На особливу увагу заслуговує підхід Коржанського М.І. до виділення кримінально-правових принципів. Він виділяє такі специфічні принципи кримінального права, як принцип законодавчого визначення злочину, принцип особистої винної відповідальності, суб'єктиної та повної осудності, принцип переваги пом'якшуючих обставин, більшої караності групового злочину, відповідності покарання тяжкості вчиненого злочину та принцип економії “уголовної” репресії Коржанський М. Про принципи уголовного права України. // Право України. - 1995. - №11. - с.69.. Отже, як бачимо, автор звертає увагу лише на ті принципи, які мають пряму дію і пряму регулятивну функцію у кримінальному праві. Безперечно, вказані принципи відображають специфічні предмет та метод кримінального права, але відмова автора від таких загальноправових принципів як законність, гуманізм, демократизм і справедливість виглядає безпідставно. Той аргумент, що дані положення є широкими суспільно-філософськими категоріями, що мають рівне відношення до права, економіки, політики та інших сфер суспільного життя, далеко не означає, що вони не можуть мати свого специфічного втілення в інститутах кримінального права, а отже, не мають жодного практичного значення для правової дійсності.

Щодо систематизації кримінально-правових принципів вітчизняні (у тому числі радянські)кримінально-правова теорія не розробила єдиного підходу до вирішення цього питання. Аналізуючи існуючі підходи, виділивши позитивні риси кожного з них та наявні недоліки, можна сформулювати наступні відправні методичні положення у вирішенні цього питання:

при виділенні принципів кримінального права слід виходити з того, що вони повинні відображати роль цієї галузі права у суспільстві, визначати специфіку її предмету та методу регулювання, здійснювати зв'язок між двома її основними інститутами: злочином і покаранням;

систематизація принципів повинна відбуватися на основі діалектичної категорій “загального” та “особливого”, що передбачає можливість виділяти загальноправовий принцип та на його основі сформулювати власне кримінально-правові принцип, що конкретизують дію першого у кримінальному праві;

безпідставним є поділ принципів на основоположні та підпорядковані;

кожен кримінально-правовий принцип має самостійне значення, але разом з тим є частиною системи цієї основоположних ідей кримінального права, що передбачає їх тісний зв'язок. Дія кожного принципу, що є змістом цієї системи залежить від повноти і реальної дійсності інших принципів.

Виходячи з вищеназваних положень пропонується розглянути наступну систему принципів кримінального права України. Усю сукупність принципів можна поділити на групи до першої ми віднесемо загальні принципи кримінального права , тобто законності, рівності усіх перед законом, справедливості, гуманізму. До іншої групи ми віднесемо принципи, які конкретизують, загальні принципи, тобто принцип індивідуалізації покарання і відповідності покарання вчиненому злочину конкретизує принцип справедливості; принцип персональної відповідальності, принцип вини, суб'єктивної осудності, принцип невідворотності відповідальності конкретизують принцип рівності усіх перед законом; принцип економії кримінальної репресії конкретизують принцип гуманності.

2.1 Загальні принципи кримінального права

Принцип законності. В загальноправовій формі принцип законності отримав своє закріплення у ст. 68 Конституції України: “Кожен зобов'язаний неухильно дотримуватись Конституції України та законів України…”, а також в ряді інших статей Основного закону нашої держави (ч. 2 ст. 6, ст. 8, ст. 19 та інші).

У кримінальному праві принцип законності отримав значний зміст. У кримінальному праві діє формула nulum crimene nulla pona sine lege - “немає покарання без вказівки на те у законі”. Дане формулювання є ядром принципу законності у сфері кримінального права. На його основі вирішуються найважливіші питання цієї галузі: про джерела кримінального права, підстави притягнення до кримінальної відповідальності та звільнення від неї, про визначення поняття злочину, а також про правозастосовчу діяльність державних органів у сфері кримінальної політики та тлумачення ними норм кримінального права.

До речі, Коржанський М.І. пропонує виділити самостійний принцип законодавчого визначення злочину. Але, як бачимо, це положення є лише одним з аспектів дії принципу законності у кримінальному праві і може розглядатися як один із способів його закріплення у кримінальному законодавстві.

Зі змісту п. 22 ст. 92 КУ випливає суттєве положення про те, що єдиним джерелом кримінального права України є закон - акт єдиного законодавчого органу Верховної Ради України. Це викликане перш за все тим, що кримінальне законодавство завжди пов'язане з застосуванням найбільш суворих форм державного примусу, із значними обмеженнями прав і свобод громадян, що визнані у законному порядку винними у вчиненні злочину. Тому вирішення таких питань повинно відбуватись на рівні актів, що мають вищу юридичну силу, що зумовить стабільність гарантій державно-правового захисту основних прав та свобод людини та громадянина.

Доречним виглядає зауваження Келіної С.Г. та Кудрявцева В.Н. про те, що поряд з закріпленням у основному законі вказівки на те, що покарання за вчинений злочин повинно бути передбачене виключно кримінальним законом, слід встановити аналогічну вимогу щодо закріплення інших наслідків вчинення злочину Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. - М., 1988. - С. 78..

До числа “інших правових наслідків” можна віднести судимість. Розкриття правової природи не є предметом даної роботи, але щодо цього інституту кримінального права треба зробити суттєве зауваження. На судимість як кримінально-правовий інститут, безумовно, поширюється принцип законності, але це далеко не означає, що зміст і обсяг правообмежень, що пов'язані з судимістю, повинні визначатися тільки кримінальним законом, на що наполягають Келіна С.Г. і Кудрявцев В.Н. Там само. Більш того, вказані обмеження у значно більшому обсязі закріплені іншими галузями права, зокрема, адміністративним.

Принцип законності має пряме відношення і до питань тлумачення кримінального закону у точній відповідності з його текстом. Це, зокрема, означає, що пробіли в праві, а також поправки в діюче кримінальне законодавство не можуть здійснюватись за допомогою обмежувального чи розширювального тлумачення або шляхом аналогії. Такі випадки повинні вирішуватись виключно виданням нового кримінального закону у встановленому порядку. На перший погляд це положення є цілком зрозумілим і як це видно таким, що витікає з норм КУ та КК України. Однак в судово-слідчій практиці воно дотримується далеко не завжди.

Отже, конституційний принцип законності стосовно галузі кримінального права перш за все означає, що всі положення, які лежать в основі притягнення особи до кримінальної відповідальності за скоєне, призначення покарання, звільнення від нього чи настання інших правових наслідків скоєння злочину, повинні бути сформульовані виключно в законі, зміст якого повинен тлумачитися у точній відповідності з його текстом. Закріплення і послідовне здійснення цього принципу в кримінальному праві має також важливе значення для громадян, посадових осіб, державних органів і громадських організацій, підвищення рівня правової культури населення.

Принцип справедливості у кримінальному праві. В юридичній науці принцип справедливості розглядається в якості властивості усієї системи національного права. Особливе значення набуває даний принцип для кримінального права і кримінального правосуддя. Мабуть, не випадково термін “justice” в англійській мові водночас означає і справедливість і правосуддя.

Не дивлячись на виняткову важливість даного принципу для кримінального права розробка його в юридичній науці є недостатньою. Основні точки зору, що існують з даної проблематики можна звести до наступного:

1.Справедливість - це принцип кримінального права;

2.Справедливість - це принцип кримінальної відповідальності;

3.Справедливість - це принцип призначення покарань.

Такі положення є наявним свідченням звуженого розуміння даного принципу у кримінальній науці. Не можна розглядати справедливість лише як принцип відповідальності і тим більше призначення покарання, так як будь-яка норма кримінального законодавства має бути справедливою.

Келіна С.Г. та Кудрявцев В.Н. виділяють 3 рівні прояву принципу справедливості у кримінальному праві. Перший торкається справедливості призначення покарання, другий передбачає для законодавця вимогу визначити справедливу санкцію за злочинне діяння і третій торкається формування кола злочинних діянь. Але водночас вони зазначають, що “навряд чи слід враховувати всі ці аспекти при формуванні справедливості в якості кримінально-правового принципу.” Таким чином, автори керувалися тим, що оскільки кримінальне право регулює відносини між громадянами і державою і не відноситься безпосередньо до законодавця, то в законодавчому визначення цього принципу повинен бути відображений тільки прояв справедливості при визначенні судом міри покарання. На основі цього у працях даний принцип сформульовано таким чином: “покарання чи інший захід кримінально-правового впливу, що застосовується до особи, яка скоїла злочин, повинна відповідати тяжкості злочину, ступеню вини особи, що його вчинила і даними про його особистість.” Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. - М., 1988. - С. 134-136. До речі, до такого ж висновку прийшли і більшість підручників з Загальної частини кримінального права, які виділяють справедливість як самостійний принцип кримінального права.

Попов А.Н. у своїй статті “Принцип справедливости в уголовном законодательстве” піддає критиці такий підхід у розумінні кримінально-правового принципу справедливості. Він вважає, що “норми, що закріплюють принципи права, у повній мірі можуть слугувати для законодавця певним орієнтиром в його діяльності” Попов А.Н. Принцип справедливості в уголовном законодательстве. // Весник ЛГУ. Серия 6. Вып.3. - 1991. - №20. - С.86-87..

Отже, справедливість є принципом всього кримінального права. Звідси випливає вимога її впливу на цю галузь права. Доцільним виглядає розглянути наступні точки впливу даного принципу на норми кримінального права, окрім вже згаданого принципу справедливості для призначення покарання: визначення кола злочинів, класифікація злочинів, встановлення меж санкцій.

При визначенні кола злочинів, тобто при проведенні криміналізації (декриміналізації) суспільно небезпечних діянь, необхідно поряд з іншими вимогами криміналізації (декриміналізації), які досить ретельно розроблені наукою кримінального права, враховувались також вимоги соціальної справедливості як елементу суспільної свідомості. Ігнорування цієї обставини веде до того, що кримінально правова заборона не отримує підтримки і схвалення у населення, в результаті чого не додержується як громадянами, так і працівниками державних органів.

Важливо враховувати вимоги справедливості при проведенні класифікації злочинів, оскільки остання повинна слугувати в якості правової підстави подальшої диференціації відповідальності за злочинні діяння в кримінальному законодавстві, що забезпечує справедливість при призначенні покарань. З прийняттям нового Кодексу було створено норму яка присвячена класифікація злочинів. У ст. 12 ККУ в залежності від тяжкості злочину поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. З цього можна зробити висновок що в основу був покладений матеріальний критерій. В ньому виражається соціальна сутність злочину - ступінь небезпечності для суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом. Проте з матеріальним критерієм законодавець створив і формальний критерій - певний вид і розмір покарання. Дійсно законодавець врахував принцип справедливості оскільки відповідно з чим більша загроза суспільним відносинам тим жорсткіша міра покарання Це ж дозволяє законодавцю об'єднати в одну категорію близькі за ступенем суспільної небезпечності злочини і визначити типову санкцію -- вид і розмір покарання, що є показником для певної групи злочинів, які належать до однієї категорії. При цьому злочини, що належать до однієї категорії, повинні мати санкції, мінімальні і максимальні розміри яких обмежені рамками типової санкції, зазначеної у ст. 12 КК. Так, з огляду на ч. 3ст. 12 КК типовою санкцією для злочинів середньої тяжкості є покарання у виді позбавлення волі на строк не більш п'яти років. Це означає,що до цієї категорії належатимуть різні види злочинів, у санкціях яких позбавлення волі не перевищує п'яти років. Це, наприклад, і умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК), і грабіж (ч. 1 ст. 186 КК), і одержання хабара (ч. 1 ст. 368 КК).

Принцип рівності громадян перед законом. Місце конституційного принципу рівності громадян перед законом у системі кримінально-правових принципів

Правове закріплення рівності громадян у всіх сферах суспільного життя має важливе значення і утворює фундамент правового статусу громадян у правовій державі.

На загальноправововому рівні цей статус закріплений у ст. 24 конституції України: “громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.” У сфері кримінального права даний принцип можна сформувати наступним чином: особи, що скоїли злочин, рівні перед законом і підлягають відповідальності незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання та іншими ознаками.

Деякі автори наголошують на тому, що даний принцип властивий кримінально-процесуальному законодавстві і тому, не може розглядатися як основний кримінально-правовий принцип. Такий є не зовсім вірним, оскільки принцип рівності громадян перед законом у кримінальному процесі полягає, перш за все, у рівності прав громадян - учасників процесу, які володіють ними для відстоювання перед судом своїх тверджень і вимог. Кримінально-правовий принцип рівності фіксує увагу на рівному обов'язку всіх громадян понести відповідальність за порушення кримінально-правової заборони. Тому на підставі цього твердження можна з впевненістю говорити про важливе значення принципу рівності громадян перед законом у кримінальному праві. кримінальний право принцип

У літературі можна зустріти твердження про те, що рівність громадян перед законом у кримінальному праві є одним з проявів його справедливості Ткаченко В.И. Равенство уголовной ответсвенности. // Советское государство и право. - 1991. - №12. - С.86.. Таке трактування принципу рівності у зв'язку з принципом справедливості у кримінальному праві видається помилковою. Розмежування цих двох принципів можна провести на основі розподілу рівності на формальну (юридичну) і фактичну (соціальну). Кримінально-правовий принцип рівності закріплює саме юридичну рівність громадян, тобто їх рівноправність. Зміст цього юридичного аспекту у даному випадку полягає у тому, щоб забезпечити рівний для всіх громадян обов'язок понести відповідальність за скоєний злочин, вид і розмір якої визначається кримінальним законом. “кримінально-правовий принцип рівності відображає ту характерну рису права, яка відрізняє його як “рівну міру”, “єдиний масштаб” Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. - М., 1988. - С. 88..

Що стосується фактичної рівності, то її досягнення в сфері кримінального права сприяють інші принципи, в числі яких і згаданий принцип справедливості, застосування якого при виборі заходів кримінально-правового впливу дозволяє врахувати індивідуальні особливості конкретного випадку і особи, яка скоїла конкретний злочин, і обрати таких захід впливу, який по своєму ступеню суворості буде у найбільш повній мірі відповідати ступеню винності особи перед державою. У зв'язку з вищеназваними аргументами Келіна С.І. та Кудрявцев В.К. зробили висновок про те, що в широкому розумінні рівність громадян у сфері кримінального права забезпечується практичним здійсненням в законодавчій і правозастосовчій діяльності двох кримінально-правових принципів-принципу рівності громадян перед законом і принципу справедливості відповідальності Там само. - С. 89..

В національному кримінальному праві рівність громадян перед законом забезпечується перш за все визнанням наявності в діянні особи складу злочину, передбаченого законом, єдиною підставою притягнення її до кримінальної відповідальності. Сукупність ознак, які точно визначені в законі і характеризують діяння як злочин, є тим зрозумілим і очевидним “єдиним масштабом”, який забезпечує реалізацію рівного для всіх обов'язку понести відповідальність за скоєний злочин.

Визнання складу злочину юридичною гарантією принципу рівності громадян перед кримінальним законом породжує ряд вимог, яким повинні відповідати як законодавча, так і правозастовча діяльність. Закон, що описує ознаки злочину повинен: по-перше, давати такі ознаки достатньо повно, по-друге, опис має бути максимально зрозумілим, по-третє, при описуванні ознак злочину вказувати тільки об'єктивні і суб'єктивні ознаки злочину і торкатися обставин, що визначають індивідуальні характеристики осіб, що скоїли таке діяння. Такі вимоги важливі для відмежування злочинної поведінки від незлочинної - аморальної чи такої, що тягне за собою іншу, менш сувору юридичну відповідальність.

Щодо останньої зазначеної вимоги в теорії кримінального права вже тривалий час ведуться дискусії. Так, Ткаченко В.І. присвятив цій проблемі статтю “Равенство уголовной ответственности”, де цілком слушно вказує на те, що “рівність громадян передбачає в числі іншого і рівність меж відповідальності за юридично тотожні дії незалежно від властивостей особистості винного” Ткаченко В.И. Равенство уголовной ответсвенности. // Советское государство и право. - 1991. - №12. - с.86.. Особистість винного у скоєнні злочину в його поняття не включена. В ст. 2 КК України, яка присвячена підставам кримінальної відповідальності, також нічого не сказано про особистість винного і її вплив на відповідальність.

Вище сказане дає підстави погодитися з Ткаченко Д.І. про те, що “оскільки злочин - це суспільно небезпечне діяння, передбачене законом, величина його суспільної небезпеки залежить від ряду об'єктивних обставин, але не від особистості суб'єкту злочину. Властивості особистості останнього не підвищують і не понижують її.” Там сомо

Попередня судимість, а тим більше визнання особи особливо небезпечним рецидивістом, безперечно, свідчить про наявність у суб'єкту стійких антисуспільних установок, які не були усунуті під час відбуття покарання. Скоєння ним нового злочину є доказом його підвищеної небезпеки для суспільства. Однак, це не змінює суспільної небезпеки самого злочину, оскільки розмір шкоди, завданої злочином, залишається незмінною (шкода для потерпілого від крадіжки залишається не змінного від того, хто вчинив цей злочин: особливо небезпечний рецидивіст чи ні).

Наявність таких кваліфікованих складів свідчить про те, що законодавець у ряді випадків установлює різні межі кримінальної відповідальності за юридично однакові злочини в залежності від такої особливості винного як наявність судимостей. Це порушує принцип рівності і суперечить ст. 24 Конституції України.

Принцип Гуманізму. Гуманізм - це, в першу чергу моралістична позиція, яка виражається у визнанні цінності людини як особистості, поваги до її гідності основних прав, свобод та законних інтересів. Визначення гуманістичних ідей для національної правової системи не викликає сумніву. Вони лежать в основі суспільних відносин, що регулюються і охороняються правом, впливають на методи правового регулювання, визначають положення учасників правових зв'язків.

В той же час існує чи мало специфічних проблем щодо реалізації принципу гуманізму у сфері кримінального права. Перш за все виникає питання: по відношенню до якого кола суб'єктів діє принце гуманізму? В кримінально-правовій літературі не виникає сумніву думка про те, що гуманізму у кримінальному праві поширюється у рівній мірі як на злочинця так і на потерпілого, свідка тощо. При цьому акцент робиться на захист прав і свобод саме тих “хто постраждав ” Уголовное право. Общая часть: Учебник для вузов. / Отв. ред. проф. Козаченко И.Я., проф. Незамова З.А. - М., 1999. - с. 21.. І в той же час дане питання виходить з поля зору науковців, і вся увага конструюється на гуманному ставленні саме до злочинця. Однак таке своєрідне ігнорування особистості потерпілого видається несправедливим, зважаючи на існуючи проблеми щодо даного питання у діючому кримінальному законодавстві.

Як бачимо вітчизняна наука, сформулювавши принцип гуманізму, традиційно пов'язувала його саме у забезпеченням інтересів винного. А це дає підстави сформулювати самостійний принцип захисту особистості, її прав свобод та законних інтересів від злочинних посягань, а існуючий принцип гуманізму уточнити, інтерпретувавши його як принцип гуманного становлення до злочинця.

Принцип гуманізму у кримінальному праві безпосередньо пов'язаний з визначенням як мети правосуддя, так і тих засобів, які має кримінальна юстиція у вирішенні завдань, що стоять перед нею. Кримінальна юстиція може і повинна впливати на злочинця, а також на громадян з метою попередження з їх боку можливих злочинів. Людина - це складна динамічна, само організована система. Тому, якщо треба здійснити позитивний вплив на поведінку суб'єкта , по-перше, необхідно впливати як на саму особу, так і на об'єктивні умови її життя; по-друге, враховувати складність і багатоманіття індивідуальностей і типів особистостей, по-третє, рахуватися з соціально-психологічними та іншими факторами взаємодії особистості з її соціальним оточенням, вплив якого може бути іноді сильнішим за вплив кримінальної юстиції. При цьому кримінальна юстиція вимушена виконувати важкопоєднувані завдання - охорону суспільства від злочинця і одночасно позитивне включення його в систему суспільних відносин. Виходом з вказаної складної ситуації є гуманне ставлення до злочинця як ефективний засіб боротьби зі злочинністю.

Цікавою є ситуація з рецидивною злочинністю. Історія переконливо доводить, що помста, залякування, фізичне насильство ніколи не ліквідували злочинність докорінно, тому якщо злочинна поведінка викликана тим, що погляди, ідеї, переконання злочинця не відповідають нормативній системі, то ефективним засобом попередження нових злочинів може бути лише виправлення і перевиховання (ресоціалізація) злочинця. Для осіб, які вперше скоїли злочин важливий тісний взаємозв'язок правового і виховного методів впливу, що здійснюється кримінальною юстицією із загальними принципами гуманістичного виховання.

Широке розуміння гуманізму кримінального права включає в якості його обов'язкового елемента суворе дотримання всіх кримінально-правових принципів та інститутів: склад злочину як єдина підстава кримінальної відповідальності, розгляд як єдина форма кримінального правосуддя, індивідуалізація кримінальної відповідальності в залежності від вини, звільнення від покарання тощо. Звичайно, гуманізм по відношенню до злочинця неможливий, як відмічалося вище, без гуманізму по відношенню до потерпілого, свідка та інших осіб, які «втягнуті в орбіту кримінального процесу» Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. - М., 1988. - с. 151.

Втілення принципу гуманного ставлення до злочинця повинно здійснюватися шляхом скорочення сфери застосування покарання у вигляді позбавлення волі, раціональної побудови кримінально-правових санкцій, що дає можливість вибрати такий захід примусу, який буде найменшим, широке застосування актів амністії та помилування. Визначена тенденція кримінального законодавства України - послідовна лінія заміни кримінальних репресій різними, м'якими адміністративного й громадянського. Так наприклад ЗУ «про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо гуманізації відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності» було відмінено кримінальну відповідальність за діяння у сфері господарської діяльності, тому вони втратили ту суспільну небезпечність,яку мали раніше.

2.2 Особливі принципи кримінального права

Конкретизація справедливості в кримінальному праві. В літературі справедливість досить рідко виділяється як самостійний кримінально-правовий принцип. Водночас майже всі автори, що займалися даною проблемою визнають принципом кримінального права індивідуального покарання. А, наприклад, Матишевський П.С. взагалі ототожнює поняття справедливості та індивідуалізації покарання Кримінальне право України. Загал. частина: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак. / За ред. П.С.Матишевського та ін. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - С. 21-22.. Дійсно, принципи індивідуалізації та справедливості покарання по своїй суті є близькими, але повністю не співпадають. Індивідуалізація покарання завжди відноситься до особистості злочинця, а справедливість - поняття більш широке: тут враховується особистості і суспільні інтереси. Ці підходи не завжди розрізняються у літературі. Так, Фефелов П.А. вважає, що принцип індивідуалізації покарання полягає “у врахуванні характеру і ступеня суспільної небезпеки, скоєного злочину, особистості винного, обтяжуючих та пом'якшуючих обставин, які дозволяють при реалізації принципу невідворотності покарання призначити особі, що скоїла злочин, справедливе покарання.” Безперечно, що вимоги до суду є правомірними, але вони виходять далеко за межи принципу індивідуалізації відповідності. Індивідуалізація при притягненні до кримінальної відповідальності особи, винної у вчиненні злочину, передбачають врахування її індивідуальних особливостей - фізичного стану, характеру, виховання, професії, способу життя, середовища, у якому вона перебуває, тощо. Оцінка ж злочинного діяння з позиції суспільних інтересів, що охороняються законом, відбувається на основі принципу відповідності (співрозмірності) покарання тяжкості вчиненого злочину. Без сумніву, цей принцип витікає з багатьох суспільних інститутів, моральності та громадських почуттів.

Отже, принцип справедливості будучи властивим праву взагалі, отримує своє втілення у кримінальному праві, зокрема, суттєвий вплив принцип справедливості справляє на визначення кола злочинних діянь, класифікацію злочинів, встановлення справедливих санкцій та їх меж. Однак, безперечно, найголовнішу роль у кримінальному праві даний принцип відіграє при притягненні особи, винної у скоєнні злочину до кримінальної відповідальності і призначення їй покарання з урахуванням тяжкості скоєного, особистості винного та всіх інших індивідуальних особливостей даного конкретного випадку. Реальне втілення принципу справедливості дає змогу подолати певний формалізм, закладений у розглянутому вище принципі рівності громадян перед законом, тобто до досягти більш повної фактичної рівності громадян у сфері кримінального судочинства.

Специфікою реалізації принципу справедливості у кримінальному праві дає підстави говорити про такі кримінально-правові принципи як індивідуалізація покарання і відповідність покарання тяжкості вчиненого злочину. Перший передбачає врахування особистих рис винної особи, що скоїла злочин при призначенні покарання; другий - на переший план виводить сам характер діяння, а точніше - його тяжкість, рівень - “шкоду”, суспільні та особисті інтереси громадян, держави, юридичних осіб тощо.

Врешті-решт слід відмітити, що закріплення справедливості в якості кримінально-правовому принципу поряд з іншими буде сприяти подальшому вдосконаленню кримінального законодавства і підвищенню ефективності його дії.

Перспективи розвитку принципу невідворотності відповідальності. Принцип рівності громадян перед законом та законності у кримінальному праві конкретизується принципом невідворотності відповідальності за вчинений злочин. Ідея невідворотності відповідальності за порушення закону як ефективного засобу попередження правопорушень не виникає жодного сумніву. На думка деяких авторів, принцип невідворотності відповідальності загальний для всіх галузей права Малеин Н.С. Неотвратимость и индивидуализация ответственности. // Сов. государство и право. - 1982. - №11. - С.50..

Науково-практичну розробку вказаного принципу пов'язують з висловом Чезаріа Беккаріа: “один із найбільш дієвих засобів, що стримують злочини, полягає не в жорстокості покарань, а у їх невідворотності.” Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. - М., 1988. - С. 127. Даний вислів підтримувався радянськими науковцями кримінального права. Це було викликано тим, що В.І. Ленін звернув увагу на цю думку, вказавши, що: “важливо не те, щоб за злочин було призначено тяжке покарання, а те, щоб жоден випадок злочину не був нерозкритим.” Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. - М., 1988. - С. 128. До того ж радянське кримінальне право завжди відрізнялося крайньою жорстокістю, особливо на ранніх етапах його існування, коли воно було важливим засобом боротьбу з контрреволюцію. Крім того, у нашому праві не існувало процесуальних перепон для прояву концепції невідворотності відповідальності.

Важко сказати, яка з названих причин зіграла вирішальну роль, але у вітчизняному кримінальному праві був проголошений принцип невідворотності покарання. Спочатку мова йшла про саме покарання, а не відповідальність. Перший удар по даній концепції був нанесений у 50--60 роки введенням інституту звільнення від кримінальної відповідальності з передачею справи в товариський суд чи передачею винного на поруки. Став можливим злочин без покарання, замість якого можуть бути застосовані заходи громадського впливу. В таких умовах потрібно було або зовсім відмовитися від принципу невідворотності покарання, або суттєво його модифікувати. Вітчизняна доктрина пішла іншим шляхом. Так з'явився принцип невідворотності кримінальної відповідальності.

Визначити його спробували укладачі теоретичної моделі загальної частини кримінального кодексу: кожна особа, в діянні якої встановлений склад злочину, підлягає покаранню чи іншим заходам впливу, передбаченим кримінальним законом Уголовный закон: Опыт теоретического моделирования / За ред. Кудрявцева В.Н. - М., 1987. - С. 25. З формулювання цього принципу виходить, що відповідальність за скоєний злочин може бути реалізована двома шляхами. Звичайний юридичний наслідок скоєння злочину - визнання особи винною та винесення її судом обвинувального вироку з призначенням відповідного покарання. Однак, не завжди кримінальна відповідальність зводиться до покарання. Чинним кримінальним законодавством передбачені різні заходи адміністративного і громадського впливу, що застосовуються у зв'язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності або покарання. У зв'язку з цим в науці отримала розвиток ідея про те, що “юридичним наслідком злочину може бути не тільки кримінальна, але й так звана “громадська відповідальність” Головко А.В. Принципы неотвратимости ответственности и публичности в современном российском уголовном праве и процессе. // Государство и право. - 1999. - №3. - с.63.. Хоча концепція громадської відповідальності не можна визнати беззаперечною, той факт, що ніхто не писав про “невідворотність кримінальної відповідальності”, використовуючи більш широке поняття “невідворотності відповідальності”, є достатньо показовим. Тільки такий підхід, коли поряд з кримінальною відповідальністю виділяють інші види відповідальності за скоєний злочин, дозволяє логічно пов'язати інститут звільнення від кримінальної відповідальності з принципом невідворотності відповідальності. За висловом Головка А.В. “особа звільняється від кримінальної відповідальності, але притягується до іншого виду відповідальності, яка все ж таки невідворотна” Там само.. Мабуть, саме це мали на увазі Келіна С.Г. та Кудрявцев В.Н., коли відмічали, що “застосування “інших заходів, передбачених кримінальним законодавством”, не суперечить принципу невідворотності відповідальності лише у тому випадку, якщо такі заходи пов'язані з обов'язковим накладенням на особу, що скоїла злочин тієї чи іншої форми відповідальності” Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. - М., 1988. - С. 130..

Автори, що займалися проблемою принципу невідворотності відповідальності справедливо дійшли до висновку, що його подальша доля тісно пов'язана з інститутом звільнення від кримінальної відповідальності. Ті, хто наполягають на доцільності прямого закріплення даного принципу в тексті КК, прагнуть довести, що інститут звільнення від кримінальної відповідальності не тільки не суперечить, а в повній мірі і відповідає концепції невідворотності відповідальності Мальцев В.В. Принципы уголовного законодательства и общественно опасное поведение. // Государство и право. - 1997. - №2. - с.102..

В той час, як зазначають автори вище згаданої теоретичної моделі КК, закріплення принципу невідворотності відповідальності в обов'язковому порядку включає перегляду системи звільнення від кримінальної відповідальності, що має місце в чинному кримінальному законодавстві, з метою виділити тільки ті види звільнення, які пов'язані з тією чи іншою формою примусового впливу на особу, що скоїла злочин Уголовный закон: Опыт теоретического моделирования / За ред. Кудрявцева В.Н. - М., 1987. - С. 26. У зв'язку з цим прихильники принципу невідворотності відповідальності логічно критикували інституту звільнення від кримінальної відповідальності в наслідок зміни обстановки (ч. 1 ст. 50 КК України), як такий, що суперечить даному принципу Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. - М., 1988. - С. 131..

Разом з тим з прийняттям Конституції України виникає чимало питань щодо конституційності норм інституту звільнення від кримінальної відповідальності. Так, виходячи з конституційних положень про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами і “делегування функцій судів чи привласнення цих функцій іншими органами не допускається (ст. 124), втратили силу положення п.2 ч.1 та ч.3 ст.51 КК про звільненні від кримінальної відповідальності з передачею матеріалів справи на розгляд товариського суду”. Але не вирішеною залишається проблема відповідності інституту звільнення від кримінальної відповідальності ст.62 КУ, адже, посадова особа, що провадить слідство, приймаючи рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності, по суті визнає її винною у скоєнні злочину без вироку суду, що є прямим порушенням вказаної статті. Ці проблеми потребують законодавчого вирішення.

На даний ж момент, існування інститутів звільнення від кримінальної відповідальності та покарання викликає великі дискусії. Одні автори вважають, що таке звільнення суперечить принципу рівності громадян перед законом. Сахаров А.Б. Перспективы развития советского уголовного права.// Советское государство и право. - 1983. - №7. - с.82. інші відстоюють думку проте, що звільнення від кримінальної відповідальності повинно мати виключний характер і тому критикують, на їхню думку, занадто широку діючу систему звільнення і практику її реалізації. Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. - М., 1988. - С. 131. Але пануючою є думка проте, що згаданий інститут органічно поєднується з соціальною сутністю галузі кримінального права, притаманними їй гуманізмом та метою покарання, виражає “загальну тенденцію розвитку кримінального законодавства в бік пом'якшення відповідальності за менш значні злочини поряд із посиленням відповідальності за більш тяжкі злочини” Кримінальне право України. Загал. частина: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак. / За ред. П.С.Матишевського та ін. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - С.3444. Зважаючи на це, Головко А.В. вважає, що на даний момент особа у відповідних випадках може бути звільнена не тільки від кримінальної, але й від будь-якої іншої відповідальності, “що робить най можливою саму постановку питання про невідворотність відповідальності” Головко А.В. Принципы неотвратимости ответственности и публичности в современном российском уголовном праве и процессе. // Государство и право. - 1999. - №3. - с.64.

Узагальнюючи все вищесказане, слід зазначити, що у вітчизняному кримінальному праві діє принцип невідворотності відповідальності, суть якого полягає у тому, що особа, яка вчинила злочин, має бути притягнута до кримінальної або іншого виду відповідальності, яка була б пов'язана із застосуванням до такої особи заходів кримінального характеру.

Принципи персональної відповідальності, вини та суб'єктивної осудності. Принципи рівності громадян перед законом та невідворотності відповідальності вимагають наявності особистого характеру відповідальності, що врахував законодавець, зазначивши у ч.2 ст.61 КУ: “ Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер”. Центральний елемент даного принципу - допущення відповідальності фізичної особи тільки за діяння вчинені особисто ним. “Кримінальна відповідальність, - пише Загородніков М.І, - завжди пов'язана із конкретною особою і не може бути перекладена на іншу людину: ні на батьків, опікунів, ні на громадські організації, юридичні особи, хоча б вони добросовісно погодилися притерпіти правові наслідки злочину”. Советское уголовное право: Часть Общая. Учебное пособие для юр.вузов / Под ред. Н.И. Загородникова. -М., 1973. - с. 56

Не суперечить даному положенню існування інституту співучасті у національному кримінальному праві. Принцип особистої відповідальності діє по відношенню до тих осіб, що вчинили злочини, в тому числі і по відношенню до співучасників, хоча і немає тут деякої специфіки, що зумовлена самим інститутом співучасті. Організатор, підмовник, посібник також несуть кримінальну відповідальність лише за діяння, які вчинені ними особисто. Однак, в силу того, що злочин було вчинено спільно з виконавцем, то такого роду вчинені ними особисті діяння оцінюються не тільки самі по собі, але й с точки зору їх вкладу в спільну злочинну діяльність. Саме тому кримінальний закон передбачає, при призначенні покарання співучасникам поряд з іншими обставинами враховуються ступінь і характер участі кожного співучасника в вчиненому злочині. У відповідності до даного принципу співучасник не несе відповідальність за ті дії виконавця, які не охоплювалися його умислом та були для нього ексцесом виконавця Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / Відп.ред. Сташиса,Тація.

Принцип особистої (персональної) відповідальності не викликає сумнівів ні в радянській, ні в національній кримінально-правовій літературі. Але проблема персонального характеру кримінальної відповідальності на даний момент вирішена не повністю. Згідно закону покарання повинне бути покладено тільки на самого винного. Але фактично ж дана умова не може бути досягненна.

Коли б винна особа не знаходилася у відносинах з іншими людьми, застосування до неї будь якого покарання торкалося б тільки її самої. В реальності мабуть такого не може бути. Кожна людина знаходиться у найрізноманітніших відносинах з іншими людьми і застосування до неї заходів державного примусу не може не впливати на характер цих відносин, а отже й на інших людей.

Звичайно, цей вплив може бути різноманітним, далеко не завжди негативним. Наприклад, застосування покарання до особи, що вчинила посадовий злочин, оздоровлює атмосферу у колективі, укріплює трудовий порядок і службову дисципліну. Однак, зовсім по іншому впливає такий захід державного примусу на людей, як знаходитися в особистій, особливо матеріальній залежності від засудженого. Застосування кримінального покарання може призвести до розладу ряду соціально корисних груп, до погіршення матеріального стану дітей, інших рідних та близьких, до серйозного падіння їх престижу у громадськості. Звідси слід визнати, що застосування покарання за злочин, вчинений однією людиною, невідворотно торкається інтересів інших, пов'язаних з нею людей. Оскільки це не бажаний, але невідворотний наслідок, завдання полягає у тому, щоб ступінь такого впливу по можливості зменшити. Для цього слід вдосконалити існуючу систему кримінальних покарань та практику їх застосування. Так зокрема, видається доцільним розвивати тенденцію до скорочення застосування конфіскації майна як додаткового покарання. Заслуговує на увагу і думка Келіної та Кудрявцева про гарантований заробіток в місцях позбавлення волі, який би міг передаватися сім'ї засудженого Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. - М., 1988. - С.107..

Принцип особистої відповідальності, як і інші кримінально-правові принципи, потребує подальшого розвитку. Одним з напрямків такого розвитку є поглиблення психологічних аспектів інституту відповідальності, що тісно пов'язано з поняттям вини.

Принцип особистої відповідальності передбачає не тільки фізичну але й психічну індивідуальність суб'єкту. Тобто за висновком Келіної С.Г. “з точки зору цього принципу людина може бути притягнена до кримінальної відповідальності, коли суспільно небезпечне діяння було не тільки “справою його рук”, але і продуктом його свідомості та волі”Там само.. Звідси тісний зв'язок принципу особистої відповідальності з проблемами осудності, вини та суб'єктивних ознак злочину в цілому.

На органічний зв'язок принципу персональної відповідальності з принципом вини вказують більшість фахівців кримінального права. Деякі з них навіть об'єднують вказані принципи в одне положення: особиста відповідальність особи за наявності виниКримінальне право України. Загал. частина: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак. / За ред. П.С. Матишевського та ін. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - С.20..

І дійсно, про яку особисту відповідальність може іти мова, якщо особа завдала своїми діями суспільно небезпечний результат, не усвідомлюючи і не маючи можливості усвідомити його. Покарання такої особи було б безцільним та безглуздим с точки зору не тільки спеціальної, але й загальної привенції.

Методологічною основою даного принципу є положення про визнану самостійність людської свідомості у виборі цілей та способів своєї поведінки, прийнятті та здійснення рішень. Звідси вчинок людини не можна розглядати як просту реакцію на зовнішнє середовище. Конкретна ситуація породжує вольовий акт не сама по собі, а лише “переломлюючись” через інтереси, погляди, звички, особливості психіки та інші індивідуальні риси особистості.

З іншого боку ціленаправлена діяльність людини була б неможливою, якби вона не враховувала результатів своїх власних вчинків, що виражається у формі передбачення результатів своєї поведінки. Суб'єкт, як правило, усвідомлює можливий розвиток подій та їх наслідків. Мисленнєвий образ цих наслідків, в свою чергу, формує, прискорює чи сповільнює прийняття рішення.

Отже, конкретний вольовий акт виникає в результаті взаємодії трьох ліній причинного зв'язку, які Келіна С.Г. та Кудрявцев В.М. символічно визначили як “минуле, теперішнє і майбутнє. Минуле - це весь життєвий досвід даної людини, а також особливості її особистості; теперішнє - це ситуація, в якій вона знаходиться в момент вчинення злочину; майбутнє виступає у вигляді мисленнєвої моделі свого вчинку та його наслідків” Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. - М., 1988. - с.113..

Звідси витікає, що відповідальність особи за свої вчинки базується не тільки на тому, що вона завдала своїми діями суспільно небезпечний результат, але й на тому, що всі діяння попереднє пройшли через її свідомість і волю, в співставленні з різними аспектами навколишньої дійсності і стали виразом його суб'єктивних намірів, бажань та інтересів.

До речі, характерним є те, що дане положення дуже рідко виділяють як самостійний принцип кримінального права. Найчастіше воно розглядається в контексті принципу вини Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. - М., 1988. - с.114-116. або взагалі ототожнюється з ним Иванов Н.Г. Принцип субъективного вменения и его реализация в УК // Государство и право. - 1999. - №10. - с.52-58.. Безперечно, суб'єктивна осудність тісно пов'язана з принципом вини і органічно з нього витікає. Але проблеми в першу чергу, правозастосовчої практики вимагають виділити суб'єктивну осудність як самостійний принцип кримінального права.