Проблеми латентної злочинності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми. Кримінальна статистика лише приблизно відображає стан злочинності, оскільки значна частина її не реєструється. Це, так звана, латентна, прихована злочинність. Часто злочинність порівнюють з айсбергом, 9/10 якого ховається під поверхнею води. Порівняння яскраве, але не досить точне. Загальні розміри латентної злочинності набагато більші, ніж 90% від усіх фактично вчинених злочинів. Латентна злочинність реально існує і впливає на суспільне життя через свої наслідки. Час від часу безслідно зникають люди, зокрема діти, за обставин, що виключають втечу з дому або нещасний випадок.

Колишній віце-прем'єр міністр В.Пензеник у виступі на засіданні Верховної Ради стверджував, що рівень середнього споживання навеленням України у 2,5 рази перевищує середні грошові доходи. А якщо зробити розрахунки виходячи тільки з кількості працездатного населення, то означене співвідношення буде 5:1. Звідки ж прибутки? Звичайно, що не всі вони законні. Наводять на веселі роздуми розкішні „царські села”, які щільним кільцем охоплюють столицю та обласні центри. Власників приміських палаців ніхто не запитав: звідки за такий короткий час лібералізації економіки взяті кошти на їх спорудження. І навряд чи коли-небуть це таємне стане явним. Тому, як бачимо, така проблема справді існує і є досить актуальною у наш з вами час.

Перші розробки проблем латентності злочинів в колишньому СРСР з'явились наприкінці 60-х початку 70-х років, в яких висвітлювались лише деякі її аспекти [ 23,с.59 ]. З того часу написано досить багато. Разом з тим, публікації з проблем латентності злочинів і досі мають дискусійний характер, причому не тільки щодо розробки методів визначення обсягів латентної злочинності, моніторингу її трансформаційних змін чи визначення найбільш ефективних засобів запобігання, а й стосовно меж і змісту предмета відносин, що має діалектично, з урахуванням завдань та його етимології, охоплювати поняття „латентні злочини”.

Ступінь наукової розробки. Дану тему досліджували такі вчені як: Кетле А., Феррі, Майд-Сміт Р., Реснер Е., сучасники - Радзинович Л., Кайзер К. та інші.

Об'єкт дослідження. Об'єктом даного дослідження є визначення поняття латентної злочинності та прблематики отанньої.

Предмет дослідження. Предметом даного дослідження є проблеми латентної злочинності та зокрема ті причини які їх породжують.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є виявити і розкрити основні проблемні питання, що породжують існування латентної злочинності, а також фактори за яких це питання було і залишається актуальним та найбільш масштабним за своїм обсягом явищем.

Відповідно до мети завданням даного дослідження є:

1. Розкрити поняття та роль визначення латентної злочинності та базові засади латентології як науки.

2. Висвітлити злочини у сфері інформаційних технологій: приклад латентності.

3. З'ясувати фактори латентної злочинності та шляхи протидії.

4. Визначити шляхи виявлення природно-латентних та штучно-латентних злочинів.

Наукова новизна дослідження: полягає у розкритті структури, діалектичної природи, кримінально-правового і процесуального режиму відносин, що охоплюються цим поняттям, цілі та межі його завдань, та дослідженні передумов до відслідковування потенційних джерел поповнення масиву латентних злочинів

Методологія дослідження. Методологічну основу дослідження складають базові науково-теоретичні положення, загальноприйняті юридичною наукою та наукою Кримінологія. При написанні курсової роботи використовувались системно - структурний, порівняльно - правовий, формально - логічний та інші загальнонаукові та спеціальнонаукові методи пізнання.

Організаційна структура роботи. Дана курсова робота складається із вступу, чотирьох розділів: перший з яких містить 2 підпункти, висновків та списку використаних джерел та літератури (в обсязі 40-ка джерел).

Розділ І. Латентність: загальні поняття

латентний злочинність правовий інформаційний

Латентність злочинів - це ознака, яка відображає існування в країні тієї реальної ситуації, коли певна частина злочинності залишається неврахованою. У всіх державах фактична злочинність перевищує ту кількість злочинів, які зареєстровані їх органами. У зв'язку з цим практика свідчить про те, що інформація, заснована на статистичному відображенні, має спотворений характер, не завжди відповідає дійсності. За межами обліку залишається латентна (прихована) злочинність, так звана „темна цифра” злочинності. Наявність латентної злочинності здатна викликати серйозні, далеко йдучі негативні наслідки. Вона створює в певному середовищі психологічну обстановку безкарності за суспільно небезпечні діяння, штовхає злочинців на здійснення все нових і нових (як правило, небезпечніших) злочинів; сприяє формуванню стійких злочинних утворень; підриває принцип безповоротності покарання; знижує загальнопревентивне значення кримінального закону, погіршує моральний клімат в державі, порушує законність і правопорядок.

У структурі латентної злочинності по механізму її утворення виділяють чотири різновиди.

Перший різновид охоплює сукупність злочинів, про факт здійснення яких ні правоохоронним органам, ні представникам адміністрації підприємств, установ і організацій, ні окремим громадянам нічого не відоме. Про злочинну подію знають тільки винна особа і його спільники, не зацікавлені в розголошуванні відомостей про це. Такі суспільно небезпечні діяння, як правило, наперед обдумані, детально спланерує, майстрово замасковані, обставлені різними способами їх заховання. Таку латентність називають природною.

Другий різновид латентної злочинності складає великий масив злочинів, які хоча і відомі посадовцям (керівникам відповідних підрозділів або установ, окремим громадянам), але ні ті, ні інші не заявляють про них до відповідних органів. Серед мотивів подібного явища можемо назвати наступні: прагнення приховати злочин, оскільки його виявлення може завдати шкоди престижу організації (установи) або її керівникам, спричинити за собою організаційні висновки (зняття з посади) або кримінальну відповідальність за злочинну халатність без ознак співучасті в прихованому злочині; байдужість до свого громадянського обов'язку брати участь в боротьбі із злочинністю; надія одержати матеріальну винагороду за замовчування інформації про досконалий злочин і ін. Латентну злочинність, що виникає таким чином, називають штучною.

Третій різновид латентної злочинності іноді визначають терміном „граничні ситуації”. Вона є групою тих злочинів, інформація про яких стала відома правоохоронним органам, але їх конкретний працівник, помилково, сумлінно помилявшися або не маючи достатньої професійної підготовки, дав неправильну юридичну оцінку діянню, не побачивши в ньому ознак складу злочину, у зв'язку з чим воно виявилося за статистичним обліком.

І останній різновид латентної злочинності складають ті злочини, які стали відомі правоохоронним органам, але їх представник з різних міркувань не реєструє їх.

Комп'ютерна злочинність може бути представлена у всіх чотирьох проявах. Економічна злочиність має, головним чином, природну латентність. Фактична кількість розкрадань, хабарництва, різних посадових зловживань, контрабанди, порушень правил про валютні операції, обман покупців та замовників і багато інших кримінальних правопорушень у сфері господарювання величезна. Офіційна статистика відображає не розповсюджену економічну злочинність, а ту чи іншу активність оперативно-слідчої діяльності у боротьбі з нею та деякою мірою - штатну чисельність працівників відповідних служб МВС та СБУ України [3].

Розміри латентної злочинності суттєво відрізнябться залежно від характеру злочиних посягань. „Темне число” таких злочинів, як: умисне вбивство, тяжке тілесне ушкодження, квартирні крадіжки або крадіжки автомобілів порівняно невелике, бо потерпілі чи їх представники, (близькі, родичі) активно відстоюють свої інтереси і домагаються покарання винних осіб. А розслідування злочинів економічних дуже складне і вимагає значних витрат. Тому латентність їх близька до безкрайності. Економічна злочинність приховується від правосуддя у, так званій, тіньовій економіці. І це також реальність, про яку всі знають.

Експерти Українського центру з економічних і політичних досліджень вважають, що у 1998 році частина тіньового сектору економіки складала 50-60% від усієї економіки. За експертними оцінками, у 1991-1995 роках з України вивезено 15-20 мільярдів доларів США [40,с.1-47].

У спеціальній літературі зустрічаются спроби розрахунків кількісних показників латентності різних видів злочинів. Варта уваги така шкала, яку запропонував дегестанський кримінолог А.Акутаєв, спираючись на досить репрезентативні дослідження. Першу групу складають злочини, латентність яких мінімальна і не перевищує 30%. Це - умисні вбивства і тяжкі тілесні ушкодження. Більшість з них, на думку автора, потрапляють до офіційної статистики. До другої (з рівнем латентності 30-50%) належать грабежі, злісне хуліганство. До третьої групи включені злочини з рівнем латентності 50-70%. Це - розкрадання чужої власності, а також посадові злочини - зловживання владою, халатність тощо. І, нарешті до четвертої - (латентність понад 70%) віднесено хабарництво, дрібні крадіжки на підприємстві, підпали, згвалтування, обман покупців та замовників [1,с.8-9].

На мій погляд, оцінка латентності розкрадань та корупції неадекватна. Реєструється не більше 1-2 відсотків, а за деякими розрахунками до 0,1 відсотка. У той же час навряд чи згвалтування реєструються так само, як, скажімо, хабарі. У нас згвалтування теж латентне, але рівень його прихованості значно нижчий від прихованості економічних злочинів. І все ж, оцінюючи офіційну статистику про рівень, структуру та динаміку злочинності, слід постійно мати на увазі різний рівень латентності тих чи інших груп злочинів.

Приблизне визначення рівня, так званої, загальнокримінальної злочинності, що реєструється карним розшуком, можливе на підставі врахування кількості найменш латентних злочинів - убивств та тяжких тілесних ушкоджень. Статистика цих злочинів часто використовується як своєрідний індекатор злочинності в Україні й окремих регіонах. Якщо збільшується число даних тяжких злочинів, то мона впевнено вважати, що піднявся рівень усієї злочинності, яка враховується карним розшуком (крадіжки, розбої, грабежі, хуліганство, вандалізм.ю насильства тощо), оскільки давно відомі статистичні закономірні зв'язки між цими злочинами. Між іншим у такий спосіб, порівнюючи кримінальну статистику різних років або звітні показники регіонів, можна визначити, коли і де зростає рівень латентної злочинності.

Але потрібні спеціальні кримінологічні дослідженя латентності найпоширеніших видів злочинів, зокрема, економічних та агресивних. Існують спеціальні методики виявлення рівня розкрадання у різних галузях виробництва і торгівлі, які використовують економічний аналіз діяльності відповідних підприємств. Існує також досвід виміру латентності злочинів проти особи через анонімне опитування населення та тих, хто відбуває покарання у місцях позбавлення волі. Ефективними можуть бути також висновки експертів.

Маючи науково обгрунтовані таблиці коефіцієнтів різних видів злочинів, можна корегувати кримінаьлну статистику й одержати більш-менш адекватні вихідні дані для кримінологічного прогнозування злочинності та планування заходів запобігання їй. Однак і без такої корекції кримінальна статистика містить цінну інфомацію для кримінології. Власне, зареєстровані злочини можуть розглядатися як стихійна вибірка, що є досить репрезентативною.

1.1 Зміст поняття „латентна злочинність” у контексті вітчизняних і зарубіжних вчених

Розробки зазначених авторів і дослідження свідчать, що дискусія щодо визначення змісту поняття „латентна злочинність” не припинилася [27,с.99].

Основні варіанти змісту поняття „латентна злочинність” можна поділити на такі групи: невиявлені і не відображені в обліку кримінальні діяння (В.В.Панкратов); приховані злочини від одного з компетентних органів ( А.С. Шляпников, Г.І. Забрянський).

В зміст поняття „латентність” Б.Холиста включає чотири групи злочинів за такими ознаками: перша -- злочини, невідомі поліції; друга -- злочини з невстановленим злочинцем; третя -- розкриті злочини, за якими не винесено обвинувального вироку; четверта -- коли не всі злочинні діяння відображені в обвинувальному акті [36,с.22-23]. Схожа позиція В.Г.Танасевича, І.Л.Шраги, Я.В.Орлова, які виділяють кримінологічний, криміналістичний і процесуальні аспекти латентної злочинності [38].

Акутаєв А. виділяє три групи латентних злочинів: природно-латентні, штучно-латентні і суб'єктно-латентні, поділяючи перші на чотири групи злочинів, другі -- на дві, до яких включає і третю категорію, тобто суб'єктно-латентні злочини.

Ковалкін А.А. вважає, що в основу дифініції латентної злочинності не можна покласти ознаку „відомості” злочину, оскільки суспільна небезпечність діяння не змінюється від його відомості або невідомості [17].

Аналізуючи наведені ознаки змісту поняття „латентна злочинність” різних авторів, вважаю, що їх можна звести до таких варіантів.

В певних випадках вони враховують лише ознаку „невідомість злочину компетентним органам” (Г.І.Забрянський, А.С.Шляпочников), в іншому -- підкреслюється ознака „не врахування злочину в кримінальній статистиці та його розкриття” (А.А.Ковалкін), в останньому (А.Актуаєв та інші) -- в поняття „латентність” включають всі три ознаки разом, тобто і „невідомість”, і „незареєстрованість”, і „нерозкриття злочину”. Справедливо робиться наголос на тому, що кримінальна юстиція щодо латентних злочинів бездіяльна; особи які їх вчинили, залишаються поза сферою впливу даної системи [19,с.14].

Саме аспект, зазначений В.Кудрявцевим, на мій погляд, є основним завданням, яке може бути вирішено за допомогою інструментарію, що містить поняття „латентні злочини”. Якщо вести мову про закладення методологічної основи в систему пізнання феномена „латентність”, додержання семантики (етимологічного змісту) цього поняття, визначення структури і рівня завдань, що природно можуть бути вирішені в його межах, то зміст предмета слід обмежити тільки елементами „невиявлені злочини” та „виявлені, але не зареєстровані”, тобто, приховані злочини. Бо, вкладаючи в склад „латентних”, так звані „суб'єктно-латентні”, тобто нерозкриті злочини:

-- по-перше, ми змішуємо різні складові двох однорівневих категорій, які за своєю природою мають притаманний їм, до певної міри різний рівень завдань;

-- по-друге, в процесі боротьби зі злочинністю перше завдання інституту „латентності” полягає в тому, щоб факти злочину були виявлені й зареєстровані. Інакше, як підкреслює В.Кудрявцев, кримінальна юстиція щодо латентних злочинів бездіяльна, а відповідно настає і основний наслідок від невиявлених та не зареєстрованих злочинів -- особи, що їх вчинили, залишаються на волі і вчинюють нові злочини. Виявлення і протидія приховуванню злочинів є основним завданням, притаманним інституту латентності злочинів. Він має свої методи і засоби, спроможні усунути ти чи інші фактори, що сприяють латентності. Ці методи можуть перекликатися з методами, притаманними категорії „нерозкриті злочини” (хоч без особи, чи з наявною, тобто встановленою особою, що вчинила цей злочин), але змішувати категорії „латентні” і „нерозкриті злочини” не можна.

Щоб усвідомити, що злочин не розкритий, його спочатку треба принаймні виявити (незалежно з особою чи без неї) і зареєструвати, тобто ввести в поле впливу кримінальної юстиції. Це і є основним завданням інституту латентності, в межах якого можливо розвивати методи і притаманний йому кримінологічний інструментарій, покликані зробити внесок в процес боротьби зі злочинністю, а саме, з одного боку, розвивати систему виявлення та реєстрацію злочинів, а з іншого -- вдосконалювати процесуальну процедуру, спрямовану на протидію приховуванню злочинів на всіх етапах боротьби зі злочинністю -- від надходження інформації про злочин, її реєстрації, до проведення попереднього чи судового розслідування злочинів. В контексті процесуальної етапності боротьби зі злочинністю та діалектики відносин, що охоплюються поняттями „латентні” і „не розкриті” злочини, останні вже не є латентними, оскільки „потрапили в поле впливу кримінальної юстиції” [31]. Після їх виявлення і реєстрації настає черга застосуванню методів, притаманних інституту „розкриття злочинів”, тобто починається процесуальна процедура збирання і розслідування доказів щодо встановлення обставин вчинення злочинів та осіб, причетних до них. Правовий режим процесу дізнання, попереднього та судового розслідування також свідчить саме про таке співвідношення понять „латентні” і „не розкриті злочини”.

Отже, віднесення, зазначеними вище авторами, „виявлених”, „зареєстрованих”, але „не розкритих злочинів” до категорії латентних (від лат.: lateens (latentis) - прихований), тобто „невиявлених і незареєстрованих” з точки зору семантики поняття латентності, є ще й алогізмом.

Разом з тим, реєстрацією злочинів не завершується завдання, які покликані вирішувати інститут „латентності”, оскільки з причин корупції чи інших мотивів, виявлені і зареєстровані злочини на будь-якому етапі їх розкриття можуть „перетекти” в категорію „прихованих”, тобто незареєстрованих латентних злочинів, і таким чином вийти за межі впливу кримінальної юстиції.

По-третє, саме наведені вище ознаки поняття „латентні злочини”, тобто „невиявлені і незареєстровані” є однорівневими з категорією „виявлені і зареєстровані злочини”. Категорія останніх є родовим поняттям для „розкритих” і „не розкритих” злочинів, а відповідно останні поділяються на такі, де особа, що їх скоїла, відома, або вона не встановлена. В правовому значенні „розкриті злочини” -- це такі, де особа не просто відома, а щодо неї винесено обвинувальний вирок чи прийняте інше законне рішення, які набрали законної сили.

Виходячи з однорівневості категорії „латентні” (тобто невиявлені і незареєстровані) злочини і категорії „виявлені” і „зареєстровані” ми можемо вивести таку формулу: НЗ + ПЗ = ЛЗ, де НЗ -- невідомі злочини, ПЗ -- приховані злочини, тобто відомі, але не зареєстровані злочини, ЛЗ -- латентні злочини. Однорівневу категорію „латентним злочинам” можна вивести за такою формулою: Не РЗ + РЗ = ВЗЗ, де Не РЗ означає не розкриті злочини, РЗ -- розкриті злочини, ВЗЗ -- виявлені і зареєстровані, тобто вже нелатентні. А формула ЛЗ + ВЗЗ буде дорівнювати ФЗ і відобразить зміст поняття „фактична злочинність” (ФЗ).

Таким чином, лише в такому разі формула А.А.Ковалкіна ЛЗ = ФЗ -- ЗЗ (тобто латентна злочинність дорівнює фактична мінус зареєстрована злочинність) повністю відповідатиме завданням інституту „латентна злочинність” в контексті структури кримінально-правового і процесуального режиму відносин, що розглядаються. Інакше, за змістом пояснень ознак латентності зазначеними вище авторами, можна дійти висновку, що категорія „не розкриті злочини” у формулі ЛЗ = ФЗ -- ЗЗ буде врахована двічі, один раз в субстанції ЛЗ (латентна злочинність), другий -- в ЗЗ (зареєстрована злочинність) [17].

На наш погляд, родовим поняттям, а, отже, найзначним за обсягами, є „фактична злочинність” (ФЗ), однорівневими складовими якої є латентна злочинність (ЛЗ), а також виявлена і зареєстрована категорії злочинності (ВЗЗ). Кожна з зазначених категорій має не тільки однаковий, тобто паралельний рівень, а й свою самостійну структуру та похідну від них природу й режим кримінально-правових і процесуальних відносин. Кожна група цих відносин має: притаманну їй структуру, рівень завдань; причинно-мотиваційні детермінанти і далеко не схожі, за рівнем етапів боротьби зі злочинністю, предмети проблем та методи їх вирішення, які можна застосувати, спираючись на наведені вище категорії.

1.2 Базові засади латентології як науки

Прозорість механізмів влади, відкритість діяльності державних установ, політичних партій та лідерів є однією з найважливіших запорук демократизації суспільства. Відомо, що під заслоною таємності можуть приховуватися вузькоегоїстичні дії владоспроможних осіб та їх адептів, кланова політика, протиправне адміністрування, змови, репресії тощо. Але в багатьох випадках прихованими є і певні види діяльності щодо захисту національних інтересів, навіть конкурентна боротьба політичних партій у форматі політичного плюралізму, боротьба з тероризмом, криміналітетом тощо.

На жаль, наукова думка майже не торкнулася питань латентної політики з усіма її атрибутами, властивостями, суперечностями, проблемами, забарвленням (мається на увазі “чорний” чи “сірий” піар, який часто критикується на сторінках газет). Отже, можна вважати, що створення науки латентології повністю відповідає меті правильного визначення ролі й місця латентної політики в суспільному житті, формування в процесі демократизації надійних, адекватних її природі механізмів контролю, завданням підготовки фахівців політичної діяльності, які мають коректне розуміння латентної політики і можуть реалізовувати її, дотримуючись норм права і демократичних цінностей [14].

Ставлячи за мету спробу визначення латентології як самостійної науки в структурі політології, необхідно в першу чергу визначити природу латентної політики та всі її характеристики, довести наявність у латентології атрибутів окремої науки.

Латентна політика поки що не отримала належного місця в науковому просторі як самостійний об'єкт наукового дослідження, оскільки, по-перше, вона тому й називається таємною, що від свого виникнення ніколи не прагнула до гласності або висвітлення. Інформація і фактичний матеріал для теоретичних узагальнень з'являється (якщо взагалі відкривається) набагато пізніше, ніж відбуваються події, про які пишеться. По-друге, складність структури латентної політики загальмувала цілісне усвідомлення цього феномена. По-третє, в умовах недемократичних політичних режимів спецслужби, як правило, перетворюються на знаряддя злочинних дій та репресій і цілковито зацікавлені в тому, щоб їхня діяльність залишалась невідомою громадськості, дослідникам та науковцям. По-четверте, лише з початком демократичних перетворень і розбудови правової держави в суспільстві виникає можливість відвертого висвітлення, а також вивчення латентної політики та діяльності спецслужб. Все це є широким узагальненням, але повною мірою стосується й України. У цьому зв'язку зовсім не випадковою є поява у книгарнях великої кількості нещодавно виданої пригодницько-мемуарної літератури та публікацій щодо проблематики, яка розглядається, розрахованих на масового читача.

В науковому форматі серед праць українських вчених можна, в першу чергу, послатися на окремі розділи, присвячені політичній розвідці в монографіях Б. Кухти „Основи політичної науки” та Г. Почепцова „Паблік рілейшнз для професіоналів” і „Теорія комунікації” та його ж праці з окремих напрямків латентної політики - „Інформаційні війни” і „Психологічні війни”. Серед статей вітчизняних авторів варто відзначити й дослідження К. Брожка „Спеціальні служби сучасної України”, В. Іванова „Про деякі аспекти інформаційної безпеки в Україні”, Г. Макаренко „У „таємної” служби головна ознака - відкритість” та В. Кравченка „Інформаційні війни не мають фронтів”. У цих роботах концентрується увага на узагальненнях щодо діяльності розвідслужб в сучасному суспільстві та в Україні, наголошується на специфічності їх зв'язків з громадськістю.

Звертаючись до зарубіжної літератури, констатуємо, що тут підходи авторів, як уявляється, в основному поділяються на два напрямки: перший - „західний”, захищає „гуманні” цілі західних спецслужб у боротьбі з комуністичною загрозою, другий напрямок - “східний”, навпаки висвітлює наміри спецслужб імперіалізму та боротьбу з ними. Окремо, мабуть, можна виділити напрямок, який формується останніми роками й охоплює роботи, що висвітлюють окремі складові латентної політики або в руслі досить зваженого наукового аналізу, або в межах посібникового, прагматично-нейтрального характеру.

Огляд літератури дозволяє зробити висновок про високий науковий рівень багатьох робіт стосовно окремих напрямків латентної політики. Водночас варто звернути увагу й на те, що немає праць, які б присвячувалися цілісному, інтегративному, узагальнюючому, системному розглядові латентної політики на загальнотеоретичному рівні у форматі політичної науки, можливо, як її окремої складової. Таким чином, у політології існує певна ніша - необхідність створення латентології.

При цьому вихідною методологічною посилкою має бути умовність та припустимість виокремлення латентної політики із тієї, яка взагалі розуміється як цілісний феномен із можливим подальшим поділом на складові, що мають конкретну специфіку та якості. В руслі єдності історичного та логічного вважаємо за необхідне в загальнотеоретичному плані розглядати латентну політику з тими позитивними і негативними властивостями і потенціями, що були наслідком або проявом свого історичного часу, впливом геополітичного фактора та національної специфіки, а не в тому вигляді, що відповідає моралістським вимогам до латентної політики в сучасних умовах.

У лаконічному тлумаченні латентологія - це наука про закриту, непрозору або приховану (латентну) політику. Таким чином, для розуміння її предмета перш за все необхідно глибше з'ясувати сутність поняття „латентна політика”. І вже на цьому етапі дослідження виникають проблеми, пов'язані, в першу чергу, з тим, що не існує загальновизнаного наукового означення феномена політики взагалі. Назагал їх досить багато [6,с.87-89]. Відповідно до цього слід очікувати не менше й розумінь та визначень латентної політики. Тобто, латентна політика має багатопрофільну якість і може тлумачитися і як справа „людей із чистою совістю”, і як справа „лицарів плаща та кинджала”. Отже, погодимося, що викладене нижче можна розглядати як один з можливих варіантів уявлень про латентну політику.

Як вихідний варіант пропонується вважати, що політика - це діяльність, спрямована на всеохоплюючу організацію суспільства, узгодження інтересів окремих особистостей і соціальних груп шляхом виборювання, утримання та застосування влади [9]. Організуючі, консолідуючі, інтегративні якості політики органічно поєднуються з конкуренцією та протиборством інтересів. У свою чергу, боротьба за реалізацію специфічних інтересів завжди передбачає не лише відверті дії, але й такі, які, в разі їх відкритої підготовки і здійснення, можуть бути нейтралізовані або використані проти інтересів ініціюючої сторони. Таким чином, об'єктивна потреба безпеки та самозахисту, виживання акції вимагає її певної закритості. Отже, одним з уявлень про політику є розуміння її як єдності тієї частини, якій природно властива непрозорість та закритість, тобто латентної і нелатентної складових. Не існує ні абсолютно відкритої, ні абсолютно закритої політики.

Знайомство з ієрархією „базових потреб” життєдіяльності (за А. Маслоу) показує, що ігнорування першочергових з них веде до загибелі системи, що саморегулюється, а їх задоволення - найважливіша умова виживання, існування взагалі. Друге місце в переліку означених вище потреб (поступаючись лише фізіологічним) посідає потреба безпеки, самозбереження. Латентні акції здійснюються її суб'єктами для уникнення знищення або опору, заради забезпечення життєдіяльності окремих суб'єктів політичного життя або соціуму взагалі [6]. Безпека, випередження і боротьба за виживання - ось джерело і стрижень латентної політики. Розуміння безпеки у такому тлумаченні охоплює: безпеку виборювання влади та її утримання; безпеку механізмів функціонування та реалізації влади, в тому числі безпеку процесів вироблення та прийняття рішень; безпеку суб'єктів політичного життя суспільства та захист їх інтересів; безпеку позиції держави у міжнародних відносинах; безпеку функціонування певних структур захисту інтересів держави та суспільства усередині країни та зовні, в тому числі розвідки, контррозвідки, правоохоронних органів і режимних установ; убезпечення розвитку суспільства від політичної та економічної дестабілізації, деструкції, наркобізнесу, тероризму, організованої злочинності тощо; безпеку діяльності виробничих, фінансових, науково-дослідницьких та інформаційно-комунікативних структур тощо. Зрештою, в форматі „цинічного” підходу до змісту латентної політики, це також безпека ініціаторів, розробників та виконавців протиправних акцій від правосуддя, відповідальності перед власною та міжнародною громадськістю.

Згідно з поширеним підходом до структуризації політики [11,с.9], у латентній теж можна виділити її форму, зміст та процес у їх специфіці. Так, форма латентної політики - це її організаційна структура, а також система особливих норм, яка забезпечуються її існування.

Форма латентної політики реально втілюється у службах розвідки та контррозвідки, спецслужбах захисту громадян від криміналітету, постачальниках та обробниках закритої інформації тощо. Це також відповідні закони, нормативно-інструктивні документи, що регулюють та забезпечують конфіденційну діяльність і безпеку суб'єктів політики.

Зміст латентної політики, вважаємо, виявляється у її цілях, цінностях та спрямованості, а також у способі діяльності її суб'єктів. Зокрема, йдеться про таємний спосіб діяльності із специфічним спрямуванням: політична розвідка та контррозвідка, інформаційно-психологічні операції, „силові” операції, таємна дипломатія, прихований вплив на політичних опонентів/конкурентів, маніпулювання тощо. За місцем та орієнтацією латентна політика поділяється на внутрішню (зокрема, це компетенція МВС) та зовнішню (справа зовнішньої розвідки, МЗС тощо).

За характером і змістом завдань, як уявляється, латентна політика може бути стабілізуюче-охоронною, дестабілізуючою або підривною, дезорієнтуючою, знищувально-ліквідаційною, нейтралізуючою, спостережно-прогнозуючою. За відносинами з чинним законодавством - легальною і нелегальною, а за ступенем дотримання морально-етичних норм - етичною, підступною та, як проміжний варіант, змішаною чи сумнівною. Нарешті, в процесі латентної політики втілюється складний, багатосуб'єктний та конфліктний характер прихованої політичної діяльності, відносин різних установ, соціальних груп, організацій та індивідів.

Об'єктами латентної політики, безумовно, є всі явища політичного і суспільного життя, на які спрямовано приховану діяльність суб'єктів політики. В першу чергу, це можуть бути елементи політичної, економічної, військової, правової і культурно-духовної підсистем суспільства, а також соціум і окремі особи. Суб'єктність латентної політики також має особливий характер, оскільки потреба безпеки, з одного боку, жорстко обмежує коло осіб, організацій та установ, які безпосередньо працюють у цій сфері, а з іншого - у прихованому вигляді залучає до неї суб'єктів політики, діяльності яких не властивий іманентно латентний характер, наприклад, до збору інформації у „нетрадиційному шпигунстві”.

Соціальне призначення латентної політики проявляється у її функціях, які, вважаємо, можна умовно поділити на ті, що віддзеркалюють органічний зв'язок латентної політики з політикою взагалі, і на ті, що відображають специфіку латентної політики. До останніх належать наступні: реалізація екзистенціональних інтересів держави та інших суб'єктів, в тому числі спецслужб - безпека, виживання, оцінка перспектив розвитку ситуацій та загроз, своєчасне пристосування до нових умов або здійснення певних превентивних заходів тощо; реалізація інтересів співіснування - точне визначення позицій даної держави та інших акторів міжнародних відносин, адекватне розуміння та урахування позицій інших суб'єктів політичних відносин тощо; реалізація функціональних інтересів - реалістична оцінка ефективності політичної діяльності як внутрішньої, так і зовнішньої за допомогою різних, в тому числі конфіденційних джерел, об'єктивне інформування керівництва тощо; реалізація інтересів підтримки внутрішнього порядку, захисту суспільства від дій деструктивних та кримінальних елементів, а також інтересів, що суперечать чинним нормам моралі та права.

Отже, латентна політика відіграє значну роль у житті суспільства, що обумовлено важливістю функцій, які виконуються її суб'єктами. Є підстави розглядати латентну політику як специфічну за змістом, суб'єктами, формами і методами реалізації частини політики, закритої від висвітлень на грунті потреб безпеки, самозахисту та реалізації прихованих інтересів. Пізнання усіх аспектів латентної політики цілковито узгоджується із розвитком демократичних тенденцій у житті країни, а створення її теорії - із загальним вектором розвитку політичної науки демократичного суспільства. Таким чином, якщо сфера політики взагалі є об'єктом політології, то сфера закритої політики, прихована політична діяльність має підстави стати самостійної складової політичної науки.

Політична латентологія - одна з наук про політику, яка знаходить своє місце поруч із партологією, елітологією, кратологією, конфліктологією, теорією політичних систем, теорією регіональної політики тощо. Визнаючи предмет латентології, вважаємо, не слід жорстко встановлювати її рамки. Тим більше, що добре відома різниця у розумінні предмета політичної науки взагалі, яка пояснюється як національними традиціями розуміння політики, так і її багатосторонністю. Певною похідною цього виступає складність визначення предмета науки про латентну політику. Вона вивчає як теоретичні питання, так і аналізує живу практику.

В першому наближенні латентологія є наука про латентну політику, тобто про особливу - закриту від висвітлення сферу політичної життєдіяльності людей, пов'язану із реалізацією прихованих інтересів або використанням таємних методів здобуття, утримання і використання влади, а також забезпеченням безпеки та самозахисту політичної системи і суб'єктів політики, суспільства в цілому, непрозорий тип відносин між людьми, суспільством та державою.

Предметом вивчення та дослідження латентології виступають ті суб'єкти політичного життя, що виконують латентні функції, влада у тих аспектах, що не висвітлюються, політичні партії та громадські рухи у руслі здійснення прихованих акцій, закриті політичні процеси, таємні політичні відносини та політична діяльність еліт, лідерів та груп тиску. Домінуючим у цьому є пошук особливих закономірностей, тенденцій і стійких зв'язків, які створюють систематизоване знання сфери латентної політики, і орієнтація на їх свідоме використання.

Вузловими проблемами латентології на етапі її становлення, вважаємо, мають бути такі: поглиблення уявлень про її природу, предмет, функції та методи; розвиток знань про закономірності і тенденції латентної політики; про її структуру, суб'єктів та рівні; про латентну діяльність політичних партій і громадських рухів; ступінь необхідної і достатньої закритості; специфічний зміст її окремих напрямків; засоби та методи контролю латентної політики з боку суспільства; вироблення механізму запобігання злочинному наповненню латентної політики; систематизація історичного та політичного досвіду у галузі латентної політики; окремо про структуру і зміст внутрішньої латентної політики, латентну діяльність правоохоронних установ; міжнародну латентну політику; вплив ринкових умов та неполітичних чинників на латентну політику та діяльність в цій сфері бізнесу тощо [8].

Зрозуміло, що центральною проблемою латентології виступає пізнання та визначення її закономірностей і домінуючих тенденцій. Розкриття закономірностей створює можливість випрацювання латентологією раціональних принципів і норм латентної політичної діяльності [36]. Можна висловити припущення, що ці закономірності і тенденції утворюють дві основні групи. Перша - це закономірності латентології, притаманні політології взагалі. Наприклад, із впливу політичної свідомості, політичної культури на поведінку суб'єктів політики випливає, що рівень політичної свідомості і культури суб'єктів латентної політики обумовлюватиме зміст їхніх дій, в тому числі ступінь етичності та легітимності. Друга - це група закономірностей, притаманних власне латентології. Прикладом цього може бути твердження, що із збільшенням закритості латентної політики зростає тенденція до деградації її політичного змісту. Або положення, що зростання прозорості латентної політики розхитує безпеку і ускладнює виконання специфічних функцій її суб'єктами, а також що демократизація суспільства і розвиток політичного плюралізму ускладнюють механізм контролю та регулювання латентної політики [31].

За іншим підходом закономірності латентології можна поділити на ті, що мають зв'язок із функціонуванням політичної влади (підтримка стабільності або дестабілізація), її здобуття, зміною її змісту, носія тощо, і на ті, що стосуються політичного процесу і пов'язані з прихованим лобіюванням, маніпулюванням процесом прийняття політичних рішень тощо.

Питання про категорії латентології розв'язується подібно до закономірностей. До групи категорій, спільних з політологією, додається група власних категорій латентології, яка охоплює базові поняття цієї специфічної сфери політики (наприклад, латентна політика, політична безпека, таємна політична дія, політична розвідка, інформаційна спецоперація, таємна дипломатія, терор, змова тощо).

Пізнання латентної політики відбувається за допомогою використання різних методів. Ці засоби аналізу, способи перевірки і оцінки латентології за своєю сутністю аналогічні тим, що існують в політології. Тобто, як уявляється тут існує „родинний” зв'язок.

Втім, з точки зору теми, що розглядається, доцільно підкреслити, що специфіка латентології у зв'язку з її методом буде, перш за все, проявлятися в особливостях використання певних загальнополітологічних методів у дослідженнях латентної політики, наприклад, емпіричний метод прихованого спостереження.

Специфіка політологічного знання детермінує теоретичні і практичні функції латентології в суспільстві. Відомо, що стосовно політологічних функцій існує помітна різноманітність поглядів [6,с.31]. Їхня проекція на ґрунт латентології обумовлює такі судження.

По-перше, це описова (дескриптивна) функція, яка полягає у виокремленні та констатації у політичному житті фактів латентного характеру і своєрідною фотографією латентної дійсності.

По-друге, гносеологічна, пізнавальна функція. Вона відбиває необхідність розкриття об'єктивних зв'язків, основних тенденцій та суперечностей. Повністю їй відповідає та, яку іноді визначають як пояснювальну або інтерпретаційну (тлумачення). В усякому разі йдеться про причинову природу тих чи інших латентних подій або явищ. Ця функція дозволяє перейти від спостереження і фіксації різних фактів до з'ясування їх причин.

По-третє, прогностична функція (передбачення). Вона, грунтуючись на двох попередніх, дає можливість отримувати альтернативні уявлення щодо можливого в сфері латентної політики. Значення цієї функції безумовне, якщо мати на увазі підготовку актів агресії, передбачення терактів, змов, зміни влади, спецоперацій різного характеру. Як приклади подій такої важливості у ХХ столітті, можна згадати провокацію, що передувала нападові Німеччини на Польщу (1939 рік), замах фашистської опозиції на Гітлера (1944 рік), внутрішньополітичну змову в КПРС з метою ліквідації Л. Берії (1953 рік), Кубинську кризу (1962 рік), початок інтервенції СРСР в Афганістані (1979 рік), „Вотергейт” тощо. Адекватне передбачення багато в чому змінило б хід історичних подій.

По-четверте, інструментальна функція, яка допомагає з'ясувати, що треба зробити, які латентні дії здійснити для досягнення конкретного політичного результату.

По-п'яте, нормативно-орієнтуюча функція, яка обґрунтовує переваги того чи іншого варіанту дій, що має особливе значення в умовах їх закритості та спокуси уникнути відповідальності за те, що буде зроблено. Особливо неоднозначне наповнення має ця функція за умов демократичних і тоталітарних режимів. Вона також спрямована на формування стратегії і тактики латентної політики.

По-шосте, це досить специфічна функція, яка може лише з великим ступенем умовності перегукуватися з тією, яку в традиційній політології визначають як виховну або освітню. Йдеться про соціальну профілактику, підготовку масової свідомості до негативних проявів та впливів латентної політики.

Що стосується наукових розробок латентної політики в структурі політології, то, як уявляється, вони, з одного боку, мають відношення до групи теоретичних наук, виділених окремими галузями за критерієм предмета дослідження, а з іншого - до так званих „емпіричних” наук (про організацію влади, прийняття рішень, роботу апарату тощо), в даному випадку - про організацію політичної розвідки, різних спецоперацій з політичним навантаженням, таємну дипломатію. Якщо в традиційній політичній науці тривалий період домінувала теоретична складова, то в латентології, в першу чергу, досліджувалися конкретні політичні ситуації або приховані процеси з метою отримання певної інформації, переважно таємного характеру, для зацікавлених учасників подій, а також розробка практичних рекомендацій щодо використання прихованих способів досягнення бажаної мети. Від того, що в латентній політиці довго панував принцип „мета виправдовує засоби”, вся увага приділялася не теоретичним роздумам, а пошукові і використанню максимально ефективних засобів прихованої дії.

Отже, в сучасних умовах, і, в першу чергу, завдяки тенденціям демократизації політичного життя суспільства, на науковому рівні створилися необхідні умови (і потреба!) у поглибленому пізнанні сфери закритої, невисвітлюваної політики.

Латентна політика є невід'ємною складовою політики, специфічною за природою, структурою, функціями і методами реалізації. Ця специфіка, в першу чергу, обумовлена потребами безпеки та самозахисту політичної системи, безпеки різних учасників політичного процесу, їх боротьби за реалізацію суспільно значущих інтересів [9].

На наш погляд, родовим поняттям, а, отже, найзначним за обсягами, є „фактична злочинність” (ФЗ), однорівневими складовими якої є латентна злочинність (ЛЗ), а також виявлена і зареєстрована категорії злочинності (ВЗЗ). Кожна з зазначених категорій має не тільки однаковий, тобто паралельний рівень, а й свою самостійну структуру та похідну від них природу й режим кримінально-правових і процесуальних відносин. Кожна група цих відносин має: притаманну їй структуру, рівень завдань; причинно-мотиваційні детермінанти і далеко не схожі, за рівнем етапів боротьби зі злочинністю, предмети проблем та методи їх вирішення, які можна застосувати, спираючись на наведені вище категорії

Таким чином, в межах політології знаходить своє місце її особлива галузь - політична латентологія, яка має усю необхідну атрибутивність спеціальної політологічної науки загальнотеоретичного і прикладного характеру. Формування латентології викликається реаліями політичної практики і відповідає загальним тенденціям створення громадянського, правового суспільства. Подальша розробка проблем латентології та їх проекція на практику має сприяти впевненому прогресу суспільного розвитну.

Є підстави вважати, що, згідно з конституюванням латентології, вона спроможна стати частиною навчального циклу фахівців-політологів та держслужбовців. У зв'язку з цим на факультеті політичних наук МДГУ ім. П. Могили впроваджено відповідний навчальний курс, який знайомить студенті із базовими засадами латентної політики.

Розділ ІІ. Правовий підхід до класифікації видів латентної злочинності

Взагалі наявність латентної злочинності є одним із закономірних проявів феномену злочинності. Повністю ліквідувати латентну злочинність можна тільки разом із самою злочинністю, якщо припустити, що це б трапилося. У науковій юридичній літературі розрізняють латентність трьох видів:природну, штучну та пограничну[ 12 C. 75].

Природна латентність - це сукупність тих випадків, коли факт злочину був, але він не став відомим правоохоронним органам, представникам адміністрації підприємств, установ, окремим громадянам. Про злочинну подію знають тільки винний та його спільники, які, зрозуміло, не зацікавлені у розголошенні відомостей про це. Наприклад, неповідомлення потерпілих про злочин [16. C. 23].

Штучна латентність - становить великий масив злочинів, які хоча і відомі посадовим особам, але з різних причин вони не інформують про них правоохоронні органи, які не ставлять їх на облік. Серед мотивів, які спонукають їх до цього, можна назвати : прагнення приховати злочин, бо його виявлення може завдати шкоди престижу організації або її керівникам. Також виділяють латентну злочинність пов'язану з порушенням законності, іноді її позначають «граничні ситуації». Вона являє собою групу тих злочинів, інформація про які стала відома правоохоронним органам. Але їх конкретний представник помилково, сумлінно помиляючись або не маючи достатньої професійної підготовки, дав неправильну юридичну оцінку діянню, не вбачав у ньому ознак злочину, в зв'язку з чим воно опинилося поза статистичним обліком. [16. C. 23].

Погранична латентність - факт злочину стався, але потерпілому не відомо про це, або факт його вчинення не приймається чи не усвідомлюється потерпілим як злочин (приміром, пожежі, кишенькові крадіжки). Проміжну категорію становлять так звані напівприховані злочини або «сіра злочинність», тобто діяння, зареєстровані правоохоронними органами, але не розкриті або такі, що розкриті, однак підозрювані звільняються від відповідальності за недостатністю доказів вини.

Запропонований варіант поділу, на думку кримінологів, не охоплює всі можливі причини та механізми латентизації злочинів. Крім того, деякі із запропонованих груп, зокрема межова латентність, не мають чітких критеріїв виділення. [19. C. 312].

Тому вчені пропонують інший варіант поділу латентних злочинів залежно від причин і механізмів їхньої латентизації. Він реалізований у Програмі вивчення причин латентності злочинів та розробки засобів забезпечення боротьби з латентною злочинністю. Програма затвердження прем'єр-міністром України 01.12.1998 р. Та реалізована у правоохоронних органах і наукових установах України. Згідно з цим поділом всі латентні злочини з названих підстав (причини і механізми набуття латентності) поділяються на шість основних груп.

1. Злочинні прояви, які з низки причин (вчинення з необережності, правова некомпетентність тощо) помилково не сприймаються як передбачені Кримінальним кодексом України кримінально карані діяння. 2. Злочини, про які потерпілі з різних мотивів не повідомляють компетентним органам. [32. C. 251].

3. Злочини, в яких немає персоніфікованого потерпілого суб'єкта. Заінтересованого повідомляти про їхнє вчинення (посягання на державні, загальносуспільні об'єкти та відносини). [32. C. 252].

4. Злочини, факт вчинення яких відомий обмеженому колу осіб або лише винуватцям, проте через вжиття ними спеціальних заходів щодо нерозповсюдження відомостей про згадані прояви, а також через незаінтересованість у цьому потерпілих, повідомлення про злочини не надходять до правоохоронних органів. Дуже часто такі злочини вичиняються у тіньових сферах економіки, у корумпованих ланках апарату управління. Вони спостерігаються і серед злочинів так званого загально-кримінального (неекономічного та управлінського) характеру, які вчинять організовані злочинні групи (вбивства, захоплення заручників, шантажування, вимагання, шахрайство тощо) [32. C. 252].

5. Злочини, інформація про які відома правоохоронним органом, але вони (помилково або свідомо) не оцінені ними у встановленому кримінально-процесуальному порядку як кримінально карані діяння та залишені поза обліком. Це так звані «приховані» злочини, де оцінювалася сучасна практика правоохоронних органів щодо розгляду заяв і повідомлень про вчинені злочини, з яких лише один із чотирьох - п'яти отримує реагування у вигляді порушення кримінальної справи. Скорочення цієї латеності цілком залежить від дотримання правоохоронними органами вимог закону. [32. C. 253].

6. Злочини, стосовно яких прийнято необґрунтоване процесуальне рішення щодо відсутності події або складу злочину.

Як зазначено, злочини I-IV груп залишаються латентними через неповідомлення про них з різних причин і мотивів до правоохоронних органів. Злочин V та VI стають латентними через некомпетентні або упереджені дії та рішення правоохоронних органів. Із «латентизацією» злочинів останніх двох груп необхідно вести наполегливу боротьбу, насамперед через контрольні (наглядові) та процесуальні дії органів прокуратури, а також керівних структур органів внутрішніх справ.

Є підстави стверджувати, що органи прокуратури явно недостатньо здійснюють нагляд за практикою розгляду в органах внутрішніх справ і повідомлень про злочини. Вони фактично погоджуються з цією практикою. Бо скасовують менше 3% постанов про відмовлення у порушенні кримінальної справи (у 2003 р. - 29%, у 2004 р. - 2.2%) та лише близько 1.5% - з порушенням кримінальної справи. При цьому характерно, що з переважної більшості останніх (у 2003 р. - це понад 16 тис., 2004 р. - майже 13 тис. справ) вчинення злочину при продовженні розслідування біло підтверджено. Дані про стан розгляду заяв і повідомлень про злочини з 2005 р. не наводяться, оскільки вони вилучені з офіційної державної статистики. Практика діяльності правоохоронних органів дає підстави виокремити три рівня латентності:

низький - очевидно вчинені тяжкі злочини, інформація про які швидко поширюється (вбивства, розбійні напади, грабіж тощо);

середній - злочини, вчинення яких не є таким очевидним, як при низькому рівні латентності. Потерпілі з різних причин не звертаються за захистом до правоохоронних органів, хоча й не приховують факту вчиненого злочину (незначна шкода, завдана злочином; відсутність віри в можливість розкриття злочину правоохоронними органами; злочини проти особи тощо);

високий - злочини, про вчинення яких у більшості випадків відомо тільки злочинцю й потерпілому, крім того останній зацікавлений у приховуванні факту злочину з різних мотивів (сором'язливість, наявність хвороби, корисливі мотиви, шахрайство, хабарництво, статеві злочини тощо). Ця категорія злочинів через їхню неочевидність та практично «нульову» активність з боку потерпілого має найменшу інформативність і найвищу латентність [40. C. 158].