Інститути римського приватного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

римський право власність спадщина

Вступ

Розділ 1. Поняття особи у Римському приватному праві

1.1 Юридична особа в римському приватному праві

Розділ 2. Захист прав. Позови

2.1 Види позовів

Розділ 3. Володіння

Розділ 4. Право власності

Розділ 5. Права на чужі речі

5.1 Сервітут

Розділ 6. Загальне вчення про зобов'язання

6.1 Види зобов'язань

Розділ 7. Поняття та види римських договорів

Розділ 8. Основні поняття спадкового права

Висновки

Список джерел



Вступ

Римське приватне право - сукупність правових норм, спрямованих на врегулювання майнових та сімейних відносин в римському суспільстві. Період існування римського права - це весь період існування Римської імперії.

Приватне право є областю, у якій регулювання держави було обмеженим. Воно надала простір автономії окремих осіб, тобто глав сімейств, товаровиробників, які виступають на ринку, інших приватних власників та всіх осіб, які володіють повною дієздатністю: людина може захищати або не захищати свою власність, може пред'явити позов або не пред'являти позову; зміст договору визначається угодою сторін: договір захищається органами держави лише у разі пред'явлення позову особою, потерпілою від невиконання договору.

Тому не дивно, що Римське приватне право дійшло до нашого часу та змогло влитись до права більшості країн сучасного світу, зокрема деякі положення Римського приватного права присутні у Цивільному кодексі України. Також більшість термінів того часу активно використовується і у наші дні.

Актуальність дослідження. Актуальність дослідження полягає в тому, щоб узагальнити доступні на даний момент відомості про інститути римського приватного права основні положення якого були рецепійовані державами романо-германської системи права та містяться у їхніх цивільних кодексах.

Мета дослідження. Мета дослідження полягає в тому, щоб на підставі вивчення і аналізу римських та сучасних досліджень із римського права скласти уявлення про розуміння в Стародавньому Римі інститутів цивільного права.

Об'єкт дослідження. - відомості про приватне право Риму, а предмет - інститути римського приватного права.

Метод дослідження. Використовувався термінологічний, когнітивний та системно-структурний методи загальнонаукового дослідження.



Розділ 1. Поняття особи у Римському приватному праві

У цивільному обороті люди представлені як суб'єкти права. Суб'єкт права -- це той, хто здатний мати право, бути його носієм, вступати у правовідносини. У римському приватному праві не існувало спеціального терміна, якій міг би визначити поняття "суб'єкт права". Використовувалися різні терміни, зокрема homo -- людина. Але цей термін застосовувався як щодо вільної людини, так і до раба, у зв'язку з чим він не містив юридичного змісту категорії "суб'єкт". Найбільш наближеним за змістом до сучасного спеціального терміна "суб'єкт" у римському праві був термін "persona", який завжди відбивав юри­дично значущий момент особистості у відносинах.У сучасному цивільному праві існує два різновиди суб'єктів: фізичні та юридичні особи. У Давньому Римі особами (суб'єктами права) були як окремі люди -- фізичні особи, так і об'єднання людей -- рід, цех, корпорація, а також незалежні від них установи -- юридичні особи. Здатність людини бути суб'єктом права не є її біологічною властивістю. Людина може бути наділена цією здатністю, обмежена в ній або взагалі її позбавлена. Здатність особи бути суб'єктом права називається правоздатністю. У Римі суб'єктами права визнавалися тільки вільні люди. Раби не мали правосуб'єктності і визнавалися не суб'єктами, а об'єктами права. Однак не всі вільні люди мали однакову правоздатність. У римському праві особою вважався той, хто був правоздатний, тобто той, кому закон дозволяв володіти власністю, вступати в договірні відносини з іншими особами для того, щоб набувати права та створювати обов'язки [1].

У Давньому Римі для визнання її юридичною особистістю (особою) [2] було недостатньо простого фізичного існування. Для того щоб індивіду була надана правоздатність, необхідно було, щоб його положення відповідало трьом станам: стану свободи (status libertatis), стану громадянства (status civitatis), сімейному стану (status familiae).

Стан свободи (status libertatis) означав, що людина є вільною, а не рабом. У найдавніші часи вільним вважався той, хто народився від вільних батьків. Згодом почали визнавати вільною також особу, яка народилася від вільної матері та невідомого батька. Нарешті, статусу вільного набував і той, хто був народжений від матері, яка зачала рабинею, але у період вагітності набула свободи (волі). Стан свободи був головним, базовим при визначенні правоздатності особи. Якщо людина є вільною, то вона вже має певний (мінімальний) обсяг правоздатності.

Стан громадянства (status civitatis) вказував, що людина є римським громадянином, а не чужоземцем. У Римі не всі вільні люди мали однаковий обсяг правоздатності. У найдавніші часи тільки римські громадяни мали правоздатність у всіх сферах. Чужоземці, навіть і вільні, не мали політичних і майнових прав. Відсутність правоздатності чужоземців саме у сфері приватного права негативно впливала на цивільний оборот, що розвивався, особливо з поширенням зовнішньої торгівлі Рима. Саме у сфері зовнішньої торгівлі римському громадянину доводилося вступати у договірні відносини з чужоземцями, вирішувати спори, що виникали з таких договорів. У зв'язку з цим у принцип безправності чужоземців було внесено ряд вилучень [3]. У ІІІ ст. н.е. формально була проголошена рівність у правоздатності всіх вільних людей. Насправді повного рівноправ'я не відбулося. Зокрема, нерівність була спричинена виникненням у період імперії станів, що супроводжувалося прикріпленням до професій (сенатори, вершники, військові, міські декуріони чи куріали, торговці, ремісники, селяни).

За станом громадянства вільні люди поділялися на декілька груп: римські громадяни, латини, перегрини, вільновідпущеники, колони. Основний розподіл проходив між римськими громадянами та всіма іншими групами вільного населення римської держави, тому що саме римський громадянин мав більший обсяг правоздатності, ніж представник будь-якої іншої групи.

Сімейний стан (status familiae) відбивав самостійність особи у сфері сімейних відносин. Найдавніша римська сім'я, так звана агнатська сім'я, являла собою союз людей, які об'єднані не кровним спорідненням, а підкорені владі глави родини (pater familias). Status familiae мав тільки глава сім'ї. Підвладні члени сім'ї не набували цього стану. Якщо навіть хтось із членів сім'ї вступав у майнові відносини, то він створював права не для себе, а для глави сімейства, не створюючи, однак, для останнього обов'язків. Поступово почала визнаватися відповідальність за договорами самих підвладних, а претор установив додаткову відповідальність домовладики за цими ж договорами.

Зміст правоздатності -- це сукупність прав, носієм яких здатна бути особа. Повна правоздатність особи у сфері приватноправових відносин складалася з двох основних прав: права укладати законний шлюб, який регулюється римським правом (ius conibii), і права бути суб'єктом усіх майнових правовідносин, зокрема право торгувати (ius commercii). Крім того, можна вважати, що до змісту правоздатності необхідно також віднести право робити заповідальні розпорядження та одержувати за заповітом (ius testamentii) [4].

Момент виникнення правоздатності. Для набуття правоздатності перш за все необхідно, щоб людина існувала фактично. Правоздатності особа набуває з моменту її народження (так саме це питання вирішується й у сучасному цивільному праві). При цьому вимагалося: щоб дитина цілком відокремилася від матері; щоб вона народилася живою; щоб вона мала людську подобу [5].

Крім того, у римському праві існувало правило, що дитина, яка була зачата, але ще не народжена, визнається суб'єктом прав у всіх випадках, якщо це відповідає її інтересам. Наприклад Закони XII таблиць передбачали, що зачата дитина охороняється нарівні з уже існуючими у всіх випадках, якщо мова йде про вигоди зачатої дитини. Це положення стосувалося, зокрема, питань спадкування. Якщо у разі смерті pater familias виникало питання про розподіл його майна, то правоздатною вважалася і та дитина, яка перебувала в утробі матері.

Людина припиняла існування зі смертю і не лише фізично, а й як суб'єкт права. Отже, правоздатність особи припинялася зі смертю. Римське право дало розширене тлумачення цього положення. Так, до фізичної смерті людини прирівнювалися продаж у рабство; полон; засудження до тяжких видів покарання (довічна каторга). Хоча у цих випадках людина не припиняла свого існування, але вона позбавлялася правоздатності, тобто припиняла своє існування як суб'єкт права. Якщо в подальшому така людина отримувала свободу (наприклад, поверталася з полону), то її правоздатність відновлювалася, але не завжди у тому ж обсязі, що раніше.

Утрата чи зміна одного зі станів (status) особи призводили до зміни чи припинення обсягу або змісту її правоздатності. Розрізняли такі ступені применшення (обмеження) правоздатності:

1 -- мінімальне (capitis deminutio minima) -- втрата окремих прав у зв'язку із зміною сімейного статусу (наприклад, pater familias ставав підвладним при переході в іншу сім'ю для отримання спадщини);

2 -- середнє, медіальне (capitis deminutio media) -- втрата певної частини прав, зокрема ius conibii, у разі зміни статусу громадянства (наприклад, для одержання у власність земельної ділянки римський громадянин переселявся у провінцію та набував правового статусу латина);

3 -- максимальне (capitis deminutio maxima) -- повна втрата всіх особистих та майнових прав, яка наставала через зміну статусу свобо­ди (наприклад, вільна особа втрачала свободу внаслідок полону, про­дажу в рабство тощо).

Джерела римського права не містять категорії, подібної до поняття дієздатності у сучасному розумінні. Утім, виходить, що для участі у правовідносинах особі недостатньо було мати тільки правоздатність, вона повинна бути здатною здійснювати певні дії, що мають юридичні наслідки. Римляни визнавали дієздатність у галузі приватного права за фізичними особами незалежно від того, мають вони юридичну правоздатність чи ні [6]. Саме тому укладати договори могли особи, які не володіли повною правоздатністю чи не мали її взагалі, наприклад підвладний батькові син або раб. Особливістю цих договорів було те, що все одержане за ними належало правоздатній особі, тобто pater familias.

Обсяг дієздатності залежав від кількох чинників, зокрема: віку, статі, хвороби, негідної поведінки особи тощо.

Дієздатність людини наставала не з народження, а з моменту до­сягнення нею певного віку. За віковим критерієм особи поділялися на абсолютно недієздатних (infates -- діти до 7 років); обмежено дієздат­них (impuberes -- хлопці віком від 7 до 14 років та дівчата -- від 7 до 12 років); дієздатних (чоловіки з 14, а жінки -- з 12 років).

Impuberes мали право самостійно здійснювати такі правочини, які призводили лише до набуття ними певних благ без жодних витрат чи встановлення обов'язків. Для здійснення інших дій необхідно отрима­ти дозвіл опікуна в момент вчинення правочину.

Набуття повної дієздатності пов'язувалося у римському праві з до­сягненням особою віку статевої зрілості. У юстиніанівський період було закріплено правило, що статевозрілими (puberes), а отже й дієздатними є чоловіки з 14 років, а жінки -- з 12 років. Ці особи мали право самостійно здійснювати будь-які правочини, вчиняти інші юридичні дії та нести відповідальність. В останні роки республіки претор на прохання цих осіб надавав їм можливість відмовитися від укладеного правочину, якщо він був явно невигідний для них. При цьому як правовий наслідок застосовувалася реституція (restitutio), тобто сторони поверталися у первісний майновий стан. Із II ст. н.е. особи, які не досягли 25 років, могли просити призначити собі куратора (піклувальника).

У Давньому Римі існували обмеження обсягу дієздатності за статевою ознакою. Жінка визнавалася частково недієздатною та підпадала під опіку свого батька, чоловіка, його pater familias, іншого родича чоловічої статі, як зазначав римський юрист Гай, унаслідок свого природного "легкодумства" (D. 1. 144). Тільки в юстиніанівському праві обмеження дієздатності жінок були скасовані.

Хвороба людини або фізичні вади також могли впливати на обсяг її дієздатності. За загальним правилом фізичні вади людини аж ніяк не позначалися на її здатності вступати у приватні правовідносини. Однак глухі, німі, глухонімі особи не могли вчиняти правочини шляхом стипуляції (stiрhulatio), тобто в усній формі. Значно більший вплив на обсяг дієздатності мала психічна хвороба. Так, душевнохворі (furiosi, dementes) та недоумкуваті (mente capti) визнавалися недієздатними. Вони не могли вчиняти будь-які правочини під час хвороби. Їм при­значався піклувальник. Однак жодного юридичного акта щодо визнання їх абсолютно недієздатними не видавалося. У момент прояснення ці особи вважалися дієздатними [7].

У Римі істотно обмежувалися у дієздатності так звані марнотратники, тобто особи, які не здатні дотримуватися необхідної міри у витрачанні належного їм майна. Своєю негідною поведінкою ці особи створювали загрозу повного розорення і позбавлення своєї сім'ї та нащадків засобів до існування.

Окремо треба згадати приниження честі, як обставину, що відбива­лася на правоздатності та дієздатності [8]. Існували такі види приниження честі: ганьба (infamia) та погана репутація (turpitudo). Infamia наставало у разі засудження особи за злочин, за серйозне приватне правопорушення, що вважалися негідною, непорядною поведінкою. Могло також бути наслідком присудження за позовом із фідуціарного правочину (договори поруки, товариства, поклажі, відносин опіки тощо). Особи, які визнава­лися безчесними, не могли представляти у процесі інших осіб, вступати у законний римський шлюб, були обмежені у праві на одержання спадщини тощо. Turpitudo мало місце у разі визнання суспільством особи безчесною за характером її поведінки, наприклад, вступ у шлюб раніше року з моменту смерті чоловіка або ганебна професія (повії, актори) тощо. Найбільш суттєві обмеження у цьому випадку стосувалися прав у сфері спадкування.



1.1 Юридична особа в римському приватному праві

Суб'єктом правовідносин може бути не тільки фізична особа (окрема людина), але й об'єднання осіб, які виступають в обігу як одне ціле.

Учення про юридичну особу тільки зародилось в Римі. У зв'язку з тим, що юридичні особи не набули великого значення з розвитком господарського життя Риму, римські юристи не розробили поняття юридичної особи як особливого суб'єкта, що протиставляється особі фізичній [9]. Уже в Законах XII таблиць згадувались різні приватні корпорації (universities або collegium) -- релігійного характеру, професійні об'єднання ремісників тощо. У класичний період корпорація не вважалася власником майна. Воно було спільною власністю членів корпорації і не могло поділятися доти, поки існує корпорація. У разі припинення діяльності майно корпорації розподілялося між останнім складом її членів. Корпорація як така не могла виступати і в цивільному процесі.

Утім, римські юристи звертають увагу на те, що у деяких випадках майно належить не окремим громадянам (фізичним особам), а закріплюється за об'єднанням. Так, римський юрист Марціан зазначав, що театри, стадіони, що перебувають в общині, належать сукупності, а не окремим особам (D. 1. 8. 6. 1). Інший юрист Ульпіан проголошує: "У корпоративному об'єднанні не має значення для його існування, чи всі члени залишаються, чи залишається частина, чи весь склад змінюється на новий. Борги об'єднання не є боргами окремих його членів, і права об'єднання аж ніяк не належать окремим членам об'єднання" (D. 3. 4. 7. 1-2). Однак усі ці висловлювання лише визнавали за такими об'єднаннями певні права та обов'язки.

Проявом ідеї юридичної особи було визнання за муніципіями (міськими общинами) права на самоуправління і господарську самостійність, у своїх майнових відносинах вони мали змогу керуватися нормами приватного права. Цим вони прирівнювалися до статусу фізичних осіб. З часом така правоздатність визнається і за іншими корпораціями.

Наслідком тривалого розвитку ідеї юридичної особи було вироблен­ня римськими юристами певних ознак цього суб'єкта права. Корпорація виступала у приватноправових відносинах як самостійний єдиний суб'єкт нарівні з фізичними особами. Майно корпорації не належало її членам, а було відокремленою власністю корпорації. Вихід зі складу об'єднання окремих осіб не впливав на юридичний статус об'єднання. Корпорація мала право від свого імені вступати в будь-які цивільні правовідносини як з іншими корпораціями, так і з фізичними особами.

У республіканському Римі закріплювалася свобода створення при­ватних асоціацій із власними уставами. В епоху імператорів принцип свободи створення приватних об'єднань зазнає безлічі законодавчих обмежень, що було пов'язано із розповсюджуванням асоціацій, які під прикриттям дозволених цілей мали на меті таємні політичні завдання. Юлій Цезар, скориставшись пристойним приводом, розпустив всі корпорації, крім найдавніших. Август заборонив без дозволу імпера­тора утворювати будь-які корпорації, крім релігійних і деяких при­вілейованих (наприклад, поховальних товариств).

У Римі існували такі види юридичних осіб: державна, а згодом і імператорська скарбниця, муніципії, різні спілки осіб однієї професії -- м'ясників, пекарів, ремісників, могильників тощо, а також різноманітні релігійні об'єднання.

Діяльність юридичної особи припинялась: у разі досягнення поставленої мети; якщо діяльність набувала незаконного характеру; унаслідок вибуття всіх її членів. Класичні юристи визнавали, що мінімальна кількість, необхідна для функціонування юридичної особи, становила три особи.



Розділ 2. Захист прав. Позови

У Давньому Римі до появи державного суду первісною формою захисту порушених прав була саморозправа. Конфлікти приватних інтересів вирішувались їх учасниками самостійно власними силами. Потерпілий або його сім'я застосовували до кривдника засоби впливу чи покарання на свій розсуд. Але згодом із розвитком суспільства, державності і права відбувається перехід від приватної розправи до судової форми захисту прав. Дослідники давньоримського права вва­жають, що втручання держави у приватний процес самозахисту відбу­валося поступово [10]. Спочатку приватна розправа була обмежена певним порядком застосування сили до порушника [11], і таким чином самозахист був уведений у законні форми. На ранній стадії правової регламентації саморозправи Законами ХІІ таблиць було дозволено завдавати кривд­нику таке саме зло, яке він завдав потерпілому (лат. talio -- відплата, приватна помста). Така ідея еквівалентної відплати була проміжною ланкою при переході від права вбити злочинця до права прийняти від нього грошовий штраф [12]. Пізніше була введена система викупів, а завершальним етапом було становлення державного суду [13].

У розвинутому праві залишки самоуправної форми захисту із за­стосуванням сили збереглися як винятки і дозволялися законом тільки в окремих ситуаціях. Так, самозахист був дозволений у випадках не­правомірного нападу на особу або його майно. У такому разі відбиття нападу вважалось необхідною обороною і регламентувалось правилом: насильство дозволено відбивати силою (D. 43. 16. 1. 27). При цьому засоби самозахисту мали відповідати характеру нападу і не повинні були перевищувати межі самооборони: нападника можна поранити під час самозахисту, але не з метою помсти (D. 9. 2. 45. 4). Самозахист допускався також у випадках, коли була потреба у негайних діях проти порушника. Так, правомірним вважалося затримання боржника, що втікає, для того щоб силою змусити його сплатити борг. Проте загальною засадою захисту порушеного права було належне звернення до суду для його відновлення. Застосування власної сили з цією метою не лише заборонялося, а й призводило до негативних наслідків. Так, якщо кредитор самовільно захопив у боржника речі для задоволення своїх претензій, він мав повернути їх і, крім того, взагалі втрачав право вимоги до боржника.

У Давньому Римі становлення системи державного захисту прав відбувалося із посиленням держави і розширенням сфери її впливу на приватні відносини. Головною ознакою цього стало віднесення питання захисту прав окремих осіб до компетенції спеціальних органів і магістратів, створених державою і наділених судовою владою.

Форми цього захисту історично змінювалися і знайшли свій вияв у еволюції римського приватного процесу, в якій виділяють три етапи:

1) легісакційний процес (legis actiones);

2) формулярний процес (per formulas),

3) екстраординарний процес (cognitiones extra ordinem).

2.1 Види позовів

Захист цивільних прав у римському приватному праві міг здійснюватися як у позовному, так і в спеціальному (за допомогою інтердиктів претора) порядку. Головним з них, як і взагалі типовим для приватного права, був позовний захист. Оскільки про динаміку і види судового процесу йшлося при розгляді загальних положень римського права, тут відразу почнемо з характеристики цивільноправового позову.

У класичному римському праві позов (actio) -- це право домагатися через суд того, що тобі належить. Іншими слова-ми, позов -- це звернення до суду за захистом своїх порушених прав.

За часів формулярного процесу претор мав право подавати позов, виходячи з принципу добра і справедливості, а не з наявності норми права. Було розроблено розгалужену систему позовів. У преторських едиктах наводилися формули окремих позовів, розроблених щодо відносин, які одержували правовий захист з боку претора. Розглянемо найтиповіші з них.

1. Actio in rem (позов "до речі") та actio in personam (позов до певної особи).

Якщо предметом спору було право на річ, то це був речовий позов (actio in rem), наприклад, спір про право власності, сервітутне право тощо. Порушником цього права потенційно могла бути будь-яка третя особа, оскільки в кожної з них могла виявитися спірна річ, право на яку оспорював позивач. Хто буде відповідачем за речевим позовом -- невідомо, бо невідомо, хто може виявитися порушником речевого права. Захист засобом речевого позову називався абсолютним захистом.

Якщо ж предметом спору була певна дія, право вимагати виконання якої належить позивачеві, то це -- персональний, або ж особистий позов (actio in personam). Він випливав з особистих правовідносин, що складалися між; двома або кількома певними особами, найчастіше з договору або іншого зобов'язання. Правовідносини тут встановлювалися між конкретними особами. При цьому заздалегідь було відомо, хто з них може виявитися порушником. Отже, відомо, хто міг бути відповідачем за даним позовом. Захист за допомогою особистого позову дістав назву відносного захисту.

2. Actio stricti juris (позов "суворого права") та actio bonae fidei (позов "доброї совісті").

Основна відмінність між ними полягала в тому, що при розгляді actio stricti juris суддя був пов'язаний буквою договору або закону і не міг від неї відступити, навіть якщо вважав, що допустить помилку. При розгляді actio bonae fidei суддя з'ясовував справжню волю сторін, тобто насамперед те, до чого сторони прагнули, при укладенні договору, а не що було виражено у букві договору чи закону. Позови суворого права були відгомоном давніших часів, коли панував формалізм. Позови доброї совісті -- породження часу пом'якшення формалізму. Наприклад, якщо при відчуженні особливо важливих речей не додержувались спеціального ритуалу (так званої манципації), право власності до набувача не переходило, що давало формальне право відчужувачеві вимагати повернення проданої речі. Відповідно до позовів суворого права вимоги позивача підлягали задоволенню. Пізніше за позовом доброї совісті вимоги того самого позивача відхилялись, оскільки продаж все ж мав місце.

3. Actio directa ("прямий позов"), що містить головну вимогу в даних відносинах, та actio contraria ("зворотний позов"), призначений для захисту прав, похідних від головних. Наприклад, при веденні чужих справ без доручення за допомогою прямого позову захищалися права господаря справи, в яку втручалася стороння особа. Це було пов'язано з таким принципом римського приватного права, як неприпустимість втручання у сферу чужих майнових прав. Разом з тим, мали бути захищені й права гестора, який добровільно зробив ко¬рисні витрати на чужу користь. Для цього йому і надавався "зворотний позов" про відшкодування доцільних витрат на користь господаря.

4. Actio utilis -- позов за аналогією. Дозволяв претору поширити захист на відносини нові, застосовуючи норми jus civile, що регулювали подібні ситуації. Сутність його в тому, що відомий позов застосовується до подібної ситуації. Наприклад, відповідно до вже згадуваного закону Аквілія відповідач зобов'язаний був відшкодувати заподіяну ним чужій речі шкоду за умови, що їй заподіяна шкода іншою річчю -- corpore corpori. Наприклад, чужу тварину вбили палицею.

Якщо ж її заморили голодом, то відповідальність не наставала. Проте, оскільки результат в обох випадках був однаковим, то претор поширив застосування зазначеного позову і на ситуацію, коли тварина вмирала з голоду від дії чи бездіяльності винної особи, за аналогією.

5. Кондикції -- особливі зобов'язальні позови, передбачені jus civile, у яких не згадуються підстави їхнього виникнення.

Ще у легісакційному процесі у формі вимоги виконання зобов'язання з перенесення права власності з'явився цей термін, один з найдавніших у римському праві. Широке застосування кондикції дістали у формулярному процесі. Це персональний позов суворого права, спрямований на витребування певної грошової суми чи певної речі. Спочатку цей позов випливав з конкретних контрактів. Проте його значення зросло при вирішенні спорів, що виникали з безпідставного збагачення, однією із спеціальних форм якого була кондикція про повернення викраденого. Післякласичне право спеціалізувало кондикції як специфічний вид цивільного позову саме в зобов'язаннях, що виникали з такого збагачення. Це були кондикції: про повернення незаборгованого, сплаченого помилково; кондикція проти того, хто прийняв виконання, яке його ганьбило, або проти того, хто прийняв виконання, заборонене законом. Однією з найпоширеніших була кондикція про повернення майнового надання, мету якого не було досягнуто, а також кондикція про повернення збагачення, що сталося з інших неправомірних підстав.

Римська юриспруденція розробила фундаментальне вчення про кондикції, що стало основою для сучасних позовів з безпідставного збагачення.

6. Actio fictia -- позови з фікцією. Претор пропонував судді припустити існування якоїсь обставини і з урахуванням цього вирішити справу.

Причиною появи цього виду позовів було те, що з розвитком господарського обігу виникали нові майнові відносини, для яких jus civile не передбачало захисту. В таких випадках претор надавав судовий захист таким відносинам, пропонуючи у формулі судді допустити існування фактів, яких насправді не було, тобто допустити фікцію і підвести під неї нові відносини. Наприклад, коли в практику почала впроваджуватися така форма уступки прав, як передача вимоги, претор вказував у формулі судді: "Ти, суддя Октавій, допусти, що Сульпіцій є спадкоємцем Гая і за спадщиною одержав від нього право вимоги". Завдяки фікції особа, якій було передано право вимоги до іншої, одержувала позовний захист.

7. Позови з переміщенням суб'єктів в інтенції та кондемнації. Застосовувались, наприклад, для судового представництва -- в інтенції вказувалось ім'я того, кого представляли, а в кондемнації -- ім'я представника.

8. Позови штрафні та реіперсекуторні. За першими можна було стягнути штраф. За другими можна було вимагати відновлення порушеного становища, передані прав тощо. Іноді ці функції поєднувалися в одному позові. Наприклад, за законом Аквілія за пошкодження речі стягувалась не її вартість, а вища ціна, що склалася протягом останнього року чи місяця. Отже, потерпілий не лише отримував відшкодування збитків, а й порушник додатково карався майновим обтяженням.

9. Actio popularis -- позов, що його міг подати кожний римський громадянин в "інтересах римського народу". Такий позов можна було, зокрема, подати щодо "поставленого чи підвішеного", "вилитого чи викинутого". Штрафи за такими позовами стягувались на користь держави.

Іноді виникала ситуація, коли для захисту одних і тих самих правовідносин право могло запропонувати кілька позовів. Наприклад, furtum у римському праві була цивільно-правовим порушенням. Проти цього делікту приватне право Риму могло запропонувати віндикаційний позов, позов про повернення присвоєного і кондикцію з безпідставно придбаного. Ось у таких випадках йшлося про конкуренцію позовів, тобто одна або декілька осіб наділялися кількома позовами для захисту одного і того самого права, наприклад власності. Право вибору належало позивачеві. Проте задоволення вимоги за одним позовом з конкуруючих знесилювало вимоги за іншими, оскільки заборонялося двічі задовольняти одну й ту саму вимогу. Але якщо за одним позовом вимога задовольнялася лише частково (не повністю), то в такому разі дозволялося заявляти другий позов.

Проте в окремих випадках для захисту одних і тих самих відносин, які захищалися кількома позовами, допускалося одночасне подання двох позовів. У такому разі мала місце кумулятивна конкуренція. Якщо ж позивачеві дозволялося заявляти лише один з кількох позовів за вибором, то мала місце альтернативна конкуренція. Прикладом кумулятивної конкуренції може бути furtum, коли потерпілий мав право позову на витребування викраденої речі (нештрафний позов) і штрафний позов з furtum. Залежно від виду останньої визначався розмір штрафу, тобто заявлялися обидва позови. Проте для витребування викраденої речі міг бути заявлений також лише один нештрафний позов [14].



Розділ 3. Володіння

Володіння (possessio), будучи одним із найдавніших інститутів римського права, визначається як фактичне панування особи надріччю, поєднане із наміром мати предмет володіння цілком для себе.

Історично виникнення володіння пов'язане із освоєнням вільних земель, а джерела римського права (D. 41. 2. 1), як і відомі римські юристи, вказують на походження терміна possessio від sedere, що має значення сидіти або посідати. Тобто захоплення римськими родами і громадами переважно родючих земель сільськогосподарського при­значення, посідання на них і обумовлювало виникнення та розвиток цього правового інституту. Закони ХІІ таблиць не тільки дозволяли захоплення таких земель, а і вказували, що дворічний строк добросовісного володіння перетворює володільця в цивільного власника. Це правило поширювалося й на інші речі, але термін добросовісного володіння для набуття права власності на ці речі становив один рік.

У фактичному складі відносин володіння виділялися два елементи -- суб'єктивний (animus possidendi) та об'єктивний (corpus possessionis). Якщо перший передбачав наявність володільницької волі, тобто намір володіти річчю для себе, то другий -- реальне володарю­вання над предметом, можливість у будь-який момент здійснити певний потрібний суб'єкту вплив на річ. Як зазначав відомий римський юрист Паул, володіння це єдність двох елементів -- corpus і animus [15]. Фізичне панування особи над річчю як таке є відношенням до предмета во­лодіння, без виникнення будь-яких відносин щодо цієї речі з боку третіх осіб, що підкреслює виключність володіння. З цих підстав речі, які перебували в спільному користуванні, наприклад вода, повітря, публічні речі, не могли бути предметом володіння. Панування над предметом володіння повинно мати постійний характер, отже, фрагментарна, "моментальна" можливість впливу на річ, хоч вона і має винятковий характер не породжує володіння [16]. З найдавніших часів для визначення фактичного панування над річчю достатньо було доторкнутися до неї рукою чи тілом. Щодо рухомих речей (наприклад, тварини в лісі) це було схоплення та тримання речі в руці. При заволодінні земельною ділянкою, крім вступу на ділянку та її освоєння, необхідно було також відмежувати її від сусідніх земель, вжити заходів щодо охорони ділянки. У класичну епоху обов'язковість тілесного захоплення предмета володіння витісняється простим оглядом речі, особливо це стосувалося великих за площею земельних угідь. Особа з будь-якого високого місця оглядала ділянку, маєток, будинок і цим засвідчувала свій статус володільця. Відомий юрист Цельс казав про передачу володіння полем, яке можна охопити поглядом з вежі (D. 41. 2. 18. 2).

Фактичне володіння річчю повинно являти усталені, зміцнілі від­носини особи до речі. Буквальне тлумачення цього елемента володіння застосовувалося лише на початковому етапі розвитку римського права, в умовах недостатньо розвинутого обігу [17]. Але вже в класичний період фактичне панування над річчю розуміється значно ширше. Так, навіть якщо річ передавалася в користування іншій особі, це не припиняло володіння. Римське право класичного періоду визнавало можливість здійснення володіння не тільки особисто, а й через іншу особу, яка діяла від імені володільця, до них належали раби, підвладні діти, повірені, орендарі, інші особи. Отже, відсутність фізичного контакту володільця з річчю не впливала на володіння. Як слушно зазначали дослідники, не втрачається володіння місцем у горах, залишене володільцем восени і неприступне взимку; не припиняється володіння річчю, яку загублено; не припиняється володіння тваринами, які мають звичку повертатися додому. Навпаки, володіння може бути втрачене всупереч наявності безпосередньої можливості фізичного впливу на річ, зокрема, припиняється володіння земельною ділянкою, якщо володілець тривалий час не турбується та не обробляє її, якщо після смерті орендаря володілець довгий час залишає землю без догляду [18].

Слід зазначити, що володіння таємно вилученою або вкраденою річчю не припинялося до того моменту, поки у володільця зберігається можливість повернення втраченого володіння або ж до відкритої відмови від нього. Така ситуація призводила до виникнення "подвійного володіння": особа, яка захопила річ таємно або за допомогою насильства, вважалася володільцем щодо третіх осіб, однак не могла визнаватися такою щодо попереднього володільця. Відповідно інтердикт, що застосовувався в такій ситуації, будучи рекуператорним, виконував функцію повернення втраченого володіння [19].

Наявність суб'єктивного елемента володіння не вимагала особливих форм його прояву, а завжди припускалася, якщо існувало фактич­не володіння річчю. Утім не будь-яка воля панувати над річчю визнавалася володільницькою волею. Так, особа, яка мала у фактичному володінні річ на підставі договору з її власником (наприклад, договір зберігання, позички), не визнавалася володільцем саме через відсутність суб'єктивного елементу. Охоронець має волю щодо володіння цією річчю, але він має намір володіти річчю від імені її власника. Для володіння ж у юридичному розумінні необхідна була воля володіти річчю самостійно, не визнаючи над собою влади іншої особи, тобто воля ставитися до речі як до своєї.

З огляду на наявність суб'єктивного та об'єктивного елементів володіння, правова природа цього інституту є суперечливою. Немає єдиної думки з цього питання і серед учених-романістів. Навіть тексти джерел римського права містять певні суперечності в її визначенні. Так, у Книзі 41 Дигест, що присвячена саме цьому інституту, в окремих титулах йдеться про набуття і втрату володіння (Титул 2), про володін­ня річчю, що залишена її власником (Титул 7), яку передано у вигляді легату (Титул 8), про володіння річчю як своєю (Титул 10). Утім у цій же книзі вміщено Титул 1 про набуття власності на речі. У Книзі 43 титули про захист володіння (Титул 4) містяться разом із нормами про інтердикти для захисту права власності, про сервітути, суперфіції, тобто інші речові права [20]. Відомий вчений Й. Покровський, характери­зуючи володіння, визначав неабияке значення в суспільстві, поряд із правами на речі, й фактичного розподілу речей, яке користується охороною від будь-яких посягань із боку приватних осіб [21]. Відповідаючи на питання, чи є володіння фактом або правом, Ю. Барон зазначав, що володіння не є саме по собі правом, але оскільки його порушення містить або може містити порушення права, володільцю надається захист для охорони фактичного стану [22]. Свого часу В. Хвостов висловив компромісну позицію та вказав, що юридичне володіння є правом, однак правом із дуже бідним змістом [23]. Сучасні дослідники розглядають во­лодіння тільки як факт, стверджуючи, що не могло й бути мови про "право володіння", оскільки не існувало самого права [24].

Таким чином, фактично пануючи над річчю, володіння набуло захисту, який надавався речовим правам. Грімм Д.Д. зауважував, що володіння в юридичному сенсі є правом на самостійний захист [25].

Володіння співвідносять із правом власності. Володіння визнача­лося дослідниками як реальність, видимість права власності. Володін­ня збігається із власністю в частині об'єктивних меж їх поширення, йде паралельно власності. Отже, у римському праві володіння не поширювалося далі власності: де неможлива власність, там неможливе й володіння, і навпаки, де дозволяється власність, там має місце і володіння [26]. Відомий у римському праві вислів "власність не має нічого спільного із володінням" (D. 41. 2. 12) не зводить між цими двома інститутами римського права китайського муру. Це положення слід розуміти як таке, що вказує на самостійність володіння щодо власності в практичній площині, не торкаючись питання про мету існування, підстави виникнення цих інститутів [27]. Крім того, існує думка, що розмежування цих інститутів римського права перебуває в процесуальній площині, оскільки суб'єкт права власності не міг користуватися володільницькими інтердиктами. І, навпаки, саме в процесуальному аспекті між власністю та володінням немає нічого спільного [28].

Порівнюючи формули-характеристики власності та володіння, бачимо, що суть права власності відбивається у формулі: "Я маю право на річ", тоді як володіння -- "Я маю річ" [29].

Римські юристи вважали, що володіння виникало при поєднанні об'єктивного і суб'єктивного елементів володіння, тобто в разі поєднання фізичного панування над річчю та володільницької волі. Виникнення володіння завжди встановлювалося вперше та самостійно самим суб'єктом. Якщо набуття речі здійснювалося вперше (зокрема, при окупації), то воно вважалося первісним. При первісному володінні факт заволодіння пов'язувався з волею володіти річчю. У разі якщо володіння набувалося від особи, яка вже здійснювала володіння, шляхом передачі предмета володіння, виникало похідне володіння. Але й у цих випадках римське право не визнавало наступництва між попереднім та наступним володільцями. Похідне володіння встановлювалося на підставі договору із попереднім володільцем речі. Формою передачі речі була звичайна традиція (traditio). Наслідком розвитку цієї форми стала поява таких способів абстрактної передачі речі, як пере­дача довгою рукою (D. 41. 2. 18. 2), символічна передача (D. 41. 1. 9. 6) та передача короткою рукою (D. 41. 1. 9. 5).

Для передачі довгою рукою необхідно, щоб володілець покинув річ на очах у набувача, зробивши це з метою передання речі останньому. Покидаючи річ, попередній володілець дозволяв набувачеві заволодіти нею. Символічна передача відбувалася в разі передачі ключів від будівлі, де був товар. Причому вимагалося, щоб ключі передавалися в безпосередній близькості до складу [30]. Передача короткою рукою має місце щодо особи, яка на підставі відповідного договору або з інших причин змінювала своє положення щодо речі, наприклад ставала із природного цивільним володільцем. Передача короткою рукою здійснювалася у випадках використання існуючого матеріально-правового ставлення до речі шляхом вираження намірів сторін. Тобто фактичного передання речі в цьому разі не відбувалося, оскільки однієї лише "голої" волі господаря було достатньо для визнання законності на передання речі. Передача речі короткою рукою застосовувалася при продажу речі, раніше переданої в оренду чи позику, відповідно орендареві чи користувачу.

Існувало правило, що ніхто не може змінити сам собі володільницьку волю, не змінивши підставу володіння. Так, у разі придбання речі, якою особа користувалася за договором найму, вона змінювала підставу володіння цією річчю.

Володіння припинялося із втратою будь-якого з двох елементів (об'єктивного чи суб'єктивного), тобто в разі матеріальної втрати речі, її фізичної загибелі чи вилучення з цивільного обороту або ж припинення наміру ставитися до речі як до своєї. Існує добровільний і примусовий порядок припинення володіння. Прикладом першого є відмова від володіння за волею особи, тоді як примусове володіння припинялося внаслідок витребування речі законним власником.



Розділ 4. Право власності

Категорії власності й права власності є одними з найдавніших юридичних понять і належать до явищ соціальних. Право на власність лежить в основі людського буття, а питання про власність відповідно до цього є фундаментальними в розвитку будь-якого суспільства.

Римське право розглядало право власності не як стосунки між людьми, групами людей, класами або іншими соціальними утвореннями, а як ставлення людини (індивіда) до речі. Право власності ви­значалося як повне панування над річчю (plena in re potestas). Ця ознака сприяла відокремленню права власності від інших речових прав, які тією чи іншою мірою звужували право власника, зводячи його в окремих випадках до голого права (nudum іш), позбавленого будь-яких значних конкретних застосувань. Наприклад, тільки узуфруктуарію, а не "голому власнику", належить право володіти річчю, користуватися нею та споживати її плоди. Але тільки-но чужі права на відповідну річ припиняються, право власності автоматично поновлюється в повному обсязі і, як правило, залишається найповнішим з усіх видів панування над річчю.

Для позначення права власності в Римі користувалися терміном dominium, а приблизно з кінця республіканського періоду -- propretas [31].

Римські юристи зазначали, що власник мав такі повноваження щодо своєї речі: право користування (ius utendi); право збору плодів (ius fruendi); право розпорядження (ius abutendi).

Право користування полягало в можливості вилучення із речі її корисних природних властивостей. Право збору плодів включало не тільки природні плоди, а й цивільні (доходи, що приносить річ). Право розпорядження -- це право продажу, дарування речі, її споживання, знищення тощо. Указані повноваження можна вважати правомочностями власника, які становлять зміст права власності.

Таким чином, відповідно до канонів римського права, право влас­ності -- це право найбільш повне, у встановлених правопорядком межах, користування власною річчю, отримання із неї доходів та розпорядження останньою.

Виходячи з цього, до правомочностей власника не належало во­лодіння, як фактичне панування над річчю щодо перебування її у сфері фізичного або господарського панування власника. І це не випадково, оскільки римське право поряд із власністю (proprietas) виділяє володін­ня (possessio) і тримання речі (detentio), яким присвячені спеціальні правила, що враховують можливості як фактичної, так і юридичної сторони, в тому числі й не відокремлених від права власності. Вважаємо, що до елементів змісту права власності можна було б віднести право володіння річчю (іus posidendi), право забрати річ у кожного її фактичного володільця (іus vindicandi) незалежно від того, чи це користувач речі, чи особа, яка тільки тримає річ у себе.

У римському праві в його історичній перспективі не існувало єдиного поняття права власності. Найпершим архаїчним правом власності в Римі була квіритська власність (dominium ex jure Quiritium), яка регулювалася й захищалася цивільним правом (іш civile). Квіритській власності були притаманні такі ознаки:

1) вона була доступна виключ­но римським громадянам (cives) і звужувалася територіально землями Італії;

2) матеріальними об'єктами права власності могли бути тільки манципні речі (res mancipi);

3) все, що включалось в res чи давало їх приріст, було звільнено від будь-яких податкових платежів;

4) єдиним можливим способом набуття права власності була манципація, а просте передавання речі не створювало квіритської власності.

Із територіальним розширенням Риму, поряд із квіритською, почала розвиватися провінційна власність. Землі, набуті за межами Апеннінського півострова, не включалися до об'єктів квіритської власності та не регулювалися італійським правом (іш italicum). Вважалося, що власність на такі землі належала римському народу (populus romanus) або пізніше імператору (princes). Ті особи, які отримали відповідні наділи землі, мали лише право щодо цих земель­них ділянок користуватися ними, вживати плоди та інше, а також були зобов'язані сплачувати за це податкові платежі, які називались відповідно до сенатських провінцій -- поземельний податок у сенатських провінціях (stipendium) і поземельний податок в імператорських провінціях (tributum).

Третім видом права власності в Римі є так звана преторська, або бонітарна, власність (лат. in bonis habere -- мати в складі майна). Вона виникала на підставі відсутності хоча б однієї з ознак, притаманних квіритській власності, а саме: якщо набувач не був римським громадянином або хоча й був римським громадянином, але набував неманципні речі, або набував манципні речі шляхом простої традиції. Ця власність розвивається на основі преторського захисту покупця при абсолютному невизнанні з боку цивільного права. Ураховуючи те, що римському праву був відомий інститут набувальної давності (usucapio), відповідно до якого претор, захищаючи права покупця, що придбав річ із порушенням норм квіритського права, застосовував фікцію -- сплив строку набувальної давності. Це дозволяло претору визнавати покупця власником.

Унаслідок злиття цивільного і преторського права преторська власність остаточно злилася з квіритською. Поступово зникли відповідні відмінності в правовому режимі квіритської, провінціальної, преторської (бонітарної) власності, унаслідок чого власність починаючи з кінця ІІІ ст. н.е. визначається терміном proprietas і характеризується головним чином її належністю до відповідних суб'єктів права.



Розділ 5. Права на чужі речі

Виникнення прав на чужі речі у приватному праві Давнього Риму було обумовлено необхідністю задоволення інтересів інших осіб шля­хом обмеження сукупності правомочностей власника стосовно належ­них йому речей. Так, поряд із правом власності (proprietas) -- найбільш повним правом на річ з точки зору широти правових можливостей власника -- виникли обмежені права на чужі речі (iure in re aliena). Як і право власності, права на чужі речі забезпечували нагальні потреби управомоченої особи шляхом надання їй можливості безпосереднього панування над майном, що їй не належало, у межах, визначених договором із власником, заповітом, законом або з інших підстав.

В уявленнях давньоримських юристів, висловлювання яких у загальних рисах не втратили істинності й актуальності до сьогодні, зміст права власності визначав комплекс правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню речами. На відміну від цього, зміст прав на чужі речі розглядався з точки зору можливості здійснення як вказаної "тріади" правомочностей у сукупності, так і окремих із них.

Права на чужі речі (iure in re aliena) виникали шляхом установлення обмежених речових правомочностей на належне іншій особі майно у випадках, якщо суб'єкт римського приватного права не міг у повному обсязі задовольнити свої інтереси лише за рахунок панування над належними йому речами. У цьому разі в нього виникала необхідність задовольнити ці потреби шляхом набуття на визначених законом підставах і подальшого здійснення певних обмежених прав на чуже майно.

Слід враховувати, що встановлення права обмеженого користування чужим майном мало місце за умов:

1) здійснення цього права було необхідним для управомоченої особи;

2) встановлення цього права не суперечило закону;

3) встановленням цього права не порушувалися права та законні інтереси власника речі або інших осіб.

Саме тому нездійснення наданого права на чужу річ протягом певного строку, його суперечність вимогам закону або порушення інтересів інших осіб у процесі його реалізації мали в кінцево­му підсумку втрату цього права.

Особливості прав на чужі речі обумовлювалися таким. По-перше, зміст обмежених речових прав на чуже майно становили правомоч­ності, які мали речовий характер і стосувалися безпосередньо речей (res). Тому носій прав на чужі речі здійснював щодо них належні йому правомочності, незалежно від усіх інших осіб, включаючи власника. По-друге, як і право власності, права на чужі речі становили зміст абсолютних правовідносин. Останніми римські юристи визнавали відносини, в яких набувачеві прав на чужі речі протистояли зобов'язані особи, коло яких є необмеженим. Обов'язок усіх цих осіб, включаючи самого власника майна, мав пасивний характер і полягав в утриманні від дій, які могли б перешкодити суб'єкту права на чужу річ здійснювати належні йому правомочності. По-третє, відповідне право на чужі речі характеризувалося обмеженістю за змістом, а тому і обсяг правомочностей, які мала управомочена особа, порівняно з правом власності завжди був значно вужчий і визначався або власником майна, або положеннями закону. По-четверте, права на чужі речі мали похідний щодо права власності характер. Вони встановлювалися лише стосовно речей, які вже перебували у власності інших осіб.

Задоволення інтересів управомоченої особи у сфері реалізації правомочностей по володінню і користуванню чужим майном потенційно могло здійснюватися кількома шляхами. Зокрема, за рахунок встановлення відносних, зобов'язальних відносин, що виникали між власником і набувачем прав на чуже майно на підставі відповідного договору про передачу майна в користування. Крім того, право на чуже майно могло набуватися та здійснюватися особою в межах абсолютних, речових відносин. Установлення прав на чужі речі в межах останніх мало певні переваги порівняно з їх виникненням на підставі договору, предметом якого було право користування майном, належним іншій особі. Установлення прав на чужі речі в межах абсолютних відносин характеризувалося більшою стабільністю і, як правило, не обмежувалось у часі. У Давньому Римі не заперечувалося право власника речі на одностороннє розірвання договору у випадках невиконання або неналежного виконання його умов правокористувачем. Це могло створювати небажані перепони на шляху безперешкодного здійснення прав та законних інтересів особи, що користувалась чужою річчю на договірних засадах. Нарешті, у разі порушення прав та законних інтересів осіб, які за договором здійснювали право володіння та користування чужим майном, їх захист забезпечувався лише позовами зобов'язального характеру (actio in personam), а можливість застосування речово-правових (actio in rem) виключалась. Таким чином, повною і належною мірою забезпечити реалізацію прав на чужі речі могло їх виникнення і здійснення в межах змісту речових, а не зобов'язальних відносин.

...