертає увагу на логічність удосконалення розглядуваної норми українським законодавцем, а також з'ясовує прогалини нового формулювання цієї норми. Зазначається, що стосовно самогубства правильно було б вживати термін спроба, а не замах, як це закріплено в законі, адже самогубство не є злочином. КК України 2001 р., обгрунтовано розширивши перелік обтяжувальних обставин доведення до самогубства, передбачив відповідальність за злочин, спрямований проти неповнолітнього, щодо двох або більше осіб, але випустив із виду тяжкість вчинення такого діяння щодо: особи похилого віку, особи, яка перебувала у службовій залежності від винного, жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності, а також вчинення злочину групою осіб.

Дисертант запропонував своє визначення поняття доведення особи до самогубства - це протиправне (необережне або з побічним умислом) приведення винним потерпілого до свідомих дій, спрямованих на позбавлення себе життя, що є наслідком жорстокого поводження, шантажу, примусу до протиправних дій або систематичного приниження його людської гідності. Розглянувши склад злочину доведення до самогубства, автор охарактеризував низку інших дій, які пов'язані із самогубством (підмова, пособництво), але не є злочинними, а також відмежував доведення до самогубства від суміжних складів (убивства, тілесного ушкодження та ін.). Звернуто увагу і на особливості кваліфікації доведення до самогубства та інших злочинних дій за сукупністю злочинів. Підбиваючи підсумок, дисертант виклав ознаки доведення до самогубства і юридичну формулу самогубства у вигляді порівняльної таблиці, а задля удосконалення норми статті “Доведення до самогубства” запропонував свій варіант її викладення.

У розділі другому “Самогубство як об'єкт кримінологічного дослідження” подається кримінологічна характеристика явища самогубства в Україні, а також самогубця, потерпілого від доведення до самогубства та винного у вчиненні цього злочину. Охарактеризовано причини й умови, що детермінують вчинення самогубства.

У підрозділі 2.1. “Кримінологічна характеристика самогубств” подаються кількісні та якісні параметри явища самогубства в Україні, розглядаються його тенденції. Оперуючи його показниками, дисертант доводить, що самогубства відбуваються з певною послідовністю і мають сезонні, добові, територіальні та інші коливання. У автора є достатні підстави стверджувати, що рівень вчинення самогубств в Україні є доволі високим, а за ступенем суїцидальної активності країна посіла непочесне п'яте місце серед усіх країн світу. При цьому феноменальне явище, за спостереженнями автора, має тенденцію до зростання навіть незважаючи на те, що офіційні дані свідчать про призупинення підвищення кількісних показників самогубства. Дисертант демонструє правильність своїх думок, спираючись на результати опрацювання значної емпіричної бази, статистичних даних, що угруповані в 20 таблицях додатку, втілені у схеми та графіки. На цих підставах робиться висновок про те, що найбільше самогубств в Україні припало на 1997 р. Найбільшу суїцидальну активність протягом 1991-1999 рр. виявляє населення східного промислового регіону країни, найменшу - західного та сільськогосподарського регіонів. На відміну від результатів інших дослідників, у дисертації обгрунтовується переконання, що суїцидальна активність населення України не залежить від його щільності проживання на певній території, а також не піддається кліматичній кореляції. Проте рівень самогубств серед селян в 1,7 раза перевищує такий показник серед городян. Робиться висновок, що з-поміж способів смерті найчастіше самогубці застосовують повішення та падіння з висоти. Далі у цьому підрозділі докладно подається кримінологічна характеристика явища самогубства у столиці України м. Києві за період 1995-1999 рр. Загалом виявлено ті ж тенденції в динаміці і структурі досліджуваного явища в столиці, як і по Україні. Його показники збільшуються навесні і наприкінці тижня, у вихідні та святкові дні, а також у темний час доби.

У підрозділі 2.2. “Кримінологічна характеристика потерпілих осіб” зазначається, що остання рівною мірою (поряд з кримінологічною характеристикою явища самогубства) має значення в плані попередження самогубств. Піддаючи аналізу зібрані статистичні дані й узагальнені викладки, автор охарактеризував самогубців і потерпілих від доведення до самогубства за соціально-біодемографічними ознаками, інтенсивністю суїцидальної діяльності, спонукальною сферою, морально-психологічними особливостями особистості. Рівень освіченості і матеріального добробуту, як і стан здоров'я та алкогольного сп'яніння, а також тип темпераменту, на думку автора, також впливають на суїцидальну активність особистості. Серед мотивів самогубства превалювали матеріальні труднощі та проблеми зі здоров'ям. Дисертантом визначено найбільш суїцидально вразливі категорії населення (старі та хворі люди, молодь, особи, які перебувають у закритих системах: воєнізованих формуваннях, місцях позбавлення волі тощо, акцентуанти), складено “узагальнені портрети” самогубця та потерпілого від доведення до самогубства.

“Портрет” самогубця виглядає таким чином. Завершені самогубства найчастіше вчиняють чоловіки (фінішні суїциденти), старші 55 р.; психічно здорові, проте стан їх соматичного здоров'я може бути погіршено, одинокі (розлучені чи вдівці). Такий чоловік проживає окремо від дорослих дітей або взагалі їх не має. Він українець (або росіянин), громадянин України. Переважно він не працює, але якщо працює, то посідає незначне посадове становище, тому його матеріальне становище є незадовільним. Перше місце серед мотивів самогубства займають нездоланні матеріальні труднощі, далі йдуть проблеми зі здоров'ям, різні психологічні проблеми. Тип його темпераменту визначається як меланхолійний, рівень інтелекту - низький чи середній, адже самогубець не ставив перед собою високих, недосяжних цілей. Головною метою його діяльності та життя було досягнення добробуту. Йому притаманна політична, громадська, релігійна неактивність, проте його моральні якості наближаються до високих. У момент вчинення самогубства він здебільшого не перебуває у стані алкогольного сп'яніння. Для смерті обирається повішення.

Здебільшого потерпілою від доведення до самогубства є дівчина 16-17 р. Її відносини з винним можуть бути самими різноманітними (вона - його дочка, співмешканка чи знайома). Вона має середню освіту, працює чи навчається, а за місцем зайнятості та в побуті характеризується позитивно, не вживає алкоголю, наркотиків. Тому під час вчинення щодо неї злочину вона не перебуває в стані сп'яніння. Найчастіше вона обирає медикаментозне отруєння, що дає змогу лікарям врятувати її життя. Якщо ж вона (більш рідко) обирає падіння з висоти чи повішення, то врятувати її не вдається. У пошуках місця вчинення суїцидальних дій потерпіла віддає перевагу своєму помешканню. Вона здебільшого перебуває в матеріальній або іншій залежності від винного, піддаючись моральній і фізичній агресії з його боку (витримуючи на собі його фізичні знущання, образи, погрози, вимагання грошей, шантаж тощо), проте про намір вчинити самогубство переважно не попереджає і передсмертну записку не залишає.

У підрозділі 2.3. “Кримінологічна характеристика осіб, винних у доведенні до самогубства” проаналізовано й узагальнено наявні дані про осіб, винних у доведенні до самогубства, які вчинили злочини упродовж 1992-1999 рр. Завдяки цьому було можливим створити “узагальнений портрет” винного у доведенні до самогубства. Отож, це чоловік 30-38 років, громадянин України, українець за національністю, він здебільшого сільський житель, має середню освіту, розлучений, проте має неповнолітніх дітей, проживає разом із колишньою дружиною, за станом здоров'я фізичних і психічних відхилень не має, ніде не працює і не був раніше засудженим. Характеризується за колишнім місцем праці позитивно. Та з огляду на суспільну небезпечність вчиненого злочину був взятий під варту ще до судового слідства, бо на попередньому розслідуванні було доведено (в тому числі і свідками), що в побуті винний поводився агресивно, його попередня поведінка була не тільки антисоціальною, але протиправною. Він вчинив злочин, передбачений ч. 1 ст. 99 КК України 1960 р., способом жорстокого морального та фізичного поводження з потерпілим під впливом алкоголю та неприязного ставлення до потерпілого. Вину свою у суді визнав лише частково, через що до касаційного суду не звертався. Крім того, винному притаманні дратівливість, неконтрольованість емоцій, нестриманість, високий ступінь конфліктності, яка є його звичайною формою поведінки в побуті. Його розкаяння свідчать про те, що в майбутньому він може стати на шлях виправлення.

У підрозділі 2.4. “Причини та умови, що детермінують вчинення самогубств” зазначається, що проблема причинності залишається центральною в кримінології, адже визначення причин і, зокрема, самогубства, в тому числі як реакції потерпілого на вчинений щодо нього злочин, дозволяє результативно впливати на зменшення показників злочинності та її фонових явищ. Дисертант, охарактеризувавши основні наукові підходи до причинного комплексу самогубства, зазначив, що вчені-попередники виходили, головним чином, із психологічного стану особи в момент вчинення самогубства (розглядали самогубство як індивідуальний наслідок афекту). Розвинувши теорію причин самогубства, автор дисертації підсумовує, що оскільки самогубство є соціально-біопсихологічним явищем, а окреме самогубство є свідомим вчинком і тому, як правило, не виникає раптово, імпульсивно, непередбачувано, неминуче, остільки його детермінують певні загальні для явища самогубства та конкретні для кожного окремого самогубства причини (які діють за різних умов), де тісно переплітається соціальне, психологічне, біологічне. У підрозділі ретельно розглядаються причини вчинення самогубств і доведення до самогубства на загальносоціальному, спеціально-кримінологічному та індивідуальному рівнях, а також умови, що сприяють вчиненню самогубства. Наголошується, що серед групи загальносоціальних причин самогубства (вони є головними) превалюють власне соціальні (нерівність і протиріччя людей за майновим станом, національною, класовою (стратовою), професійною та іншими ознаками) та економічні причини (зокрема звичайні злидні, втрата добробуту). За ранжиром далі стоять морально-психологічні, ментальні, політичні причини, а також причини правової природи та дія філософського закону (коли з розвитком цивілізації в історії людська самість не знаходить собі місця в житті).

Серед групи спеціальних причин, які є спільними для певних категорій і груп населення, дисертант поставив на перше місце також економічні негаразди, які для осіб похилого та молодого віку, хворих, тих, що перебувають у закритих системах, є вирішальними при прийнятті рішення про вчинення самогубства та його втіленні.

На індивідуальному рівні економічні причини вчинення самогубства перемістилися з першого на друге місце. Дисертант намагався довести, спираючись на досягнення психології та положення теорії А.Г. Амбрумової щодо вчинення самогубства особистістю внаслідок її соціально-психологічної дезадаптації, що індивід переважно вчиняє самогубство (аномічне, альтруїстичне, егоїстичне), перебуваючи у стресовому стані. Конкретне самогубство виникає як реакція виходу (безвихідності) на якесь порушення його прав або зміну його звичного життя (набуття чи втрата чогось важливого для особистості). Проте завжди існує цілий комплекс причин вчинення самогубства.

Серед причин вчинення доведення до самогубства, спираючись на результати здійсненого дослідження, слід показати такі: зневажливе ставлення до життя іншої людини; хуліганська орієнтація особистості; злочинна рецидивність; паразитична спрямованість психології особистості, яка ухиляється від суспільно корисної праці; ворожі стосунки в побуті.

Умови, що детермінують вчинення самогубства, дисертант поділяє на зовнішні та внутрішні. Обґрунтовується, що до зовнішніх умов належать: безробіття, особливі умови проживання в місті, селі, міграція та еміграція населення, релігійність, культурна орієнтація населення; до внутрішніх умов, відповідно, належать: спосіб життя, алкогольна та наркозалежність. Обґрунтовується думка, що зовнішні умови викликають різне до них ставлення відповідно до суб'єктивних особливостей людини, здебільшого вони впливають суїцидогенно на суїцидонебезпечні популяції.

У розділі третьому “Проблеми попередження самогубства” розглядаються напрями попередження самогубств та пропонуються конкретні заходи, способи та форми превентивної діяльності, визначаються й уточнюються її суб'єкти, їхні права й обов'язки тощо.

У підрозділі 3.1. “Загальносоціальні заходи попередження самогубств” зазначається, що важливість мінімізації суїцидальної активності населення України визначається не лише соціально-економічними, але й моральними, гуманістичними чинниками. Дисертант доводить, що внутрішню державну політику має бути зорієнтовано на розробку та впровадження заходів протидії як явищу самогубства в цілому, так і його окремим виявам. Цей головний напрям попереджувальної діяльності є чи не найскладнішим, адже ефективної системи подолання самогубства дотепер не створено. Автор переконаний в тому, що суїцидальна поведінка, будучи соціально-біопсихологічним феноменом, не лише піддається попередженню, але її можна попереджати результативно, оскільки можливо впливати на причини й умови вчинення самогубств, а отже, зберігати людське життя, яке є найдорожчим для людини та суспільства. Загальне попередження самогубств має спрямовуватися на позитивний розвиток усієї соціально-економічної системи. У цьому підрозділі розглядається існуюча нормативно-правова база соціального захисту населення та система однойменних заходів, виокремлюються їх позитивні сторони, вади та прогалини. Стверджується, що останнім десятиліттям також не було здійснено відчутних кроків на шляху подолання високого рівня самогубств, ці спроби були мінімальними. Більшість заходів так і залишилися на папері (всі прийняті закони, соціальні програми не справили відчутного впливу на поліпшення соціальних умов населення і, відповідно, стану вчинення самогубств у державі). Серед цієї групи заходів дисертантом пропонуються економічні (сприяння зайнятості населення та запобігання масовому безробіттю, подолання бідності за рахунок відміни приватизації високоліквідних підприємств, розвитку малого та середнього бізнесу, створення нових робочих місць, виробництва товарів на своїй землі, реального збалансування державного бюджету); соціальні (здійснення комплексу заходів щодо вирішення проблем, пов'язаних з трудовою діяльністю жінок, регулювання питань охорони материнства і дитинства, зміцнення інститутів шлюбу, сім'ї, розвиток місцевого самоуправління); технічні (посилення контролю за зброєю, отрутами, моніторинг самогубства, комп'ютеризація усіх суб'єктів попереджувальної діяльності, поліпшення текстово-технічної організації нормативних актів, вироблення єдиних підходів, термінології науковцями та практиками тощо); ідеологічні (підвищення свідомості суспільства, зорганізація його навколо національної ідеї); організаційні (створення спеціальних органів і їх установ, науковий супровід) та правові (законодавче забезпечення такої діяльності, зокрема, пропонуються зміни до статті 120 “Доведення до самогубства” Кримінального кодексу України.

Цю статтю пропонується викласти у такій редакції: “(1) Доведення особи до самогубства або до спроби самогубства, що є наслідком жорстокого з нею поводження, шантажу, примусу до протиправних дій або приниження її людської гідності, - карається…

(2) Те саме діяння, вчинене щодо: а) особи, яка перебувала у матеріальній, службовій або іншій залежності від винного; б) неповнолітнього; в) жінки, яка завідомо для винного перебувала в стані вагітності; в) особи похилого віку; г) двох або більше осіб; д) а також вчинене за попереднім зговором групою осіб, - карається...”