Правове становище національних меншин в Україні (1917-2000)

Певні зміни у правовому становищі національних меншин відбулися після спроби демократизації політичних процесів СРСР у середині 1950-х рр. Це відображено у п'ятому розділі “Суперечливий суспільний розвиток і національні меншини: переважання репресивного фактору” (1953-1985). Він поділяється на такі підрозділи: 5.1.Непослідовна реабілітація жертв політичних репресій серед національних меншин. 5.2.Теорія і практика комуністичного будівництва: напрями асиміляції національних меншин. 5.3.Порушення права національних меншин на свободу віросповідання. Показано, що ліберальний період позначився на процесі часткової реабілітації репресованих національних меншин. Зокрема, РМ СРСР 13 серпня 1954 р. ухвалила постанову "Про зняття обмежень по спецпоселенню з колишніх куркулів, з німців, які були взяті на облік за місцем проживання, і з німців, мобілізованих в період Великої Вітчизняної війни для праці в промисловості, які виселенню не підлягали". Військова Колегія Верховного Суду СРСР 22 листопада 1955 р. скасувала вирок у кримінальній справі "Єврейського антифашистського комітету" та припинила її через відсутність складу злочину. Ухвалено Указ ПВР СРСР 13 грудня 1955 р. "Про зняття обмежень у правовому положенні німців і членів їхніх сімей, які знаходяться на спецпоселенні". У серпні 1956 р. ЦК КПРС і ЦК КПУ відновили партійний стаж усім колишнім членам комуністичної партії Польщі.

У той час приділено увагу поліпшенню правового становища ромів Закарпатської області. Водночас тривала спроба унормувати їхній статус шляхом ухвалення Указу ПВР СРСР від 5 жовтня 1956 р. "Про залучення до праці циган, що займаються бродяжництвом", який не було реалізовано через подальшу незабезпеченість ромів житлом і працею.

Позитивні тенденції не стосувалися всіх національних меншин і їхніх прав щодо місця проживання та повернення власності. Зокрема, були встановлені адміністративні обмеження у формі прописки для депортованих у 1941 і 1944 рр. німців, греків, вірмен, болгар, що унеможливлювало або утруднювало їхнє повернення в Кримську, Запорізьку, Херсонську, Миколаївську, Одеську області. Лише Закарпатський обком КПУ в 1967 р. невдало спробував сприяти повній реабілітації громадян угорської національності, яких засудили в СРСР у 1939-1941 рр. за незаконний перехід державного кордону.

Автор акцентує увагу на тому, що реалізацію освітньо-культурних прав національних меншин остаточно зосередили лише в місцях їх компактного проживання (головно у Чернівецькій, Закарпатській, Львівській областях). Останнє зроблено з огляду на існування ідеологічного протистояння СРСР з капіталістичними країнами, а також на специфічне становище Румунії, Угорщини, Польщі в соціалістичному таборі. Водночас, демагогічно декларуючи врахування специфічних інтересів кожної нації, безпідставно стверджувалося про утворення нової історичної спільності - радянського народу, в якій головну роль надано російському народові та російській мові. Переважна більшість національних меншин була позбавлена (обмежена) права на свободу віросповідання, а її окремих представників (дисидентів), які стали на шлях опору радянській владі, карали в кримінальному порядку. Наведено приклади інших різнопланових репресивних дій щодо громадян іспанської національності в Запоріжжі (1963), шведів на Херсонщині (1964), угорців, які, взявши за основу теорію австрійської соціал-демократії, пропагували ідею автономного національного округу у складі УРСР (1974-1975) тощо. Проте дискримінація єврейської меншості переважала. Саме тому на їх захист виступила передова українська інтелігенція, яка засуджувала явища антисемітизму в УРСР.

Корективи у правовому становищі національних меншин розпочалися з середини 1980-х рр. Вони докладно проаналізовані у шостому розділі - “Перебудова та національні меншини: часткове відновлення правових засад етнонаціонального будівництва” (1985-1991). Автор підкреслює, що це був тактичний хід КПРС - КПУ з метою зберегти себе та існуючий державний лад у рамках “оновленої” федерації. Тому у 1989 р. було визнано необґрунтованість ліквідації національного районування 1920-1930-х рр., можливість його відновлення, необхідність визнання права національних меншин на використання рідної мови, а також утворення державних органів з правового регулювання етнонаціональних відносин, подібних до тих, що діяли у довоєнний період. Водночас КПУ не збиралася відмовлятися від панування російської мови, зафіксувавши норму про доцільність її законодавчого закріплення як загальнодержавної, а тим більше від власної ролі головної сили у консолідації націй і вдосконаленні національної політики.

Відтак усі дії з реалізації задекларованих намірів відбувалися під контролем КПУ. Вона дала дозвіл на створення постійної комісії ВР УРСР з питань патріотичного та інтернаціонального виховання і міжнаціональних відносин, Комітету у справах національностей при КМУ, ухвалення Закону “Про мови в УРСР”, реєстрацію громадських організацій національних меншин. Їхню діяльність КПУ намагалася тримати під своїм організаційним впливом, не допускаючи взаємодії з Радою Національностей Народного Руху України. Це черговий раз підтвердило фальшивість проголошених КПУ гасел про демократизацію цієї політичної партії. Лише ухвалення Декларації про державний суверенітет України 1990 р., позбавлення КПУ монополії на владу дозволили здійснити перші справжні перетворення, зокрема, приступити до розробки законопроектів “Про національні меншини в УРСР” і “Про національні адміністративно - територіальні одиниці”.

Реально новий етап у правовому становищі національних меншин пов'язаний з проголошенням незалежної української держави і відновленням функціонування політичного режиму в умовах демократії. Це висвітлено у сьомому розділі “Становлення української держави та національні меншини: пошук оптимальної моделі” (1991-2000). Він характеризується постійним намаганням (проте повільним) посттоталітарної держави подолати нагромаджені деформації в етнонаціональній сфері, зумовлені наслідками комуністичної епохи, і, засвоївши демократичну спадщину української та елементів радянської державності, створити правову базу державної етнополітики, “Юридичні гарантії прав національних меншин” (таку назву має підрозділ 7.1.). Цей процес розпочинається з ухвалення Декларації прав національностей України 1991р., Закону України “Про національні меншини в Україні” 1992 р. Автор детально досліджує історію його розробки та ухвалення. Вона була започаткована у другій половині 1990 р. Однак прискорене опрацювання законопроекту здійснюється лише після його розгляду на засіданні Президії ВРУ 21 січня 1992 р.

Перше читання відбулося 15 травня 1992 р. на сесії парламенту. Під час обговорення законопроекту розгорнуто аналізувалася проблема правового становища національних меншин в історичному контексті міжнародного права, обґрунтовувалися підходи до її врегулювання, які застосовані в законопроекті. Депутати агітували й за альтернативний законопроект НРУ, який мав назву "Національні права громадян" і складався, зокрема, з розділів про "Національно-територіальну автономію" та "Національно-персональну автономію".

Найбільші дискусії при другому читанні законопроекту 25 червня 1992 р. були пов'язані із можливістю впровадження національних адміністративно-територіальних одиниць. Народні депутати дали згоду на компромісне рішення, за яким відповідні статті вилучалися із законопроекту для їх подальшого доопрацювання, що так і не було зроблено.

Ухвалення цього закону започаткувало системний розвиток правового регулювання етнонаціональних відносин. Його продовженням стало утворення Міністерства у справах національностей та міграції 1993 р., ухвалення Державної програми відродження і розвитку освіти національних меншин на 1994-2000 рр., закріплення у преамбулі Конституції 1996 р. поняття українського народу як громадян усіх національностей, внесення в Основний Закон норми про державне сприяння розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин, ратифікування у 1997 р. Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини та Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин, укладення численних двосторонніх міжнародно-правових договорів й угод, утворення 1999 р. Міжвідомчої координаційної ради з питань етнополітики при КМУ, започаткування діяльності різноманітних спільних українсько-іноземних комісій, Ради представників громадських об'єднань національних меншин у 1996 р., реорганізація її 2000 р. у консультативно-дорадчий орган при Президентові України. Натомість досягнуте, і це розвинуто у підрозділі 7.2. “Реалізація прав національних меншин: здобутки і проблеми”, явно неадекватне рівню його правозастосування через низку об'єктивних і суб'єктивних чинників (економічну кризу, що унеможливлює регулярне виділення коштів з державного і місцевого бюджетів, зволікання з оновленням вітчизняного законодавства й адаптації до європейського, постійну і непродуману реорганізацію колишнього Міністерства України у справах національностей та міграції, бездіяльність окремих органів виконавчої влади і місцевого самоврядування, недостатньо активну реакцію правоохоронних органів на акти дискримінації, довготривале неврегулювання правового статусу депортованих національних меншин). Особливо це стосується відсутності юридичного механізму реалізації Закону України 1992 р. “Про національні меншини України”, спрямованого на дотримання усіх індивідуальних і колективних прав меншин.

У висновках зазначено, що репрезентоване дослідження вирішує важливу й нагальну наукову проблему, суть якої полягає в теоретичниму обгрунтуванні можливості та необхідності застосування досвіду історії держави і права України у формуванні нового напряму юридичних досліджень - прав національних меншин як міжгалузевого правового інституту. Це дозволить з урахуванням стратегії політичного розвитку країни створити оптимальні передумови для подальшого врегулювання правових взаємин української держави та національних меншин, які становлять значну складову українського народу.

Крім цього, базуючись на засадах здійсненого дослідження, автор формулює такі висновки концептуального й прогностичного спрямування, основними з яких є:

1) всебічне вивчення динаміки трьох форм національних автономій, що діяли в Україні (національно-персональної автономії, національно-культурної автономії 1918-1920 рр., національних адміністративно-територіальних одиниць у місцях компактного проживання національних меншин у 1923-1939 рр.), інших організаційно-правових заходів дає підставу стверджувати, що, хоч їх запровадження мало різну засадничу мету, вони певною мірою забезпечували права національних меншин. Ліквідація цих форм і суттєве обмеження заходів унеможливили (утруднили) реалізацію колективних й індивідуальних прав національних меншин. Основні елементи форм і методів забезпечення прав національних меншин, що практикувалися (повністю або частково) протягом 1917-1939 рр. (надання меншинам права утворення Національних союзів, визнання представницьких і виконавчих органів союзу державними установами, закріплення за союзами виключного права представництва своєї нації, запровадження пропорційної виборчої системи, національних адміністративно-територіальних одиниць тощо), доцільно використовувати в сучасних умовах для врахування специфіки інтересів громадян різних національностей;

2) ухвалення Закону України 1992 р. “Про національні меншини в Україні”, відповідних статей Конституції України 1996р. та іншого законодавства є істотним свідченням відновлення юридичних гарантій прав національних меншин. Однак пропозиції, які б базувалися на позитивному історичному досвіді урегулювання національного питання (поновлення практики існування національно-персональної автономії, національних адміністративно-територіальних одиниць), не були підтримані при ухваленні остаточного варіанту законопроекту “Про національні меншини в Україні” 1992 р. Відсутність цих положень, а також юридичного механізму реалізації норми цього Закону про національно-культурну автономію і представництво національних меншин в органах державної влади та місцевого самоврядування, постійна і непродумана реорганізація колишнього Міністерства України у справах національностей та міграції тощо негативно позначається на реалізації їх індивідуальних і колективних прав. Тому в процесі формування політичного режиму в умовах демократії, створення полінаціональної моделі української держави слід враховувати історико-правовий досвід України для розробки і вдосконалення етнонаціонального законодавства з метою визнання, дотримання, захисту прав і свобод національних меншин.

Констатуючи, що Україна, перетворюючись у демократичну державу, потребує системнішої реалізації індивідуальних і колективних прав, дисертант водночас підкреслює необхідність врахувати, що вона, на відміну від УНР чи ЗУНР, є посттоталітарною країною, яка лише після ухвалення Конституції 1996 р. розпочала трансформувати державні та громадські інституції у напрямі європейських стандартів демократії. Відтак, якщо реалізація індивідуальних прав меншин є нагальною, то занадто стрімка і непродумана реалізація колективних прав (у формах національно-персональної, національно-культурної автономій, національних адміністративно-територіальних одиниць) може призвести до етнополітичного конфлікту в державі і ще більше відтермінувати забезпечення цього виду прав меншин.

Тому включення національних меншин у політичну систему держави як колективного суб'єкта права має відбуватися поступово, з дотриманням обопільних інтересів. У цьому контексті застосування історико-правового досвіду України щодо урегулювання прав меншин буде доцільним, якщо він грунтуватиметься на виважених і поміркованих практичних рекомендаціях юридичної науки різним гілкам державної влади, органам місцевого самоврядування.

Вони полягають у наступному:

1. Оприлюднити Концепцію етнонаціональної політики для широкого наукового і громадського обговорення з обов'язковим залученням представників національно-культурних товариств, під час якого визначити правовий статус різних видів меншин, депортованих народів, корінних народів(за умови визнання їх існування), після чого ухвалити її;

2. Прискорити розгляд і ухвалення законопроектів “Про внесення змін до Закону України “Про національні меншини в Україні” (передбачивши у ньому не лише національно-культурну автономію, а й національно-персональну автономію та національні адміністративно-територіальні одиниці, механізм їх функціонування, у тім числі фінансування); “Про реабілітацію та забезпечення прав осіб з числа національних меншин, які зазнали репресій та були депортовані з території України”; “Про освіту національних меншин України”; “Про свободу совісті та релігійні організації” (в частині реституції їх власності); “Про розвиток і застосування мов в Україні” (врахувавши норми Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, яка потребує повторної ратифікації ВРУ з необхідними гарантіями прав державної мови);

3. З метою реалізації ч. 2 ст. 14 Закону України 1992 р. “Про національні меншини в Україні” та можливого запровадження пропорційної виборчої системи удосконалити виборче законодавство шляхом введення інституту гарантованого представництва (квотування) національних меншин у парламенті й органах місцевого самоврядування або знайти іншу форму їхнього представництва в органах державної влади;

4. Реорганізувати Державний комітет України у справах національностей та міграції у Міністерство України у справах національностей, функціонування якого передбачено ч. 3 ст. 5 Закону України 1992 р. “Про національні меншини в Україні”, а з урахуванням історико-правового досвіду України обов'язково залучати до його керівництва представників національних меншин і надавати йому право вето на рішення інших органів виконавчої влади, які стосуються інтересів національних меншин;

5. З урахуванням історико-правового досвіду України заснувати кафедру ”Права меншин” і однойменний курс включити у навчальні програми вищих навчальних закладів з правознавства, що дозволить активізувати пропаганду толерантності міжетнічних стосунків;

6. З урахуванням (опосередковано) історико-правового досвіду України утворити спеціалізований місцевий суд з прав меншин, що посилить юридичні гарантії етнонаціональної рівноправності громадян;

7. Ухвалити Кодекс прав меншин і тим самим легалізувати новий міжгалузевий правовий інститут - права меншин;

8. З урахуванням історико-правового досвіду України збільшити кількість видань юридичної літератури та розпочати розробку юридичної термінології мовами національних меншин;

9. З урахуванням історико-правового досвіду України у етнонаціональному законодавстві використовувати термін „меншості”;

10. Оприлюднювати рішення, які ухвалюють спільні українсько-іноземні комісії з питань забезпечення прав національних меншин;

Системна реалізація цих та інших пропозицій, за умови взаємодії органів законодавчої, виконавчої, судової влади, правоохоронних органів, місцевого самоврядування, національно-культурних товариств дозволить створити стабільне та прогнозоване майбутнє правового становища національних меншин, поліпшити міжнародний імідж держави. Українська влада, навіть за складних економічних умов, прискореної глобалізації усіх процесів, здатна забезпечити права національних меншин. Тим самим вона ще раз підтвердить свій остаточний вибір - входження в європейський правовий простір XXI століття демократичною країною, яка сприятиме продовженню пошуку нового формату відносин з національними меншинами. В його основі - юридичні умови для конструктивного діалогу держави і національних меншин з метою збереження їхніх етнонаціональних відмінностей.

ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ ОПУБЛІКОВАНО

І. монографія

Рябошапко Л.І. “Правове становище національних меншин в Україні (1917-2000)”. - Львів: Видавничий центр Львівського національного ун-ту імені Івана Франка, 2001.-482 с.;

ІІ. статті у наукових фахових виданнях

1. Рябошапко Л.І. Конституція України і національні меншини // Вісник Одеського ін-ту внутрішніх справ. - 1997. - № 2. - С. 24-26;

2. Рябошапко Л.І. Вплив міждержавних відносин на правове становище національних меншин УСРР у 1920-х рр. // Вісник Львівського ун-ту. Серія міжнародних відносин. Вип. 1. - Львів, 1999. - С. 285-288;

3. Рябошапко Л.І. Участь національних меншин у діяльності державного апарату УСРР (1920 - середина 1930-х рр.) // Держава і право. Зб. наук. праць. Вип. 5. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького; Спілка юристів України; Видавничий Дім “Юридична книга”, 2000. - С. 47-54;

4. Рябошапко Л.І. Обмеження релігійних прав національних меншин в УСРР (кінець 20-х років ХХ ст.) // Держава і право. Зб. наук. праць. Вип. 6. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького; Спілка юристів України; Видавничий Дім “Юридична книга”, 2000. - С. 60-63;

5. Рябошапко Л.І. Запровадження правового регулювання діяльності національних меншин в УСРР (1921-1924) // Держава і право. Зб. наук. праць. Вип. 7. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького; Спілка юристів України; Видавничий Дім “Юридична книга”, 2000. - С. 135 - 139;

6. Рябошапко Л.І. Репресивні заходи щодо національних меншин Західної України в економічній сфері (1939-1941) // Вісник Луганського ін-ту внутрішніх справ України. - 2000. - Вип. 1. - С. 16-23;

7. Рябошапко Л.І. Позбавлення представників національних меншин виборчих прав в УСРР (1920 - середина 1930-х рр.) // Право України. - 2000. - № 5. - С. 101-103;

8. Рябошапко Л.І. Вплив радянських і партійних органів УСРР на діяльність релігійних громад національних меншин (середина 1920-х рр.) // Право України. - 2000. - № 9. - С. 112-114;

9. Рябошапко Л.І. Право національних меншин на свободу совісті в УСРР на початку 1920-х років // Вісник Львівського ун-ту. Серія юридична. Вип. 35. - Львів, 2000. - С. 108-113;

10. Рябошапко Л.І. Організаційно-правові заходи щодо розвитку освітньо-культурних установ Західної України (1939-1941) // Актуальні проблеми державного управління. Науковий збірник. - Харків: УАДУ, 2000. - № 2(7). - С. 132-137;

11. Рябошапко Л.І. Правові заходи по культурно-соціальному розвитку національних меншин УСРР (1922-1926) // Вісник Одеського ін-ту внутрішніх справ. - 2000. - № 2. - С. 150-156;

12. Рябошапко Л.І. Порушення політичних і особистих прав національних меншин Західної України (1939-1941) // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. - 2000. - № 2. - С. 85-92;

13. Рябошапко Л.І. Суперечливі тенденції у правовому становищі національних меншин в Україні (1950-ті - 1970-ті рр.) // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. - 2000. - № 3. - С. 277-281;

14. Рябошапко Л.І. Реалізація принципів “радянської демократії” щодо національних меншин у Західній Україні (1939-1941) // Вісник Львівського ін-ту внутрішніх справ. - 2000. - № 1. - С. 56-59;

15. Рябошапко Л.І. Антирелігійна діяльність серед національних меншин в УРСР (середина 1950-х - кінець 1970-х рр.) // Вісник Львівського ін-ту внутрішніх справ. - 2000. - № 2. - С. 25-29;

16. Рябошапко Л.І. Початковий етап організації та діяльності Ради в справах освіти національних меншин в УСРР (1920-1922) // Вісник Одеського ін-ту внутрішніх справ. - 2000. - № 1. - С. 47-51;

17. Рябошапко Л.І. Депортаційні акції щодо національних меншин Західної України як різновид репресій (1939-1941) // Вісник ун-ту внутрішніх справ. - 2000. - Вип. 12. - Ч. 1. - С. 201-204.

18. Рябошапко Л.І. “Рівні права і можливості” національних меншин в УРСР (середина 1950-х - початок 1980-х рр.) // Юридичний вісник. - 2001. - № 1. - С. 118-123;

19. Рябошапко Л.І. Радянсько-німецький договір про ненапад 1939 р.: наслідки для національних меншин Західної України (1939-1941) // Вісник Львівського ун-ту. Серія міжнародних відносин. Вип. 2. - Львів, 2001. - С. 435-437.

20. Рябошапко Л.І. Вибори до національних рад УСРР (1920 - середина 1930-х рр.) // Вісник Львівського ун-ту. Серія юридична. Вип. 36. - Львів, 2001. - С. 107-111;

21. Рябошапко Л.І. Правові заходи УСРР по економічному розвитку національних меншин (середина 1920-х рр.) // Науковий вісник Чернівецького ун-ту: Зб. наук. праць. Вип. 103: Правознавство. - Чернівці: Рута, 2001. - С. 13-16;

ІІІ. матеріали наукових конференцій

1. Рябошапко Л.І. Права національних меншин в Україні: законодавство і практика (1991-2000) // Розвиток демократії в Україні: Матер. міжнар. наук. конф. (Київ, 29 вересня - 1 жовтня 2000 р.). - К.: Центр Освітніх Ініціатив, 2001. - С. 87-94;

2. Рябошапко Л.І. Забезпечення права на свободу віросповідання національних меншин - свідчення демократизації української держави (1992-2000) // Проблеми права на зламі тисячоліть: Матер. міжнар. наук. конф. (Дніпропетровськ, 13-14 лютого 2001 р.). - Дніпропетровськ: ДНУ, 2001. - С. 145-148;

3. Рябошапко Л.І. Договірно-правова база забезпечення прав національних меншин в Україні // Наукові записки / Збірник. - К.: ІПіЕНД, 2001. - С. 200-204; Сер.”Політологія і етнологія”; -- Вип.15;

4. Рябошапко Л.І. Законодавство України про національні меншини: проблеми реалізації// Молода українська держава на межі тисячоліть: погляд в історичне майбутнє демократичної, правової держави Україна. Зб. наук. праць. - Львів: ЛІВС, 2001. - С. 203-206;

5. Рябошапко Л.І. Депортовані національні меншини в Україні: історія та сучасність // Актуальні проблеми держави і права. Зб. наук. пр. Вип. 11. - Одеса: Юридична література. - 2001. - С. 131-133.

IV. Інші публікації .

1. Рябошапко Л.І. Історія єврейських політичних організацій в Україні очима сучасника. Рецензія на монографію Наймана О.Я. ”Єврейські парки та об”єднання України (1917-1925)”.(К.,1998) // Відродження. - 1999. - №3. - С33.

2. Рябошапко Л. Юдофобия против Украины.Рецензія на книгу Мирського Р.Я.,Наймана О.Я. ”Юдофобія проти України” (К.,2000) // Єврейский обозреватель. - 2002. - №19/38. - С10.

Размещено на Allbest.ru