Правова реальність як предмет філософського осмислення

У третьому підрозділі “Динамічний аспект структури правової реальності: ідея права, закон, правове життя” аналізується елементарний правовий цикл, що виражає момент становлення права, наповнення його дедалі більшим конкретним змістом.

Як складна багаторівнева система право являє собою не статичний набір елементів, а динамічний процес власного становлення. Джерелом саморозвитку виступають суперечливі взаємодії його сторін, що знаходять відображення в полярності і доповнювальності різних підходів до права. Відносно автономними рівнями правової реальності (формами буття права) є: а) світ ідей (ідея права); б) світ знакових форм (правові норми і закони); в) світ соціальних взаємодій (правове життя). Вони є рівнями становлення права від абстрактних до конкретних визначень.

Логічно вихідний компонент правової реальності, що містить масштаб істинності права, становить ідея права. Будучи абстрактно-загальним визначенням права, вона містить допозитивний масштаб для законодавчих і судових рішень. Як універсальний ідеально-смисловий аспект будь-якої правової системи ідея права феноменологічно структурується на суб'єктний, аксіологічний і деонтологічний компоненти. Їй притаманна потенційна дійсність, оскільки вона виражає певну належність. Водночас ідея права задає нормативну силу діючому праву. Сама ж вона набуває значущості завдяки операції логічного визнання права, або його обґрунтування.

Позитивне право як система санкціонованих державою норм являє собою конкретно-загальні визначення, реалізацію ідеї права. Як форма емпіричного буття, воно має історичній характер, йому властиві вимоги осмислення закону для всіх випадків і урахування соціальних інтересів, що вказує на його зв'язок з життям. Засобом переходу від недіючої ідеї права до діючого права виступає процес правотворчості, феноменологічний смисл якого полягає в поєднанні ідеї права (принципів справедливості) з конкретними соціальними умовами, що виражаються через категорії потреби і інтересу. Складне суперечливе поєднання справедливості і доцільності становить суттєву особливість позитивного права.

Світ соціальної взаємодії є найбільш конкретним рівнем буття права. Моментом переходу від законів до матеріально-конкретних визначень виступає процес правореалізації, а основним елементом цього процесу - суб'єкт у його взаємодії з іншими суб'єктами. Умовою переходу до буття права у вірних рішеннях і діях людей виступають такі чинники, як психічне визнання норми, примушення і влада. Вищою формою буття права є судові рішення, в яких акумулюється весь досвід осмислення права. Судові рішення є свого роду підвищенням кваліфікації (правової культури) всіх суб'єктів права. Отже, правосуддя об'єднує зусилля всіх гілок влади навколо завдання утвердження права.

Четвертий розділ “Право як спосіб людського буття (антропологічні основи права)” присвячений аналізу філософії права як правовій антропології, що досліджує взаємозв'язок людини і права, виявляє антропологічні основи права і здійснює пошук відповіді на питання, що таке правова людина.

У першому підрозділі “Предмет і методологічні передумови правової антропології” аналізується предметна сфера і методологічні основи правової антропології, з позиції якої обґрунтовується право як нормативна система.

Фундаментом сучасної правової філософії є філософська антропологія як філософське знання про людину, його природу і форми існування. Наявність антропологічних критеріїв правомірності зумовлює виокремлення правової антропології як центрального розділу правової філософії. Можливість правової антропології зумовлена тим, що в структурі людського буття можуть бути вирізнені моменти, які в зовнішньому вираженні дають правові відносини, а в самому праві - такі моменти, без яких спільне людське співіснування було б неможливим. Вона є вченням про право як спосіб людського буття.

Правова антропологія тісно пов'язана з правовою онтологією, однак правова онтологія розкриває особливості буття права і структуру правової реальності, а правова антропологія вказує на основи права в людському бутті, її завданням є обґрунтування правової онтології, - і в цьому полягає різниця між ними. Правова антропологія являє собою такий підхід до права з позицій вчення про природу людини, який долає однобічність класичних концепцій природного права і виступає світоглядно-методологічною основою правової реформи в її спрямованості на гуманізацію права.

Найважливішою проблемою правової антропології є встановлення антропологічних передумов правової теорії. Існує кореляція між “образом людини” і “образом права”, суть якої полягає в тому, що будь-яке праворозуміння спирається на відповідну концепцію природи (сутності) людини. У класичній філософії права концепції людини як егоїстичного індивіда відповідала концепція права, в межах якої власне правова реальність підмінялась реальністю державних розпоряджень (Т. Гоббс), а концепція автономного морального індивіда обґрунтовувала уявлення про право як самостійну реальність і задавала критерій правомірності рішень влади, що полягав у визнанні за кожним індивідом його права на власну позицію (І. Кант).

У центрі сучасних уявлень про природу людини є ідея людини як незавершеної, а отже, відкритої світу істоти, що підноситься над існуючими обставинами. Вираженням такої відкритості виступає свобода як стан безперервного витвору людиною самої себе і відповідний образ права як безперервного становлення на основі людського зусилля. Природа людини являє собою не абсолютну, а культурну константу, тобто її розуміння залежить від ціннісних переваг, як це має місце в сучасних уявленнях про права людини, що засновуються на терпимості до виявів людської своєрідності. Людина як істота вільна співвідносить свої дії з ідеальними зразками, прагнучи їх здійснити в процесі своєї діяльності.

Обґрунтування права як особливого нормативного порядку, виходячи з уявлень про природу людини, полягає у вияві того, завдяки чому співіснування людей потребує права. Таке обґрунтування спирається на принцип інтерсуб'єктивності і поєднує в собі антропологічні і етичні моменти, що дозволяє позбутися як надмірної описовості, так і чистої належності. Свобода як універсальна здатність людини і пов'язана з нею здатність до рефлексії робить право і можливим, і дійсним. Подвійність людини, її прагнення до досконалості і реальна недосконалість є основою такої можливості і дійсності, бо коли б людина була істотою виключно духовною, то право їй було б непотрібним, а коли б істотою виключно матеріальною - то воно стало б неможливим.

У другому підрозділі “Філософсько-антропологічне обґрунтування прав людини” з позицій правової антропології дається комплексний аналіз феномена прав людини як виразу особливої якості правопорядку, що включає три моменти: а) опис феномена прав людини як такого (аналітичне завдання); б) з'ясування статусу інституту прав людини в сучасному суспільстві (легітимаційне завдання); в) обґрунтування ідеї прав людини (нормативне завдання).

Права людини є одним з видів прав взагалі. Феномени прав і обов'язків є модусами права, безпосереднім виявом ідеї (смислу) права, а отже, і особливостей людського існування: феномен прав - такої модальності людського буття, як “свобода”, а феномен обов'язків - як “належність”. Права і обов'язки перебувають у відношенні доповнювальності при нормативному пріоритеті модусу “правомочність”, причому свобода виражає зміст правової належності як форми.

За своїм смислом права людини - це такі суб'єктивні права, на володіння якими може претендувати кожна людина незалежно від обставин. Вони перебувають у центрі політичного проекту сучасності (проекту модерна). Являючи собою моральні критерії, що ними повинен керуватися правопорядок, права людини охоплюють простір, який забезпечує кожній людині умови її самореалізації, простір її особистісної автономії. Традиційне їх найменування як “природжених”, “священних” і “невідчужуваних” виражає їх самоцінність і безумовну значущість. За своїм статусом права людини являють собою незалежні стандарти для критики законів та інших політико-правових інститутів, тобто критерії легітимації, з одного боку, і умови можливості співіснування різних культур у межах світової спільноти - з другого. Як основні легітимаційні принципи сучасної цивілізації вони перебувають у нерозривній єдності з суверенітетом народу. Виражаючи особисту і громадянську автономію, вони взаємодоповнюються, при цьому нормативний пріоритет належить правам людини.

Проблема обґрунтування прав людини є особливо актуальною в постсоціалістичному соціокультурному просторі, оскільки повага до них ще не стала домінуючою у свідомості людей. Методологічними передумовами такого обґрунтування виступає інтерсуб'єктивна правова антропологія, яка прагне компенсувати однобічність як метафізично-телеологічного, так і деонтологічного розуміння людини та її прав. Така антропологія є “мінімальною”, тому що орієнтується не на максимальні форми людського існування, не на те, чим людина повинна бути, а на те, чим вона не повинна бути ні за яких обставин, тобто на мінімальні умови того, що людині треба, щоб бути людиною, того, від чого вона не може відмовитися ні за яких обставин. Це - універсальні умови людського існування, принципами реалізації яких є права людини. Тож основний принцип обґрунтування її прав полягає в тому, що людина, щоб залишатися людиною, повинна мати право на збереження самої себе, власної екзистенції. Початковим антропологічним фактом такого обґрунтування виступає подвійність людини відносно інших людей: як соціально-позитивна істота вона живе “для інших”, тобто виявляє свою кооперативну природу, як соціально-негативна істота, вона живе “для себе” і протистоїть іншим, тобто виявляє свою конфліктну природу, несе загрозу для інших. Внаслідок обопільності відносин це обертається для людини перспективою бути як потенційним злочинцем, так і потенційною жертвою. Етичний аспект антропологічного обґрунтування прав людини пов'язаний з визначенням критерію вибору перспективи, яким є фундаментальний інтерес людини в збереженні свого Я, що виражається у відмові від насильства. Відмова від насильства відносно іншого означає визнання за ним права на універсальні умови людського існування, передусім, на життя, власність і свободу.

У підрозділі третьому “Суб'єкт права у філософсько-антропологічному вимірі” здійснені пошуки відповіді на питання правової антропології: хто може бути суб'єктом права, тобто завдяки яким його здібностям ми можемо ідентифікувати правову людину як суб'єкта права.

Правовий суб'єкт розглядається як носій якості правового і головний елемент правової реальності. З позицій феноменолого-герменевтичної концепції, правовий суб'єкт як єдність трансцендентального і емпіричного, сутності та існування здатний бути носієм ціннісно-значущих актів визнання. Здатність до визнання корелює з сутнісною рисою людини - відкритістю світу і є власне правовою здатністю, яка робить право можливим.

Визнання як категорія, що конституює правосвідомість, корелює з категорією моральної свідомості “повага”, є “згорнутою” формою справедливості і разом з категорією відповідальності виражає смисл права, при цьому завдяки здатності поставити в обов'язок конституюється суб'єкт обов'язку, а завдяки здатності до визнання - суб'єкт прав, вільний і автономний суб'єкт.

Соціально-антропологічною формою буття правового суб'єкта є особистість, характерною рисою якої є прагнення до власної незалежності і повага до чужої незалежності. Право не може розвиватися без особистісно розвинених людей, і воно орієнтується на образ людини як особистості.

Структура правового суб'єкта являє собою єдність внутрішнього і зовнішнього планів, сутності й існування. На зовнішньому рівні - це особа, носій прав і обов'язків, на внутрішньому - носій правосвідомості. Внутрішній план являє собою єдність індивідуальності (“внутрішнього Я”) і персональності (“орієнтації на Іншого”). Основним моментом структури правового суб'єкта є персона, тобто те, як особистість представлена іншими людьми. Право породжується відносинами персон. Для досягнення розуміння у сфері права необхідний дискурс, темою якого було б істинне право, а основою і критерієм - особистість.

Розділ п'ятий “Ціннісно-смислові основи права” подає правову філософію як феноменологію і аксіологію права, в ньому розкриваються ціннісно-смислові основи права і природа справедливості як основної правової цінності, здійснюється аналіз правового суспільства як ідеалу в умовах посттоталітарних трансформацій.

У першому підрозділі “Феноменологія правосвідомості: правові смисли” аналізується феномен правосвідомості як суб'єктивна основа права, вираження смислового аспекту правової реальності.

Безпосереднім джерелом правопорядку і всіх правових явищ, чинником, що підтримує життя права, є правосвідомість, тому філософія права в одному зі своїх вимірів постає як теорія правосвідомості. Пропонується розрізнювати поняття правосвідомості у точному значенні - як орієнтацію на ідеал правової держави, і в широкому значенні - як систему уявлень про право.

Інтегральним вираженням правосвідомості є співвіднесеність людської суб'єктивності зі смислом права - основою як для оцінки діючого права, так і для мотивування правомірної поведінки. Конкретними його виявами виступають правові смисли (правові ейдоси) як внутрішній зміст правових феноменів, те, що робить їх власне правовими. Смисли інтерсуб'єктивні і виступають основою взаєморозуміння між людьми. Спираючись на трансцендентально-феноменологічну концепцію права Е.Ю. Соловйова, автор робить узагальнення щодо природи правосвідомості, зіставляючи її з моральною свідомістю і систематизуючи правові смисли.

Для правосвідомості і моральної свідомості властивий єдиний смисловий центр. Це - поняття автономії і категорична обов'язковість їх вимог. Різниця між ними полягає в тому, що моральна свідомість орієнтується на безпосередні відносини між людьми (між ближніми), а правосвідомість - на відносини, які опосередковані інститутами (між далекими), при цьому смислова спрямованість моральної свідомості виражається як антиутилітарність, а правової - як антиавторитарність. Правосвідомість діаметрально протилежна ідеології патерналізму, їх різнять: моральна і правова регламентація влади, неповнолітній гетерономний суб'єкт владних розпоряджень і зрілий автономний суб'єкт права, жаліслива людяність (милість) і людяність початкового довір'я (справедливість).

Справжньою реальністю права є не так жорсткий механізм владного примушування, як тонка мережа особливих ментальних станів - правових смислів. Основоположними установками правосвідомості виступають обов'язок поважати чуже право (фундаментальний обов'язок) і обов'язок відстоювати власне (додатковий обов'язок). Результатом додержання цих принципів служить утвердження у стосунках між людьми сумлінності, чесності і точності при виконанні зобов'язань, в способі мислення - правової установки, яка виражається: в ставленні до інших - у приматі справедливості над співчуттям, у ставленні до себе - в ідеї правомочності, або в прагненні до незалежного досягнення успіху і благополуччя. Метафізичною умовою можливості права і обґрунтуванням внутрішньої незалежності (автономії) виступає установка заперечення рабства і визнання свободи вищою цінністю. Додержання цих установок правосвідомості веде до затвердження стійкої системи правової поведінки (правового етосу).

У другому підрозділі “Справедливість як основна правова цінність” розкривається аксіологічний аспект правової реальності, особлива увага надається феномену справедливості в його універсальних і прикладних виявах.

Зовнішня експлікація правових смислів задає правові цінності, які виступають інтерсуб'єктивними умовами можливості права. Виражаючи те, що значуще для людини, вони є атрибутами права, основою правових норм, прав і обов'язків як їх об'єкт. Цінність виражає ідею досконалості, якій властива реальна досяжність. Особистість і суспільство, свобода і рівність, воля і інтерес є правовими цінностями в їх взаємній співвіднесеності. Основна правова цінність - справедливість, що конституюється взаємним визнанням суб'єктів. Вона виступає особливим механізмом, який підтримує міру рівноваги правових цінностей і визначає момент домінування при конфліктному зіткненні цих цінностей на користь цінності самостійного розвитку, реалізації здібностей людини.

Справедливість як форма людського співіснування виражає вимогу “мінімуму любові”, або неупередженості. Утвердження власної свободи і визнання свободи інших становлять смисл справедливості як критерію оцінки і критики поведінки людей і існуючих політико-правових інститутів. Універсальний момент справедливості в сучасних умовах виражається у визнанні прав людини.

У структурі феномена справедливості виокремлюються такі виміри, як персональна (суб'єктивна) і інституціональна (об'єктивна), розподільча (за принципом “кожному своє”) і зрівняльна (за принципом “кожному рівну частину”), формальна (що вимагає оцінювати кожен випадок, виходячи з однієї і тієї ж позиції) і змістовна (що встановлює критерій подібності і неоднаковості) справедливість, що перебувають у відносинах взаємодоповнювальності. Серед сучасних концепцій справедливості найбільш значущими є концепції “справедливості як чесності” (Дж. Роулз), “теорії вимог” (Р. Нозік) і “справедливості як обміну” (О. Гьоффе). Однак теорія справедливості, що враховує як досягнення сучасної західної думки, так і вимоги культурно-антропологічного критерію забезпечення найкращих умов для самореалізації особистості, ще чекає своєї розробки.

Прикладний аспект теорії справедливості представлений співвідношенням справедливості і ефективності в оцінці функціонування політико-правових інститутів, що виступають як орієнтація на цінності і орієнтація на цілі і засоби. Між вимогами справедливості і ефективності права існують як відносна незалежність і суперечності, так і єдність і доповнювальність (за пріоритету справедливості). Це означає, що кінцевою метою діяльності політико-правових інститутів є забезпечення їх справедливості, а ефективність їх функціонування являє собою засіб для реалізації такої мети. Будь-якій великій соціальній реформі повинні передувати заходи, що забезпечують правову справедливість як умову її успіху, бо тільки тоді вона може зустріти схвалення і підтримку громадян.

Як юридична конкретизація філософсько-правового питання про співвідношення універсального і культурно-специфічного в змісті справедливості постає питання про співвідношення міжнародного і національного права. На пріоритеті міжнародного права наполягає універсалістсько-ліберальна етика справедливості, що наголошує на пріоритеті прав для всіх над благом для партикулярного співтовариства, а на пріоритеті національного права - комунітаристська етноетика, що відстоює пріоритетну цінність партикулярної культурної традиції. Як відношення формальної доповнювальності при пріоритеті універсального над партикулярним це питання вирішується сучасною комунікативно-дискурсивною філософією, що трактує права людини (принципи справедливості) як умову співіснування і співробітництва різних культур у сучасному світі. Дається порівняльний аналіз Конституції України і Конституції Російської Федерації в аспекті виявлення співвідношення ліберальних і етноцентричних моментів у правовій доктрині України.

У третьому підрозділі “Правове суспільство як ідеал (регулятивна ідея) в умовах посттоталітарних трансформацій” обговорюється підсумкова тема класичних філософсько-правових концепцій - про правовий ідеал - в застосуванні до насущних завдань сучасного українського суспільства.

Розкривається положення про обумовленість ролі ідеалу в регулюванні людської діяльності особливостями природи людини як істоти, що орієнтується в процесі свого розвитку на зразки належного. Зазначається, що невизначеність суспільного ідеалу і не досить ясні уявлення про роль права у вдосконаленні сучасного українського та інших посттоталітарних суспільств є стримуючим фактором у їх трансформації. При цьому звертається увага на вимогу “мінімальності” правової аксіології, яка в частині вчення про правовий ідеал повинна орієнтуватися на створення умов для цивілізованого розв'язання соціальних суперечностей.

Ці методологічні передумови ведуть до обґрунтування ідеї правового суспільства як соціально-правового ідеалу в умовах суперечливої соціальної практики в цілому і посттоталітарних трансформацій зокрема. Під правовим суспільством розуміємо суспільство, що саморегулюється, в якому обмеженням свободи одного суб'єкта є лише така ж рівна свобода іншого суб'єкта, або таке суспільство, в якому затверджено принцип панування права. Воно виступає як гіпотетико-ідеальний стан, що є альтернативним як стану жорсткої впорядкованості, так і стану дезорганізації.

Умови можливості такого стану суспільства можна поділити на інституціональні і неінституціональні. До інституціональних умов належать громадянське суспільство і правова держава як такі, що взаємно припускають і взаємно доповнюють одна одну сторони цивілізованого, або правового, суспільства, де свобода і порядок урівноважені і де підпорядкування універсальним нормам організоване так, що воно не тільки не придушує, а, навпаки, сприяє вияву самостійності і незалежності людини, розвитку її індивідуальності.

Неінституціональні умови можливості правового суспільства поділяються на антропологічні, ціннісно-смислові і комунікативні. Під антропологічними (суб'єктними) умовами можливості правового суспільства маємо на увазі саму людину як правового суб'єкта, носія здатності до визнання. Таким суб'єктом, на існування якого орієнтується право, є автономна і відповідальна особистість. Під ціннісно-смисловими (суб'єктивними) умовами можливості правового суспільства маємо на увазі очевидності правосвідомості, що дозволяють судити про наявність у суспільстві права, і правові цінності як зовнішню експлікацію правових смислів. Основною правовою цінністю є справедливість, яку слід розуміти як прагнення діяти відповідно до прав і обов'язків, віддаючи кожному своє і забезпечуючи умови для реалізації здібностей кожного. Правове суспільство якраз і є здійсненням ідеї справедливості, справедливим суспільством. Комунікативні (інтерсуб'єктивні) умови можливості правового суспільства забезпечують поєднання неінституціональних і інституціональних аспектів правового суспільства і дозволяють побудувати юридичний простір як суспільний простір дискусії. У просторі публічності як просторі правового дискурсу здійснюється відповідальність, реалізуються права і обов'язки, забезпечується легітимація держави і права, а також перехід від здібностей до їх реалізації.

За поняттям “правове суспільство” не стоїть якась емпірична реальність, що її можна досягти до якогось терміну. Воно являє собою регулятивну ідею, яка як певна мета організує нашу ситуацію і надає їй смислу.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що знаходить свій вияв у здійсненні комплексного осмислення феномена права крізь призму категорії “правова реальність”. Це дозволило запропонувати комплементарну концепцію правової реальності, у межах якої право подається як особливий вимір буття людини у єдності його онтологічного, антропологічного і аксіологічного аспектів.

Головні наукові та практичні результати дослідження є такими:

1. В умовах трансформаційних процесів, пов'язаних з проведенням соціальної і правової реформи, важливого значення набуває філософське осмислення права, направлене на розкриття його гуманістичного смислу і глибинних основ, яке здійснюється філософією права - комплексною теоретичною дисципліною, що синтезує досягнення філософії і правознавства в дослідженні правової реальності як особливого світу права, впорядкованої системи правових феноменів, що виражає власний смисл права в його співвіднесеності з людським буттям.

2. Відображенням багатогранності і суперечності правової реальності є різні методологічні підходи до її осмислення: а) правовий позитивізм; б) правовий об'єктивізм; в) правовий суб'єктивізм; г) правова інтерсуб'єктивність як альтернативні і водночас взаємодоповнюючі, при пріоритеті останнього. Особливе значення екзистенціально-феноменологічної концепції права полягає в тому, що вона, як антропологічна версія інтерсуб'єктивного способу осмислення правової реальності, дозволяє дати бачення права з внутрішньої перспективи учасника правових процесів.

3. Оптимальною формою поєднання універсального і особливого в сприйнятті права для української і російської культури є специфічний спосіб виправдання права через екзистенційний мотив творчої самореалізації особистості, що найбільш яскраво представлений в релігійно-романтичній “філософії серця”. Типовим вираженням цього мотиву у творчості видатних вітчизняних філософів права було визнання і обґрунтування “права на гідне існування”, що дозволяє зробити висновок про укоріненість у культурно-правовій традиції сформульованого в Конституції України ідеалу соціальної правової держави.

4. За своєю онтологічною природою право являє собою відносно автономну метасоціальну реальність, смисловим вираженням якої виступає взаємна належність (обов'язковість) у взаємодії суб'єктів. Необхідними елементами правової реальності є природне і позитивне право як його сутність і існування (статичний аспект), а також ідея права, закон і правове життя як абстрактні і конкретні форми буття права (динамічний аспект).

5. Кореляція між концепцією природи людини і концепцією правової реальності зумовлює можливість правової антропології як фундаментального розділу філософії права, що займається дослідженням гуманістичних основ права і пошуками відповіді на питання, що таке правова людина. Правова антропологія повинна орієнтуватися на мінімально-необхідні людині умови і включати ціннісну позицію. Вираженням цих вимог є екзистенційний мотив збереження своєї ідентичності при антропологічному обґрунтуванні прав людини. З філософсько-антропологічної позиції право є можливим завдяки здатності людини бути автономним суб'єктом, який визнає таким самим суб'єктом будь-яку іншу людину, тому правова людина як суб'єкт права - це особистість.

6. Змістом правосвідомості є система ментальних установок (правових смислів), серед яких головне місце належить установці на визнання прав іншого. Урахування цього складника правової реальності важливе як при здійснення регулюючого впливу, так і при правовому вихованні. Узагальненим вираженням системи правових цінностей є спра-ведливість. Як основна правова цінність справедливість у співвідношенні з ефективністю виступає метою діяльності правових інститутів, а ефективність - засобом реалізації такої мети. Принцип пріоритету міжнародного права над національним правом має філософське обґрунтування у визнанні домінування універсального аспекту справедливості над партикулярним. Підсумковим вираженням концепції правової реальності служить ідея правового суспільства - суспільства, що саморегулюється, в якому затверджений принцип панування права - як ідеалу в умовах посттоталітарних трансформацій.

філософський право справедливість цінність

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографія

1. Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления. - Харьков: Право, 2002. - 328 с.

Статті у фахових виданнях з юридичних наук

2. Максимов С.И. Правовая реальность: инструментальный и ком-муникативный подходы // Пробл. законности: Респ. межведом. науч. сб. - Вып. 29. - Харьков: Нац. юрид. акад. Украины, 1995. - С. 33-38.

3. Максимов С.И. Способы осмысления правовой реальности // Пробл. законности: Респ. межведом. науч. сб. - Вып 30. - Харьков: Нац. юрид. акад. Украины, 1995. - С. 38-45.

4. Максимов С.І. Співвідношення міжнародного і національного права (філософські аспекти) // Вісн. Акад. правових наук України. - 1996. - №7. - С. 157-163.

5. Максимов С.І. Б. Кістяківський - видатний український філософ права // Вісн. Акад. правових наук України. - 1997. - №1. - С. 126-136.

6. Максимов С. Про філософське осмислення права (до питання про предмет філософії права) // Вісн. Акад. правових наук України. - 1998. - №2 (13). - С. 89-99.

7. Максимов С. Виправдання позитивізму (до аналізу концепції права Х. Харта) // Вісн. Акад. правових наук України. - 2000. - №2 (21). - С. 146-156.

8. Максимов С. Інститут прав людини в сучасному світі: філософсько-правові аспекти // Вісн. Акад. прав. наук України. - 2000. - №3 (22). - С. 49-57.

9. Максимов С. Суб'єкт права у філософсько-антропологічному вимірі // Вісн. Акад. прав. наук України. - 2000. - №4 (23). - С. 170-179.

10. Максимов С.І. Справедливість як основна правова цінність // Вісн. Ун-ту внутр. справ. - 2000. - Вип.12. - Ч.1. - С. 268-273.

11. Максимов С.И. Онтологическая природа права // Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук. зб. - Вип. 48. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 2001. - С. 175-184.

12. Максимов С.И. Право на достойное существование в отечественной философии права // Вісн. Луган. ін-ту внутр. справ. Ідея правової держави: історія і сучасність: Спецвипуск. - 2001. - С. 92-98.

13. Максимов С.И. Эффективность и справедливость как критерии оценки права // Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук. зб. - Вип. 49 - Харків: Нац. юрид. акад. України, 2001. - 195-204.

14. Максимов С.И. Философско-правовая концепция марксизма: критический анализ // Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук. зб. - Вип. 50. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 2001. - С. 161-179.

15. Максимов С. Філософсько-правове мислення // Вісн. Акад. правових наук України. - 2001. - №4 (27). - С. 155-164.

16. Максимов С.И. Правосознание: философско-правовое осмысление // Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук. зб.- Вип. 51 - Харків: Нац. юрид. акад. України, 2002. - С. 148-155.

17. Максимов С. Природне і позитивне право як елементи правової реальності // Вісн. Акад. правових наук України. - 2002. - № 1 (28). - С. 82-92.

18. Максимов С.И. О статусе и функциях философии права // Вісн. Луган. ін-ту внутр. справ. - 2002. - № 1. - С. 50-61.

19. Максимов С.І. Концепція прав людини Дж. Локка як вияв сили і слабкості класичної теорії природного права // Пробл. правознавства та правоохоронної діяльності: Зб. наук. ст. - Донецьк: ДІВС, 2002. - № 1. - С. 3-10.

20. Максимов С.І. Ідея права і національний характер // Вісн. Ун-ту внутр. справ: Спецвипуск. - 2002. - С. 82-88.

21. Максимов С.И. Философско-правовая концепция К.-О. Апеля и Ю. Хабермаса // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. - Вип. 55. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 2002. - С. 145-153.

22. Максимов С. Структура правової реальності: феноменологічний аналіз // Вісн. Акад. правових наук України. - 2002. - № 2 (29). - С. 125-133.

Статті у фахових виданнях з філософських наук

та в інших виданнях

23. Максимов С.И. Условия и способ включения субъекта в механизм разрешения общественных противоречий // Вопр. обществ. наук. - Вып 86: Актуал. вопр. соврем. философской науки. - К.: Лыбидь, 1991. - С. 106-119.

24. Максимов С.І. Соціальний суб'єкт у процесі розв'язання суспільних суперечностей // Пробл. філософії: Міжвідом. наук. зб. - Вип. 93. Специфіка сучасного соціального пізнання. - К.: Вища школа, 1992. - С. 20-25.

25. Максимов С.И. Ценностные основания права // Юрид. наука и пробл. формирования демократического государства Украина: Тематич. сб. науч. тр. - К.: Вища школа, 1993. - С. 4-10.

26. Максимов С.И. Идея права в русской культуре (оправдание права) // Вестн. Харьков. гос. ун-та. - № 380. - Харьков, 1993. - С. 114-120.

27. Максимов С.І. Особистість і суспільство: Конспект лекції. - Харків: Укр. юрид. акад., 1993. - 20 с.

28. Максимов С.И. “Образ человека” и “образ права”: к консти-туированию предмета правовой антропологии // Філософські перипетії: Вісн. Харків. нац. ун-ту ім. В.Н. Каразіна. - № 474.- Харків, 2000. - С. 44-48.

29. Максимов С.И. Методологические предпосылки правовой антропологии // Філософські перипетії: Вісн. Харків. нац. ун-ту ім. В.Н. Каразіна. - № 486. - Харків, 2000. - С. 48-54.

30. Максимов С.І. Універсальне та культурно-історичне у правосвідомості // Грані: Наук.-теорет. і громад.-політ. альманах. - Дніпропет-ровськ, 2000.- №3 (11). - С. 70-75.

31. Максимов С.И. Ментальные основы права // Філософські перипетії: Вісн. Харків. нац. ун-ту ім. В.Н. Каразіна. - № 509. - Харків, 2001. - С.62-66.

32. Максимов С.И. Принцип интерсубъективности в коммуникативно-дискурсивной философии права // Філософські перипетії: Вісн. Харків. нац. ун-ту ім. В.Н. Каразіна - №531. - Харків, 2001. - С. 51-55.

33. Максимов С.И. Теория прав человека Дж. Локка и современность // Філософсько-антропологічні студії'2001: Спецвипуск. - Київ - Днiпропетровськ, 2001. - С. 257-265.

34. Максимов С.И. Этико-антропологические основания правопорядка // Практична філософія і правопорядок: Зб. наук. ст. - Харків, 2001.- С. 38-44.

35. Максимов С.И. Целевые и ценностные аспекты человеческой деятельности в сфере права // Вiсн. Днiпропетровськ. ун-ту: Соцiологiя. Фiлософiя. Полiтологiя. - Вип. 7. - Днiпропетровськ, 2001. - С. 143-150.

36. Максимов С.И. Ментальные предпосылки эффективного разрешения социально-правовых конфликтов // Конфлікти в суспільствах, що трансформуються: Зб. наук. ст. (за матер. ХІ Харківських політолог. читань). - Харків: Право, 2001. - С. 14-16.

Матеріали конференцій

37. Максимов С.И. Социально-культурная обусловленность исторических типов ответственности // Философия истории: диалог культур: Материалы ІХ Всесоюз. чтений молодых философов. - Москва, 1989. - С. 93-95.

38. Максимов С.И. Высшая школа и проблема разрешения социальных конфликтов // Социальные и правовые пробл. деятельности выс-шей школы в условиях обновления: Тез. докл. и сообщ. республ. науч.-практ. конф. - Харьков, 1991. - С. 57-59.

39. Максимов С.И. Человек как субъект разрешения общественных противоречий // Многомерность человека как проблема философии и наук. Тез. докл. Всесоюз. науч. конф. - Рудный, 1991. - С. 79-80.

40. Максимов С.І. Ідея природного права у світогляді Г.С. Сковороди // Тези доп. Харківських Сковородинівських читань, присв. 270-річчю з дня народж. Г.С. Сковороди. - Харків, 1992. - С. 102-103.

41. Максимов С.И. О ценностной компоненте права // Правовое регулирование гос. строительства в Украине и пробл. совершенствования законодательства: Крат. тез. конф. молод. учен. и соиск. - Харьков, 1992. - С. 3-4.

42. Максимов С.І. Правова держава: ідеал і реальність // Перші Харківські політол. читання. - Харків, 1993. - С. 9-10.

43. Максимов С.І. Философсько-правова думка в Україні як складова частина національної духовної культури // Українознавство та гуманізація освіти: Тези доп. наук.-практ. конф. - Дніпропетровськ, 1993. - С. 82-83.

44. Максимов С.И. Теория правового государства Б.А. Кистяков-ского и современность // Человек и политика: Тез. докл. и сообщ. науч.-практ. конф. - Харьков, 1993. - С. 113-115.

45. Максимов С.И. “Философия сердца” как мировоззренческое основание национальной философии права // Національна філософія: сучасне, минуле та перспективи: Тези доп. II Харківских Сковородинівських читань. - Харків, 1993. - С. 104-106.

46. Максимов С.И. Теория правового государства Б.А. Кистяковского // Сб. матер. науч.-практ. конф. по итогам науч.-исслед. работ, выполн. проф.-преп. составом Укр. гос. юрид. акад. в 1992 г. - Харьков,1993. - С. 11-13.

47. Максимов С.И. О двух подходах к исследованию права // Сб. матер. науч.-практ. конф. по итогам науч.-исслед. работ, выполн. проф.-препод. составом Укр. гос. юрид. акад. в 1993 г. - Харьков, 1994. - С. 5-6.

48. Максимов С.И. О философских основаниях законодательной деятельности // Законодательство Украины: состояние, проблемы, перспективы: Тез. докл. и науч. сообщ. межрегион. конф. молод. учен. - Харьков, 1994. - С. 3-4.

49. Максимов С.І. Українська ментальність і політико-правова ідеологія // Другі Харківські політол. читання. - Харків, 1993. - С. 22-23.

50. Максимов С. Общечеловеческое и национальное в философии права // Культура та етноетика: Міжнар. наук.-теорет. конф. - К., 1994. - Вип. ІV. - С. - 26-28.

51. Максимов С.І. Правове суспільство: до проблеми формування // Правова держава Україна: проблеми, перспективи розвитку: Тези доп. та наук. повід. респ. наук.-практ. конф. - Харків, 1995. - С. 12-14.

52. Максимов С.И. Легитимация и ограничение политической власти // Четверті Харківські політол. читання “Політична влада - Еліти - Лідерство”: Матер. доп. і вист.- Харків, 1996. - С. 32-33.

53. Максимов С.И. Толерантность как черта правосознания // Толерантность как культурная универсалия: Матер. междунар. конф. - Харьков, 1996. - С. 59.

54. Максимов С.И. Философия права: классическая и неклассическая модели правопонимания // Філософія: класика і сучасність: Матер. III Харківських міжнар. Сковородинівських читань. - Харків, 1996. - С. 28-29.

55. Максимов С.И. Методология права: на пути к новой парадиг-ме // Пробл. методології сучасного правознавства: Тези Міжнар. наук.-теорет. конф. - К., 1996. - С. 60-63.

56. Максимов С.И. Ответственность, право, правосознание // Проблема ответственности на рубеже ХХ и ХХI веков (материалы мемориальных чтений, посвященных 60-летию проф. А.Ф. Плахотного). - Харьков, 1996. - С. 138- 140.

57. Максимов С.И. Украинский национальный характер и идея права // Культура у філософії ХХ століття: Матер. ІV Харківських міжнар. Сковородинівських читань.- Харків, 1997. - С. 251-254.

58. Максимов С.І. Природа права: дебати в англо-американській філософії права // Філософія права для відкритого суспільства: Проспекти курсів Міжнар. літньої філософ. школи - К., 1999. - С. 21-25.

59. Максимов С.И. Справедливость и право: формальный и содержательные моменты // Ідея справедливості на схилі ХХ століття: Матер. VІ Харківських міжнар. Сковородинівських читань.- Харків, 1999. - С. 157-159.

60. Максимов С.І. Зміст і статус прав людини в сучасній правовій державі // Актуал. пробл. формування правової держави в Україні: До 50-ї річниці Конвенції про захист прав людини та основних свобод: Матер. Міжнар. наук.-практ. конф.: У 2 ч. - Ч.1. - Харків, 2000. - С. 78-81.

61. Максимов С.І. Універсальні і соціокультурні аспекти прав людини в Конституції України // Конституція України -- основа модернізації держави та суспільства: Матер. наук. конф. - Харків, 2001.- С. 182-184.

62. Максимов С.И. Герменевтическая концепция права // Обрії комунікації та інтерпретації: Матер. VIII Харківських міжнар. Сковородинівських читань. - Харків, 2001. - С. 125-127.

АНОТАЦІЯ

Максимов С. І. Правова реальність як предмет філософського осмислення. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.12 - філософія права. - Національна юри-дична академія України імені Ярослава Мудрого. - Харків, 2002.

У дисертації на основі тематизації відродженої теоретичної дисципліни - філософії права, визначення її предмета, методу, статусу, ціннісно-світоглядних орієнтирів, здійснено комплексне філософське осмис-лення феномена права крізь призму категорії “правова реальність”, що дозволяє подати право як особливий світ і спосіб людського буття. На основі аналізу переваг і недоліків різних способів осмислення права (позитивізм, об'єктивізм, суб'єктивізм, інтерсуб'єктивність) і соціокультур-ного контексту їх застосування запропонована концепція правової реальності в єдності онтологічного, антропологічного і аксіологічного аспектів, яка орієнтується на розкриття гуманістичного смислу права. Обґрунтовано поняття правового суспільства як орієнтира реформування правових систем у посттоталітарних суспільствах.

Ключові слова: філософія права, правова реальність, позитивізм, об'єктивізм, суб'єктивізм, інтерсуб'єктивність, правова онтологія, правова антропологія, правова аксіологія, правове суспільство.

АННОТАЦИЯ

Максимов С. И. Правовая реальность как предмет философского осмысления. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора юридических наук по специальности 12.00.12 - философия права. - Национальная юридическая академия Украины имени Ярослава Мудрого. - Харьков, 2002.

В диссертации осуществлено комплексное философское осмысление феномена права сквозь призму категории “правовая реальность”, что позволяет представить право в качестве особого мира человеческого бытия. На основе анализа достоинств и недостатков различных способов осмысления права и социокультурного контекста их применения предложена концепция правовой реальности в единстве онтологического, антропологического и аксиологического аспектов в качестве методологической основы для фундаментальных правовых исследований и практического реформирования правовой системы в условиях посттоталитарных трансформаций.

Особое внимание уделено анализу философско-методологических предпосылок формирования концепции правовой реальности. Представлено авторское понимание философии права как комплексной дисциплины, синтезирующей достижения философии и юриспруденции в исследовании предельных оснований права, ее структуры (онтология, гносеология, антропология, аксиология права), соотношения с социологией и теорией права, ее основного вопроса (о смысле права) и главных задач (нормативной, легитимационной, аналитической), ее функциях. Раскрыто содержание понятия “правовая реальность” как особого относительно автономного мира права, многоуровневой системы правовых феноменов со своей собственной логикой, с которой следует считаться в процессе преобразующей деятельности человека.

На основе применения универсальных философских методологических подходов к познанию права сформулировано понятие способов философского осмысления права: правового позитивизма, правового объективизма, правового субъективизма (классических концепций естественного права), правовой интерсубъективности (неклассических концепций естественного права) и осуществлен их всесторонний анализ. Дана их оценка как взаимодополнительных подходов к пониманию права, делающих акцент на различных сторонах многогранной правовой реальности (формально-юридическом, социально-фактическом, морально-ценностном, экзистенциально-антропологическом) при приоритете последнего. Отмечаются эвристические и интеграционные возможности экзистенциально-феноменологической концепции права как антропологической версии интерсубъективного способа осмысления правовой реальности, позволяющей дать видение права из внутренней перспективы участника правовых процессов.

Учет социокультурного аспекта осмысления правовой реальности выражается в осознании актуальности задачи преодоления исторически сложившейся в рамках отечественной культуры тенденции недостаточного уважения к праву на основе выявления и осуществления специфического для украинской и русской культуры способа оправдания права. Сформулировано положение об экзистенциальном мотиве творческой самореализации личности, наиболее ярко представленном в религиозно-романтической “философии сердца”, как оптимальной форме сочетания универсально-цивилизационного и культурно-специфического в восприятии права. На основе исследования проявлений этого мотива в творчестве видных отечественных философов права сделан вывод о соответствии национально-культурной традиции экзистенциальных и феноменологических методов обоснования правовых идеалов и сформулированного в Конституции Украины идеала социального правового государства.

В рамках онтологического аспекта осмысления правовой реальности природа мира права характеризуется как относительно автономная метасоциальная реальность, смысловым выражением которой выступает взаимное долженствование во взаимодействии субъектов. Структура правовой реальности раскрывается в двух аспектах: статическом - как единство предметной формы и идеально-смыслового содержания (позитивного и естественного права) и динамическом - как последовательное и постоянное движение от первичных идеальных форм (идея права) к знаково-информационным формам (правовые нормы и законы) и к конкретным взаимодействиям между субъектами (правовая жизнь).

На основе формулировки положения об универсальной корреляции концепции природы человека и концепции правовой реальности показана возможность представления правовой антропологии как фундаментального раздела философии права, занимающегося исследованием антропологических оснований права и поисками ответа на вопрос, что такое правовой человек. Обоснована приоритетность позиции интерсубъективности перед иными методологическими подходами к анализу права в рамках правовой антропологии. Осуществлено антропологическое обоснование признания прав человека через экзистенциальный мотив сохранения своей идентичности. Выдвинуто положение о правовом человеке как субъекте права - личности- носителе способности признания и ответственности, исходя из которого предложено философско-антропологическое понимание права как способа человеческого взаимодействия (сосуществования), возможного благодаря способности человека быть автономным субъектом, который признает таким же субъектом любого другого человека.

Ценностно-смысловые основания правовой реальности раскрываются через систему установок правосознания (правовых смыслов), среди которых ведущей выступает установка на признание прав другого и отстаивание собственного права, а также систему правовых ценностей, обобщенным выражением которой является справедливость. Раскрыто методологическое значение категории “справедливость” в решении проблемы эффективности правовых институтов и соотношения международного и национального права. В качестве итогового выражения концепции правовой реальности вводится идея правового общества - саморегулирующегося общества, в котором утвержден принцип господства права - как идеала в условиях посттоталитарных трансформаций.

Ключевые слова: правовая реальность, позитивизм, объективизм, субъективизм, интерсубъективность, правовая онтология, правовая антропология, правовая аксиология, правовое общество.

SUMMARY

Маksymov S.I. The Legal Reality as an Object of Philosophical Reasoning. - Manuscript.

The thesis for obtaining a doctor's of law degree on the field 12.00.12 - philosophy of law. - National Law Academy of Ukraine, named after Yaroslav the Mudry. - Kharkiv, 2002.

In this thesis on the basis of deep analysis of the topics of the renewed theoretical subject - philosophy of law, definition of its subject, method, status and world outlook orientation, the author has carried out a comprehensive philosophic reasoning of the phenomenon of law through the category of the legal reality, which makes it possible to imagine law as a specific world and as a way of human existence. On the basis of analysis of merits and drawbacks of various ways of reasoning of law (positivism, objectivism, subjectivism, intersubjectivity) and social and cultural context of their application, the author has introduced the concept of the legal reality in uniformity with ontological, anthropological and axiological aspects, which aims at uncovering human sense of law. The concept of the law-ruled society as an aim of reformation of legal systems of the post-totalitarian societies has been grounded by the author.

Key words: philosophy of law, legal reality, positivism, objectivism, subjectivism, intersubjectivity, legal ontology, legal anthropology, legal axiology, legal society.

Размещено на Allbest.ru