Предметна сфера історико-правового пізнання: традиції й оновлення (епістемологічний аналіз)

У першому підрозділі «Дисциплінарна структура історико-правового пізнання і знання: загальна характеристика» відзначається, що основним класифікаційним критерієм для виділення дисциплінарної структури історико-правового пізнання є об'єкт пізнання. У цьому об'єкті найбільшими підсистемами є: 1) історико-правова реальність і 2) пізнання самої цієї реальності. Відповідно, історико-правове пізнання дисциплінарно складається з двох складових частин. Інакше кажучи, виділяються дві групи історико-правових наукових дисциплін, що відрізняються за об'єктом пізнання. Така диференціація лежить в основі первинної класифікації історико-правових знань. Усередині виділених груп виділяються історико-правові наукові дисципліни на основі конкретизації об'єкта пізнання, а також додаткового набору ознак (глобальність/локальність об'єкта пізнання, рівень абстрактності (узагальненості) одержуваного знання, аспекти і рівні пізнання, ціль дослідника тощо), особливо в тих випадках, коли збігається об'єкт пізнання. Зокрема, залежно від пропорції розподілу теоретичного й емпіричного в структурі історико-правового знання можна говорити про переважно емпіричну чи переважно теоретичну орієнтацію наукових дисциплін. В порядку постановки питання відзначається також можливість класифікації історико-правового пізнання і знання за типом раціональності, виходячи з того, що наукова думка людства виробила три основні форми науково-пізнавального ставлення до історії: науково-історіографічну (чи конкретно-історичну), теоретико-історичну і філософсько-історичну.

У другому підрозділі «Історія права як наука - ядро історико-правового пізнання» розглядаються предметні особливості виділених вище перших груп історико-правових дисциплін, об'єктом яких є сама історико-правова реальність в її онтологічному змісті, обґрунтовується неможливість створення загальної історії права у традиційному змісті (тобто як емпіричної науки, як сукупності історій права окремих країн) і подається її новий образ.

При розгляді предметних особливостей історії права як науки здобувач, звертаючи увагу на існуючий розподіл історії права на окремі дисципліни за просторовою ознакою (історія права світу в цілому (всесвітня або загальна історія права), різні регіональні історії права (наприклад, історія європейського права), історія права окремих країн, держав і народів), констатує наявність в історії права всесвітньо-історичного, регіонально-історичного і локально-історичного і задається питанням: якщо специфіка кожної з зазначених дисциплін полягає лише в просторово-географічному вимірі, то чи можлива загальна історія права як емпірична наука, тому що як би не називати її - всесвітня, чи загальна історія права, - ця наука у тому вигляді, у якому сьогодні вона існує, являє собою конгломерат чи сукупність історій права окремих країн. Це підтверджується і на дослідницькому рівні, і на рівні підручників. Побудова всесвітньої історії права, на думку здобувача, припускає створення наукової картини становлення і розвитку права у світовому масштабі, що можливо, мабуть, шляхом виявлення закономірностей становлення і розвитку права в тому ж масштабі. Це завдання є нездійсненним за умови простого сумарного додавання історій права окремих країн. Адже суть справи при цьому не змінюється, і результатом такої побудови не є нове знання; отже, всесвітня історія права як наука з існуючим епістемологічним статусом не може мати права на існування. Сказане може бути цілком віднесено і до регіональної історії права.

Таким чином, розходження між історією права як наукою конкретно-історичною, переважно емпіричною й всесвітньою історією права не тільки географічно-просторове; лінія розмежування між ними повинна проходити й за рівнем узагальненості. Справа у тому, що виявлення закономірностей є одним із основних критеріїв науковості й історія права як така являє собою не тільки суто емпіричну науку та не обмежується виявленням і простим описом фактів, приватними узагальненнями емпірично даного матеріалу (хоча й це одне з її важливих завдань). Вона дає узагальнене знання лише в рамках конкретного простору, обмеженого певними географічно-просторовими вимірами, тобто вивчає локальні закономірності (а не конкретні закономірності, як це визначається традиційно - закономірності за своєю природою конкретними не бувають) становлення і розвитку права.

Що стосується виділення історії права окремих країн (чи історії національного права) в самостійну дисципліну, то воно базується на визнанні специфічних закономірностей становлення і розвитку права в даній країні. Однак ці дисципліни, що стали результатом розчленовування головним чином за соціально-просторовою ознакою (географічні, політичні, етнокультурні), відрізняються одна від іншої саме за цим виміром. Але в науково-когнітивному відношенні (зокрема, в плані визначення предмета) між ними принципових відмінностей немає, тобто неможливо розмежувати їх за предметом (хіба що тільки з вказівкою на конкретну просторову одиницю, тобто назву конкретної держави, народу) і способу пізнання. Таким чином, наукові дисципліни, що традиційно виділяються за соціально-просторовою ознакою (історії національного права), так само як історії окремих галузей права й історії права окремих епох (у рамках історії права даної країни), є нічим іншим, як формою існування, побутування науки історії права як такої.

Підсумовуючи вищевикладене й враховуючи основні положення узагальненої характеристики предмета історико-правового пізнання, предмет історії права як такої конкретизується в такий спосіб: цим предметом є історико-правова реалія в усім її різноманітті, в усіх аспектах (матеріальне і духовне, об'єктивне і суб'єктивне, індивідуальне і масове, унікальне і загальне, повторюване і неповторюване, випадкове і необхідне, переривчасте і безперервне), специфічні особливості й закономірності історико-правового процесу - виникнення і розвитку права, правових явищ у рамках конкретних просторових вимірів й у послідовному часовому розгортанні.

З метою уточнення предмета історії права в дисертації проводиться також розмежування її з правовою антропологією, необхідність у якій обумовлена в зв'язку з антропологізацією історико-правових знань.

У підрозділі обґрунтовується також новий образ загальної історії права як теоретичної дисципліни історико-правового циклу. Спираючись на аналіз філософсько-історичної традиції, поглядів і дослідницького досвіду професійних істориків-правознавців XІX - початку XX ст., здобувач сформулював ряд основних положень, що відображають авторське бачення образу загальної історії права; по-новому визначає її об'єкт, предмет, основні завдання, природу, місце у системі теоретико - та історико-правових наукових дисциплін.

У запропонованій моделі об'єктом науки загальної (або, за іншим терміном - універсальної) історії права є всесвітній історико-правовий процес, а її предметом - закономірності всесвітнього історико-правового процесу, як у його цілісності й відносно великих просторово-часових масштабах, так і у його більш-менш автономних структурах (галузі й інститути права). Інтегруючи строкату в часі й у просторі картину історії права в єдине ціле, універсальна історія права має завданням виявити те загальне, універсальне, котре дозволяє створити картину еволюції права у всесвітньо-історичному масштабі, розкрити специфічний для кожного її етапу зміст і простежити його тенденції при переході на наступний етап, знайти об'єктивно необхідні, істотні, причинно-наслідкові історичні зв'язки між найбільш важливими подіями. Безсумнівно, зазначені завдання можуть бути реалізовані тільки в рамках особливої узагальнюючої науки. Такою вбачається універсальна історія права, що узагальнює, синтезуючи розрізнені дані історій права окремих країн в єдину наукову картину всесвітньої історії права, причому не в розумінні механічного об'єднання даних історій права окремих країн, а в розумінні творчого синтезу, не шляхом простого підсумовування, додавання, а через гомологію. Оскільки в її структурі переважає теоретичне знання, остільки її варто визнати як теоретичну науку історико-правового профілю.

Універсальна історія права як автономна область історико-правових знань відрізняється від історії права як такої за просторовим масштабом (глобальність/локальність в об'єкті пізнання) і рівнем узагальненості (абстрактності/конкретності). Усі можливі локальні (національні) історії права в її об'єкт входять не окремо і не безпосередньо, а своїм внеском в онтологічно цілісний всесвітній історико-правовий процес. Створення локальних, національних історій права - це всього лише перший крок на шляху до загальної історії права. Регіональні історії права, такі як історія європейського права, є різновидом досліджень у рамках універсальної історії права.

Відношення універсальної історії права до історії права як такої обумовлено наявністю в її структурі емпіричного компонента; вона спирається на результати емпіричної історії як вихідний матеріал і в той же час вона сама добуває фактичний матеріал. Проте вона не претендує на емпіричний опис минулого права всіх народів світу, але дає загальне осмислення закономірного процесу розвитку права у світовому масштабі. Структура універсальної історії права по суті не відрізняється від загальноприйнятої в історії права хронологічної послідовності. Однак перша, на відміну від останньої, досліджуючи конкретне різноманіття історико-правового процесу, у результатах дослідження відволікається від цього конкретного різноманіття, реконструює об'єкт у його найбільш істотних моментах, виявляючи те загальне, універсальне, котре дозволяє створити картину еволюції права у всесвітньо-історичному масштабі і/чи щодо великих просторово-часових масштабів. Інша особливість універсальної історії права (і відмінність від історії права як такої) полягає в гранично широкому застосуванні порівняльного підходу. Тим самим вона акумулює компаративне історико-правове знання, тому її можна також іменувати порівняльною історією права.

Третій підрозділ «Предметне поле історичної саморефлексії у правознавстві» складається з трьох пунктів, де розглядаються предметні особливості історико-правових наукових дисциплін, що існують у формі історичної саморефлексії.

При розгляді предметної специфіки однієї з таких дисциплін - як її прийнято називати, історії політичних і правових учень (чи історії учень про державу і право), відзначається, що у центрі уваги означеної дисципліни, безумовно, повинні знаходитися (і знаходяться) насамперед найбільш системні форми науково-теоретичного правового знання (власне теорії). Однак, по-перше, вона у той же час включає в себе різні форми теоретичного знання: ідеї, уявлення, погляди, концепції, положення, конструкції, теорії тощо. Усі ці форми теоретико-правового пізнання - продукти активного процесу освоєння правового світу, тобто правового мислення, а будь-який продукт, результат, основна одиниця останнього є правовою думкою. Тому для позначення всіх продуктів правового мислення, усього комплексу форм теоретико-правового знання цілком прийнятне поняття «правова думка». По-друге, ці знання не створюються на порожньому місці одним актом пізнавальної діяльності, їхньому конструюванню передують тривалі пізнавальні процеси, тому що їх структури, як і структура будь-якого наукового знання, не є однорідними і містять у собі елементи, що виходять за межі традиційного поняття науковості. Вони створюються і «живуть» у рамках соціокультурного контексту епохи, бо кожен мислитель, за словами Гегеля, «син свого часу», тому й у створюваних ними системах теоретичного знання відбивається дух тієї епохи, сучасниками якої є автори. Таким чином, для справжнього вивчення руху теоретико-правових знань кожної епохи недостатньо знати лише еволюцію її основних теорій, реконструювати моделі їх розвитку. Завдання в даному випадку полягає, зокрема, у тому, щоб виявляти гносеологічні корені і соціокультурну обумовленість правових вчень, теорій, концепцій, відкривати вміщені в них видатні ідеї, геніальні осяяння, передбачення майбутніх теоретичних концепцій, хай і не висловлені експліцитно самими їх творцями, інакше кажучи, виявляти їхню доконцептуальну глибину. Реалізація цього завдання можлива лише в умовах суворого дотримання вимоги про включення об'єкта у всеосяжний соціокультурний історичний контекст, із залученням широкого спектра джерел, - у тому числі не суто правового характеру, - із застосуванням різноманітних пізнавальних способів для аналізу і критики цих джерел, запозичених з різних областей соціально-гуманітарного знання. Окреслена модель розглянутої науки покликана створити більш цілісну картину правової думки минулого. Однак у цьому випадку дещо, що входить в об'єкт цієї науки, залишається за межами поняття «вчення». Тому, на думку здобувача, найбільш адекватним для відображення об'єкта (а відповідно - й назви) даної дисципліни є поняття «правова думка», яке ширше, ніж поняття «вчення». При цьому відразу ж уточнюється, що в предметному полі даної науки головним визначальним її специфіки є усе-таки вивчення правових думок «високочолих», тобто думок професійно-елітарного рівня (а не повсякденно-масового). Саме під назвою «історія правової думки» вона є і підсистемою, спеціальною галуззю історії суспільної думки. Таким чином, об'єкт історії правової думки - правова думка в її історичному ракурсі, предмет її - історичні проблеми, історичний аспект науково-теоретичного правового знання: його виникнення, розвиток, гносеологічні корені, соціокультурна обумовленість тощо.

Далі, виклавши деякі уявлення про важливу роль іншої історико-правової дисципліни, що існує у формі історичної саморефлексії - історії правової науки як необхідного джерела розвитку правового знання, і про сучасний незадовільний стан її розробки, автор фокусує увагу на розробці таких її ключових проблем, як специфіка об'єкта і предмета, основні завдання й найбільш перспективні напрямки досліджень, місце у ряді дисциплін історико-правового циклу, які раніше не були предметом самостійних досліджень і залишилися невизначеними.

Виходячи зі зроблених на основі аналізу історії питання висновків про те, що в основі визначення предмета історії науки лежить поняття самої науки, що специфіка об'єкта (і предмета) історії науки обумовлюється характеристикою самої науки, тому що вона вивчає її історію в усіх іпостасях, аспектах, параметрах, здобувач визначає об'єкт історії правової науки як сукупність усіх іпостасей буття правової науки в їхньому історичному розвитку й історично змінному соціокультурному контексті. Відповідно до виділених у дисертації аспектів, правова наука як об'єкт історичної саморефлексії - це і система правових знань; і історико-науковий процес; і наукове утворення (науковий комплекс); і особлива діяльність по одержанню правових знань зі своїми когнітивними і соціальними інститутами, власними закономірностями, традиціями становлення і розвитку; і фактор суспільного розвитку, невід'ємний і найважливіший сегмент культури, соціокультурний феномен. Предмет історії правової науки - це закономірності історичного становлення (процесу інституціоналізації) і розвитку правової науки, її окремих галузей, основних напрямків науково-правової думки, динамічного процесу наукового пізнання правової реальності як особливої діяльності з продукування науково-правових знань, розглянутих в історично змінному соціокультурному контексті.

Далі з'ясовується співвідношення історії правової думки, історії правової науки й історії філософії права.

У четвертому підрозділі «Темпоральні межі предмета історико-правових наукових дисциплін» уточнюються як початковий, так і кінцевий рубежі досліджень у рамках історико-правових дисциплін. Для встановлення цих рубежів вихідним критерієм, як вважає здобувач, є об'єкт історико-правового пізнання, тобто саме історико-правова реальність.

Початковий рубіж історії права пов'язаний із приходом на авансцену історичної драми досліджуваного нею об'єкта. Необґрунтованим, на думку здобувача, є підхід, при якому початковий рубіж історії права зв'язується з першими державними утвореннями. Феномен права додержавного суспільства, як би його не називали, будучи початковим етапом у житті права, охоплює період його походження. Вивчення походження права в будь-якому випадку припускає дослідження регулятивної системи первісного суспільства.

Критерієм для визначення кінцевого рубежу традиційно вважається хронологічний фактор - «момент, у якому живе і працює дослідник» (так званий формальний підхід). Обмеженість даного підходу полягає в тому, що при цьому, по-перше, відображається лише хід змінюваності в часі (точніше за календарним часом) явищ останнього, незавершеного етапу в ланцюзі єдиного суперечливого процесу історії, а їхні якісні характеристики залишаються поза увагою і не розкриваються; по-друге, неможливо позначити лінії розмежування між правовими науками історичного і галузевого профілю. Протилежністю формального підходу є підхід, запропонований у дисертації і названий змістовним. В останньому за критерій беруться вже не хронологічний фактор, а істотні якісні ознаки, які характеризують стан об'єкта пізнання (відносна завершеність якісних етапів його розвитку, наслідки подій повинні бути відомими на момент дослідження тощо), і методологічно значимі положення, начала і принципи, спрямовані на забезпечення соціальної результативності історико-правових досліджень (принцип історизму, об'єктивність, неупередженість, віддаленість суб'єкта від об'єкта пізнання часовим лагом, тобто цей суб'єкт не повинний бути сучасником досліджуваних подій тощо).

У п'ятому розділі «Філософсько-історичний дискурс у осягненні права» розглядаються питання співвідношення і можливості співробітництва історії права, філософії історії та філософії права, обґрунтовується необхідність і актуальність нового напрямку в правопізнанні у світлі філософсько-історичного осмислення права - історіософії права, визначається її предмет, науковий статус і місце в історико-правовому пізнанні й у системі філософсько-правових знань.

У першому підрозділі «Історія права і філософія історії: проблеми співвідношення» розглядаються два питання: (1) проблематика філософії історії і (2) співвідношення та можливості співпраці історії права і філософії історії.

Автор, насамперед, аналізує різні трактування проблематики філософії історії. Докладна увага приділяється дискусійному питанню про структуру філософсько-історичних знань. Автор дійшов висновку, що у будь-якій цілісній філософії історії піддаються філософській рефлексії як би дві підсистеми історичного виміру людського буття: історична реальність (історія сама як об'єктивний процес) та історичне пізнання (знання про цей процес), і в ній присутні відповідно дві великі складові частини: філософська теорія історичного процесу (за традицією називана історіософією) і філософська теорія історичного пізнання. При цьому остання за своїм складом відзначається своєрідною строкатістю і містить у собі проблеми гносеології, логіки, методології, аксіології тощо. Що ж стосується історіософії, то основними проблемами її є: зміст, мета і спрямованість історії; рушійні сили історії, місце, роль і призначення людини в історії; прогнозування майбутнього світової історії.

Що ж стосовно взаємин філософії історії й історичної (та історико-правової) науки, то обидві вони у рішенні своїх завдань, безумовно, повинні тісно взаємодіяти. Справді, без знання конкретних проявів історичного розвитку неможливі жодні наукові узагальнення, тим більше, узагальнення філософського рівня, і навпаки: вивчення минулого, як і сьогодення, не може обійтися без певних теоретичних передумов. Незважаючи на те, що обидві науки спрямовані на осягнення реальної історії, між ними є принципові відмінності, які виявляються як у їхній предметній специфіці, так і в самих підходах. Якщо історична наука вивчає історію як завершення буття, то філософія історії - як процес, зроблений і той, що відбувається, включає минуле, сьогодення і майбутнє. Тому кругозір філософії історії є більш широким, ніж в історичній науці. Крім того, філософія історії, за словами Гегеля, є в повному сенсі рефлексією. Якщо історичний підхід повинен дотримуватись часової послідовності історичних фактів, то філософсько-історичний підхід, як і будь-який філософський - це логічний розгляд досліджуваного явища, розгляд, очищений від зиґзаґів, абстрагування від конкретного різноманіття.

Історія права разом з іншими галузями історичної науки озброює філософію історії багатим матеріалом, що дозволяє робити узагальнення й формулювати загальні принципи соціального розвитку. Що ж стосується філософії історії, то вона охоплює всю сферу суспільства, суспільство в цілому, включаючи і загальні умови процесів історичного розвитку права. Разом з тим вона не претендує і не може претендувати на повноту філософсько-історичних знань про окремі (у тому числі правові) явища суспільного життя. Право як відносно самостійне явище, як специфічний соціальний об'єкт вимагає всебічного поглибленого пізнання, що, на думку здобувача, робить неминучим співпрацю різних наук, яке часто супроводжується виникненням нових оригінальних напрямків на їх стику. Це питання стало предметом обговорення у другому підрозділі «Філософія права, філософія історії та філолофсько-історичне осмислення права».

Філософія права - це, у самому загальному вигляді, філософське вчення про право, система знань про загальні принципи буття права, яким підкоряється і його історичний розвиток. Оскільки і філософія історії не обходить своєю увагою право, остільки з останньою у філософії права існує дуже глибокий і багатогранний зв'язок. Світоглядний характер усякого філософського знання зближує ці дві дисципліни. Головним аналітичним засобом для них є рефлексія. Філософські інтерпретації в рамках філософії права та філософії історії мають не тільки загальні, але й специфічні риси. Так, об'єкт філософії історії - це суспільство в цілому, тоді як об'єктом філософії права є відокремлена частина суспільства - право. При філософсько-правовому підході діахронічне та синхронічне беруться в їхній єдності на паритетних засадах, тоді як філософсько-історичний підхід реалізує єдність діахронічного й синхронічного з перенесенням акцентів на діахронічний. Зазначений «розрив» у підходах між філософією права та філософією історії є таким, що виникає необхідність у свого роду середній проміжній ланці, де спеціальний об'єкт (право) буде піддаватись особливому філософському (філолофсько-історичному) аналізу.

У третьому підрозділі «Необхідна ланка - історіософія права» розглядається питання про те, наскільки необхідним і актуальним є сьогодні філософсько-історичний дискурс у осягненні права, і визначається предмет і пріоритетні дослідницькі напрямки історіософії права.

На основі аналізу нагальних проблем сучасних реалій людства, яке переживає всеосяжну «системну» кризу, що охоплює всі підвалини суспільства, і ролі права в їхньому вирішенні, здобувач дійшов висновку, що якщо можливість філософсько-історичного дискурсу в збагненні права визначена сучасним рівнем розвитку науки і міждисциплінарною взаємодією таких дисциплін, як філософія історії, філософія права й історія права, то у когнітивному плані його необхідність обумовлена такими факторами, як задоволення потреби суспільства в теоретичному осмисленні всього історико-правового процесу на рівні вищої абстракції, а також подолання національної замкнутості, обмеженості у правопізнанні; його практична необхідність і актуальність, з погляду пережитої історичної епохи, зумовлюються наступними факторами: появою нових функцій права в зв'язку з глобальними екологічними, економічними кризами, залученням до правового регулювання всіх чи майже всіх аспектів взаємовпливи суспільства і природи; пошуком і виявленням оптимальних шляхів правового розвитку людства; переорієнтацією правознавства на вирішення глобальних проблем сучасності, розробкою стратегії людства зі стійкого розвитку; потребою належного усвідомлення і глибокого наукового аналізу можливих способів світового порядку майбутнього та ролі права в його будівництві. У сприянні рішенню зазначених проблем власне й полягає цінність і значимість філософсько-історичного дискурса в осягненні права.

Таким чином, необхідність вирішення питань щодо права, висунутих філософією історії та потребами пережитої історичної епохи, ставлять на порядок денний розробку нового напрямку правового знання - історіософії права. Її можна визначити як спеціальну філософію історії, об'єктом якої є не увесь світ у цілому, а лише одна його частина - право в його широкомасштабних темпоральных модифікаціях і трансформаціях.

В останньому, четвертому, підрозділі даного розділу, здобувач, уточнюючи дисциплінарний статус нового напрямку, дійшов висновку, що історіософія права, будучи вищим рівнем в історико-правовому пізнанні, виступає як різновид філософсько-правових міркувань. А це, у свою чергу, при сьогоднішньому ембріональному стані філософсько-історичної розробки питань права, цілком може бути основою для визначення місця історіософії права в системі філософсько-правових знань. Проте вона буде мати самостійне значення і самобутнє становище в ряді інших розділів філософії права в широкому розумінні. Таким чином, остання охоплює всі можливі ракурси (систематичний - власне філософія права, історичний - історія філософії права та філософсько-історичний - історіософії права) філософсько-правових знань у сукупності.

У Висновках сформульовано основні підсумки дослідження, рекомендації щодо використання отриманих результатів і перспективи подальшого вивчання проблеми.

Важлива наукова проблема, розв'язання якої представлено у дисертації, полягає у тому, щоб на основі комплексного дослідження предметної сфери історико-правового пізнання як цілісного феномена розкрити особливості процесу становлення й розвитку історико-правових наук; виявити прогалини у цілісному пізнанні права в його історичному зрізі, предметно визначити й конкретизувати окремі підсистеми історико-правового пізнання; розробити положення та рекомендації щодо розширення предметної сфери і методологічного збагачення й підвищення рівня його змістовності. Це дозволило запропонувати концепцію оновлення історичного пізнання права, яка здатна визначити нові орієнтири як для історико-правової науки, так і для викладання навчальних дисциплін даного циклу.

Ретроспективний погляд на становлення і розвиток історико-правових наук свідчить про те, що цей процес відбувався в рамках загальних закономірностей становлення і розвитку науки взагалі, виявлених філософією науки (зв'язок із соціокультурним історичним контекстом, наступність у розвитку наукових знань, диференціація й інтеграція наук, взаємодія наук та їхніх методів, концептуалізація наукових знань, єдність кількісних і якісних змін у розвитку науки тощо). Однак ці закономірності у становленні та розвитку історико-правової науки знайшли свій прояв своєрідно і набули специфічних рис. Серед останніх можна виділити наступні: 1) особливо тісний зв'язок становлення й розвитку історико-правових наук із соціокультурним історичним контекстом: історико-правове мислення кожного конкретного історичного періоду відбиває стиль мислення епохи; 2) особлива роль філософсько-історичних і теоретико-правових ідей визначних філософів-класиків, юридичної університетської освіти серед факторів, що зробили відчутний вплив на зародження, когнітивну і соціальну інституціоналізацію та розвиток історико-правових наук; 3) обумовленість процесу становлення історико-правових наук, з одного боку, розвитком історичного мислення, з іншого - розвитком права і потребою його вивчення; 4) виникнення історико-правової науки виявилося результатом взаємодії та зближення правознавства й історичної науки на рівні їх об'єкта (предмета) і метода; у той же час слід зазначити, що історико-правова наука, відрізняючись від обох «материнських» областей знання, є певною мірою автономною пограничною дисципліною, а не продуктом простого «схрещування» зазначених двох самостійних наук, оскільки її джерелом є об'єктивно обумовлений історико-правовий процес; 5) тісна взаємодія з іншими правовими й історичними науковими дисциплінами також у процесі розвитку; 6) суперечливість розвитку історико-правового пізнання у XX ст., яка виявилась у тому, що у його радянської (марксистської) версії воно заперечувало наступність, ізолювало себе в теоретико-методологічному й інтелектуальному плані не тільки від дореволюційних досягнень у цій сфері, але й від досягнень нових напрямків західного суспільствознавства; тоді як у його західній версії воно було безпосереднім продовженням і розвитком, рухом по шляху своєї попередниці.

У рамках представленої концепції реконструкція, розширення предметного поля і методологічне збагачення історико-правового пізнання, змістовне наповнення знань у даній сфері видаються нині можливими за допомогою: 1) відновлення перерваної в радянський період наступності у розвитку історико-правової науки й збереження, творче сприйняття всього цінного, що було накопичено за всю історію історико-правової науки, врахування власних історичних традицій в їхньому застосуванні до аналізу актуальних епістемологічних проблем історичного пізнання права; 2) подолання ізоляції від західної історичної науки, освоєння її позитивного досвіду, новітніх тенденцій шляхом не простого переносу, а критичного сприйняття; 3) вивчення зв'язку права не тільки з державою, але й з усіма соціальними явищами - релігійними, ідейно-духовними, культурними, політичними, економічними тощо; 4) гуманізації історико-правових знань, важливим засобом якої є антропологізація їх із застосуванням історико-антропологічного підходу, включенням у предмет дослідження такого феномена, як правовий менталітет, використанням евристичних можливостей герменевтики і семіотики; 5) конструктивно-критичного осмислення нових ідей постмодерністської історіографічної програми; 6) переходу від моністичної парадигми методології до методологічного плюралізму, до багатомірного, інтегративного підходу, від монологу до діалогу підходів, від парадигми історії, цілком зорієнтованої на одну теоретичну схему, до парадигми мультидетермінованої історії, від лінійного мислення до нелінійного із широким застосуванням постулатів синергетики; 7) концептуалізації знань, проведення міждисциплінарного синтезу, що створює передумови для конструювання нових наукових напрямків на стику окремих дисциплін.

Запропонована концепція оновлення історичного пізнання права покликана створити більш цілісну картину історико-правової реальності. При цьому історико-правові дисципліни постають у дещо іншому вигляді:

історія права - це не просто виклад історії законодавства, а наукова дисципліна, що осягає свій об'єкт у широкому соціально-історичному контексті, тобто як реалія, тісно зв'язана різноманітними залежностями зі всіма оточуючими її суспільними феноменами в межах соціальної реальності (а не тільки з окремими, обраними в якості основних за тими чи іншими критеріями);

історія правової думки - це не просто опис історії становлення і руху теоретико-правової думки (що виявляється в найбільш концентрованій, узагальненій формі), і не «галерея портретів» мислителів, але й така наукова дисципліна, котра виявляє гносеологічні корені і соціокультурну обумовленість відповідних учень, теорій, концепцій, відкриває їх доконцептуальну глибину;

історія правової науки - це не просто науково-правова пам'ять людства, хронологічна систематизація наукових фактів і констатація досягнень правової науки, але й історична рефлексія правознавства стосовно самого себе, яка виявляє як успіхи, так і прорахунки, помилки; це наукова дисципліна про закономірності історичного становлення (інституціоналізації) та розвитку правової науки у сукупності всіх іпостасей її буття, розглянутих в історично змінному соціокультурному контексті.

Осмислення історико-правового процесу у всесвітньому масштабі - у рамках запропонованої моделі історичного пізнання права - здійснюється на двох рівнях: теоретико-історичному та філософсько-історичному. Тим самим в орбіту тяжіння історико-правового пізнання включаються такі нові напрямки, що ще мають бути освоєними, а саме:

універсальна (загальна) історія права як теоретична наукова дисципліна історико-правового профілю, предметом якої є закономірності історико-правового процесу, як у його цілісності й відносно великих просторово-часових масштабах, так і у його більш-менш автономних структурах (галузі й інститути права);

історіософія права як філософсько-історичне осмислення права, яке висуває на порядок денний необхідність вирішення питань стосовно права, висунутих філософією історії і потребами пережитої історичної епохи.

Ці різновиди історико-правового пізнання здатні слугувати діючими інструментами збагачення теоретичного правознавства, можуть стати - в міру нагромадження відповідного матеріалу - прообразом нових навчальних дисциплін.

Стан досліджень епістемологічних проблем правознавства у пострадянському просторі, зокрема в Україні, зумовлює необхідність їх активізації. Задля цього видається доцільним прийняти державну цільову комплексну програму «Актуальні теоретико-методологічні проблеми правової науки». При цьому науково-пізнавальні проблеми правознавства мали б вивчатися в рамках самостійної наукової дисципліни - епістемології правознавства (або правової епістемології).

Список опублікованих праць автора за темою дисертації

1. Дамирли М.А. Право и История: эпистемологические проблемы (Опыт комплексного исследования проблем предмета и структуры историко-правового познания). - СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2002. - 456 с.

Рецензії: 1) Оборотов Ю. Историческое познание права: новые перспективы // Правоведение. - СПб., 2002. - №4. - С. 235-237; 2) Ахмедли Дж., Бабаев М. Фундаментальный вклад в историко-правовую эпистемологию // История и ее проблемы. - Баку, 2002. - №4. - С. 199-201.

2. Дамиров (Дамирли) М.А. Организация государственной власти в Азербайджане (1918-1920 гг.): Историко-правовое исследование. - Одесса: Астропринт, 1998. - 160 с.

3. Дамірлі М.А. Історія права Азербайджану: короткий огляд і методичні рекомендації. Навчальний посібник. - Баку: Азернешр, 1999. - 104 с. (азерб. мовою).

4. Дамирли М.А. Историософия права - недостающее звено в постижении права. - Баку: Азернешр, 2000. - 40 с.

5. Дамирли М.А. Эволюция историко-правового познания в Западной Европе: истоки и традиции. - СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2001. - 72 с.

Рецензія: Мамедов Г. Исследование азербайджанского ученого об эволюции историко-правового познания // История и ее проблемы. - Баку, 2001. - №3/4. - С. 201.

6. Дамирли М.А. Предметное поле историко-правового познания в свете эпистемологической ситуации в современной историографии. - Одесса: АО БАХВА, 2002. - 76 с.

Размещено на Allbest.ru