Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: теорія, історія і практика

Размещено на http://allbest.ru

НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук

12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза

ПЕРЕБУДОВА КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ: ТЕОРІЯ, ІСТОРІЯ І ПРАКТИКА

Виконав Маляренко Василь Тимофійович

Харків - 2005

АНОТАЦІЯ

Маляренко В.Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: теорія, історія і практика. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза. - Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого - Харків, 2004.

У дисертаційному дослідженні послідовно розглядаються як теоретичні питання кримінального процесу, так і проблемні питання практики застосування кримінально-процесуального права, вказуються шляхи їх вирішення. Відповідно до проведеного аналізу законодавства інших держав та чинного законодавства України, визначено подальшу лінію розвитку кримінального судочинства в цілому та його процесуального забезпечення, зокрема.

кримінальний законодавство судочинство присяжний

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. У Конвенції про захист прав людини та основних свобод (1950 р.), яку Україна ратифікувала 17 липня 1997 p., визначено основні права і свободи людини, зокрема, право кожної людини при визначенні її громадянських прав та обов'язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення на справедливий і відкритий розгляд справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону. При виконанні зобов'язань за міжнародним договором слід враховувати тлумачення Європейського суду з прав людини. Це випливає зі ст. 32 Конвенції, згідно з якою юрисдикція Суду поширюється на всі питання, які стосуються тлумачення та застосування Конвенції і протоколів до неї. Стандарти здійснення правосуддя містяться і в інших міжнародно-правових актах: Загальній декларації прав людини (1948 р.), Європейській конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах (1959 р.), Європейській конвенції про видачу правопорушників (1957 р.) тощо.

Конституція України 1996 р. закріпила принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, встановила гарантії незалежності правосуддя та недоторканності суддів, визнала основні напрямки реформування судової системи й засади судочинства. На реалізацію цих завдань Верховною Радою України у 2002 р. прийнято Закон України “Про судоустрій України”, в якому завданням суду визначено забезпечення захисту гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства й держави.

Кримінально-процесуальний кодекс України, яким визначаються завдання, засади й порядок здійснення кримінального судочинства, має бути побудований відповідно до Конституції України та міжнародно-правових норм. Це дозволить уникнути беззаконня і свавілля, з тим щоб особи, винуваті у вчинені злочинів, були викриті і понесли законну відповідальність, а жодна невинувата особа не була незаконно й безпідставно притягнута до кримінальної відповідальності. Але чинний КПК України в багатьох принципових концептуальних питаннях не відповідає приписам Конституції України та європейським стандартам і викликає необхідність приведення норм КПК у відповідність із Конституцією та міжнародно-правовими нормами.

Незважаючи на значну кількість наукових досліджень, виконаних ученими-процесуалістами як України, так і країн СНД, у теорії і практиці є чимало дискусійних проблем. Наявність істотних недоречностей у кримінально-процесуальному законодавстві України, невідповідність його європейським стандартам, недостатня розробленість теоретичних положень, що характеризують сутність кримінально-процесуальної діяльності, дають усі підстави дійти висновку про нагальну потребу ґрунтовного комплексного наукового дослідження питань реформування кримінально-процесуального законодавства України, що й обумовлює актуальність теми дисертації.

За участю дисертанта були підготовлені пропозиції щодо змісту Закону України “Про судоустрій України”, проекту нового Кримінально-процесуального кодексу України, а також щодо внесення змін до чинного КПК України. Зміст і основні положення дисертаційного дослідження відповідають основним завданням здійснення правової реформи в Україні.

Мета і завдання дослідження. У роботі запропоновано модель Кримінально-процесуального кодексу, в якому найбільш повно й послідовно закріплюються положення Конституції України, міжнародних європейських стандартів у сфері кримінально-процесуальної діяльності, а це можливо лише завдяки комплексному дослідженню актуальних проблем сучасного кримінального судочинства, теоретичному обґрунтуванню і визначенню стратегічних напрямів реформування кримінально-процесуального законодавства держави, формулюванню у зв'язку з цим конкретних пропозицій з урахуванням положень Конституції України та європейських стандартів для забезпечення високої ефективності кримінального судочинства, покликаного реально забезпечувати права, свободи і законні інтереси фізичних, юридичних осіб і держави.

Для досягнення зазначеної мети ставилися такі завдання:

- здійснити аналіз фундаментальних положень кримінально-процесуальної теорії і визначити найбільш прийнятну для сучасної України форму (тип) кримінального процесу;

- на основі історико-правового дослідження розвитку кримінально-процесуального законодавства України на різних етапах її історії виявити тенденції і перспективи розвитку кримінального судочинства України;

- здійснити об'єктивний аналіз основних інститутів чинного кримінально-процесуального законодавства України, найголовніших положень останнього проекту КПК України з точки зору відповідності їх Конституції України та європейським стандартам;

- виробити науково обґрунтовані пропозиції, рекомендації щодо вдосконалення апробованих багаторічною практикою застосування сталих інститутів кримінально-процесуального права України у перебігу реформування кримінального права України в контексті європейських стандартів;

- накреслити шляхи впровадження в кримінально-процесуальне законодавство України таких новаційних інститутів, як заочне провадження у кримінальному судочинстві України, відновлювальне правосуддя, що має стати складовою вітчизняного кримінального процесу;

- визначитися з проблемою запровадження в кримінальному судочинстві України суду присяжних.

Об'єктом дослідження є негативні й позитивні тенденції розвитку кримінально-процесуального законодавства і практики його застосування з урахуванням європейських стандартів охорони прав та інтересів людини у сфері кримінально-процесуальної діяльності, шляхи можливої і необхідної перебудови кримінального процесу України як публічно-змагального.

Предметом дослідження є сучасний стан законодавчої бази кримінального процесу України, вивчення його ефективності з позицій повноти охорони прав і законних інтересів суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності і перш за все - підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача, розроблення процесуальних механізмів, які б забезпечували надійність охорони як інтересів суспільства, так і особи у сфері кримінально-процесуальної діяльності, розширення засади змагальності в окремих стадіях провадження у кримінальній справі.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертації стала сукупність загальнонаукових і спеціальних методів дослідження.

Діалектичний метод використаний у процесі дослідження становлення й розвитку кримінально-процесуального законодавства у тісному зв'язку з соціально-економічним і політичним устроєм України.

Системно-структурний метод застосовано перш за все при визначенні структури дисертації, яка побудована за класичною схемою: теорія, історія, сучасний стан кримінального процесу України, пропозиції щодо корінної його перебудови. Така схема дослідження дозволяє дати вичерпну відповідь на визначені в дисертації питання.

Порівняльно-правовий метод застосовано при аналізі поглядів учених-процесуалістів стосовно багатьох інститутів кримінального процесу, а також у ході порівняння норм чинного кримінально-процесуального законодавства України та ряду відповідних норм інших зарубіжних країн.

Історико-правовий метод застосований щодо виявлення закономірностей розвитку кримінально-процесуального законодавства на різних етапах історії України, пошуку найбільш прийнятних для держави форм кримінального процесу.

Формально-юридичний метод застосовувався при визначенні змісту багатьох норм чинного КПК України, проекту цього Кодексу, що дозволило обґрунтувати і сформулювати авторські текстові доповнення й уточнення до цілої низки норм кримінально-процесуального законодавства України та проекту КПК України.

Статистичний метод використано для визначення стану справ у досудовому слідстві, інших стадіях кримінального процесу з метою запропонування адекватних пропозицій по вдосконаленню відповідних норм кримінально-процесуального права.

Емпіричну і нормативну базу дослідження складають закони й нормативно-правові акти України, що стосуються кримінального судочинства; міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, міжнародні угоди про взаємодопомогу з кримінальних справ; законодавство інших країн (ФРН, Франції, США та ін.); постанови Пленуму Верховного Суду України; статистичні дані МВС України про рівень злочинності та Верховного Суду України про стан здійснення судочинства в державі; узагальнення судової практики з питань застосування кримінально-процесуального законодавства, матеріали великої кількості кримінальних справ, у розгляді яких автор особисто брав участь; аналіз пропозицій суддів, соціологічних досліджень, проведених шляхом анкетування та інтерв'ювання.

Залежно від змісту питань, які досліджувалися в межах теми дисертації, методи дослідження використовувалися в їх взаємозв'язку, завдяки чому досягалася належна повнота їх висвітлення.

Теоретичне підґрунтя дисертації становить широке коло наукових праць не одного покоління вчених-процесуалістів як у галузі загальної теорії права, конституційного, кримінального права України, так і, безперечно, кримінально-процесуального права України, інших держав.

Автор виходив із того, що в наш час не втратила свого значення значна кількість розробок у галузі кримінально-процесуального права, що є здобутком таких дореволюційних учених, як Є. Васьковський, С. Вікторський, Б. Віленський, М. Вінавер, Л. Владимиров, Г. Джаншієв, Г. Даневський, В. Завадський, О. Кістяківський, А. Коні, І. Михайловський, М. Муравйов, М. Розін, П. Сергеїч, М. Сергієвський, С. Тригубов, Д. Тальберг, Л. Таубер, І. Фойницький та ін. Тому при написанні дисертації враховувалися наукові праці зазначених науковців.

Наукова новизна одержаних результатів окреслюється самою темою дисертації, а також сукупністю визначених завдань дослідження і засобів їх вирішення. У роботі вперше у вітчизняній науці кримінального процесу здійснено комплексний всебічний аналіз основних складових кримінального процесу України як минулих часів, так і сучасного періоду, що дозволило створити цілісну концепцію його докорінної перебудови в контексті європейських стандартів.

Автором досліджені з точки зору відповідності європейським стандартам визначення завдань кримінального судочинства, форма кримінального процесу України, законодавче забезпечення дізнання, досудового слідства, розгляду кримінальних справ у судах першої інстанції, в апеляційних судах, у касаційній судовій інстанції та в стадії виконання судових рішень, запропоновано шляхи розвитку кримінально-процесуального права України в контексті європейських стандартів.

Підсумком дослідження стали отримані дисертантом такі нові наукові результати:

1. Уперше досліджені тенденції розвитку національного кримінально-процесуального законодавства на підставі європейських стандартів кримінально-процесуальної діяльності і Конституції України і на цій підставі обґрунтовується висновок про те, що в Україні в цей час формується публічно-змагальне кримінальне судочинство, для якого характерним є чіткий розподіл кримінально-процесуальних функцій діяльності і забезпечення не формального, а фактичної рівноправності сторін, а також підкреслюється, що кримінально-процесуальні механізми захисту прав і свобод людини і громадянина є основним змістом національного публічно-змагального процесу, який формується.

2. З'ясовується співвідношення вимог публічності (імперативності) й диспозитивності в системі нормативного регулювання кримінально-процесуальної діяльності і підкреслюється, що імперативні вимоги не можуть тлумачитися як безправне підпорядкування підозрюваного, обвинуваченого, підсудного органам дізнання, досудового слідства та суду.

3. Розроблені підвалини кримінально-процесуальних механізмів, які найбільшою мірою забезпечують захист законних прав та інтересів учасників кримінально-процесуальної діяльності, доступність і дієвість судового контролю за діяльністю органів дізнання й досудового слідства.

4. Уперше здійснено аналіз кримінально-процесуального законодавства України на всіх етапах її історії і виявлено закономірність, сутність якої полягає в тому, що тільки правові інститути, яким притаманна публічно-змагальна форма кримінального процесу, спроможні реально забезпечити захист прав та законних інтересів людини і громадянина.

5. Розширення змагальної форми на кримінально-процесуальне провадження в судових стадіях повинно розумно обмежувати ініціативність (активність) суду як органу правосуддя. У зв'язку з цим пропонується визначити неможливість порушення судом будь-якої кримінальної справи; визнання неправомірності інституту повернення судом кримінальної справи на додаткове розслідування, оскільки цей інститут є не тільки перешкоджає застосуванню міжнародних європейських правових норм і засад судочинства, а й істотно порушує права осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, надає функції правосуддя обвинувачувального характеру. Наведені додаткові аргументи на користь позиції, згідно з якою і суддя не повинен мати права на повернення кримінальної справи як на додаткове розслідування, так і прокурору для проведення слідчих дій.

6. Сформульовано нормативне положення про розширення змагальних засад на досудовому слідстві. Визначені правова сутність функцій слідчого судді, коло його прав та обов'язків, у зв'язку з чим розглядаються питання про правову сутність кримінально-процесуальної діяльності слідчого апарату і пропонується йменувати слідчого “судовим слідчим”, що дає змогу переосмислення наглядових функцій прокурора за виконанням законів органами досудового слідства.

7. З'ясовується нормативний зміст такої риси змагальної форми кримінального процесу, як рівноправність сторін, і на цій основі пропонується низка законодавчих новел, які розширюють кримінально-процесуальну самостійність суб'єктів, які здійснюють кримінально-процесуальні функції обвинувачення і захисту.

8. Уточнено зміст деяких процесуальних дій, які обмежують конституційні права і свободи громадянина. У зв'язку з цим пропонується визначити нормативні межі правомірності втручання в особисте життя людини при провадженні окремих слідчих дій, зокрема при проведенні обшуку (у зв'язку з цим пропонуються правові критерії розмежування понять “житло”, “проникнення в житло”, “інше володіння особи”), зняття інформації з каналів зв'язку тощо.

9. З'ясовуються процесуальні умови використання в кримінальному судочинстві нових видів передачі інформації. Зокрема, запропоновано процесуальний механізм здійснення судочинства за допомогою відеоконференцзв'язку.

10. Розкривається процесуальна сутність поняття “доступ до правосуддя” як одна з умов розвитку змагальної форми кримінального судочинства, обґрунтовується висновок про нагальну потребу нормативного закріплення такої форми правосуддя, як відновлювальне правосуддя.

11. Доведено доцільність введення в КПК окремого розділу, в якому було б передбачено особливості заочного (за відсутності підсудного) судового розгляду кримінальної справи, який у даний чає застосовується різними правовими системами світу і допускається з певними обмеженнями кримінально-процесуальним законодавством більшості держав.

12. Наведено додаткові аргументи щодо доцільності закріплення у КПК України процесуального порядку розгляду справи, в якому суддя при ухваленні судового рішення залишився з окремою думкою, апеляції, що надійшла після розгляду справи судом апеляційної інстанції, оскарження вироку суду апеляційної інстанції тощо.

13. Обґрунтовано висновок про передчасність введення в кримінальний процес України суду присяжних в його англо-американському варіанті.

14. У роботі розроблено систему змін і доповнень як до чинного, так і до проекту КПК, які найбільшою мірою забезпечують розвиток процесуальних форм, іманентних публічно-змагальному процесу, зокрема, процесуального забезпечення конституційної вимоги “ніхто не може бути” меж допустимості “повороту до гіршого” на різних стадіях провадження у кримінальній справі.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані в дисертації положення, висновки, рекомендації, пропозиції є вагомим внеском у розвиток сучасної науки кримінального процесу, оскільки поглиблюють уявлення про правову природу основних інститутів кримінального процесу України, про їх реальний сучасний стан і характер у порівнянні з чинним кримінально-процесуальним законодавством розвинутих держав.

Отримані автором науково обґрунтовані результати можуть бути використані:

- у науково-дослідницькій сфері - як підґрунтя для подальшого дослідження теоретичних питань, що стосуються форм кримінального процесу, його стадій, заочного провадження у кримінальному судочинстві України, відновлювального правосуддя як важливої складової кримінального процесу тощо;

- у законодавчій роботі - при внесенні необхідних змін і доповнень до чинного КПК України, при доопрацюванні проекту нового КПК України;

- у правозастосовній роботі - як орієнтир при здійсненні суб'єктами кримінального процесу їхніх функцій;

- у навчальному процесі - при написанні підручників і посібників з навчальних курсів Кримінальний процес України”, “Судоустрій України”, під час викладання зазначених дисциплін у вищих юридичних навчальних закладах освіти України.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначаються мета, завдання й методи дослідження; ступінь наукової розробки теми; висвітлюється зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначаються наукова новизна і практичне значення одержаних результатів дослідження, вказуються конкретні форми їх апробації і впровадження в законодавчу і практичну діяльність по здійсненню кримінального судочинства.

Перший розділ “Основні положення перебудови кримінального процесу України в контексті європейських стандартів” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Європейські стандарти перебудови кримінального процесу України як галузі права” розглядається одне з основних і дискусійних питань кримінально-правової теорії про сутність і поняття кримінального процесу, звертається увага на наявність безлічі варіантів визначення поняття кримінального процесу.

Автор акцентує увагу на тому, що в юридичній літературі часто змішувалися поняття “кримінально-процесуальне право” і “кримінальний процес”, проте кримінальне право стосовно кримінального процесу є первинним, а процес щодо цього права - вторинним. Визначення кримінально-процесуального права як самостійної галузі правової системи давали вчені як дореволюційного і радянського часів (С. Вікторський, П. Елькінд, М. Строгович), так і пострадянського періоду (Ю. Грошевий, М. Михеєнко).

Звертаючи увагу на розбіжності у визначеннях поняття “кримінально-процесуальне право”, дисертант вважає, що при його формулюванні необхідно враховувати ту обставину, що у XX ст. світове співтовариство дійшло висновку, що головним напрямом розвитку суспільства є насамперед захист людини, її життя і здоров'я, майна, честі й гідності, її прав і свобод. Тому при визначенні наукового поняття “кримінально-процесуальне право” слід обов'язково акцентувати увагу на такій його складовій, як захист прав і свобод людини і громадянина.

Кримінально-процесуальне право має свої предмет і метод правового регулювання, які є підставами (критеріями) для виділення права в окрему самостійну галузь. Предмет і метод кримінально-процесуального права досліджували П. Елькінд, Л. Зусь, В. Шпильов, Ю. Грошевий та ін. Автор аналізує думки вчених щодо визначення цих понять. Кримінально-процесуальне право, як самостійна галузь права, є поліструктурним, тобто має внутрішню будову (структуру). Його елементами є процесуальні норми і процесуальні інститути. Звертається увага на те, що в науці кримінального процесу з урахуванням способу правового впливу з кримінально-процесуальних норм виокремлюють такі, що зобов'язують, уповноважують чи забороняють. Здобувач обґрунтовує висновки, що його джерелами мають бути: Конституція України; Кримінально-процесуальний кодекс України; закони, якими вносяться зміни й доповнення до КПК; міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, розглядається проблемним співвідношення імперативності та диспозитивності як методів правового регулювання.

У підрозділі 1.2. “Завдання кримінального судочинства України в контексті європейських стандартів” звертається увага на те, що попри внесення до КПК численних істотних змін і доповнень, його норми все ще не зазнали ревізії з точки зору його відповідності положенням Конвенції про захист прав людини та основних свобод, інших міжнародних договорів у цій сфері і ще багато в чому суперечить інтересам захисту основних прав і свобод людини.

Автор обґрунтовує нагальну потребу у прийнятті нового КПК, в якому процедура розгляду кримінальних справ забезпечувала б кожній людині захист її прав і законних інтересів.

Пропонується закріпити в новому КПК такі основні завдання кримінального судочинства: регулювання процесуального порядку викриття осіб, винуватих у вчиненні злочинів, притягнення їх до відповідальності та справедливе покарання; регулювання процесуального порядку звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили суспільнонебезпечні діяння, у передбачених законом випадках; регулювання процесуального порядку викриття осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння у неповнолітньому віці або в стані неосудності, і застосування до них передбачених законом заходів; захист особи від безпідставного притягнення до кримінальної відповідальності і недопущення засудження невинуватих або застосування до них примусових заходів; захист особистої свободи особи, її майна, честі, гідності, інших прав і законних інтересів, а також державних інтересів та інтересів і прав юридичних осіб. Висловлені автором думки щодо завдань кримінального судочинства знайшли своє відображення в проекті нового КПК (ст. 2).

У підрозділі 1.3. “Функції кримінального процесу України в контексті європейських стандартів” зазначається, що поняття і зміст кримінально-правової функції є дискусійними. Різними є точки зору щодо поняття кримінально-процесуальних функцій. Автор вважає найбільш вдалим визначення поняття кримінально-процесуальної функції, сформульоване Ю. Грошевим, як “виражені у законі основні напрями професіональної діяльності, що здійснюються з метою реалізації завдань кримінального судочинства суб'єктами, уповноваженими на ведення процесу або наділеними правами для активної участі у справах, з метою захисту своїх законних інтересів”.

У науці кримінально-процесуального права немає також єдності думок щодо системи кримінально-процесуальних функцій. Одні дослідники (Я. Мотовиловкер, В. Савицький, М. Строгович та ін.) вважають, що в кримінальному процесі існує три основні кримінально-процесуальні функції: обвинувачення (кримінального переслідування), захисту і вирішення справи, а інші фахівці (Ю. Грошевий, П. Елькінд, Р. Рахунов) крім цих називають ще й інші кримінально-процесуальні функції. Дисертант вважає, що для зняття багатьох питань з цієї проблеми слід чітко й недвозначно закріпити у КПК вказівку про конкретну форму кримінального процесу (змагальну, змішану) і потім вибудовувати Загальну й Особливу його частини; при цьому необхідно врахувати багато чинників реального життя (зокрема, фінансові можливості держави при проведенні радикальної реформи кримінального процесу, рівень і тенденції злочинності тощо), а також всього величезного наукового потенціалу, накопиченого наукою кримінально-процесуального права.

У підрозділі 1.4. “Основні загальноприйняті принципи кримінального процесу в Європі та їх імплементація в українське законодавство” визначаються поняття “європейські стандарти”, “європейські стандарти демократії”, “європейські стандарти прав людини”, процес додержання яких тісно переплітається з кримінальним судочинством, його принципами. Без глибокого і всебічного дослідження принципів кримінального процесу неможливе пізнання самої суті кримінального процесу, закономірностей становлення, перспектив його розвитку. Принципам кримінального процесу присвячено багато праць учених радянського й пострадянського періодів. Дисертант також досліджував цю проблему, і певна частина його пропозицій врахована при внесенні істотних змін до законодавства про судоустрій та до кримінально-процесуального законодавства України: в Закони України “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” від 21.06.2001 р. та від 12.07.2001 р., “Про судоустрій України” від 07.02.2002 р. Цими законами внесено багато новацій у кримінальний процес України: відроджена апеляція, здійснено реформування касації, внесені суттєві доповнення і зміни до нормативного змісту таких принципів процесу, як змагальність, публічність, всебічне, повне й об'єктивне дослідження обставин справи, гласність судового розгляду справи, безпосередність.

Особливого значення набула така конституційна засада кримінального судочинства, як змагальність. У дослідженні розкриваються сутність і значення цієї засади, її правова природа. Аналізуються дослідження вченими процесуалістами, як щодо засад кримінального судочинства взагалі і змагальності, зокрема, зроблені такими В. Бібіло, І. Лобойко, В. Савицький, М. Строгович, В. Шибіко та ін.

Автор доходить висновку, що сьогодні перед вченими і практиками України постає питання про найбільш повне втілення в кримінально-процесуальному законодавстві України надзвичайно принципової для кримінального процесу конституційної вимоги змагальності. Для цього в першу чергу необхідно чітко й недвозначно визначитися з формою кримінального процесу, яка в нинішніх умовах перехідного періоду найбільше підходить для України. Головним вектором у виборі форми кримінального процесу може бути лише той, що спрямований убік змагальності, якій найбільше відповідає демократична модель кримінального процесу. Пропозиції дисертанта про необхідність законодавчого визначення, що розгляд справ у всіх судах відбувається на засадах змагальності, втілено у ст. 161 чинного КПК і пропонується закріпити у п. 15 ст. 7 проекту КПК, з огляду на те, що змагальна форма процесу є однією із загальноприйнятих форм кримінального процесу в Європі.

Сутність змагальності відповідно до чинного КПК полягає в тому, що при розгляді справи в суді функції обвинувачення, захисту і вирішення справи не можуть покладатися на одну й ту ж особу. У поняття “засади змагальності” включаються такі елементи (ознаки), як поділ основних кримінально-правових функцій (обвинувачення, захист, вирішення справи); процесуальна рівноправність сторін; обмеження активної ролі суду в кримінальному процесі. Акцентується увага на тенденції побудови кримінального процесу України у змагальній формі не лише в центральній стадії процесу - судовому розгляді, а й на його досудових стадіях і стадії виконання судових рішень. Саме під кутом змагальності і слід визначати законодавчий механізм кримінально-процесуальних функцій, виходячи з конституційного положення про те, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Другий розділ “Розвиток кримінально-процесуального законодавства на різних етапах історії України” складається із семи підрозділів. Автор на підставі аналізу численних наукових праць І. Бойка, М. Володимирського-Буданова, В. Гончаренка, П. Музиченка, А. Пашука, І. Петрова, Н. Сизої, А. Ткача, І. Фойницького, Р. Хачатурова, М. Чельцова-Бебутова та багатьох інших учених досліджує процес становлення й розвитку кримінально-процесуального законодавства в перші століття української державності за доби існування Русі, за часів перебування українських земель у складі Литви, Польщі, Речі Посполитої, у період визвольної війни 1648-1654 рр. та автономії України у складі Росії (друга половина XVII - XVIII ст.), перебування України у складі Російської та Австрійської (Австро-Угорської) імперій, відродження й розбудови української державності (1917-1920 рр.) і в радянський період, а також після проголошення незалежності України.

Здійснено поглиблений аналіз основних джерел кримінально-процесуального права: звичаєвого права, Руської Правди, Судебника Казимира IV 1468 р., статутів, збірників магдебурзького права, Литовських статутів, гетьманських універсалів, “Прав, за якими судиться малоросійський народ”, Зводу законів Російської імперії 1832 р., судових статутів Олександра II 1864р., КПК УСРР 1922 р. та 1927 р., “Положення про судоустрій УСРР” 1929 р., Закону про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік 1938 р., Закону про судоустрій Української РСР 1960 р. та КПК УРСР 1960 р.

Зазначається, що в усі часи простежується тенденція на вдосконалення кримінального процесу.

Звертається увага на те, що після проголошення незалежності “Концепцією судово-правової реформи в Україні”, прийнятою 28 квітня 1992 р., започатковано проведення судово-правової реформи і накреслено її основні завдання. Подією надзвичайної ваги стало прийняття Конституції України, у ст. 129 якої закріплені засади судочинства. Демократичні засади судочинства були значно посилені Законом України від 7 лютого 2002 р. “Про судоустрій України”.

Оцінюючи значення змін і доповнень до КПК 1960 р., автор підкреслює, що найбільш істотними з них є посилення ролі суду в забезпеченні засад недоторканності особи, її житла, таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, змагальності, забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному й засудженому права на захист, презумпція невинуватості та низки інших, створення апеляційної інстанції й відповідного провадження, надання касаційному оскарженню прийнятих судом процесуальних рішень нової процесуальної форми, зміна процесуальної форми, що регулює перегляд судових рішень у порядку виключного провадження.

Третій розділ “Шляхи вдосконалення кримінального процесу на окремих етапах кримінально-процесуальної діяльності в контексті європейських стандартів” складається із шести підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Кримінально-процесуальне забезпечення дізнання і досудового слідства та його відповідність європейським правовим нормам” розглядається процесуальний порядок провадження у кримінальних справах у стадії дізнання й досудового слідства.

На підставі аналізу норм, що регулюють порядок порушення кримінальної справи як початкової стадії кримінального процесу, з якої, власне, і починається кримінальний процес у кожній конкретній справі, здобувач формулює загальні правила її порушення, яких повинні додержуватися всі органи й посадові особи, уповноважені приймати таке рішення:

1) це може зробити лише належний суб'єкт;

2) за наявності передбачених законом приводів і достатніх для цього підстав;

3) лише за відсутності передбачених ст. 6 КПК обставин, що виключають провадження у справі;

4) тільки на підставі ретельно перевірених фактичних даних;

5) за фактом учиненого злочину;

6) рішення про порушення кримінальної справи повинно охоплювати всі виявлені на момент його прийняття епізоди злочинної діяльності і всіх причетних до неї осіб;

7) прийняття такого рішення має бути своєчасним і обов'язково в межах установлених законом строків;

8) таке рішення не може ставитися в залежність від можливості (чи неможливості) розкрити злочин, від позиції потерпілого, фізичних або юридичних осіб, які заявили (повідомили) про вчинений злочин чи той, що готується;

9) рішення про порушення кримінальної справи в будь-якому випадку повинно бути оформленим документально в особливому процесуальному акті, який спеціально виноситься для констатації факту, змісту й наслідків прийнятого рішення. Крім того, для деяких злочинів існують ще й спеціальні правила порушення кримінальних справ, зокрема для злочинів, передбачених у ч. 1 ст. 27 КПК. Висловлюється думка, що цю стадію в досудовому провадженні слід назвати “Перевірка і вирішення заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини”. Дисертант спростовує висновки деяких правознавців, що до загальних правил порушення кримінальної справи належить те, що на момент прийняття рішення про це кримінально-правова кваліфікація злочинного діяння повинна бути не вірогідною (приблизною), а достовірною і, більше того - істинною. На думку автора, слід вважати неправильною практику визнання “достатніми даними, які вказують на наявність ознак злочину” виключно всієї інформації, що достовірно свідчить про всі елементи складу злочину. Це призводить до намагань на початковій стадії кримінального процесу вирішити невластиве їй завдання: встановити всі елементи складу злочину, зібрати й перевірити доказову інформацію.

У роботі обґрунтовується доцільність закріплення у новому КПК наступних правил:

1) кримінальна справа порушується лише за фактом злочинного діяння (діянь) незалежно від того, чи відома особа, яка його вчинила;

2) в окремих складних ситуаціях кримінально-правова кваліфікація діяння при порушенні кримінальної справи може бути вірогідною;

3) факт порушення кримінальної справи за одним із злочинних діянь має давати право на розслідування всієї сукупності злочинів.

Дисертантом ґрунтовно досліджуються питання щодо строків проведення перевірки заяви, повідомлення про вчинений злочин ф розв'язання питань, пов'язаних із порушенням кримінальної справи, проведення дізнання; акцентується увага на потребі забезпечення розумності цих строків, як того вимагають європейські стандарти; обґрунтовується необхідність передбачити більш тривалі строки, ніж у чинному КПК.

Досліджуючи питання оскарження до суду дій і постанов органів дізнання, слідчого і прокурора, автор виявив суперечності й алогізми, допущені законодавцем при формулюванні статей 110, 234, 236 КПК щодо можливості оскарження постанов слідчого та прокурора. Зокрема, хоча законом і не передбачено оскарження постанови про зупинення досудового слідства, заінтересовані особи (з урахуванням вимог ст. 55 Конституції України) вправі звернутися зі скаргою до суду. Можливі й інші ситуації, коли потрібно невідкладне втручання суду в діяльність органів дізнання, слідчого, прокурора. Це потребує внесення відповідних змін і доповнень до КПК. За правилами, передбаченими КПК, мають розглядатися скарги на висновки прокурора у справах про реабілітацію жертв політичних репресій, порядок їх розгляду судами необхідно передбачити в окремому розділі.

Уперше в Україні аналізуються роль і місце понятих у кримінальному процесі. Цьому інституту раніше не приділялося належної уваги, не досліджувалися його сутність, а також явища, що породжуються його існуванням, обґрунтовується висновок, що інститут понятих у кримінальному процесі перебуває у протиріччі з низкою обставин, у тому числі зі здоровим глуздом (участь понятих у слідчих діях, які проводяться відкрито і гласно, за участю прокурора, захисника, представника потерпілого тощо). На підставі аналізу досвіду держав Європи, практики Європейського суду автор пропонує змінити підхід до інституту понятих, виключити обов'язковість їх участі при провадженні огляду, пред'явленні осіб і предметів для впізнання, відтворенні обстановки й обставин події та опису майна, проведенні обшуку особи. Поняті мають залучатися лише тоді, коли про це клопоче заінтересована особа або коли цього вимагають обставини справи. У новому КПК пропонується: дати визначення терміна “понятий”, зазначити хто ним може бути, права й обов'язки понятого, надати заінтересованим особам право його відводу, передбачити відповідальність останнього за відмову брати участь у проведенні слідчої дії без поважних причин та за умисну необ'єктивність, а також вирішити інші питання, що стосуються понятих.

Результати дослідження свідчать про наявність недоліків законодавства, що регулює проведення досудового слідства. Найважливішим принциповим недоліком досудового слідства автор вважає розшукне начало, яке пронизує всю цю стадію процесу від початку до кінця і суперечить засаді змагальності сторін. Розшукний характер досудового слідства проявляється в потрійній ролі, яка закріплена за слідчим (судді, оскільки він оцінює докази, діяння і приймає суто судові рішення; обвинувача, бо його обов'язком є обвинувачення підозрюваного, обвинуваченого, захисника, оскільки на нього законом покладена й захисна функція). Таке становище слідчого, коли він виконує функції обвинувачення й захисту, передбачено і проектом нового КПК, що фактично ліквідує принцип змагальності на досудових стадіях процесу.

Підкреслюється необхідність прийняття закону, яким би врегульовувалися проблеми, пов'язані зі статусом слідчого, і визначалося, що слідчий є дослідником і шукачем істини, а також представником судової влади з усіма притаманними суддям гарантіями незалежності й самостійності.

У підрозділі 3.2. “Судовий контроль у стадії дізнання та досудового слідства у світлі європейських стандартів” розкривається сутність судового контролю, в процесі якого суди мають забезпечити такий рівень законності, обґрунтованості і справедливості рішень, що приймаються в процесі досудового провадження, який би відповідав європейським стандартам.

Підтримується визначення М.О. Колоколовим поняття судового контролю як особливого, самостійного виду судової діяльності, який спрямований на забезпечення прав, свобод людини і громадянина, а також на їх захист і негайне поновлення у випадку, якщо в заінтересованих осіб виникли підстави вважати, що їх права і свободи органом дізнання, дізнавачем, слідчим або прокурором порушені, а законні інтереси проігноровані. Досліджуються форми й напрями здійснення судового контролю і робиться висновок, що чинним законодавством повноваження суду з контролю дізнання та досудового слідства обмежується двома напрямами:

а) здійснення контролю за тими процесуальними діями (бездіяльністю) і рішеннями органу дізнання, слідчого, прокурора, якими обмежуються чи ущемлюються найбільш значимі конституційні права і свободи людини і громадянина (право на свободу й особисту недоторканість, судовий захист, недоторканність житла чи іншого володіння особи, на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції чи інформації);

б) здійснення контролю за тими рішеннями органу дізнання, слідчого, прокурора, якими завершується провадження у кримінальній справі на досудових стадіях кримінального процесу (відмова в порушенні справи та її закриття), і в межах цих напрямів може вдосконалюватися інститут судового контролю. Звертається увага на те, що Конституцією і кримінально-процесуальним законодавством суд не наділений правом нагляду за додержанням законів органами досудового слідства і не може давати вказівки про проведення тих чи інших слідчих дій та прийняття слідчих рішень у той час, коли кримінальна справа знаходиться у провадженні слідчого. Прийняття судами до розгляду і розгляд скарг на процесуальні дії (бездіяльність) чи рішення органу дізнання, слідчого, прокурора у конкретній кримінальній справі на стадії досудового слідства неминуче призведе до обмеження процесуальної незалежності слідчого, зведе нанівець потребу у відомчому контролі за розслідуванням справи з боку керівника слідчого підрозділу й у прокурорському нагляді й означатиме, що суди можуть брати на себе функції прокурора.

Досліджуючи питання судового контролю та процесуального забезпечення дій посадових осіб органів дізнання і досудового слідства при проведенні обшуку (огляду) житла та іншого володіння особи, виїмки в них, накладення арешту на кореспонденцію, зняття інформації з каналів зв'язку, автор аналізує міжнародно-правові норми, норми Конституції, КПК України та зарубіжних держав, практику Європейського суду з прав людини і доходить висновку, що норми Основного Закону та КПК України відрізняються від формули, передбаченої ч. 2 ст. 8 Європейської конвенції з прав людини, в якій не йдеться про інше володіння особи; у Конституції, КК і КПК України немає визначення поняття “житло”, а в цивільному і житловому праві, а також у судовій практиці це поняття визначається по-різному. Тому автор дає своє визначення поняття “житло” у кримінально-процесуальному розумінні. Виходячи з того, що складним і неоднозначним є поняття “володіння”, дисертант зазначає, що воно повинно мати чітке законодавче визначення, і формулює його. На підставі здійсненого аналізу обґрунтовується необхідність вирішення в новому КПК питання про заборону незаконного проникнення до житла чи іншого володіння особи з метою виїмки; розкривається зміст понять “невідкладність випадків проникнення до житла чи іншого володіння особи без постанови слідчого судді”, “незаконне проникнення до житла чи іншого володіння особи”; передбачається порядок отримання відповідного дозволу на проведення слідчих та оперативнорозшукових дій, пов'язаних із проникненням до житла та іншого володіння особи, а також порядок проведення цих дій; визначається поняття “місце провадження слідства”; передбачається судовий контроль за здійсненням таємного стеження, встановленням і закріпленням різного виду пристроїв у житлі, автомобілі, на одязі тощо для стеження за особою. У дослідженні розкривається зміст незаконності проникнення до житла чи іншого володіння особи і законного проникнення, наводиться перелік виключних, невідкладних випадків, коли проведення огляду житла чи іншого володіння особи, обшуку та виїмки не може зволікатися. У зв'язку з наданням можливості особі, в якої проведено обшук подати апеляцію пропонується у КПК окреслити коло цих осіб, а також зазначити, яке саме рішення повинно приймати апеляційний суд за апеляцією.

У підрозділі 3.3. “Окремі положення Європейської конвенції з прав людини та кримінально-процесуальне забезпечення розгляду кримінальних справ у судах першої інстанції” звертається увага на надзвичайно велике значення, яке надається процесуальному порядку провадження у кримінальних справах, висвітлюються найбільш проблемні питання, що виникають у судовій практиці, й наводяться конкретні шляхи їх розв'язання.

Так, надзвичайно складні проблеми постали перед правосуддям із введенням інституту відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення. У зв'язку з цим викладаються суть і всі нюанси цього інституту, наводяться істотні ознаки відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення в кримінальному процесі, виділяються два різновиди такої відмови від обвинувачення (повна і часткова) і дається їх визначення. Пропонується в новому КПК визначити дії суду, якщо прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення, а потерпілого чи його представника в судовому засіданні немає (у зв'язку зі здійсненням щодо потерпілого заходів безпеки або коли його місцезнаходження невідомо), якщо у справі є кілька потерпілих і одні погоджуються з прокурором, а інші - ні. Пропонується передбачити в новому КПК можливість відмови прокурора від державного переслідування осіб, щодо яких порушується питання про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру; визначити правову природу постанови прокурора про відмову від підтримання державного обвинувачення, винесеної в суді, передбачити, що вона може бути переглянута; запровадити можливість скасування такої постанови прокурора й ухвали (постанови) суду про закриття справи в апеляційному чи касаційному порядку за певних умов, а також можливість перегляду постанови прокурора й рішення суду за нововиявленими обставинами.

На підставі аналізу норм КПК, якими передбачено порядок повернення кримінальних справ на додаткове розслідування, автор висловлює думку, що це питання є теоретично не обґрунтованим і таким, що йде в розріз зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Дисертант аргументує висновок, що повернення судом справи на додаткове розслідування - це яскравий прояв упередженості суду, на яку він не має права, що цей інститут не відповідає завданням розкриття злочину, викриття винних і забезпечення правильного застосування закону в розумні строки, а, навпаки, спонукає до тяганини й безвідповідальності. Повертаючи за власною ініціативою справу на додаткове розслідування у зв'язку з неповнотою дізнання чи досудового слідства, суд тим самим ініціює продовження слідчої діяльності з обґрунтування обвинувачення і виконує невластиву йому функцію обвинувачення, фактично вступає в процесуальні відносини зі слідчим, хоча за логікою положень КПК він повинен мати такі відносини лише з прокурором.

У дослідженні розкриваються чинники, що негативно впливають на оперативність правосуддя, звертається увага на відсутність правового механізму, який би спонукав суд, суддю до якісного розгляду справ у розумні строки відповідно до європейських стандартів.

В дисертації комплексно й системно аналізуються підстави для закриття кримінальної справи, передбачені положеннями КПК і КК, обґрунтовується висновок про необхідність закріпити в новому КПК процедуру, за якою суд повинен розглядати справу, що надійшла з постановою про її закриття, а також при декриміналізації діяння, при відмові Верховною Радою України в наданні згоди на притягнення народного депутата до кримінальної відповідальності, у випадку амністування особи, яка вчинила злочин (законодавство з питань амністій в Україні недосконале). Звертається увага на необхідність усунення суперечностей і непослідовностей положень окремих норм закону (ч. 3 ст. 111 КПК і ч. 3 ст. 49 КК, ч. 3 ст. 111 КПК і ч. 3 ст. 71 КПК).

У підрозділі 3.4. “Відповідність процесуального забезпечення розгляду кримінальних справ в апеляційних судах загальним принципам європейського права” розкривається сутність апеляційного провадження.

У дисертації вперше в Україні здійснено системне дослідження питань, що стосуються апеляційного перегляду кримінальних справ, і розроблені пропозиції щодо застосування норм глав 29, 30 КПК. Аналізується проблема реалізації права заінтересованої особи на перевірку судового рішення іншим складом суду, звертається увага на те, що окремі норми КПК у практичному їх застосуванні судами й суддями викликають певні непорозуміння, а також на інші проблеми апеляційного провадження і пропонуються шляхи їх вирішення. Наголошується на необхідності швидшого створення Апеляційного суду України для перевірки судових рішень апеляційних судів, постановлених ними як судами першої інстанції. Оскільки багато запитань виникає при застосуванні п. 3 ч. 2 ст. 347 КПК, на підставі аналізу норм КПК наводиться перелік постанов місцевих судів, на які може подаватися апеляція та які не підлягають оскарженню, і пропонується вирішити цю проблему в законодавчому порядку. Слід надати право заінтересованим особам оскаржувати постанови про направлення справ за підсудністю, а прокурорам вносити на них подання, оскільки порушення правил підсудності є підставою для скасування вироку. Звертається увага на неузгодженості й суперечності в законі щодо можливості подачі апеляції на постанову судді про надання дозволу на проведення окремих оперативно-розшукових заходів.

Положення п. 8 ст. 384 КПК, згідно з яким прокурор-апелянт, котрий затверджував обвинувальний висновок, обмежується тією позицією, яку займав прокурор, який брав участь у суді першої інстанції, завдає шкоди правосуддю і суперечить положенням ст. 25 КПК. Обґрунтовується висновок, що Генеральний прокурор, прокурор обласної та рівної ланки, прокурор, котрий затверджував обвинувальний висновок, повинні мати право скасовувати чи змінювати постанову про відмову від обвинувачення, винесену прокурором, який брав участь у судовому засіданні, якщо вона суперечить закону, і звертатися в апеляційну або касаційну інстанцію щодо скасування чи зміни відповідного судового рішення про закриття справи.

Суперечливими є правила про ознайомлення засудженого з матеріалами справи протягом строку, встановленого для подання апеляції (статті 394, 395 КПК). Обґрунтовується положення, що неознайомлення з протоколом судового засідання не є перешкодою для подання апеляції.

У роботі висвітлені питання, що стосуються обсягу перевірки справи апеляційним судом, повноважень апеляційного суду, прийняття рішення і, зокрема, ухвалення вироку після скасування вироку суду першої інстанції. Пропонується внести зміни до глави 30 КПК і передбачити можливість додаткового розгляду справи в апеляційній інстанції у випадках надходження нової апеляції, а також передбачити порядок розгляду окремої думки судді.

Досліджуючи норми стосовно обов'язковості явки засудженого чи виправданого в суд апеляційної інстанції, здобувач не погоджується з пропозицією щодо застосовування заходів примусу до засудженого, котрий не перебуває під вартою, і виправданого, який не бажає з'являтися в апеляційний суд, оскільки це є неправомірним, не передбачено законом і погіршує їх становище.

У підрозділі 3.5. “Процесуальне забезпечення розгляду кримінальних справ у касаційному порядку та в порядку виключного провадження - практична реалізація права на ефективний захист” детально аналізується процесуальне законодавство, що регулює розгляд кримінальних справ у касаційному порядку та в порядку виключного провадження. Звертається увага на те, що в одній главі КПК в одних і тих же статтях урегульовані надто різні правовідносини касаційного перегляду справ, судові рішення в яких не набрали законної сили, і справ, судові рішення в яких набрали законної сили (глава 31 КПК).