Функціонування Української Греко-Католицької Церкви в контексті державно-церковних відносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ФІЛОСOФІЇ ІМЕНІ Г.С. СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Спеціальність 09.00.11. - релігієзнавство

ФУНКЦІОНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В КОНТЕКСТІ ДЕРЖАВНО-ЦЕРКОВНИХ ВІДНОСИН

ВОЛИНЕЦЬ ОКСАНА ОЛЕКСІЇВНА

Київ-2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі політології Інституту гуманітарних та соціальних наук Національного університету “Львівська політехніка” Міністерства освіти і науки України.

Захист відбудеться “16” травня 2003 року о “14” год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26. 161. 03 в Інституті філософії імені Г.С. Сковороди НАН України (01001, Київ-1, вул. Трьохсвятительська,4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України (01001, Київ, вул. Трьохсвятительська, 4)

Автореферат розісланий “14” квітня 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філософських наук Бучма О.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дисертаційного дослідження. Актуальність обраної теми обумовлена виходом Української Греко-Католицької Церкви (далі УГКЦ) з підпілля та її активним входженням в суспільство, що стало можливим в умовах незалежності української держави. Особливо актуальним постає питання необхідності налагодження адекватних стосунків між державою та УГКЦ, що, в свою чергу, забезпечить участь УГКЦ в етнонаціональному, релігійному та духовному розвитку українського народу. Тому, як на сьогодні, важливим завданням є переосмислення місця і ролі УГКЦ в етнонаціональних та державотворчих процесах .

Демократичні процеси, які розгортаються в умовах творення української державності, коли значно зросла інтенсивність етнонаціональних і релігійних рухів, посилили взаємозв'язок етносу і релігії. Ідеологічний плюралізм, що прийшов на зміну тоталітарній антирелігійній ідеології, започаткував у свідомості народу принципово нове ставлення до релігії, яка поступово наповнювалась національним змістом.

Сучасні етносоціальні процеси суттєво впливають на відродження релігії, яке можна розглядати у двох аспектах, а саме: інтенсивному, який характеризується поглибленням релігійності населення, омолодженням контингенту віруючих, збільшенням питомої ваги останніх у загальному числі населення України, та екстенсивному, для якого характерним є зростання церковної мережі, розбудова релігійних структур, збільшення кількості духовних навчальних закладів, монастирів та ін.

Як національне, так і релігійно-духовне відродження в Україні натрапило на чимало перешкод, серед яких були небажання владних структур проводити демократичне реформування суспільства та неготовність частини населення сприйняти та підтримати кардинальні суспільно-політичні зміни. За таких умов національно-духовне відродження мало як позитивні, так і негативні наслідки. У політичній сфері негативи проявляються у екстремізмі, сепаратизмі, конфліктності; у релігійній ділянці - у проповіді конфесійної винятковості, міжконфесійних конфліктах, поширенні деяких релігійних новоутворень деструктивного характеру, тощо. Як одні, так і інші руйнують суспільну мораль, загрожують стабільності та безпеці держави.

Складний та суперечливий характер вищезгаданих процесів вимагає серйозного переосмислення, комплексного і глибокого аналізу всіх факторів і тенденцій їх розвитку. Одним з чинників, які зумовлюють і визначають спрямованість сучасного етнонаціонального та релігійно-духовного розвитку є УГКЦ.

УГКЦ як інституція духовно-релігійна, а, водночасі, етнонаціональна, використовуючи особливі, притаманні лише церкві, засоби впливу на особистість та спільноту (проповідь гуманізму і християнської моралі, засудження зла і насильства та ін.) виконує суспільнотворчу функцію - прагне виховати національно та еклезіально свідому особистість. У сфері особливої уваги УГКЦ постає соціальна проблематика. УГКЦ стала першою з поміж всіх українських церков, що засудила ті дії сучасної політичної влади в Україні, які суперечать моральним принципам християнства. Саме це забезпечує УГКЦ статус найавторитетнішої суспільної інституції серед українських греко-католиків.

Актуальність дисертаційного дослідження також обумовлена необхідністю творення умов для якісно нового національно-духовного відродження, яке передбачає консолідацію нації навколо державотворчої ідеї. А одним з чинників духовного об'єднання українського народу може виступити теогуманістична ідея, репрезентована християнськими церквами київської традиції, зокрема УГКЦ. В цьому контексті важливим завданням постає пошук місця та ролі УГКЦ в історично об'єктивному русі українських церков до об'єднання, що сприяло б не тільки подоланню міжконфесійної напруги, а й виступило б могутнім чинником у процесі національної та еклезіальної ідентичності українців.

Зв'язок роботи з науковими програмами є безпосередній, оскільки дисертація виконана в межах програми наукових досліджень Інституту гуманітарних та соціальних наук Національного університету “Львівська політехніка”, а саме теми “Світоглядно-методологічні засади державотворчого процесу в Україні”. (Протокол № 2 від 9.09.1994)

Мета дослідження полягає у релігієзнавчо-філософському аналізі функціональності УГКЦ та виявленні залежності динаміки та спрямування діяльності УГКЦ від моделі державно-церковних взаємовідносин. Реалізація мети дослідження зумовила постановку та вирішення кола питань, що знайшли відображення у логічній структурі дисертації і склали її основні завдання:

показати основні тенденції розвитку державно-церковних стосунків із врахуванням можливості реалізації демократичних плюралістичних моделей у практиці взаємовідносин між Церквою та державою в Україні ;

здійснити аналіз конституційно-правових основ сучасного українського законодавства щодо забезпечення свободи совісті та релігійної свободи;

висвітлити роль УГКЦ як інституційного вияву феномену українського греко-католицизму в процесі національної та релігійної самоідентифікації українців за умов відсутності власної національної держави;

з'ясувати роль УГКЦ у процесі вирішення соціальних проблем та подоланні міжцерковного протистояння на сучасному етапі українського державотворення;

проаналізувати вплив УГКЦ на процес становлення нової, теогуманістичної за змістом, системи морально-етичних цінностей українського народу .

Об'єктом дисертаційного дослідження є Українська Греко-Католицька Церква як інституційний вияв феномену українського греко-католицизму.

Предмет дисертаційного дослідження - тенденції та закономірності функціонування УГКЦ в контексті державно-церковних відносин.

Методи наукового дослідження. Методологія дисертаційного дослідження ґрунтується на загальних та спеціальних методах пізнання в галузі гуманітарних та соціальних наук.

Системний підхід дозволив обґрунтувати комплексне бачення функцій УГКЦ як інституційного феномену українського греко-католицизму. Метод ретроспекції дав можливість дослідити проблему генетичного зв'язку сучасної місії УГКЦ з історичними традиціями релігійно-культурного поступу українського народу. При розгляді особливостей та тенденцій функціонування УГКЦ за умов сучасного етнонаціонального розвитку в Україні використовувались методи моделювання та структурно-функціональний. Із метою наукового осмислення подій і явищ релігійно-церковного життя в Україні автор, керуючись проблемно-аналітичним, системно-хронологічним та структурно-функціональним підходами, застосував методи аналізу та синтезу, сходження від абстрактного до конкретного, єдності історичного і логічного.

Намагаючись вивести дослідження на рівень релігієзнавчо-філософського осмислення феномену УГКЦ, автор використав специфічні принципи історизму, об'єктивізму, світоглядно-ідеологічного плюралізму, конфесійної толерантності та позаконфесійності, що надало роботі характеру завершеного комплексного дослідження.

Наукова новизна дисертаційного дослідження. В дисертації з'ясовується, що, в контексті державно-церковних відносин УГКЦ, проповідуючи універсальні християнські цінності, формуючи світоглядні пріоритети, національну і еклезіальну самосвідомість українців, має вагомий, а, зокрема, у Галичині - визначальний вплив на сучасне національне, духовне та релігійне відродження. Функціональні чинники, що визначають місце та роль УГКЦ в націотворенні і державному будівництві можуть бути сформульовані у наступних положеннях, що містять елементи наукової новизни і виносяться на захист:

§ встановлено, що взаємодія між державою та церквою, обумовлена генетичним зв'язком політичної та релігійної сфер, реалізується у моделях державно-церковних стосунків різного характеру, який визначається рівнем свободи, зокрема, свободи совісті та релігійної свободи;

§ виявлено перевагу тенденції до конфліктності та домінування держави над УГКЦ в умовах відсутності національної держави, що спричинило до певної міри антиномічне явище - ліквідація інституційного виразу УГКЦ, з одного боку, та зростання її престижу і авторитету у Галичині, з іншого, що й забезпечило УГКЦ провідну роль у процесі сучасного національно-духовного відродження;

§ обґрунтовано, що сучасна ліберальна модель взаємовідносин між державою та церквою не є оптимальною для України; вона не випливає з українських етносоціальних джерел, не враховує суспільно-творчу роль УГКЦ. Надмірна секуляризація обмежує можливості партнерства між державою та церквою. Зміна характеру взаємодії з площини суб'єкт (держава) - об'єкт (церква) у площину суб'єкт (держава) - суб'єкт (церква), врахування національних традицій, етнопсихологічних особливостей українців та ролі церкви в процесі націогенезу сприятиме встановленню адекватної української моделі державно-церковних стосунків;

§ виявлено, що стосовно релігійної свободи в українському законодавстві виділяються дві проблеми. По-перше, конфесійний плюралізм вимагає пошуку толерантної моделі релігійної ідентичності. По-друге, помітна непропорційність у співвідношенні релігійної свободи особистості, захищеної міжнародними стандартами та правовими документами, і правом релігійної ідентичності спільнот, яке окреслене значно слабше. Надійне забезпечення права на релігійну свободу можливе лише за умови збалансування згаданих інтересів;

§ доведено, що в контексті глобальної проблеми самоідентифікації, в умовах відсутності національної держави, проблема збереження питомо українських форм релігійності (поєднання східнохристиянської духовності і обряду з притаманною для українців відкритістю на європейську культуру) набуває такого ж принципового характеру, як і питання політичне. УГКЦ до появи власне українських православних церков була єдиною суспільно-релігійною інституцією, яка найбільш послідовно і адекватно виражала українські національні інтереси, виступаючи рушійною силою у процесі оборони етнічної субстанції, осередком збереження власної ідентичності, що ототожнювалася з українством;

§ з'ясовано, що, як суб'єкт соціального вчення, УГКЦ безпосередньо охоплює релігійний і моральний аспекти суспільної проблематики, розглядає політичний, соціальний та економічний аспекти з точки зору їх відповідності християнській моралі. Виходячи з принципів особистості, солідарності, субсидіарності та загального блага, УГКЦ формулює фундаментальні соціальні засади, що здатні упорядкувати суспільне буття.

§ показано, що адекватне соціальне служіння, його динаміка та ефективність в консеквенції передбачають співпрацю УГКЦ з державою, суспільством та всіма українськими церквами, що в свою чергу породжує проблему екуменічного діалогу. Якщо в реаліях сучасного суспільно-політичного розвитку структурне поєднання не може бути реалізоване, то духовна єдність традиційних церков у подоланні соціальної кризи та формуванні морально-етичних норм і аксіологічних орієнтирів українського суспільства виступить одним з чинників соціальної інтеграції та національної консолідації;

§ доведено, що в умовах сучасної антропологічної кризи, яка трансформувалась у кризу духовних цінностей та проявилась у крайньому моральному релятивізмі, формуючи нову систему морально-етичних цінностей в основі якої лежить теогуманістична ідея, що визнає найвищою цінністю людину, створену на образ і подобу Бога, УГКЦ виконує подвійну місію: виховання особистості на засадах християнської моралі (духовна місія) і творення нової якості спільнотного буття (національна місія).

Теоретичне й практичне значення дослідження. Отримані результати дисертаційного дослідження в теоретичному плані важливі для глибшого розуміння феномену українського греко-котолицизму, повнішого осмислення проблеми взаємовідносин держави і УГКЦ. З урахуванням сучасного стану національно-духовного відродження в Україні у дисертації доводиться необхідність перегляду ролі релігії та церкви, зокрема, УГКЦ в націотворенні та державному будівництві.

Окрім подальшого розвитку наукових знань з філософії та релігієзнавства, дисертація зорієнтована на практичне розв'язання актуальних проблем участі УГКЦ в етнонаціональному розвитку та державотворчих процесах. Матеріали дослідження можуть бути використані при викладанні ряду гуманітарних дисциплін, зокрема: історії України, релігієзнавства, філософії, теорії та історії культури, політології, соціології. Положення, що стосуються проблеми державно-церковних стосунків можуть використовуватись республіканськими, обласними та місцевими органами влади при розробці нормативних актів у сфері взаємовідносин між державою та церквою.

Основні положення дисертації апробовані на методологічних семінарах кафедри політології Національного університету “Львівська політехніка” та наукових конференціях різного рівня, зокрема : міжнародній науковій конференції “Національна еліта та інтелектуальний потенціал України” (Львів , 1996); міжнародній науковій конференції “Українська інтелігенція за духовне відродження народу” (Львів , 2002); всеукраїнській науковій конференції “Іван Огієнко (Митрополит Ілларіон) і виховання національної свідомості особистості” (Київ , 1997); всеукраїнській науково-практичній конференції “Політична культура демократичного суспільства: стан і перспективи в Україні” (Київ, 1998); всеукраїнській науковій конференції “Християнство і культура” (Полтава, 2000); науково-практичній конференції “Національна ідея як фундаментальна засада ідеології державного будівництва в Україні” (Львів, 1997); науково-практичній конференції “Проблема єдності православ'я в Україні” (Львів, 2000); науково-практичній конференції “Теорія і практика державотворення в Україні: історія та сучасність” (Львів , 2000).

Структура дисертації випливає з поставленої мети та завдань, які зумовили логіку побудови дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку літератури, який включає 330 позицій, з яких 12 іноземними мовами. Перший розділ присвячено теоретико-методологічному аналізу функціональних аспектів буття УГКЦ в контексті державно-церковних відносин. У другому розділі, в контексті взаємовідносин між державою та УГКЦ, розкривається вплив останньої на процеси національної та еклезіальної самоідентифікації українських греко-католиків. У третьому розділі здійснено аналіз сучасної місії УГКЦ в етнонаціональному розвитку в умовах розбудови незалежної демократичної держави в Україні.

Обсяг дисертації (без списку літератури) - 180 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано мету, об'єкт, предмет, основні завдання, методологічну основу дослідження, визначено наукову новизну дисертації та практичне значення одержаних результатів, наведено дані про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі дисертації “Теоретико-методологічний аналіз функціональних аспектів буття УГКЦ в контексті державно-церковних відносин” здійснено аналіз джерел та літератури та досліджено методологічні засади функціонування УГКЦ, проаналізовано її вплив на націо- та державотворення

Перший підрозділ “Бібліографія проблеми місця та ролі Української Греко-Католицької Церкви в етнонаціональному та державотворчому процесах” розкриває стан наукової розробки дисертаційного дослідження та його джерельну базу.

Ступінь розробки досліджуваної проблеми на сьогодні є недостатнім. Це пояснюється певними об'єктивними чинниками, а саме: тривале перебування України у складі СРСР; домінування комуністичної ідеології в радянський період; активна пропаганда матеріалістичного світогляду; акт „самоліквідації” УГКЦ після псевдособору 1946 р. утруднювали або й унеможливлювали об'єктивні наукові дослідження не лише проблем розвитку, функціонування та впливу, а навіть історії УГКЦ.

Перехід української держави до демократії істотно змінив суть співвідношення нації та релігії. Долаючи ідеологічні бар'єри та стереотипи, дослідники сьогодні мають реальну можливість давати об'єктивну оцінку діяльності УГКЦ та робити справді наукові, обґрунтовані висновки.

Вагоме значення в процесі опрацювання обраної теми дисертаційного дослідження мали документи Магістеріуму Церкви. Перехід від полемічного до іренічного богослов'я поклав початок новому баченню Церквою соціальної дійсності, спричинив пошук нових засобів та методів її діяльності у суспільстві. Методологічною базою сучасного розвитку та діяльності церкви стали: “Декрет про Східні Католицькі Церкви”, “Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі”, “Декрет про екуменізм”, “Догматична Конституція про Церкву”, “Документи Патріаршого Собору Української Греко-Католицької Церкви”, “Звернення Єпископів Української Греко-Католицької Церкви до вірних та всіх людей доброї волі про завдання християнина в сучасному суспільстві”, Собор Української Греко-Католицької Церкви “Нова Євангелізація”, які демонструють кардинальну зміну у ставленні Католицької Церкви до світу, людини, самої себе.

Особливе значення для опрацювання цілого спектру проблем, пов'язаних з сучасним соціальним поступом та місцем Церкви в умовах суспільно-політичних реалій, мали апостольські листи Івана-Павла ІІ; твори, пастирські листи, звернення та відозви ієрархів УГКЦ - митрополита А. Шептицького, патріарха Й. Сліпого, верховного архієпископа М.-І. Любачівського, патріарха Л. Гузара.

Окремий блок у дисертаційному дослідженні складають праці релігієзнавчо-історичного характеру, у яких досліджується взаємозв'язок етнонаціональних та державотворчих процесів з релігійно-церковними. У даному контексті особлива увага була звернена на праці А. Великого, Я. Грицака, М. Грушевського, Д. Дорошенка, А. Колодного, І. Крип'якевича, В. Липинського, І. Нагаєвського, О. Недавньої, Н. Полонської-Василенко, М. Чубатого, П. Яроцького.

Осмислення сучасного національно-духовного відродження і релігійного розвитку, які відбуваються на фоні державотворчих та суспільно-політичних процесів в Україні, неможливе без опрацювання соціально-філософських, соціологічних та політологічних робіт, які містять теоретичні розробки проблем етнонаціонального розвитку, культурно-релігійної самоідентифікації українців, трансформації свідомості, відродження духовності, консолідації українського суспільства. Неабияке значення для нас мали дослідження вітчизняних науковців, зокрема: О. Гриніва, В. Журавського, В. Потульницького, П. Сергієнка, В. Стецюка, Ю. Терещенка, А. Фартушного, О. Шуби. Праці зарубіжних авторів та науковців діаспори у проблематиці Церква - суспільство - культура складають окреме місце у цьому блоці. Серед них варто відзначити наукові розробки П. Біланюка, В. Гринєвича, К. Доусона, В. Крауса, А-де Любака, К. Льюіса, Ю. Майки, Р.-Дж. Нейхауза, П. Пуппара, М. Рупніка, С. Франка, Т. Шпідліка, В. Яніва.

Науково обґрунтовані рефлексії з питань історії, впливу, соціальної та екуменічної діяльності, харитативно-виховної функції УГКЦ демонструють В. Іванишин, І. Паславський. Наукові висновки щодо феномену українського греко-католицизму спостерігаються у працях Б. Гудзяка, І. Гарасима, І. Мончака.

Значний пласт у дисертаційному дослідженні становить обговорення проблематики у працях релігієзнавчого, етнологічного та культурологічного спрямування. У них успішно опрацьовуються теоретичні проблеми сучасного релігієзнавства. Якісно нові підходи до суті феномену релігії, її ролі у процесі державотворення, впливу на духовно-культурний аспект відродження української нації у процесі переходу суспільства від тотального атеїзму до визнання релігії і церкви, що репрезентує останню як конструктивний інтегруючий чинник демонструють у своїх роботах С. Головащенко, В. Єленський, А. Колодний, Н. Кочан, А. Черній, П. Яроцький. Роль церкви у процесі трансформації світоглядних пріоритетів української нації та творення якісно нової системи морально-етичних цінностей народу підкреслюють В. Мокрий, Р. Кирчів, Р. Мизь, М. Семененко, В. Стецюк, Ю. Терещенко.

Пошук теоретичних екуменічних моделей та практичних рекомендацій спрямованих на подолання міжцерковної боротьби знайшов відображення в роботах М. Білецького, В. Гринєвича, Н. Кочан, Ж.-К. Перісса, О. Петріва, Й. Ратцінгера, А. Сапеляка, Ф. Еве.

Своєрідність церкви як інституції водночас духовної та суспільної сприяє включенню церкви у вирішення не лише релігійно-духовних проблем, а й її активної участі у перетворенні соціальної дійсності. На ролі церкви у вирішенні суспільних проблем акцентують О. Гайова, Н. Кочан, А. Кравчук, С. Ладивірова, Б. Максимович, М. Чировський, П. Яроцький. проблематика церква-суспільство активно опрацьовувалась і зарубіжними дослідниками, серед них: В. Оккенфельс, Р. Тожецький, М. Хоннекер.

Проблема державно-церковних стосунків знайшла відображення у працях Б. Боцюрківа, І. Гаваня, В. Єленського, Ф. Рульо. Процесу переслідування та ліквадації інституції УГКЦ тоталітарним політичним режимом присвячені роботи М. Гайковського, М. Марусина, І. Мартиняка.

Відродження УГКЦ, її активне входження в українське суспільство викликало інтерес дослідників до питання ролі духовенства УГКЦ у процесі етнонаціонального розвитку та збереженні сутнісної субстанції української нації, зокрема у періоди бездержавності. У сфері особливої уваги опинились постаті митрополита Андрія Шептицького та патріарха Йосифа Сліпого, життя та діяльність яких досліджували О. Гринів, Я. Пелікан, А. Сапеляк, А. Слюсарчук-Сірка, Р. Тожецький, І. Хома.

Незважаючи на значний теоретичний доробок як вітчизняних, так і зарубіжних авторів у дослідженні функціональності УГКЦ та її ролі в етнонаціональному розвитку українців і досі бракує комплексних фундаментальних розробок з даної проблематики. Проте недостатність таких робіт не знижує інтересу до УГКЦ, а, швидше, спонукає до адекватного висвітлення та наукового обґрунтування сутнісного виміру Української Греко-Католицької Церкви, її місця і ролі в етнонаціональному та релігійному бутті України.

У другому підрозділі “Методологічні засади дослідження впливу УГКЦ на процес націотворення” висвітлюється питання взаємовпливу “національного” і “релігійного” як загальнолюдської тенденції, яка в історії України носила характер безперервного зв'язку, досліджується трансцендентний та іманентний виміри церкви, її функціональний аспект.

У підрозділі представлено основні теоретичні засади взаємозв'язку національного та релігійно-духовного відродження на основі трьох методологічних підходів - генетичного, структурного та функціонального. Генетичний підхід досліджує значення релігійного чинника та УГКЦ в процесі національного відродження та державотворення в їх кульмінаційних періодах (перша пол. ХІХ ст., кін. ХХ ст.). Методологія структурного підходу зосереджується на аналізі взаємовідносин політичної та релігійної систем. Основні сфери його дослідження - це інституційні зв'язки (УГКЦ - держава), правові відносини, суспільна свідомість, релігійна і політична діяльність тощо. В основі методології функціонального підходу лежить соціальний і духовний вимір релігії, трансцендентний та іманентний характер церкви.

Підставою сучасного національно-духовного відродження та державотворення в Україні є генетичний взаємозв'язок національного та релігійного, який онтологічно притаманний українському народові.

Сучасна якість і характер національного буття та світогляду, принципи влаштування суспільних та політичних справ, сума певних рис, які визначають українську національно-культурну своєрідність, беруть свій початок та черпають свій розвиток в українському християнстві. Воно вдихнуло новий зміст і окреслило нове призначення для тих суспільно-політичних інституцій, які існували в Україні у часі прийняття християнства, дало безпосередній поштовх та ідеологічно обґрунтувало необхідність створення нових форм суспільно-політичної організації та громадянської самоорганізації сучасного українського суспільства.

УГКЦ, що черпала своє духовно-релігійне натхнення з джерел Київського християнства, організаційно оформившись в результаті Берестейської унії 1596 р. набуває характеру сутнісного національного завдання, сповнення якого тотожне самому збереженню українців як нації і потенційно самодостатньої у політичному аспекті культурно-етнічно-релігійної спільноти. У цьому контексті можемо твердити про вироблення системи морально-етичних та культурних пріоритетів, які були запропоновані УГКЦ на основі християнської традиції та переросли у стійку систему цінностей, що стала домінуючою у світобаченні української нації.

Симптоматичною традицією України є те, що духівнича еліта не лише об'єктивно, в силу свого становища, але також з добре усвідомленим переконанням та розумінням цієї потреби, як однієї з найнагальніших національно-інституційних, належала до інтелігентсько-інтелектуального стану, протягом тривалого часу його репрезентуючи та докладаючи максимум зусиль для розвитку верстви світської інтелігенції та еліти. Досягнення УГКЦ у ділянці інтелектуального інтегрування й збагачення сприяло забезпеченню її провідної ролі майже у всіх ділянках загальносуспільного та загальнокультурного поступу українських греко-католиків. Саме духівнича еліта УГКЦ стала носієм ідей першої хвилі національного відродження України в першій половині ХІХ століття.

Обставини нинішнього національно-духовного відродження та державотворення свідчать про важливість і незамінність традиційних форм релігійності не лише як особистісного чинника, але і як суттєвого фактору суспільного життя, який у минулому відіграв першорядну роль у становленні та вдосконаленні політичної системи, морально-правових і загальносуспільних цінностей. Сучасне українське суспільство потребує перманентного живлення з основоположних християнських джерел, які були визначальними для українського народу впродовж усієї його попередньої історії.

Однією з характерних рис УГКЦ стала її глибока інкультурація в західноукраїнському суспільстві, що сприяє адекватному виконанню підставових функцій Церкви: свідчення (martyria), проповідь (kerygma), літургія (leiturgia), служіння (diakonia) та будування спільноти (koinonia).

Відродження духовної ідентичності українського народу передбачає необхідність усвідомлення факту, що між державою, суспільством та церквою існує площина співпраці, мірилом якої є прагнуча людина. Метою такої співдії є консолідація спільноти, забезпечення єдності між Церквою та етносом, аж до їх солідарності, - наголошується в дисертаційному дослідженні.

У другому розділі “Етнонаціональні і релігійно-духовні процеси в контексті взаємовідносин між УГКЦ та державою” досліджується динаміка державно-церковних стосунків, їх вплив на процеси національної та еклезіальної самоідентифікації українських греко-католиків.

У першому підрозділі “Філософські та конституційно-правові аспекти державно-церковних стосунків” аналізуються теорії, моделі та механізми взаємовідносин між державою та церквою, пропонуються можливі варіанти їх застосування у практиці державно-церковних стосунків в Україні.

Дослідження місця УГКЦ в системі взаємовідносин між державою та церквою передбачає необхідність аналізу концептуальних підходів, принципів та теорій державно-церковних стосунків.

Принцип відносин між державою та церквою задекларований самим Ісусом Христом: “Віддайте кесареве кесарю, а Боже Богові” (Мт.22:21). Однак, спосіб застосування цієї євангельської догми, її тлумачення є відмінним у візантійській та римській традиціях.

Візантійська доктрина, відома як “теорія симфонії влади” отримала своє формулювання ще в часи правління Юстиніана. Вважалося, що Церква і держава є двома священними дарами, даними людству, тобто двома порядками речей, які витікають з одного джерела - волі Божої, і тому вони повинні бути між собою у досконалій гармонії (symphonia), допомагаючи одна одній, але не знищуючи свободи і автономії кожної у її власній сфері. Принцип антиномічної незлитості і нероздільності не може бути порушений в жодному напрямку. Оскільки ще більша незлитість призводить до монофізитського спіритуалізму з подальшим приниженням світського, а спроба відхилення в бік нероздільності веде до політичного монофізицтва, тобто надто тісного союзу Церкви і держави з обов'язковим приматом останньої. Сконцентрованим виразом політичного монофізицтва стала система цезаропапізму, при якій влада Церкви /auctoritas/ втрачає свої позиції та стає залежною від влади держави (potestas). Подібні впливи помітні і у візантійській релігії. Вони проявляються у тенденціях нехтування історичних і динамічних елементів християнської традиції і цілковитому зануренні у богословські спекуляції про природу Бога. Моральний ідеал Сходу, таким чином, являє собою крайність розвитку духу східного аскетизму в рамках ортодоксальності.

Латинський світ виразив свою концепцію відносин між духовною і світською владами у теорії “двох мечів”. Умови Римського Заходу в більшій мірі сприяли творенню самобутньої творчої християнської культури, а переміщення центру імперії з Риму до Візантії дає можливість понтифікам застосовувати їх авторитет незалежно від світської влади. Необхідно вказати, що традиції римського права базуються на автономності особистості, а його практичний ідеал полягає у виконанні суспільного обов'язку. Наголос на соціальному аспекті християнської традиції спонукав Західну Церкву зайняти незалежну позицію по відношенню до держави, засудити втручання останньої у справи релігійні.

Таким чином, якщо вирішення проблеми на Сході ризикувало призвести до поклоніння державі, то західний варіант загрожував секуляризацією суспільства і самої Церкви, яка утверджує себе в соціальній і моральній ролі, втрачаючи при цьому відчуття трансцендентності своєї місії.

Взаємини Церкви і держави визначаються не лише їх взаємодією у різних аспектах суспільно-політичного розвитку, але й принциповою обумовленістю, генетичною пов'язаністю обох суспільних сфер - політичної і релігійної. Відтак, відносини між церквою і державою можуть набувати різного характеру, який в свою чергу, визначає модель державно-церковних стосунків. На основі концепції автономізації та секуляризації політики виділяються наступні моделі державно-церковних стосунків:

1. Традиційна релігійно-політична система (теократія, цезаропапізм, конфесійна держава);

2. Змішана, плюралістична модель (напівконфесійна та багатоконфесійна держава);

3. Модель неантагоністичного відокремлення Церкви від держави при конституційній забороні державної церкви;

4. Експансія політичної системи: секуляризація;

5. Домінування антитеїстичної держави над церквою;

6. Секулярна монополія.

Дві останні моделі були практично реалізовані радянською державою стосовно УГКЦ.

У дисертації стверджується, що сучасне національно-духовне відродження, яке відбувається в органічному взаємозв'язку з процесом українського державотворення, вимагає подолання тоталітарних стереотипів у ділянці взаємовідносин церкви та держави, остання стає перед кардинальною проблемою пошуку моделі адекватних взаємин з церквою як одним з основних народотворчих чинників. Відмовляючись від руйнівницьких методів державного атеїзму, Україна прагне реалізувати ліберальну модель державно-церковних відносин, яка не випливає з українських етносоціальних джерел, а є калькою державно-церковних стосунків західних країн. Ліберальна модель ставить державу перед апорією між принципом абсолютної конфесійної рівності і потребою співпраці держави і церкви задля виконання суспільнотворчих функцій. Апорія розв'язується лише тоді, коли відносини в площині суб'єкт (держава) - об'єкт (релігійна організація) диференціювати відносинами в площині суб'єкт (держава) - суб'єкт (конкретна церква чи конфесія). католик церква держава самоідентифікація

Вагомим кроком у нормалізації державно-церковних відносин та забезпеченні конституційних прав віруючих став Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації”(1991 р.). Окреслені Законом права людини на свободу совісті, думки й релігії узгоджуються з нормами міжнародного права та відповідають міжнародним угодам в галузі релігії. Демократичні стандарти щодо права людини на свободу совісті та віросповідання були закріплені у статті 35 нової Конституції України (1996 р.), що є безпосереднім виявом демократичності держави. При цьому, автор робить висновок, що якщо право релігійної свободи особистості окреслене в українському законодавстві чітко і захищене міжнародними стандартами та правовими документами, то право спільнот захистити свою релігійну ідентичність і традицію є помітно слабшим. Оскільки проблема релігійної свободи залишається актуальною, постає невідкладне завдання удосконалення українського законодавства в напрямку врахування та збалансування права релігійної свободи одиниці та спільноти.

У другому підрозділі “Національна та еклезіальна самоідентифікація українських греко-католиків в умовах розвитку взаємин між державою та УГКЦ” здійснено аналіз феномену українського греко-католицизму, обґрунтовано національний характер УГКЦ та її роль у збереженні національної та релігійної ідентичності українських греко-католиків в умовах відсутності національної держави.

На зміну зворотному зв'язку і діалогічності у взаємовідносинах між державою та церквою у Київській Русі, що реалізувались через модель “симфонії влади” у середньовічний період, коли Україна втрачала власну державність і поступово входила в довгу історичну смугу бездержавного існування в межах сусідніх, здебільшого іншоконфесійних державних утворень, стає помітною тенденція до переважання конфліктності та державної зверхності над церквою. У період входження України до складу Речі Посполитої питання збереження питомо українських форм релігійності стає таким же принциповим у контексті глобальної проблеми самоідентифікації, як і питання політичне. Проблема збереження національної та релігійної ідентичності та потреба вийти на нові, якісно вищі рубежі духовного оновлення трансформувались в ідею церковної унії, результатом якої стала Українська Греко-Католицька Церква.

Берестейська унія 1596 р., яка виникла з еклезіології анексії і абсорбції, мала б бути поділом культури, видатися не тільки відірванням нової частини від онтологічної цілісності, але й внутрішнім поділом, джерелом суперечності у власному лоні і джерелом зовнішніх конфліктів. Однак, такою є модель кожного поділу, внаслідок якого постає нова культурна якість, яка надалі живе власним життям, зберігає пам'ять про свою генезу та прагне зберегти власну ідентичність, при цьому самим фактом свого існування створює проблему як тим, кого безповоротно втратила, так і тим, до кого добровільно приєдналася.

Специфічною ознакою УГКЦ є її догматико-обрядовий синкретизм. Наближення до західного католицизму відбувалось у ділянці догматики, а богослужіння і обрядовість, як сфера християнського культу, через яку народ виявляє своє світобачення, продовжує традиції та зберігає національну ідентичність, залишилися власними, незмінними.

Автор доводить, що греко-католицька церковна традиція впродовж останніх чотириста років найбільш адекватно і послідовно виражала українські національні інтереси. Беручи до уваги факт, що Галичина в новітній історії України була духовною митрополією загальноукраїнського національного відродження, то діяльність УГКЦ в цій ситуації набувала загальноукраїнського значення. Через відсутність національної політичної еліти саме духовенство УГКЦ розробило програму національно-політичного розвитку і очолило цей рух у межах імперії Габсбургів. Власне, національна специфіка УГКЦ стала тим фактором, що зумовив переслідування її з боку польської держави та СРСР.

В дисертації наголошується, що з моменту входження Західної України до складу Радянського Союзу державна влада цілеспрямовано проводить курс церковної політики, спрямований на боротьбу з релігією, що був практично реалізований у моделі домінування антитеїстичної держави над церквою. Концептуального для України виразу церковна політика Кремля набуває у 1943 р. Метою такої політики є глобальна атака на католицизм і, в першу чергу, на УГКЦ, яка завершилась акцією ліквідації інституційного виразу УГКЦ, що трактувалось як “добровільне приєднання” до РПЦ МП. Після Львівського псевдособору 1946 р. УГКЦ була проголошена поза законом і змушена перейти на нелегальне становище, продовжуючи виконувати свої функції як катакомбна, підпільна. Такий стан речей тривав до моменту виходу УГКЦ з підпілля, що стало можливим після розпаду СРСР та проголошення незалежності української держави.

У третьому підрозділі “Ідея Патріархату Української Церкви та проблема її реалізації в перспективі українського державотворення” досліджуються джерела міжконфесійних конфліктів, моделі екуменічної співпраці українських церков, з'ясовуються проблеми, пов'язані з реалізацією ідеї Помісної Церкви в контексті державотворчих процесів в сучасній Україні, внесок УГКЦ в розробку моделей церковного поєднання.

Від моменту легалізації УГКЦ продемонструвала рекордні темпи свого відродження в умовах незалежності України. В даний час УГКЦ нараховує 3234/6 громад, 78 монастирів, 12 навчальних закладів, 1976 священнослужителів, 625 недільних шкіл, 23 періодичні видання, 3 релігійні видавництва. В останні роки помітне поширення УГКЦ на терени східної України, де було створено Києво-Вишгородський та Донецько-Харківський екзархати (за даними Інтернету на серпень 2002 р.).

У Галичині, поряд з традиційною для західноукраїнських земель УГКЦ, існує досить значна кількість православних громад, представлених трьома патріархатами. Існування на теренах України чотирьох церков східного обряду призвело до загострення міжконфесійних суперечок, які іноді набирали ознак гострого конфлікту. Абстрактно його серцевиною були майнові суперечки. Однак, як зазначає дисертант, джерела конфлікту варто шукати на більш глибоких рівнях, а саме: ідейно-теоретичному, морально-правовому та ідеологічному. Ці причини носять богословсько-канонічний, історичний, культурно-духовний, політичний, соціальний та правовий характер.

Автор вказує, що деструктивні конфлікти не лише ігнорують правові норми, законність і правопорядок, а й віддаляють конституційну мету - побудову демократичної правової держави, провокують свідомі чи несвідомі протидії створенню громадянського суспільства; гальмують досягнення національної злагоди і миру; поширюють загрозу порушення балансу інтересів особи, суспільства, держави. Таким чином, особливо актуальним постає питання ліквідації дестабілізуючих впливів міжцерковних конфліктів на суспільство.

З метою подолання окремих деструктивних тенденцій та усунення напруженості церковно-релігійної ситуації в Україні органи виконавчої влади провели низку заходів, спрямованих на припинення міжконфесійних конфліктів. Однак, без участі всіх чотирьох церков спроба налагодити міжцерковні взаємини є марною. Саме тому питання міжцерковного діалогу, спрямованого на пошук шляхів виходу з церковної кризи, в сучасних умовах постає досить принципово.

У першій половині ХХ ст. провідним учасником екуменічного руху був глава УГКЦ митрополит Андрей Шептицький, який розробив унійно-екуменічний план, що мав охопити Україну, Білорусію та Росію. Проблема християнської єдності знайшла відображення у низці творів ієрархів УГКЦ, зокрема: А. Шептицького (“Зближаються часи”, “Як будувати рідну хату”), Й. Сліпого (“Заповіт”). Варто вказати, що Йосиф Сліпий обґрунтував справді новаторський підхід до екуменізму. Об'єднання церков він трактував як внутрішню потребу Божого Народу до об'єднання через посідання Христового Духу, який об'єднує всіх людей доброї волі. Документом, який обґрунтовує принципи порозуміння між католицькою та православною церквами в умовах сучасних суспільно-політичних реалій в Україні, став пасторальний лист кардинала Мирослава-Івана Любачівського “Про єдність Святих Церков”, у якому акцентується готовність УГКЦ до екуменічного діалогу та пропонуються реальні заходи, що можуть позитивно вплинути на міжконфесійні взаємини.

Стосовно проблеми екуменічного руху, його мети та засобів досягнення існують різні, часом кардинально відмінні думки, підходи та трактування. Однак деякі з них заслуговують, на думку автора, особливої уваги. Серед них концепція кардинала Й. Ратцінгера “єдності через багатоманітність” та, запропонована єпископом УГКЦ В. Лостеном і підтримана православним єпископом Всеволодом (Майданським), модель “подвійного сопричастя”.

Пошук моделі конструктивної співпраці українських церков передбачає акцент на спільності та відмові від кон'юнктурної, чисто політичної гри на відмінностях. Однак домінування політичних чинників у сучасному екуменічному русі ставить під сумнів саме поняття екуменізму. Звідси в найближчий час екуменізм має якісно трансформуватися і позбутися при цьому рис релігійної розрядки.

Метою екуменічного руху є створення Патріархату Української Церкви, основою якого мали б стати національні церкви - православна та греко-католицька. Ідея Помісної Української Церкви має як своїх апологетів, так і відвертих противників. Причому аргументи як одних, так і інших видаються досить переконливими. На думку дисертанта, суть проблеми полягає в сучасному характері українського християнства, яке на сьогодні не є монолітно персоніфікованим. Звідси завдання церков в Україні полягає у здісненні глибинної внутрішньої трансформації, спрямованої на віднайдення своєї ідентичності. Таким чином, якщо структурне поєднання між усіма християнськими конфесіями залишається темою дискусій, то їх духовна єдність у вселенському масштабі за допомогою християнського діалогу може бути вирішена найближчим часом. Конструктивна співпраця українських церков у подоланні посттоталітарної духовної кризи, вирішенні соціальних проблем, відродженні моральних принципів суспільного буття, творенні системи морально-етичних цінностей, вихованні національної самосвідомості та релігійно-духовної ідентичності українців, формуванні їх політичної та громадянської позиції значно посилить роль християнства в етно- і націогенезі, та державотворчих процесах в сучасній Україні.

У ІІІ розділі “Основні напрямки діяльності УГКЦ в умовах сучасного державотворчого процесу в Україні” висвітлюються функціональні аспекти буття УГКЦ в контексті національно-державного та релігійно-духовного відродження української нації на сучасному етапі.

Перший підрозділ “УГКЦ в процесі формування системи морально-етичних цінностей українського суспільства” присвячений з'ясуванню місця та ролі УГКЦ у процесі трансформації світоглядних пріоритетів українського народу, подоланні посттоталітарної кризи духовності в Україні.

Сьогодні Україна переживає особливий момент своєї історії: період, який називають перехідним, в якому відбуваються швидкі зміни в політичному, економічному та соціальному житті народу. Однак це також період зміни самосвідомості суспільства, яке робить перші кроки до своєї внутрішньої свободи. Нація, яку часто в минулому називали недержавною, наново відкриває для себе свою тисячолітню християнську духовну і культурну традицію та по-іншому усвідомлює себе на початку третього тисячоліття. Такий момент майже завжди несе в собі певну антропологічну кризу, яка проявляється в пошуку іншого життєвого стандарту, певного стилю життя та в переоцінці моральних засад і цінностей, на яких повинно базуватись як приватне життя, так і життя цілого суспільства.

Крах комуністичного тоталітарного режиму був феноменом не тільки політичним, але й антропологічним та моральним. Падіння системи спровокувало глибоку кризу не лише національної та соціальної, але, насамперед, персональної і моральної ідентичності українців. Антропологічна криза, в свою чергу, трансформувалася в кризу духовних цінностей і проявилась у втілений життєвий матеріалізм та крайній моральний релятивізм.

Варто вказати, що криза духовної самобутності українського народу утруднює відродження християнської України, позначаючись характерними для цього стану речей негативами, одним з яких є загрозливе для християнства розповсюдження новітніх деструктивних релігійних сект, метою діяльності яких є насильницьке вторгнення у підсвідомість людини, в менталітет суспільства.

Саме в таке суспільство, після довгих років заперечення, увійшла УГКЦ, яка намагається визначитись у своєму діалектичному служінні, що передбачає виконання подвійної місії: виховання особистості в дусі християнської моралі (духовна місія) і одночасне творення нової якості народу, надання йому нового виміру спільнотного буття (національна місія).

УГКЦ, спираючись на вивірені часом християнські цінності та моральні засади, прагне виховати не лише багату духовно, а й національно свідому особистість шляхом формування системи ідей і вартостей, які можуть бути прийняті українським суспільством як засадничі умови його відродження. На думку автора, заміна атеїстичного світогляду теогуманістичним, сприйняття суспільством християнських цінностей як основоположних значно б прискорили вихід України з кризи.

Дисертант висновує, що перехід українського суспільства від антихристиянської системи цінностей до вартостей традиційно-християнських зумовлює необхідність перегляду ролі, функцій та засад сучасного виховання, яке здійснюється, в першу чергу, в сім'ї. Український народ витворив свою виховну систему і свій національно-християнський виховний ідеал, який включає в себе кращі зразки своєї історії, традиції, культури. Цей ідеал носить триєдиний характер і охоплює: християнський світогляд, національну самосвідомість та патріотизм.

УГКЦ наголошує на необхідності відродження традиційних вартостей української родини, яка на сьогодні перебуває у небезпеці, а тому потребує особливої уваги як Церкви, так і держави.

У другому підрозділі “Соціальна доктрина Католицької Церкви та її реалізація Українською Греко-Католицькою Церквою” здійснено аналіз теоретичних розробок соціальної доктрини та висвітлено її практичну реалізацію УГКЦ.

Соціальне вчення Церкви не є універсальною доктриною, чи конкретною соціально-політичною, чи економічною програмою, а комплексом положень і принципів, у світлі яких необхідно шукати шляхи вирішення проблем, які відносяться до сфери суспільного життя, політичної чи економічної діяльності. В компетенції Церкви як суб'єкта соціального вчення безпосередньо знаходяться лише релігійний і моральний аспекти суспільної проблематики, а її політичний, економічний та соціальний аспекти розглядаються опосередковано, з точки зору їх відповідності християнській моралі. Лейтмотивом соціального вчення Церкви є ідея прав людини.

Як вказує автор, за нормальних обставин самобутності й самостійності нації, забезпечення соціального розвитку держави - це справа загальнодержавного і суспільного правопорядку, а не окреме завдання церкви. Таким воно постає в умовах окупаційних режимів. Яскравим підтвердженням даної тези є діяльність УГКЦ на чолі з одним з найвизначніших авторитетів ХХ ст. - митрополитом Андреєм Шептицьким. Діяльність А. Шептицького була спрямована на зміцнення авторитету УГКЦ серед власного народу. Ця мета досягалася через активну участь духовенства в українському громадському житті, надання моральної та посильної матеріальної допомоги загально-національним установам. Турбота А. Шептицького про добробут народу ставала особливо відчутною в екстремальних умовах. Аналіз творів, написаних у період І світової війни, з приводу пацифікації, наступу комунізму та фашизму, засобів боротьби ОУН з польською владою, дав змогу дисертанту стверджувати, що митрополит А.Шептицький запропонував власну концепцію ненасильства, що спиралася на природні моральні та біблійні засади.

Після псевдособору 1946 р. УГКЦ змушена була перейти на нелегальне становище, що унеможливило виконання суспільних функцій. В радянський період діяльність УГКЦ була зведена лише до задоволення релігійних потреб вірних в умовах підпілля. Легально діючи в діаспорі, УГКЦ мала можливості, завдяки активності Й. Сліпого, не тільки співпрацювати з Римо-Католицькою Церквою в ділянці суспільного життя, але й консолідувати українців через відкриття Українського Католицького університету, мережі українських шкіл, численних громадських організацій.

Автор констатує, що проголошення незалежності України дозволило УГКЦ активно включитись у вирішення назрілих соціальних проблем. Рух назустріч людині у соціальному вимірі її життя вимагає від УГКЦ: по-перше, все більшої спеціалізації її представників, як духовенства, так і мирян; по-друге, розгортання мережі благочинних організацій, структур і та ін. У своєму соціальному служінні УГКЦ спирається на досвід римо-католицької церкви та власні здобутки, акцептуючи їх до реалій сьогодення, що знаходить відображення у документах Патріаршого Собору УГКЦ.