Предметна сфера історико-правового пізнання: традиції й оновлення (епістемологічний аналіз)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Предметна сфера історико-правового пізнання: традиції й оновлення (епістемологічний аналіз)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дисертаційного дослідження обумовлена, насамперед, тим загальновизнаним положенням філософії науки, що рефлексія самої науки стосовно власних пізнавальних проблем, інакше кажучи, її самопізнання, яке сприяє приросту й розвитку знань, є одним з найважливіших критеріїв науковості останніх. Безсумнівно, історичне пізнання права, яке дає уявлення про еволюцію тих чи інших правових феноменів, є важливою умовою розуміння їх сутності, оскільки найчастіше сучасний стан цих феноменів несе на собі, так чи інакше, відбиток минулого. Однак виконання цієї пізнавальної функції значною мірою зумовлюється тим, наскільки ефективно розв'язується наукою завдання розробки власних епістемологічних проблем.

Нині одним з найважливіших завдань української юридичної науки вважається розробка її методологічних проблем. Це цілком стосується й історичного розділу правознавства, тому що він сьогодні досить гостро відчуває потребу в глибоких дослідженнях епістемологічних проблем, нерозв'язаність яких призводить до поширення в історичних дослідженнях права світоглядної невизначеності, описовості, вузького емпіризму. Актуальність розробки цих проблем особливо гостро постає у зв'язку зі змінами, що відбулися за останнє десятиліття в суспільному житті країн пострадянського простору і призвели до звільнення від методологічної гегемонії марксизму. Адже в епістемологічній ситуації, яка сформувалась в історико-правовій науці, утворився своєрідний теоретико-методологічний вакуум: стара методологія показала свою однобічність, обмеженість, а оволодіння новою виявилося аж ніяк не простим. Нині розуміння проблем історичного пізнання взагалі, історико-правового пізнання зокрема, переживає певні метаморфози, пов'язані, з одного боку, з відмовою від марксизму, а з іншого - зі злетом постмодернізму, що зі своїми радикальними вимогами додає нової гостроти проблемам історичного пізнання.

Безперечно, усі сучасні теоретико-методологічні проблеми історико-правового пізнання, пов'язані як із його предметом, так і з методом, мають чітко формулюватись і вирішуватись. Проте у даному дисертаційному дослідженні центральною обрана лише одна група епістемологічних проблем, а саме - та їх частина, яка пов'язана тільки з предметом історико-правового пізнання. Цей вибір є гносеологічно невипадковим. Проблема будь-якої області соціального пізнання, на думку більшості дослідників, полягає, зрештою, й у пошуку відповідних методів осягнення його предмета. При цьому надто важливою є адекватність цих методів специфіці предмета науки. Адже і сам зміст кожної якісно специфічної області пізнання певною мірою обумовлюється діапазоном предметної сфери дослідження: наукові міркування про досліджувану реальність обов'язково передбачають її предметну визначеність, тобто в першу чергу відповідь на питання, «щу пізнається», і лише потім - «як пізнається». Тому серед епістемологічних проблем будь-якої науки, зокрема, історико-правових наук, одне з чільних місць належить питанню про визначення предмета науки, концептуальне обґрунтування її предметної сфери.

В українській та російській науковій юридичній літературі (у роботах Н.М. Азаркіна, В.Д. Бабкіна, Г.Б. Гальперіна, А.І. Корольова, Д.І. Луковської, О.Ф. Скакун, М.М. Страхова, І.Б. Усенка, О.Н. Ярмиша та ін.), а також у західному правознавстві (у роботах Е. Аннерса, Г. Бермана, Ф. Кемпіна, Х. Конрада та ін.) розглядалися лише окремі аспекти зазначеної проблеми, зокрема аналізувалися предметні особливості тієї чи іншої історико-правової дисципліни; але водночас багато питань зовсім не досліджувались. Немає також жодної монографічної роботи, в якій би достатньо повно і глибоко розглядалися проблеми предмета історико-правового пізнання в комплексі, на основі цілісного концептуального висвітлення проблеми. Це дисертаційне дослідження і є спробою до деякої міри заповнити цю прогалину.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконане відповідно до плану науково-дослідної роботи кафедри теорії та історії держави і права Львівського національного університету імені Івана Франка «Актуальні проблеми історії держави і права України, історії політичних і правових учень та зарубіжної історії» (номер держреєстрації 0103U005943).

Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає в тому, щоб на основі комплексного аналізу проблем предметної сфери історико-правового пізнання в його історичній ретроспективі та перспективі розробити концепцію оновлення історичного пізнання права.

Зазначена мета визначила необхідність вирішення наступних завдань:

- розкрити специфічну природу історико-правового пізнання;

- проаналізувати історичні етапи становлення і розвитку історико-правових наук і змін уявлень про їхній предмет у контексті історичної еволюції історико-правового пізнання в цілому, виявити особливості процесу становлення й розвитку історико-правових наук;

- фундаменталізувати теоретичну базу для вирішення проблеми предмета історико-правового пізнання, на основі уточнення співвідношення об'єкта та предмета науки, порядку наукового вивчення права і держави;

- сформулювати характеристику об'єкта й предмета історико-правового пізнання в цілому і виявити можливі прогалини у цілісному історичному пізнанні права;

- охарактеризувати картину сучасної епістемологічної ситуації в історичній науці і суспільствознавстві в цілому задля виявлення епістемологічних новацій та використання їх у збагаченні історико-правового пізнання;

- показати можливості та межі постмодерністського історичного дискурса й антропологізації історико-правового знання;

- проаналізувати дисциплінарну структуру історико-правового пізнання;

- уточнити предмети окремих історико-правових наукових дисциплін, а також їхнє співвідношення і темпоральні межі;

- переглянути природу загальної історії права як науки, обґрунтувати новий її образ як теоретичної науки історико-правового профілю;

- розглянути можливості співпраці історії права та філософії історії й на цьому ґрунті виявити ймовірність формування нового напрямку у правопізнанні.

Об'єктом дослідження є історико-правове пізнання як компонент цілісного наукового освоєння правового універсуму, як комплексне і структурно-диференційоване явище.

Предмет дослідження становлять проблеми предметної сфери історико-правового пізнання в його історичній ретроспективі та перспективі.

Методи дослідження. Вибір теми і концептуальна установка цього дослідження визначили також і його методологічні засади. При цьому особливого значення надано системному підходу як універсальному інструменту пізнавальної діяльності, який сприяє систематизації знань у рамках досліджуваної галузі наукового знання, визначенню межі між окремими науковими дисциплінами, чіткому виділенню предмета кожної з них. Для всебічного дослідження поставленої проблеми використано також наступні підходи і методи: конкретно-історичний метод - при розкритті генези історико-правових наукових знань і простежуванні процесу розвитку історико-правових наук; порівняльний метод - при виявленні особливостей кожного історичного етапу становлення та розвитку історико-правових знань, і розмежуванні предметів суміжних областей історико-правових наукових дисциплін; діалектичний підхід - при визначенні співвідношення логічного й історичного, абстрактного та конкретного, емпіричного й теоретичного у предметній сфері історико-правового пізнання; синергетичний підхід - для розширення предметної сфери і визначення спрямованості розвитку історико-правового пізнання; історико-антропологічний підхід - з метою методологічного збагачення історико-правових знань. У ході дослідження були використані й інші загальнонаукові і спеціально-наукові принципи й методи. При цьому дисертантом реалізовувалось власне розуміння проблеми, пов'язане з конструюванням багатомірної моделі об'єкта пізнання. У зв'язку з цим у роботі, зокрема, формулюється антропосоціокультурний підхід як один із варіантів інтегративного підходу до об'єкта пізнання.

Складність і багатоплановість предмета дослідження зумовили звернення до положень різних суспільних наук і необхідність використання міждисциплінарного синтезу. З огляду на це, теоретико-методологічне значення для дисертаційного дослідження мали здобутки філософської, соціологічної, культурологічної, наукознавчої, історичної, правової думки минулого й сучасності.

Наукова новизна отриманих результатів. Вона полягає, насамперед, у підході до історико-правового пізнання як до складноструктурного явища з урахуванням його історичної ретроспективи та перспективи. У дослідженні вперше комплексно розглядаються такі актуальні для цього пізнання епістемологічні проблеми, як визначення його об'єкта, предмета, меж і структури.

Новизна дисертаційного дослідження конкретизується у наступному:

1. Уперше предмет історико-правового пізнання інтерпретовано як комплексний, інтегративний, структурно-диференційований, багаторівневий феномен.

2. Уперше схарактеризовано весь шлях еволюції історико-правового пізнання й у цьому контексті проаналізовано зміни наукових уявлень про предмет і пов'язані з ним інші теоретико-методологічні питання історико-правових наукових дисциплін, виявлені особливості процесу їх становлення і розвитку.

3. Одержала концептуальне вирішення проблема так званого дуалізму об'єкта правознавства у цілому (спільне вивчення в його рамках двох об'єктів: і права, і держави), у тому числі й об'єкта правових наук історичного профілю.

4. Висунуто й обґрунтовано положення про те, що предмет історико-правового пізнання в цілому може бути сформульований у вигляді його узагальненої характеристики; розроблено цю характеристику, що дозволило дійти висновку про те, що історичне пізнання права не вичерпується традиційними історико-правовими науковими дисциплінами (історія права окремих країн, історія права зарубіжних країн, історія правових вчень).

5. Дістала подальший розвиток наукова класифікація закономірностей права як предмета правознавства взагалі, історико-правового пізнання зокрема.

6. Охарактеризовано предметне поле історико-правового пізнання у світлі епістемологічної ситуації в сучасній історичної науці та суспільствознавстві в цілому; виявлені можливості й межі антропологізації історико-правового знання і постмодерністської історичної програми у збагаченні предметної сфери історико-правового пізнання.

7. У науковий обіг введено новий підхід до бачення об'єкта історико-правового пізнання - підхід антропосоціокультурний, який використано для характеристики цього об'єкта та конструювання його багатомірної моделі.

8. Запропоновано удосконалений варіант класифікації історико-правових наукових дисциплін, конкретизовано їх предмети та взаємне співвідношення (горизонтальне й рівневе).

9. Обґрунтовано й розроблено новий образ загальної історії права як теоретичної науки історико-правового профілю, визначено її об'єкт, предмет, співвідношення з іншими суміжними правовими дисциплінами.

10. Уперше сформульовано визначення об'єкта і предмета історії правової науки, а також схарактеризовано її основні завдання й напрямки дослідження.

11. Уточнено темпоральні (початкова й кінцева) рамки предметів історико-правових наукових дисциплін; при визначенні кінцевого рубежу, на противагу так званому формальному підходу, запропоновано підхід змістовний.

12. Вперше обґрунтовано можливість, необхідність і актуальність нового напрямку в правопізнанні у світлі філософсько-історичного осмислення права - історіософії права; визначено її предмет, конкретні дослідницькі завдання, науковий статус і місце в історико-правовому пізнанні та у системі філософсько-правових знань.

13. Висунуто ідею про те, що епістемологічні проблеми як правознавства в цілому, так і окремих правових наук повинні вивчатися в рамках самостійної наукової дисципліни - епістемології правознавства (або правової епістемології).

14. Запропоновано концепцію оновлення історичного пізнання права, яка включає, зокрема, положення про розширення предметної області й методологічне збагачення історико-правового пізнання та змістовне наповнення знань у даній сфері.

Практичне значення отриманих результатів. Комплексний розгляд поставленої проблеми дозволив виявити прогалини у цілісному пізнанні права в його історичному зрізі. Концепція оновлення історичного пізнання права, запропонована у дисертації, має велике значення для методологічного переозброєння історико-правового пізнання; вона формує нові орієнтири розвитку академічної історико-правової науки і викладання відповідних дисциплін. Вона також активно ініціює нові епістемологічні пошуки в напрямку більш поглибленої розробки теоретико-методологічних проблем історико-правової науки. У зв'язку з міждисциплінарним характером деяких положень даного дослідження його матеріали сприяють діалогу філософів, істориків, правознавців і вчених інших галузей суспільствознавства з актуальних науково-пізнавальних проблем соціально-гуманітарних наук.

Результати дослідження можуть бути використані: у наукових дослідженнях, присвячених історичному вивченню права, як у методологічному, так і в змістовному плані; в удосконаленні навчальних програм із правових дисциплін історичного циклу; при підготовці підручників і навчальних посібників; у лекційних курсах з загальної теорії права, філософії права, історико-правових дисциплін, а також у спецкурсі «Історія і методологія правової науки». Ці результати можуть бути також використані на історичних і філософських факультетах, при вивченні епістемологічних проблем сучасного соціально-гуманітарного знання.

Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційного дослідження були апробовані на наукових конференціях і семінарах, зокрема на теоретичному семінарі юридичного факультету СПб Інституту зовнішньоекономічних зв'язків, економіки та права «Проблема періодизації в історико-юридичних науках» (СПб., 2001), на науково-практичних конференціях «Правова реформа в Азербайджані: шляхи реалізації» (Баку, 1999), «Сучасна наука: проблеми і перспективи» (Баку, 2000), «Сучасна наука на порозі XXІ століття: проблеми і перспективи» (Баку, 2000), «Соціально-політичні і правові проблеми розвитку Росії в XXІ столітті» (м. Светлогорськ Калінінградської області Росії, квітень 2001), «Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні» (Львів, лютий 2004), на міжнародних наукових конференціях «Актуальні проблеми історії держави і права, політичних і правових учень» (Самара, травень 2001), «Проблеми історії державного управління: державний апарат і реформи в Росії (до 200-річчя міністерської системи управління в Росії)» (СПб., жовтень 2002), «Україна і Росія: актуальні проблеми адаптації правових систем» (Одеса, червень 2002), «Римське право і сучасність» (Одеса, травень 2004).

Основні висновки і матеріали дисертаційної роботи використовувалися автором у навчальному процесі. Підсумки дисертації обговорювались на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Львівського національного університету імені Івана Франка.

Публікації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження автором викладені в монографії (26,5 авт. арк), а також в інших наукових і навчальних публікаціях (у тому числі у 36 статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях України й інших країн).

Структура й обсяг дисертації. Відповідно до мети і завдань дослідження структура дисертаційної роботи складається зі вступу, п'яти розділів, що включають підрозділи, пункти та підпункти, висновків і бібліографічного списку використаних джерел (1055 найменувань). Загальний обсяг дисертації 478 сторінок машинописного тексту, обсяг основного тексту - 407 сторінок.

Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтована актуальність теми дослідження, визначені його мета, завдання, об'єкт і предмет, охарактеризована методологічна основа дослідження, висвітлена наукова новизна дисертації, її теоретична і практична цінність, подана інформація про апробацію та публікацію основних результатів дослідження.

У першому розділі «Історико-правове пізнання: введення в проблему» виявляється специфіка історико-правового пізнання, докладно розкривається сутність наукової проблеми, пропонуються деякі термінологічні уточнення («історико-правове пізнання», «історико-правове знання», «історико-правова наука», «історіографія права» та ін.), обґрунтовується вибір напрямку дослідження. Деякі положення даного розділу носять гіпотетичний характер і підлягають надалі теоретичному обґрунтуванню й уточненню.

При виокремленні історико-правового пізнання як специфічного різновиду соціального пізнання здобувач виходить із того, що: а) необхідність виділення окремих форм і видів соціального пізнання обумовлена різноманіттям соціального світу, б) окремим соціальним об'єктам відповідають окремі різновиди пізнання (соціально-філософське, історичне, економічне, правове тощо), в) складність цих об'єктів інколи породжує й такі області, у яких деякі із зазначених різновидів пізнання, перетинаючись, здобувають предметну специфічність. Специфіка власне історико-правового пізнання обумовлена, насамперед, специфікою самого об'єкта цього пізнання, який у найбільш загальному виді можна визначити як право в його історії, або, інакше кажучи, як історико-правову реальність. У певному сенсі таке пізнання можна вважати різновидом як правового, так і історичного пізнання. У такій якості йому притаманна вся специфічність і того, й іншого; воно також несе на собі відбиток їхнього реального стану. Саме ця двоєдиність є головним у визначенні його специфіки. Воно є одночасно і «ремеслом історика», і «юридичним ремеслом». Сказане зовсім не припускає паралельність (вона виключається, оскільки об'єкт пізнання - один) чи черговість використання у мисленні історичного і юридичного. Історико-правове пізнання варто інтерпретувати як єдиний розумовий процес, який не можна назвати інакше як процесом двоєдиним.

Особливу специфічність історико-правовому пізнанню надає його опосередкованість спеціальними історичними джерелами, в яких зафіксовано правові норми і зведення, тобто правовими текстами. Для їх критичної оцінки, пояснення та розуміння потрібні спеціальні способи і засоби, зокрема такі, як юридична мова, юридичний категорійний апарат і юридична техніка. Категорії й поняття навіть загальноісторичного та загальноправового пізнання здобувають у цій своєрідній предметній області певну специфіку, модифікуються задля вираження спеціального об'єкта.

Однією з важливих рис історико-правового пізнання, та й у цілому правового мислення, що залишалася довгий час майже непоміченою в юридичній літературі (а отже, й не втіленою у дослідницькій практиці), є його гуманітарність. Вона обумовлена значною мірою, насамперед, особливою конфігурацією відносин у системі «суб'єкт-об'єкт», важливою роллю в даній системі суб'єкта-людини, яка є одночасно й об'єктом; тут виявляється й інша точка дотику - зв'язаність історико-правового знання з текстами. При цьому в роботі особливо підкреслюється значення визнання приналежності історико-правового пізнання до гуманітарного типу пізнання, що актуалізує ряд важливих для історико-правового пізнання завдань, а нерідко висуває й нові (зокрема, виводить на перший план процедуру розуміння, аксіологічний момент і діалогічність методології, вимагає тісних міждисциплінарних зв'язків з такими науками, як культурологія, антропологія (особливо правова антропологія), семіотика, взаємозв'язок яких лежить в основі виникнення нових підходів).

Історико-правове пізнання є комплексним утворенням і характеризується складністю структури. Це пояснюється, з одного боку, складністю самого об'єкта пізнання, окремі компоненти якого складають об'єкти окремих історико-правових дисциплін; з іншого боку - своєрідним сполученням емпіричного й теоретичного рівнів (компонентів) у пізнанні і знанні. Історико-правове пізнання характеризується інтегративністю: в його рамках тісно взаємодіють історико-правові наукові дисципліни й напрямки, тобто вся сума історико-правових знань. Цілісність історико-правового пізнання обумовлює як специфіку окремих його областей, так і їхню єдність. Але з методологічної точки зору істотного значення набуває той факт, що вони об'єднані більш-менш однаковим відношенням до своїх предметних областей у загальних рамках історико-правового пізнання. Саме тому можливо і доцільно порушувати питання про єдину методологію історико-правового пізнання, яка мала б загальний характер стосовно окремих історико-правових дисциплін. Тільки їхнє об'єднання в рамках історико-правового пізнання як цілісного утворення, розробка єдиної характеристики його предметної сфери дозволять створити єдиний методологічний інструментарій для всього корпусу історико-правових знань. Саме на цьому, мабуть, і вибудовується пізнавальний потенціал інтегративності історико-правового пізнання. Це, однак, не применшує особливості методології окремих історико-правових дисциплін.

Виявлені особливості історико-правового пізнання дозволяють відзначити й такий важливий момент: хоча для дисертаційного дослідження обрана лише одна група епістемологічних проблем - проблеми предметної сфери цього пізнання, тобто проблеми, пов'язані тільки з одним із двох основ науки (предмет і метод), не завжди вдається ці ключові компоненти чітко відмежувати: найчастіше вони тісно переплітаються. Адже вибір певного бачення чи самостійне конструювання предмета вже є рефлексією методологічного порядку, й неодмінно вимагає належної методологічної розробки.

У другому розділі «Проблеми предмета історико-правового пізнання в контексті його еволюції» в історико-теоретичному ключі відслідковуються основні етапи становлення і розвитку історико-правової науки. У цьому контексті розглядаються найбільш яскраві уявлення її визначних представників про предмет, статус, структуру даної галузі знання, аналізується історіографія проблеми, виявляються основні тенденції розвитку історико-правової науки на сучасному етапі. Такий ракурс аналізу проблеми випливає з авторського задуму підготувати ґрунт для здійснення подальших пошуків. Але такий аналіз має також і певне самостійне науково-дослідне значення, хоча б тому, що проводиться вперше.

У першому підрозділі «У витоків історико-правового знання» відзначається, що процес метаморфози історико-правових знань у струнку систему відбувався протягом тривалого часу. У роботах античних істориків, починаючи з «батька історії» Геродота, з'являються найбільш ранні історичні відомості про організацію влади, звичаї різних народів. Римська юриспруденція, хоча й не дає прикладів конкретних історико-правових досліджень у тому змісті, в якому вони розуміються нині, проте для неї історичне мислення не було незнаним. Про це свідчать, наприклад, змістовні історичні екскурси, що супроводжують виклади цивільного права в «Інституціях» Гая, цінні історичні фрагменти з творів юристів минулого, що містяться в «Дигестах». Період до початку ІІ тисячоріччя в дисертації позначається як передісторія історико-правової науки. Тільки на початку ІІ тисячоріччя - у період виникнення і функціонування університетів у Західній Європі - потреби кращого розуміння чинного права шляхом тлумачення старого права обумовлюють звертання до юридичних пам'яток та інститутів старовини, а отже, появу, хоча й обмежених, епізодичних історико-правових досліджень, тобто зародження історико-правових знань, які згодом, під впливом Відродження, одержують подальший розвиток. Проте стосовно цього часу ще не можна говорити про історичний підхід у власному розумінні цього поняття, оскільки тоді основним методом «роботи» з текстами була схоластика. Цей період характеризується як зародкова стадія історико-правової науки. Відродження в особі юристів гуманітарної орієнтації дало поштовх науково-історичному вивченню права. У правознавстві поява гуманістичного напрямку супроводжувалася значним ослабленням позицій постглоссаторів, відступом на другий план догматичних прийомів, критичним ставленням до джерел, зародженням наукових методів дослідження (зокрема, вивченням римського права із застосуванням філологічного й історичного методів), розглядом права як однієї з сторін суспільного життя тощо. Незважаючи на зазначені зрушення у методологічному плані, і в юристів-гуманістів предметом вивчення залишалося римське право; гуманісти, як і схоласти, яких вони так критикували, схилялися перед авторитетами та застарілими традиціями.

Найважливішим етапом на історичному шляху наукового вивчення історії права стала епоха Просвітництва і Революцій. У дисертації велику увагу приділено ідейним - філософсько-історичним і теоретико-правовим - джерелам становлення історико-правової науки. Відзначається, що зазначена епоха була ознаменована переворотом в історичному мисленні, а саме: в історичні уявлення входить ідея історизму; на противагу провіденціалізму розвивається раціоналістський погляд на історію як на процес здійснення розуму; виникають більш-менш розвинуті уявлення про закони розвитку історії; у центрі досліджень опиняються закономірності історичного розвитку, критерії історичного прогресу, роль еволюції та революції в житті народів, нарешті (і це - найголовніше), відбувається виокремлення історичних знань в особливу галузь науки.

У роботі підкреслюється, що, незважаючи на антиісторичну спрямованість доктрини природного права, подальший розвиток історико-правового пізнання не припинявся. У гносеологічному плані відмова від догматико-схоластичної методології (особлива заслуга у цьому належить школі природного права) мала велике значення для розвитку історичного пізнання права. Онтологічною передумовою для цього послугувало утворення єдиного історичного простору внаслідок географічних відкриттів і розвитку економічних зв'язків. Наслідками цього стали, з одного боку, розширення діапазону історичного пізнання, а з іншого - як це не парадоксально - розвиток націоналізму, потреба в національних політико-правових установах та інститутах. Звідси виростала необхідність у конституюванні національного права, що, у свою чергу, вимагало й відповідних історичних пошуків. Відповіддю на цю необхідність певною мірою стала реформа, запропонована Г.В. Лейбніцем у роботі «Новий метод вивчення і навчання юриспруденції» (1667 р.). Її основна мета полягала в тім, аби надати юриспруденції науково-систематичного характеру. На думку Лейбніца, пізнанню права має передувати його історичне вивчення, завдання якого він вбачав не у механічній реєстрації хронологічного чергування законодавчих актів і звичаїв, а в роз'ясненні історичного розвитку права, у критичному опрацюванні історичного матеріалу. Лейбніц був одним з перших вчених, хто у деяких пунктах передбачив наукову історію права у більш строгому її значенні та поклав початок науково-історичному вивченню права.

Далі докладно висвітлюються погляди французьких і німецьких мислителів епохи, що мали неабияке значення для історичного вивчення права. Якщо погляди французьких представників Просвітництва на проблеми історичного вивчення права обмежувалися переважно філософськими сентенціями, то в німецькій науковій думці того часу, крім філософських поглядів на ці проблеми, формується справді наукова література з історії права. У цьому зв'язку в роботі розглядаються погляди представників елегантної та геттінгенської шкіл, які відіграли особливу роль у розробці теоретико-ідейних основ подальшого розвитку історико-правового пізнання.

Проведений аналіз дозволив здобувачеві констатувати, що основи науково-історичного вивчення права закладалися в Західній Європі протягом XVІ-XVІІІ ст.: у цей час фактично створюється ґрунт для перетворення історичного вивчення права в цілісну науку. Проте історія права ще не виділялася в самостійну область наукового пізнання; тому-то й знайти більш-менш відпрацьовані інтерпретації її предмета не видається можливим.

У другому підрозділі «Завершення процесу становлення історико-правової науки та її подальший розвиток (XІX - початок XX ст.)» відзначається, що у ході еволюції історико-правового пізнання важливим і вирішальним етапом - етапом конструювання, когнітивної та соціальної інституціоналізації - стало XІX століття. У завершенні процесу становлення історико-правової науки особлива роль належить історичній школі права (погляди Г. Гуго, Ф. Савіньї і Г. Пухти), у доктрині якої квінтесенцією для історико-правового пізнання стала ідея закономірного розвитку права. Визнанням права продуктом історичного розвитку був закладений той фундамент, над яким незабаром виросла будова самостійної історико-правової науки. Саме під впливом історичної школи права у першій половині XІX ст. в області історії права з'являється велика наукова література. Самі представники цієї школи були не тільки її теоретиками, але й дали конкретні приклади досліджень у даній сфері знання. Інша їхня заслуга виразилася у створенні інституціональної бази історичного вивчення права: з'явилися спеціальні журнали, засновані Гуго і Савіньї. Саме в цей період поряд із великою кількістю спеціальної літератури формуються більш-менш розроблені визначення не тільки предмета правознавства в цілому, але і його історичного розділу зокрема; з'являються також спеціальні розробки з методологічних проблем історико-правової науки. Усе це дозволяє визнавати наявність механізмів і когнітивної, і соціальної інституціоналізації історико-правової науки, або, інакше кажучи, констатувати факт її остаточного становлення у першій половині XІX ст.

У дисертації аналізуються також погляди на окремі науково-пізнавальні проблеми таких представників західної історико-правової науки, як Р. Іерінг, Е. Фріман, Г. Самнер-Мен, В. Арнольд, А. Пост.

У Російській імперії, незважаючи на те, що основи науково-історичного вивчення права формувалися значно пізніше, ніж у Західній Європі, й у більш короткий термін (друга половина XVІІІ - початок XІX ст.), швидкий розвиток, особливо в другій і третій чверті XІX ст. на основі творчо-самобутніх засад історичної науки та юриспруденції, а також успішне сприйняття передових ідей західноєвропейської думки дозволили цій галузі знання не тільки стати самостійною наукою (майже одночасно із західноєвропейською), але й внести свою лепту в загальний хід прогресу в області історичного вивчення права. Прикметним є той факт, що представники історико-правової науки займалися пошуками відповідей на низку теоретико-методологічних питань своєї науки. Показові в цьому відношенні погляди українських і російських учених П. Виноградова, М. Владимирського-Буданова, Ф. Зігеля, М. Іванішева, М. Капустіна, О. Кістяківського, М. Ковалевського, М. Максимейка, О. Малиновського, Ф. Леонтовича, К. Неволіна, В. Сергійовича, А. Стоянова, Ф. Тарановського, А. Фатєєва, В. Щеглова, М. Ясинського та ін., які детально висвітлюються у дисертації.

У третьому підрозділі «Характерні риси історико-правової науки XX ст.» з'ясовуються особливості західної та радянської (марксистської) версії цієї науки у визначеному часі.

На основі аналізу стану західної історико-правової науки відзначається, що для західної історико-правової науки не є характерним включення держави в предмет її вивчення поряд із правом, тут у центрі уваги знаходиться зв'язок права не тільки з державою, але й з іншими соціальними явищами - релігійними, ідейно-духовними, культурними, політичними, економічними. Іншою характерною рисою цієї науки є відсутність чіткої диференціації в історико-правових дослідженнях, «подвійне прочитання історії», тобто вивчення в комплексі як історико-правової реальності, так і уявлень, думок про цю реальність у її сучасників. Крім цього, часто в історико-правових працях переплітаються із власне історією права питання історії правової науки, а іноді на перший план виходить умоглядне теоретизування. Хоча такий підхід у силу диференціації наукових знань може видатися невиправданим і неприйнятним, проте з огляду на конкретні дослідницькі завдання усе-таки варто визнати його безумовну продуктивність. Ще однією тенденцією в історико-правових дослідженнях західних учених є вихід на більш широкий територіальний масштаб, тобто розгляд розвитку права в рамках більш широкого регіону (наприклад, Європи).

У якості характерних рис радянської (марксистської) історико-правової науки в дисертації вказуються наступні: догматизація й абсолютизація марксистської методології; орієнтованість цілком на одну схему (класово-економічну), принцип партійності, фальсифікація й упередженість; заперечення наступності, самоізоляція її в теоретико-методологічному й інтелектуальному плані не тільки від досягнень своєї попередниці, але і від досягнень нових напрямків західноєвропейського суспільствознавства, що швидко прогресувало в XX ст.; дуалістичність об'єкта (і предмета) історико-правової науки, тобто включення в її об'єкт крім права, ще й держави; недостатня увага до зв'язків права з іншими соціальними явищами - релігійними, ідейно-духовними, культурними та ін. Проте дисертант далекий від недооцінки досвіду радянської історико-правової науки, тому що й у нелегких умовах панування адміністративно-командної системи історичне вивчення права не було припинено, воно продовжувалося, і по ряду напрямків небезуспішно, створювалося багато історико-правових праць, що зберігають наукову цінність і сьогодні, намітився стійкий інтерес до теоретико-методологічних проблем історико-правової науки (особливо у 80-х рр.), історики-правознавці зуміли внести значний внесок у розробку ряду актуальних науково-пізнавальних проблем.

Пострадянська історико-правова наука в нинішньому стані багато в чому зберігає традиції своєї попередниці. Епістемологічна ситуація в області соціально-гуманітарного знання взагалі, історико-правового зокрема, що склалася в пострадянському просторі, в роботі характеризується як період пошуку й освоєння нових підходів і методів.

Третій розділ «Теоретико-методологічні основи і сучасні проблеми предмета історико-правового пізнання» складається з трьох підрозділів.

У першому підрозділі «Теоретичні передумови визначення предмета історико-правового пізнання» обґрунтовуються і формулюються вихідні теоретичні засади визначення предмета історико-правового пізнання: а саме уточнюється співвідношення об'єкта і предмета науки і наукового дослідження, обґрунтовується неприпустимість так званого дуалізму об'єкта правознавства, а також правових дисциплін історичного профілю.

Серед висновків даного підрозділу особливе значення для подальших розробок має положення про розв'язання проблеми так званого дуалізму об'єкта правової науки в контексті системності об'єкта. Виходячи з постулату про те, що кожній спеціальній суспільній науці, котра існує як комплекс наукових дисциплін, відповідає певний системний об'єкт - підсистема суспільства, і на основі застосування системного підходу з метою всебічного пізнання соціальних явищ, здобувач дійшов висновку, що право і держава, виступаючи у якості самостійних складних систем, є об'єктами відповідно правознавства і державознавства. Аналіз системи державознавчих наук показав, що історичне вивчення держави є складовою частиною державознавства, як комплексу наукових дисциплін. Таке концептуальне вирішення проблеми дуалізму об'єкта і предмета правових наук дозволяє здобувачу говорити надалі без додаткових роз'яснень саме про історію права, а не про історію держави і права.

Другий підрозділ «Загальна характеристика об'єкта і предмета історико-правового пізнання» складається з двох пунктів. У першому пункті з огляду на те, що спрощене тлумачення заявленої основоположниками марксизму тези, за якою «право не має своєї власної історії», стає каменем спотикання на шляху цілісного пізнання права, на основі нового прочитання основоположників марксизму і з наведенням додаткових аргументів (за допомогою застосування системного підходу з урахуванням принципу історизму) відстоюється думка про те, що право має свою власну історію. Ця історія в онтологічному розумінні (у якості об'єкта історико-правового пізнання, як історико-правова реальність) виражається в іманентних правовим явищам особливостях становлення і розвитку, які відбуваються в рамках загально-соціального історичного процесу й обумовлюються специфікою взаємин з іншими соціальними явищами. В гносеологічному розумінні вона (як історико-правове пізнання) є історико-правовою реальністю, яка віддзеркалюється системою спеціальних понять і категорій, інакше кажучи, сукупністю знань про цю реальність.

У другому пункті даного підрозділу зазначається, що оскільки історико-правове пізнання не має чітко фіксованої локалізації, являє собою структурно складний комплекс, багаторівневе, інтегративне утворення, яке включає в себе систему окремих історико-правових наукових дисциплін із властивими їм предметними особливостями і різні рівні історико-правових знань, які є зрізами предмета історико-правового пізнання, остільки, резонно говорити про багатосторонність предмета історико-правового пізнання. Відповідно, варто сформулювати узагальнену характеристику предмета (вираз запозичений у В. Степіна) історико-правового пізнання, що поряд із головними системно-структурними характеристиками об'єкта пізнання буде містити в собі в знятому, імпліцитному виді дефініції окремих історико-правових дисциплін (адже в предметних завданнях останніх як підсистеми предмета історико-правового пізнання є багато крапок перетинання) і напрямків дослідження, але в той же час повинна елімінуватися від специфічних особливостей предметної області тієї чи іншої історико-правової наукової дисципліни і напрямків дослідження. Подібний підхід до розуміння предмета історико-правового пізнання видається плідним головним чином тому, що, розкриваючи пізнавальний потенціал і цінність синтезуючої здатності самого історико-правового пізнання як інтегративного утворення, створює фундамент для координації зусиль учених, які займаються історичними дослідженнями права в різних його ракурсах, забезпечує процес інтеграції в даній області наукових знань і сприяє створенню цілісної картини досліджуваної реальності.

На основі проведеного аналізу (основних завдань і функцій історико-правового пізнання, удосконалення класифікації закономірностей права як системного утворення і предмета правознавства, уточнення співвідношення емпіричного і теоретичного в історико-правовому пізнанні у його зв'язках із співвідношеннями історичного і логічного, конкретного й абстрактного, динамічного і статичного тощо) у дисертації надається узагальнена характеристика предмета історико-правового пізнання. У відповідності з нею предмет історико-правового пізнання охоплює такі основні групи закономірностей виникнення і розвитку права: 1) загальні (загально-соціальні) закономірності, що визначають соціально-культурні передумови і результати виникнення і розвитку правових явищ, історичного призначення феномена права і необхідності виконуваних ним функцій у соціальному просторі, ролі права в досягненні загальної мети - забезпеченні цілісності соціальної системи, його місця в системі соціальних норм і в структурі духовно-культурних цінностей суспільства; 2) закономірності, що відбивають взаємозв'язок права з іншими соціальними явищами, інакше кажучи, закономірності взаємозв'язку (а в спеціальних термінах - когерентні закономірності): (а) вплив економічних, політичних, культурних та інших соціальних факторів на виникнення і розвиток права, і (б) зворотний вплив права на зазначені соціальні явища, тобто в сукупності механізм взаємодії правових і інших соціальних факторів у рамках його середовища - соціально-історичної реальності; 3) власні закономірності виникнення і розвитку права як відносно самостійного компонента соціального буття. Предмет історико-правового пізнання містить у собі як конкретне, індивідуальне, унікальне, так і абстрактне, колективне, загальне, як повторюване, так і неповторюване, як закономірності, так і випадковості. Він охоплює як переривчастість, діахронію, динамічне (вивчення ланцюга змін), так і безперервність, синхронію, статичне, структурне (опис станів, відтворення одночасно існуючих елементів його структури), з перенесенням головного акценту на динаміку, тому що історико-правове пізнання орієнтоване, насамперед, на процеси. Предмет історико-правового пізнання не обмежується тільки минулим об'єкта, але й охоплює всі елементи єдиного історичного процесу за схемою «минуле - сьогодення - майбутнє» як тривалість, певний континуум, у якому минуле стикається із сьогоденням і через нього - з майбутнім. Предмету історико-правового пізнання властива багатоступеневість, багаторівневість, обумовлена багатоступеневістю і багаторівневістю самого об'єкта пізнання та діалектикою емпіричного і теоретичного у його пізнанні.

Оскільки вирішення в повному обсязі зазначених предметних завдань не під силу традиційним історико-правовим науковим дисциплінам (а історико-правове пізнання ними не може вичерпуватися), виникає потреба у виході на інші рівні пізнання - теоретико-історичний та філософсько-історичний.

У третьому підрозділі «Предметне поле історико-правового пізнання у світлі сучасної епістемологічної ситуації» крізь призму сучасної епістемологічної ситуації, на основі узагальнення новітніх тенденцій світової історичної науки, у тому числі аналізу постмодерністської парадигми, обговорюються проблеми предметного поля історико-правового пізнання, виявляються шляхи перебудови й збагачення знань у даній сфері, розглядаються, зокрема, можливості їх антропологізації, у ракурсі методологічного плюралізму формулюється багатомірна модель об'єкта історико-правового пізнання.

Тут, насамперед, окреслюються контури загальної картини сучасної епістемологічної ситуації в історичній науці. В руслі парадигми «тотальної» історії, концепції історії як цілісної науки «Анналів» і сучасних дискусій навколо «території історика», розглядається проблема співвідношення історико-правової науки і науки загальноісторичної.

У дисертації відзначається, що в сучасному соціальному пізнанні все наочніше вимальовується поворот до людини, гуманізація всього корпусу соціального знання. Тим часом гуманізація історико-правового пізнання, та й у цілому правового мислення, ще не втілена в дослідницькій практиці. Важливим засобом реалізації даного завдання має стати антропологізація всього правового знання, у тому числі його історичного розділу. Звертання до людини в її відношенні до світу права і до самої себе як «юридичної істоти», а ще точніше - до історично конкретної людини з її досвідом і способом поведінки, обумовленими культурою часу, - одне з першочергових завдань сучасної історико-правової науки. Вирішивши її, вона зможе здобути статус справжньої гуманітарної науки. Особливу цінність при цьому представляє історико-антропологічний підхід до пізнання минулого, який, вводячи в історичне пізнання права новий - людський - вимір, нетрадиційні дослідницькі параметри, відкриває й нові перспективи розвитку знання про право, помітно розширює рамки історико-правових досліджень, допомагає знайти потайні шари соціально-правової структури і розкриває невідомі сторінки історії правового життя людини «у плоті й крові». Історик права вже не може задовольнятися дослідженням тільки окремих історичних пам'яток права просто як сховища інформації про право. Він повинен орієнтуватися на дослідження правової історії «з позиції діючих у ній осіб» (А. Гуревич). А це має на увазі дослідження історичних джерел права як феномена правової культури, продукту діяльності людини, яка створює його в процесі історичної самореалізації, тобто як витвір ЛЮДИНИ і для ЛЮДИНИ, а також вивчення людини в процесі правового спілкування, тобто як суб'єкта правової комунікації. Це завдання складне, тому що даний процес важко інтерпретується з огляду на його мінливість, перехідність, неадекватне відображення в джерелах. Тому історик права змушений заново осмислити свій об'єкт і заново оцінити джерела, за допомогою яких одержує знання. Також належить реконструювати моделі відносин історика права як суб'єкта пізнання зі своїм об'єктом.

Для методологічної переорієнтації історичного пізнання права і створення антропологічно орієнтованої історико-правової науки чимале значення має включення до предметної сфери історико-правової науки такого феномена, як правовий менталітет, тісно зв'язаного з людським виміром права, тому що вивчення останнього неодмінно потребує вивчення ментальної сфери, та й сам правовий менталітет як явище історичне за природою, тобто таке, що є результатом тривалого історичного розвитку, вимагає вивчення саме в історичному ракурсі. Цінність уведення ментального виміру в історичне пізнання права полягає в тому, що створюється можливість більш глибокого проникнення в тканину правової історії і відбувається значне збагачення джерелознавчої бази історико-правової науки.

Зміна парадигм у сучасній науці й історіографії значною мірою зв'язана із виходом на авансцену постмодернізму. Розглядаючи основні положення і перспективи постмодерністського історіографічного дискурсу, здобувач критикує такі його украй радикальні програмні ідеї, як спростування самодостатності історичної реальності, тобто об'єкта історичного пізнання (антиоб'єктивізм), абсолютизація ролі історичного тексту як «єдино доступної реальності», вивчення його без зв'язку з реальним життям, ототожнення минулого з його описом, розмивання меж між фактом і вимислом тощо, які загрожують зруйнувати основи історичного пізнання. Тому такі ідеї не можуть сприйняти вчені, які реалістично ставляться до своєї справи. Однак постмодернізм змушує переглянути багато епістемологічних проблем правового пізнання, для реконструкції якого мають чимале значення його положення про визнання активної ролі мови в описі правової реальності, удосконалюванні методів текстуального аналізу, поширенні нових прийомів критики текстів. Постмодерністське положення про те, що мові характерна нестабільність і зміст слів міняється з часом, має неабияке значення для актуалізації досліджень історії правової науки, особливо історії юридичної термінології як важливого напрямку історико-правового пізнання. Конструктивно-критичне осмислення постмодерністської парадигми історії виводить на перший план методологічно значимі положення про належне врахування соціальної орієнтованості суб'єкта, який здійснює пізнання (у ролі такого виступає і творець тексту / джерела); про важливу роль конкретного соціокультурного історичного контексту при вивченні історико-правової реальності; про продуктивність врахування зв'язку соціальних і дискурсивних (мовних) практик, що дозволяє перебороти розрив між історичними джерелами вивчення права та конкретним соціокультурним історичним контекстом; про багатомірність буття й неприпустимість зведення його до одномірного опису; про неприпустимість жорсткого протиставлення елітарної та масової культури, одиничного й загального, індивідуального та колективного, випадкового і закономірного.

У рамках пошуку різними науковими напрямками відповідей на виклик постмодернізму (особливо стосовно проблематики даного дослідження) здобувачу переконливішою видається так звана «середня позиція», схвалена новою культурною й інтелектуальною історією. Вона відрізняється як від суто лінгвістичної (для якої не існує жодної позамовної реальності), так і від науково-об'єктивістської (що цілком заперечує нові тенденції) позицій. У вивченні соціокультурного контексту перспективним видається використання можливості діалогічної методології.

Далі, виходячи з багатомірності буття права і неприпустимості його зведення до одномірного виміру, а також з положень про те, що продуктивність методів залежить від їх адекватності об'єкту, що зміна предмета (як в об'єктному, так і в суб'єктному розумінні) повинна вести до перегляду методу, у роботі зроблена спроба аналізу об'єкта історико-правового пізнання на основі використання багатомірного підходу, центральною категорією якого є категорія «іпостась», а двома основними принципами - поліфундаментальність і додатковість. Як видається, цілісному історичному пізнанню права є найбільш адекватним антропосоціокультурний підхід. Він є одним з варіантів реалізації багатомірного, інтегративного підходу до вивчення історико-правової реальності, являє собою специфічний пізнавальний конструкт, що інтегрує принаймні три фундаментальні виміри права: соціологічний (право як соціальне явище), культурологічний (право як культурний феномен) і антропологічний (право як область, центром якої є людина як юридична істота - homo jurіdіcus). У дійсності всі ці виміри, що є сторонами того самого явища, настільки тісно зв'язані між собою, що часом їх важко відокремити.

Антропосоціокультурний підхід виступає основою для конструювання по-новому об'єкта історико-правового пізнання, тобто його багатомірної моделі, відповідно до якого об'єкт історико-правового пізнання, тобто історико-правова реальність, подається як особлива підсистема і різновид соціально-історичної реальності, яка наповнена культурно-історичним змістом і виникає та розвивається в результаті діяльності homo jurіdіcus. Подібне багатомірне бачення об'єкта пізнання, зосереджуючи увагу дослідника на його ключових вимірах, задає загальну стратегію історико-правових досліджень.

Четвертий розділ «Предметна специфіка окремих історико-правових наукових дисциплін» присвячено аналізу дисциплінарної структури історико-правового пізнання, розгляду предметної специфіки і співвідношення окремих історико-правових наукових дисциплін, а також уточненню їх темпоральних меж.