Чинником, який підтверджує актуальність досліджуваної теми, є також наявність значного й корисного досвіду державного регулювання розвитку регіонів у зарубіжних країнах, спроба систематизації та адаптації якого зроблена в даній роботі.

Проблема державного регулювання розвитку регіонів є комплексною і потребує для свого розв'язання серйозних теоретичних напрацювань, формування правової та інституційної бази, визначення першочергових напрямів її розв'язання, що дасть змогу реалізувати системний принцип ефективного державного впливу на розвиток регіонів.

В останні роки спостерігався певний інтерес науковців до проблеми даного дослідження, свідченням чого є опублікована спеціальна література, проведені конференції тощо, які детально проаналізовані у першому розділі дисертаційного дослідження. Але результатом зазначених зусиль, на жаль, не стало розроблення чіткої несуперечливої концепції, придатної для подальшого наукового розвитку й практичного застосування у процесі здійснення та наступного вдосконалення державного впливу на регіональний розвиток. Дослідження, в яких з позицій системного підходу розглядаються теоретичні та практичні аспекти проблеми державного регулювання розвитку регіонів, відсутні. Як правило, дослідники віддають перевагу тільки окремим аспектам зазначеної проблеми.

Існування проблеми наукового обґрунтування здійснення державного регулювання розвитку регіонів обумовлює актуальність розробки теоретико-методологічних засад, правових та інституційних аспектів, напрямів удосконалення такого регулювання.

Апробація результатів дослідження. Основні положення й результати дисертації доповідалися на міжнародних, національних та регіональних науково-практичних конференціях, семінарах та круглих столах, зокрема: міжнародній науковій конференції “На порозі тисячоліть: сучасні підходи до розвитку громад та регіонів” (Ужгород, 2000); міжнародній науково-практичній конференції “Державне управління та місцеве самоврядування в Україні: шляхи реформування” (Ужгород, 2000); конференції “Агентства регіонального розвитку в Україні: становлення та перспективи” (Київ, 2000); міжнародному науково-практичному семінарі “Науково-методичні засади проведення досліджень в галузі регіонального управління та місцевого самоврядування” (Львів, 2001); науково-практичній конференції “Пріоритетні напрямки ефективного використання ресурсного потенціалу регіонів: управлінський аспект” (Одеса, 2001); науково-практичній конференції за міжнародною участю “Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні”, секція “Державна регіональна політика та місцеве самоврядування в Україні” (Київ, 2001); семінарі “Інститути та інструменти розвитку територій. На шляху до європейських принципів” (Київ, 2001); у міжнародній конференції “Через розвиток самоврядних територіальних громад до громадянського суспільства” (Львів, 2001); науково-практичній конференції “Правові проблеми реформування регіональної влади” (Харків, 2002); навчальному семінарі “Методи і форми підвищення інноваційного потенціалу території: роль ААРРУ і АРР” (Полтава, 2003); науково-практичній конференції за міжнародною участю “Ефективність державного управління в контексті глобалізації та євроінтеграції” (Київ, 2003).

Результати апробації були схвалені, а тексти наукових доповідей, оприлюднених на конференціях, рекомендовані до опублікування.

Публікації. Основні наукові результати дисертаційної роботи висвітлені в монографії “Державне регулювання регіонального розвитку: теоретичні аспекти” (2002) та 23 статтях у фахових наукових журналах і збірниках наукових праць, визначених ВАК України. Наукові результати дисертації також висвітлені в 9 публікаціях в інших виданнях та матеріалах науково-практичних конференцій, 4 - у навчальних посібниках, матеріалах до лекцій, інших методичних виданнях.

Структура дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел (562 джерела). Повний обсяг дисертації - 403 с., з них - 349 сторінок основного тексту.

Зазначена тематика перебуває на периферії наукових інтересів фахівців з державного управління. Визнаючи важливість та наукову цінність окремих робіт у дослідженні теми державного регулювання розвитку регіонів, усе ж варто зробити висновок про відсутність у вітчизняній науці державного управління комплексного дослідження даної теми, зокрема:

відсутні системні дослідження, присвячені теоретико-методологічним аспектам проблеми;

недостатньо активно дискутується питання про зміст понять регіону та їх класифікацію, розвитку регіону, його державного регулювання;

вітчизняні фахівці практично залишають поза увагою проблеми інституційно-правового регулювання розвитку регіонів в Україні, що гальмує розвиток законодавства в даній сфері;

недослідженою залишається проблема першочергових напрямів удосконалення державного впливу на розвиток регіонів.

У другому розділі - “Теоретико-методологічні засади державного регулювання розвитку регіонів” - на основі аналізу вітчизняних та зарубіжних джерел проведено комплексне теоретичне дослідження основних понять, що мають безпосереднє відношення до теми дисертаційного дослідження. Запропоновано визначення основних понять, які в логічній послідовності складають теоретико-методологічну основу вивчення даної проблеми: регіон - розвиток регіонів - державне регулювання розвитку регіонів - ефективність державного регулювання розвитку регіонів. Чітке й однозначне розуміння цих понять має теоретичне і прикладне значення, тому що дозволить вивчати суміжні проблеми, що залишилися поза увагою автора, а в самій дисертації - з'ясувати інституційно-правові засади державного регулювання розвитку регіонів та пріоритетні напрями його вдосконалення.

При визначенні поняття “регіон” слід виходити з того, що він є сукупністю частин соціального, природно-ресурсного та інших потенціалів держави, що збігаються просторово, й по відношенню до цієї сукупності можуть і повинні здійснюватися певні регулятивні дії з боку держави, місцевих органів влади та самоврядування, інших суб'єктів. Регіонами в державному управлінні слід вважати субнаціональні адміністративно-територіальні одиниці, тобто області та Автономну Республіку Крим, щодо яких держава зобов'язана здійснювати тотальний регіональний моніторинг, постійні регулятивні дії та прогнозувати виникнення регіональних проблем з тим, щоб дотримуватися конституційної норми про необхідність збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів та забезпечення рівних соціальних стандартів для всіх громадян, незалежно від місця їх проживання. Такі регіони є регіонами первинного територіального поділу. Виникнення тих чи інших проблем на територіях, межі яких можуть не збігатися з межами адміністративно-територіальних одиниць, вимагає від держави їх селективної підтримки, обмеженої певними часовими рамками. Такі території вважаються проблемними регіонами, тобто регіонами вторинного територіального поділу.

Розвиток регіону означає такий режим функціонування регіональної системи, який забезпечує позитивну динаміку параметрів рівня та якості життя населення, що проживає на даній території. Такий розвиток не повинен і не може вичерпуватися виключно механічним зростанням елементів його структури, в тому числі економічних. Сучасна парадигма розвитку регіону полягає в тому, що він повинен базуватися переважно на внутрішньому потенціалі регіону - регіональній економіці та перевагах міжсекторного співробітництва з делегуванням частини владних повноважень від загальнодержавних до регіональних органів. Водночас напрями й темпи розвитку регіонів безпосередньо залежать від урахування значної кількості факторів, які поділяють на ендогенні (внутрішні) та екзогенні (зовнішні).

Для розвитку регіонів важливе значення має правильна постановка та ранжирування цілей розвитку. Узгодження цілей регіонального розвитку й ресурсів, необхідних для їх досягнення, дозволяє визначити альтернативні варіанти регіонального розвитку, а прив'язка на кожному наступному етапі певного варіанта розвитку регіону до часових параметрів досягнення мети дозволяє розробити той чи інший сценарій розвитку регіону.

Державним регулюванням розвитку регіонів слід вважати цілеспрямований систематичний вплив з боку держави, направлений на підтримання соціально орієнтованого, сталого і збалансованого розвитку регіонів з метою забезпечення максимально високих і рівних соціальних стандартів життя населення, незалежно від місця проживання, який полягає у створенні необхідної нормативно-правової бази, інституційного, інформаційного та кадрового забезпечення з використанням програмно-цільових методів і відповідного фінансово-економічного інструментарію.

Державне регулювання регіонального розвитку передбачає множинність суб'єктів та об'єктів даного процесу. Суб'єктом державного регулювання розвитку регіонів у широкому розумінні є держава як головний інститут політичної системи суспільства, який спрямовує та організовує спільну діяльність людей і соціальних груп. Суб'єктами державного регулювання розвитку регіонів у вузькому розумінні доцільно визнати окремі елементи системи державних органів, до яких належать як центральні та регіональні органи виконавчої влади, так й інші суб'єкти. Об'єктами такого регулювання в широкому розумінні повинні бути суспільні відносини, які виникають у процесі впливу держави на регіональні ситуації та проблеми. У вузькому розумінні об'єктами державного регулювання розвитку регіонів є окремі регіональні ситуації чи проблеми, які не можуть бути розв'язані без державного втручання.

Вихідним моментом державного регулювання регіонального розвитку є аналіз стану регіону, який дозволяє виявити позитивні та негативні сторони розвитку регіону і на підставі якого будуть визначені основні шляхи його подальшого розвитку та вибрані адекватні методи державного регулювання. Важливим критерієм при визначенні цілей державного регулювання розвитку регіону є забезпечення сталого зростання рівня життя населення і державний контроль за процесами соціальної диференціації. В умовах відмови від директивного планування і переходу до ринкової економіки особливо зростає значення регіонального прогнозування. Прогноз розвитку регіону - це науково обґрунтоване судження про можливий стан регіону в майбутньому, альтернативні шляхи, строки та способи досягнення цілей його розвитку.

Важливою методологічною проблемою є проблема критеріїв соціальної ефективності. Загалом критерій ефективності державного управління - це певна ознака чи сукупність ознак, на основі яких оцінюється ефективність системи управління в цілому, а також ефективність окремих управлінських рішень. Критеріями соціальної ефективності, які можуть бути застосовані в контексті державного регулювання розвитку регіонів, є показники, які дають можливість бачити і, бажано, вимірювати досягнутий через державне управління рівень задоволення назрілих потреб, інтересів і цілей суспільства, окремої соціальної групи, конкретної особи.

Звичайно, використання регіонального індексу людського розвитку як основного показника соціальної ефективності державного регулювання розвитку регіонів не заперечує інших підходів, зокрема визначення рівня економічного чи соціально-економічного розвитку.

Отже, аналіз наукових джерел та дослідження окремих дефініцій категорійно-понятійного апарату у сфері державного регулювання розвитку регіонів дозволило сформулювати і ввести в науковий обіг їх узгоджені тлумачення.

У третьому розділі - “Правові та інституційні засади державного регулювання розвитку регіонів” - застосовані ретроспективний та порівняльний принципи вивчення і розміщення матеріалу. Розглядаються правові засади розвитку регіонів у ряді сучасних країн, включаючи східних та західних сусідів України, а також вітчизняні нормативно-правові акти, при цьому досліджується їх розвиток упродовж певних історичних періодів і до сьогодні. Аналогічно аналізується інституційний механізм регіонального розвитку. У третьому параграфі розділу наведено класифікацію проблемних регіонів та особливості їх правового й інституційного забезпечення з урахуванням того, що це регіони вторинного рівня поділу і межі їх, як правило, не збігаються з межами субнаціональних адміністративно-територіальних одиниць.

Державне регулювання розвитку регіонів, як і будь-яка інша діяльність держави, потребує належного нормативно-правового забезпечення. Давно назріла потреба у прийнятті низки законів та підзаконних актів, які б нормативно закріпили довгострокову концепцію регіонального розвитку, базові засади державного регулювання розвитку регіонів, визначили його предмет, коло суб'єктів, форми й методи регулювання. Такими правовими документами повинні, на нашу думку, стати закони “Про основні засади державного регулювання розвитку регіонів в Україні”, “Про основні положення державної регіональної політики в Україні”, “Про загальні принципи розробки і реалізації цільових регіональних програм”, “Про регіональний моніторинг”, “Про проблемні регіони” (або краще два самостійні закони - “Про державну підтримку депресивних регіонів” та “Про регіони пріоритетного розвитку”).

Заслуговує на увагу й необхідність прийняття низки підзаконних актів, насамперед Державної стратегії регіонального розвитку як підзаконного методологічного документа для запровадження сучасних механізмів розвитку регіонів. Актами глави держави та уряду доцільно визначити порядок складання й аналізу прогнозів, стратегій та концепцій розвитку регіонів, розробляти індивідуальні програми санації регіонів, законодавчо зарахованих до депресивних.

Існують значні відмінності між різними державами в питанні інституційного забезпечення розвитку регіонів, але більшість сучасних країн мають органи, до компетенції яких входить забезпечення державного регулювання розвитку регіонів. Ці функції можуть виконувати спеціально уповноважені центральні органи виконавчої влади або органи більш широкої компетенції, у складі яких діють відповідні структурні підрозділи. Практично у всіх державах функціонують міжвідомчі, міжміністерські органи.

В Україні державне регулювання розвитку регіонів поки що не набуло належного інституційного оформлення. Стосовно центральних органів влади актуальним є створення профільного комітету парламенту, дорадчого органу при Президентові та спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади.

Проблема регіонального розвитку сьогодні тісно пов'язана з необхідністю оптимізації взаємодії між центральними органами влади, місцевими (на рівні регіонів) органами управління та органами регіонального (обласного) самоврядування. Недостатньо використовується і потенціал міжсекторного співробітництва як потужного чинника розвитку регіону та агентств регіонального розвитку, зокрема через надмірне одержавлення останніх. нормативний акт державний територіальний

Особливих підходів вимагає інституційне та правове забезпечення розвитку проблемних регіонів, тобто такої території, яка не в змозі самостійно вирішити свої соціально-економічні проблеми чи реалізувати свій потенціал і тому вимагає певної селективної підтримки з боку держави. При цьому регіональною проблемою є системний прояв дисбалансу, протиріччя у функціонуванні одного чи кількох взаємозв'язаних потенціалів даної території. Регіональну проблему слід відрізняти від регіональної ситуації, яка характеризує загальний стан різноманітних потенціалів території регіону первинного поділу, межі якого збігаються з межами субнаціональної адміністративно-територіальної одиниці.

Звичайно, проблемними регіонами слід визнавати лише ті, проблеми в яких мають загальнодержавний характер, або за жодних умов не можуть бути вирішені за рахунок власних ресурсів і тому здатні набути незворотного характеру. До проблемних регіонів, на нашу думку, доцільно зараховувати кризові, відсталі, депресивні, прикордонні та авангардні регіони. Відкритим залишається питання про доцільність зарахування до проблемних регіонів тих територій, на яких встановлюються тимчасові особливі адміністративно-правові режими, наприклад режим надзвичайної екологічної ситуації. Депресивні регіони, у свою чергу, можна поділити на старопромислові, аграрно-промислові та видобувні. Санація депресивних регіонів повинна здійснюватися у вигляді системних регулятивних дій, що стосуються одночасно економіки, соціальної сфери, екології з використанням політичних, правових, організаційних та інших інструментів. Серед варіантів санації слід відрізняти консервацію депресивного стану, яка припиняє подальшу деструкцію, але не усуває причин депресії, реструктуризацію й тотальну санацію, тобто повне виведення із зони депресії промислових об'єктів та населення.

Поняття “прикордонний регіон” передбачає, що на особливості його розвитку суттєво впливає близькість державного кордону.

Проблемні регіони авангардного типу - це території з особливими режимами здійснення господарської та зовнішньоекономічної діяльності: вільні (спеціальні) економічні зони, національні частини єврорегіонів, технополіси, технопарки та інші “точки зростання”.

Кожен із названих видів проблемних регіонів або навіть кожен окремий проблемний регіон потребують особливих методів державної підтримки й санації, а також їх правового та інституційного оформлення.

У четвертому розділі - “Пріоритетні напрями вдосконалення державного регулювання розвитку регіонів в Україні”, - який має переважно прикладний характер, визначені ті напрями діяльності Української держави, які в найближчій перспективі здатні позитивно вплинути на ефективність державного регулювання розвитку регіонів та наблизити міжрегіональні відносини до стандартів сучасних демократичних країн. Звичайно, для їх реалізації необхідні значні інтелектуальні зусилля, нормативно-правові та інституційні реформи. До таких напрямів зараховано здійснення регіоналізації, розробку та реалізацію державної регіональної політики, впровадження програмно-цільових методів, а також удосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення розвитку регіонів.

Насамперед мова йде про необхідність здійснення регіоналізації через децентралізацію, деконцентрацію та впровадження субсидіарності. Такий процес є досить тривалим у часі, він повинен супроводжуватися делегуванням не лише повноважень, але й ресурсів, кадрового та інформаційного забезпечення. У найбільш загальному вигляді регіоналізацію трактують як певне зростання ролі та повноважень регіонів у країні при збереженні вертикалі влади й управління. Прийнятною та доцільною для України є регіоналізація в рамках унітарно-децентралізованої держави без зміни наявного обласного поділу. Сучасний поділ України на субнаціональні адміністративно-територіальні одиниці здійснювався за принципом пропорційності території і населення. Сильною стороною є також принцип юридичної рівності більшості адміністративно-територіальних одиниць субнаціонального рівня, що знайшло свій вияв у чинній Конституції.

У розділі наголошується, що під регіоналізацією на сьогоднішньому етапі розвитку України слід мати на увазі не зміну адміністративно-територіального устрою, а перерозподіл владних повноважень між центральними та регіональними органами, тобто через механізм децентралізації влади й деконцентрації повноважень на регіональний, тобто субнаціональний, рівень та зміну підходів до правосуб'єктності регіонів. Основою регіоналізації в Україні повинна стати децентралізація, яка, на відміну від деконцентрації, полягає в наданні права на прийняття рішень не представникам центральної влади на місцях, а органам, які не перебувають в ієрархічному підпорядкуванні центральних органів влади та обираються, як правило, зацікавленими громадянами. Межа децентралізації має бути зумовлена загальнодержавними інтересами та потребами забезпечення керованості країни як єдиного політичного, соціально-економічного, екологічного та правового простору.

Саме регіональна, унітарно-децентралізована держава дає змогу враховувати інтереси регіонів, розширюючи їх економічну самостійність, відповідальність регіональних та місцевих органів влади й самоврядування у вирішенні питань розвитку територій з огляду на місцеву специфіку й культурно-історичні традиції. Процес регіоналізації через децентралізацію є досить тривалим у часі, він повинен супроводжуватися не лише делегуванням повноважень, але й наданням ресурсів, посиленням кадрового та інформаційного забезпечення. Ефективне вирішення питань децентралізації вимагає наявності кількох принципових умов: політичної стабільності в державі, досить високого рівня соціально-економічного розвитку, стабільного законодавства та інституційного забезпечення, довіри суб'єктів до контрактних та договірних відносин.

Найбільш небезпечною, але найменш усвідомленою передумовою територіальної дезінтеграції держави є відсутність державної регіональної політики. Державна регіональна політика в Україні тривалий час перебуває в стані розробки, не має достатнього правового та інституційного забезпечення і спрямована більше не на розвиток регіонів, а на їх епізодичну підтримку, причому ця підтримка з об'єктивних економічних причин, як правило, є реакцією на певні надзвичайні обставини, що мали місце в регіоні. Такий стан справ тимчасовий і покращення макроекономічної ситуації в державі неминуче вимагатиме переходу від політики селективної підтримки регіонів до політики їх розвитку з урахуванням політичних, організаційних, матеріальних і фінансових можливостей держави та самих регіонів.

Концепція державної регіональної політики України визначає, що необхідність прискорення поступу України на шляху сталого розвитку, економічного зростання потребує формування якісно нової державної регіональної політики, але в науці та чинних нормативно-правових актах немає навіть чіткого формулювання дефініції “регіональна політика”. Концепція проголосила головною метою державної регіональної політики створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку України та її регіонів, підвищення рівня життя населення, забезпечення додержання гарантованих державою соціальних стандартів для кожного її громадянина, незалежно від місця проживання, а також поглиблення процесів ринкової трансформації на основі підвищення ефективності використання потенціалу регіонів, підвищення дієвості управлінських рішень, удосконалення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Питання об'єктів та суб'єктів державної регіональної політики нормативно не закріплене, але на практиці об'єктами державної регіональної політики в Україні є, переважно, адміністративно-територіальні одиниці субнаціонального рівня, хоча в перспективі увага повинна концентруватися також на проблемних регіонах, межі яких можуть не збігатися з межами адміністративно-територіальних одиниць, а суб'єктами - президент, парламент та уряд України, центральні й місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування. Для вдосконалення і подальшого розвитку регіональної політики в Україні значну практичну цінність має аналіз наднаціональної регіональної політики Європейського Союзу, західно- та центральноєвропейських держав, а також вивчення досвіду колишнього Радянського Союзу та країн, що виникли на його території. Проблема адаптації конкретного зарубіжного досвіду до умов України є досить складною, але деякі загальні підходи та окремі прийоми можуть мати певну цінність для практики державного регулювання регіонального розвитку в нашій країні.

На сьогодні базовим правовим документом, в якому найбільш структуровано й системно сформульовані мета, принципи та завдання державної регіональної політики, є “Концепція державної регіональної політики”, мова про яку йшла вище. Однак робота щодо нормативного забезпечення державної регіональної політики має бути продовжена, на часі прийняття низки законів та підзаконних актів, перелік та короткий зміст яких наведений у дисертації. Дійова регіональна політика потребує відповідного інституційного забезпечення та дотримання інших важливих умов, зокрема ефективного й прозорого використання всіх видів ресурсів та узгодження з довгостроковою стратегією регіонального розвитку держави.

Вітчизняні економісти, управлінці та фахівці інших галузей підтверджують доцільність і необхідність широкого застосування в державному регулюванні розвитку регіонів програмно-цільових методів як таких, що здатні оптимально пов'язати в єдине ціле велику кількість цілей і завдань регіонального розвитку, часові рамки їх досягнення, оптимальне використання ресурсів із значною кількістю виконавців. Запровадження у практику програмно-цільових методів державного регулювання розвитку регіонів у державах, де економіка перестала бути плановою, але ще не повною мірою відповідає стандартам ринкової економіки, значно ускладнене. Враховуючи те, що зміст цільових програм формують заходи, які здійснюються державою, у перехідних умовах роль держави повинна бути максимальною. Але незадовільний стан бюджету змушує на даному етапі перекладати на приватних інвесторів властиві державі функції з розвитку інфраструктури. Крім того, відсутність практики державного регулювання розвитку регіонів у ринкових умовах і наявність такого досвіду, здобутого в плановій економіці, спричинює до того, що цільова програма спрямовується не стільки на створення передумов для соціально орієнтованого, сталого, збалансованого розвитку регіону, скільки на оперативне управління функціонуванням регіону чи навіть окремими його потенціалами. Для подолання такого стану й покращення ефективності застосування програмно-цільових методів державного регулювання розвитку регіонів необхідно, насамперед, активізувати міждисциплінарні наукові дослідження ролі програмно-цільового методу в країнах з перехідною та ринковою економікою, впорядкувати нормативно-правову базу з даної проблеми та вирішити проблему підготовки кваліфікованих управлінських кадрів, здатних розробляти цільові програми та управляти ними.

З огляду на дефіцит бюджетних коштів кількість загальнодержавних програм регіонального розвитку повинна бути обмеженою і стосуватися лише тих регіонів, які мають особливе, наприклад геополітичне, значення, а програми повинні вирішувати такі загальнодержавні проблеми, які не під силу вирішити самому регіонові. Типова структура цільової програми розвитку регіону включає характеристику регіону, основні цілі й завдання, ресурсне та інституційне забезпечення, механізм реалізації, порядок управління та здійснення контролю, а також оцінку очікуваних соціально-економічних наслідків від реалізації програми.

Регіональний розвиток, який трактується в категоріях соціальної орієнтації, сталості та збалансованості, потребує належного інформаційного й аналітичного забезпечення, джерелом якого повинні стати альтернативні інформаційні системи, що взаємодіють і доповнюють одна одну. Сучасна офіційна державна статистика є досить інертною і не може надати всієї необхідної для прийняття рішень інформації через специфічність проблем розвитку в різних регіонах. Недоліком офіційної статистики є також те, що не врахованою залишається статистична інформація за регіонами, межі яких не збігаються з кордонами адміністративно-територіальних одиниць субнаціонального рівня, а коло її користувачів обмежене здебільшого місцевими органами влади. З поля зору офіційної регіональної статистики випадають такі пласти соціально-економічної дійсності, як тіньова економіка, нелегальна міграція і нелегальна праця за кордоном, самозайнятість населення, реальний рівень доходів і витрат населення. Для сучасних потреб державного регулювання регіонального розвитку суто облікова функція статистики є недостатньою, вона повинна задовольняти потреби аналізу, моніторингу та прогнозування регіонального розвитку.

Водночас очевидно, що надійність результатів аналізу може бути забезпечена на базі повної і точної інформації, зокрема статистичної. “Методичні рекомендації щодо розробки регіональних стратегій розвитку” пропонують для потреб регіонального аналізу, крім офіційних даних Держкомстату України, обласних та районних управлінь статистики, використовувати інформаційні матеріали анкетувань та соціологічних опитувань, картографічні, ілюстраційні, історичні та інші матеріали.