Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: теорія, історія і практика

Законодавець обмежив коло прокурорів, які мають право вносити касаційне подання на судові рішення, що не набрали законної сили (прокурор, який брав участь у розгляді справ судом першої інстанції, та прокурор який затвердив обвинувальний висновок). Разом із тим доповнити, змінити або відкликати подання прокурора крім цих прокурорів мають право також Генеральний прокурор і його заступники, прокурори областей та прирівняні до них і їх заступники в межах їхніх повноважень незалежно від участі в розгляді справи. Дисертант вважає: оскільки вищестоящий прокурор має право на зміну, доповнення чи відкликання касаційного подання, він повинен мати право й на його внесення, що спростило б і прискорило процес касаційного перегляду справи. Відповідно до ч. 4 ст. 384 КПК прокурору, який затвердив обвинувальний висновок, не надано право подати касаційне подання на судові рішення, що набрали законної сили. Це є недоліком закону, тому до нього належить внести відповідні корективи.

У дослідженні обґрунтовується пропозиція про необхідність обмеження певним строком внесення змін та доповнень до касаційної скарги (подання) чи її відкликання з метою як погіршення, так і покращення становища засудженого. Звертається увага на неточності й суперечності, які є у статтях 383, 384 КПК, щодо визначення осіб, які мають право подати касаційні скарги, зокрема, на порушення засад судочинства - рівності громадян перед законом і судом, тим, що не надано право звертатися до касаційного суду за захистом своїх прав обвинуваченому, його законному представникові й захисникові, законним представникам та захисникам осіб, щодо яких застосовані примусові заходи виховного й медичного характеру, хоча таке право надано прокурору.

Вноситься пропозиція конкретизувати ч. 5 ст. 384 КПК в частині строків, прав та обов'язків учасників процесу при ознайомленні в суді з матеріалами справи для вирішення питання про внесення касаційної скарги чи подання. Пропонується усунути розбіжності, що є у статтях 87 і 88 КПК, які стосуються кола осіб, яким суд повідомляє про складання протоколу судового засідання.

Аналізуючи положення ст. 391 КПК щодо виклику засудженого в судове засідання за наявності його клопотання про це, автор зазначає, що ця норма є недосконалою, створює напруженість у роботі суду касаційної інстанції, і пропонує встановити, що клопотання засудженого, який тримається під вартою, про виклик його в суд касаційної інстанції подається лише в межах строку на касаційне оскарження. Дисертант наголошує на необхідності широко впроваджувати технічні засоби, що дозволяють забезпечувати проведення судового процесу в режимі відеоконференцзв'язку для дистанційної участі засуджених у касаційних судових засіданнях з використанням комп'ютерів та засобів телекомунікації.

На підставі аналізу положень ст. 397 КПК щодо можливості скасування в касаційному порядку обвинувального вироку у зв'язку з необхідністю застосувати закон про більш тяжкий злочин або суворіше покарання чи виправдувального вироку, пропонується встановити строк, у межах якого може бути скасовано таке судове рішення, надати право касаційному суду у визначених законом випадках давати доручення органам досудового слідства й суду на проведення певних дій для усунення прогалин слідства або перевірки даних, зазначених у касаційній скарзі (поданні), наголошується на доцільності розширити підставити для скасування чи зміни судового рішення (статті 370-372 КПК) й передбачити можливість скасування або зміни ухвали й постанови апеляційного суду, постановлених ним як судом першої інстанції, про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, ухвалених при однобічному, неповному дізнанні, досудовому чи судовому слідстві або невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи, а також ухвали такого суду про направлення справи на додаткове розслідування.

В роботі здійснено аналіз кримінально-процесуальних норм, якими регламентується порядок розгляду справ у порядку виключного провадження, вказано рекомендації щодо забезпечення правильного застосування закону. Зазначається, що у КПК не передбачено порядку провадження за клопотанням про перегляд судового рішення в порядку виключного провадження у Верховному Суді України. Тому автор викладає своє бачення процедури розгляду клопотань, витребування й перегляду кримінальних справ; його пропозиціями користуються судді Верховного Суду України.

Звертається увага й на те, що в порядку виключного провадження Верховному Суду України надано право виправляти помилки судів не з усіх підстав, передбачених ст. 367 КПК. Неможливість у виключному порядку скасувати судове рішення місцевого суду, постановлене при однобічному й неповному дізнанні, досудовому й судовому слідстві, може призвести до спрощень у розслідуванні й судовому розгляді справ як у судах першої інстанції, так і в апеляційних судах і як наслідок - до масового порушення законності, що є надзвичайно небезпечним.

У підрозділі 3.6. “Кримінально-процесуальне провадження в стадії виконання судових рішень” дисертант підкреслює, що завершальною стадією судового процесу у кримінальних справах є виконання вироку, ухвали, постанови. Своєчасне, повне, точне й безумовне виконання судового рішення підвищує його ефективність, сприяє виконанню завдань кримінального судочинства, утвердженню законності в державі. У зв'язку з цим в дисертації досліджується завдання цієї стадії кримінального процесу і підкреслюється, що обов'язковою умовою виконання судового рішення у кримінальній справі є набрання ним законної сили. Строки набрання судовим рішенням чинності визначаються ст. 401 КПК, однак у цій статті не виділяється питання набрання законної сили вироком (постановою), постановленим в апеляційному порядку після розгляду кримінальної справи за апеляцією, поданою на вирок (постанову) місцевого суду. Крім того, у КПК необхідно визначити поняття законної сили судового рішення як особливої правової дії матеріально-правового і кримінально-процесуального закону в конкретному акті правосуддя, яка наділяє вирок такими характерними ознаками, як загальнообов'язковість, виключність і преюдиціальність. У дослідженні звертається увага на те, що в КПК не врегульовані питання, які стосуються порядку і строку звернення до виконання вироку (постанови), ухваленого в апеляційному порядку після скасування вироку (постанови) суду першої інстанції.

У дисертації розвивається положення, що основними засадами судочинства, які діють у цій стадії, є: законність; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність; право на захист; гласність; державна мова судочинства; публічність і диспозитивність; право на оскарження судового рішення; обов'язковість рішень суду; незалежність суддів і підкорення їх лише закону. У дослідженні розкривається суть і значення кожної із засад. Зазначається, що в чинному КПК дещо обмежено право засудженого на захист при розгляді судами справ, у яких вирішуються питання, пов'язані з виконанням вироків, тим, що в судове засідання засуджений і його захисник викликаються “як правило”; не передбачено можливість подати апеляцію на судові рішення з низки питань, що розглядаються в порядку виконання судових рішень. Звертається увага на те, що цій стадії зведена нанівець така засада судочинства, як змагальність, оскільки майже повністю ігнорується потерпілий. Законом мають бути передбачені умови й порядок відшкодування майнової шкоди, завданої потерпілому, а також створення відповідного фонду потерпілих. У дослідженні детально аналізується, які питання можуть вирішуватися у стадії виконання вироку, а які ні. У законі слід закріпити перелік питань і чітко визначити, до компетенції яких судів віднесено вирішення того чи іншого питання.

Обґрунтовується необхідність у новому КПК детально виписати процедуру розгляду й вирішення питань, пов'язаних із виконанням судових рішень у кримінальних справах; урегулювати порядок вирішення питання про застосування акта амністії; в окремій главі врегулювати питання видачі й передачі Україні іноземною державою осіб, які вчинили злочини, у тому числі осіб, щодо яких є невиконаний вирок суду України.

У четвертому розділі “Проблеми пошуку шляхів розвитку кримінально-процесуального права України в контексті європейських стандартів”, що складається із чотирьох підрозділів, автор уперше в Україні в контексті європейських стандартів системно й обґрунтовано викладає пропозиції щодо вдосконалення положень проекту КПК, які стосуються об'єктивного розгляду кримінальних справ, забезпечення прав і свобод людини, перспектив введення у кримінальне судочинство заочного провадження, відновлювального правосуддя, суду присяжних.

У підрозділі 4.1. “Загальний погляд на майбутнє кримінального судочинства в Україні” автор зазначає, що численні зміни й доповнення до чинного КПК не можуть задовольнити потреб сучасного етапу розвитку українського суспільства, і погоджується з висновком учених про необхідність прийняття нового КПК, який став би фундаментальним (після Конституції) джерелом кримінального процесу (кримінально-процесуального права), верховенство якого над іншими джерелами кримінально-процесуального права було б незаперечним.

У дослідженні наголошується на необхідності створення такої процедури досудового розслідування й судового розгляду кримінальних справ, яка б відповідала європейським стандартам, досягненням вітчизняної й зарубіжної науки в галузі процесуального права, потребам слідчої і судової практики. Основними орієнтирами в підготовці проекту КПК крім Конституції України та національного законодавства мають бути європейські міжнародно-правові акти, обов'язковість яких визнала Україна (насамперед, Загальна декларація прав людини (1948 р.), Конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950 р.) та ін.). Обґрунтовується необхідність зберегти норми чинного процесуального законодавства, які виправдали себе на практиці.

Однак проект КПК не повністю позбавлений вад, притаманних чинному КПК, окремі його положення відверто “силові”, що підтверджується існуванням норм, які дають можливість посадовим особам вирішувати питання про накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку, втручатися в підсудність тощо. Держава поступово відходить від тоталітарних уявлень у судочинстві і переходить до більш гуманних норм, спрямованих на захист прав та інтересів людини. Водночас необхідно зберегти баланс між інтересами суспільства й окремої людини. У зв'язку з цим автор розглядає проблеми публічності, імперативності і диспозитивності в кримінальному судочинстві. Зазначається, що в проекті КПК суд і суддя не розглядаються як суб'єкти публічності у кримінальному процесі, що дає підстави зробити помилковий висновок про те, що суд (суддя) діє не з публічних інтересів.

Автор першим в Україні дійшов висновку, що поняття “публічність” і “диспозитивність” повинні вживатися в широкому й вузькому значенні, і розкрив їх сутність. Підкреслив, що права і свободи людини та їх обмеження мають існувати в певних розумних межах, бути збалансованими; небезпечно як переоцінювати важливість і непорушність прав і свобод, так і недооцінювати їх. На його думку, має бути баланс між двома цінностями - правами людини і ступенем контролю над злочинністю, тобто оптимальне співвідношення між публічністю й диспозитивністю. У дослідженні визначається мета кримінальної юстиції. Система кримінальної юстиції повинна бути спрямована не лише на посилення контролю над злочинністю, а й на забезпечення прав людини. Автор показує, в яких формах проявляється диспозитивність у кримінальному процесі, й обґрунтовує необхідність дати в новому КПК повне визначення публічності й диспозитивності.

Доцільно переглянути норми, які регулюють примусову доставку (привід) підсудного до суду, а також у яких допускаються формулювання “як правило”, “у невідкладних випадках”, “з дозволу суду” тощо, оскільки через невизначеність вони обмежують права учасників процесу. Водночас ідея розширення засад диспозитивності в кримінальному процесі повинна мати розумні межі.

У підрозділі 4.2. “Заочне провадження у кримінальному судочинстві України” вперше в Україні здійснено ґрунтовне дослідження стану заочного розгляду кримінальних справ і обґрунтовано необхідність запровадження інституту розгляду кримінальних справ за відсутності підсудного, але за участю його захисника. До цього зазначена проблема залишалася майже невивченою; заочна форма провадження була й поки що залишається максимально обмеженою.

Автор досліджує історію заочного судового рішення (вироку), зазначає, що такий інститут був введений в Росії Статутом кримінального судочинства, затвердженим 20 листопада 1864 p., викладає процедуру ухвалення заочного вироку, порядок його оскарження. У КПК РСФРР 1922 p. містився самостійний розділ про заочні вироки. Такий же розділ містив і КПК РСФРР 1923 р. (статті 351-359, які 4 травня 1933 р. були скасовані).

У роботі аналізуються норми чинного КПК та судова практика щодо розгляду кримінальних справ за відсутності підсудного, законодавство з цього питання інших держав (Англія, Росія, США, Франція, ФРН), міжнародні правові норми, практика Європейського суду з прав людини. Жодний міжнародний правовий акт з прав людини не містить вимоги про обов'язкову присутність підсудного в залі судового засідання. Підкреслюється, що в умовах глобалізації кримінально-процесуального законодавства України його інтегрування в європейське співтовариство зростає увага до розумного спрощення процесуальних процедур з урахуванням реалій сьогодення, зокрема до заочного судового провадження. Дисертант дійшов висновку про наявність прогалин і недосконалість процесуальних норм, які регламентують порядок розгляду кримінальних справ шляхом заочного провадження, що спричиняє суперечливе тлумачення їх судами при вирішенні конкретних справ і постановленні заочних вироків і створює низку проблем, що потребують законодавчого вирішення й розвитку з урахуванням не тільки вітчизняного, а й міжнародного досвіду. Пропонується у КПК ввести окремий розділ, який передбачав би особливості заочного розгляду справи за відсутності підсудного, використовуючи досвід вітчизняного процесуального законодавства та інших держав.

Потребує законодавчого вирішення питання щодо заочного розгляду кримінальної справи й ухвалення заочного вироку, коли немає передумов для видачі правопорушника (підсудного) або якщо у його видачі відмовлено.

Аналізуючи гл. 45 проекту КПК, якою передбачається заочне провадження у кримінальних справах, автор зазначає, що її норми викладені так, що виникає чимало запитань як щодо інформування й виклику підсудного в суд, так і щодо підстав та умов заочного розгляду справи, розкриває недоліки проекту і пропонує шляхи вирішення проблеми.

У законі не вирішено питання про можливість заочного розгляду кримінальних справ за клопотанням підсудного, який учинив злочин, за який не передбачено таке покарання, як позбавлення волі. Заочна форма судочинства в таких випадках могла б здійснюватися як за ініціативою судді, так і за письмовим клопотанням прокурора, підсудного, потерпілого, їхніх захисників і законних представників. Доцільно закріпити в нормах КПК, які регламентують заочну форму розгляду справ, такі процесуальні гарантії: наявність у певних випадках письмової згоди підсудного на такий розгляд; участь захисника й законного представника; належне повідомлення підсудного про місце і час судового засідання; нездійснення правосуддя щодо осіб, які мають фізичні і психічні вади, не володіють мовою судочинства, а також щодо неповнолітніх; ухвалення вироку з дотриманням положень гл. 28 КПК; право на оскарження заочного вироку.

У дослідженні представлені нормативні моделі регулювання нових технологій, зокрема відеоконференцзв'язку, і підкреслюється, що впровадження у практику національних судів інформаційних і комп'ютерних технологій, відеоконференцзв'язку дасть змогу забезпечити участь засуджених у судовому засіданні, а також сприятиме розширенню інформування суспільства про діяльність судів.

У підрозділі 4.3. “Відновлювальне правосуддя як перспективна й ефективна складова кримінального процесу” вперше ґрунтовно досліджується проблема примирення жертви злочину і правопорушника. Звертається увага на наявність певної кризи інституту покарання у кримінальному процесі. Одним із шляхів виходу із кризи інституту покарання пропонується так зване відновлювальне правосуддя, яке ставить перед собою завдання умиротворення потерпілого і правопорушника, досягнення задоволення потреб кожного з них, громадськості і держави. Відновлювальне правосуддя - це орієнтований на вирішення проблеми підхід до злочинності, який передбачає участь самих сторін і суспільства в цілому в активних відносинах з юридичними органами. Мета відновлювального правосуддя визначається як урівноваження інтересів жертви і суспільства з необхідністю соціальної реінтеграції злочинця. Формулюється два основних принципи відновлювального правосуддя: перший передбачає, що жертва та її потреби мають знаходитися в центрі правосуддя, оскільки шкода заподіяна саме їй, а правопорушник має нести відповідальність з урахуванням заподіяної шкоди; другий - принцип участі, суть якого полягає в тому, що в жертви, правопорушника й суспільства мають бути свої ролі в цьому процесі.

Результати, що досягаються за його допомогою, полягають у відновленні добрих стосунків між людьми, попередженні ескалації насилля й жорстокості, зменшенні затрат на правосуддя, підвищенні ролі громадськості в роботі з правопорушниками. Для запровадження відновлювального правосуддя у кримінальне судочинство України пропонується відпрацювати механізм застосування процедур примирення жертви і правопорушника на практиці та їх законодавче відображення у КПК.

У підрозділі 4.4. “Перспективи запровадження в Україні суду присяжних” автор, узагальнивши досвід вітчизняних судів по здійсненню кримінального судочинства за участю народних засідателів і досвід судів інших держав по розгляду кримінальних справ за участю присяжних в англо-американському варіанті, обґрунтовує висновок, що суд присяжних в англо-американському варіанті є малопродуктивним, складним і громіздким, запроваджується лише до незначної категорії кримінальних справ у першій інстанції, але вимагає великих зусиль держави щодо підготовки законодавчої бази й чималих коштів. Дисертант пропонує внести зміни до Конституції України, вирішивши питання про усунення норми про суд присяжних.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і запропоновано нове вирішення важливої наукової проблеми - перебудови кримінального процесу України, який, за авторською концепцією, має бути кардинально реформований у контексті європейських стандартів.

Головні наукові результати й висновки полягають у наступному:

1. Приписи, зокрема, Загальної декларації прав людини (1948 р.), Конвенції про захист прав людини та основних свобод (1950 р.), Міжнародного пакту про громадянські й політичні права (1966 р.), Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах (1959 р.) та інших міжнародно-правових актів, містять у собі в концентрованому вигляді основні загальноприйняті положення щодо забезпечення й подальшого здійснення прав та основних свобод людини.

2. Із перших століть української державності й до наших днів, від “Закону Руського” й до КПК 1960 р. на різних етапах історії нашої Батьківщини простежується тенденція поступального розвитку кримінального процесу. На основі проведеного історичного аналізу доведено, що цей розвиток знаходиться в постійному русі, в пошуку найоптимальніших варіантів і можливостей застосування. Але все накопичене в цій галузі не стало завершенням роботи по його вдосконаленню, наданню ідеального, стабільного характеру, про що свідчать численні подальші зміни й доповнення до тексту чинного КПК. Зроблено висновок: хоча багатовіковий досвід розвитку національного кримінально-процесуального законодавства передбачав різні форми (типи) кримінального процесу, для сучасної України найбільш прийнятною є саме змагальна форма кримінального процесу, відповідно до якої і треба вибудовувати Загальну й Особливу частини нового КПК України.

3. Одним із головних аспектів, що значною мірою визначають зміст майбутнього КПК України, є завдання кримінального судочинства. Основними з них є завдання, які з погляду автора, слід закріпити в новому КПК України, а саме:

1) регулювання процесуального порядку викриття осіб, винуватих у вчиненні злочинів, притягнення їх до відповідальності та призначення справедливого покарання;

2) регулювання процесуального порядку звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, у передбачених законом випадках;

3) регулювання процесуального порядку викриття осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння у неповнолітньому віці або в стані неосудності, і застосування до них передбачених законом примусових заходів;

4) захист особи від безпідставного притягнення до кримінальної відповідальності і недопущення засудження невинуватих або застосування до них примусових заходів;

5) захист особистої свободи, майна, честі, гідності, інших прав і законних інтересів особи, державних інтересів, а також прав та інтересів юридичних осіб. Це найбільш оптимальні, вивірені наукою і практикою завдання кримінального судочинства.

4. Визнаючи необхідність запровадження змагальної форми досудового слідства, необхідно відмовитися від фактично розшукного його характеру шляхом забезпечення в новому КПК України дійсної процесуальної незалежності слідчого, звільнивши його від обов'язків виконувати функції декількох процесуальних фігур, які несумісних в одній особі.

Захист прав і свобод людини не може бути дійовим без судового контролю за діяльністю органів дізнання й досудового слідства і надійним без надання особі можливості оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів дізнання, досудового слідства та прокурора. Запропоновано критерії, якими слід керуватися суду при розгляді питань про необхідність негайного судового розгляду скарг громадян, якщо справа знаходиться ще на стадії досудового розслідування.

5. Подальшого вдосконалення потребує законодавче забезпечення розгляду кримінальних справ у судах першої інстанції. Закріплене в КПК України право суду за власною ініціативою й у визначених законом випадках за клопотанням учасників процесу повертати справу для проведення додаткового розслідування не відповідає завданням розкриття злочину, викриття винних і забезпечення правильного розгляду справи в розумні строки, а, навпаки, спонукає до тяганини й безвідповідальності. Повертаючи справу на додаткове розслідування, суд тим самим ініціює провадження слідчої діяльності й виконує невластиву йому функцію обвинувачення.

6. Додержуючись багатовікових історичних традицій, законодавець відновив у судочинстві України апеляційний перегляд судових рішень.

7. Усвідомлюючи неможливість в усіх випадках забезпечити виправлення судових помилок до набуття судовим рішенням законної сили за умов, що у значній частині кримінальних справ рішення з різних причин не є предметом перегляду в порядку апеляції, дисертант докладно аналізує основні моменти касаційного розгляду кримінальних справ, які мають істотний вплив на забезпечення прав і свобод людини в цій стадії процесу. Звертається увага на недосконалість та неузгодженість між собою положень КПК, зокрема, про предмет і суб'єкт оскарження (статті 383, 384), змішування порядку розгляду різних за природою справ (ст. 385), що значно ускладнює його сприйняття й застосування.

8. Потребує законодавчого вирішення питання оперативного виправлення судових помилок судом касаційної інстанції. Верховний Суд України є єдиною судовою інстанцією по перевірці кримінальних справ у касаційному порядку, а виписані в чинному КПК процедури та процесуальні строки касаційного оскарження й розгляду є недосконалими і не дають можливості оперативно, на обласному рівні виправити судову помилку, як це було у практиці діяльності колишніх президій обласних судів. Законодавчого врегулювання потребує питання про коло осіб, які мають право на подачу касаційних скарг і подань. У контексті оперативного виправлення судових помилок судом касаційної інстанції потребують удосконалення норми КПК стосовно подачі нових матеріалів касаційному суду.

У КПК більш чітко повинні бути виписані питання, пов'язані зі зміною або доповненням касаційної скарги чи подання, особливо якщо вони стосуються погіршення становища обвинуваченого (засудженого), порядку розгляду окремої думки судді, який при постановленні рішення залишився в меншості.

9. У контексті європейських стандартів необхідно закріпити правило, що клопотання засудженого, який тримається під вартою, про виклик його в суд касаційної інстанції подається лише в межах строку на касаційне оскарження. Нагальною потребою є запровадження в кримінальне судочинство комп'ютерних технологій, відеоконференцзв'язку для забезпечення “віддаленої” присутності засуджених у касаційному судовому засіданні.

10. Права і свободи та їх обмеження повинні мати певні розумні межі, бути збалансованими. Система кримінальної юстиції існує для захисту прав не тільки підозрюваних, обвинувачених і підсудних, а й потерпілих і суспільства в цілому. Дотримання прав і свобод людини не може бути засобом, що підвищує ефективність боротьби зі злочинністю; навпаки, це ускладнює таку боротьбу. Тому необхідно шукати баланс між двома цінностями - правами людини і ступенем контролю над злочинністю, тобто знаходити оптимальне співвідношення між публічністю (імперативністю) й диспозитивністю. Звернуто увагу на те, що у науці кримінального процесу немає оптимального тлумачення понять “диспозитивність” , “публічність”, “імперативність”, а відтак не висвітлено їх зміст, ознаки, наповненість та не надано визначення. Доведено, що диспозитивність, як і імперативність, є однією з основних засад кримінального судочинства, але ідея розширення засад диспозитивності в кримінальному процесі повинна мати розумні межі, про що свідчить досвід інших держав, які пройшли фазу сприйняття прав і свобод окремої людини як категорію, що превалює над інтересами суспільства.

11. Серед найбільш перспективних шляхів розвитку кримінально-процесуального права, дисертант вбачає запровадження в кримінальний процес України заочного провадження та відновлювального правосуддя, який також спрямований на виправлення правопорушників.

Водночас, якщо для широкого запровадження зазначених інститутів є всі підстави, то для запровадження в кримінальний процес України інституту присяжних в англо-американському варіанті в сучасних умовах суду достатніх підстав немає.

12. 3 метою вдосконалення кримінально-процесуального провадження в стадії виконання судових рішень у новому КПК слід в окремих главах урегулювати питання застосування амністії, видачі і передачі Україні іноземною державою осіб, які вчинили злочини, і в тому числі осіб, щодо яких є невиконаний вирок суду України.

ПУБЛІКАЦІЇ, В ЯКИХ ВИСВІТЛЕНІ ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Маляренко В.Т. Реформування кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: Теорія, історія і практика: Монографія. - К., 2004. - 543 с.

2. Маляренко В.Т. Проблеми реформування інституту перегляду кримінальних справ у порядку нагляду // Вісн. Верхов. Суду України. - 2000. - № 1. - С. 34-40.

3. Маляренко В.Т. Щодо строків кримінального процесу // Право України. - 2000. - № 1. - С. 16-23.

4. Маляренко В.Т. Позитиви і негативи суду присяжних // Право України. - 2000. - № 3. - С. 3-12.

5. Маляренко В.Т. Про мову кримінального судочинства // Вісн. Верхов. Суду України. - 2000. - № 2. - С. 41-44.

6. Маляренко В.Т. Межі використання обвинуваченим права на захист (окремі аспекти) // Вісн. Верхов. Суду України. - 2000. - № 3. - С. 23-25.

7. Маляренко В.Т. Уголовное судопроизводство: задачи действительные и ложные // Персонал. - 2001. - № 4. - С. 60-63.

8. Маляренко В.Т. Найпоширеніші помилки та порушення законів, які допускаються при провадженні дізнання і попереднього слідства // Право України. - 2001. - № 3. - С.15-20.

9. Маляренко В.Т. До питання про запобіжні заходи в кримінальному процесі // Вісн. Верхов. Суду України. - 2000. - № 4. - С. 41-44.

10. Маляренко В.Т. Про кваліфікацію діяння при порушенні кримінальної справи // Вісн. Верхов. Суду України. - 2000. - № 5. - С. 39-41.

11. Маляренко В.Т. Про завдання кримінального судочинства // Вісн. Верхов. Суду України. - 2000. - № 6. - С. 38-48.

12. Маляренко В.Т. Щодо міжнародного співробітництва у виконанні окремих процесуальних дій в кримінальних справах // Вісн. Верхов. Суду України. - 2001. - № 1. - С. 41-44.

13. Маляренко В.Т. Про окремі питання касаційного перегляду кримінальних справ за новими правилами // Вісн. Верхов. Суду України. - 2001. - № 4. - С. 40-49.

14. Маляренко В.Т. Про перегляд судових рішень в кримінальних справах в порядку виключного провадження // Вісн. Верхов. Суду України. - 2001. - № 5. - С. 17-23.

15. Маляренко В.Т. Про сумні тенденції в розвитку інституту захисту в Україні // Адвокат. - 2001. - № 1-2. - С. 4-7.

16. Маляренко В.Т. Про оскарження дій (бездіяльності) та процесуальних рішень органів дізнання, слідчого і прокурора // Вісн. Верхов. Суду України. - 2001. - № 6. -С. 50-53.

17. Маляренко В.Т. Про подання апеляцій на судові рішення у кримінальних справах // Вісн. Верхов. Суду України. - 2002. - № 1. - С. 42

18. Маляренко В.Т. Про розгляд кримінальної справи в апеляційному порядку // Вісн. Верхов. Суду України. - 2002. - № 2. - С. 48-55.

19. Маляренко В.Т. Про соціальну зумовленість злочину і справедливість покарання // Вісн. Верхов. Суду України. - 2002. - № 3. - С. 32-44.

20. Маляренко В.Т. Звернення Голови Верховного Суду України до суддів і працівників судів України // Вісн. Верхов. Суду України. - 2002. - № 5. - С. 3-5.

21. Маляренко В.Т. Ознайомлення учасників процесу з матеріалами кримінальної справи // Право України. - 2002. - № 4. - С. 47.

22. Маляренко В.Т. Змагальність сторін у кримінальному судочинстві та функціональне становище суду (окремі аспекти) // Вісн. Верхов. Суду України. - 2002.- № 6.- С. 6-10.

23. Маляренко В.Т. Новий етап в історії Верховного Суду України. // Вісн. Верхов. Суду України. - 2003. - № 1. - С. 12-19.

24. Маляренко В.Т. Кримінально-процесуальне законодавство України: питання становлення і розвитку // Право України. - 2003. - № 9. - С. 3-14.

25. Маляренко В.Т. Про закриття кримінальної справи (окремі аспекти) // Вісн. Верхов. Суду України. - 2003. - № 3. - С. 56-62.

26. Маляренко В.Т. Про рівень правосуддя в державі та повагу до суду // Вісн. Верхов. Суду України. - 2003. - № 5. - С. 2-6.

27. Маляренко В.Т. Щодо повернення судом кримінальної справи на додаткове розслідування та прокурору // Право України. - 2004. - № 4. - С. 3

28. Маляренко В.Т. Про публічність і диспозитивність у кримінальному судочинстві України та їх значення // Право України. - 2004. - № 5. - С. 3-13.

29. Маляренко В.Т. Про досудове слідство, його недоліки і реформу // Вісн. Верхов. Суду України. - 2004. - № 8. - С. 2-5.

30. Маляренко В.Т. Становлення і розвиток кримінально-процесуального права на різних етапах історії України // Право України. - 2004. - № 8. - С. 3

31. Маляренко В.Т. Про заочне провадження у кримінальному судочинстві // Право України. - 2004. - № 9. - С. 3-12.

32. Маляренко В.Т. Про недоторканість житла та іншого володіння особи як засаду кримінального судочинства // Вісн. Верхов. Суду України. - 2004. - № 9. - С. 2-13.

33. Маляренко В.Т. Конституційно-правові засади становлення судової системи в Україні // Конституція України - основа модернізації суспільства: Матер. наук.-практ. конф., Харків, червень 2001. - Харків: Право, 2001. - С. 86 - 91.

34. Маляренко В.Т. Застосування видів покарань не пов'язаних з позбавленням волі у кримінальному судочинстві // Гуманізація кримінального судочинства: Матер. міжнар. конф., Київ, травень 2002. - С. 8

35. Маляренко В.Т. Конвенція про захист прав і основних свобод людини в національній судовій практиці // Європейський суд з прав людини та українське судочинство: питання взаємодії: Матер. міжнар. конф., Київ листопад 2003. - С. - 10-14.

36. Маляренко В.Т. Про стан здійснення правосуддя у 2002р. і завдання на поточний рік. Доповідь на спільному засіданні Президії Верховного Суду України, президії Ради суддів України та колегії Державної судової адміністрації України 12 березня 2003р. // Вісн. Верхов. Суду України. - 2003. - № 2. - С. 9-15.

Размещено на Allbest.ru