Законність і правопорядок

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ АЛЬФРЕДА НОБЕЛЯ

КАФЕДРА ПРАВА

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Теорія держави і права»

на тему «Законність і правопорядок»

Дніпропетровськ

Зміст

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика законності

1.1 Поняття, ознаки та загальні принципи законності

1.2 Характеристика гарантій законності

Розділ 2. Загальна характеристика правопорядку

2.1 Поняття, ознаки та принципи правопорядку

2.2 Структура та функції правопорядку

Розділ 3. Співвідношення законності і правопорядку

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність вибраної теми полягає в тому, що законність, правопорядок і дисципліна - фундаментальні категорії всієї юридичної науки і практики, їх рівень і стан віддзеркалюють правове життя суспільства і його громадян. Право є великою цінністю і фактором соціального життя. Проте його реальність визначається не тільки тим, що воно знаходить свій вираз у формальних нормативно-правових актах - законах, указах, постановах, кодексах та інших систематизованих актах. Право реальне перш за все тому, що владна воля, яка відображена у законах, втілюється в поведінці людей - громадян, які виконують закон, осіб, які вступають у відносини шляхом укладання договорів, суддів та інших посадових осіб, які застосовують закон. Навіть найдосконаліший закон живе тільки годі, коли він виконується, впливає на суспільні відносини, на свідомість і поведінку людей. Властиво, ця сторона права, яка пов'язана з життям закону, його дійсністю, і характеризується поняттям «законність».

Проблема співвідношення законності і дисципліни - одна з центральних в теорії держави і права. Актуальність її очевидна як в теоретичному, так і практичному плані. Актуальність та необхідність аналізу співвідношення понять законності та правопорядку зумовлюється не лише тим, що вони входить до системи базових або фундаментальних понять конституційно-правової теорії, а й тим, що практична реалізація принципів правової держави в Україні безпосередньо пов'язана з процесом забезпечення законності та правопорядку як одних з необхідних умов постання правової держави та громадянського суспільства.

Свого часу ціла когорта вчених (їх імена добре знайомі всім, це М.Г. Александров, В.В. Борисов, В.В. Варчук, П.С. Граціанський, В.В. Кайназаров, С.Ф. Кечекьян, Г.С. Котляревський, П.М. Рабінович, І.С. Самощенко, Б.В. Саванели, Л.С. Явич і ін.) впродовж 60-80-х pp. XX ст. присвятила себе дослідженням правопорядку. їхніми зусиллями накопичена значна література по даній темі і у результаті сформована достатньо цілісна теорія правопорядку, багато висновків і положень якої залишаються актуальними і у наш час, а інші, хоч і виглядають несучасними, можуть служити відправною точкою відліку, тому що в науці будь-який результат -- це результат.

В юридичній науці склалася традиційна концепція законності, суть якої полягає в суворому й неухильному дотриманні й виконанні чинного законодавства усіма суб'єктами права. А з точки зору функціональної ролі законність розглядається як принцип, як метод здійснення влади, як режим суспільного життя, як система вимог, які висуваються до особи. Як стійке явище суспільного життя, законність виникає і формується в умовах цивілізованого суспільства, що спроможне забезпечити реальну рівність громадян перед законом. Такі умови значною мірою створюються ринковими відносинами, за яких свобода приватної власності є рівною можливістю для всіх. Забезпечити рівність у сфері виробництва матеріальних та нематеріальних благ, поставити виробників в однакові умови - головне завдання правової держави. Майнова ж нерівність створюється не юридичними законами, а природними можливостями кожної людини. А тому до тих пір, поки в суспільстві існує нерівне становище людей у сфері виробництва матеріальних, духовних цінностей, не можна говорити про їх рівність перед законом і, відповідно, про законність [4, с. 206].

Об'єктом дослідження курсової роботи є суспільні відносини у сфері законності та правопорядку.

Предметом роботи є правове регулювання та вдосконалення інституту законності та правопорядку.

Методами дослідження є система пізнавальних принципів, методів та підходів концептуального та ідейного характеру. Автор виходить з необхідності комплексного поєднання філософських, загальнонаукових та спеціальних методів дослідження: діалектичний метод (дозволив дослідити поставлені у роботі завдання в їх взаємозв'язку, єдності та розвитку); формально-логічний метод (дозволив послідовно проаналізувати теоретико-правові проблеми визначення поняття законності та правопорядку); метод аналізу та синтезу (сприяв здійсненню класифікації принципів, функцій, ознак законності та правопорядку) та ін.

Мета курсової роботи полягає у комплексному та всебічному дослідженні законності і правопорядку.

Перед нами поставлені наступні завдання:

- визначити поняття, ознаки та загальні принципи законності;

- навести характеристику гарантій законності;

- дослідити поняття, ознаки та принципи правопорядку;

- обґрунтувати структуру та функції правопорядку;

- проаналізувати співвідношення законності і правопорядку.

Результати дослідження можуть бути використані в науково-дослідницькій роботі для подальших теоретичних розробок проблем інституту законності і правопорядку. Проведене дослідження дозволило обґрунтувати ряд положень в теоретичному аспекті та важливих стосовно практики інституту законності і правопорядку в правовій системі.

Структура курсової роботи відповідає меті та завданням дослідження і складається із вступу, трьох розділів, чотирьох підрозділів, висновків, списку використаних джерел.

Розділ 1. Загальна характеристика законності

1.1 Поняття, ознаки та загальні принципи законності

Категорія «законність» посідає одне з провідних місць в теорії права та є складним і багатогранним суспільно-правовим явищем. Законність можна розглядати в аспекті необхідності (вимоги, обов'язку) виконувати норми права, що свідчить про її органічний, нерозривний зв'язок з правом як системою норм і принципів. Суспільство, а також держава, яка визнає і захищає правові норми, вимагають неухильного і суворого їх дотримання і виконання усіма суб'єктами суспільних відносин. Такі вимоги норми права (закону) склалися ще тисячоліття тому і лише згодом дістали в юридичній науці назву законність як прояв загальної обов'язковості права. Однак однієї вимоги виконання права для характеристики законності недостатньо. Необхідно забезпечити реальний вплив права на поведінку людей. У цьому аспекті законність - це додержання і виконання норм права (законів) органами держави, посадовими особами, громадянами та їх соціальними утвореннями, тобто здійснення ними правомірних дій. У разі, коли норма права (закон) приписує учасникам суспільних відносин здійснювати певні дії, законність виявлятиметься в точному виконанні норм права (законів); якщо норма права (закон) забороняє здійснювати певні дії, законність означатиме утримання від здійснення таких дій; якщо закон (норма права) надає суб'єктам суспільних відносин право здійснювати за своїм розсудом певні дії, законність диктуватиме неможливість виходу за її межі. Законність завжди означає відповідність поведінки (діяльності) суб'єктів суспільних відносин нормі права (закону). Вона є певною мірою синонімом правомірної поведінки [3, с. 186-188].

Законність розглядається у двох аспектах. По-перше, законність як правовий режим точного і неухильного здійснення законів та інших нормативно-правових актів у всіх сферах державного і суспільного життя. У цьому аспекті законність означає явище, покликане створювати сприятливі умови для втілення приписів законів і підзаконних актів у повсякденну практику життя держави та суспільства. По-друге, законність як існування належного та ефективного контролю за неухильним дотриманням приписів правових норм, виявлення правопорушень і притягнення винних у їх здійсненні до юридичної відповідальності.

Законність - це комплексне політико-правове явище, що відображає правовий характер організації суспільно-політичного життя, зв'язок між правом і державою. Поняття "законність" характеризує правову дійсність, узяту під кутом зору практичної реалізації права, ідейно-політичних основ правової системи, її зв'язку з основними суспільно-політичними інститутами, з політичним режимом цього суспільства.

Законність можна визначити і як принцип, метод і режим суворого, неухильного дотримання, виконання норм права всіма учасниками суспільних відносин (державою, її органами, суспільними й іншими організаціями, трудовими колективами, посадовими особами, громадянами та їх об'єднаннями). В той же час поняття законності охоплює не лише дотримання й виконання нормативно-правових актів, але й відповідність всіх нормативно-правових актів Основному Закону -- Конституції.

До загальних принципів законності можна віднести:

1. Загальність законності полягає в її обов'язковості, що розповсюджується на всіх і кожного без винятку, незалежно від положення, чину і рангу. Перед законом усі рівні й усі повинні йому підкорятися, інакше відповідальність неминуча. Всі громадяни, посадові особи є суб'єктами законності, тому що на всіх них розповсюджуються її вимоги.

2. Єдність законності полягає в поширенні цієї вимоги на всю без винятку територію держави, в її однаковому розумінні. Прояв місництва -- протизаконне явище. Місцеві особливості потрібно враховувати, але тільки в рамках закону і на його основі.

3. Верховенство закону є найважливішою властивістю законності, зв'язаною з вищою юридичною силою закону. З верховенством закону пов'язане питання конституційної законності, яка включає в себе наступні вимоги: Конституція є Основним Законом, якому належить юридичне верховенство у правовій системі; принципи і норми Конституції мають пряму дію; Конституція діє на всій території держави; засобом забезпечення верховенства Конституції є конституційний контроль, що здійснюється Конституційним Судом. Закони приймаються на основі Конституції, а підзаконні нормативно-правові акти -- на основі законів та на їх виконання.

4. Невідворотність реалізації законності означає припинення будь-яких порушень закону, від кого б вони не виходили, невідворотність відповідальності за ці порушення. Усяке правопорушення є водночас і порушенням законності.

5. Неприпустимість протиставлення законності і доцільності. Законність є вищою доцільністю. Діалектика взаємин тут така: будь-який відступ від законності, що мотивується "вищими інтересами", "вимогами народу", "моральними розуміннями" тощо, призводить до дестабілізації в суспільстві, сприяє зростанню правового нігілізму. Якщо закон застарів, став недоцільним, його потрібно змінити, доповнити, але тільки відповідно до встановленої процедури, що також визначається законом. Доти, доки зміни не внесені, закон діє.

6. Нерозривний зв'язок законності і культури. Без культури не може бути і мови про законність; чим вищий рівень культури (особливо правової) суспільства в цілому, окремих громадян, тим вищий і рівень законності.

7. Єдність законності і демократії полягає в активній участі громадян у справах суспільства і держави, насамперед у демократичній процедурі прийняття законів й інших нормативних актів. Це є запорукою того, що прийняті закони будуть сприйняті абсолютною їх більшістю. Демократія, у свою чергу, забезпечує зацікавленість людей у виконанні законодавства і підконтрольність діяльності державного апарату.

8. З позицій особистості законність виступає насамперед як засіб захисту її прав, свобод і законних інтересів. Вона забезпечує охорону людини як від свавілля самої держави і її органів, так і від протиправних дій з боку інших осіб. Від стану законності залежить ступінь свободи особи, реальність її прав, рівень і реальність демократії. А оскільки в сучасних умовах інтереси особистості стають пріоритет ними для держави, ця сторона законності і правопорядку є найважливішою метою державної діяльності.

Конституція ставиться в центр правової системи держави і закріплення вимоги, що всі нормативно-правові акти повинні не суперечити Основному Закону, говорить про те, що принцип верховенства права реалізується насамперед через верховенство Конституції і правового закону. В ст.6 Конституції закріплено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України [13, с. 658].

Нормативну основу конституційної законності, також, складає і положення ст.19, де визначається, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. В ст.68 закріплений обов'язок кожного неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Наявність і велику значимість принципу конституційної законності підкреслює проголошення в ст.129 першим із основних принципів судочинства принципу законності [19, с. 875].

Отже, законність -- це стан відповідності суспільних відносин законам і підзаконним нормативно-правовим актам держави, який утворюється в результаті неухильного дотримання їхніх вимог всіма суб'єктами права.

1.2 Характеристика гарантій законності

Свобода індивіда в суспільстві означає можливість активних дій особи на основі Конституції і конституційного закону в усіх сферах суспільного життя, захист від будь-якого свавілля і беззаконня, вона забезпечується соціально-економічними, політичними, ідеологічними гарантіями. Конституційна законність, виступаючи одним із різновидів політико-правових гарантій, забезпечує свободу особи не тільки в політико-правовій сфері, а й в інших сферах суспільного життя.

Законність як гарантія прав і свобод особи включає утвердження в Конституції і законах України передових демократичних цінностей, які пов'язані з визнанням людини, її прав та свобод найвищою соціальною цінністю; розробку і створення таких механізмів і процедур, які б примушували державні органи діяти в напрямку утвердження і забезпечення прав та свобод людини, дозволяли реалізувати принцип відповідальності держави перед людиною за свою діяльність. Окрім цього, в сфері правореалізації конституційна законність має стати ефективним практичним інструментом регулювання суспільних відносин по забезпеченню прав і свобод особи шляхом створення суворого режиму відповідності Конституції і законам України кожної суспільно-значимої дії (бездіяльності) суб'єктів конституційно-правових відносин, особливо вищих органів державної влади і посадових осіб, на яких Основний Закон України безпосередньо покладає обов'язок по затвердженню і забезпеченню прав і свобод людини та їх гарантій (ч.2 ст.3 Конституції України [6]).

Правові гарантії законності -- це ті норми, які переслідують передусім власне юридичні цілі. Така ціль, будучи вираженою в «операціональній» формі, постає у вигляді завдання: зменшити неправомірні акти (дії) в усій масі юридично значущих актів (дій) певного виду [12, с. 17]. Під гарантіями законності слід розуміти систему засобів, способів, прийомів і методів забезпечення законності, що дозволяють безперешкодно реалізувати правові норми, користуватися суб'єктивними правами і виконувати юридичні обов'язки. Під гарантіями розуміються як об'єктивні умови існування суспільства, так і спеціально вироблені державою і громадськістю засоби, що забезпечують точну реалізацію норм права всіма суб'єктами.

Економічними (матеріальними) гарантіями є насамперед матеріальні умови життя суспільства, серцевину яких складають соціально-економічний устрій суспільства, форми власності, їхнє різноманіття, господарська самостійність суб'єктів.

Соціальні гарантії включають весь комплекс громадських заходів для боротьби з правопорушеннями, відступами від ідеї законності. Це профілактична діяльність з попередження правопорушень, контрольна функція громадськості, врахування суспільної думки тощо.

Політичні гарантії -- це демократизм державного і суспільного ладу, відбитий у функціонуванні політичної системи в цілому, із властивим демократичному суспільству політичним плюралізмом, реальним поділом влади, наявністю правової держави (чи хоча б тенденції до її побудови).

Ідеологічні гарантії полягають у пануванні ідеології, в центрі якої загальнолюдські цінності, на її базі розвиваються духовне життя суспільства, ідейне виховання громадян, глибока повага до права як соціальної цінності.

Юридичні гарантії виступають як система спеціальних правових засобів зміцнення законності і правопорядку. До спеціальних юридичних засобів варто віднести насамперед усі норми права, в яких виражена вимога законності. Правова регламентація суспільних відносин ставить правоохоронні органи в чіткі правові рамки, позбавляє їх можливості діяти, виходячи з інтересів доцільності. Юридичні гарантії законності поділяються за наступними критеріями: 1) за суб'єктами застосування (парламентські, президентські, судові, прокурорські, адміністративні, міжнародно-правові тощо); 2) за видами правових норм (конституційні, галузеві, матеріальні, процесуальні); 3) за характером юридичної діяльності (правотворчі, правозастосовчі, правореалізаційні, правоохоронні). Крім того, до гарантій законності належать спеціальні засоби виявлення правопорушень (прокуратура, органи розслідування тощо); засоби попередження правопорушень (наприклад, митний огляд); засоби припинення правопорушень (затримання, арешт); заходи по захисту та відновленню порушених прав; юридична відповідальність; процесуальні гарантії; правосуддя.

Отже, можна підвести, що законність - один з основоположних принципів діяльності державних органів, громадських організацій, роботи посадових осіб і поведінки громадян. Дотримання законності є найважливішим напрямом формування правової держави. Сутність законності полягає в забезпеченні, насамперед, державою реальності права, в тому, що всі без винятку суб'єкти суспільних відносин керуються принципом суворого дотримання приписів законів та інших нормативних актів, сумлінно виконують покладені на них юридичні обов'язки, безперешкодно і повною мірою використовують свої суб'єктивні права, а також у належній реакції держави на кожне правопорушення.

Розділ 2. Загальна характеристика правопорядку

2.1 Поняття, ознаки та принципи правопорядку

З законністю тісно пов'язане інше правове явище - правопорядок (правовий порядок). Поняття «правопорядок» широко використовується в діючому законодавстві, охорона правопорядку - важлива функція держави. Незважаючи на це, у вітчизняній науці до цього часу не вироблено єдиного визначення даного феномена. Звернемося до етимології слова «правопорядок». Перш за все правопорядок - це порядок, організованість, стійкість. Отже, правопорядок характеризує ступінь впорядкування суспільних відносин, виступає антиподом хаосу, анархії, неорганізованості. Правопорядок - це правовий порядок, стан суспільних відносин, які запрограмовані правом. Правовий порядок можна розглядати як мету правового регулювання, створення за допомогою права і правових засобів такого порядку і такої врегульованості суспільних відносин, які служать зберіганню і зміцненню існуючого ладу.

Виходячи з цього, правопорядок можна визначити як засновану на праві й законності організацію суспільного життя, яка відображає якісний стан суспільних відносин на відповідному етапі розвитку суспільства та на вимозі дотримання діючих правових норм.

Розглянемо особливості даного явища.

1. Правопорядок - це стан упорядкованості, організованості суспільного життя.

2. Це порядок, який передбачений нормами права.

3. Правопорядок виникає в результаті фактичної реалізації правових норм, втілення їх вжиття, він є підсумком правового регулювання.

4. Він забезпечується державою.

Як відомо, далеко не всі норми реалізуються повсюдно, часто трапляються і відступи від вимог правових норм - правопорушення. Тому необхідно розрізняти реально існуючий правопорядок (підсумок правового регулювання) і правопорядок, досягнення якого прагнув законодавець на тому чи іншому етапі розвитку суспільства (мета правового регулювання). Перший залежить від стану суспільних відносин в конкретних умовах, рівня політичної і правової культури суспільства, стану законодавства, характеру законності тощо. Отже, правопорядок має не тільки якісні, а й кількісні характеристики. Тому не випадково в сфері функціонування держави можна відзначити напрями діяльності щодо зміцнення (удосконалення, забезпечення, охорони) правопорядку.

Правопорядок - це фактичний стан упорядкованості правовідносин, а тому його можна охарактеризувати як систему правових відносин.

Які ж принципи правопорядку? Перш за все це визначеність, єдність, системність, гарантованість з боку держави, організованість, стійкість.

В силу зазначених особливостей правопорядок можна охарактеризувати як порядок, який забезпечує стабільність суспільного життя і соціальний прогрес. Оскільки він визначається правом і забезпечується державою, то закріплює найбільш важливі риси і сторони соціально-економічного ладу, систему пануючих в країні політичних відносин.

Отже, правопорядок вміщує в себе не тільки відносини людей у сфері громадянського суспільства, а й організацію власне політичної. Інакше кажучи, держава - важливий елемент і необхідна умова правопорядку. З одного боку, конституційована правом і функціонуюча в суворо встановлених рамках, держава складає важливу ланку правопорядку, з іншого - вона владний суб'єкт, який забезпечує й охороняє правопорядок.

Правопорядок є складовою частиною, елементом правової реальності, яка утворюється у суспільстві у результаті існування і функціонування у ньому права і правових явиш, суспільно-правових наслідків і процесів, породжуваних правом.

Відомо, що правовий порядок -- це особливий правовий феномен, який за формою свого побутування відрізняється від інших компонентів правової реальності. Правопорядок являє собою складний, «синтетичний» феномен правового життя [10, с. 251]. Як феномен правової реальності, правопорядок характеризується, з однієї сторони, рисами, що притаманні їй як цілісному внутрішньо структурованому явищу.

Як і право в цілому, правопорядок є загальновизнаним наочним фактом і невід'ємною частиною існуючого у суспільстві офіційного, державно-публічного і приватноправового життя, яке щоденно виявляється в багатоманітних обставинах життєдіяльності окремих особистостей, спільнот людей та їх об'єднань. Правопорядок, як і право в цілому, це певна соціально-психологічна сила, регулююча поведінку людей; він є певний стан суспільної свідомості і суспільної волі, що містить у собі психічний примус до деякої поведінки. Як явище соціальної психології правопорядок, таким чином, є безсумнівною реальністю, фактом емпіричної дійсності, часткою зі «світу сущого».

Таким чином, правопорядок можна розглядати як єдність права і влади. Найбільш адекватною формою реальності подібного правопорядку виступає правова держава [8, с. 69].

Правопорядок не самоціль, а соціальне й історично обумовлений загальний засіб і форма виразу, запровадження організації свободи, а також справедливості в суспільних відносинах.

Правопорядок - частина громадського порядку. Громадський порядок - це стан (режим) упорядкованості соціальними нормами (нормами права, моралі, корпоративними нормами, нормами-звичаями) системи суспільних відносин і їх додержання. Поняття громадського порядку ширше за поняття правового порядку, оскільки в зміцненні і підтриманні першого важлива роль належить усім соціальним нормам. Правопорядок складається лише на підставі правових норм і внаслідок цього охороняється спеціальними державно-правовими заходами.

Правопорядок - це юридичне оформлення соціального життя. Пізнання і використання впорядкованості як закономірності суспільного розвитку є кардинальною науковою та практичною проблемою. Адже чим виший рівень соціального прогресу, тим гостріші вимоги до впорядкованості найважливіших сторін життя. З кожним новим етапом розвитку суспільства, з розширенням демократичних начал та активізації особистісного фактора зростає необхідність у стабілізації, врегулюванні та гарантованості зв'язків та відносин, взаємодії людей. Ця обставина породжує стійку тенденцію до систематичного зміцнення правопорядку.

Правопорядок - діалектичне суперечливе явище. У правовому житті виразно проглядаються два основні напрями: один спрямований на зміцнення правопорядку, інший - на його неприйняття та відторгнення; один пов'язаний із зміцненням права, законності, рівновагою і стабілізацією; інший - з неврегульованістю, зловживаннями, злочинністю, нехтуванням правами, свободами, законними інтересами особи. У боротьбі вказаних протилежностей полягає процес формування і зміцнення правопорядку. Чим рішучіший наступ на негативні прояви, чим міцніший правопорядок, тим більше звужується сфера соціального негативу в суспільному житті.

Отже, правопорядок - це частина системи суспільних відносин, що врегульовані нормами права і перебувають під захистом закону та охороняються державою.

2.2 Структура та функції правопорядку

Правопорядок - стан (режим) правової упорядкованості (врегульованості і погодженості) системи суспільних відносин, що складається в умовах реалізації законності. Інакше: це атмосфера нормального правового життя, що встановлюється в результаті точного і повного здійснення розпоряджень правових норм (прав, свобод, обов'язків, відповідальності) всіма суб'єктами права. Правовий порядок як динамічна система вбирає в себе всі впорядковуючі засади правового характеру [15, с. 454].

Правопорядку як складному суспільно-правовому явищу притаманні зміст і форма. Зміст правопорядку виражається в його спрямованості на захист прав і свобод людини, забезпечення нормальних умов життєдіяльності суспільства, верховенства права в державному і суспільному житті. Форма правопорядку - це притаманна йому структура, організація і оформлення змісту.

Розглянемо структуру правопорядку, оскільки в ній з найбільшою повнотою проступає його зміст. Першим структурним елементом правопорядку є його суб'єкти - численні учасники з їх різним функціональним навантаженням, ієрархією, супідрядністю та іншими властивостями. Це - держава в цілому, її органи, державні установи, підприємства, організації, посадові особи; органи місцевого самоврядування; суспільні утворення - політичні партії, союзи, рухи; громадяни, іноземці, особи без громадянства. Щоб бути суб'єктами правопорядку, всі, вони повинні бути визнані державою суб'єктами права. Другим структурним елементом правопорядку є акти реалізації вимог законності, тобто правомірні дії (поведінка, діяльність) його учасників у їх завершеному стані. Вони, по суті, є реальними формами конституювання, існування, розвитку та функціонування правопорядку. Правомірні (законні) дії укріплюють правопорядок, неправомірні (незаконні) -- його руйнують. Конституювання правопорядку здійснюється у двох напрямах: додержанні і виконанні вимог законності з боку держави, її органів, посадових осіб; реалізації здійснення і виконанні суб'єктивних прав і обов'язків громадянами, їх різними соціальними утвореннями. Третім структурним елементом правопорядку є правові відносини. Правовий порядок у певному аспекті можна визначити як систему правових відносин, оскільки вони, по суті, і є визначальною формою упорядкованості та організованості суспільних відносин. При цьому до складу правопорядку входять тільки ті правові відносини, які виникають внаслідок здійснення правомірних дій. Правові відносини, які виникають внаслідок правопорушення, перебувають поза межами правопорядку -- як його антипод.

Розглядаючи функції правопорядку як цілісного утворення, необхідно вказати на зв'язки, в яких реалізується його співвідношення з навколишньою дійсністю, з'ясовується роль, яку правопорядок виконує в правовій системі суспільства, в державному конституційному порядку, в режимі демократії. Виходячи з цього, можна виокремити три основні функції правопорядку.

Перша функція - взаємодія із зовнішнім середовищем, впорядкування, зміцнення та стабілізація тих великих систем, складовим елементом яких є правопорядок. В оточуючому соціальному середовищі особливо значний вплив на правопорядок мають економічні, політичні, культурні фактори. У той же час правопорядок не тільки залежить від рішучого впливу середовища, а й активно впливає на нього. Він не лише пристосований до реальності, а й є правовою основою демократії, політичної, державної системи, за допомогою правопорядку впорядковуються найважливіші державні зв'язки та відносини. Займаючи певне місце у великих системах та відчуваючи на собі їх благотворний або пригнічуючий вплив, правопорядок виявляє зворотній активний вплив на ці системи, стабілізуючи та зміцнюючи їх. Благотворний вплив середовища посилює цю зворотну дію. Разом з тим правопорядок рішуче протидіє негативним впливам на нього.

Друга функція - зміцнення внутрішніх зв'язків та відносин. Вона обумовлює якісну визначеність правопорядку як правового стану системи правових відносин та зв'язків.

Третя функція - самозбереження і вдосконалення правопорядку, яка дозволяє йому зберегти свою самостійність. Соціальне середовище, до якого входить і правопорядок, зобов'язане його підтримувати і зміцнювати шляхом вдосконалення законів, зміцнення дисципліни і організованості, покрашення діяльності правоохоронних органів, судової системи, прокурорського нагляду та ін. Але воно може й руйнувати правопорядок правовим нігілізмом, суб'єктивізмом та волюнтаризмом рішень, що приймаються, корумпованістю, зловживаннями, злочинністю, анархізмом та ін. Правопорядок протистоїть цим негативним явищам і тому повинен постійно зміцнюватися, зберігаючи свої позитивні цілі та функції.

Таким чином, правопорядок можна визначити як засновану на праві й законності організацію суспільного життя, яка відображає якісний стан суспільних відносин на відповідному етапі розвитку суспільства та на вимозі дотримання діючих правових норм. Правопорядок - це частина системи суспільних відносин, що врегульовані нормами права і перебувають під захистом закону та охороняються державою. Він встановлюється в результаті додержання режиму законності в суспільстві. Якщо законність - це принцип, метод діяльності, режим дій і відносин, то правопорядок є їх результатом.

Серцевиною правового порядку є особа, її інтереси, прагнення, життєві потреби, які отримують своє юридичне оформлення в правах і свободах, обов'язках та відповідальності громадянина і реалізуються у міжособистісних зв'язках та у відносинах з державою і суспільством. Тому характерними рисами правопорядку є гуманізм, демократизм, моральність, справедливість. Аналізуючи правопорядок, неможливо обмежуватися лише правовими характеристиками, не враховуючи загально-соціальних. Як складова частина суспільства, правопорядок акумулює ті принципи, устої і тенденції, на підставі яких функціонує вся соціальна система.

Правопорядок - це складна система з багатьма взаємодіючими елементами та сукупністю взаємозв'язків між ними. У структурі правового порядку можна виокремити наступні основні елементи: закріплена юридичними нормами правова структура суспільства, до якої включають державу, її органи, підприємства, організації та установи, недержавні утворення та громадські об'єднання, громадян. З метою створення міцної основи кожного елемента правопорядку державна влада як законодавець зобов'язана визначити перелік учасників правопорядку, їх сувору підлеглість, субординацію з юрисдикції та функцій, справ і обов'язків, з правових якостей і станів в усіх сферах їх взаємодії; вказати на зв'язки і відносини, які підлягають правовому регулюванню, та встановити процедуру його здійснення; обрати правові методи, засоби і форми їх регулювання, визначити нормативність усіх сторін у правопорядку, виявити їх характеристики; правові відносини та зв'язки, послідовність їх виникнення, розвитку, зміни, завершення; атрибутивні елементи правопорядку, які виявляються насамперед в упорядкованості елементів структури.

Розділ 3. Співвідношення законності і правопорядку

Загальноприйнятим у правовій науці є положення про те, що поняття “законності” та “правопорядку” тісно взаємопов'язані [17, с. 297]. Але при цьому у деяких дослідженнях згаданий зв'язок постає настільки «тісним», що стає практично неможливо розмежувати конкретний зміст цих двох понять, встановити, яким чином вони взаємодіють і що саме складає завдання функціонування правової держави, а що є способом реалізації цього завдання.

Як правило, характеристика сутності принципу законності містить у собі посилання на певний стан суспільних відносин, коли ми засвідчуємо суворе та неухильне дотримання й виконання норм права усіма учасниками суспільних відносин. Зауважимо, що слово «всіма» є одним з ключових у наведеній дефініції, оскільки вказує як на окремих індивідів, їх колективи й різноманітні організації, так і на державу та її органи (органи державної влади, установи, відомства, окремих посадових осіб, що діють від імені держави і наділені відповідними владними повноваженнями). У результаті цього, кажучи про законність, ми описуємо не дворівневу модель, в якій держава, що знаходиться, так би мовити, «над» законом, контролює виконання правових норм численними суб'єктами правовідносин, а цілісну систему дотримання норм права державою і суспільством (використовуючи термінологію Р. Гринюка [2, с. 30-36], можна стверджувати, що відбувається «трансформація» держави, коли право перетворюється на цивілізуючий феномен, який однаковою мірою впливає як на державу, так і на суспільство). У цьому значенні, на нашу думку, можна говорити про перший ключовий момент у розумінні сутності феномена законності. Дійсно, такий факт наявності законів властивий будь-якому державному історично-правовому періодові, оскільки існування будь-якої держави (незалежно від форми правління, форми державного устрою, політичного режиму тощо) передбачає обов'язкове дотримання закону тими, на кого він розповсюджується.

Але лише у правовій державі відбуваються дві принципові трансформації законності. По-перше, законність стає загальним імперативним принципом, що змушує державу підпорядковуватись правовим нормам такою ж мірою, як це діє стосовно всіх інших учасників правовідносин. Саме за цієї причини академік НАН України Ю. Шемшученко та к.ю.н. С. Бобровник визначають законність як такий правовий режим у державі, за якого діяльність державних органів, юридичних та фізичних осіб здійснюється відповідно до вимог закону [20, с. 498]. По-друге, зміст законності тлумачиться не лише через поняття закону, але й через поняття права. На цьому зауважує д.ю.н. О. Скрипнюк [16, с. 136]. Тобто лише у правовій державі закон виступає правовим, стає виразником духу права, в результаті цього властиве для законності дотримання закону та підпорядкування йому логічно перетворюється на дотримання та виконання норм права. Саме за цієї причини, як цілком справедливо наголошує В. Самохвалов, законність слід розуміти як своєрідного провідника права у реальність, як право у дії, інструмент його реалізації як соціальної цінності, регуляції суспільних відносин [14, с. 31].

Процес реалізації принципу законності і встановлення відповідного рівня правопорядку передбачає обов'язкове визначення тих відносин, які підлягають безпосередньому законодавчому регулюванню, та тих, які складають сферу вільної суспільної самоорганізації. У цьому розумінні встановлення правопорядку не можна тлумачити у термінах створення системи тотальної нормативної регламентації всіх сфер суспільного життя та всіх суспільних відносин, адже подібний «правопорядок» означатиме ніщо інше як знищення фундаменту формування та розвитку громадянського суспільства. Таким чином, підвищення рівня правопорядку і реалізацію принципу законності можна проінтерпретувати як удосконалення системи нормативного врегулювання тих суспільних відносин, які вимагають свого правового впорядкування, а також створення правової основи для розв'язання тих проблем, що можуть виникати між окремими елементами громадянського суспільства та між самим громадянським суспільством (його інститутами) і державою.

Попри тісний зв'язок принципу законності із реально існуючим у країні правопорядком, який ми фіксуємо у разі дослідження правової держави, слід відзначити, що правопорядок складається з сукупної реалізації всіх принципів правової держави, а не лише принципу законності. У результаті цього формується загальний правовий грунт на основі якого відбувається організація і розвиток суспільних відносин, утворюється система взаємодії таких елементів, як держава, громадянське суспільство та індивід. Тому підвищення рівня правопорядку у правовій державі відбувається шляхом реалізації всіх її базових принципів, серед яких одне з найважливіших місць посідає принцип законності [5, с. 99].

Тобто, у результаті реалізації законності в суспільстві встановлюється правовий порядок (правопорядок), тобто система суспільних відносин, будь-яких інших дій, що мають правове значення і здійснюються в суспільстві відповідно до вимог норм права. Таким чином, якщо законність - це принцип діяльності, режим дій, відносин, то правопорядок - це результат реалізації цього принципу, режиму, дотримання законності.

Сприйняття правопорядку як наслідку, результату законності не тільки деформує розуміння соціальної обумовленості та цінності правового впорядкування суспільної життєдіяльності, неадекватно перебільшує значущість законності у співвідношенні «законність і правопорядок», але й поширює етатизм на рівень правових явищ, життєво важливих для суспільства в цілому, занижує масштаб значущості правопорядку як соціальної і особистісної правової цінності. Це збіднює і сприйняття всієї правової реальності, бо за межами її осягнення залишаються соціальні підґрунтя, і характеристики правопорядку як соціально-правового феномена, буття якого корелюється на рівні основ всієї соціальної системи регулювання суспільних відносин і забезпечення цілісності соціуму [9, с. 12-18].

Порушення вимог законності веде до деформації суспільних зв'язків, недотримання і підриву правопорядку. Законність і правопорядок перебувають у тісному взаємозв'язку. Зміцнення законності має своїм наслідком більш високий рівень правопорядку, і навпаки, порушення його веде до послаблення правопорядку. Правопорядок є важливою умовою реалізації інститутів демократії, оскільки вони розвиваються на базі всебічного зміцнення законності.

Правопорядок як суспільне явище має ряд ознак, серед яких можна виділити те, що він: базується на приписах чинних норм права; виходить з принципу панування права і верховенства закону у сфері правових відносин; встановлюється як результат правомірної реалізації правових норм, тобто є результатом здійснення законності; створює сприятливі умови для використання суб'єктивних прав громадян; передбачає належне виконання юридичних обов'язків; вимагає невідворотної юридичної відповідальності за скоєне правопорушення.

Водночас правопорядок є важливим структурним елементом суспільного порядку, тобто такого, який відповідає вимогам усього комплексу соціальних норм. Інакше кажучи, говорити про існування суспільного порядку можна лише тоді, коли в ході різних суспільних відносин не порушуються вимоги норм моралі, звичаїв, корпоративних, релігійних і правових норм.

Якщо зміцнення і підтримання правопорядку, тобто забезпечення відповідності суспільних відносин приписам норм права, пов'язано з реалізацією правових норм, то у підтримці суспільного порядку важлива роль належить нормам моралі громадських організацій, традиціям, звичаям. Отже, поняття суспільного порядку за своїм обсягом ширше, ніж поняття правопорядку. Виходячи з цього, кожне порушення правопорядку одночасно буде порушенням і суспільного порядку, але не кожне порушення суспільного порядку буде порушенням правової норми, а тому може й не бути порушенням правопорядку [11, с. 34].

Правопорядок передбачає закріплення справжнього демократичного правового статусу особи, неухильне втілення у життя демократичних прав і свобод особи, гарантованість від свавілля. Разом з тим цей порядок неможливий без найсуворішого виконання кожним громадянином своїх обов'язків, закріплених нормами права.

У законах та інших нормативних актах визначено структуру державних і громадських організацій, їх компетенцію, демократичну основу їх формування та взаємовідносин. Можна говорити, що врегульованість і порядок досягаються безпосередньо через реалізацію вимог права в поведінці різноманітних суб'єктів суспільних відносин, як у взаємовідносинах держави з окремими громадянами, у взаємовідносинах громадян, так і у взаємовідносинах державних органів і громадських організацій.

Створення певного порядку в суспільних відносинах з допомогою правових норм є одним з найважливіших завдань державної влади. Правовий порядок - це реальний порядок, що встановлюється і охороняється державою згідно з приписами норм права. Держава, як апарат влади, зацікавлена в його встановленні. В сучасних умовах, коли Україна переживає період становлення, стратегічний курс нашої держави націлений на зміцнення соціально-економічного розвитку країни, перехід до ринкової економіки. Здійснюється корінне оновлення матеріально-технічної бази виробництва на основі досягнень науково-технічного прогресу як в нашій країні, так і з використанням світового досвіду, вдосконалення управління на всіх рівнях. Умовою здійснення цих перетворень є встановлення і підтримання правопорядку в країні.

Зміцнення правової основи державного і громадського життя залежить передусім від стану законності й правопорядку в роботі державного апарату. Порушення законності в його діяльності, особливо коли вони набувають сталого характеру, перешкоджають здійсненню функцій держави, порушують упорядкованість, узгодженість роботи. Вони знижують престиж державної влади серед населення, породжують безвідповідальність, можливість безкарного порушення правопорядку, а в деяких випадках мають прямим наслідком порушення прав і законних інтересів громадян. Значну стурбованість викликає порушення законності тими органами держави, що за характером своєї діяльності покликані охороняти правопорядок, - органів юстиції, суду, прокуратури, міліції.

Законність як метод державного керування суспільними процесами визначає діяльність державної влади. Вона передбачає організацію суспільних відносин шляхом видання правових законів і забезпечення їх реалізації. Зміст цього методу становлять правомірні дії органів державної влади, посадових осіб, спрямовані на розроблення і прийняття нормативно-правових та індивідуально-правових актів. Законність у такому разі є антиподом як юридичного, так і позаюридичного свавілля, при якому органи держави і посадові особи чинять у правовій чи неправовій формі беззаконня і насильство (наприклад, прийняття неправового закону, винесення неправосудного вироку, відмова громадянину в захисті його прав і свобод тощо).

Отже, найповніше законність може бути визначена як режим правомірної діяльності органів держави, який знаходить свій вияв у прийнятті правових законів і підзаконних нормативно-правових актів, а також у їх неухильному додержанні, точному і однаковому виконанні і правильному застосуванні всіма органами держави, посадовими особами, громадянами та їх об'єднаннями.

Законність - це складне соціальне явище, яке потрібно відрізняти від аналогічних соціальних явищ таких, як право, законодавство, правопорядок [7, с. 109].

1) Першою і найголовнішою вимогою законності є добре продумана система правових демократичних законів і інших нормативно-правових актів. Від якості законів залежить вся діяльність правоохоронних органів, громадських організацій, державних і приватних підприємств. «Який закон - такий і суд», - такий принцип був проголошений в нашій пресі. Діяльність суду повністю залежить від якості законів.

Закони повинні бути ясні, однозначні, доступні для всіх громадян і посадових осіб. В Україні проходить повне оновлення системи законодавства, почалась правова реформа, хоча і з великими труднощами.

2) Другою вимогою законності є відповідність підзаконних нормативних актів законам і Конституції. В минулому такі акти називали «надзаконними», оскільки вони суперечили законам і реалізовувались в першу чергу. Крім того, вони видавались, виходячи із відомчих інтересів і всупереч інтересам всього суспільства і народу.

3) Третьою вимогою законності є чітке формулювання і закріплення компетенції, функціональних прав і обов'язків всіх державних органів і їх посадових осіб, підприємців і організацій, політичних партій і громадських об'єднань, їх правового статусу. Важко визначити, хто і які має права і обов'язки, що і коли повинен робити, як виконувати, дотримуватись і використовувати закони.

4) Законність - це є одночасно метод і режим діяльності всіх суб'єктів суспільних відносин. Це процес реалізації правових норм на підставі автономного, імперативного, дозволяючого і заохочуючого методів правового регулювання. Результатом цього процесу е стан правопорядку, стан правовідносин суспільства.

Таким чином, законність - це особливий режим або процес діяльності держави і інших суб'єктів суспільних відносин, суть якого зводиться до трьох основних вимог: 1) наявність добре продуманої системи правових законів і підзаконних нормативно-правових актів; 2) точне і повне закріплення правового статусу (прав і обов'язків) всіх учасників правовідносин; 3) точне і неухильне виконання і дотримання законів та інших нормативно-правових актів всіма посадовими особами і громадянами.

Законність і правопорядок - найважливіші соціальні цінності, основа нормального життя суспільства, його громадян. Тому їх зміцнення - одне із головних завдань, яке стоїть перед суспільством, один із основних напрямів діяльності держави, її функція [4, с. 229-230].

Отже, елементами правової системи суспільства є право, законність, правопорядок. Між ними існує не лише тісний взаємозв'язок, а й принципові відмінності, котрі виражають їх самостійність та специфіку.

1. Право, законність і правопорядок - різні за змістом та характером категорії. Позитивне право - встановлена законом державна воля, об'єктивована ідея права, яка має нормативну визначеність; законність - якісний аспект правової діяльності суб'єктів права та їх поведінки; правопорядок - стан правового життя суспільства, впорядкована система правових відносин.

2. Вони являють собою різні етапи реалізації волі та інтересів влади і народу. Право - початковий етап оформлення волі та інтересів в обов'язкові для всіх правила; законність - реалізуюча право правова якість нормативних і правореалізацінних актів; правопорядок - втілення права в життя.

3. Ці категорії несуть різне правове функціональне навантаження. Право, закони - юридична основа правопорядку; законність - засоби його встановлення; правопорядок - результат здійснення права і законності. Право і законність - своєрідні інструменти, котрі дозволяють вирішувати поставлені завдання і досягати певної мети. Є законність - є й правопорядок. Немає законності - панують анархія, беззаконня. Тому міцність і якість правопорядку перебувають в прямій залежності від законності, якості нормотворчого та правореалізаційного процесів.

4. Різними є їх зв'язки та взаємозалежності: якщо право, закони виступають як можливість регулювання суспільних відносин, то законність - результат реалізації закону, а правопорядок - суспільно визнані наслідки їх дії.

Законність виступає своєрідним правовим засобом в руках державної влади і народу з встановлення та підтримання правопорядку. Це - умова його функціонування, яка визначає усі суттєві характеристики правопорядку як стану суспільного життя. Вказана якість виразно виявляє себе у зіставленні з такими протилежностями правопорядку як злочинність, правопорушення, зловживання, протизаконні нормативні та правозастосовчі акти та ін.

Правова система - єдина нормативно-законодавча форма суспільних відносин, завдяки якій здійснюється їх регулювання з метою забезпечення правопорядку. В умовах впровадження у життя доктрин правової, демократичної, соціальної держави в українському суспільстві актуалізувалася проблема реформування діючої правової системи відповідно до засад, визначених чинною Конституцією. Розв'язання цієї проблеми має як теоретичне, так і практичне значення. У теоретичному аспекті - це конструювання моделі правової системи України з чітким визначенням її правового стилю та принципів функціонування, а у практичному - у створенні на основі цієї моделі дієвих юридичних механізмів забезпечення прав людини, особливо у сфері правореалізації та правозастосування, визнання і утвердження України як рівноправного суб'єкта у сфері міжнародних правових відносин [1, с. 10-16].

На особливу увагу заслуговує питання про дисципліну. Дисципліна є найважливішим соціальним чинником, що має безпосередній вплив на життя суспільства і кожної людини. Від рівня дисципліни значною мірою залежать успіхи в економічній діяльності, якість соціального обслуговування.

Дисципліна і правопорядок взаємопов'язані і характеризують у суспільстві взаємозв'язок людини зі своїм трудовим колективом, суспільством, масою інших людей. Ставлення людини до питань дисципліни є одним з показників рівня соціалізації - здатності усвідомлювати, підтримувати й розвивати соціальні взаємодії.

Дисципліна - це певний порядок поведінки людей, що забезпечує згідно з нормативними приписами узгодженість їх дій у колективі, суспільному та державному житті. Можна говорити про те, що дисципліна є однією з форм вияву правопорядку в країні.

Існує багато різновидів дисципліни залежно від того, що регулює і якими нормами стверджується порядок поведінки людей: дисципліна державна, громадська, партійна, трудова, договірна, технологічна, військова і т.ін. [18, с. 254].

Державна дисципліна - це дотримання всіма організаціями і громадянами встановленого державою порядку діяльності механізму держави з виконання покладених на нього повноважень. Державна дисципліна передбачає свідоме позитивне ставлення громадян до встановленого правопорядку, що виражає інтереси всього населення. Дисципліна сприяє розвитку соціально-політичної активності громадян, являє собою невід'ємну рису демократії. Державна дисципліна є важливою формою вияву соціальної відповідальності особи. В дотриманні державної дисципліни виявляється політична, правова і моральна культура громадян.