Спосіб скоєння злочину

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Поняття та складові елементи об'єктивної сторони злочину

1.1 Поняття, ознаки та елементи об'єктивної сторони злочину

1.2 Спосіб (засіб, метод, технологія) скоєння злочину як елемент об'єктивної сторони у кримінальному законодавстві

2. Кримінально - правова характеристика способу скоєння злочину

2.1 Поняття і сутність способу скоєння злочину

2.2 Зміст способу скоєння злочину

2.3 Спосіб скоєння злочину й організація діяльності з розслідування і попередження злочинів

Розділ 3. Кримінально - правова характеристика способів скоєння деяких злочинів

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Боротьба зі злочинністю була і залишається однією з важливих наукових і практичних проблем удосконалення криміналістичної тактики, підвищення ефективності розкриття і розслідування злочинів, швидкого встановлення винної особи та справедливого застосування покарання.

В сучасний соціально-економічний період спостерігається сплеск злочинності, пов'язаної з порушенням конституційних прав і свобод громадян, убивствами, викраданнями людей, терористичними актами, корупцією та іншими небезпечними злочинами. Тому не є випадковою та обставина, що криміналізація суспільства в низці існуючих загроз займає чільне місце. Це ставить перед наукою, законодавчою та правоохоронною практикою завдання негайної розробки та реалізації нових підходів до боротьби зі злочинністю, відшукання нових методів протидії різноманітним злочинним проявам, вжиття ефективних заходів, що відповідають реаліям сьогодення. Якісні зміни у структурі злочинності викликають необхідність пошуку нових рішень і активних заходів для вирішення проблем удосконалення діяльності органів внутрішніх справ із захисту прав та свобод людини і громадянина, охорони правопорядку і забезпечення суспільної безпеки. Беззаперечно, що науки кримінально-правового циклу, які вивчають злочинність і заходи боротьби з нею, не можуть залишатися осторонь від вирішення цього завдання. злочинність криміналістичний покарання

Способу скоєння злочинів у криміналістиці завжди приділялася значна увага, оскільки він виступає своєрідним “ключем” до розкриття злочинів, відбиває характерні риси особи, яка діяла, є визначальною ланкою в розробці окремих методик і в деяких випадках уможливлює розмежування окремих видів злочинів, виступає основним елементом криміналістичної характеристики злочинів, нерідко ставить перед криміналістикою нові завдання тощо.

Дослідженню способів скоєння злочинів присвячено ґрунтовні праці відомих спеціалістів у галузі криміналістики та кримінального процесу, зокрема, Т.М. Арзуманяна, Р.С. Бєлкіна, О.М. Васильєва, А.І. Вінберга, В.К. Гавло, О.Г. Гельманова, Г.Р. Гольста, В.П. Громова, В.Ф. Єрмоловича, Г.Г. Зуйкова, В.О. Савельєва, О.М. Савченко, В.В. Чурпіти, Б.М. Шавера та ін.

Зазначене свідчить про актуальність комплексного, системного дослідження способів скоєння злочинів, пізнання їх різних сторін.

Мета дослідження полягає у пізнанні закономірностей об'єктивної дійсності, які визначають зміст способів скоєння злочинів; визначенні сутності і криміналістичного значення способу скоєння злочину, обґрунтуванні необхідності рекомендацій з удосконалення діяльності з виявлення, розкриття й розслідування злочинів.

Виходячи із поставленої мети, завданнями курсової роботи є: дослідження вчення про спосіб скоєння злочинів; його поняття, сутність, елементи, із яких він складається та етапи формування; систематизація теоретичного й емпіричного матеріалу щодо способу скоєння злочину; аналіз теоретичних положень про спосіб скоєння злочину; виявлення закономірностей процесів виникнення і відбиття в навколишньому середовищі інформації про спосіб скоєння злочину.

Об'єктом дослідження є злочинна діяльність у її різноманітних проявах та діяльність правоохоронних органів з виявлення, розкриття й розслідування злочинів. Предметом дослідження є закономірності формування і функціонування способів скоєння злочинів, їх різноманітні прояви, виявлення і визначення шляхів використання відомостей щодо способів їх скоєння.

Методологічною основою курсової роботи є нормативний матеріал, літературні джерела, наукові роботи вчених, юристів - практиків.

1. Поняття та складові елементи об'єктивної сторони злочину

1.1 Поняття, ознаки та елементи об'єктивної сторони злочину

Склад злочину потрібно розглядати як сукупність закріплених у нормах законодавства про кримінальну відповідальність юридичних ознак (об'єктивних і суб'єктивних), які визначають суспільно небезпечне діяння як злочинне.

Склад злочину структурно складається з чотирьох обов'язкових елементів: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона. Для констатації наявності складу злочину необхідне встановлення усіх чотирьох його елементів. Відсутність хоча б одного з них виключає склад злочину в цілому. [27, c. 45]

Кримінальне законодавство України встановлює кримінальну відповідальність тільки за конкретні суспільне небезпечні винні діяння (дію або бездіяльність), передбачені законом як злочин. Як і будь-який акт вольової поведінки людини, злочин являє собою єдність його зовнішніх (об'єктивних) і внутрішніх (суб'єктивних) властивостей і ознак. Зовнішня сторона злочину утворює його об'єктивну сторону, а внутрішня - його суб'єктивну сторону.

Визнаючи нерозривний зв'язок об'єктивних і суб'єктивних ознак злочину, наука кримінального права в той же час вивчає їх окремо, що необхідно для їх більш глибокого розуміння. Такий підхід дозволяє глибше пізнати об'єктивну і суб'єктивну сторони злочину, що складають у реальній дійсності єдиний і неподільний акт злочинної поведінки.

При виявленні злочину ми насамперед стикаємося з його об'єктивними ознаками: конкретним актом поведінки суб'єкта у виді дії чи бездіяльності, що завжди здійснюється у певній об'єктивній обстановці, у певному місці і в певний час. Цей акт поведінки завжди відбувається відповідним способом, наприклад, крадіжка з об'єктивної сторони виражається в таємному викраденні чужого майна (ст. 185 Кримінального кодексу України), грабіж - у відкритому викраденні такого майна (ст. 186 Кримінального кодексу України). Злочин завжди тягне за собою певні суспільне небезпечні наслідки, тому що в результаті його скоєння завдається істотна шкода суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним законом (наприклад, вбивство своїм наслідком має смерть людини - статті 115-119 Кримінального кодексу України, крадіжка, грабіж, шахрайство - статті 185, 186, 190 Кримінального кодексу України - заподіюють майнову шкоду власнику). Причому діяння (дія чи бездіяльність) перебуває у причинному зв'язку із суспільно небезпечними наслідками. Ці ознаки притаманні будь-якому злочину як явищу реальної дійсності. Без цих ознак злочину бути не може. Вони мають місце завжди, у всіх випадках, коли вчиняється злочин.

Іноді злочин вчиняється з використанням тих або інших предметів матеріального світу: технічних пристосувань, вогнепальної або холодної зброї, підроблених документів чи інших засобів, їхнє вибіркове використання багато в чому дозволяє злочинцю більш успішно вчинити злочинний намір, заподіяти більш тяжку шкоду [23, c. 31].

В об'єктивних ознаках виявляються як фактичні, так і соціальні властивості злочину, передусім його суспільна небезпечність. Об'єктивні ознаки, які притаманні всім злочинам, вивчаються Загальною частиною кримінального права, а індивідуальні ознаки конкретних злочинів, наприклад, бандитизму, шахрайства, хуліганства, - Особливою частиною.

До обов'язкових ознак належить діяння у формі дії або бездіяльності. Без діяння, інакше кажучи, без конкретного акту суспільно небезпечної поведінки людини, не може бути вчинений жоден злочин.

До факультативних ознак об'єктивної сторони складу злочину належать: суспільно небезпечні наслідки, причинний зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місце, час, обстановка, спосіб і засоби скоєння злочину. Ці ознаки, фактично притаманні злочину як явищу реальної дійсності, далеко не завжди вказуються в законі як ознаки конкретного складу злочину. Так, диспозиції складів шпигунства (ст. 114 Кримінального кодексу України), незаконного поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами (ст. 263 Кримінального кодексу України), хуліганства (ст. 296 Кримінального кодексу України) та ін. не містять вказівок на конкретні суспільно небезпечні наслідки, які необхідно було б встановлювати при вирішенні питання про притягнення особи до кримінальної відповідальності. Так само далеко не завжди в статтях Особливої частини Кримінального кодексу України указуються спосіб, місце, час, обстановка скоєння злочину. Отже, зазначені ознаки об'єктивної сторони складу злочину є не обов'язковими, а факультативними.

Однак якщо суспільне небезпечні наслідки, місце, час, спосіб, обстановка і засоби скоєння злочину прямо вказані у диспозиції статті Особливої частини Кримінального кодексу України або однозначно випливають з її змісту, то вони набувають значення обов'язкових ознак об'єктивної сторони складу злочину і їх встановлення в такому випадку є обов'язковим.

Важливе значення для характеристики злочинної дії має спосіб скоєння злочину, що являє собою сукупність (систему) прийомів і методів, що використовуються при вчиненні злочину, Ці способи різноманітні. Найчастіше зустрічаються: фізичне насильство, психічне насильство (погроза насильством), обман, зловживання довірою, жорстокий чи особливо жорстокий спосіб, загальне безпечний спосіб та ін. Усі вони значною мірою визначають форму і зміст даної дії, її інтенсивність і шкідливість [22, c. 29].

Деякі злочини можуть бути вчинені тільки у певний спосіб. У такому разі спосіб вказується в законі як конститутивна ознака складу злочину, наприклад, таємне викрадення чужого майна як спосіб крадіжки (ст. 185 Кримінального кодексу України), відкрите викрадення такого ж майна при грабежі (ст. 186 Кримінального кодексу України), заволодіння чужим майном шляхом обману чи зловживання довірою при шахрайстві (ст. 190 Кримінального кодексу України). В інших випадках злочин може бути вчинений різними способами. Так, умисне вбивство (ч. 1 ст. 115 Кримінального кодексу України) і умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122 Кримінального кодексу України) можуть бути вчинені будь-якими способами: шляхом нанесення ушкоджень колючим чи ріжучим предметом, із застосуванням вогнепальної зброї, отруйних речовин, шляхом нанесення ударів, побоїв тощо. У зв'язку з цим законодавець не вказує в диспозиціях цих статей Особливої частини Кримінального кодексу України на певний спосіб скоєння злочину як на обов'язкову ознаку складу злочину.

Для скоєння злочинів винні часто використовують різні засоби і знаряддя: зброю, технічні пристосування, механізми, підроблені документи та ін. У цих випадках винний застосовує закладені в засобах скоєння злочину додаткові можливості, що можуть істотно посилювати інтенсивність і вражаючий ефект дії. Такі способи скоєння злочинів завжди свідчать про підвищену небезпечність як дії, так і особи, що її вчинила [22, c. 60].

Іноді при описуванні дії законодавець застосовує відсилочну диспозицію, наприклад, заподіяння майнової шкоди державі або громадській організації шляхом обману або зловживання довірою за відсутності ознак шахрайства (ст. 192 Кримінального кодексу України). В інших випадках для з'ясування ознак дії необхідно звернутися до підзаконних нормативних актів (бланкетна диспозиція), наприклад, порушення правил безпеки на вибухонебезпечних підприємствах або у вибухонебезпечних цехах (ст. 273 Кримінального кодексу України), порушення правил ядерної або радіаційної безпеки (ст. 274 Кримінального кодексу України) та ін.

Злочинна бездіяльність характеризується тим, що вона є пасивною формою поведінки людини. Однак дана характеристика стосується не будь-якої поведінки особи в момент скоєння злочину (наприклад, диспетчер аеропорту залишив на деякий час пульт керування - треба було побачитися з знайомим - і не виконав своїх обов'язків щодо забезпечення безпечної посадки літака, внаслідок чого літак зазнав аварії), а тих конкретних дій, що ця особа повинна була і могла вчинити в даних конкретних умовах. Звідси випливає, що обов'язковою умовою кримінальної відповідальності особи за бездіяльність є наявність у неї обов'язку діяти певним чином і наявність у даних конкретних умовах реальної можливості діяти в такий спосіб.

Отже, при оцінці можливості (чи неможливості) виконати покладені на особу обов'язки слід враховувати конкретну обстановку, умови місця і часу, зміст обов'язків, покладених на особу. Враховуються і її суб'єктивні можливості щодо виконання необхідних дій.

У деяких випадках злочинна бездіяльність може поєднуватися з активними діями, за допомогою яких суб'єкт ухиляється від виконання обов'язкових для нього дій. У таких випадках має місце акт змішаної поведінки - активні дії тут виступають способом скоєння злочинної бездіяльності. Проте об'єктивну сторону злочину утворить злочинна бездіяльність. Активні ж дії можуть отримати самостійну правову оцінку (кваліфікацію) при наявності в них ознак самостійного злочину [21, c. 29].

Але трапляються ситуації, коли у вчинених особою дії або бездіяльності її воля не виявляється, а тому психофізична єдність діяння відсутня. У таких випадках через наявність певних обставин вчинене діяння (дія чи бездіяльність), в якому відсутній прояв волі самого діяча, втрачає свій кримінально-правовий характер. Отже, тут відсутнє і саме діяння (дія чи бездіяльність) як ознака об'єктивної сторони злочину. До таких обставин належать:

1) непереборна сила;

2) непереборний фізичний примус (насильство);

3) психічний примус, що відповідає вимогам крайньої необхідності.

Найважливіша соціальна властивість злочину - його суспільна небезпечність - полягає в тому, що діяння (дія або бездіяльність) посягає на суспільні відносини, охоронювані кримінальним законом, викликає в них певні негативні зміни (шкода, збиток). Суспільно небезпечні наслідки, залежно від характеру і обсягу шкоди, заподіяної діянням об'єкту, можуть бути поділені на наслідки у вигляді реальної шкоди і наслідки у виді створення загрози (небезпеки) заподіяння шкоди. Більшість злочинів заподіюють реальну шкоду. Це типова ситуація. Вбивство, крадіжка, грабіж, хуліганство своїм наслідком мають конкретну і реальну шкоду, що заподіюється відповідному об'єкту кримінально-правової охорони. Разом з тим чинне законодавство в деяких випадках встановлює відповідальність за діяння, що не заподіюють реальної шкоди конкретному об'єкту, однак ставлять його при цьому в небезпеку заподіяння шкоди [21, c. 31].

Таким чином, суспільне небезпечні наслідки можна визначити як шкоду (збиток), що заподіюється злочинним діянням суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним законам, або як реальну небезпеку (загрозу) заподіяння такої шкоди.

Місце скоєння злочину - це певна територія або інше місце, де відбувається суспільна небезпечне діяння і настають його суспільна небезпечні наслідки.

У деяких випадках місце скоєння злочину виступає як кваліфікуюча ознака. Це, наприклад, розбій, вчинюваний щодо населення в районі воєнних дій (ч. 2 ст. 433 Кримінального кодексу України).

Час скоєння злочину - це певний відрізок (проміжок) часу, протягом якого відбувається суспільна небезпечне діяння і настають суспільна небезпечні наслідки. У статтях Особливої частини Кримінального кодексу України час скоєння злочину як ознака об'єктивної сторони описується дуже рідко. Разом з тим встановлення часу скоєння злочину по кожній справі має важливе значення для вирішення питання про чинність закону в часі (статті 4, 5 Кримінального кодексу України).

Обстановка скоєння злочину - це конкретні об'єктивно-предметні умови, в яких вчиняється злочин. В одних випадках обстановка вказує на ті умови, у яких відбувається діяння, наприклад, скоєння військового злочину в бойовій обстановці (ч. 3 ст. 402, ч. 3 ст. 403, ч. 3 ст. 404 Кримінального кодексу України), злочинні дії військовослужбовця, що перебуває в полоні (ст. 431 Кримінального кодексу України). В усіх зазначених випадках обстановка скоєння злочину є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони.

Спосіб скоєння злочину виступає як обов'язкова ознака складу злочину у випадках, коли він: а) прямо зазначений у законі, наприклад, насильство, небезпечне для життя чи здоров'я особи, яка зазнала нападу, або погроза застосування такого насильства в складі розбою (ст. 187 Кримінального кодексу України), обман чи зловживання довірою в складі шахрайства (ст. 190 Кримінального кодексу України); б) однозначно випливає із змісту закону, про що свідчить характер дії, опис якої містить диспозиція статті. Так, способом погрози вчинити вбивство є психічне насильство (ст. 129 Кримінального кодексу України), способом завідомо неправдивого показання (ст. 384 Кримінального кодексу України) - обман і т.п.

Таким чином, спосіб має важливе кримінально-правове значення. Якщо він є обов'язковою ознакою складу злочину, то його встановлення в справі є необхідним. Відсутність даного способу виключає склад злочину. Наприклад, передбачене в ст. 120 Кримінального кодексу України доведення до самогубства відсутнє, якщо не було жорстокого поводження з потерпілим чи систематичного приниження його людської гідності, шантажу або примусу до скоєння протиправних дій. Спосіб має істотне значення для правильної кваліфікації злочину, його аналіз дає можливість зробити висновок про інші ознаки й елементи складу злочину. Спосіб важливий для диференціації кримінальної відповідальності. Спосіб впливає на створення кваліфікованих чи особливо кваліфікованих складів злочинів, а також на виділення спеціальних норм Кримінального кодексу України. Наприклад, вбивство, вчинене з особливою жорстокістю чи способом, небезпечним для життя багатьох осіб (пункти 4, 5 ч. 2 ст. 115 Кримінального кодексу України), є спеціальною нормою стосовно умисного вбивства (ч. 1 ст. 115 Кримінального кодексу України).

Засоби скоєння злочину - це предмети матеріального світу, що застосовуються злочинцем при вчиненні суспільна небезпечного діяння. Вони поділяються на знаряддя та інші засоби скоєння злочину. Знаряддя - це предмети, використовуючи які особа вчиняє фізичний (як правило, руйнівний) вплив на матеріальні об'єкти (вогнепальна і холодна зброя, інструменти, транспортні засоби, пристрої, технічне устаткування тощо). До інших засобів скоєння злочину (засоби у вузькому значенні слова) можуть бути віднесені підроблені документи, формений одяг (наприклад, К. і В., переодягнувшись у форму працівників міліції і використовуючи підроблені документи, робили «обшуки» в окремих громадян і шляхом обману привласнювали їх цінності) та ін. Засоби скоєння злочину в одних випадках істотно полегшують скоєння злочину, в інших - без них це взагалі неможливо. Засоби є обов'язковою ознакою складу злочину, коли вони безпосередньо вказані в диспозиції статті Особливої частини Кримінального кодексу України або однозначно випливають з її змісту.

1.2 Спосіб (засіб, метод, технологія) скоєння злочину як елемент об'єктивної сторони у кримінальному законодавстві

У контексті кримінально-правових проблем слід звернути увагу на такий чинник, як спосіб (засіб, метод, технологія) скоєння злочину.

Спосіб передбачений у багатьох нормах Особливої частини Кримінального кодексу України, тобто є обов'язковим елементом (ознакою) суспільне небезпечних діянь, які мають ознаки злочину. В ньому набувають втілення як фактичні, так і соціальні чинники (суспільна небезпека) правопорушення, а також особи, що його вчиняють.

Усвідомлення способу скоєння злочину має важливе соціальне значення для формування інформаційно-правової культури суб'єктів суспільних відносин, підстав кримінальної відповідальності, правильної кваліфікації злочинів, розмежування суміжних злочинів, відмежування злочинів від інших правопорушень, криміналізації та декриміналізації суспільне небезпечних діянь, удосконалення законодавства, встановлення стадій скоєння злочинів та співучасті в них, індивідуалізації покарання [23, c. 33].

У вітчизняній науковій літературі з кримінального права монографічне дослідження сутності та змісту категорії "засіб скоєння злочину" глибоко проаналізував М.І. Панов [25, c. 22].

Щодо законотворчої техніки у кримінальному праві, у низці публікацій автори висловлюють негативне ставлення до формулювання спеціальних норм, диспозицій злочинів, у яких є визначення такого елемента. Зокрема це стосується й положень Розділу XVI Особливої частини Кримінального кодексу України (Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж): статей 361, 362, 363 Кримінального кодексу України.

Якщо розвивати Особливу частину кримінального законодавства шляхом визначення як обов'язкового кваліфікуючого елемента способу скоєння злочину (чи предмета злочинного посягання), то можна дійти до обґрунтування того, що в окрему норму потрібно буде визначати скоєння злочину за допомогою кухарського ножа, молотка чи голки.

Ми дотримуємося думки тих науковців, які вважають, що для забезпечення кримінологічних досліджень, юридичної статистики спосіб скоєння злочину (чи предмет злочинного посягання) доцільніше зазначити в Загальній частині Кримінального кодексу України [21, c. 32].

Наприклад, визначимо суспільні відносини у сфері використання комп'ютерних технологій. Для цього ст. 12 Кримінального кодексу України "Класифікація злочинів" можна трансформувати у главу розділу "Злочин, його види та стадії", де поряд з іншими категоріями - додатковими елементами (чинниками) кваліфікації злочинів - визначати і засоби (способи) скоєння їх.

Також доцільно внести до Загальної частини Кримінального кодексу України норму про зв'язок кримінального законодавства щодо визначення понять та категорій з поданими у спеціальному законодавстві України. Як альтернативний варіант, у близькій перспективі це можна зробити шляхом звернення відповідного органу державної влади до Конституційного Суду України.

Порівняльний аналіз кримінального права різних країн свідчить, що проблема методу законодавчої фіксації технології і техніки скоєння злочину (у контексті предмета та способу злочину) є не тільки в українській кримінально-правовій науці, а й в інших країнах європейської континентальної системи (сім'ї) права [25, c. 61].

Отже, з позицій юридичної праксеології (науки про розумну діяльність), запозичення такої техніки правотворення з англо-американської системи (сім'ї) права до континентальної доктрини кримінального права може "роздути" Кримінальний кодекс України до неосяжних для сприйняття нормальною людиною розмірів. Зазначені застереження слід враховувати, формуючи також норми міжнародного кримінального права (модельних законів, кримінальних кодексів тощо).

2. Кримінально - правова характеристика способу скоєння злочину

2.1 Поняття і сутність способу скоєння злочину

Спосіб скоєння злочину - це складна категорія, в якій відображається його кримінально-правовий, кримінально-процесуальний, судово-психологічний і абсолютно криміналістичний аспекти. С.І. Ожегов визначає спосіб як дію або систему дій, які застосовуються при виконанні будь-якої роботи, при здійсненні будь-чого. Криміналістичне розуміння способу скоєння злочину не може цілком збігатися з його розумінням в інших науках. У кримінальному процесі воно трактується ширше, ніж в кримінальному праві, а в криміналістиці - ширше, ніж у кримінальному процесі [25, c. 31].

Так, узагальнені дані по кримінальним справам за 2013 рік свідчать, що у постанові про притягнення як обвинуваченого, про спосіб скоєння злочину вказувалося у 97,3 % випадках. При постановлені вироку суд індивідуалізує покарання, враховуючи спосіб скоєння злочину, який характеризує саме діяння та суб'єкт злочину. Криміналісти охоплюють поняттям «спосіб» стадії підготовки та приховування злочину, включаючи в нього місце, час, особливості особи та ін. [8, c. 10].

Такий підхід у розумінні способу скоєння злочину, не порушуючи суті кримінально-правового поняття способу, вводить в нього елементи, які найбільш повно відображають механізм злочину. Для криміналістики основне в способі не досягнутий результат, а процес досягнення мети, механізм її досягнення. Спосіб скоєння злочинів розглядається в криміналістиці як джерело інформації про закономірності виникнення доказів, яка необхідна для розробки засобів та методів розкриття та розслідування злочинів. Спосіб скоєння злочину визначається як центральний елемент в структурі криміналістичної характеристики злочинів.

А тому знання уповноваженими суб'єктами типових способів скоєння певних видів злочину дає можливість своєчасно прийняти рішення про порушення кримінальної справи та забезпечити якісне планування її розслідування.

З початку XX століття, коли англійський та американський криміналісти Л. Єтчерлі і А. Фольмер запровадили систему реєстрації злочинів за способом їх скоєння, та до 60-х років минулого століття способові здійснення злочинів, в основному, приділялася увага як елементові кримінальної реєстрації. Одними з перших, хто звернувся до з'ясування змісту способу, були О.М. Колесниченко та А.Н. Савченко, однак першим комплексне дослідження цієї категорії здійснив A.M. Кустов. На думку О.М. Колесниченко та А.Н. Савченко, «спосіб скоєння злочину - це все те, що характеризує дії злочинця при підготовці (підшуковуванні місця, предмета посягання, підготовці знарядь і засобів, необхідних для здійснення злочинної мети, та ін.), вчиненні злочину і приховуванні його слідів».

Ожегов С. І. визначає спосіб як дію або систему дій, які застосовуються при виконанні будь-якої роботи, при здійсненні будь-чого. Спосіб скоєння злочину - це складна категорія, в якій відображається його кримінально - правовий, кримінально - процесуальний, судово - психологічний і абсолютно криміналістичний аспекти [25, c. 32].

Криміналістичне розуміння способу скоєння злочину не може цілком збігатися з його розумінням в інших науках. У кримінальному процесі воно трактується ширше, ніж в кримінальному праві, а в криміналістиці - ширше, ніж у кримінальному процесі.

Прояв злочину у зовнішньому середовищі є результатом організованої свідомої-вольової діяльності суб'єкта, зміст якого детерміновано об'єктивними обставинами і якостями особистості. Фактичний зміст цієї діяльності, що є способом здійснення злочину, може бути різний, але закономірна залежність способу скоєння злочину від його обставин, що детермінують, а слідів злочину - від способу, яким його вчинено, зберігається завжди.

Спосіб скоєння злочину є одним із елементів механізму злочину, а тому його не слід змішувати з механізмом злочину, що зараз зустрічається. Безсумнівно, є необхідність розширення і конкретизації складових способу скоєння злочину, але в нього варто включати (у криміналістичному плані) тільки те, що служить меті встановлення злочинців і розкриття злочинів. Ми підтримуємо думку тих криміналістів, які вважають, що цілком правий Р.С. Бєлкін, який підкреслює, що спосіб здійснення - це лише одна з ланок механізму злочину.

Про окремі елементи механізму злочину, у першу чергу, способи його скоєння і приховування, в різних аспектах писали багато вчених-криміналістів, а також фахівці в галузі матеріального і процесуального кримінального права. Так, A.M. Кустов запропонував розуміти під механізмом злочину систему процесів взаємодії учасників злочину, як прямих, так і непрямих, між собою і з матеріальним середовищем, пов'язаних з використанням відповідних знарядь, засобів та інших окремих елементів обстановки [20, c. 39].

На його думку, до основних елементів механізму злочину необхідно відносити:

- діяльність суб'єкта злочинної події;

- комплекс (сукупність) дій, вчинків та інших рухів жертви злочину;

- комплекс (сукупність) дій, вчинків та інших рухів осіб, які побічно пов'язані зі злочинною подією;

- окремі елементи обстановки, які використовуються учасниками злочинної події, включаючи предмет злочинного посягання». Механізм злочину може бути об'єктом криміналістичного моделювання, і ця модель - використовуватися при пізнанні слідчої ситуації, визначенні шляхів і задач розслідування та ін.

Спосіб скоєння злочину, на думку Г.Г. Зуйкова, являє собою систему взаємообумовлених рухливо детермінованих дій, спрямованих на підготовку, скоєння і приховування злочину, які пов'язані з використанням відповідних знарядь і засобів, а також часу, місця та інших сприятливих обставин об'єктивної обстановки здійснення злочину. Р.С. Бєлкін вважає, що спосіб скоєння злочину - це система дій по підготовці, вчиненню і приховуванню злочину, які детерміновані умовами зовнішнього середовища і психофізіологічними властивостями особи. Спосіб скоєння злочину може бути пов'язаний з вибірковим використанням відповідних знарядь або засобів, умов місця та часу. Як правило, дії по підготовці, вчиненню і приховуванню злочинів об'єднані загальним злочинним задумом; проте, у деяких випадках може мати місце самостійний спосіб приховування злочину (якщо приховування не входить у загальний задум).

Як відзначає Г.Г. Зуйков, «вивчення способу здійснення злочинів не має зводитися до аналізу слідчої практики по закінченим провадженням справам. Необхідно безпосередньо вивчати психологічні особливості особистості злочинців, об'єктивну обстановку, в якій відбуваються або можуть відбуватися злочини» [19, c. 51].

Між ознаками злочину, способом його скоєння і приховування існує обумовлений зв'язок: по ознаках судять про спосіб, а знання способу дозволяє максимально повно знайти ознаки його застосування, а через спосіб і ознаки в сукупності - подію в цілому. А це дає можливість здійснювати «впізнання» способу скоєння злочину за його ознаками.

Окремі автори вважають, що характеристика способу скоєння злочину може здійснюватися тільки через комплекс певних стійких ознак його застосування, оскільки ті самі ознаки до виявлення їхнього комплексу можуть вказувати на скоєння злочину різними способами. Однак, навіть наявність комплексу ознак не дає підстав для категоричного судження про індивідуальну визначеність використаного способу здійснення злочину.

На думку В.П. Бахіна, на теперішній час у зв'язку з якісною зміною злочинності та умов, в яких здійснюється і розвивається злочинна діяльність, значення, місце і роль способу здійснення злочинів вимагають нового осмислення і подальшої розробки цієї криміналістичної категорії.

Доповнюючи точку зору В.П. Бахіна, Г.А. Матусовський способи скоєння злочину по їх структурі поділяє на три види:

- одноелементні - складаються із дій без підготовки та приховування злочину,

- складні (двохелементні), які крім основного елемента включають дії по підготовці або приховуванню злочину,

- повні (трьохелементні), які включають підготовку, безпосереднє скоєння та приховування злочину [4, c. 39].

З позиції криміналістичного аналізу способів скоєння злочинів з метою виявлення злочинців і розкриття злочинів найбільш важливим є повноструктурний зміст способу, тим більше в даний час, коли кримінальну «погоду» створюють організована і професійна злочинність, для яких підготовка до здійснення злочинів є елементом їхньої життєдіяльності, а приховування злочинної діяльності представляє систему забезпечення цієї життєдіяльності. У цих умовах говорити, що спосіб здійснення злочину - це час, місце, засоби й образ дій по досягненню злочинної мети неправильно і недостатньо. Раніш, як правило, спосіб здійснення злочину пов'язувався з особливостями дій окремої особи або певної групи. Тепер, коли свою злочинну діяльність здійснює злочинне співтовариство, за єдиним планом і задумом може одночасно діяти кілька «бойових» груп цієї організації, скоюючи аналогічні злочини. При цьому будуть виявлятися як ознаки, які характеризуються задумом єдиного керівництва, так і обумовлені своєрідністю «почерку» кожної окремої групи виконавців. Отже, необхідно забезпечити теоретичну розробку того, як у цих випадках знаходити схожість (спільність) «почерку» даної злочинної організації при відмінності «деталей». Конкретний спосіб здійснення злочину - це відображення особливостей його «творця», що й обумовлює використання способу для виявлення і реєстрації виконавців.

Таким чином виникає нагальна потреба у дослідженні способів скоєння злочинів, в яких відображаються особливості діяльності різноманітної сукупності суб'єктів, які задіяні в ньому.

2.2 Зміст способу скоєння злочину

Узагальнення викладених підходів щодо дослідження понятійного апарату “способу скоєння злочину” дозволили визначити спосіб скоєння злочину як систему взаємопов'язаних, спрямованих на досягнення мети злочину, дій суб'єкта (або утримання від них), що вчиняються з певною послідовністю, із застосуванням різних знарядь і засобів. Для криміналістичної характеристики способу скоєння злочину важливі насамперед ті його сторони, що відбиваються назовні, і відтак мають досить високий ступінь інформативності.

Спосіб скоєння злочину - це спосіб дій з готування, скоєння та приховання слідів злочину, що характеризує криміналістично-значимі дані про виконавця і застосовані ним засоби та можливості їх використання у розкритті та розслідуванні злочинів [18, c. 41].

Спосіб скоєння злочину - це складна категорія, у якій відбиваються кримінально-правовий, кримінально-процесуальний, судово-психологічний і абсолютно криміналістичний аспекти. Криміналістичне розуміння способу скоєння злочину не може цілком збігатися з його розумінням в інших науках. Криміналістика вивчає спосіб скоєння злочину як складне явище об'єктивної дійсності, ґрунтуючись на пізнанні закономірностей його формування і відображення, причин і форм його повторюваності, детермінованості.

Вивчення способів скоєння злочинів набуває в криміналістиці значення структурного методу, оскільки пізнання способів скоєння злочину і їх типізація дозволяють зробити висновки, важливі для змісту кожної з частин і всієї науки загалом, а також значення методу пізнання істини у конкретній кримінальній справі - методу практичної діяльності, що йде від визначення способу скоєння злочину до його розкриття. Найповніше відомості про способи скоєння злочинів концентруються, групуються та узагальнюються в конкретних методиках розслідування злочинів. На цій основі виокремлюються чинники, під впливом яких способи розробляються, видозмінюються, повторюються стосовно визначених умов скоєння і видів злочинів. Наукове узагальнення і типізація способів скоєння злочинів є підґрунтям для розроблення й удосконалювання методів розкриття і розслідування злочинів, прогнозування появлення нових способів злочинних дій.

Зміст способу скоєння злочину визначено, що злочинна діяльність у класичному вигляді містить такі стадії: дії суб'єктів з готування злочину; дії з безпосереднього скоєння злочину як спосіб реалізації злочинного задуму; дії винних з приховання наслідків вчиненого злочину. Кожній стадії також властиві свої способи скоєння злочинного задуму. Однак дії з приховання злочину можуть носити самостійний характер і не входити до загальної структури способу скоєння злочину, відбуватися після його скоєння, тобто реалізації способу, що включає в себе і прийоми приховання [17, c. 12].

У діяльності з розкриття й розслідування злочинів особливе значення має вивчення кореляційних зв'язків способу скоєння злочину з такими елементами криміналістичної характеристики, як час, місце, обстановка, в яких відбиваються події злочину у всіх його послідовних фазах, наявний також кореляційний зв'язок між способом скоєння злочину і таким елементом криміналістичної характеристики, як особистість злочинця. Висока латентність сучасної злочинності багато в чому визначається загальноосвітнім рівнем злочинців, які володіють, зокрема, знаннями в галузі права й економіки. Вивчення елемента криміналістичної моделі злочинця уможливлює класифікувати його властивості та виокремити найхарактерніші і найвагоміші ознаки стосовно тієї чи іншої групи злочинців.

У змісті загального поняття способу скоєння злочину як наукової абстракції, утвореної на підставі виділення й узагальнення ознак способів скоєння конкретних злочинів, необхідно виокремлювати такі елементи: мотив і мету скоєння злочину; спосіб дій і практичні дії, прийоми, операції з готування, скоєння і приховання злочину, пов'язані між собою єдиною метою і мотивом; час і місце скоєння злочину; знаряддя і засоби, що використовуються для скоєння злочину і забезпечення його приховання в період досягнення злочинного результату; обстановка скоєння злочину; наслідки вчинених дій (бездіяльності) з досягнення злочинного результату; спрямованість дій (бездіяльності), прийомів, операцій з досягнення злочинного результату; зв'язок між вищезазначеними елементами.

Способи конкретних дій злочинця багато в чому визначаються і тією стадією, що відбиває процес скоєння злочину. Стадія безпосереднього скоєння злочину характеризується найактивнішою діяльністю, різноманітністю способів досягнення злочинної мети і залишає найяскравіші сліди як результати злочинних дій. Ці дії можуть мати психологічний характер і виявлятися у висловленні погроз, демонстрації зброї, фізичної сили, використанні особливостей місця, часу й обстановки, чинника раптовості. Значно за способами відрізняються дії фізичного характеру: нанесення ударів, заподіяння поранень, скоєння вбивства, використання різних знарядь і засобів, подолання фізичного опору, споювання жертви алкоголем або доведення до безпорадного стану іншим способом, руйнування перешкод, пред'явлення документів тощо [12, c. 34].

Способи готування і скоєння злочину нерідко поєднуються зі способами його приховання: розробка і засвоєння легенди прикриття; виготовлення і придбання відповідних документів; підготовка місць для переховування чи переробки викраденого; швидкий збут викраденого; відпрацювання лінії поведінки співучасників під час слідства у випадку затримання або допитів у зв'язку з підозрою чи обвинуваченням у вчиненні злочину.

Спосіб скоєння злочину є найбільш динамічною і рухомою характеристикою, оскільки саме спосіб - безпосередня форма адаптації злочинців до соціальних умов, що змінюються. Особливий інтерес щодо їхньої новизни й актуальності мають способи скоєння нових для нашого кримінального законодавства злочинів, а також раніше відомих злочинів, але вчинених новими, більш кваліфікованими, малодослідженими з криміналістичних позицій способами. Подія злочину - один із матеріальних процесів дійсності, що перебуває у зв'язку і взаємозумовленості з іншими процесами, подіями і явищами, відбивається в них і сам є відображенням якихось процесів. Будь-яка подія пов'язана зі змінами в навколишньому середовищі, і для того, щоб дізнатися про подію злочину, необхідно виокремити пов'язані з ним зміни. Лише за слідами, які досліджують у ході розслідування події, можна судити про його зміст. Закріплені у відповідних процесуальних документах відомості про сліди злочину стають джерелами судових доказів і уможливлюють одержання важливої криміналістично-значущої інформації про способи готування, скоєння і приховання злочину [26, c. 88].

Отже, під час виявлення слідів злочину можна зробити висновок про використання підозрюваним певного способу скоєння злочину. І навпаки, знаючи і припускаючи, яким способом скористався злочинець, можна визначити, де і які сліди потрібно шукати для того, щоб викрити винного. Знання існуючих і передбачення можливих способів скоєння злочинів є засадами розробки і вдосконалення технічних засобів і тактичних прийомів, що мають за мету не лише виявлення слідів злочину і встановлення істини в її кримінально-правовому значенні, а і попередження можливостей скоєння злочинів.

2.3 Спосіб скоєння злочину й організація діяльності з розслідування і попередження злочинів

Спосіб скоєння злочину як один з центральних елементів криміналістичної характеристики виконує важливу роль у формуванні фактичної інформації про подію злочину, оскільки через спосіб головним чином і виявляється процес відображення злочинного акту в навколишній обстановці.

Криміналістичними методами одержання необхідної інформації про спосіб злочину є насамперед слідчі дії, проведені в ході розслідування справи; призначення і проведення експертиз, а також використання слідчим інформації, отриманої не процесуальним шляхом [16, c. 16].

Можливості для використання слідчим отриманих даних про спосіб злочину надзвичайно різноманітні і багатогранні. Основними напрямами використання слідчим даних про спосіб злочину є: встановлення і розкриття способу конкретного злочину як однієї з обставин, що підлягають доказуванню і входять у предмет доказування у конкретній кримінальній справі; аналіз змісту способу скоєння злочину для встановлення умислу, злочинних цілей, форми провини, усвідомленої активності злочинців з реалізації злочинних задумів; конструювання вихідної моделі злочинної діяльності, що найхарактерніше для початкового етапу розслідування за наявності мінімуму необхідної слідчому вихідної інформації; висування версій про сам спосіб, коли дані про нього фрагментарні і не характеризують спосіб з достатньою повнотою; висування версій про певних осіб або коло осіб, які вчинили злочин, що розслідується, і організацію пошуку злочинця і його співучасників; організація роботи з нерозкритих злочинів; визначення тактики окремих слідчих дій; планування і проведення окремих оперативно-розшукових заходів; оцінка зібраних доказів у їх сукупності; створення і використання інформаційно-пошукових систем і інформаційних банків даних на основі виявлених і зафіксованих слідів, що свідчать про спосіб скоєння злочину; встановлення за однаковими чи подібними способами скоєння кількох злочинів причетності до них тієї само особи [26, c. 91].

Ефективність діяльності правоохоронних органів з розкриття, розслідування і попередження злочинів багато в чому залежить від ступеня забезпеченості її відповідною, накопиченою і систематизованою криміналістично-значущою інформацією. Такого роду відомості містяться в окремих криміналістичних обліках, що мають важливе інформаційне значення. Виявлення подібності ознак способів вчинених у різний час злочинів дозволяє, по-перше, судити про можливу кримінальну активність тієї само особи, по-друге, з'єднувати кримінальні справи в одне провадження і вести цілеспрямований пошук правопорушника на основі використання в комплексі інформації про кожен конкретний випадок.

Вивчаючи групи однотипних злочинів необхідно: формувати максимально вірогідну інформаційну модель конкретного виду злочину, про який зібрано найбільший обсяг ознак, що його характеризують; вивчити цю модель; порівняти наявні ознаки з обставинами інших подібних злочинів, тобто своєрідно екстраполювати узагальнену модель на індивідуальну модель кожного зі злочинних епізодів, знову виявлених і таких, що досліджуються. Таке екстраполювання дає можливість “передбачати” ще не виявлені факти і зв'язки між ними, забезпечує напрям розслідування, сприяє формуванню у суб'єкта розслідування переконання в тому, що злочини ймовірно вчинено однією особою.

Вирішуючи завдання швидкого і повного розслідування злочинів, викриття і притягнення до кримінальної відповідальності винних, криміналістика розробляє припустимі законом засоби і методи боротьби з організованою злочинністю.

На практиці можливі два варіанти виявлення і розслідування таких злочинів: 1 - кримінальні справи порушуються за результатами реалізації матеріалів оперативної розробки, що містять відомості про діяльність саме організованих злочинних формувань; 2 - кримінальні справи порушуються за фактом скоєння злочинів стосовно конкретних осіб, якщо у слідчого й оперативних працівників немає даних про віднесення цих злочинів до організованої злочинності. У другому випадку винятково важливим є вивчення способу скоєння злочину, результати якого можуть вказати і вивести працівників правоохоронних органів на конкретне організоване злочинне угруповання [16, c. 21].

Способи діяльності організованої злочинності визначаються критерієм її спеціалізації за певними видами незаконної діяльності. Однак, через розвиток організованої злочинності виявляється тенденція до розширення сфер діяльності й одночасно до переходу від спеціалізації до багатопрофільних структур. Тому організована злочинність - це не лише систематична повторюваність способів однорідних злочинів, а й водночас сукупність будь-яких діянь.

Якщо традиційні криміналістичні рекомендації, як правило, будувалися на основі дослідження механізмів розвитку злочинної поведінки, способів скоєння злочинів, типології окремих злочинців, то в боротьбі з організованою злочинністю повинні враховуватися насамперед такі чинники, як дислокація основних позицій, зайнятих особами, що входять у злочинні формування, їх соціальний стан, ділові, економічні, політизовані зв'язки на різних структурних рівнях. Це значною мірою визначатиме і способи скоєння злочинів, ознаки яких свідчитимуть про організований характер злочинності.

Спосіб приховання - це одна з форм протидії, що є системою дій або бездіяльності винної особи чи інших зацікавлених осіб, спрямованих на приховання самої події злочину, його злочинного характеру, участі в ньому злочинця, що здійснюється як під час скоєння злочину, так і після його закінчення [16, c. 93]. У процесі розслідування кримінальних справ слідчий дуже часто зіштовхується з відкритою чи замаскованою протидією встановленню істини різних учасників кримінального судочинства і навіть осіб, які не мають безпосереднього відношення до розслідування. Така протидія може бути вільно обраною чи примусовою, активною чи пасивною, фізичною чи психологічною, спрямованою на приховання або пом'якшення провини.

Протидія розслідуванню, що є видом людської діяльності, також як і спосіб скоєння злочину, детермінована об'єктивними і суб'єктивними чинниками. До об'єктивних чинників належать обстановка скоєння злочину, умови діяльності правоохоронних органів, які здійснюють розкриття і розслідування злочину. Серед суб'єктивних чинників визначальними виступають цілі такої протидії, що переслідує конкретна особа, властивості особистості, знання, вміння, навички, а в деяких випадках і посадове положення суб'єкта протидії.

Прогнозування появи нових і вдосконалення раніше застосовуваних злочинцями способів скоєння злочинів сприяє передбачуваній оцінці і усвідомленню дійсності, розумінню складної динаміки тих або інших процесів злочинної діяльності в майбутньому. Це уможливлює внесення своєчасних змін і в діяльність з розкриття, розслідування і попередження злочинів [16, c. 232].

Завдання організації діяльності з попередження злочинів залежать від того, чи переслідується мета підготовки загально-попереджувальних заходів або вживаються заходи для попередження і припинення конкретного злочинного діяння. У першому випадку ці завдання полягають у вивченні й аналізі розкритих раніше злочинів, способів їх готування, скоєння і приховання, знарядь, засобів злочину і умов, що застосовувалися і сприяли їх вчиненню, а також узагальненні експертної практики для подальшого внесення у відповідні інстанції пропозицій про доцільність вживання заходів [14, c. 227].

Попереджувальна діяльність з використанням даних криміналістичного попередження злочинів на основі вивчення способів їх скоєння, може розрізнятися за такими підставами: метою - попереджувальна діяльність може бути спрямована на виявлення і усунення умов, що сприяли даному злочину, на запобігання аналогічним злочинам, розроблення на основі узагальнення слідчої і експертної практики, проведених експериментів різних прийомів, засобів і методик попередження злочинів, встановлення ролі незлочинних правопорушень або нещасних випадків в прогнозуванні способів скоєння злочинів; формами відображення результатів попереджувальної діяльності; характером прийомів, засобів і методів, що використовуються і належать до криміналістичної техніки, тактики і окремої методики; об'єктами попереджувальної діяльності, якими можуть бути різні фактичні обставини, що мають значення для попередження правопорушень або іншої форми профілактики; належністю до судочинства, обсягом або характером матеріалів, що долучаються; застосованими методами пізнання [25, c. 16].

Таким чином, дані про обставини, що сприяють вчиненню окремих видів злочинів, вивчаються в межах криміналістичного вчення про спосіб скоєння злочину, до якого вони мають безпосереднє відношення. Вони детермінують спосіб скоєння злочину в певному середовищі, виступаючи як об'єктивні умови реалізації злочинного умислу суб'єкта злочину. Облік і аналіз даних про способи скоєння злочинів окремих видів дозволяє прогнозувати появу нових способів, визначати і розробляти криміналістичні засоби, що перешкоджають вчиненню таких злочинів або повністю виключають можливість їх скоєння прогнозованим способом.

3. Кримінально - правова характеристика способів скоєння деяких злочинів

Згідно зі ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватись і розпоряджатися своєю власністю; ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (ч. 4 ст. 41 Конституції). Стаття 13 Конституції України наголошує, що держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання.

Конституційні економічні права та свободи громадян України, їх проголошення і захист мають особливе суспільне значення, оскільки економічна свобода власності є підґрунтям політичної, національної та релігійної свободи. Людина стає особою лише тоді, коли вона є власником.

З урахуванням способу скоєння, а також мотиву і мети всі злочини проти власності розподіляються на три групи:

1. Розкрадання чужого майна (грошей, цінностей). Такими є: крадіжка, грабіж, шахрайство, привласнення, розтрата і розкрадання з використанням посадових повноважень, розбій, вимагання. Ці злочини характеризуються протиправним корисливим заволодінням чужим майном, поєднаним з вилученням цього майна з володіння власника.

2. Спричинення власникові майнової шкоди. Це також корисливі посягання на власність, але вони не мають ознак розкрадання, - спричинення майнової шкоди обманом або зловживанням довір'я , привласнення знайденого або такого, що випадково опинилося у винного, чужого майна. Ці злочини вчинюються також з корисливих мотивів, але вони не поєднані з безпосереднім вилученням чужого майна із володіння власника.

3. Некорисливі посягання на власність. До них належать умисне знищення або пошкодження чужого майна, необережне знищення чужого майна, злочинно недбале ставлення до охорони чужого майна, а також погроза знищення чужого майна.