Правова реальність як предмет філософського осмислення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

УДК 340.12

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук

ПРАВОВА РЕАЛЬНІСТЬ

ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФСЬКОГО ОСМИСЛЕННЯ

Спеціальність 12.00.12 - філософія права

МАКСИМОВ СЕРГІЙ ІВАНОВИЧ

Харків - 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, професор кафедри філософії

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Козюбра Микола Іванович, Конституційний Суд України, суддя;

доктор юридичних наук, професор Рабінович Петро Мойсейович, Львівський національний університет імені Івана Франка, професор кафедри історії та теорії держави і права;

доктор юридичних наук, професор Козловський Антон Антонович, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, завідувач кафедри теорії та історії держави і права

Провідна установа: Національна академія внутрішніх справ України МВС України, м. Київ

Захист відбудеться “_17_” __грудня___ 2002 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64. 086.02 у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77

Автореферат розісланий “_15 ” __листопада___ 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Гончаренко В.Д.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У процесі демократичної трансформації сучасного українського суспільства в ньому відбувається докорінна зміна ролі права, яке поряд з інструментальним значенням набуває рис основного ціннісного орієнтиру, однієї з фундаментальних суспільних засад. Оскільки в сучасному українському суспільстві стійкі стереотипи поваги до права, на жаль, відсутні, потрібне більш фундаментальне обґрунтування ролі права в житті людини і суспільства та відповідне орієнтування політики. Від міри адекватності такого обґрунтування залежить спрямованість і ефективність як реформування суспільства в цілому, так і здійснення правової реформи як складової частини трансформаційних процесів зокрема.

У цій ситуації концептуальні схеми, що орієнтують на дещо спрощене розуміння права як засобу здійснення політичних цілей, є, очевидно, недостатніми. Виникає потреба в нових методологічних підходах, які б дали можливість поглянути на право як на найважливіший елемент людського буття, особливу реальність, що має складну структуру і власну логіку функціонування і розвитку. Особливе значення послідовних теоретичних досліджень, які виходять на філософський рівень, полягає в постійній критиці існуючого і в обґрунтуванні нових тенденцій розвитку. Тому осмислення правової реальності як суперечливої єдності всіх сторін такого явища, як право, є одним з актуальних завдань філософії права.

За радянських часів філософія права не розглядалася як самостійна наукова і навчальна дисципліна, позаяк питання про світоглядно-методологічні основи правознавства було вирішено історичним матеріалізмом з позицій економічного детермінізму, а ідеологічне обґрунтування суспільного ідеалу давав “науковий комунізм”. Оскільки за правом не визнавалося достатньо самостійної ролі в суспільному житті, то й потреби в його філософсько-критичному осмисленні не було. Юриспруденції судилася лише констатація та ілюстрація застосування діалектико-матеріалістичного методу, коментування класової сутності права і головним чином проблем конструювання, систематизації, тлумачення і застосування норм позитивного права.

В умовах подолання ідеологічного диктату і масштабності завдань, які стоять перед суспільством, сучасна вітчизняна юриспруденція дедалі частіше звертається до філософського обґрунтування розв'язання її проблем, що вимагає значної світоглядно-методологічної переорієнтації на основі визнання людини найважливішою соціальною і правовою цінністю.

Таким чином, актуальність філософського осмислення права як особливої реальності людського буття зумовлена, з одного боку, практичними проблемами функціонування права в суспільстві в цілому і трансформації посттоталітарного суспільства зокрема, а з другого - теоретичними проблемами, пов'язаними зі світоглядно-методологічним забезпеченням правознавства на основі філософсько-правових досліджень.

Ступінь наукової розробленості проблеми. Звернення до концеп-ту реальності можна констатувати як одну з тенденцій сучасних досліджень методологічного рівня. Серед зарубіжних філософів і соціологів до нього виявляють інтерес передусім представники феноменологічної соціології (П. Бергер, Т. Лукман, П. Бурдьє) і феноменологічної герменевтики (П. Рікер). У літературі радянського і пострадянського періодів спостерігаємо звернення до різних аспектів проблеми реальності: культурної (Є.К. Бистрицький, В.П. Іванов, В.П. Козловський), соціальної (Р.А. Смирнова), історичної (М.М. Єсипчук, А.І. Ракітов), психологічної (В.П. Зінченко), фізичної (О.І. Панченко), художньої (В.І. Мазепа), етичної (В.А. Малахов), рольової (Н.С. Корабльова), правової (Б.О. Галкін) та ін.

Слід звернути увагу на те, що онтологічна проблема реальності права як предмет філософського осмислення виходить на перший план тоді, коли виникає потреба в обґрунтуванні більш широкого методоло-гічного бачення права. Так, на початку ХХ століття проблема визначення реальності правового світу в контексті обґрунтування методологічного плюралізму привернула увагу видатних представників дореволюційної філософії права (М.М. Алексєєва, І.О. Ільїна, Б.О. Кістяківського, Л.І. Петражицького, Є.В. Спекторського, О.С. Ященка). У 70-і роки проблема правової реальності обговорювалася в специфічній для радянського правознавства формі дискусії про співвідношення об'єктивного і суб'єктивного в праві в контексті усвідомлення необхідності переходу від “вузьконормативного” до широкого розуміння права, в якій взяли участь відомі юристи - С.С. Алексєєв, М.В. Вітрук, Д.А. Керімов, М.І. Матузов, П.Є. Недбайло, П.М. Рабінович, О.Ф. Черданцев, М.Д. Шаргородський та ін. Нарешті, в пострадянській філософсько-правовій літературі помітна тенденція обговорення проблеми правової реальності як реакція на необхідність подолання однобічності марксистського праворозуміння і обґрунтування природно-правового та інтегрального праворозуміння. Поняття правової реальності все частіше використовується в роботах філософів і юристів (І.П. Малинової, В.А. Бачиніна, Г.І. Іконнікової, В.П. Ляшенка, Л.В. Полякова, І.Л. Честнова, В.В. Шкоди та ін.). Однак у них не завжди повною мірою усвідомлюється необхідність формулювання цілісної концепції правової реальності.

Окремі аспекти проблеми правової реальності були висвітлені в радянській і пострадянській філософській та юридичній літературі. Серед них, зокрема:

- філософське осмислення ціннісно-нормативної реальності (Т.О. Алексєєва, В.С. Бакіров, Є.К. Бистрицький, Н.А. Бусова, О.Г. Дроб-ницький, А.М. Єрмоленко, О.М. Кривуля, В.О. Лобовиков, А.М. Лой, О.Ф. Плахотний, М.В. Попович, С.В. Пролєєв, Л.А. Ситниченко, Е.Ю. Соловйов, В.В. Шкода та ін.);

- проблематика і методологічний арсенал сучасної західної філософії права (О.В. Гарник, І.М. Грязін, В.П. Желтова, В.І. Кузнецов, Д.І. Лу-ковська, В.Д. Титов, В.О. Туманов, М.Г. Тур, В.О. Четвернін та ін.);

- світоглядні і методологічні особливості філософсько-правових досліджень в Росії (В.Г. Графський, В.Д. Зорькін, І.А. Ісаєв, Е.В. Кузнецов, Л.В. Поляков та ін.), а також розвиток правових ідей в Україні (Т.Г. Андрусяк, О.Л. Копиленко, О.Ф. Скакун, В.Г. Сокуренко та ін.), включаючи і філософсько-правові ( Л.П. Депенчук, О.М. Литвинов, С.С. Сливка, М.Л. Ткачук та ін.);

- методологія пізнання права (О.О. Бандура, В.М. Баранов, Є.В. Бурлай, Д.А. Керімов, А.А. Козловський, М.І. Козюбра, Л.В. Петрова, П.М. Рабінович та ін.);

- праворозуміння (С.С. Алексєєв, А.М. Колодій, Р.З. Лівшиц, Г.В. Мальцев, В.С. Нерсесянц, М.В. Цвік, В.О Четвернін, Л.С. Явич та ін.);

- антропологічні проблеми права (В.А. Бачинін, А.П. Заєць, О.І. Ковлер, Л.В. Кондратюк та ін.);

- правосвідомість і правовий менталітет (Р.С. Байніязов, М.І. Козюбра, М.В. Костицький, Л.С. Мамут, І.Д. Невважай, В.О. Чефранов та ін.);

- ціннісні аспекти права (О.А. Лукашова, П.М. Рабінович, В.С. Нерсесянц, В.М. Шаповал);

- правомірна поведінка (В.В. Оксамитний) і правова культура (О.В. Петришин, О.П. Семітко);

- трансформаційні процеси в посттоталітарних суспільствах (О.Г. Данильян, В.М. Селіванов) та інші аспекти, які певною мірою створюють підґрунтя для відповідних узагальнень.

Глибинно-сутнісне осмислення права помітне в деяких концепціях філософсько-юридичного рівня - інституціональній (С.С. Алексєєв), лібертарній (В.С. Нерсесянц), комунікативній (А.В. Поляков) і суто філософського рівня - трансцендентально-феноменологічній (Е.Ю. Соловйов). Але безпосередньо на понятті правової реальності увага в цих концепціях не акцентується.

Отже, проблему правової реальності, попри все її значення, поки не виокремлено як самостійний предмет філософського осмислення; недостатньо також освітлено суб'єктно-антропологічні і ментально-ціннісні основи права, можливості використання методологічного по- тенціалу західної філософії права в контексті вітчизняної культури, а головне - не сформований в основних його рисах єдиний філософсько-правовий дискурс, у межах якого філософи і юристи знаходили б спільні позиції для взаєморозуміння.

Таким чином, можна констатувати наявність нагальної потреби і можливості формулювання цілісної концепції правової реальності з точки зору онтологічного підходу до права, що репрезентує його як особливий вимір людського буття, і відсутність у вітчизняній науці спеціального дослідження цієї проблеми.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям роботи виконаний відповідно до планів наукових досліджень Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого в межах цільової комплексної програми “Соціально-філософські і філософсько-правові проблеми розвитку суспільства” (державний реєстраційний номер 0186.0.070870), а також він пов'язаний з науково-дослідними роботами “Проблеми фундаменталізації юридичної освіти в Україні” (державний обліковий номер 0202U002372) і “Проблеми права і влади в суспільствах, що трансформуються: міждисциплінарний аналіз” (державний реєстраційний номер 0102U00427).

Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає в тому, щоб на основі аналізу феномена права в єдності світоглядно-методологічного, соціокультурного, концептуально-змістовного аспектів сформулювати і обґрунтувати з онтологічно-антропологічних позицій філософсько-правовову концепцію правової реальності, яка могла б служити методологічною основою для дослідження правових проблем в умовах посттоталітарних трансформацій.

Відповідно до поставленої мети передбачається вирішення таких завдань:

- виявлення суті філософського осмислення права на основі аналізу предметної специфіки і особливого дисциплінарного статусу філософії права;

- розкриття змісту і методологічного значення поняття “правова реальність”;

- експлікація універсального змісту методології філософського осмислення права шляхом аналізу основних методологічних парадигм праворозуміння, їх зв'язку з відповідними типами філософського світогляду і евристичних можливостей в інтерпретації феномена права;

- аналіз співвідношення універсально-цивілізаційного і культурно-специфічного у вітчизняній правовій традиції;

- виявлення світоглядно-методологічного потенціалу дореволюційної української і російської філософії права для розв'язання сучасних філософсько-правових проблем;

- розкриття онтологічної природи і структури правової реальності;

- уточнення предмета і методологічних засад правової антропології як розділу філософії права, інтерпретація антропологічного обґрунтування права в цілому і прав людини зокрема;

- розкриття антропологічних основ правосуб'єктності через уточнення значення поняття “правова людина”;

- здійснення феноменологічного аналізу правосвідомості шляхом виявлення основних правових смислів;

- виявлення специфічної природи правових цінностей, а також природи справедливості як основної правової цінності в її концептуально-універсальних і прикладних аспектах;

- обґрунтування ідеї правового суспільства як ствердження “належної” правової реальності та ідеалу (регулятивної ідеї) в умовах суперечливої соціальної практики.

Об'єктом дослідження є право як складний багатогранний феномен та його функціонування в суспільстві, що трансформується.

Предметом дослідження є правова реальність у єдності її універсально-граничних вимірів: світоглядно-методологічного, соціокультурного, онтологічного, антропологічного, аксіологічного.

Методи дослідження. Дисертація належить до філософсько-методологічних досліджень права. В ній надається пріоритет екзистенційно-антропологічному підходу, що здійснюється в межах позиції інтерсуб'єктивності при врахуванні самостійного значення і доповнювальності інших підходів.

У ході дослідження застосовувалися:

- порівняльно-критичній аналіз різних концептуалізацій правової реальності в історико-філософському просторі;

- екзистенціально-феноменологічний підхід при розкритті смислу права і обґрунтуванні прав людини;

- герменевтичний метод при виявленні особливостей національної культурно-правової традиції;

- діалектичний метод у формі аналізу категоріальних переходів належне - суще, сутність існування, абстрактне - конкретне, принципу суперечності при аналізі різних сторін правової реальності і принципу доповнювальності як способу розв'язання цих суперечностей;

- феноменологічний метод при аналізі структури правової реальності і смислової структури правосвідомості;

- метод розумового моделювання при формулюванні теоретичної конструкції правового суспільства.

У дослідженні значною мірою використовувався методологічний потенціал праць західних філософів права: П. Амселека, Дж. Бермана, Р. Дворкіна, А. Кауфмана, В. Луйжпена, В. Майхофера, М. Мюллера, Н. Рулана, Е. Фехнера, Дж. Фінніса, Л. Фуллера, В. Хамріка, Х. Харта, Р. Циппеліуса та ін., а також праць філософів, які активно звертаються до рефлексії права: К.-О. Апеля, Г. Арендт, П. Рікера, Р. Рорті, Дж. Роулза, Ю. Габермаса, О. Гьоффе та ін.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що в ньому вперше здійснено комплексне філософсько-міждисциплінарне осмислення феномена права крізь призму категорії “правова реальність”, що дозволяє подати право як особливий світ і спосіб людського буття. На основі аналізу переваг і недоліків різних способів осмислення права і соціокультурного контексту їх застосування запропонована комплементарна концепція правової реальності в єдності онтологічного, антропологічного і аксіологічного аспектів, що орієнтується на розкриття гуманістичного смислу права. Завдяки застосуванню методологічної позиції інтерсуб'єктивності бачення права скоректовано внутрішньою перспективою учасника правових процесів.

Новизна наукових результатів міститься у таких положеннях:

- подано нову інтерпретацію суті філософського осмислення права як процесу виявлення гуманістичного смислу і глибинних основ права: світоглядно-методологічних, соціокультурних, онтологічних, антропологічних, аксіологічних;

- набуло подальшого розвитку обґрунтування положення про статус філософії права як єдиної комплексної наукової і навчальної дисципліни, що синтезує досягнення філософії і правознавства в дослідженні правової реальності;

- вперше здійснена категоризація поняття “правова реальність” як відносно автономного світу права, багаторівневої системи правових феноменів з власною логікою, яка є виявом одного із аспектів людського буття;

- вперше запропоновано класифікаційну характеристику основних способів осмислення права (позитивізм, об'єктивізм, суб'єктивізм, інтерсуб'єктивність) залежно від акценту на тому чи іншому аспекті багатогранної правової реальності; на основі інтерпретації цих методологічних підходів до розуміння права як альтернативних і водночас взаємодоповнювальних розкрито позитивні і негативні сторони кожного з цих напрямів, що дозволило охарактеризувати особливості правового позитивізму як редукціоністської, “мінімалістичної” концепції права; філософсько-правової позиції марксизму - як позиції соціологічного об'єктивізму; суб'єктивізму - як оптимальної позиції для постулювання безумовної цінності прав людини; екзистенціально-феноменологічної концепції права - як антропологічної версії інтер суб'єктивного способу осмислення правової реальності, яка має переваги в обґрунтуванні права в перехідному стані суспільства;

- сформульовано положення про специфічний для української і російської культурно-правової традиції спосіб виправдання права через екзистенційний мотив творчої самореалізації особистості як оптимальну форму поєднання універсально-цивілізаційного і культурно-специфічного в сприйнятті права; виявлено його обумовленість особливостями національних характерів і філософського світогляду, основна тенденція якого має своїм джерелом релігійно-романтичну “філософію серця”;

- акцентовано увагу на домінуючій ролі релігійно-антропологічних (екзистенціальних) і феноменологічних методів обґрунтування правових ідеалів в дореволюційній вітчизняній філософії права; показано соціокультурну обумовленість характерної для неї тенденції визнання права на гідне існування провідною світоглядною установкою на забезпечення рівних умов для творчої самореалізації особистості;

- здійснена нова інтерпретація онтологічної природи права як особливої реальності міжсуб'єктних взаємодій і світу належності;

- вперше запропоновано структурну модель правової реальності у двох аспектах: статичному - як суперечливої єдності смислового і предметно-інституціонального моментів (природного і позитивного права), і динамічному - як послідовного руху від ідеальних форм (ідея права) до знакових (правові норми і закони) і до конкретних взаємодій між суб'єктами (правове життя), що дозволило сформулювати положення про правосуддя як вищий, конкретний рівень буття права, форму підвищення правової культури всіх суб'єктів права і об'єднання всіх гілок влади навколо завдання утвердження права;

- набуло подальшого розвитку розкриття евристичних можливостей правової антропології як фундаментального розділу філософії права, що займається дослідженням гуманістичних основ права і обґрунтування пріоритетності позиції інтерсуб'єктивності перед іншими методологічними підходами до аналізу права в межах правової антропології;

- подано нову інтерпретацію положенню про правову людину як суб'єкта права (особистість), що є носієм здатності визнання, виходячи з якої запропоновано філософсько-антропологічне розуміння права як способу людської взаємодії (співіснування), можливого завдяки здатності людини бути автономним суб'єктом, який визнає таким самим суб'єктом будь-яку іншу людину;

- на основі феноменологічного аналізу правосвідомості вперше дається його трактування як субстанціонального вираження смислового аспекту правової реальності, зміст якого становить система особливих ментальних станів - правових смислів, що служать основою правового етосу; зроблено спробу систематизації правових смислів як різних рівнів диференціації основоположної установки правосвідомості - визнання автономії особистості;

- запропоновано нове тлумачення справедливості та ефективності як критеріїв оцінки правових інститутів, що співвідносяться як кінцева мета їх діяльності і засіб її реалізації, та дано філософське обґрунтування принципу пріоритету міжнародного права над національним правом через визнання домінування універсального аспекту справедливості над партикулярним аспектом;

- вперше запропоновано і обґрунтовано концепцію правового суспільства в єдності інституціональних і неінституціональних аспектів як ідеалу (регулятивної ідеї) в умовах посттоталітарних трансформацій.

Практичне значення дослідження. Отримані результати аргументують цілісне уявлення про правову реальність, що уможливлює значне збагачення змісту і методологічних підстав філософсько-правового дискурсу в Україні з урахуванням як світового досвіду, так і власної культурної традиції стосовно аналізу актуальних проблем перехідних суспільств. Основні результати і висновки можуть бути методологічною основою для правових досліджень в умовах реформування правової системи, ініціювати обговорення філософських проблем права в межах як юриспруденції, так і філософії. Положення і результати роботи мають використовуватися в експертно-аналітичній роботі як теоретичний матеріал при критичній оцінці та обґрунтуванні концепції правової реформи і аналізу процесу її здійснення; при підготовці підручників і навчальних посібників з філософії права, у викладанні курсу філософії права, а також при викладі окремих тем курсів теорії держави і права та історій вчень про державу і право.

Апробація результатів дослідження. Результати і висновки дослідження доповідалися на засіданнях кафедри філософії і міжкафедральному семінарі Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, на наукових семінарах Харківського юридичного товариства (1994-2000) і Харківського міського товариства “Філософська освіта” (1999-2002).

Основні положення та результати дослідження повідомлялися і обговорювалися на міжнародних школах, семінарах і колоквіумах: Міжнародній школі-семінарі "Трансформація філософської освіти в Україні" (Алушта, 1995), Російсько-українському колоквіумі з філософії права (Москва, 1995), Літньому Університеті Центрально-Європейського Університету в межах курсу “Юридична теорія і перехідні процеси у Східній Європі” (Будапешт, 1997), Міжнародній літній філософській школі “Політична філософія сучасності” (Київ, 1998), Міжнародній літній філософській школі “Філософія права для відкритого суспільства”, де дисертантом був прочитаний курс “Природа права: дебати в англо-американській філософії права” (Київ, 1999), Міжнародному семінарі “Кантівське обґрунтування практичної філософії і сучасність” (Київ, 2000); а також на багатьох конференціях, серед яких - міжнародні: Міжнародна науково-теоретична конференція “Культура та етноетика” (Київ, 1994), Міжнародна науково-практична конференція “Девіантна поведінка неповнолітніх і молоді: можливості впливу” (Харків, 1994), Всеросійська науково-практична конференція “Російська правова система і міжнародне право: сучасні проблеми взаємодії” (Нижній Новгород, 1995), III Харківські міжнародні Сковородинівські читання “Філософія: класика і сучасність” (Харків, 1996), Міжнародна конференція "Толерантність як культурна універсалія" (Харків, 1996), Міжнародна науково-теоретична конференція “Проблеми методології сучасного правознавства” (Київ, 1996), ІV Харківські міжнародні Сковородинівські читання “Культура у філософії ХХ століття” (Харків, 1997), VІ Харківські міжнародні Сковородинівські читання “Ідея справедливості на схилі ХХ століття” (Харків, 1999), VII Харківські міжнародні Сковородинівські читання “Практична філософія та правовий порядок” (Харків, 2000), Міжнародна науково-практична конференція “50 років Конвенції про захист прав людини та основних свобод і проблеми формування правової держави в Україні” (Харків, 2000), Міжнародна наукова конференція пам'яті П.І. Новгородцева “Ідея правової держави: історія і сучасність” (Луганськ, 2000), Міжнародна науково-теоретична конференція “Філософія Джона Локка і сучасність” (Дніпропетровськ, 2001), VIII Харківські міжнародні Сковородинівські читання “Обрії комунікації та інтерпретації” ( Харків, 2001);

всеукраїнські: Республіканська науково-практична конференція “Соціальні та правові проблеми діяльності вищої школи в умовах оновлення (Харків, 1991), Науково-практична конференція “Людина і політика” (Харків, 1993), Науково-практична конференція “Українознавство та гуманізація освіти” (Дніпропетровськ, 1993), Республіканська науково-практична конференція “Правова держава Україна: проблеми, перспективи розвитку” (Харків, 1995), Науково-практична конференція “Державно-правова реформа в Україні” (Київ, 1997), Наукова конференція “Конституція України -- основа модернізації держави та суспільства” (Харків, 2001);

регіональні: Конференція молодих вчених “Правове регулювання державного будівництва в Україні і проблеми удосконалення законодавства” (Харків, 1992), Харківські Сковородинівські читання, присвячені 270-річчю з дня народження Григорія Савича Сковороди (Харків, 1992), II Харківські Сковородинівські читання “Національна філософія: сучасне, минуле і перспективи” (Харків, 1993); Науково-практичні конференції викладачів Української державної юридичної академії (Харків, 1993, 1994), Конференція молодих вчених “Законодавство України: стан, проблеми, перспективи” (Харків, 1994), Меморіальні читання, присвячені 60-річчю О.Ф. Плахотного “Проблема відповідальності на зламі ХХ і ХХI століть” (Харків, 1996), Харківські політологічні читання (Харків, 1993, 1996, 2001), Наукова конференція “Економічне, політико-правове і духовне життя в Україні та розвиток особистості” (Харків, 2001).

За матеріалами досліджень дисертанта читаються курси філософії права для студентів (1995-2002) та аспірантів і здобувачів (2000-2002) Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Дисертаційні матеріали використовувалися при підготовці програми і планів семінарських занять за курсом “Філософія права”, розробці концепції і структури навчального посібника “Філософія права”, були інформаційним джерелом при написанні розділів цього посібника викладачами кафедри філософії НЮАУ, а також при підготовці дисертантом розділів 2 “Методологія філософії права” і 6 “Правова антропологія: гуманістична природа права” цього посібника.

Публікації. Результати дослідження опубліковані в монографії (16,3 авт. арк.), 21 статті у фахових виданнях з юридичних наук, 14 статтях у фахових виданнях з філософських наук та в інших виданнях, 26 тезах доповідей і виступів на конференціях.

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається з вступу, п'яти розділів, висновків і списку використаної літератури, який налічує 384 позиції. Обсяг роботи - 406 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі дається загальна характеристика роботи, обґрунтовується актуальність теми дослідження і характеризується стан її розробки, визначається об'єкт, предмет, мета і завдання дослідження, його методологічні основи, розкривається наукова новизна, підкреслюється практична значущість роботи; вказуються дані про апробацію результатів дослідження і публікації.

Перший розділ дисертації “Способи осмислення правової реальності” присвячений обґрунтуванню вибору методології осмислення правової реальності шляхом критично-порівняльного аналізу основних способів такого осмислення, або парадигм праворозуміння.

У першому підрозділі “Філософське осмислення права” закладаються концептуальні основи дослідження, розкривається зміст ключових понять. Філософське осмислення права розкривається як узагальнене вираження завдання філософії права - комплексної теоретичної дисципліни, що синтезує досягнення філософії і правознавства в дослідженні феномена права, або правової реальності, яка, досліджуючи право методом рефлексії, прагне до виявлення його граничних основ. Автор відкидає уявлення про філософію права як про виключно філософську або виключно юридичну наукову і навчальну дисципліну і наполягає на визнанні її подвійного статусу як необхідного елемента філософського і юридичного знання. Основним її питанням є фундаментальне питання всієї юриспруденції: “Що таке право?”, рішення якого здійснюється через низку пізнавально-практичних завдань: нормативного, в межах якого вирішується питання про надпозитивний смисл права (критерії справедливості) і його обгрунтування, тобто право розглядається у співвідношенні з мораллю; легітимаційного, що передбачає розв'язання питання про нормативну силу (силу, що зобов'язує) права, тобто про співвідношення права і влади, і аналітичного, яке передбачає аналіз нормативної природи і значення позитивного права. Здійснюючи рішення окреслених завдань, філософія права виконує методологічну і світоглядну функції щодо правової науки і юридичної практики.

У цьому ж підрозділі дається аналіз літератури з проблеми правової реальності, на основі якого робиться висновок про те, що правова реальність є категорією для позначення особливого відносно автономного світу права, багаторівневої системи правових феноменів, логіку яких слід враховувати в процесі перетворювальної діяльності людини. Евристична цінність правової реальності як категорії філософії права полягає в тому, що вона дозволяє акцентувати увагу не стільки на інституціональній, скільки на смисловій стороні права, не на надособистісних механізмах дії права, а на людині як суб'єкті права.

Залежно від того, що розглядається як власне реальність права, джерело правових смислів, виокремлюються відповідні типи філософсько-правової рефлексії, або способи осмислення права: а) правовий позитивізм; б) правовий об'єктивізм; в) правовий суб'єктивізм; г) правова інтерсуб'єктивність, які є відображенням різних “зрізів”, сторін правової реальності, їх суперечливої взаємодії. Спираючись на власні пізнавальні можливості і відповідний образ правової реальності, кожна з цих методологічних парадигм пропонує певний спосіб обґрунтування права, що має свої переваги і недоліки.

У другому підрозділі “Правовий позитивізм як редукція до юридичної реальності” дається аналіз правового позитивізму як такого способу осмислення права, що робить акцент на моменті штучності, раціональності, формальної логічності права. Відмовляючись від пошуку граничних основ права, перспективи справедливості, він зосереджується на емпіричних виявах права (фактах), подаючи його як сукупність норм і інститутів. Цей підхід є теоретичним обґрунтуванням догматичного методу юриспруденції, характерного для галузевих юридичних дисциплін, що орієнтуються на практику. Орієнтація на практику і стимулювання законослухняної поведінки робить його привабливим. Однак акцентування уваги лише на правовій формі і неуважність до соціальних умов і суб'єкта робить його вразливим для критики. В межах позитивізму не ставиться питання про позаюридичні основи права і таким чином абсолютизується роль держави щодо права.

Основні етапи розвитку позитивістського праворозуміння представлені іменами Дж. Остіна, Г. Кельзена, Х. Харта. Дається докладний аналіз концепції Х. Харта на основі виділення ряду опозицій, що розкривають природу права: а) внутрішня і зовнішня точка зору; б) первинні і вторинні правила; в) рефлексивна і нерефлексивна позиція відносно правил; г) лінгвістична визначеність і невизначеність; д) формальна і змістова справедливість; е) мінімум і максимум в праві. Цей аналіз дозволив зробити висновок про правовий позитивізм як про “мінімалістичну концепцію права”, яка прагне обмежити завдання права забезпеченням виживання та безпеки людей і розрізнює питання “що є право?”, “яким воно повинно бути?” і “чи повинні ми йому підкорятися?”, на протилежність концепції природного права, що є “максималістичною концепцією”, тобто включає в зміст права моральні аспекти і орієнтується на цінності свободи і гідного життя.

У третьому підрозділі “Правовий об'єктивізм (соціоцентристський підхід до права)” зазначається, що момент об'єктивної, і передусім - соціальної обумовленості права, подання його як частини реальності, що не залежить від людини, відображений у соціально-об'єктивістських концепціях права. Тут робиться акцент на зв'язку права з життям, яке слід розуміти як сукупність фактичних соціальних відносин. Саме в цих відносинах вбачаються граничні основи права, тобто сутність права за типом причинної залежності висновується з тих суспільних відносин, що перебувають поза ним, - економічних, соціальних, політичних. Особливий інтерес до цього способу осмислення права обумовлений тим, що його найтиповішою формою є марксизм, відповідно до соціоцентристської позиції якого право виводиться з наявних соціально-економічних відносин власності, які визначають соціально-політичні відносини між класами і, відповідно, класову сутність держави і права. У модифікованому вигляді соціально-об'єктивістський підхід зберігає свій вплив у пострадянському правознавстві. Привабливість цього підходу пояснюється можливістю враховувати існуючі умови у формуванні правопорядку. Водночас слід мати на увазі, що внаслідок тенденції розчинення суб'єкта (особистості) в суспільних відносинах даний підхід не може розкрити власної специфіки права і не дає критерію для оцінки справедливості правопорядку (необхідне не обов'язково є належним), не в змозі задовільно обґрунтувати нормативну силу права. Проте він не може бути повністю відкинутий, оскільки право завжди залишатиметься соціальним явищем, а отже, соціологічний підхід до права зберігатиме своє значення.

У четвертому підрозділі “Класичні концепції природного права: переваги суб'єктивізму” акцентується увага на тому, що в класичних теоріях природного права, які являють собою філософсько-етичний підхід до права, наголошується на ціннісно-ідеальній реальності права. В цих концепціях виражається непереборне прагнення людини до ідеалу справедливості. Вони “вихоплюють” такий аспект правової реальності, який не може бути доступним юридичному і соціологічному пізнанню права. Власна суть права, його найглибше джерело вбачається в ідеї права, що являє собою систему апріорних принципів справедливості, які виступають основою і критичною інстанцією для діючого позитивного права. Залежно від розуміння природи надпозитивної інстанції виокремлюються різні види концепцій природного права: а) космологічні (Платон, Арістотель, Ф. Аквінський), раціоналістичні (С. Пуфендорф, Х. Вольф, Р. Штаммлер), антропологічні (Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо); б) старе природне право (обґрунтування вічності існуючого державно-правового порядку) і нове природне право (обґрунтування державно-правового ідеалу, заснованого на правах людини); в) натуралістичні концепції, в яких природне право трактувалося як таке, що існує до позитивного права подібно до закону природи (Дж. Локк), деон-тологічні - в яких природне право трактувалося як таке, що існує над позитивним правом як моральний ідеал (І. Кант) і логоцентричні - в яких природне право трактувалося як таке, що існує в самому позитивному праві як його розумне ядро (Г. Гегель).

Способом обґрунтування природного права, адекватним його гуманістичному смислу, є суб'єктивізм, суть якого полягає в пошуках граничних основ права в ідеї права, що відкривається у свідомості суб'єкта. Найрозвиненішою формою природно-правового підходу в його критично-субъективістській інтерпретації є вчення Канта про автономного морального суб'єкта, який має здатність до самообмеження на основі співвіднесення своїх уявлень про права і обов'язки з уявленнями людства в цілому. Цей підхід вимагає постулювання єдиних для всіх прав людини, що обмежують законодавче свавілля держави. У такий спосіб визначається критерій справедливості і обґрунтовується нормативний характер права, похідний від ідеї права. Проте в межах цього підходу важко враховувати існуючі суспільні умови.

П'ятий підрозділ “Некласичні концепції природного права: парадигма інтерсуб'єктивності” присвячений аналізу світоглядно-методологічних основ сучасних концепцій природного права.

Зазначається, що в культурно-історичних умовах ХХ століття виникає потреба в нових інтерпретаціях смислової сторони права і нових способах його обґрунтування. Тенденція подальшої гуманізації та персоналізації права знаходить вираження в інтерсуб'єктивності як принципі обґрунтування права. Пошуки його граничних основ відбуваються в реальності взаємодії суб'єктів як основ антропологічних і комунікативних. При цьому, не заперечуючи самостійної цінності підходів, заснованих на класичній раціоналістичній моделі права, певною мірою вдається подолати однобічність кожного з них шляхом відмови від зіставлення природного і позитивного права, ідеї права і об'єктивних умов її реалізації. Це є точкою зору на право “зсередини” як на спосіб людського буття, заснований на співіснуванні з іншими. Вона є продовженням лінії природного права в сучасних культурно-історичних умовах.

Основні форми інтерсуб'єктивного трактування природи права становлять: правовий екзистенціалізм, або екзистенціальна феноменологія (М. Мюллер, Е. Фехнер, В. Майхофер), правова герменевтика (А. Кауфман, П. Рікер) і комунікативно-дискурсивна філософія права (К.-О. Апель, Ю. Габермас). Як показав досвід післявоєнних трансформацій у Західній Європі, найбільші можливості обґрунтування права в умовах докорінного реформування правової системи мають екзистенціально-феноменологічні концепції права, які являють собою варіант правової антропології. Обґрунтування права в межах цієї концепції здійснюється шляхом апеляції до справедливості як форми людського співіснування, критерій якої вбачається в екзистенції як вільній самореалізації людини, що вимагає справжнього права. Нормативна сила права ви- знається такою мірою, якою в ньому втілена справедливість, що виражає мінімальні вимоги любові людини до іншої людини як визнання її прав. Значення ж позитивного права вбачається в захисті справжнього людського співіснування, яке неможливе без взаємного визнання суб'єктивності іншого. Момент міжсуб'єктної взаємодії зберігається як основа в герменевтичних і комунікативно-дискурсивних підходах до права, які обґрунтовують адекватну інтерпретацію функціонування права в умовах розвинутої демократії та зіткнення цінностей різних культур у сучасному світі.

Слід підкреслити, що осмисленню права в парадигмі інтерсуб'єктивності, що прагне подолати обмеженість інших моделей праворозуміння і їхню ізольованість одна від одної, властиві не тільки переваги, але і недоліки, певна обмеженість. Так, йдучи від “договірних” концепцій права, за основний елемент правової реальності інтерсуб'єктивний підхід бере правовідносини. Однак правова особа (суб'єкт) з правовідносин безпосередньо не викристалізовується. Якщо не постулюються права людини, тобто ідея права, то всі правовідносини будуть фрагментарними. Тож в осмисленні правової реальності, залежно від теоретичного і практичного завдання, кожний з підходів може бути застосований відповідно до принципу доповнювальності при одночасному визнанні пріоритетності позиції інтерсуб'єктивності, яка виражає особливості сучасної філософсько-правової рефлексії і зберігає гуманістичне значення природно-правового мислення.

Другий розділ “Осмислення права в соціокультурному контексті” присвячений розкриттю соціокультурних передумов концепції правової реальності. На основі виявлення домінуючої установки правосвідомості аналізується досвід поєднання універсальних правових цінностей з цінностями національної культури у творчості провідних представників дореволюційної української і російської філософсько-правової думки і його вплив на вибір методологічних пріоритетів у сучасному правопізнанні.

У першому підрозділі “Універсально-цивілізаційне і культурно-специфічне в осмисленні права” звертається увага на особливу значущість у процесі демократичного реформування правової системи знаходження оптимального співвідношення універсально-цивілізацій-них і культурно-специфічних моментів у правосвідомості, оскільки правова система, що реформується, повинна, з одного боку, засновуватися на універсальних правових принципах, а з другого - орієнтуватися на певну культурно-правову традицію. Відкидаючи крайнощі надмірної універсалізації і партикуляризації ідеї права, розв'язання проблеми автор вбачає в одночасному визнанні ідеї права універсальною ціннісною основою сучасної цивілізації і специфічних для кожної культури способів її виправдання, які детермінуються особливостями національного характеру і національного світогляду.

Близькість національних культур і, відповідно, правових традицій, а також спільність сучасних трансформаційних завдань зумовлюють можливість і необхідність паралельного аналізу українського і російського національних характерів і виявлення міри їх сумісності з універсальною ідеєю права. Робиться висновок про те, що відмінні риси як російського національного характеру (етичний максималізм, прагнення до абсолютного втілення ідеалу, недовіра до формального аспекту культури), так і українського (емоціоналізм, індивідуалізм і прагнення до свободи, рухливість), хоч і створюють певні ускладнення в процесі формування національної правосвідомості, однак не є непереборною перешкодою для визнання і виправдання універсального змісту ідеї права. Вони зумовлюють специфічний мотив виправдання права - екзистенційний мотив творчої самореалізації особистості. Формування цього ідеалу пов'язане також із загальною світоглядною гуманістичною тенденцією, що бере свій початок у релігійно-романтичній “філософії серця”.

У другому підрозділі “Світоглядно-методологічні основи української філософії права” аналізуються філософсько-правові ідеї українських мислителів, що дозволяють реконструювати ідеальну модель правосвідомості українського народу в єдності загальнолюдських і специфічно національних рис. При цьому відмічається багатоплановість вияву екзистенційно-романтичної лінії виправдання права в українській філософії права. У символічно-онтологічній концепції права Г.С. Сковороди ця тенденція знаходить свій вияв в ідеї “сродності”, що виражає справедливу міру реалізації людських здібностей, а також в акценті на внутрішній духовній сутності права та ідеї тотожності смислу юридичних законів вимогам біблійних заповідей, які, у свою чергу, як феномени символічного світу, потребують герменевтичної інтерпретації; у творчості Т.Г. Шевченка вона виявляється в пошуках духу “праведного закону”, що гарантує вільний розвиток особистості; в антропологічно зорієнтованій морально-правовій філософії П.Д. Юркевича - в ідеї внутрішньої основи моральних і правових норм, у вимозі співвіднесення нормативних розпоряджень з природою “живої” людини, у відстоюванні ідеї гідності людини і запереченні поглинання інтересів індивідуума інтересами тієї чи іншої соціальної спільноти; у політичних творах М.П. Драгоманова - в ідеї суспільства як асоціації гармонійних особистостей, організованого на засадах федералізму, а також в ідеї невід'ємних прав людини.

Особлива увага приділена аналізу ідей Б.О. Кістяківського - найпомітнішої постаті в українській філософії права. Характерні для української культурно-правової традиції мотиви знаходять у нього вираження у сфері методології права - в обґрунтуванні і реалізації принципу методологічного плюралізму, що забезпечує визнання різних способів праворозуміння як взаємодоповнюючих, і формулюванні ідеї синтезу різних концепцій на основі соціокультурного підходу; у вченні про соціальну правову державу - в обґрунтуванні і юридичній розробці права на гідне існування як вимоги рівних можливостей для реалізації здібностей всіх; у вченні про правосвідомість - у висновку про своєрідне заломлення у свідомості кожного народу правових ідей, а також у пропозиції ідеалу правової особистості, котра вільна і соціально дисциплінована правом, як антитези вітчизняному правовому нігілізму. Внаслідок особливої культурної обумовленості ці ідеї продовжують перебувати в центрі сучасного вітчизняного філософсько-правового дискурсу.

У третьому підрозділі “Світоглядно-методологічний потенціал російської філософії права кінця ХІХ - початку ХХ століть” досліджується гуманістична тенденція в дореволюційній російській філософії права, в межах якої зроблена спроба оптимального поєднання універсальних і національних моментів в розумінні ідеї права.

Ціннісно-світоглядний зміст цієї тенденції розкривається через низку ознак філософсько-правового дискурсу, зумовлених соціокультурною ситуацією кінця ХІХ - початку ХХ століть: визнання права на індивідуальну своєрідність і права на рівність можливостей для особистісної самореалізації, відродження природного права, прагнення до подолання правового нігілізму, осмислення права в релігійно-етичному контексті, відмова від утопії повного здійснення соціального ідеалу, інтерпретація принципу любові (серця) як духовної основи правового життя, що інтегрально виражаються як боротьба за гуманістичний смисл права.

В аналізі ідей представників цієї тенденції наголошується на різних формах втілення мотиву творчої реалізації особистості як основного принципу виправдання права: у виправданні права як необхідному рівні в Боголюдинному процесі, в ідеї єдності і взаємодоповнювальності моралі і права, а також в релігійно-метафізичному обґрунтуванні права на гідне існування (В.С. Соловйов); в етичному обґрунтуванні ідеалу “віль-ного універсалізму особистості” і політико-правовому трактуванні права на гідне існування (П.І. Новгородцев); у феноменологічній концепції права як імперативно-атрибутивному стані свідомості (Л.І. Петражицький); в ейдологічно-феноменологічній концепції правової структури, основоположним елементом якої виступав правовий суб'єкт, а визнання як характерний для права спосіб ставлення до цінностей обгрунтовувалося християнською ідеєю любові (М.М. Алексєєв); в екзистенціальній концепції правосвідомості, що засновується на “серцевому спогляданні” і трактуванні аксіом правосвідомості як законів людського співіснування (І.О. Ільїн); в ідеї особистості, або “самості”, як критерію легітим- ності права (Б.П. Вишеславцев) та ін.

На основі здійсненого аналізу зроблений висновок про домінуючу роль релігійно-антропологічних (екзистенціальних) і феноменологічних методів обґрунтування правових ідеалів у межах гуманістичної лінії дореволюційної вітчизняної філософії права і соціокультурну обумовленість характерної для неї тенденції визнання права на гідне існування провідною світоглядною установкою на забезпечення рівних умов для творчої самореалізації особистості. Це дає підстави для соціокультурного обґрунтування сучасного конституційного ідеалу соціальної правової держави.

Третій розділ “Правова реальність як світ права (онтологічні проблеми)” присвячений аналізу правової реальності з позицій правової онтології, - розділу філософії права, що досліджує особливості сфери буття права, акцентуючи увагу на онтологічній природі і структурі правової реальності.

У першому підрозділі “Право як особлива реальність” досліджується онтологічна природа права, з'ясовується питання про те, до якого типу реальності воно належить.

Проблема онтологічної природи права, тобто питання про специфіку правового буття, вирішується завдяки формулюванню концепції правової реальності як ідеальної моделі світу права, що служить найважливішим засобом орієнтації людини в цьому світі. Розрізнюючи широке (вся сукупність правових феноменів) і вузьке (базисний правовий феномен) значення поняття “правова реальність”, автор пропонує інтегральне бачення правової реальності як світу права, який конструюється з правових феноменів, впорядкованих залежно від відношення до базисного феномена як певної “першореальності” (власної реальності) права.

Онтологічну основу права становить міжсуб'єктна взаємодія, але не як певна субстанціальна реальність, а як його ідеально-смисловий аспект. Він виявляє себе тоді, коли спільне існування людей загрожує обернутися свавіллям, а тому містить момент належності для обмеження свавілля. Тому правова онтологія виявляється онтологією інтерсуб'єктивності, а “першореальністю” права виступає ідея (смисл) права, що полягає у взаємному визнанні суб'єктів як певному способі їх співіснування. Структурними елементами світу права є не соціальні факти, а смисли, що відрізняє онтологічний статус правової реальності від онтологічного статусу емпіричної соціальної реальності і він при цьому є аналогічним реальності логічних і математичних істин, або “третьому світу” К. Поппера.

Нарівні з мораллю право належить до деонтологічної реальності, або світу належного, мінімальною умовою можливості якого є визнання свободи волі і принципової можливості оцінки людської поведінки з точки зору певного критерію. Водночас правова реальність відрізняється від моральної реальності за онтологічним статусом наявністю предметної форми втілення. Дійсність права знаходить свій вияв у дії людини на основі внутрішньої значущості і авторитету, а тому спирається на процедуру легітимації, що виражає обґрунтованість, виправданість і визнання цих вимог.

Особливістю правової реальності є внутрішнє напруження між належним і сущим, що виявляється у двох аспектах: у зовнішньому - співвідношенні фактичної поведінки і права як вираження ідеї належного і внутрішньому - співвідношенні позитивного права (того, що є) і ідеї права (того, що повинно бути).

У другому підрозділі “Статичний аспект структури правової реальності: природне і позитивне право” розкривається онтологічна структура правової реальності, дається відповідь на питання про складові права і їх співвідношення.

Як соціально-культурний феномен (витвір людини) право являє собою єдність двох основних моментів: смислового і предметно-інституціонального (внутрішнього і зовнішнього), що відповідає традиційному поділу на природне і позитивне право, суперечлива єдність яких і становить структуру правової реальності в статичному аспекті. Правовий позитивізм і класичні концепції природного права однобічно-моністично трактують природу правової реальності.

Правовий позитивізм, вважаючи позитивність вирішальною ознакою права, зводить сутність права до його існування і заради безпеки прагне звільнитися від духовного змісту права, пов'язаного зі свободою. Він вважає, що для природи права байдуже, який зміст позитивується. Класичні концепції природного права переносять акцент з існування права на його сутність, але трактують її як трансцендентальну реальність, зміст якої абсолютно правильний і легітимний для всіх людей.

Характерна в цілому для вітчизняної юриспруденції, і для сучасного її етапу особливо, тенденція до синтезу різних позицій знайшла своє вираження в обґрунтуванні дуалістичної концепції структури правової реальності, в межах якої природне право (смисловий рівень) і позитивне право (предметно-інституціональний рівень) співвідносяться як сутність і існування права. Дійсність права, його справжня реальність являє собою єдність і доповнювальність природно-правової справедливості і позитивності, оскільки без справедливості право не виявляє власної сутності, а без позитивної об'єктивації воно не має можливості взаємодіяти з емпіричною реальністю людської практики.