Правова система українських земель у складі Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої

Размещено на http://www.allbest.ru/

МВС УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Кафедра теорії й історії держави і права

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

«Правова система українських земель у складі Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої»

Курсанта 1 курсу 102 взводу

Марієвського О.А.

напряму підготовки 0304 «Право»

спеціальності 6.030401 «Правознавство»

Керівник доцент кафедри

к.ю.н. Юрій Ігор Анатолійович

Одеса-2014



ПЛАН

Вступ

І. "Руська правда" і звичаєве право джерела формування литовської правової системи у XV ст.

ІІ. Офіційні збірники норм права Литовсько-Руської держави

2.1 Унійні акти між Литвою і Польщею (Кревська, Віленська, Городецька, Люблінська унії)

2.2 Привілейовані грамоти, як окремі приватні закони

2.3 Земські установи для українських земель

ІІІ. Судебник Казимира ІV Ягайловича

3.1 Норми кримінального права

3.2 Норми процесуального права

ІV. Статути Великого Князівства Литовського

4.1 Перший Литовський статут 1528 р.

4.2 "Установа на волоки" для унормування селянських повинностей

4.3 Другий Литовський статут 1566 р.

4.4 Третій Литовський статут 1588 р.

V. Права та привілеї шляхти, обов'язки селян в Артикулах Генріха Валуа 1573 р.

Висновок

Список використаної літератури



ВСТУП

Темою моєї курсової роботи є тема « Правова система українських земель у складі Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої».

Актуальність розгляду даної теми викликана тим, що дозволяє дослідити процеси становлення української нації, етапи її боротьби з поневолювачами, становлення релігії, розвитком джерел права.

У ХІV - XVI ст. південно-західні руські землі, на яких тоді формувалася українська народність, стали об'єктом активних зовнішньополітичних інтересів феодальних держав - Польщі, Угорщини, Московського царства, Туреччини та Кримського ханства, які намагалися кожна зі своєї сторони загарбати якомога більше української землі.

Слід зазначити, що у другій половині 14- першій пол. 16 ст., незважаючи на роз'єднаність різних частин України і тяжкий іноземний гніт, на українських землях зростали продуктивні сили в сільському господарстві, розвивалося ремесло, зароджувалося мануфактурне виробництво, поглиблювався поділ праці між містом і селом, розширювалися товарно-грошові відносини, посилювалася експлуатація селянських мас. Як і в кожній країні за доби феодалізму, населення України поділялося на два основні класи-стани, що було закріплено в законах: панівний - клас феодалів і експлуатований клас - селянство.

Важливе значення для подальшого розвитку українського народу мали Люблінська та Берестейська унії, перша з яких стала юридичним закріпленням довготривалої влади над українськими землями Польщі, а друга - стала документом, що ознаменував створення греко-католицької церкви.

Метою розгляду обраної теми буде висвітлення таких питань як джерела формування Литовської правової системи у ХV ст. "Руська правда" і звичаєве право.

Офіційні збірники норм права Литовсько-Руської держави.

Люблінська, Берестейська, Кревська, Віленська, Городецька, унії та їх наслідки для України.

Судебник Казимира ІV Ягайловича та норми кримінального та процессуального права.

Статути Великого Князівства Литовського, перший, другий та третій Литовські статути. "Установа на волоки" для унормування селянських повинностей.

Артикулаи Генріха Валуа 1573р., права та привілеї шляхти та обов'язки селян.

Сруктура курсової роботи складається з :

Вступу, п'яти розділів, девяти підрозділів, висновку та списку використаної літератури.



І. «РУСЬКА ПРАВДА» І ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО ДЖЕРЕЛА ФОРМУВАННЯ ЛИТОВСЬКОЇ ПАВОВОЇ СИСТЕМИ У ХV СТ.

Найбільшими пам'ятником російського права є «Руська правда». Списки Руської правди дійшли до нас у великій кількості, але їхня єдина класифікація відсутня.

У статтях Руської правди говориться про встановлення права феодальної власності не тільки на землю й угіддя, але і на рухоме майно: коней, бобрів, знаряддя виробництва та ін.

Найдавніша частина Руської правди - є записом більш старих норм зробленої при князі Ярославі Володимировичі. Її іноді називають «Правдою Ярослава». Ця частина складається з перших 16 статей «Короткої Правди». За нею випливає «Правда Ярославичей», тобто синів Ярослава Великого, редакція більш складна по складу і містить у собі безліч князівських законів виданих між серединою XI і початком XIII ст., систематизованих і хронологічно перемішаних.

Складання своєрідної системи права. Доба польсько-литовського панування на українських землях у правовій сфері характеризувалася деякими відмінними рисами. По-перше, на початку Польща і Литва зберігали тут нормативне регулювання, засноване на давньоруському праві. По-друге вподовж усього періоду зближення обох держав, кожне з яких здійснювало законодавчі запровадження у підвладних регіонах Русі згідно зі своїми державно правовими актами.

В тодішній Україні склалася досить своєрідна система джерел права. Правова система в українських землях сформувалося на основі місцевого звичаєвого права та нормативних актів Польщі та Литви, а по їх об'єднанні Речі Посполитої.

У Польщі на даний час не існувало єдиної правової системи. Ні Статут Ласького 1516 р., ні «Атрикули» Генріха Валуа 1573 р. не вирішували проблему кодифікації права. Уряд створював збірники, які охоплювали видані раніше статути та конституції, а також норми польського звичаєвого права, роль я кого в регулюванні суспільних відносин була досить значною.

Литва, а отже і українські землі, мала досить розвинену систему права. І тому після Люблінської унії можна говорити про рецепцію Річчю Посполитою тієї правової системи, яка склалася у Великому князівстві Литовського. Після прийняття 3 Статуту 1588 р. він стає головним діючим джерелом права в українських землях. В містах, які мали право на самоврядування, діяли норми магдебурзького права.

Джерела права в Україні. Борисенко В.Й. Курс Української історії. З найдавніших часів до ХХ ст.. Навч. посібн. К. Либідь, 1996р. 245с. [Електронний ресурс]-режим доступу : http://ua-referat.com/Руська_Правда_-_кодекс_давньоруського_права

Поширилось на українських землях магдебурзьке право, згідно з яким окремими містам України надавалося самоврядування і право «між собою судутися і радитися». Відоме у вигляді збірників німецького права у польському перекладі. Відповідно до нього привілеї надавалися окремим соціальним верствам і, навпаки, нижчі верстви усувалися від участі в управлінні.

До джерел права на Україні віднесено канонічне (церковне) право. Правовими джерелами були кормчі книги - Номоканон і церковні устави князів Володимира і Ярослава.

Важливе значення мало звичаєве козацьке право - сукупність правових звичаїв, що встановлювалися з 15 - сер. 17 ст. Норми права набули офіційного статусу у Запорозькій Січі.

Основним правовим інститутом тих часів було право власності. І в польському і в литовському праві регулювання відповідних відносин здійснювалося так, щоб забезпечити переваги і привілеї вищих верств суспільства. Об'єкти власності: маєтки, землі, озера, річки, будівлі тощо. Важливого значення набував поділ усіх речей на рухоме і нерухоме майно. Головна увага приділялася правовому регулюванню феодальної власності. Правовий режим земельних володінь був різноманітним - королівські, великокнязівські, магнатські і церковні землі. Право володіння землею супроводжувалось обов'язком для власника відбувати військову повинність.

Інтерес становить забов'язальне право, яке діяло на українських землях. В умовах феодального суспільства зобов'язальні відносинине дістали широкого розповсюдження і розвитку. І все ж таки польське та литовське право мало різні види договорів. Найчастіше зустрічалися договір міни і договір дарування. З розвитком обміну і грошових відносин одержує розповсюдження договір купівлі-продажу. Закон визначав форму та порядок укладання угод, встановлював строки позовної давності, умови припинення забов'язань.

Кримінально-правові мали досить чітку соціальну спрямованість. Життя, майно, честь і особиста гідність представників вищих верств захищалися посиленими санкціями.

Поняття злочину у цей період змінювалося у відповідності з еволюцією суспільних відносин. Суб'єктами злочину вважалися вільні та феодально залежні особи, які досягли 14 років. Законодавство чітко розрізняло умисел і необережність, замах і закінчений склад злочину. Злочини поділялися залежно від їх об'єкта. Найбільш тяжчим вважалося зневажання або злочине посягання на життя і здоров'я короля. Особливу групу складали злочини державного характеру: втеча до ворожої землі, видача державної таємни ці, заколот. До злочинів проти особи відносилися вбивства, тілесні ушкодження, образа. Убивства поділялися в залежності від суб'єкта, об'єкта, способу вчинення. Вілкул Т.Л.. РУСЬКА ПРАВДА- збірник законів [Електронний ресурс] // - Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Ruska_Pravda

Покарання здійснювалося з метою ізоляції злочинця, відшкодування потерпілому заподіяної йому шкоди за рахунок злочинця, поповнення державної скарбни ці, заподіяння злочинцю шкоди. Головною метою таких покарань біло залякування. Найбільш тяжким покаранням була смертна кара. Розрізняли просту страту і кваліфіковану. Тілесні покарання були болісними і калічницькими. Застосовувалися переважно до винуватців з непривілейованих станів. Для представників шляхти застосовувалось «виволання» - публічне оголошення вироку. Така людина переставала існувати для закону, втрачала шляхетство, право на майно, мала переховуватись закордоном. Системи майнових покарань включала конфіскацію майна, головщину, відшкодування збитків. Хрестоматія з історії держави і права / за ред. А.С. Чайковського: у 3- х кн. Кн.. 1 - К.: 2000.

[Електронний ресурс]-режим доступу : http://referaty.com.ua/ukr/details/911/2/(Сохраненная копия)

Характерною рисою системи покарань була їх невизначеність. Дуже часто право визначало вид покарання, але не його міру. Це давало можливість встановлювати міру покарання, виходячи із своїх особистих і станових інтересів. Судовий процес, за традицією, на українських землях мав обвинувально-змагальний характер. Процесуальне право ще не знало істотних відмінностей між цивільними та кримінальними справами.



ІІ. ОФІЦІЙНІ ЗБІРНИКИ НОРМ ПРАВА ЛИТОВСЬКО-РУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

2.1 Унійні акти між Литвою і Польщею (Кревська, Віленська, Городецька, Люблінська унії)

Грунт для останньої унії між Польщею та Великим князівством Литовським визрівав від початку ХVI ст. “Польща не залишала своїх планів про приєднання українських земель і про прилучення Литви взагалі. З цією метою вона постійно наполягала на заключенні більш тісного союзу та створила партію, яка протистояла самостійницьким прагненням Литви”.

Литовські магнати ладні були вступити в унію з Польщею за умови збереження державної самостійності своєї держави. За допомогою цього вони розраховували посунути від важелів політичного впливу численніших і могутніших українських та білоруських магнатів. Проте тодішню литовську еліту стримували страх повного злиття з Польщею та втрата зверхності політичного становища в суспільстві, позаяк провідною верствою польського суспільства були не магнати, а шляхта.

Такі самі міркування стримували українських та білоруських магнатів, які до того ж найбідбше турбувалися загрозою окатоличення. Про його реальність свідчила доля Галичини, приєнаної Польщею ще в XIV ст.

Звичайно, за умов середньовічного суспільства ніхто не враховував інтереси народних мас, які ще не виступали самостійним чинником політичних процесів.

За цих обставин основною рушійною силою інтегративних процесів стала шляхта. Невдоволена пануванням магнатів середня та дрібна шляхта підтримала поляків, сподіваючися здобути собі широкі привілеї, якими користувалися польські феодали”.

На той час Польща являла собою шляхетську республіку їіз сеймом і виборним королем. Провідною суспільною силою суспільства була шляхта - дрібна знать, подібна до західноєвропейських рицарів. В Литві ж шляхта лише формувалася, перебуваючи в боротьбі проти панування магнатів, які входили до великокнязівської ради та посідали різні адміністративні посади. Литовська шляхта прагнула домогтися тих прав, які мали польські шляхтичі. Магнати мусили поступатися, зважаючи на зростання опору селян процесам феодалізації і на необхідність згуртування панівних верств.

Про зростання ролі шляхти в Литві свідчать урядові ухвали 1522 та 1557 рр. Перша з них була присвячена «виводу шляхетства», тобто до складу шляхти зараховували всіх, хто мав шляхетські привілеї. У 1557 р. у Великому князівстві Литовському було здійснено “волочну поміру”, що також сприяло становому оформленню шляхетства. Нарешті, Перший Литовський статут 1529 р. законодавчим шляхом оформив права і вольності шляхетства, проте після нього литовська шляхта ще не досягла рівності з магнатами та з польською шляхтою. Повна унія з Польщею обнадіювала їх щодо урівнянння у правах з польськими шляхтичами.

Важливу роль в укладенні унії відіграло те, що її прибічником виявився тодішній великий князь литовський та король польський Сигізмунд-Август.

Всередині XVI ст. навколо унії розгорнулася гостра боротьба між польськими панами і литовськими прибічниками унії з одного боку та противниками унії (здебільшого ними були українські та білоруські магнати) з іншого боку.

Ситуацію в Литві ускладнила Лівонська війна (1558-1583) між Московією та Лівонським орденом. Литва взяла участь у бойових діях на боці ордену. Внаслідок цього московське військо здобуло 1563 року Полоцьк, що належав до того часу Литві. Крип`якевич І.П. Історія України. - Львів: Світ, 1990. - 520 с.

[Електронний ресурс]-режим доступу: http://5ka.ru/33/41044/1.html(Сохраненная копия)

Литва опинилася у критичному становищі. Для продовження війни вона потребувала внеличезних коштів та війська. Тому шляхта в Литві (як литовського, так і українського та білоруського походження) вимагали унії з Польщею, щоразу стикаючись з опором магнатської олігархії.

Люблінський сейм 1569 р.

“Коли після безплідних сеймів 1565-66 рр. Наприкінці 1568 р. з питання про унію в Любліні було призначено новий сейм за участю представників литовських станів, литовські магнати і тут зуміли утримати представників шляхти в повній слухняності та звели спільний сейм до конференцій двох окремих сеймів”.

Це виявилося в тому, що, коли литовське бачення унії (зі збереженням широкої автономії) розбіглося з польським (зі злиттям Литви й Польщі в одну державу), то посли Литви - князі К.Острозький, Г.Ходкевич, Є.Волович, К.Радзивілл та ін. - вирішили зірвати сейм і таємно виїхали з Любліна, щоб зібрати шляхетське ополчення для боротьби проти унії.

Проте Сигізмунд-Август за підтримки польських магнатів та шляхти обох країн оголосив універсал про відібрання в Литви та приєднання до Польщі Волині й Підляшшя. Не відчувши реального спротиву послабленої війною та суперечностями Литви, король видав ще один універсал про приєднання до Польщі Київщини й Брацлавщини.

Таким чином, територія Великого князівства Литовського вдвічі зменшилася. Тепер литовські посли змушені були повернутися на сейм. Вони просили не відбирати в них маєтності й зберегти певну автономію залишкам їхньої держави. Поступилися і найбільші противники унії українські магнати О.Чарторийський, К.Острозький, Б.Корецький, К.Вишневецький, розраховуючи на те, що не будуть позбавлені своїх привілеїв.

Отже, 1 липня 1569 р. було підписано Люблінську унію, у відповідності до якої Польське королівство та Велике князівство Литовське об`єдналися в єдину державу - Річ Посполиту з виборним королем, спільним сеймом, спільною казною й грошовою одиницею, єдиною зовнішньою політикою.

Литва втратила свою державність, ставши частиною Речі Посполитої та зберігаючи автономію лише в місцевому управлінні, організації війська та судочинства. З усіх українських земель під владою Литви залишилися тільки Берестейщина та Пінщина, що межували з Білоруссю, а всі решта українські землі, тобто переважна більшість їх, відійшли під владу Польщі.

Люблінський сейм закінчився в середині серпня 1569 р. За словами М.С.Грушевського, “…в декілька засідань на ньому було здійснено те, чого не могли досягнути тривалі війни і сторіччя дипломатичних переговорів і хитрощів”.

Наслідки Люблінської унії для України.

Для України Люблінська унія мала вкрай негативні наслідки. Опинившися під владою кріпосницької й католицької Польщі, переважна більшість українських земель зіткнулися з загрозою для самого існування українців як окремої народності.

Як зазначає І.П.Крип`якевич, “Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українськиї державних традицій, що заховалися під формами автономії у Великому князівстві Литовському… Весь розвиток життя ішов під важким наступом Польщі”.

Внаслідок унії польські магнати і шляхта здобули великі можливості для привласнення українських земель, нещадного визиску селян і міщан та для духовного поневолення народу. Українському народові доводилося докладати величезних зусиль, щоби не дати себе знищити чужій силі. Ці зусилля вивилися в зародженні та діяльності українського козацтва, братств тощо. Борисенко В.Й. Курс Української історії. З найдавніших часів до ХХ ст.. Навч. посібн. К. Либідь, 1996

[Електронний ресурс] - режим доступу: http://refdb.ru/look/2882037-p6.html(Сохраненная копия)

Люблінська унія спричинила зміни в адміністративному управлінні українських земель. Вища державна влада в Речі Посполитій належала королеві й вальному сеймові, до якого входили магнати, шляхта й вище католицьке духовенство.

Територія держави поділялась на шість воєводств: Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське. На чолі кожного з них був воєвода. Воєводства поділялися на повіти, які очолювали старости, призначені королем. Представниками адміністративної влади були також каштеляни (коменданти фортець).

Під впливом унії змінилася й судова система. У кожному повіті впроваджувалися гродські та земські суди. Гродський суд очолював староста. Цей суд розглядав важливі кримінальні справи про наїзди, пограбування, побої, вбивства, крадіжки. Земський суд обирався місцевою шляхтою. Він розглядав цівільні справи, межові суперечки шляхти, розв`язував конфлікти щодо нерухомого майна.

В судово-адміністративних установах Волинського, Брацлавського та Київського воєводств застосовувалися Литовський Статут 1529 р. Судочинство велося українською мовою. Вищою судовою інстанцією був Люблінський трибунал.

Органами шляхетського самоврядування були сеймики у волостях і повітах. На сеймиках шляхта вирішувала місцеві справи й обирала судових урядовців та послів до вальних сеймів та трибуналів.

Характеризуючи соціальні наслідки Люблінської унії, М.С.Грушевський зазначає: «Князі й магнати, що перед тим мали дуже велику вагу і держали в своїх руках всю управу, тепер були зрівняні в правах з рядовою шляхтою, - хоч на ділі, завдяки свому богацтву, вони й далі високо підіймали ся над нею, держачи в своїй службі не раз цілі юрби біднішої шляхти. Податки і військову службу з шляхти знято, вона тепер не знала майже ніяких обовязків, а дістала величезні права…; коронні землі роздавалися шляхтичам в доживотні держави і вони правили ними як поміщики; ніхто, крім шляхтичів не міг дістати ніякого уряду світського, а навіть і духовного».

Українські феодали, дотримуючись своїх станових та особистих інтересів, здебільшого, полонізувалися та окатоличувалися. Великими землевласниками в Україні були як польські (Жолкевські,Потоцькі, Конецпольські, Калиновські, Струсі), так і українські магнати (Вишневецькі, Острозькі, Заславські, Збаразькі, Немиричі). Завдяки величезним латифундіям на Київщині, Брацлавщині й Лівобережній Україні магнати відчували себе “королев`ятами”, які не підпорядковувалися жодній адміністрації. Ці “удільні князі” здійснювали суд над своїми підданими, засновували міста і слободи, будували палаци, організовували військові загони, роздавали землю за службу своїм васалам.

Ще одним наслідком унії можна вважати процеси народної та феодальної колонізації, що розгорнулися в напрямку на схід та південний схід. На нових землях оселялися селяни-втікачі з районів розвинутого фільваркового господарства, де зростала панщина. Для заохочення селян магнати оголошували тут “слободи” - новопоселенцям надавалися значні пільги у виконанні повинностей на визначену кількість років.

Як зазначалося вище Люблінська унія спричинила привласнення українських земель польськими магнатами й шляхтою, представники якої засновували тут фільварки та промисли. Українська шляхта, що дотримувалася православної віри, володіла невеликими маєтностями.

В подальшому усунення української шляхти від влади призвело до того, що багато її синів поповнили козацтво (прикладом тому був Петро Конашевич-Сагайдачний), а в період Визвольної війни середини XVII ст. багато українських шляхтичів стали керівниками козацької армії. Хрестоматія з історії Української РСР. З найдавніших часів до кінця 50-х рр. ХІХ ст. / Посібник для чителів. // Упор. О.А. Бевзо, М.М. Лисенко, Д.І. Мишко, Г.І. Підлуцький. За ред. І.О. Гуржія. - К.: Державне учбово-педагогічне видавництво «Радянська школа». - 1959 - С. 123-124

Історія України / під ред. В.А. Смолія, К. Альтернативи, 1997р. - 312с.

[Електронний ресурс]-режим доступу : http://www.ebk.net.ua/Book/synopsis/istoriya/part3/035.htm

Таким чином, Люблінська унія 1569 р. мала відчутні негативні наслідки для українського народу, визначивши подальші процеси його суспільного розвитку: посилення національного гніту та зростання національно-визвольного руху.

Кревська унія 1385 року -- угода про династичний союз між Великим князівством Литовським і Польщею, за яким великий князь литовський Ягайло, одружившись з польською королевою Ядвігою, проголошувався польським королем.

Передумови

У 60-х роках XIV ст. внаслідок експансії Тевтонського ордену помітно погіршилося зовнішньополітичне становище Польщі, сусідки Литви. Вихід з такої ситуації і одночасно спосіб посилити свою державу польські феодали вбачали в унії з Литвою. Вони сподівалися при підтримці Литви зупинити експансію німецьких рицарів і відвоювати у них Балтійське Помор'я, а також повернути Галичину, відібрану у Польщі Угорщиною, і примножити в майбутньому свої володіння шляхом захоплення інших земель України та Білорусі. Великі надії на унію покладала римська курія і вище польське католицьке духівництво, які прагнули поширити католицтво у Великому князівстві Литовському і цим посилити свій вплив на сході Європи.

Даючи згоду на укладення польсько-литовської унії, литовські феодали прагнули з допомогою Польщі зберегти й зміцнити своє панування в Україні і Білорусі. Крім того, вони розраховували й на військові сили та дипломатичну підтримку Польщі у боротьбі проти агресивного Тевтонського ордену. Між двома державами почалися переговори.

У спеціальній грамоті, виданій Ягайлом 14 серпня 1385 р. в м. Крево у присутності польських послів, литовський князь зобов'язувався прийняти католицтво і зробити цю релігію державною у Литві, використовувати свій скарб на потреби Польщі, сприяти поверненню відторгнутих від неї земель і, найголовніше, назавжди приєднати (інкорпорувати) до Польського королівства підвладні йому українські, білоруські, російські та власне литовські землі. Таким чином, умови Кревської унії позбавлялиВелике князівство Литовське самостійності.

На початку 1386 р. на польському сеймі в Любліні Ягайло був обраний королем Польщі. Незабаром у Кракові він прийняв католицтво і нове ім'я -- Владислав II, а також одружився із спадкоємницею польського престолу Ядвігою. 4 березня 1386 р. Ягайло коронувався.

Польсько-литовська унія сприяла поліпшенню міжнародного становища обох держав, змінила на їх користь політичну обстановку в Східній Європі. Від унії особливо виграла Польща, яка, за словами Ф. Енгельса, «від часу свого об'єднання з Литвою йшла назустріч періодові свого блиску».

Вже у 1387 р. польські війська разом з литовськими витіснили з Галичини угорські залоги і приєднали її до Польщі. Зміцніло панування польських та литовських феодалів над населенням українських і білоруських земель -- одна з цілей Кревської унії.

В історії Великого князівства Литовського Кревська унія була поворотним моментом: вона поклала початок соціально-політичному і культурному впливові магнатсько-шляхетської Польщі на Литву. Разом з тим унія викликала невдоволення, зокрема серед українського населення, для якого вона означала посилення феодального гніту з боку литовських феодалів і реальну загрозу поширення влади польських магнатів і шляхти на всю Україну.

Наслідки

Восени 1386 р. розпочалася реалізація Кревського договору. Ягайло приїхав у Литву, щоб охрестити її населення за католицьким обрядом. Намагаючись привернути литовську знать до католицизму, він дав їй 20 лютого 1387 р. привілей на «права і вольності» на зразок тих, якими користувалася польська шляхта. Згідно з цим привілеєм для литовських бояр-католиків розширялися права володіння спадковими маєтками, причому селяни цих маєтків звільнялися від більшості державних повинностей, крім будування і охорони укріплень. Литовські феодали здобули також право видавати заміж своїх дочок і родичок без дозволу державної влади.

Іншим привілеєм Ягайло примушував усіх литовців приймати католицтво, забороняв шлюби між новоохрещеними литовцями (обох статей) і православними, звільняв маєтки католицького духовенства від усіх державних повинностей та ін. Таким чином, католицизм набув значення державної релігії у Великому князівстві Литовському. Впровадження його було одним із засобів зміцнення влади польських і литовських феодалів в українських землях.

Що ж до інкорпорації Великого князівства Литовського, то вона здійснювалася так: у 1386--1388 pp. найбільших удільних князів примушено дати присяжні грамоти на вірність «королю, королеві і короні польській», що, згідно з тогочасним феодальним правом, означало перехід князів у васальну залежність від польського короля. Рибалка І.К. Історія України Дорадянський період: Підручник 2- ге вид переробл. К. Вища школа, 1991р. - 243с. [Електронний ресурс]-точка доступу: http://galyckastarowyna.com/page/ljublinska-unija-1569-r

З переходом литовських феодалів у католицьку віру і наданням їм більших прав і привілеїв порівняно з українськими землевласниками литовські феодали протиставлялися українським у релігійному і станово-правовому відношеннях як вища, привілейована група. Станові привілеї литовських феодалів розширювалися в процесі дальшого зближення обох союзних держав. Це здійснювалося з допомогою таких засобів, як визнання влади єдиного монарха для Польщі та Литви, проведення єдиної зовнішньої політики, часте поновлення актів польсько-литовської унії, запровадження елементів польського державного устрою, розміщення польських залог на території Великого князівства Литовського, політика окатоличення й полонізації феодальної верхівки.

Кревська унія викликала сильну протидію. Одразу ж після її укладення найбільші удільні князі разом із залежними від них феодалами російських, українських і білоруських земель відмовилися визнати владу Ягайла. Восени 1386 р. першим підняв зброю проти великокнязівської влади полоцький князь Андрій Ольгердович, який діяв у союзі з смоленським князем і Лівонським орденом. Після придушення цього виступу в білоруських і литовських містах були розміщені польські залоги. На вищі посади у Великому князівстві Литовському Ягайло став призначати польських феодалів.

Боротьба удільних князів українських земель проти Кревської унії, незважаючи на підтримку населення, не мала успіху. Удільні князі, що стали на чолі цього руху, діяли поодинці. Скориставшись з останнього, Ягайло при підтримці польських феодалів зробив спробу обмежити незалежність місцевих династій. У 1386 р. він значно ослабив сили волинського (володимирського і луцького) князя Федора Любартовича, поставивши у безпосередню залежність від себе одного з найбільших його васалів-- князя Острозького. У 1388 р. Ягайла відібрав у волинського князя Луцьк і передав Вітовту. Проте обмеження влади інших удільних князів затяглося через нову феодальну війну у Литві, головним змістом якої стала боротьба литовських феодалів проти Кревської унії.

В 1388 р. цей рух очолив Вітовт Кейстутович, який вміло використав як незадоволення умовами унії серед різних верств населення Великого князівства Литовського, так і міжнародну ситуацію. Він знов уклав союз із Тевтонським орденом, від якого отримав збройну допомогу, і водночас заручився дипломатичною підтримкою Московського князівства. У 1391 р. відбувся шлюб його дочки Софії з московським великим князем Василієм (1389-1425).

Боротьба Вітовта і його прихильників з середовища литовської феодальної знаті проти Ягайла і польських панів закінчилася компромісом. 5 серпня 1392 р. в м. Острові між ворогуючими сторонами була укладена угода, згідно з якою Ягайло, усунувши від влади у Литві свого ставленика Скиргайла, призначив Вітовта довічним правителемВеликого Литовського князівства (без титула великого князя). У свою чергу Вітовт визнав себе васалом польського короля. Велике князівство Литовське хоч і стало формально васалом Польщі, однак залишалося самостійною державою.

Островська угода припинила тривалу боротьбу між різними політичними угрупованнями всередині панівної верхівки литовських феодалів і сприяла об'єднанню їх навколо Вітовта. В часи правління Вітовта (1392--1430) спостерігається певне зміцнення Великого князівства Литовського. Спираючись на більшість дрібних князів, зрослу політичну активність середнього і дрібного литовського боярства й міщанства та підтримку магнатсько-шляхетської Польщі, Вітовт здійснив у 90-х роках XIV ст. в широких масштабах ряд заходів, спрямованих на політичне об'єднання країни і зміцнення центрального управління. Історія Держави І Права України Заруба В.М К.:2006р.- 413с. [Електронний ресурс]-точка доступу: http://histua.com/knigi/istoriya-derzhavi-i-prava-ukraini-zaruba/normi-karnogo-prava

Городемльська унія 1413 -- угода між польським королем Владиславом ІІ Ягайлом та великим князем литовським Вітовтом, укладена 2 жовтня 1413 року у місті Городлі на річці Західний Буг. Рішення угоди, заперечуючи положення Кревської унії 1385 р., підтверджували існування Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського як окремої незалежної держави. Разом з тим визнавалася політична зверхність польського короля, який мав стати великим князем литовським після смерті Вітовта. Городельська унія передбачала проведення ряду заходів, спрямованих на уніфікацію систем органів державного управління обох країн, а також зрівняння прав шляхти католицького віровизнання Королівства Польського та Великого князівства Литовського.

Результатом Городельської унії було послаблення союзу Литви та Польщі у війнах із Тевтонським орденом.

Городельська унія

1410 року об'єднані війська Польщі та Литви за підтримки українців, білорусів, чехів здобули велику перемогу під Грюнвальдом над лицарями Тевтонського ордену. Грюнвальдська перемога дала новий поштовх для оформлення державно-правових відносин між Польщею та Литвою. У жовтні 1413 року в замку Городель (на Західному Бузі) була підписана Городельська унія, яка передбачала:

* рух Польщі та Литви до об'єднання в єдину державу;

* широкі довічні повноваження Вітовта як великого князя литовського;

* постійну автономію Литви у відносинах з Польщею. Однак так само в унії зафіксовано:

* зверхність польського короля над Литвою;

* запровадження в Литві сейму, призначення посадових осіб, вибір адміністративно-територіального устрою, вигідних Польщі;

* зрівняння в правах польських феодалів-католиків та литовських можновладців, які приймуть католицьку віру.

Це знову ж таки викликало незадоволення православної частини населення й уже немолодий Вітовт, відчуваючи небезпеку, вирішив відстоювати незалежність Литви. Проте задумане не вдалося -- князь Вітовт помер 1430 року. Нехтуючи умовами Городельської унії, за якою великий князь мав би обиратися лише за згоди Ягайла, литовська та українська шляхта призначила великим князем Литви Свидригайла Ольгердовича (Ягайлового брата). Унаслідок цього в 1432 році вкотре спалахнула війна між Польщею і Литвою.

І без того скрутне становище Литовського князівства ускладнилося внутрішнім розколом і виникненням двох новоутворень: власне Литви на чолі з Сигізмундом та Великого князівства Руського (назва за літописом), де й далі княжив Свидригайло. Але вік цих двох держав, як і їхніх князів, був дуже короткий. Ягайло не міг допустити до влади ні Свидригайла, ні Сигізмунда. 1440 року великим литовським князем коронували Ягайлового сина -- 13-річного Казимира. Хоч новий князь відразу видав «Віденський привілей», який зрівнював права православної і католицької шляхти, відносини між Польщею та Литвою ще тривалий час були досить напруженими.

Віленсько-радомська унія 1401 рКовальова С. Г. Судебник великого князя Казимира Ягайловича: Монографія. -- Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2009. -- 112 с./ Сеньків Ю. Судебник 1468 року, його структура, зміст та значення // Вісник Львівського університету. Серія юридична -- 2008. Випуск 46

[Електронний ресурс]-точка доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Судебник_1468. -- договір про державний і політичний союз між Великим князівством Литовським, Руським та Жемайтійським та Королівством Польським. Підписаний литовськими феодалами 18 січня 1401 р. у Вільні і польськими 11 березня 1401 -- в Радомі. Належить до державно-правових актів, що визначали різні форми стосунків між вказаними державами -- від спроб інкорпорації Литви до союзу між ними. Такі акти впливали на зміну державно-правового статусу Великого князівствава Литовського, у тому числі українських земель, що входили до його складу.

Основою цього процесу стала Кревська унія 1385. Але вона залишилась унією персональною. Литовські, українські та білоруські православні князі виступали проти зближення з Польщею. Громадянська війна у ВКЛ (1389-1392) призвела до компромісу, внаслідок чого двоюрідний брат великого князя Ягайла - Вітовт отримав з його рук владу над Литвою і удільними князівствами, правителі яких уже підписали «присяжні грамоти» Ягайлу.

На з'їзді 1398 литовські та українські князі і бояри проголосили Вітовта самостійним правителем держави, яка стала називатися Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське. Але невдовзі поразка українсько-литовських військ у битві на р. Ворсклі з татарами (1399) спонукала Вітовта до нових переговорів з Польщею. Їх результатом стала Віленсько-радомська унія 1401.

За постановами унії Вітовт мав управляти Литвою самостійно, залишаючись з Ягайлом у відносинах, наближених до ленних. Пізніше Вітовт здобув титул великого князя, а Ягайло -- найвищого князя Литви, що підкреслювало його вищість. У разі смерті Ягайла поляки обіцяли вибрати королем Вітовта. Крім того, було укладено обопільний союз для взаємної оборони. Завдяки унії об'єднані сили Польщі й Литви дістали рішучу перевагу у відомій битві під Грюнвальдом 1410, де литовські, польські, українські та білоруські полки завдали Тевтонському ордену нищівної поразки. Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. Луцьк: Вежа, 2000.

[Електронний ресурс]-режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki/Литовські_Статути

В умовах важкого ураження литовського війська в битві на Ворсклі у 1399 році, а також посилення впливу претендента на владу у Великому князівстві Литовському Свидригайло, Вітовт, який проводив самостійну політику по відношенню до Королівства Польського, дав згоду на укладення нового союзу між державами. Акт, що заклав основи майбутніх відносин між державами, був виданий двоюрідним братом Вітовта королем польським Ягайло в кінці 1400 близько озера крудо між Гродно і Меречью (документ не зберігся).

18 січня 1401 на з'їзді в Вільні Вітовт видав акт про присягу Ягайло, який, будучи верховним правителем Литви, передавав Вітовту право довічного володіння державою і визнавав його титул великого князя литовського. Після смерті Вітовта його володіння мали відійти Ягайло або його спадкоємцям. У випадку, якщо б Ягайло помер, не залишивши спадкоємців, польська сторона обіцяла допустити участь литовського і російського боярства у виборі нового польського монарха. У той же день були присутні на з'їзді удільні князі, єпископи і бояри видали акт, в якому обіцяли не порушувати укладеного між Ягайлом і Вітовтом угоди (до документу було привішений 40 печаток). 11 березня того ж року на з'їзді в Радомі польські пани видали аналогічний акт (до нього привішений 49 печаток).

Історики відзначають, що під час укладення унії відбулася інституалізація литовської раді, яка по відношенню до Польщі вперше виступила як окремий державний орган.



2.2 Привілейовані грамоти, як окремі приватні закони

ПРАВО

Вище було відзначено, що в перших століттях існування Литовсько- Руського князівства панувало в ньому старе «російське» - українське право На землях України звичаєве право діяло до кінця XVст. В Великому Князівстві Литовському, проголосивши принцип: « старовини не рухати, новини не заводити », цим не лише підтвердили українським землям звичаєве право, а й сприяли його розвитку : Державні урядовці і суди посилалися на старовину та звичаї.

З Литовсько-Руської доби дійшли пам'ятники законотворчої діяльності державних органів влади. Всі вони, крім Литовського Статуту третьої редакції писані і за змістом поділяються на:

1) міждержавні і міжнародні договори,

2) привілейованих грамоти,

3) земські устави і

3) кодекси законовнів.

1) Міждержавні й міжнародні договори

Насамперед - це договори Литовського Князівства з Прусським і Ливонським орденами, з республіками Новгородської і Псковської і з Московським князівством : Головне місце серед них належить до обумовлення Литовського князівства з Польщею. Кревський акт 1385р.встановив унію Литви та Польщі ; Віденська угода 1401 встановила лише союз взаємної охорони та безпеки; Городельська угода 1413р. приваблювала унію, врешті Люблінська унія 1569 встановила реальну унію двох держав.

2) привілейовані грамоти з кінця XIV до середини XVI ст.

Вони були різноманітні за змістом і за браком писаних законів заміняли їх і були деякий час єдиним джерелом законодавства. Привілеї не нормують загальних прав, а стосувалися лише окремих осіб або суспільних і етнічних груп. Привілейовані грамоти підривали обов'язковість звичаєвого права й вели до кодифікації загальнозобовьязуючого права «Це - найважливіша галузь великокняжої діяльності », - характеризував ці пам'ятки проф. М. Чубатий. Вони ділилися на три групи :

а) даровані грамоти,

б) привілеї в стислому значенні слова

в) грамоти охоронного характераеру

а ) Даровані грамоти властиво не належали до привілеїв, бо не звільняли нікого від загальнозобов'язуючого права. Серед них найбільше значення мали ті, що дарували нерухоме майно, землі або десятину церквам. Деякі підтверджували акти продажу, заповіту.

б) Привілеї в стислому значенні - приватний закон Такими грамотами князь надавав різні полегшення окремим особам або містам, імунітети, якими державна влада звільняла від державного суду, податків, адміністрації. В грамоті 1448р. йдеться що князь переносив на певну особу частину своїх державних прав : право суду, старцювання податковому і т.д.

З благородних привілеїв дійшло лише шість: Ягайла з 1387 г, Городельська - 1418 р, Казимира - 1437 г, Олександра - 1492 та два привілеї Сигізмунда - 1506 і 1522 рр. Всі вони підготовляють матеріал для загальношляхетськіх станових прав, створюють щось на зразок польської «пакту конвенту » Через них прийшла цілодобово польського права Найважливіший з них - це привілей 1437р, який поширив права попередніх привілеїв на всю шляхту без обмеження, незважаючи на віру, звільнив маєтки від податків, заборонив селянам переходити з шляхетських маєтків і встановив Домин ніяльні суди над селянами Доповненням його був привілей 1492 року, який зобов'язував Великого князя не вести зовнішньої політики без відома великокняжої Ради, не видавати без неї законам, не роздавати урядів та земель Так зневажливі права в державі перенесено на колегію панів, а великий князь стає виконавцем Ради Грамоти, що наділяли міста магдебурзьким правом, звільняли їх від пі длеглости загальнодержавним законам міста мали самі встановлювати закони на основі магдебурзького права міста звільнялися від суду та адміністрації державних чиновників, отримували право воло діти грунтами на території міста Мішина І.А. та ін. Всесвітня історія: Епоха становлення сучасної цивілізації (кінець XV -початок ХХ ст.ст.). - К.: Генеза, 1994. - 352 с. [Електронний ресурс]-режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Фільварок(Сохраненная копия), міщанство отримало різні полегшення Цих привілеїв багато, і вони були дійсно привілеями, бо звільняли з-під загальнозобовьязуючого права Привілеї охоронні Видава лося на прохання людности про збереження старих прав результаті скарг на це порушення, Великий князь іноді видавав « охоронну » грамоту, якою заборонялося ламати звичайне місцеве праве право.

2.3 Земські установи для українських земель

Для українських земель земські установи визначалися Земською реформою.

Земська реформа 1864 року -- реформа системи регіонального управління Російської імперії, зумовлена необхідністю пристосувати самодержавний лад до потреб капіталістичного розвитку та прагненням царської влади залучити на свій бік лібералів у боротьбі з революційним рухом.

Проект реформи розробляла з 1859р. комісія при Міністерстві внутрішніх справ Росії (голова М. А. Мілютін, з 1861р. --П. О. Валуєв).

Суть реформи

Згідно з «Положенням про губернські і повітові земські установи» (1864), були створені губернські та повітові земські збори та земські управи. В основу виборчої системи були покладені виборні, майнові (цензові) та станові засади. Борисенко В.Й. Курс Української історії. З найдавніших часів до ХХ ст.. Навч. посібн. К. Либідь, 1996р. - 504с. [Електронній ресурс]-режим доступу: http://otherreferats.allbest.ru/history/00076284_0.html

Виборці ділилися на 3 курії: повітових землевласників, міських виборців і виборних від сільських товариств.

Право участі у виборах за 1-ю курією мали власники не менш ніж 200 дес. землі, власники промислових, торговельних підприємств або нерухомого майна на суму не нижче 15 тис. крб або з доходом не менше 6 тис. крб на рік, а також уповноважені від землевласників, товариств і установ, що володіли не менше 1/20 цензу 1-й курії.

Виборцями міської курії були особи, які мали купецькі свідоцтва, власники підприємств або торгових закладів з річним обігом не нижче 6 тис. крб, а також власники нерухомої власності на суму від 500 крб (у невеликих містах) до 3 тис. крб (у великих містах). Від виборів, таким чином, були усунуті наймані робітники, дрібна буржуазія, інтелігенція.

Вибори за селянською курією були багатоступеневими: сільські товариства обирали представників на волосні сходи, ті -- виборників, а останні -- «гласних» у повітові земські збори.

Губернські гласні обиралися на повітових земських зборах.

Система виборів забезпечувала значне переважання в земствах поміщиків.

Головами губернських і повітових з'їздів були предводителі дворянства.

Земські збори і управи як установи не мали права спілкуватися між собою, не мали примусової влади, бо поліція їм не була підпорядкована; їх діяльність контролювалася губернаторами і міністром внутрішніх справ, які мали право припиняти виконання будь-якої постанови земських зборів.

Побоюючись впливу земських установ, уряд надав їм право відати лише місцевими господарськими справами: утриманням шляхів сполучення, будівництвом і утриманням шкіл і лікарень (для чого земства отримували фінансування за рахунок місцевих зборів), піклуванням про розвиток місцевої торгівлі та промисловості тощо.

Земську реформу провели не скрізь і не одночасно. До кінця 1870-х років земства були створені в 34 губерніях Європейської Росії і в Області Війська Донського (де 1882 року їх ліквідовано). Багато регіонів Російської імперії земств не мали. Мішина І.А. та ін. Всесвітня історія: Епоха становлення сучасної цивілізації (кінець XV -початок ХХ ст.ст.). - К.: Генеза, 1994. - С. 352



ІІІ. СУДЕБНИК КАЗИМИРА ІV ЯГАЙЛОВИЧА

Судебник 1468 Казимира або Судебник 1468 -- збірник норм права XVст., складений за Великого князя Литовського, Пана та дідича Русі Казимира IV Ягеллончика.

В оригіналі мав загальноприйняту для тогочасних правових пам'яток назву «Лист». Інша назва -- «Судебник» (так називалися підручники права, якими користувалися в судах під час розгляду кримінальних і цивільних справ). Дату видання судебника (29.2.1468) встановив протоієрей І.Григорович.

Авторів або автора Судебника не встановлено, але можна вважати, що його було складено правниками великокняжої канцелярії, направлено на розгляд і прийняття Пани-Ради і великого князя Казимира IV Ягеллончика, затверджено на сеймі 29 лютого 1468 р. у Вільнюсі.

Діяв у Великому князівстві Литовському, Руському та Жемантійському, а отже -- на більшості українських земель, що входили тоді до складу Литовсько-Руської держави, в Аукштайтії, Білій та Чорній Русі. Складався зі вступу і 28 артикулів (статей) (на думку деяких науковців -- 25), в яких визначалася система судів, їхня компетенція, а також містилися норми цивільного, кримінального і процесуального права.

Рукописний тексти Судебника взагалі не був поділений на артикули, проте М. Владимирський-Буданов у «Хрестоматии по истории русского права» поділив його текст на 25 артикулів. Оригінал не зберігся, є лише його списки кінця XV-XVI ст. Ковальова С. Г. Судебник великого князя Казимира Ягайловича: Монографія. -- Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2009. --С.112

Судебник 1468 встановлював порядок захисту маєткових прав, визначав порядок досудового провадження і судового розгляду кримінальних та земельних справ, окреслював види покарань. Щодо прав української шляхти, то Лист продовжив справу Віленського привілею, який урівнював католицьку та православну шляхту, й надавав їм рівні права.

Згідно з Листа кримінальна відповідальність наступала з досягненням 7-річного віку. Члени родини, що знали про злочин родича, відповідали своїм майном за його дії. Діти до семи років не несли ніякої відповідальності, навіть, якщо знали про злочин.

Судебник зрівнював представників усіх суспільних верств перед законом у кримінальних справах. Так пан ніс відповідальність на рівні з усімами, якщо злочин відбувся з його відома або він сам брав участь у ньому і все це було доведено. Сеньків Ю. Судебник 1468 року, його структура, зміст та значення // Вісник Львівського університету. Серія юридична -- 2008. Випуск 46 - С. 156

У ст. 2-8 йдеться про крадіжку і співучасть, у ст. 13-19 -- про покарання за крадіжку відповідно до розмірів і обтяжуючих обставин. Ст. 9-10 визначають компетенцію державного суду над княжими селянами, а ст. 11-12 -- компетенцію державних судів над панськими селянами у випадку, коли пани не виконують своїх обов'язків як судді.

Судебник 1468 розрізняв 3 види крадіжок:

· дрібні крадіжки (вартість вкраденого менше 1/2 рубля),

· середні -- більше вартості 1/2 коня,

· великі крадіжки -- вартість вкраденого становить вартість одного коня.

У ст. 20-22 визначався порядок розгляду земельних суперечок землевласників-феодалів і їхня відповідальність за наїзди і поруби. Ст. 23-25 стосувалися відповідальності за інші, крім крадіжки, правопорушення.

За дрібну крадіжку, вчинену вперше, застосовувалось покарання у формі штрафу, за середню та велику-смертна кара через повішання. Крім крадіжки, С. називає такі види злочинів, як розбій, грабунок (ст. 22), чаклунство (ст. 19). Слідчі дії проводив сам потерпілий (т.зв. «право сліду»). Злочини, пов'язані з самовільною порубкою лісу, розбої, грабунки були підвідомчі королю. Провадити слідство міг воєвода (мав право застосовувати до підозрюваних запобіжний захід -- утримання у в'язниці). Ст. 19 допускає застосування тортур щодо осіб звинувачених у крадіжці та чаклунстві. С. містить таке поняття, як співучасть. Співучасниками найчастіше виступали близькі родичі -- дружина, діти. Співучасники несли солідарну відповідальність. Вищою судовою інстанцією у всіх справах був король. Основні види покарань -- смертна кара через повішання або спалення, штраф. Екзекуцію проводив суддя (тіун, воєвода) або потерпілий чи його близькі.

3.1 Норми кримінального права

На нормах карного права, порівняно з часами Київської Русі, все більше позначається розвиток станової нерівності, яка полягала у щодалі більшому пом'якшенні відповідальності шляхтичів і посиленні її для інших, нижчих, груп населення за один і той самий вид злочину за рівних умов і однакових обставин. Дефініція злочину щодалі більше наближається до констатації правопорушення. Замість "обіди" (завданої кривди) під злочином починають розуміти заподіяну особі чи суспільству шкоду або злочинство шляхом переступлення правової норми. Суб'єктом злочину визнавалися всі вільні чи напіввільні люди з 1566 p., а згодом з 1588 років. Відповідальність наставала за умови самого правопорушення та вини злочинця. Винною вважалася особа, яка усвідомлювала протиправність дій і мала бажання їх вчинити. До уваги брався суб'єктивний бік справи: необхідна оборона, стан крайньої необхідності, та об'єктивний - злочини навмисні і ненавмисні, закінчені і незакінчені, здійснені особисто чи за співучасті (учасник, пособник, підмовник, виконавець), професійність чи кваліфікованість злочину, рецидиви. За злочин відповідав кожен за себе, а звільнялися від страти діти, перестарілі, каліки, психічно хворі і вагітні жінки.

Класифікувалися злочини за двома головними групами:

· проти публічного добра і суспільних інтересів;

· проти приватного добра та особистих інтересів.

До першої групи належали злочини, за які передбачалася смертна кара:

- зневага маєстату (змова проти великого князя, критика його дій, негідна поведінка в його присутності);

- зрада державних інтересів (втеча до ворога, здача фортеці, видача таємниці, вивезення за кордон металів, зброї, посадові правопорушення);

- фальшування державних актів, печаток, монет;

- релігійні злочини (богохульство, віровідступництво, єресь, проте зникла кара за чаклування та волхвування);

...