Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1.Європейський суд з прав людини як вища міжнародна інстанція

1.1 Історія формування Європейського Суду

1.2 Правова діяльність Європейського суду

Розділ 2. Особливості розгляду трудових спорів Європейським судом

2.1 Порядок розгляду та наслідки. Рішення трудових спорів Європейського суду

2.2 Юридична відповідальність за невиконання рішень Європейського суду

Розділ 3.Проблеми вирішення трудових спорів у Європейському суді з прав людини

Розділ4.Заява до Європейського суду з прав людини

Додатки

Вступ

Актуальність теми

Після проголошення 24 серпня 1991 р. Верховною Радою України незалежної держави відразу ж постало питання про її зовнішньополітичні орієнтири. Ліквідація в Європі протистояння двох ідеологій й усвідомлення Україною того, що з врахуванням історичних, географічних, політичних, економічних, культурних, правових та інших факторів вона приречена бути в європейській сім'ї, зумовило її вибір. Не дивлячись на те, що Україна, як і інші держави Східної Європи, по багатьом своїм параметрам, в тому числі й правовим, в певній мірі різнилася від "старожилів'' Європейського Союзу, Ради Європи, останні, не стали перекривати їй шлях до європейських структур, а тільки поставили перед Україною певні вимоги, пов'язані перш за все з необхідністю здійснення на її терені широкомасштабних державно-правових реформ, приведення її законодавства у відповідність з міжнародно-правовими стандартами, зокрема, з тими, що стосуються захисту прав людини.

14 липня 1992 р. Україна подала заявку на вступ до Ради Європи. Невдовзі Комітет Міністрів Ради Європи доручив Парламентській Асамблеї виробити з цього приводу для України певні рекомендації. В основному виконавши їх, Україна 31 жовтня 1995 р. приєдналася до Ради Європи, отримавши дванадцять місць у Парламентській Асамблеї. Однак, вступ до Ради Європи ще не означав автоматичної "повнокровної" участі України в діяльності цієї організації. Це, можна сказати, був аванс довіри з розрахунком на майбутні суттєві переміни в українському суспільстві. Так, у висновку Парламентської Асамблеї від 26 вересня 1995 р. щодо вступу України до Ради Європи було констатовано, що Україна дійсно обрала шлях демократичного розвитку, і вже зробила немало чого позитивного на цьому шляху як у внутрішньополітичному, так і міжнародному аспекті. Однак, разом з тим говорилося, що з прийняттям України в члени цієї організації їй на протязі певного часу (як правило, відводився один рік) треба буде здійснити цілий ряд заходів, з одного боку, пов'язаних з реформуванням внутрішнього законодавства і державно-правових структур (прийняти нову Конституцію, 3акон про вибори, 3акон про політичні партії, нові кодекси - Кримінальний, Кримінально-процесуальний, Цивільний, Цивільно-процесуальний, здійснити судову реформу, внести корективи в діяльність Генеральної прокуратури, пенітенціарної системи, адвокатури, органів, які займаються питаннями в'їзду до країни і виїзду з неї, вирішити різні церковні проблеми, тощо), з другого боку, пов'язаних з приєднанням до цілої низки європейських міжнародних пактів: зокрема, до Конвенції про запобігання тортурам, нелюдському та такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню, Конвенції про захист національних меншин, Конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, Конвенції про передачу засуджених осіб, Конвенції з питань відмивання, пошуку, арешту та конфіскації доходів, одержаних злочинним шляхом, Хартії про місцеве самоврядування, Хартії про регіональні мови та мови національних меншин, Соціальної хартії, і, звичайно, до пріоритетного документу - Європейської конвенції з прав людини.

Україні, як відомо, не вдалося здійснити всі заходи у відведений для неї термін. Однак, європейська спільнота толерантно сприймає це, розуміючи, що перебудова українського суспільства на нових засадах потребує часу, значних духовних та матеріальних зусиль. Те, що Україна вже зробила, а головне прийняла нову Конституцію (28 червня 1996 р.), в якій правам і свободам людини і громадянина присвячено найбільший за обсягом і найвагоміший за змістом ІІ розділ, й ратифікувала Європейську конвенцію з прав людини (17 липня 1997 р.), чим, зокрема, визнала обов'язковість юрисдикції Європейського Суду в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування цієї Конвенції, демонструє всім, що вона, може й не так швидко, як хотілося би, але цілеспрямовано й неухильно, інтегрується в європейський правовий простір.

Ще не так давно мало хто в Україні знав про існування, а тим більше про діяльність Європейського Суду з прав людини, який за його місцезнаходженням часто називають Страстбурський суд.Однак зі вступом України в Раду Європи, а особливо після ратифікації Європейської конвенції з прав людини, на основі і з відповідністтю якої діє цей Суд, ситуація принципово змінилася.Громадяни України, які вважають свої права з числа передбачених названою Конвенцією порушеними діями державних органів і які не знайшли належного захисту на національному рівні, отримали можливість звернутися в Страстбурський суд.

Метою цієї роботи є: проаналізувати та дослідити діяльність Європейського суду з прав людини. Як нам відомо багато громадян України звертаючись до Європейського суду отримали відмову. Чому саме їм було відмовлено і в чому причина цієї відмови, яка мета їх звернення? Ці та багато інших питань висвітлено в цій курсовій роботі. І я постараюсь як можна чіткіше викласти ці проблеми та можливі варіанти їх вирішення в цій роботі.

Розділ 1.Європейський суд з прав людини, як вища міжнародна інстанція

1.1 Історія формування Європейського Суду

Вступивша в силу 3 вересня "Європейська конвенція про захист прав та свобод людини" не тільки проголосила основоложні права людини, а й створила особливий механізм їх захисту.

Спочатку цей механізм включав три органи, які несли відповідальність по забезпеченню дотримання обов'язків, прийнятих на себе державами- учасниками Конвенції: Європейську Комісію з прав людини, Європейський Суд з прав людини і Комітет міністрів Ради Європи.

З 1 листопада 1998 року, із вступом в силу Протоколу № 11 (прийнятий 11 травня 1994 року), перші два з цих органів були замінені єдиним, постійно діючим Європейським Судом з прав людини.

Європейський Суд з прав людини був створений в 1959 році згідно з Європейською Конвенцією про захист прав і свобод людини.В той час число членів членів Ради Європи було незначне.Зараз ця цифра виросла в декілька разів, а Європейська Конвенцією про захист прав і свобод людини ратифікована в 40 країнах- членах Ради Європи.

Розпочавши свою діяльність в 1959 році, Європейський Суд до кінця 1998 року розглянув більше тисячі справ, більшість з яких за скаргами громадян. Сьогодні можна сказати, що всі норми, які містяться в розділі I Конвенції, а також норми Протоколів, які доповнюють цей розділ, приміняються так як вони розтлумачені в рішеннях Європейського Суду.

Число суддів в складі Суду рівне числу держав-учасниць Конвенції. Члени Суду обираються Парламентською Асамблеєю Ради Європи з числа трьох Кандидатів, представлених кожною державою, на строк 6 років, з можливістю переобрання; судді повинні "мати високі моральні якості або відповідати вимогам, які висуваються для призначення на високу судову посаду, або ж бути правознавцями з визнаним авторитетом". По досягненню 70 років Суддя повинен підти у відставку. Суд обирає свого Голову і одного або двох заступників Голови; судді отримують винагороду на основі поденної оплати праці.

1.2 Правова діяльність Європейського суду

Міжнародний захист прав людини

На сьогоднішній день Україна являється учасницею міжнародних договорів таких як:

- Міжнародний Пакт про громадянські та політичні права.

- Європейська конвенція захисту прав і свобод людини.

В відповідності до яких особи, які знаходяться під юрисдикцією України, можуть звернутися до міжнародних органів з прав людини за захистом своїх прав.

До міжнародних правозахисних органів відносяться :

- Комітет з прав людини ООН.

- Європейський Суд з прав людини.

Європейська конвенція про захист основних прав та свобод людини

Європейська конвенція про захист основних прав і свобод людини (далі Європейська конвенція про права людини) була заключена в 1950 році в Римі. Для 15 представництв, які підписали її на той час, вона олицетворяла "перші кроки на шляху колективного здійснення деяких з прав, зформованих у Загальній декларації прав людини".

Більш як за сорок років, які пройшли з часу її вступу в силу, вона перетворилась в зрілий документ з прав людини, можливо, самий радикальний і ефективний із нині діючих. Без сумнівів своєю ефективністтю вона в значній мірі зобов'язана політичній волі країн-учасниць та їх загальній системі цінностей. На сьогодні Конвенцію ратифікували 30 з 34 країн - членів Ради Європи, кожна з яких добровільно признала обов'язкову юрисдикцію Європейського Суду з прав людини, а також право на подачу індивідуальних петицій.

Сама Конвенція являє собою міжнародний договір, згідно з яким країни - члени Ради Європи зобов'язались гарантувати деякі основоположні права людини всім особам, які знаходяться під їх юрисдикцією. Її важливість обумовлена не тільки широтою закріплених в ній прав, а й механізмами захисту, створеними в Стразбурзі для розслідування можливих порушень і для забезпечення виконання обов'язків, передбачених Конвенцією. Ведеться постійний контроль за здійсненням Конвенції з метою розширити захист, який вона забезпечує, шляхом розширення переліку гарантованих прав, так і шляхом вдосконалення діючих процедур.

Однак ні сама Конвенція, ні передбачені нею механізми не назначені для зміни національних систем захисту прав людини. Їх мета - предявити міжнародну гарантію в доповненні до права на відшкодування збитку, існуючому в конкретних країнах. В 27 з 30 країн-учасниць норми Конвенції стали внутрішньодержавним правом, завдяки чому будь-яка особа може подати в національний суд чи інший орган скаргу чи апеляцію, засновані безпосередньо на її положеннях. Але і в тих країнах, де Конвенція не імплентована у внутрішню справу, не повинно виникати протирічь між практикою й положеннями Конвенції.

Механізм міжнародного захисту може працювати в двох режимах. Перший дозволяє будь-якій країні-учасниці подавати скаргу в Європейський суд з прав людини, якщо вона вважає, що друга країна-учасниця не виконує свої зобов'язання по Конвенції. Другий, більш важливий режим, дозволяє будь-якій особі звертатися безпосередньо в Суд із скаргою на будь-яку країну-учасницю, яка зробила особливу заяву про визнання компетенції Суду з даного питання. Як вже відмічалось, такі заяви зробили вже 30 країн-учасниць.

В відповідності до Конвенції існують три органи, які мають можливість вплинути на результат розгляду скарги окремої особи або держави-учасниці:

-Європейський Суд з прав людини;

-Комітет міністрів Ради Європи;

-Комітет з прав людини ООН.

Засідання Європейського Суду проводяться в Палаці Прав Людини. Організація діяльності Суду, правила процедури, порядок реєстрації заяв, їх розгляд, прийняття рішень встановлені Конвенцією і Регламентом Суду. В склад Європейського Суду входять незалежні судді (на сьогоднішній день їх 41). Суд виносить своє рішення, керуючись нормами Конвенції і практикою використання своїх попередніх рішень. Це означає, що в Європейському Суді, на відміну від української кодифікаційної системи законодавства, діє прецедентна система. Під час розгляду кожної справи в засіданнях завжди має право брати участь суддя від держави, яка є стороною у спорі.

Суд розглядає справи, які до них поступили, в комітетах, які складаються з трьох суддів, в Палатах, включаючих 7 суддів, і в Великій Палаті, яка нараховує в своєму складі 17 суддів.Первинний розгляд індивідуальних скарг починається в Комітетах, які вирішують питання прийнятності скарг на одноособовій основі. Якщо петиція визнана прийнятною, то таке рішення підлягає оскарженню. Якщо Комітет не зміг прийняти рішення одноособово, то питання з прийнятності скарги вирішується Палатою, яка розглядає справи по суті.

У випадку признання звернення прийнятним, Суд може запропонувати:

-Дружнє врегулювання;

-Вирішити справу в відповідністтю власної процедури;

-Як очікується, Європейський Суд після реформи буде розглядати справи протягом двох років.

Велика Палата розглядає справи в трьох випадках, коли піднімаються серьозні питання тлумачення Конвенції чи Протоколів до неї, або є ймовірність того, що відповідь поставлене перед палатою питання протирічить раніше винесеному Судом рішенню. Рішення про передачу справ в Велику Палату може бути прийнято на будь-якому етапі розгляду справи до винесення рішення по суті і при умові, якщо ні одна зі сторін в спорі не суперечить проти цього. Рішення Великої Палати являються остаточними.

Велика Палата розглядає справи:

-з міждержавних скарг;

-з індивідуальних скарг, якщо вирішення справи потребує тлумачення Конвенції і Протоколів, а також входить в протиріччя з попередніми рішеннями Суду ;

-при наявності прохання однієї зі сторін про розгляд справи Великою Палатою протягом трьох місяців з моменту винесення рішення Палатою.

Дежави-учасниці Конвенції взали на себе обов'язок виконувати рішення Суду з будь-якого спору, сторонами якого вони являються. Кінцеве рішення Суду з розглянутої справи направляється в Комітет Міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за його виконанням.

Хотілося б зупинитися і на ст. 50 Конвенції, що стосується надання справедливого відшкодування. Практика Суду містить чіткі принципи, однак застосування зазначеної статті має менш чіткий і послідовний характер. Відшкодування надається в 3-х випадках: матеріальний збиток, нематеріальний збиток, компенсація судових витрат.

Рішення констатується порушенням Європейської Конвенції прав людини і встановлюється розмір "справедливості грошової компенсації", на що іде від 2 до 4 місяців. Остаточне рішення Суду посилається в комітет Міністрів Ради Європи, що здійснює нагляд за його виконанням. Погроза застосування до держави санкцій - ефективний засіб, що гарантує виконання судових рішень. За невиконання рішень Суду членство держави в Раді Європи може бути припинено. За серйозне порушення прав людини держава може бути навіть виключена з організації, але подібного дотепер у діяльності Ради не було. Відповідно до існуючих положень за прострочення виплат компенсацій передбачені штрафні санкції. Справа знімається з контролю, коли надходить інформація від заявника чи його адвоката, що справедливість, до якої він прагнув, відновлена. За виконання рішення Європейського Суду відповідає держава в цілому: своїм авторитетом, бюджетом, іншими можливими видатками. Саме тому багато держав прагнуть не доводити справу до судового рішення, а використовують можливості процедури дружнього врегулювання її. Слід зазначити, що раніше вся процедура розгляду справи в Європейському Суді тривала 5-6 років, ці терміни, можливо, будуть скорочені до 2-3 років.

Значення Суду за останні роки стало стрімко зростати.

Так якщо в 1981 до Суду надійшло 400 звертань, з яких по 7 були прийняті рішення, у 1993 р. відповідно 2000 звертань і 53 рішення. Те вже в 1999 звертань було 20000, а прийнятих рішень - 4250.

Відповідно до частини 1 ст. 46 Конвенції високі договірні сторони зобов'язуються виконувати остаточне рішення суду по будь-якій справі, у якій вони є сторонами. Україна визнала юрисдикцію Суду декларативно - право на звертання громадян за захистом своїх порушених прав і свобод до відповідних міжнародних судових органів (4.4 ст. 55) - і нормативно, коли прийняла Закон від 17 липня 1997 р. "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р.", 1-го Протоколу і протоколів № 2, 4, 7, 11 до Конвенції. Відповідно до цього Закону Україна визнала всі зобов'язання, передбачені даними міжнародно-правовими актами. Зокрема, щодо визнання на своїй території обов'язкової (без спеціальної угоди) юрисдикції ЄС з прав людини у всіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції (ст. 46 Конвенції). Крім того, у силу даного закону Україна зобов'язується виконувати рішення Суду по будь-якій справі, у якому вона є стороною. Текст Конвенції був опублікований в офіційному виданні тільки 10 січня 2001 р.

За даними на 1999 р. 1257 українців шукали захисту своїх прав у далеких землях, відкрито ж було тільки 770 тимчасових справ (досьє), 4 з який визнані прийнятими. З зазначеної кількості тимчасових справ проти України були зареєстровані 450, з них 300 визнані не прийнятими. До сторін, щодо яких була зареєстрована найбільша кількість справ у 1999 р., належать: Росія - 972, Італія - 881, Франція - 868, Польща - 691, Туреччина - 655.

Найчастіше у своїх заявах українці скаржаться на умови утримання в місцях позбавлення волі, особливо це стосується засуджених до страти. Багато скарг стосуються невиплати заробітних плат і пенсій. Росте кількість заяв від відомих у нашій країні партійних, політичних, суспільних діячів про порушення їхніх прав. Суддя Європейського Суду від України Володимир Буткевич вважає, деякі з них дійсно мають реальні шанси на виграш.

Суд стає на захист тільки тих прав, що прописані в Конвенції і протоколах до неї. Варто звернути увагу на те, що в цьому важливому правозахисному документі нічого не говориться про право на житло, охорону навколишнього середовища чи соціальні та економічні права (хоча не можна виключити, що в майбутньому список прав, передбачених у цій Конвенції, може бути розширений). Відомий аргумент, що захисті потребують усі права особистості.

Цей розділ інфомує про і сторію виникнення Європейського суду з прав людини як правозахисної організації , його правову діяльність та компетенцію на розгляд справ пов`язаних із правами людини.

Розділ 2. Особливості розгляду трудових спорів

2.1 Порядок розгляду та наслідки розгляду трудових спорів Європейським Судом

В відповідності до ст.34, 35 Конвенції, Суд може приймати заяви від будь-якої фізичної особи, будь-якої неурядової організації чи будь-якої групи приватних осіб, які стверджують, що являються жертвами порушень одної з Високих Домовляючихся Сторонніх прав, признаних дійсною Конвенцією, чи Протоколами до неї. Індивідуальні позивачі(заявники) мають право подавати свої скарги самостійно, але рекомендується звертатись до юридичних рпедставництв. Постанови Суду винисяться на його офіційних мовах (англійській та французькій), але скарга може представлятись на одній з офіційних мов країн-учасниць.

Суд не розглядає заяв, які являються:

-анонімними;

-необгрунтованими;

-зловживанням правом подання скарги;

-вже були розглянуті Судом раніше або являються предметом розгляду іншої міжнародної судової інстанції і не містять нової інформації по суті справи.

Суд розглядає заяви після того як заявником були вичерпані всі методи захисту своїх прав, передбачених національною правовою системою. Ці вимоги ст.35 Конвенції означають, що заявник перед зверненням в Суд повинен використати всі існуючі в державі можливості, процедури і механізми захисту своїх прав, включаючи адміністративний і судовий захист.

Важливим моментом судового розгляду явдяється процедура дружнього врегулювання, яка передбачає досудове вирішення справи шляхом узгодження позицій сторін з питань, викладених в заяві в Суд.

Європейський Суд розглядає не всі порушення наших прав, а тільки ті, які передбачені Європейською Конвенцією з прав людини.

Тобто скаржитись на Україну в Європейський Суд можна тільки в тому випадку, якщо вона порушила якесь ваше право, передбачене Європейською конвенцією, з цього слідує, що Європейський Суд не може розглядати порушення українського законодавства, які не являються одночасно порушеннями Конвенції.

2.2 Юридична відповідальність за невиконання рішень Європейського суду

Завдання Європейського суду - "гарантувати, щоб при тлумаченні цього Договору дотримувались законодавчих норм" (ст.164(ЕС)). Він є найвищою інстанцією з усіх правничих питань Європейського Союзу(ЄС), і від нього можуть вимагати вирішення проблем конституційного і адміністративного права, економічного законодавства у справах, що направляються до Європейського суду безпосередньо або через звернення національних судів. У практичній діяльності Суд користується континентальною моделлю права і використовує принципи й традиції усіх країн ЄС.

Оскільки Договір ЄС є рамковою угодою, Суд став надзвичайно впливовим механізмом у "заповненні правничих прогалин" і створив це право, приймаючи сміливі й часто нестандартні рішення. Європейський суд тлумачить угоди та інше законодавство ЄС у спосіб, який дозволяє впровадити у життя скоріше дух, ніж букву договорів. Він розглядає Співтовариства як живий організм, що розкривається, положення догoворів - як об'єкт, що може змінюватися.

Суд неодноразово критикували за його активну позицію. Інші мотивували таку сміливість необхідністю розвитку Співтовариства, що у 70-х - на початку 80-х років блокувався через політичну інерцію. Через таку критику чи у зв'язку з активізацією діяльності різних інститутів Співтовариства після прийняття Єдиного Європейського акта останні рішення Суду мають ознаки консерватизму, хоча у деяких аспектах він продовжує дивувати.(див. справу Барбер 1).

Європейський суд складається з 15 суддів, по одному з кожної країни-члена, і голови, якому допомагають вісім генеральних адвокатів. Їх "обирають серед осіб, незалежність яких безсумнівна"(ст.167(ЄС)). Генеральний адвокат сприяє діяльності Суду через детальний аналіз відповідальних спірних потань, що подається у вигляді рекомендацій, корисних як мотиваційне пояснення винесеного рішення. Рішення є єдиним і колегіальним, прецеденти тут не є обов'язковими, оскільки Суд завжди може відступити від попередніх рішень за наявності нових фактів.

Спираючись на систему європейського права, Європейський суд розробив перелік основних прав людини.

Рішення суду обов'язкові насамперед для учасників судового процесу. Вони оприлюднюються в офіційному збірнику матеріалів суду.

Системою співтовариства не передбачено розподілу між гілками судової влади. Таким чином, виконуючи різноманітні функції, Європейський суд водночас є і конституційним, й адміністративним, і цивільним, й арбітражним судом, а також експертною інстанцією.

У 1986 році ЄЄА закріпив створення Суду першої інстанції. У жовтні 1988р. на це була отримана згода, і 1 вересня 1989 р. розпочались його засідання. Юрисдикція Суду першої інстанції обмежується суперечками між Співтовариством і його службовцями ("персональні справи"), правом конкуренції ЄС (за винятком посилання на ст.177(ЄС)), заявами щодо судового контролю та збитками, пов'язаними з деякими аспектами діяльності Європейського об'єднання вугілля та сталі. У червні 1993 р. Рада погодилася з наданням Суду першої інстанції повноважень відносно усіх позовів "фізичних і юридичних осіб" за ст. 173 та 175 (ЄС), за винятком антидемпінгових справ. Існує право на подання до Європейського суду апеляції на рішення Суду першої інстанції з питань права.

Цей розділ інформує про відповідальність за невиконання рішень Європейського суду з прав людини та порядок розгляду та наслідки розляду трудових спорів у Європейському суді з прав людини та їх особливості.

Европейская Конвенция о защите прав человека и основных свобод. Государство и право. М., 1993, № 4

Розділ 3. Проблеми розгляду трудових спорів у Євопейському суді з правлюдини

Відповідно до ст. 9 Конституції чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства. У ст. 8-1 Кодексу законів про працю встановлено: «Якщо міжнародним договором або міжнародною угодою, в яких бере участь Україна, встановлені інші правила, ніж ті, які містить законодавство України про працю, то застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди» [5]. Отже, у Конституції й у КЗпП закріплено принцип пріоритету міжнародно-правових норм перед нормами національного законодавства.

Тож міжнародні норми впливають на національне законодавство шляхом прямого застосування міжнародних актів після ратифікації; внесення міжнародних норм до тексту законів; реалізації положень ратифікованих або нератифікованих актів засобами національного законодавства. У зв'язку з цим варто наголосити, що в Україні протягом останнього десятиріччя здійснюється планомірна наполеглива робота з адаптації національного законодавства до міжнародних стандартів [1, с. 169].

Україна як європейська держава визначила для себе євроінтеграційний шлях розвитку. Зокрема й у сфері трудового права. Набувши членства у Раді Європи, Україна ратифікувала основні акти цієї установи -- Європейську Конвенцію про захист прав та основоположних свобод людини (1950 рік) і Європейську соціальну хартію (переглянуту) (1996 рік). Законом України ратифіковано й Європейську конвенцію про правовий статус трудових мігрантів, прийняту Радою Європи (1977 рік). Громадяни України здобули також право звертатися по захист до Європейського суду з прав людини, зокрема й у разі невиконання національними судами рішень щодо виплати роботодавцями заборгованості із заробітної плати. Європейська конвенція про захист прав та основоположних свобод людини стала в 1950 році для держав, які її підписали, «першим кроком для забезпечення колективного здійснення деяких із прав, проголошених у Загальній декларації» [8, с. 14].

Конституція передбачає досить великий комплекс трудових прав працівників. Найголовнішою з-поміж інших можна визначити ст. 43, яка проголошує, що «кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується». Зміст зазначеного права визначено відповідно до міжнародних стандартів. Так, свобода праці є одним з основних принципів трудового права. Але проголошення певних трудових прав працівників і створення відповідних умов для їх щоденної реалізації, як відомо, різні речі. Тому на сучасному етапі розвитку нашої держави, в умовах ринкової економіки, важливе місце посідають правові процедури захисту порушених прав людини, зокрема й трудових. Це стосується випадків порушення індивідуальних і колективних трудових прав. Нині досить гостро стоїть проблема захисту трудових прав працівників. Викликає занепокоєння виникнення заборгованості із заробітної плати (іноді й за декілька місяців одразу) та факти примушування роботодавцем найманих працівників іти на невизначений термін у неоплачувану відпустку тощо. Особливо актуальною є проблема створення та закріплення безпосередньо в нормативно-правових актах гарантій і механізмів, за допомогою яких здійснюється правовий захист і охорона порушених трудових прав працівників. Адже в Україні в період світової кризи значно зросла кількість працівників, які працюють за межами нашої держави, шукаючи кращої долі. А такі працівники, безперечно, потребують захисту й охорони своїх трудових прав з боку своєї держави.

Метою статті є дослідження та аналіз діяльності й функціонування Європейського суду з прав людини, а також питань, пов'язаних з проблемами розгляду індивідуальних трудових спорів у Європейському суді з прав людини. Як відомо, значна кількість громадян України звертаються по захист своїх трудових прав до Європейського суду з прав людини. Проте значну кількість їхніх заяв було визнано неприйнятними. Чому це відбувається?

Об'єктом дослідження є чинне законодавство України, що регулює порядок вирішення індивідуальних трудових спорів і передбачає порядок звернення громадян України до міжнародних судових органів, зокрема й до Європейського суду з прав людини, а також міжнародне законодавство, що регулює порядок захисту прав та основоположних свобод людини.

Предмет дослідження: інститут індивідуальних трудових правовідносин, правове регулювання трудових індивідуальних спорів і за національним законодавством, і за міжнародним законодавством, конституційні гарантії захисту порушених трудових індивідуальних прав працівників.

Проблематиці розгляду індивідуальних трудових спорів у Європейському суді з прав людини присвячена значна кількість наукових праць та досліджень.

Фундаментальне значення, на наш погляд, для вітчизняної науки має праця В. Лутковської, яка у своєму дослідженні приділила увагу не лише проблемам розгляду індивідуальних скарг у Європейському суді з прав людини, а й питанням, пов'язаним з організацією, діяльністю та процесом Європейського суду з прав людини [4].

Важливо наголосити, що досить ґрунтовно цю тему вивчали зарубіжні науковці М. Дженіс, Р. Кей, Е. Бредлі [2] та багато інших. Проте ми вважаємо, що зазначена тема все-таки потребує додаткового дослідження.

Однією з форм захисту порушених трудових прав найманих працівників є правове регулювання порядку вирішення трудових спорів. Але, на жаль, чинне законодавство України, яке регулює порядок вирішення трудових спорів між працівниками та роботодавцями, нині не відповідає суспільним відносинам, а в деяких випадках -- і Конституції. Так, порушується положення ст. 8 Конституції, що встановила правило, за яким закони й інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і мають відповідати її принципам. У трудовому законодавстві також повною мірою не врегульоване конституційне право звернення до суду для захисту прав і свобод людини та громадянина.

Потрібно зазначити, що ідея щодо використання міжнародного суду для захисту прав людини в Європі виникла ще під час перших обговорень, що передували створенню Європейської Конвенції про захист прав та основних свобод людини (її було підписано в Римі 4 листопада 1950 року) [2, с. 67].

Відомо, що Страсбурзький суд був сформований лише в 1958 році. Привертає увагу те, що нині Європейський суд з прав людини в Страсбурзі -- в одному ряду з Міжнародним судом у Гаазі та Європейським судом у Люксембурзі як один із трьох головних судів міжнародного рівня [2, с. 67].

Лише після вступу України до Ради Європи, а особливо після ратифікації Європейської Конвенції про захист прав та основних свобод людини, відповідно до якої діє згаданий суд, громадяни України, котрі вважають свої права серед передбачених Конвенцією порушеними діями державних органів та що не знайшли належного захисту на національному рівні, дістали можливість звернутися до Страсбурзького суду з індивідуальною заявою. Відповідно до ст. 34 Конвенції під індивідуальною потрібно розуміти заяву від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб про порушення їхніх прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї [6]. Зазначене положення Конвенції має бути забезпечене на державному рівні, що унеможливлює перешкоди для ефективного здійснення такого права.

Відповідно до норм Європейської Конвенції про захист прав та основних свобод людини встановлено декілька загальнообов'язкових правил звернення до Європейського суду з прав людини з метою вирішення трудового спору, в разі порушення або недотримання яких у скаржника можуть виникнути проблеми щодо його розгляду.

Перше правило. Громадяни, які мають намір захищати свої порушені права безпосередньо в Європейському суді з прав людини, мусять надіслати заяву-скаргу на державу--учасницю Конвенції до суду. Детальний механізм подання скарги в Європейський суд з прав людини визначено у Правилах процедури суду, які набули чинності 4 листопада 1998 року. За загальними правилами суд розглядає лише ті порушення прав і свобод людини, які гарантуються Конвенцією [6]; прийнятою може бути лише скарга щодо держави, яка є учасницею Конвенції та ратифікувала відповідні протоколи до неї.

Наголосимо, що Європейський суд з прав людини станом на 23 лютого 2009 року на експериментальній основі надає нову послугу скаржникам щодо заповнення формуляра скарги в суд на своєму офіційному веб-сайті в режимі он-лайн. Поки що послуга є доступною лише на шведській та голландській мовах [9].

У разі, якщо позовна заява-скарга визнається комісією Європейського суду з прав людини прийнятною, вона підпадає під юрисдикцію безпосередньо суду. Критерії прийнятності індивідуальної скарги визначаються ст. 35 Конвенції [6]. За цією статтею суд може прийняти питання до розгляду тільки після того, як були вичерпані всі національні засоби захисту, відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права і впродовж шести місяців від дати прийняття остаточного рішення [6]. Як і норма, зафіксована у ст. 35 Конвенції, ст. 55 Конституції України також гарантує право «після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав до відповідних міжнародних судових установ або… організацій» [7, с. 300].

Положення про те, що заявник має вичерпати всі можливості задоволення своєї скарги на національному рівні, ґрунтується на принципі міжнародного права, який установлює, що держава мусить мати можливість самостійно виправляти ситуацію, задовольняючи вимоги громадянина, компенсувати збитки або в інший спосіб урегулювати спір. Відповідно держави звільняються від відповідальності за свої дії перед міжнародним органом, поки вони мали можливість виправити ситуацію за допомогою своїх правових систем [7, с. 300]. До того ж звернення до омбудсмана не може розглядатися як ефективний засіб правового захисту, тому що він не має реального права виправити порушення, а скористатися правом звернутися до інших органів з вимогою про розслідування й виправлення порушення він може на свій розсуд (discretionary power) [7, с. 303]. Тим паче, що звернення омбудсмана є необов'язковим для виконання судовими або адміністративними органами.

Правило шести місяців, передбачене ст. 35 Конвенції, тісно пов'язане з вимогою про вичерпання національних засобів правового захисту. Безумовно, воно має переконливе ratio legis і полягає в намаганні сторін відгородити постійне звернення щодо давно вирішених справ. Судді Європейського суду з прав людини вважають, що в певному сенсі це правило дисциплінує всіх учасників, попереджаючи про неможливість звернення до суду по закінченні шести місяців від часу остаточного рішення щодо спору на національному рівні. Такий достатньо жорсткий підхід до норми шести місяців є виправданим на практиці в певних випадках: єдиною вимогою для скаржника було підтримувати контакт із секретарем суду, інформуючи його про розвиток обставин і направляючи відповідні матеріали. Як показує практика секретаріату суду, ймовірність відмови в розгляді справи значно менша, якщо затримка в направленні повної скарги і відповідних матеріалів спричинена тим, що заявник продовжує використовувати внутрішні національні засоби правового захисту до їх вичерпання. Така затримка вважається поважною і суд може прийняти цю скаргу [7, с. 309].

Друге правило. Європейський суд з прав людини може розглядати лише справи, які стосуються прав, перелічених у Конвенції та протоколах до неї (для України це протоколи № 1, 2, 4, 7 та 11). Також Європейський суд з прав людини не може втручатися безпосередньо від імені скаржника у діяльність органу влади, на який скаржиться особа. Суд компетентний приймати скарги лише на ті держави, які є безпосередньо державами--учасницями Конвенції. Він також не може розглядати скарги на приватних осіб або приватні організації.

Третє правило. У випадку, коли скаржник вважає, що його скарга стосується лише одного з прав, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї, і що зазначені вище умови задоволено, йому потрібно спочатку надіслати листа до комісії суду. Скарга до Європейського суду з прав людини надсилається англійською або французькою мовою. Але це правило має виняток. Так, громадянам України надано можливість звертатися до Європейського суду з прав людини рідною українською мовою.

Зазначення права, передбаченого Конвенцією, яке, на думку скаржника, було порушене; зазначення засобів правового захисту, які використав скаржник; перелік офіційних рішень у справі скаржника із зазначенням дати прийняття кожного рішення, назви суду чи органу влади, який його прийняв, а також коротко викладені деталі самих рішень. До листа додається оригінал або копія зазначених рішень (тут слід брати до уваги, що зазвичай суд не повертає заявнику зазначених документів).

П'яте правило. Секретар суду обов'язково дає відповідь на лист скаржника. Він може звернутися до скаржника по додаткову інформацію чи документи, або подальше роз'яснення цієї скарги; а також повідомити його про те, як раніше тлумачилася Конвенція у схожих випадках (дія судового прецеденту), і, якщо з'ясується, що є очевидна перешкода для визнання скарги прийнятною, може сповістити про це скаржника. З другого боку, він не може надати юридичну консультацію скаржнику стосовно права, що існує в державі, на яку особа скаржиться.

Шосте правило. У разі, коли в ході зазначеного листування з секретарем суду з'ясується, що скаргу можна зареєструвати як заяву й скаржник виявляє бажання це зробити, то секретар надсилає необхідний бланк, на якому подається офіційна заява, котра доводиться до відома Європейського суду з прав людини.

Сьоме правило. Секретар Європейського суду з прав людини повідомляє скаржника про хід розгляду його справи. Провадження не є відкритим і на початковому етапі здійснюється лише в письмовій формі. Тому скаржнику не потрібно приїжджати до суду.

Восьме правило. Якщо скаржник має можливість, то може доручити вести свою справу адвокатові. На пізнішому етапі провадження, якщо у скаржника немає достатніх засобів для оплати послуг адвоката, він може отримати право на безкоштовну правничу допомогу. Проте правнича допомога не може надаватися у той час, коли скаржник подає свою заяву.

Аналіз звернень громадян України до Європейського суду з прав людини щодо захисту порушених будь-яких прав людини свідчить про те, що найчастіше у своїх заявах українці скаржаться на умови утримання в місцях позбавлення волі. Якщо говорити про захист трудових прав у Страсбурзькому суді, то значна кількість скарг стосується невиплати заробітних плат і пенсій. Привертає увагу те, що останнім часом зростає кількість заяв од відомих у нашій країні партійних, політичних, суспільних діячів про порушення їхніх прав, зокрема й трудових [9].

Варто зауважити також, що в Конвенції (та протоколах до неї) як у важливому правозахисному документі не йдеться, наприклад, про захист прав на житло, охорону навколишнього середовища чи соціальні та економічні права, але трапляються випадки, коли зазначені права були захищені, хоч і не прямо. У зв'язку з демократизацією суспільних відносин у європейських країнах може постати питання про розширення в майбутньому списку прав, передбачених у Конвенції (переважає відомий аргумент, що захисту потребують усі права особистості).

Практика роботи суду свідчить, що, як і в будь-якій галузі права, в сфері захисту трудових прав, зокрема в Європейському суді з прав людини, також є безліч проблем, які привертають увагу та потребують правового вирішення.

Перша проблема -- значну кількість заяв, які надсилають до Європейського суду з прав людини, визнають неприйнятними та відхиляють через недоскональне обґрунтування причин скарги та неправильне її оформлення. Не можна не погодитися зі словами М. Ентіна: «Річ у тім, що, як правило, скарги написані без дотримання формально-юридичних вимог. Суть деяких із них просто важко зрозуміти. Вони являють собою лише сгусток емоцій. Інші написані до звернення в конкретні інстанції. Треті не мають безпосереднього стосунку до сфери регулювання Конвенції і т. ін.» [3].

Друга проблема -- строки звернення до Європейського суду з прав людини. Розгляд судових справ в Україні триває не лічені місяці, а численні роки, хоча вимоги Європейського суду з прав людини зобов'язують скаржника подати скаргу не пізніше шести місяців.

На підставі викладеного можна дійти такого висновку: за всієї поваги до міжнародних судових органів вважаємо за необхідне стверджувати, що краще захищати трудові права на національному рівні, аніж доводити індивідуальний трудовий спір до його вирішення в Європейському суді з прав людини.

Цей розділ інформує громадян про випадки ігнорування і навмисного невиконання рішень ЄСзПЛ і важелі переконання виконавців.

4.Заява до Європейського суду з прав Людини.Практика.Теорія

1. Офіційними мовами Суду є англійська та французька, але за бажанням Ви можете звертатися до Секретаріату Суду офіційною мовою однієї з держав, що ратифікували Конвенцію. На початковій стадії провадження Суд може також листуватися з Вами цією мовою. Проте Вам слід знати, що на наступних стадіях провадження, тобто якщо Суд не визнає Вашу заяву неприйнятною на основі надісланих Вами документів, а вирішить запропонувати Уряду надіслати письмові зауваження щодо Ваших скарг, Суд вестиме листування з Вами англійською чи французькою мовою, а Ви чи Ваш представник, за загальним правилом, повинні будете надсилати подальші зауваження англійською чи французькою мовою.

2. Суд приймає лише заяви, надіслані поштою (а не по телефону). Якщо Ви відсилаєте Вашу заяву електронною поштою або факсом, Вам обов'язково потрібно продублювати її звичайною поштою. Також немає необхідності бути особисто присутнім у Страсбурзі для усного викладення обставин Вашої справи.

3. Усю кореспонденцію стосовно Вашої скарги необхідно надсилати за адресою:

The Registrar

European Court of Human Rights

Council of Europe

F-67075 STRASBOURG CEDEX

FRANCE - ФРАНЦІЯ.

Не прошивайте степлером, не склеюйте і не скріпляйте іншим чином листи і документи, які Ви надсилаєте до Суду. Усі сторінки повинні бути послідовно пронумеровані.

4. Після отримання Вашого першого листа або формуляру заяви Секретаріат Суду надішле Вам відповідь з повідомленням про те, що на Ваше ім'я було відкрито справу, номер якої потрібно зазначати в усіх наступних листах до Суду. Надалі до Вас можуть звернутися за додатковою інформацією, документами чи роз'ясненнями, пов'язаними із заявою. Натомість, Секретаріат не може надати Вам інформацію щодо законодавства держави, проти якої спрямована заява, або давати юридичні консультації стосовно застосування або тлумачення національного права.

5. У Ваших інтересах своєчасно і старанно відповідати на листи Секретаріату. Будь-яка затримка з відповіддю або її відсутність можуть розцінюватися як те, що Ви не зацікавлені у продовженні провадження у Вашій справі. А тому, якщо Ви не відповісте на лист Секретаріату протягом року з моменту його відправлення, Вашу справу буде знищено.

6. Якщо Ви вважаєте, що Ваша заява стосується одного з прав, гарантованих Конвенцією або Протоколами до неї, і що всі умови, викладені вище, задоволені, Ви повинні ретельно і розбірливо заповнити формуляр заяви і повернути його до Суду найпізніше через шість тижнів.

7. Згідно з положеннями правила 47 Регламенту Суду, необхідно, щоб Ваша заява містила

наступне:

а) стислий виклад фактів, які Ви бажаєте оскаржити, та сутність Ваших скарг;

б) зазначення прав, гарантованих Конвенцією, які були, на Вашу думку, порушені;

в) відомості про засоби правового захисту, якими Ви скористалися;

г) перелік офіційних рішень у Вашій справі, із зазначенням дати кожного рішення та інстанції, яка його винесла, а також коротку інформацію про зміст цього рішення. До листа додайте копії самих рішень. (Документи не будуть вам повернені. А тому у Ваших інтересах надсилати виключно копії, а не оригінали).

8. Правило 45 Регламенту Суду вимагає, щоб заява була підписана Вами як заявником або Вашим представником.

9. Якщо Ви не бажаєте оприлюднення Вашої особи, Ви повинні зробити відповідну заяву і викласти причини подібного відступу від загального правила вільного доступу до інформації в

процесі судового розгляду. Суд може дозволити анонімність тільки у виключних і обґрунтованих випадках.

10. На початковій стадії подання заяви Ви не зобов'язані мати представника, а Ваш представник (якщо Ви його маєте) не обов'язково повинен бути адвокатом. Однак, якщо Суд вирішить запропонувати Уряду надіслати письмові зауваження щодо Вашої заяви, Вам потрібно, за загальним правилом, мати представника (крім особливих винятків), який є адвокатом, уповноваженим практикувати в одній із держав, що ратифікували Конвенцію. Ваш представник повинен володіти однією з офіційних мов Суду (англійською або французькою). Слід зазначити, що з цього часу Суд буде листуватися з Вами однією з офіційних мов, і Ви повинні будете надсилати свої зауваження цією мовою, якщо тільки Ви не отримаєте дозвіл продовжувати листування неофіційною мовою. Якщо Ви бажаєте звернутися до Суду через адвоката або іншого представника, Ви повинні додати до формуляру заяви довіреність, яка б уповноважувала його діяти від Вашого імені. Представник юридичної особи (підприємства, асоціації, і т.д.) або групи осіб повинен підтвердити свої юридичні повноваження представляти заявника. європейський суд відповідальність заява

11. Суд не може надати Вам юридичну допомогу на оплату послуг адвоката для підготовки Вашої первинної заяви. На подальшій стадії провадження, а саме після рішення Суду про повідомлення відповідного уряду про заяву для подання письмових зауважень, Ви можете претендувати на отримання безкоштовної юридичної допомоги, якщо Вам бракує коштів дляоплати послуг адвоката і якщо надання такої допомоги Суд визнає необхідним для належного розгляду справи.

12. Процедура розгляду Вашої справи - безкоштовна. На початковому етапі процедура розгляду справ є письмовою, тому Ваша особиста присутність у Страсбурзі не потрібна.

ФАКТИ

Заявниця є громадянкою України, 1968 року народження, проживає в с.Моринці (Україна).

Факти справи, викладені сторонами, можна навести таким чином.

У лютому 1990 року заявниця подала до суду першої інстанції м. Шумськ позов проти обласної клініки № 2 Моринці(державна установа) з вимогою виплатити їй повністю заробітну плату за період, що перевищував шість місяців.

Рішенням від 27 лютого 1990 року суд постановив, що клініка має сплатити заявниці суму в 2939 гривень, що дорівнювала розміру її зарплати за період, що перевищував шість місяців.

9 березня 1990 року суд надіслав у клініку розпорядження про виконання винесеного рішення.

Своїми листами до заявниці від 11 травня 1990 року та від 31 серпня 1990 року голова суду підтвердив, що клініка заборгувала їй суму в 2734 гривні. Він також повідомив їй, що загальна заборгованість клініки становить 288 000 гривень і що винесене на її користь рішення не виконується через те, що обласне управління Державного казначейства нерегулярно оплачує поточні витрати клініки.

У період з травня по вересень 1990 року заявниця подала кілька скарг до Міністерства фінансів, до Міністерства юстиції та до Міністерства охорони здоров'я України.

Рішення суду першої інстанції м. Шумськ від 27 лютого 1990 року було виконано 28 липня 1991 року.

ПУНКТИ ОСКАРЖЕННЯ

Заявниця скаржиться на невиконання рішення, винесеного на її користь судом першої інстанції м. Лодин, стосовно повної виплати їй суми заробітної плати. При цьому вона посилається на статтю 6 Конвенції та на статтю 1 Протоколу № 1.

ПРОЦЕДУРА

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 22 жовтня 1998 року.

Починаючи з 1 листопада 1998 року, дати набуття чинності Протоколом №11, заяву розглядає Європейський суд з прав людини. Дата реєстрації заяви в Суді - 20 квітня 1999 року.

22 червня 1999 року Суд вирішив довести заяву до відома Уряду -відповідача, запропонувавши подати свої письмові зауваження щодо прийнятності та обгрунтованості цієї заяви, 22 вересня 1999 року Уряд поінформував Суд, що рішення суду першої інстанції м. Лодин від 27 лютого 1998 року було виконано 28 липня 1999 року.

Листом від 3 листопада 1999 року заявниця підтвердила виконання рішення від 27 лютого 1998 року.

Листом від 21 січня 2000 року заявниця підтвердила своє бажання відкликати свою заяву.

ЗАКОНОДАВСТВО

Посилаючись на статтю 6 Конвенції та на статтю 1 Протоколу № 1, заявниця скаржилася на невиконання рішення, винесеного на її користь судом першої інстанції м. Лодина, стосовно повної виплати їй суми заробітної плати.

Суд зауважує, що своїми листами від 22 вересня та 3 листопада 1999 року відповідно, Уряд і заявниця підтвердили виконання цього рішення. Він зазначає також, що 21 січня 2000 року заявниця повідомила про своє бажання відкликати свою заяву.

Суд вважає, що спір, пов'язаний з питанням порушення Конвенції, на якому грунтувалася заява, було вирішено в сенсі пункту (b) статті 37 Конвенції. Водночас він не вбачає жодних підстав загального характеру, які б змушували його продовжити розгляд заяви через вимогу поваги до прав людини, гарантованих Конвенцією, на підставі пункту 1 статті 37 іn fіnе Конвенції.

З огляду на зазначені причини Суд одностайно вирішив вилучити справу із реєстру.

ПРОВАДЖЕННЯ

1. В основі справи лежить заява (№ 46144/99), подана проти України, яку тринадцять громадян цієї держави - Юрій Петрович КАЙСИН, Володимир Олексійович СТЕПАНОВ, Іван Григорович ШАБАТ, Іван Степанович ЛУЧИН, Олексій Іванович ШМАКОВ, Роман Михайлович ДЗЯДИК, Андрій Аскольдович ЛАБУТІН, Володимир Михайлович РЕСНЕНКО, Анатолій Сергійович СИДОРЕНКО, Богдан Васильович ГЕРУС, Михайло Йосипович ГАТАЛА, Роман Михайлович БІЛАН і Олександр Васильович ДЕМЧУК ("заявники") - подали на розгляд Європейської комісії з прав людини ("Комісії") 16 жовтня 1998 року на підставі колишньої статті 25 Конвенції про захист прав і основних свобод людини ("Конвенції").

2. Уряд України ("Уряд") представляла Уповноважений у справах дотримання Конвенції про захист прав і основних свобод людини пані В. ЛУТКОВСЬКА з Міністерства юстиції.

3. Заявники стверджували, що вони стали жертвами в сенсі пункту 1 статті 6 Конвенції внаслідок невиконання рішення суду першої інстанції м. Червоноград, яким було визнано їх право на пенсію за інвалідністю, а щодо шахти "Червоноградська" №2 було винесене рішення про сплату їм належних сум.

4. Заяву було передано до Суду 1 листопада 1998 року, в день набуття чинності Протоколу №11 до Конвенції (пункт 2 статті 5 Протоколу №11).

5. Заяву було передано на розгляд четвертої секції Суду (пункт 1 статті 52 Регламенту). В рамках цієї секції було створено палату для розгляду цієї справи (пункт 1 статті 27 Конвенції) відповідно до пункту 1 статті 26 Регламенту.

6. 27 січня 2000 року після того, як були отримані висновки сторін Суд визнав заяву прийнятною для розгляду.

7. В листі від 12 жовтня 2000 року Уряд повідомив Суд про те, що сторони уклали угоду відповідно до якої передбачається виплата кожному заявнику суми, що відповідає сукупності його пенсії за інвалідністю та відшкодування збитків, а саме:

...