Інститути римського приватного права

Окремі види прав на чужі речі виникали з підстав, установлених законом. Ці права полягали в безпосередньому пануванні над річчю і були необмеженими в часі (за винятком застави та деяких інших їх видів). При порушенні прав та законних інтересів суб'єктів прав на чужі речі їх поновлення забезпечувалося речово-правовими засобами захисту. Останній мав абсолютний характер і визначався формулою "захист проти всіх і кожного", оскільки поширювався на необмежене коло осіб, включаючи навіть самого власника майна.

Основні види речових прав на чуже майно сформувались у римському приватному праві й термінологічно визначили окремі положення сучасного цивільного права. Зокрема, володіння, сервітут, емфітевзис, суперфіцій закріплені в положеннях актів сучасного цивільного законодавства України (розділ 2 Книги 3 ЦК України) і за своїм основним призначенням та суттю докорінних змін не зазнали



5.1 Сервітут

Сервітут (лат. servitutis -- підлеглість) -- це право обмежено­го користування чужою річчю, яке встановлювалося або для створення певних вигод при експлуатації окремої земельної ділянки, або на користь певної особи [32]. Положення щодо сервітутів були найбільш поширеними в давньому римському приватному праві. Сервітутні права первісно виникли із земельних правовідносин. Наявність деяких корисних властивостей і характеристик одних земельних ділянок, обумовлених їх географічним розташуванням (близькість водоймища, наявність пасовища, криниці, можливість прямого виходу на шлях загального призначення тощо), і неможливість (у разі потреби) їх використання власником сусідньої ділянки обумовили необхідність у конструюванні сервітутних прав. З точки зору співвідношення сервітутних прав із правами власника земельної ділянки вони мали характер певних обмежень прав власника, однак не настільки суттєвих, щоб набути значення правопорушення. Сервітути дозволяли враховувати не тільки інтереси власника, але і потреби інших осіб, а також суспільства в цілому.

Виходячи із загального призначення права на чужі речі, сервітутні права означали одночасну підпорядкованість однієї речі кільком особам -- її власнику та іншому управомоченому суб'єкту. Останній набував права здобувати і вилучати корисні властивості речі, обумовлені її господарським призначенням у цивільному обороті, що певним чином обмежувало правові можливості щодо речі її власника. Управомочена особа могла набути сервітутного права в разі виникнення в неї необхідності у задоволенні власних потреб за рахунок здійснення обмеженого вилучення корисних властивостей, притаманних речам, які належать іншим особам.

Відомі в римському приватному праві сервітути можна класифікувати таким чином. За підставами їх виникнення -- законні, договірні, заповідальні й преторські. Підставою для їх виникнення були від­повідно закон (lex), договір (contractus), заповіт (testamentum), пре­торське рішення. Залежно від суб'єкта, на користь якого може встановлюватися сервітут, вони поділялися на земельні (servitutes praediorum) і особисті (servitutes personarum). Земельний сервітут належав особі, як власнику так званої панівної земельної ділянки, тобто тієї ділянки, в інтересах використання якої встановлений сервітут [33]. Земельний сервітут належав не особі, а ділянці (D. 8. 3. 20. 3). Отже, у разі зміни власника земельної ділянки, на користь якої встановлено сервітут, останній переходив до нового власника разом із правом власності на земельну ділянку. Особистий сервітут встановлювався на користь конкретно визначеної особи.

Установлення сервітуту могло відбуватися, перш за все, на підставі договору або заповідального розпорядження (легату). Крім того, до сере­дини І ст. до н.е. сервітути могли набуватися за давністю (usucapio) [34].

Сервітутні права могли припинятись у таких випадках. По-перше, на підставі поєднання в одній особі власника, обтяженого сервітутом майна, і особи, в інтересах якої він був установлений. По-друге, у разі відмови від сервітуту управомоченої особи. По-третє, у разі закінчення строку, на який він був установлений, або припинення обставини, яка була підставою для виникнення сервітуту. По-четверте, за умови невикористання сервітутного права протягом певного строку. По-п'яте, у разі смерті особи, на користь якої було встановлено осо­бистий сервітут. Існували й інші підстави припинення сервітутних прав.

Земельні сервітути (servitutes praediorum). Предметом земельного сервітуту могли бути земельні ділянки, інші природні ресурси, наприклад природні або штучні водоймища, інше нерухоме майно, зокрема будівлі й споруди. Земельні сервітутні права встановлювалися з метою обтяжень земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна. Вони, як правило, характеризувалися неможливістю задоволення суб'єктом сервітутного права своїх потреб іншим способом, не залежали від його особистості та могли передаватися його правонаступникам.

У свою чергу, земельні сервітути, з огляду на їх призначення, також підлягають внутрішній класифікації. Залежно від статусу населеного пункту, в межах якого встановлювався земельний сервітут, вони поділялися на міські (servitutes praediorumurbanorum) та сільські (servitutes praediorum rusticorum). Ураховуючи факт установлення сервітуту стосовно суходолу або відповідного закритого водоймища, земельні сервітути могли бути суходільними або водними. До суходільних сервітутів належали: право проходу або проїзду возом чужою ділянкою, право гнати худобу через чужу ділянку тощо. Водні сервітути полягати у праві на забір води, водопій худоби, здійснення переправи через водний об'єкт, у інших узгоджених із власником правомірних діях.

Особистий сервітут (servitutis personarum) мав персоналізований характер, тобто, як правило, набувався і здійснювався лише певною особою і припинявся з її смертю або з інших визначених законом підстав. Винятком із загального правила непередаваності особистих сервітутів можна вважати особистий сервітут, що встановлювався на підставі договору між особою, яка претендувала на його встановлення, та власником (володільцем) речі. У цьому разі сервітутне право могло переходити до спадкоємців його набувача. Такий договір, як правило, містив положення щодо умов встановлення і подальшого здійснення сервітуту і міг бути як оплатним, так і безоплатним.

З урахуванням широти потреб, що задовольнялися шляхом встановлення сервітуту, вони могли бути публічними і приватними. Приватні сервітути встановлювались на користь обмеженого кола осіб, які набували статусу правоволодільців. Приватний сервітут враховував особисті інтереси його набувача (набувачів) і встановлювався на користь однієї чи кількох, але завжди персонально визначених осіб. Прикладом приватного сервітуту, що виникав на підставі заповіту, є право користування нерухомим майном, яке входить до складу спадщини, відказоотримувачем. Цей сервітут визнавався приватним, оскільки право користування житлом або іншим нерухомим майном визнавалося таким, що не відчужується, не передається і не переходить до спадкоємців відказоотримувача. Публічні сервітути забезпечували права та інтереси невизначеного кола осіб, як правило, були необмеженими в часі й поширювались на правонаступників власника майна, стосовно якого вони встановлювалися.



Розділ 6. Загальне вчення про зобов'язання

Наприкінці ІІІ ст. до н. е. у джерелах римського права з'явився термін obligatio, яким позначалося зобов'язання. Зазначалося, що зобов'язання (obligatio) являє собою правові кайдани, які примушують нас щось виконати згідно із законом нашої держави (І. 3. 13. pr.). Відомий римський юрист Павло вказував: "Сутність зобов'язання полягає не в тому, щоб зробити нашим який-небудь предмет, а щоб зв'язати перед нами іншого в тому відношенні, щоб він нам що-небудь дав, зробив або надав" (D. 44. 7. 3). Отже, римські юристи робили акцент на визначенні таких рис зобов'язання, як скутість та зв'язаність. Іншими словами, якщо висловлюватися образно, то до виникнення зобов'язання особа була вільна, не обмежена у своїй поведінці. Вступивши ж у зобов'язання, вона, начебто надівала на себе кайдани, що обмежували її можливість діяти вільно та змушували відчувати чужу владу над собою.

У найдавніші часи слова "кайдани" і "зв'язаність" щодо зобов'язання розумілися буквально. За Законами ХІІ таблиць на особу, яка не виконала зобов'язання, надівалися колодки чи кайдани вагою не менше 15 фунтів. Боржник, який своєчасно не сплатив борг, міг також бути захоплений кредитором, а потім проданий у рабство або вбитий. З часом кайдани із фізичних перетворилися на юридичні: зв'язаність почала виражатися в майновій відповідальності боржника за зобов'язанням. Поняття "зобов'язання" набуло більш чіткого визначення та практично в незміненому вигляді застосовується в сучасному цивільному праві.

Зобов'язання -- правове відношення, за яким одна сторона (кредитор) має право вимагати від іншої сторони (боржника) вчинити певну дію або втримуватися від дії.

Визначаючи основні характерні ознаки зобов'язання в приватному праві, його порівнюють, наприклад, із обов'язками сина перед батьком або громадянина перед державою. На відміну від останніх, відносинам між суб'єктами зобов'язання не притаманні такі ознаки, як підпорядкованість та субординація. Як суб'єкти приватноправових відносин вони є рівними у праві, партнерстві та в судовому захисті.

Дослідники римського права вважають, що в ньому не розмежовувалися права на речі (речові права) та зобов'язальні права [35]. Як уже зазначалося, римське право являло собою систему позовів, тому саме позови поділялися на дві основні групи: речові (actio in rem) та особисті (actio in personam) [36]. Речовий позов надавався для захисту таких прав, які могли бути порушені будь-якою наперед не визначеною особою. Особистий позов по суті був позовом із зобов'язання, тому що захищав право від порушення конкретним суб'єктом, з яким позивач перебував у особистих відносинах. Отже, незважаючи на те, що в джерелах римського права не міститься прямого розмежування прав на речові та зобов'язальні, можна вважати, що такий розподіл майнових прав все ж таки існував у римському праві.

Основна відмінність речового та зобов'язального права полягає в їх об'єкті. Так, об'єкт речового права -- завжди річ, зобов'язального права -- дії, право вимоги здійснювати певні дії [37].

Речове право, і перш за все право власності, визначається як панування особи над річчю (plena in re potestas). Власник або носій іншого речового права задовольняє свої потреби, безпосередньо впливаючи на річ. Характерною особливістю прав, які виникають із зобов'язань, є той факт, що їх носій не в змозі задовольнити свій інтерес власними силами, а лише через дії іншого суб'єкта -- саме того, хто виявляється щодо нього зобов'язаним [38].

Речове право, як правило, не обмежується часом його існування, а тому може бути довічним, передаватися в порядку спадкування та припиняється зазвичай за волею носія цього права. Право, що виникає із зобов'язання, як і саме зобов'язання, завжди має тимчасовий харак­тер, тобто встановлюється на певний строк. При цьому управомочена особа заінтересована у припиненні зобов'язання шляхом його вико­нання зобов'язаним суб'єктом.

Речове право підлягає захисту від його порушень із боку будь-якого, заздалегідь не визначеного суб'єкта, тобто користується абсолютним захистом. Зобов'язальне право, навпаки, захищається лише проти певної, конкретно визначеної особи (осіб), яка (які) є учасником (учас­никами) зобов'язального правовідношення. Отже, захист зобов'я­зального права має відносний характер.

6.1 Види зобов'язань

До найдавніших видів зобов'язань належить nexum, тобто правовідношення, яке опосередковує особисте підпорядкування неплатоспромож­ного боржника кредитору щодо його обов'язку відробити борг.

З часом з'явилися інші види зобов'язань, які можна класифікувати за різними юридичними критеріями.

Основним був розподіл зобов'язань залежно від характеру їх виз­нання правовою системою та характеру правових засобів захисту управомоченою особою своїх прав із зобов'язання. За цим критерієм вирізнялися цивільні (civiles), преторські (honorariae) та натуральні (naturales) зобов'язання. Цивільними вважалися зобов'язання, що були узаконені правом (Законом ХІІ таблиць та наступними законами). У цих зобов'язаннях головним був обов'язок боржника (oportere). У разі порушення цих зобов'язань кредитор мав право на позовний захист своїх прав, вимагаючи від боржника виконання свого обов'язку (oportere). Отже, виконання цивільних зобов'язань забезпечувалося державним примусом. Саме цивільні зобов'язання вважалися повноцінними зобов'язаннями в римському праві. Преторські зобов'язання з'явилися як такі, що не були визнані цивільним правом (ius civile), а отже й були позбавлені позовного захисту. Захист цих зобов'язань надавався претором, що, однак, не призводило до їх легалізації.

Особливе місце в цій класифікації належало натуральним зобов'язанням, які не користувалися ні позовними, ні преторськими, ні іншими засобами захисту, але мали юридичне значення, тобто вважалися такими, що існують. Виконання боржником свого обов'язку за натуральним зобов'язанням завжди вважалося належним виконанням. При цьому не мало значення, з яких причин боржник здійснив виконання: за доброю совістю або у зв'язку із незнанням про відсутність у кредитора права на позов. Як приклад натурального зобов'язання у літературі вказується грошова позика, що здійснена підвладним сином без згоди глави сім'ї (pater familias) [39]. У деяких випадках натуральне зобов'язання набувало певного юридичного значення, зокрема, за певних умов воно могло бути підставою новації (novatio); його можна було пред'явити до заліку (compensatio); його виконання могло забезпечуватися порукою або заставою.

До натуральних зобов'язань належали:

1) зобов'язання рабів, що виникали не з правопорушень (ex delicto);

2) зобов 'язання між pater familias та підвладними йому особами, а також взаємні зобов'язання осіб, які перебувають під однією владою;

3) зобов 'язання осіб, що перебувають під опікою, та зобов'язання осіб, оголошених марнотратниками, укладені без участі опікуна чи піклувальника;

4) зобов'язання позики підвладних дітей;

5) зобов'язання, в яких утрата права позову викликана спливом позовної давності тощо [40].

Залежно від предмета зобов'язання розрізняли подільні (obligatio dividue) та неподільні (obligatio individue) зобов'язання. Предмет подільних зобов'язань може бути поділений без завдання шкоди його цінності. Такі зобов'язання виникали, наприклад, з приводу грошей або речей, визначених родовими ознаками (genera). Благо, що було предметом неподільного зобов'язання, не можна поділити на частки, а отже, таке зобов'язання не підлягало виконанню частинами (per partes). Прикладами неподільних зобов'язань є ті, що спрямовані на передачу індивідуально визначеної речі (species), сервітуту (servitutis). Неподільним є зобов'язання побудувати будинок, викопати рів (D. 45. 1. 72. pr.). Практичне значення цієї класифікації полягає в тому, що при множинності осіб у неподільному зобов'язанні боржники або кредитори вважаються солідарними. Подільні зобов'язання із множинністю осіб, як правило, є частковими.

Особливу категорію становили альтернативні зобов'язання. Альтернативним називається зобов'язання, в якому боржник зобо­в'язаний вчинити одну з двох (або декількох) дій. Отже, існує альтернатива, право вибору одного з двох (декількох) предметів вико­нання зобов'язання. Наприклад, у заповіті альтернативне зобов'язання для спадкоємця може встановлюватися шляхом розпорядження: "Нехай мій спадкоємець, за власним вибором, дасть Тіцію раба Стиха або Памфіла" (D. 30. 84. 9). У цьому разі передачі підлягає тільки один із рабів, у результаті чого зобов'язання припиняється. Сторона, яка мала право вибору варіанта предмета виконання, визначалася в договорі, заповіті, іншому правочині. Якщо ж такої вказівки не було, то це пра­во належало зобов'язаній особі (боржнику).

Схожим з альтернативним є факультативне зобов'язання (facultas solutionis). Однак за цим зобов'язанням боржнику надавалося не право вибору, а право заміни предмета виконання. Така заміна дозволялася тільки в разі неможливості надання основного предмета зобов'язання.



Розділ 7. Поняття та види римських договорів

Римські юристи визначали, що зобов'язання виникає із двох основних юридичних фактів: договору та делікту. На практиці ж найбільш поширеним, а тому й найважливішим джерелом (підставою) зобов'язань у Давньому Римі був договір.

Договір (contractus') -- це домовленість (узгоджене вираження волі) двох або більше сторін, спрямована на досягнення певного правового результату, а саме: виникнення, зміну або припинення прав та обов'язків.

У будь-якому договорі виражається воля, як правило, двох сторін. Отже, договір є вольовим актом і за юридичною природою двосторон­нім правочином. Вважається, що визначення договору як домовленості сторін було зроблено римськими юристами під впливом грецької пра­вової культури [40].

Історія римського народу відома науці відтоді, коли Рим був сільськогосподарською общиною, в якій окремі сім'ї жили замкнутим господарським життям (натуральне господарство). У ті часи не було необхідності в обміні товарами. Отже, не було й потреби у розвиненій системі договорів. Існувала обмежена кількість окремих типів договорів, причому всі вони укладалися в досить складній формі.

Давньореспубліканському римському праву були відомі три основних типи договірних зобов'язань: нексум (nexum) -- зобов'язання, що опосередковує особисте підпорядкування неплатоспроможного борж­ника кредитору щодо його обов'язку відробити борг, яке здійснювалося у формі складного обряду із застосуванням злитків та ваг; стипуляція (stipulatio) -- словесна угода у формі запитання та відповіді; літеральний контракт (litteris) -- письмовий договір.

Загальною, об'єднуючою рисою вказаних видів договорів був їх формалізований характер, який ускладнював процес їх укладення.

Із розвитком економічних відносин договір перестає бути винятковим, рідкісним явищем. Старі форми договорів уже не відповідають стрімкому зростанню їх кількості та гальмують розвиток господарського життя. Поступово відмирає найстаріша форма договору -- nexum. Стипуляція та письмові контракти продовжують застосовуватися, але щодо них відбуваються значні зміни в бік послаблення жорстких канонів їх укладення. Одночасно з'являються нові види договорів, позбавлені обтяжливого формалізму та урочистості їх вчинення.

Таким чином, розвиток римського договірного права здійснювався у двох напрямках. По-перше, розширювалося коло договорів, які ко­ристувалися позовним захистом, і по-друге, послаблювався формалізм при укладанні договорів.

Незважаючи на те, що договори є двосторонніми правочинами, вони мають свою класифікацію за критерієм розподілу прав та обов'язків між сторонами. Коли за договором одна сторона (кредитор) набуває тільки права, а інша (боржник) -- тільки обов'язків, договір вважається одностороннім. Прикладом одностороннього договору є позика (mutuum). За цим договором позикодавець має право вимагати повернення грошо­вої суми або речей того ж роду і якості, а за певних умов і сплати процентів. У позичальника, навпаки, є лише обов'язок повернути позику. Ті договори, в яких кожна із сторін має права та обов'язки, тобто одночасно є кредитором і боржником, називаються двосторонніми. Так, за договором купівлі-продажу (emptio-venditio) продавець зобов'язаний передати товар покупцю і має право вимагати від останнього оплатити цей товар. Відповідно покупець зобов'язаний сплатити певну грошову суму за товар і має право вимагати передачі його продавцем.

У свою чергу, двосторонні договори залежно від обсягу прав та обов'язків сторін поділяються на: двосторонні з нерівноцінними обов'язками, в яких кожна із сторін мала і права, і обов'язки, але різні за обсягом (наприклад, договір позички); синалагматичні (synallagma), якими для сторін встановлювалися рівноцінні (однакові за обсягом) права та обов'язки (наприклад, договір купівлі-продажу).

Залежно від наявності зустрічного надання блага договори поділялися на: відплатні, тобто ті, за якими майнову вигоду отримували обидві сторони (договір купівлі-продажу); безвідплатні, тобто ті, що укладалися на користь тільки однієї сторони (договір дарування, безпроцентна позика).

У докласичному римському праві формалізованим був не тільки процес укладення договорів, але й порядок тлумачення їх змісту. Це виражалося в культі буквального тексту договору, подібно до того, як при тлумаченні закону виходили із букви закону. При встановленні дійсного змісту договору головним вважали волю, яку сторони бажали виразити в договорі, а саме текст (букву) договору.

Згодом преторська практика вийшла за межі буквального тлумачення договору, тим самим пріоритету набула дійсна воля сторін, які уклали договір. Договори вже поділялися на договори суворого права (negotia stricti rnris) і договори доброї совісті (negotia bonae fides).

Саме поняття "договір" у римському праві не було однорідним і охоплювало такі дві групи: контракти (contractus) і пакти (pactum).

Контракти (contractus) -- це формальні договори, які визнавалися цивільним правом (ius civil) і забезпечувалися позовним захистом. До контрактів належало тільки певне, визначене вичерпно коло договорів. Деякий відступ від цього принципу становили так звані безіменні контракти (contractus innominati).

Пакти (pactum) -- це неформальні різні за змістом договори, які не регулювалися нормами права та, як правило, не забезпечувалися позовним захистом. З часом за деякими пактами була визнана сила контрактів, відповідно їм було надано позовного захисту.

Римський юрист Гай, систематизуючи різні види контрактів, визначав, що існує чотири види зобов'язань, які виникають із контрактів:

1) зобов'язання, що виникає шляхом передачі речі (res);

2) зобов 'язання, що виникає шляхом проголошення певних слів (verba);

3) зобов'язання, що виникає шляхом написання певних слів (litterae);

4) зобов 'язання, що виникає шляхом досягнення згоди (consensus).

Виходячи з цього, римські юристи розробили закриту систему контрактів, яка містила їх вичерпний перелік.

Римська система контрактів спочатку складалася з чотирьох груп:

1) консенсуальні -- ті, що вважаються укладеними з моменту досягнення домовленості між сто­ронами;

2) реальні -- ті, що вважаються укладеними з моменту пере­дачі речі;

3) вербальні -- ті, що укладалися в усній формі;

4) літеральні -- ті, що укладалися в письмовій формі.

Кожна із зазначених груп контрактів охоплювала чітко визначений перелік договорів. Утім згодом на практиці з'явилися нові різновиди контрактів. Оскільки основна система контрактів уже була розроблена та отримала визнання, ці нові контракти були об'єднані в окрему групу -- безіменні контракти. Безіменні контракти найбільше були схожі з реальними контрактами. Вони виникали з моменту вчинення однією із сторін певної дії.

Пакти -- це неформальні угоди, які не мали позовного захисту. Відсутність позовного захисту пактів саме й обумовлювалася їх неформальністю. З розвитком цивільного обороту пакти отримали преторський захист, оскільки, незважаючи на їх неформальний характер, вони не суперечили принципу справедливості. Згодом для укріплення ділових відносин деякі пакти, як виняток, отримали й позовний захист. Таким чином, визначилися дві категорії пактів: "голі пакти" -- ті, що позбавлені позовного захисту; "одягнені пакти" -- ті, що забезпечені позовним захистом.



Розділ 8. Основні поняття спадкового права

Спадкування, котре Юліан визначав як "не що інше, як наступність в усіх правах, що їх мав небіжчик" (Д. 50.17.62), займало проміжне становище між інститутами "Res" та "Actio". Це, зокрема, знайшло відображення у тому, що в Законах XII таблиць і в Інституціях норми щодо спадкування вміщено і там, де йдеться про речі, й у розділах, присвячених зобов'язанням.

Спадкове право тісно пов'язане з усіма іншими видами майнових прав. З одного боку, після смерті певної особи найчастіше залишається майно, основу якого становлять право власності та інші речеві права. Вони і є об'єктом переходу за спадщиною після смерті їх власника. З другого боку, спадкування -- один із способів набуття майнових прав, що зближує його з зобов'язальним правом. Тому спадкове право і в системі римського приватного права, і в сучасних правових системах є одним з найважливіших інститутів і займає про¬міжне місце між речевим і зобов'язальним правом. Його значення зумовлено також; тим, що об'єктом спадкування переважно є право власності. Питання про те, що залишається після смерті померлого власника, кому воно має перейти, в якому порядку та обсязі, з найдавніших часів і до наших днів залишаються в центрі уваги суспільства і дерясави, законодавців і дослідників, кожної людини, оскільки вони тією чи іншою мірою стосуються їхніх інтересів.

Для того, щоб глибше зрозуміти сутність спадкування, пе-редусім звернемося до основних понять спадкового права.

Спадкування -- це перехід майна після смерті його власника до інших осіб. Під майном розуміють сукупність прав і обов'язків померлого. Отже, до складу спадщини належать як права, так і обов'язки, актив і пасив, наявне майно померлого і його борги, які він не встиг скасувати за життя. Перехід майна чи майнових прав і обов'язків, що належали певній особі, можливий лише після смерті власника. Спадкування майна за життя його власника не може бути.

Спадкове право -- сукупність правових норм, що регулюють порядок переходу майна небіжчика до інгиих осіб. Як правовий інститут спадкування нерозривно пов'язане з правом власності. До поділу суспільства на стани і виникнення держави та права існували родові звичаї, за якими речі члена роду, що помер, переходили до інших членів того самого роду. Проте спадкового права ще не було. Воно виникає, коли суспільство почало допускати приватну власність, а остання виникає тільки з появою обміну.

Особа, після смерті якої залишилося майно, називається спадкодавцем. Ним може бути лише фізична особа. Якщо припиняє свою діяльність юридична особа, спадкування після неї не настає.

Особи, до яких переходить у встановленому порядку майно небіжчика, називаються спадкоємцями. Ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Спадкове майно, спадкова маса, або спадщина -- це сукупність прав і обов'язків небіясчика, яка визначається на момент смерті спадкодавця.

Перехід майна покійного (наступництво) до інших осіб можливий за однією із двох правових підстав -- за тестамен- том (заповітом) або за законом.

Римське спадкове право не допускало одночасного спадку-вання за заповітом і за законом: nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest -- не може бути спадкування в одній частині майна покійного за заповітом, а в другій -- за за-коном. Цей принцип римського спадкового права було закладе¬но ще в Законах XII таблиць і збережено в "праві Юстиніана".

Разом з тим наступництво у правах і обов'язках покійного могло бути двояким -- універсальним або сингулярним. За універсальним наступництвом до спадкоємців переходили права й обов'язки як єдине ціле, повністю. Не можна було погодитися на наступництво лише в правах, відмовившись від обов'язків (боргів), чи покласти на одного спадкоємця борги спадкодавця, а іншому передати тільки права. Тому спадко-ємці несли відповідальність за борги спадкодавця. Римські правознавці, вирішуючи у такий спосіб питання про борги спадкодавця, ніби підкреслювали, що в особі спадкоємців продовжується юридична особистість спадкодавця.

Разом з універсальним наступництвом у римському спадковому праві розвивалося й сингулярне наступництво, за якого до окремих осіб переходили лише права спадкодавця, не обтяжені обов'язками.

Проте наступництво в правах і обов'язках мало місце лише після смерті спадкодавця, коли спадщина як майно власника ставало ніби незахищеним, відкритим, яке нікому не належить. Тому смерть спадкодавця дістала назву відкриття спадщини.

Часом відкриття спадщини вважався день смерті спадкодавця. При цьому в спадкоємців виникало право на набуття спадщини, а не на саму спадщину. Для набуття спадщини необхідно було її прийняти, тобто здійснити передбачені законом дії, попередньо визначивши коло осіб, які відповідно до закону могли мати право на набуття спадщини, і запропонувати їм прийняти спадщину.

Отже, мало відбутися закликання до спадкування. Закликаний до спадкування спадкоємець повинен був висловити свою волю щодо прийняття спадщини або відмови від неї.

Римське спадкове право в процесі свого розвитку набуло рис, що відповідали характеру римської власності та сім'ї. Розвиток свободи заповіту і заповідальних розпоряджень був зумовлений посиленням індивідуальної приватної власності у міру вивільнення її від пережитків сімейної. Те саме можна сказати і про спадкування за законом, яке, в свою чергу, було зумовлене витісненням агнатського споріднення когнатським (кровним). Посилення значення кровного споріднення стало основою для зміцнення спадкування за законом.

В той же час римські правознавці знайшли вдалі прийоми для поєднання спадкоємців за законом зі свободою заповіту.

Римському спадковому праву завжди був властивий формалізм, від якого воно частково поступово вивільнилося. Проте багато які формальні вимоги (щодо форми заповідальних розпоряджень, порядку відкриття і прийняття спадщини тощо) збереглися й у сучасному спадковому праві [41].



Висновки

Отже, Римське право - величезний спадок античної цивілізації, що міцно увійшов до правового життя сучасного світу. На відміну від правових систем стародавніх аграрних деспотій, у яких домінувало адміністративне та кримінальне право, що поширювалося й на господарські стосунки, римське право було засноване на приватній власності і покликане регулювати ринкові відносини.

Право у Стародавньому Римі структурно вибудовувалося за так званою "інституційною" системою, суть якої полягає в тому, що норми групуються за певними ознаками (однорідність відносин, що регулюються) в інститути, що розташовують затим у логічній послідовності.

Інституційна система побудови римського права виглядає таким чином:

1. Становище особи.

2. Речі (об'єкти права).

3. Договори та інші юридичні дії.

4. Захист суб'єктивних прав. Судочинство.

Ці інститути досягли великого рівня розвитку за часів Римської держави і тому були рецепійовані більшістю сучасних європейських держав.Термінологія римської цивілістики досить широко використовується і наш час. Тому можна зробити висновок, що римське приватне право є одним із найбільших надбань людства та доказом генія людського розуму.



Список джерел

1. Черниловский З.М. Лекции по римскому частному праву. - М.: Юрид. лит., 1991. - С. 53

2. Санфилиппо Чезаре. Курс римского частного права: Учебник / Под ред. Д.В. Дождева. - М.: БЕК, 2000. - С. 38.

3. Римское частное право / Под ред. И.Б. Новицкого и И.С. Перетерского. - М.: Юрид. изд-во М-ва юстиции СССР, 1948. - С. 97-98.

4. Санфилиппо Чезаре. Курс римского частного права: Учебник / Под ред. Д.В. Дождева. - М.: БЕК, 2000. - С. 36.

5. Гримм Д.Д Лекции по догме римского права / Под ред. и с предисл. В.А. Том­синова. - М.: Зерцало, 2003. - С. 65-66.

6. Санфилиппо Чезаре. Курс римского частного права: Учебник / Под ред. Д.В. Дождева. - М.: БЕК, 2000. - С. 44.

7. Санфилиппо Чезаре. Курс римского частного права: Учебник / Под ред. Д. В. Дождева. - М.: БЕК, 2000. - С. 47

8. Новицкий И.Б. Римское частное право. - М., 1948. - С. 39.

9. Новицкий И.Б. Римское частное право. - М., 1948. - С. 45-46.

10. Санфилиппо Чезаре. Курс римского частного права: Учебник / Под ред. Д.В. Дождева. - М.: БЕК, 2000. - С. 95-96;

11. Римское частное право: Учебник / Под ред. проф. И.Б. Новицкого и проф. И.С. Перетерского - М.: Юристь, 2004. - С. 51, 53.

12. Новицкий И.Б. Римское право. - М.: Издат. т-во "ТЕИС", 1994. - С. 33.

13. Бартошек М. Римское право: Понятия, терминьї, определения: Пер. с чешск. - М.: Юрид. лит., 1989. - С. 308.

14. Підопригора О.А., Харитонов Є.О. Римське право: Підручник. -- К.: Юрінком Інтер, 2006. -- C. 292- 298

15. Римские юристьі о владении и собственности (Дигестьі. XLI. 1-2) / Пер. А.Д. Рудокваса, О.А. Ахтеровой // Древнее право. IUS ANTIQUUM. - 2002. - №1 (9). - С. 265.

16. Колокольцов А. Понятие и природа владения вещами по римскому праву. Кандидатское рассуждение // Журнал Временник Демидовского юридического ли- цея. - Ярославль, 1874. - Кн. 8. - С. 1-51.

17. Римские юристи о владении и собственности (Дигести. XLI. 1-2) / Пер. А.Д. Рудокваса, О.А. Ахтеровой // Древнее право. IUS ANTIQUUM. - 2002. - №1 (9). - С. 265.

18. Муромцев С.А. К учению о владении вещами по римскому праву // Избр. тр. по римскому и гражданскому праву. - М.: Центр ЮрИнфор, 2004. - С. 352.

19. Римские юристьі о владении и собственности (Дигестьі. XLI. 1-2) / Пер. А.Д. Рудокваса, О.А. Ахтеровой // Древнее право. IUS ANTIQUUM. - 2002. - №1 (9). - С. 265.

20. Перетерский И.С. Дигестьі Юстиниана. Очерки по истории составления и общая характеристика. - М.: Госюриздат, 1956. - 132 с. - С. 111-125.

21. Покровский И.А. История римского права. - М.: Статут, 2004. - С. 358­359.

22. Барон Ю. Система римского гражданского права // Пер. с послесл. нем. изд. Л. Петражицкий. - К., 1888. - С. 3.

23. Хвостов В.М. Система римского права (по изд. 1908 г.). - М., 1996. - С. 273.

24. Нагнибіда В.І. Концепція possessio у римському приватному праві та її сучасне розуміння в Україні // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. пр. - Одеса, 2004. - Вип. 23. - С. 274-279.

25. Гримм Д.Д. Лекции по догме римского права. - М.: Зерцало, 2003. - С. 215.

26. МуромцевС.А. К учению о владении вещами по римскому праву // Избр. тр. по римскому и гражданскому праву. - М.: Центр ЮрИнфор, 2004. - С. 355.

27. Колокольцов А. Понятие и природа владения вещами по римскому праву Кандидатское рассуждение // Журнал Временник Демидовского юридического лицея. - Ярославль, 1874. - Кн. 8. - С. 32.

28. Савельев В.А. Юридическая концепция собственности в Древнем Риме и современность // Сов. государство и право. - 1990. - №8. - С. 135-140.

29. Римське право (Інституції). - Х.: Одіссей, 2000. - С. 96.

30. Дождев Д.В. Римское частное право: Учебник для вузов / Под общ. ред. акад. РАН, д.ю.н., проф. В.С. Нерсесянца. - М.: Норма, 2004. - С. 376.

31. Новицкий И.Б. Римское частное право. - М., 1948. - С. 78.

32. Римское частное право / Под ред. И. Б. Новицкого и И.С. Перетерского. - М.: Юрид. изд-во М-ва юстиции СССР, 1948. - С. 219.

33. Новицкий И.Б. Римское частное право. - М., 1948. - С. 92.

34. Дождев Д.В. Римское частное право: Учебник для вузов / Под ред. В. С. Нер­сесянца. - М.: ИНФРА М-НОРМА, 1997. - С. 409.

35. Новицкий И.Б. Римское частное право. - М., 1948. - С. 117.

36. Підопригора О.А., Харитонов Є.О. Римське право: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 348.

37. Санфилиппо Чезаре. Курс римского частного права: Учебник / Под ред. Д.В. Дождева. - М.: БЕК, 2000. - С. 211.

38. Новицкий И. Б. Римское частное право. - М., 1948. - С. 120.

39. Гримм Д.Д. Лекции по догме римского права / Под ред. и с предисл. В.А. Томсинова. - М.: Зерцало, 2003. - С. 324-325.

40. Римское частное право / Под ред. И.Б. Новицкого и И.С. Перетерского. - М.: Юрид. изд-во М-ва юстиции СССР, 1948. - С. 332-333.

41. Підопригора О.А., Харитонов Є.О. Римське право: Підручник. -- К.: Юрінком Інтер, 2006. -- C. 424- 426.

Размещено на Allbest.ru

...