Державна політика в галузі управління інформаційним ресурсом України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ

УДК 352.01

ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА В ГАЛУЗІ УПРАВЛІННЯ ІНФОРМАЦІЙНИМ РЕСУРСОМ УКРАЇНИ

Спеціальність 23.00.02 - політичні інститути та процеси

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

СОСНІН Олександр Васильович

Одеса - 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі правових проблем політології Інституту держави і права імені В.М.Корецького НАН України.

Науковий керівник: доктор політичних наук, професор КРЕСІНА Ірина Олексіївна, Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, завідувач відділу правових проблем політології

Офіційні опоненти:доктор політичних наук, професор МАКАРЕНКО Євгенія Анатоліївна, Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри міжнародних комунікацій і зв'язків з громадськістю;

доктор політичних наук, професор ШУБА Олексій Васильович, Апарат Верховної Ради України, заступник завідувача відділу;

доктор філософських наук, професор ЛУКАШЕВИЧ Микола Павлович, Інститут підготовки кадрів державної служби зайнятості, професор кафедри соціології і соціальної роботи

Провідна установа: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, відділ теоретичних і прикладних проблем політології, м. Київ

Захист відбудеться 03.06.2005 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 41.086.02 в Одеській національній юридичній академії за адресою: 65009, м. Одеса, вул. Піонерська, 2, ауд.312.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Одеської національної юридичної академії за адресою: 65009, м. Одеса, вул. Піонерська, 2.

Автореферат розісланий 28.04.2005 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої радиЄфтєні Н.М.

інформаційний діяльність суспільство регулювання

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Масова комп'ютеризація, розвиток новітніх інформаційних і комунікаційних технологій зумовили потужний прорив у сфері освіти, бізнесу, промислового виробництва, наукових досліджень та соціального життя. Інформація перетворилася на глобальний незнищенний ресурс людства в цілому та кожної нації зокрема. Відтак нова епоха розвитку цивілізації - це доба інтенсивного розвитку та освоєння інформаційного ресурсу. Цей ресурс є явищем достатньою мірою самостійним і справляє безпосередній вплив на процеси соціального управління і суспільного розвитку, забезпечуючи стабільність, самодостатність і високий рівень самоорганізації суспільного організму як цілісної системи.

Запровадження новітніх інформаційних технологій об'єктивно зумовило наростання інформаційного протиборства у політичній сфері. Стабільність політичної системи залежить від того, як швидко політична еліта отримує інформацію, якою є якість останньої і наскільки оперативно й адекватно вона реагує на цю інформацію. В результаті аналізу інформації про зміни у внутрішньому і зовнішньому середовищі політична еліта розробляє заходи щодо розвитку і збереження стабільності політичної системи держави. Це дало підстави деяким дослідникам стверджувати, що політична діяльність - це інформаційна боротьба за управління свідомістю політичної еліти та соціальних груп суспільства. Крім того, інформація стала індикатором розвитку світової політики, боротьби політичних еліт.

Становлення інформаційного суспільства та кардинальний вплив інформаційного розуму на виробництво, управління, свідомість і поведінку людей, на соціальне і політичне життя в цілому актуалізують проблему осмислення інформації як інструмента влади та вироблення такої політики держави, яка б забезпечувала національну безпеку, національні інтереси й суспільний прогрес в цілому в результаті ефективного управління інформаційним ресурсом України.

У сучасній політологічній літературі цілком слушно констатується необхідність дослідження соціально-політичних аспектів становлення інформаційного суспільства (праці Д.Бела, Г.Белова, У.Дайзарда, В.Іноземцева, М.Кастельса, К.Мея, Е.Тофлера, Ф.Уебстера), системи інформаційної безпеки (у статтях і монографіях І.Панаріна, А.Стрельцова), інформаційного права (праці А.Агапова, А.Антопольського, Ю.Батурина, І.Бачило, К.Белякова, О.Гаврилова, В.Копилова, Т.Костецької), формування інформаційного простору (в дослідженнях О.Зернецької, О.Дубаса, В.Соловйова, І.Чижа, А.Шевцова та Г.Мернікова), вироблення ефективної інформаційної політики (книги І.Арістової, К.Белякова, В.Брижка, О.Гальченка та Л.Цейтліної, В.Коляденка, О.Литвиненка, Є.Макаренко), розвитку державного управління в галузі інформаційного ресурсу (праці А.Антопольського, І.Бачило, Г.Белова, І.Тиновицької).

Аналіз праць зазначених авторів дав змогу дисертанту виокремити малодосліджені й зовсім не досліджені аспекти проблеми державного управління та відповідної політики в галузі ефективного використання інформаційного ресурсу України. Ці аспекти не були предметом спеціальних політологічних досліджень, а лише частково розглядалися в контексті проблематики інформаційного суспільства та інформаційної політики. Спеціальні монографічні дослідження державної політики в галузі управління інформаційним ресурсом України відсутні.

Відтак потреба в дослідженні особливостей реалізації політики України у сфері управління національним інформаційним ресурсом зумовила необхідність політологічного аналізу цих проблем. Їх вирішення сприятиме як оптимізації відповідної політики держави та забезпеченню національної безпеки, так і розв'язанню проблем гармонізації національного законодавства та законодавства Європейського Союзу в сфері інформаційного права, забезпечення прав людини і громадянина. Усе це зумовило актуальність теми дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках планової дослідницької теми відділу правових проблем політології “Теоретико-методологічні проблеми співвідношення політики, права і влади” Інституту держави і права ім.В.М.Корецького НАН України у 2002-2004 роках (№ державної реєстрації РК 0102U007073), а також планової дослідницької теми “Державна стратегія реформування інформаційної інфраструктури України та захисту її інформаційних ресурсів” Інституту стратегічних досліджень при Президенті України в 2001-2002 роках (№ державної реєстрації 0101U004301).

Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертації є створення концепту державної політики в галузі формування, ефективного використання і правового регулювання інформаційного ресурсу України. З огляду на поставлену мету визначено такі дослідницькі завдання:

- з'ясувати роль держави в регулюванні інформаційної діяльності в умовах становлення інформаційного суспільства;

- визначити зміст і обсяг поняття “інформаційний суверенітет”, основні завдання щодо забезпечення інформаційного суверенітету Української держави;

- здійснити класифікацію національних інтересів у інформаційній сфері за їх суб'єктами;

- визначити сутність, мету, принципи, об'єкти, завдання державної інформаційної політики в умовах переходу до інформаційного суспільства;

- визначити принципи, напрями й особливості діяльності органів державної влади щодо управління інформаційним ресурсом України;

- визначити основні функції, завдання, напрями оптимізації організаційної структури органів влади, які відповідають за інформаційну сферу;

- створити концепцію правового регулювання використання інформаційного ресурсу з метою забезпечення ефективного функціонування інформаційної сфери держави, її інтеграції у світовий інформаційний та політико-правовий простір.

Об'єктом дослідження є державна політика України в інформаційній сфері загалом та щодо управління інформаційним ресурсом зокрема.

Предметом дослідження є особливості функціонування інформаційного ресурсу України як системи в умовах суспільної трансформації.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження стали як філософські, загальнонаукові, так і спеціальні наукові методи, найбільш ефективні для пізнання політичної та інформаційної сфери. Застосування діалектичного методу дало можливість, по-перше, проаналізувати функціонування системи органів влади, які відповідають за інформаційну сферу, у взаємозв'язку із загальними напрямами державної політики та реаліями формування інформаційного суспільства на національному та міжнародному рівнях; по-друге, значно глибше осягнути зміст та сутність інформаційного ресурсу, що розглядається як суперечлива єдність різнопорядкових феноменів.

Поєднання методів аналізу та синтезу зумовило двохаспектний розгляд проблем здійснення політики держави в інформаційній сфері. Автор спирався на значний фактологічний матеріал як сукупність явищ (діяльність різних суб'єктів щодо управління інформаційною сферою), узагальнення та синтез якого дали змогу концептуалізувати модель управління в інформаційній сфері та визначити її проблемні елементи.

Застосування системного підходу дало змогу представити сукупність повноважень окремих органів влади як цілісну систему виконання основних функцій держави щодо управління інформаційним ресурсом.

Структурно-функціональний метод використаний автором при аналізі адекватності системи органів влади, що відповідають за інформаційну сферу, та їх повноважень функціям державної політики щодо управління інформаційним ресурсом України.

Синергетичний метод було застосовано дисертантом при аналізі функціонування прямих і зворотних зв'язків у системах, якими є інформатизація, інформаційна політика, інформаційний ресурс як об'єкти наукового дослідження та державного управління.

Порівняльний метод дав змогу дисертанту розкрити пріоритети та особливості інформаційної політики різних країн, вирізнити моделі інформаційної стратегії держав у контексті суспільної трансформації, глобалізації та формування інформаційного суспільства.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена як сукупністю поставлених завдань, так і засобами їх розв'язання. У дисертації здійснено комплексний аналіз особливостей здійснення державної політики в галузі управління інформаційним ресурсом України, на основі чого вироблено концептуальні положення і рекомендації щодо оптимізації цієї політики в умовах формування інформаційного суспільства.

У межах дослідження одержано результати, які мають наукову новизну.

1. Вперше у політологічному контексті обґрунтовано висновок про взаємозумовленість тенденцій утвердження інформаційного суспільства, насамперед у сфері політики, і посилення ролі держави як гаранта забезпечення переваг позитивної свободи (добробуту, одержання знань, інформації, реалізації політичних інтересів).

2. Уточнено поняття інформаційного суверенітету держави. Доведено, що нагальним питанням забезпечення інформаційного суверенітету держави є визначення зовнішніх і внутрішніх загроз, якими для України є непрозорість міжнародного інформаційного простору, децентралізація контролю за інформаційною діяльністю, інформаційна експансія інших країн, використання інформаційної інфраструктури для транзиту масивів інформації через кордони держави на умовах транснаціональних інформаційних монополій.

3. Сформульовано поняття національних інтересів як визнаної державою і забезпеченої правом збалансованої сукупності інтересів особи, суспільства і держави, реалізація якої є гарантією існування, безпеки і сталого розвитку нації. Діяльність держави щодо забезпечення національних інтересів має здійснюватися за певним алгоритмом у декілька послідовних етапів. Здійснено класифікацію національних інтересів в інформаційній сфері: інтереси особи, інтереси суспільства, інтереси держави. Охарактеризовано особливості цих видів національних інтересів у інформаційній сфері.

4. Визначено сутність, мету, принципи (відкритості, рівності інтересів, системності, пріоритетності вітчизняного виробника, соціальної орієнтації, державної підтримки, верховенства права), об'єкти (система формування і використання інформаційних ресурсів; інформаційно-телекомунікаційна інфраструктура; науково-технічний і виробничий потенціал; ринок інформаційних і телекомунікаційних засобів, інформаційних продуктів і послуг; домашня комп'ютеризація; міжнародне співробітництво; системи забезпечення інформаційної безпеки; правова база інформаційних відносин), завдання (модернізація інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури, ефективне використання національного інформаційного ресурсу та забезпечення вільного доступу до нього, забезпечення громадян суспільно значущою інформацією і розвиток незалежних ЗМІ) державної інформаційної політики України, її особливості за умов переходу до інформаційного суспільства.

5. Визначено основні принципи і напрями діяльності органів державної влади щодо створення інформаційного суспільства в Україні, розв'язання завдань формування національного інформаційного простору і входження України у світове інформаційне співтовариство.

6. Окреслено основні напрями і пріоритети правового регулювання функціонування інформаційного ресурсу: роль держави у формуванні та використанні національної інформаційної інфраструктури; визначення і статус державних інформаційних ресурсів; правовий статус інформаційних ресурсів у системах права власності та інтелектуальної власності; використання інформації з обмеженим доступом при міжнародному співробітництві в різних сферах.

7. Концептуалізовано систему управління і захисту інформаційного ресурсу України. Визначено стратегію управління національним інформаційним ресурсом: формування ринку інформаційних продуктів і послуг; удосконалення інформаційної інфраструктури, її організаційно-правових засад, створення відповідних структурно-функціональних ланок, розвиток вітчизняної бази інформаційно-телекомунікаційних технологій для інформаційної діяльності у науково-технічній сфері, системі охорони об'єктів інтелектуальної власності при здійсненні трансферу технологій; впровадження організаційних (за вертикаллю) умов для здійснення управлінських заходів щодо створення загальної системи захисту інформаційних ресурсів з обмеженим доступом та відкритої інформації, важливої для суспільства і держави.

8. Визначено поняття інформаційного ресурсу та його найважливіші ознаки. Відповідно до класифікації інформаційних ресурсів за джерелами, метою створення та за специфікою діяльності користувача й споживача здійснено класифікацію видів інформаційних ресурсів та категорій інформаційних ресурсів.

9. Визначено функції державного управління інформаційною сферою і завдання державної політики в галузі управління інформаційним ресурсом, а також функціональну структуру організаційно-правової системи державного управління інформаційним ресурсом України.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення і висновки дисертації розширюють простір для подальшого теоретичного дослідження проблематики вдосконалення державної політики у сфері управління інформаційним ресурсом, для розробки нормативно-правового забезпечення інформаційної діяльності в Україні та інших пострадянських країнах.

Робота може бути використана при підготовці загальних і спеціальних курсів у вищих закладах освіти, написанні підручників і навчальних посібників з державної політики, теорії прав людини, інформаційного права, проблем інформаційного суспільства, теорії масової комунікації, з державного управління, основ національної безпеки тощо.

Окремі положення роботи та практичні рекомендації можуть бути використані органами державної влади у практичній діяльності, пов'язаній з управлінням інформаційною сферою, обігом інформації та ін.

Апробація результатів дисертації. Дисертація виконана й обговорена у відділі правових проблем політології Інституту держави і права ім.В.М.Корецького НАН України. Основні положення, висновки і пропозиції дисертаційного дослідження були апробовані на круглих столах “Наука та інформаційні ресурси в контексті національної безпеки” (Київ, 1999 та 2000); ХVIII міжнародному симпозіумі з наукознавства та науково-технічного прогнозування “Наука і використання наукових знань в країнах з перехідною економікою” (Київ, 2000); VI міжнародній науково-практичній конференції “Актуальні питання розвитку інноваційної діяльності” (Сімферополь, 2001); міжнародному симпозіумі “Роль міжнародних організацій в розвитку загальноєвропейського науково-технологічного простору” (Київ, 2001); міжнародній конференції “Інноваційна модель та стратегія єдиного розвитку” (Івано-Франківськ, 2002); VIІІ міжнародній науково-практичній конференції “Актуальні питання розвитку інноваційної діяльності” (Сімферополь, 2003); міжнародному симпозіумі “Фундаментальні дослідження в сучасному інноваційному процесі: організація, ефективність, інтеграція” (Київ, 2003); ІХ міжнародній науково-практичній конференції “Побудова інформаційного суспільства: ресурси і технології” (Київ, 2002); міжнародному конгресі “Інформаційне суспільство України - стан, проблеми, перспективи” (Київ, 2000); міжнародних конгресах “Розвиток інформаційного суспільства в Україні” (Київ, 2001); “Інформаційне суспільство: стратегія розвитку в ХХІ столітті” (Київ, 2003); конференції “Електронний уряд” (Київ, 2003); ІТ-форумі у рамках ХІ міжнародної виставки “Інформатика і зв'язок - 2003”, секція “Програма Електронна Україна” (Київ, 2003); науково-практичній конференції “Стан і перспективи законодавчого забезпечення діяльності засобів масової інформації в Україні” (Київ, 2004); міжнародній науково-практичній конференції “Наука, інновації та розвиток регіонів” (Львів, 2004); міжнародній конференції “Влада та журналістика у демократичному суспільстві” (Київ, 2004); науково-практичній конференції “Вибори: рівність можливостей” (Київ, 2004); “круглому столі” з обговорення проекту Концепції національної інформаційної політики (Київ, 2003); “круглому столі” “Українська журналістика у виборчій кампанії 2004 року” (Київ, 2004); науково-практичній конференції “Ефективність державного управління в контексті глобалізації та євроінтеграції” (Київ, 2003).

Наукові положення і висновки дисертації були реалізовані автором при обговоренні та опрацюванні під егідою Державного комітету телебачення і радіомовлення України матеріалів законодавчих і нормативно-методичних актів у сфері інформаційної політики держави, зокрема: у 2002 р. - у громадському обговоренні Концепції національної інформаційної політики; у 2003 р. - у роботі колегії Держкомтелерадіо України щодо розгляду проекту Концепції і структури проекту Інформаційного кодексу України; у нормопроектувальній роботі: керівник робочої групи Міжпарламентської асамблеї держав-учасниць СНД з підготовки Модельного інформаційного кодексу для країн Співдружності у 2001 - 2005 рр.; положення дисертації було використано при розробці розділів проекту Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про науково-технічну інформацію”; як заступник Голови Державного комітету України з питань державних секретів та технічного захисту інформації в період 1994-1999 рр. був відповідальний за зв'язок з Верховною Радою України, брав безпосередню участь у підготовці законодавчих та інших нормативно-правових актів України, зокрема Закону України “Про державну таємницю”, “Положення про технічний захист інформації”, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України та ін.

Наукові здобутки дисертанта були апробовані під час його роботи у складі Міжвідомчого комітету з проблем захисту прав на об'єкти інтелектуальної власності при Кабінеті Міністрів України з 2000 р. та наглядової ради Чорнобильського центру з проблем ядерної безпеки, радіоактивних відходів та радіоекології - від Держкомсекретів України - з 1998 по 1999 рр.

Публікації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження викладені у 34 наукових публікаціях, 33 з яких у фахових виданнях, визначених ВАК України.

Структура дисертації. Специфика проблем, що стали об'єктом дисертаційного дослідження, мета і завдання роботи зумовили її структуру. Робота складається із вступу, п'яти розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел (408 найменувань). Загальний обсяг дисертації становить 395 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі автор обґрунтовує актуальність дисертаційної теми, показує ступінь її наукової розробки, визначає мету, завдання, предмет і об'єкт, а також методологічну основу дослідження, наукову новизну, теоретичне і практичне значення, розкриває зв'язок дисертації з науковими програмами та темами, апробацію результатів дослідження, структуру роботи.

У першому розділі “Теоретико-методологічні підходи до проблеми державного управління інформаційним ресурсом України” здійснено аналіз наукових праць вітчизняних і зарубіжних учених з проблематики дисертаційного дослідження. Дисертант відзначає, що проблема управління науковим знанням, інформацією стала предметом наукових дискусій. Перша позиція полягає в тому, що людство вступило у нову еру - інформаційного суспільства, в його основі нова парадигма: суспільство базується у своєму розвитку й прогресивному поступі не на матеріальних, а на постматеріальних цінностях, основною серед яких є інформація, знання. Саме ця інформація докорінно змінює світ і зумовлює революційні зміни самих засад суспільного життя, політичної практики, а відтак інститут держави і державна влада остаточно занепадають. Цю позицію в різних ідейних модифікаціях обстоювали Д.Бел, Ф.Мечлап, М.Порат, П.Дракер, В.Дайзард, Е.Тоффлер, Дж.Нейсбіт, праці яких аналізує в роботі дисертант. У роботі розглядаються і теоретичні підходи до питання впливу інформаційного суспільства на розвиток економіки, на перетворення самої людини ( праці М.Кастельса, Ф.Уебстера, А.Дафа та ін.).

Інша позиція щодо ролі держави в управлінні інформаційним ресурсом (представлена працями К.Мея, Т.Моріса-Сузікі, Л.Мамфорда, Ф.Енджела, Й.Масуди та ін.) полягає в тому, що суспільне буття у своїх сутнісних проявах істотно не змінилося, нові технології не вказують на радикальні зміни у виробничих відносинах та відносинах власності, а інформаційне суспільство містить суперечливі елементи, які відповідають кожному типу технік, і є логічним продовженням капіталістичного розвитку. Особливої уваги, на думку дисертанта, заслуговує мало кому відома позиція деяких західних учених (Енджела та інших), відповідно до якої найбільші зміни в суспільстві стануться навіть не у ринкових відносинах, а у сфері політики. І цей висновок виводить автора на аналіз ролі держави у здійсненні інформаційної політики, зміни її функцій щодо врегулювання відносин власності в інформаційному суспільстві.

У роботі аналізуються теоретичні положення І.Берліна, К.Мея, Дж.Нейсбіта, Ч.Ледбітера, Й. Масуди, П.Колока, М.Сміта про два виміри інтересів соціальних груп та індивідів - негативну (свободу від примусу) та позитивну (задля досягнення певних цілей) свободу, про нові імпульси розвитку політики завдяки новим технологіям комунікації, посилення індивідуальних засад у політиці в результаті використання інформаційно-комунікаційних технологій, про зростання інтересу до політичного життя в умовах інформаційного суспільства, про можливості інформації у реалізації свободи вибору, про перебудову суспільства як один з найважливіших результатів впливу цих технологій на соціальну сферу. Дисертант поділяє скептицизм К.Мея щодо революційних змін у політичному житті за умов інформаційного суспільства, його впевненість у зростанні потреби державного втручання у процеси стимулювання інформаційно-комунікаційних технологій, а також точку зору цього вченого: юридичне визнання власності зумовлює існування держави в тій формі, що дасть їй змогу називатися дійовою особою економіки. Автор також солідаризується з думкою П.Дракера про зростання ролі держави як складової інформаційного суспільства, яка створює правовий простір інформаційного капіталу - інтелектуальної власності.

Важливого значення, на думку дисертанта, набуває висновок як зарубіжних, так і вітчизняних учених про те, що, по-перше, держава відіграє істотну роль у забезпеченні демократії інформаційного суспільства, по-друге, єдиною сферою, де держава має залишатися безроздільно панівною, є національна безпека і оборона, а відтак регулювати збереження і адекватне використання інформаційного ресурсу. В ситуаціях, коли знання та інформація як ключові ресурси інформаційної доби розглядаються як власність, роль закону, а відтак держави стала важливою, як ніколи.

Дисертант наголошує: у розумінні особливостей державного управління інформаційним ресурсом важливим аспектом є тлумачення самого інформаційного ресурсу не як наслідку інформаційної революції, а як передумови останньої. У контексті такого аналізу автор розглядає праці і точки зору таких вітчизняних та російських учених, як А.Антопольський, І.Арістова, І.Бачило, К.Беляков, В.Брижко, О.Гальченко, О.Дубас, А.Лукьянець, В.Мунтіян, О.Орєхов, М.Попов, А.Стрельцов, В.Цимбалюк, І.Чиж та інші.

Аналіз стану наукової розробки та джерельної бази дослідження свідчить, що у політичній науці висвітлення даної проблеми тільки почалося, а це дає змогу виділити чітко виражену тенденцію піднесення дослідницького інтересу до цих питань.

У другому розділі “Державна політика в інформаційній сфері” розкриваються сутність, основні засади, пріоритети і особливості політики Української держави у сфері інформаційної діяльності. У першому підрозділі “Інформаційна структура сучасного суспільства” автор аналізує діяльність в інформаційній сфері таких суб'єктів, як особа, суспільство та держава. Головним об'єктом діяльності є інформаційний ресурс - організована сукупність інформаційних продуктів певного призначення, необхідних для забезпечення інформаційних потреб громадян, суспільства й держави у певній сфері життя чи діяльності. Перехід світового суспільства до інформаційної цивілізації перетворює інформаційний ресурс на стратегічний чинник розвитку країни.

Дисертант доводить, що сукупність організаційних структур з відповідним правовим, методичним, інформаційним, лінгвістичним, технічним і кадровим забезпеченням постійно здійснюють інформаційну діяльність, виконуючи завдання надійного функціонування інформаційних систем, застосування інформаційних технологій для обслуговування інформаційних потреб особи, держави і суспільства. Ця сукупність, на думку автора, є основою інформаційної інфраструктури держави. Інформаційна інфраструктура забезпечує можливість оперативного управління справами суспільства, силами і засобами протидії загрозам національним інтересам, реалізації встановленого режиму доступу до інформації, що накопичується органами державної влади і державними установами. Вона підпорядкована основному завданню - отриманню і доведенню до споживача інформаційних продуктів та послуг через визначений технологічний процес науково-інформаційної діяльності. Форма послуги в інформаційній сфері може бути матеріальною або нематеріальною та комбінованою.

На основі порівняльного аналізу розвитку інформаційної інфраструктури в розвинених країнах та в Україні дисертант доводить, що вона стає об'єктом національних інтересів у зв'язку з її використанням для: реалізації функцій суспільства, і насамперед у сфері формування суспільної свідомості; управління суспільними і технологічними процесами, військом і зброєю, здійснення комерційних операцій торгового і банківського характеру, надання інформаційних послуг.

Головною метою України в інформаційній сфері, на думку дисертанта, слід вважати: захист внутрішньо- та зовнішньополітичних інтересів держави; реформування засобів масової комунікації згідно з демократичними принципами Ради Європи; формування інформаційних ресурсів єдиного українського інформаційного простору і концепції інформаційної безпеки; контроль за дотриманням принципів інформаційної політики та національного законодавства; розвиток інформаційної культури і духовного середовища.

У дисертації показано, що інформаційне суспільство передбачає достатній обсяг високоякісної інформації та необхідні засоби для її поширення, має такі характерні ознаки: інформація використовується як один із економічних ресурсів з метою підвищити ефективність виробництва, зміцнити конкурентоспроможність, стимулювати інновації; вона формує інформаційний сектор в економіці, який зростає швидше за інші, стає предметом масового споживання, формуючи глобальний інформаційний ринок.

У другому підрозділі “Правове регулювання інформаційної сфери” дисертант переконливо доводить, що правові аспекти інформатизації в Україні залишаються неврегульованими. Відповідний закон дає визначення інформаційних ресурсів, права власності на них, суб`єктів цього права, а також частково регламентує правовідносини, об`єктами яких виступають інформаційні ресурси. Але останнім часом намітився ряд проблем, вирішення яких потребувало доопрацювання відповідного Закону та прийняття інших нормативно-правових актів.

До зазначених проблем автор відносить: звужене визначення інформаційних ресурсів внаслідок використання застарілого поняття “документованої інформації”; недостатнє врегулювання правовідносин власності на інформаційні ресурси, їх суб`єктів та об`єктів, відсутність чіткого розмежування між різними категоріями суб`єктів суспільних інформаційних відносин та порядком їх здійснення; неврегульованість проблем, пов`язаних з інформацією персонального характеру.

Метою інформаційного законодавства є реалізація державної політики в умовах бурхливого розвитку суспільних інформаційних відносин в Україні: методів і засобів створення інформаційних ресурсів; їх обігу; збирання, накопичення, систематизації, використання і захисту. Правовідносини, що реалізують суб'єктивні права і обов'язки учасників інформаційного обміну, визначають декілька сфер правового регулювання. Залежно від місця здійснення відносин виникає проблема юрисдикції - право компетентних органів державної або іншої публічної влади вирішувати конфлікти, при необхідності встановлювати і реалізовувати санкції. До середини ХХ століття ця проблема вирішувалася переважно національним правом і частково міжнародним правом. Тепер правовий простір і більшою мірою зорієнтований на застосування норм міжнародного права, права міжнародних організацій, на облік і застосування норм права інших держав. Актуальним стає питання про створення міжнародного права у сфері інформаційного обміну.

В Україні зроблені лише перші кроки на шляху наукового осмислення інформаційного права. У державних органах і серед наукової громадськості підтримана ідея кодифікації інформаційного законодавства - розроблено проекти Концепції реформування законодавства України у сфері суспільних інформаційних відносин та Інформаційного кодексу України.

Завдання, напрями і особливості державної інформаційної політики розкриваються дисертантом у третьому підрозділі “Інформаційна політика в сучасному світі”. Основними напрямами державної політики в інформаційній сфері України є: забезпечення інформаційного суверенітету України; вдосконалення державного регулювання розвитку інформаційної сфери шляхом створення нормативно-правових та економічних передумов для розвитку національної інформаційної інфраструктури та ресурсів, впровадження новітніх технологій у цій сфері, наповнення внутрішнього та світового інформаційного простору достовірною інформацією про Україну; активне залучення засобів масової інформації до боротьби з корупцією; забезпечення неухильного дотримання конституційного права громадян на свободу слова, доступ до інформації, недопущення неправомірного втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у діяльність ЗМІ; вжиття комплексних заходів щодо захисту національного інформаційного простору та протидії його монополізації.

Аналізуючи існуючі у світі програми, проекти, стратегії інформаційної політики, дисертант виокремлює інваріантні характеристики, які становлять ядро будь-якої концепції переходу до інформаційного суспільства (використання комплексного підходу, заснованого на дотриманні балансу інтересів держави, суспільства, бізнесових кіл, громадян; координуючі зусилля з боку держави, яка здатна захищати інтереси всього суспільства; гуманістична спрямованість концепції має унеможливити ситуації, за яких будь-хто буде “виключений” з інформаційного суспільства, а воно буде розподілене на тих, хто має інформацію, та тих, хто її немає; економіка інформаційного суспільства заснована на знаннях, тому системи освіти і професійної перепідготовки мають забезпечити виконання цих умов, тобто інформаційне суспільство - це суспільство безперервного навчання). Автор робить висновок про те, що інформаційна політика в провідних країнах світу дедалі менше є політикою пропаганди і агітації і набуває якостей політики масової комунікації, обміну думками, активізації творчих здібностей людини.

Однією з основних проблем, без вирішення якої не можна вести мову про створення інформаційного суспільства, є забезпечення вільного доступу до світових інформаційних ресурсів. І це завдання не можна розв'язати в рамках сучасної “привласнюючої” цивілізації. Адже людство перебуває нині під впливом парадигми озброєного і захищеного споживання, суттєвою ознакою якої є диктатура масової культури і маргіналізація інтелектуалів. Водночас вирішення суперечності між об'єктивно суспільним характером знань і очевидною користю від одноосібного володіння інформацією та знаннями вимагає зміни цивілізаційних парадигм.

Серед негативних наслідків інформатизації, які можуть надати цьому процесу антигуманного характеру, дисертант виділяє прямі й непрямі. До прямих він відносить: повний контроль над особистістю; “інформаційний тоталітаризм”; “інформаційну експансію”; “інформаційну цензуру”. До непрямих - структурні зміни в суспільстві; підвищення вимог до інтелектуального і освітнього рівня людей; деперсоналізацію знань; перерозподіл інтелектуальних функцій між людиною і “машиною”.

У четвертому підрозділі “Засади інформаційної політики” дисертант вибудовує концепцію цієї політики, що ґрунтується на переосмисленні функцій і завдань держави щодо захисту національних інтересів та утвердження інформаційного суверенітету держави. На думку автора, інформаційний суверенітет держави повинен підтримуватись ефективними механізмами нейтралізації усіх видів інформаційних загроз - зовнішніх і внутрішніх (непрозорості для України міжнародного інформаційного простору, децентралізації контролю за інформаційною діяльністю, інформаційної експансії інших країн, використання інформаційної інфраструктури для транзиту масивів інформації через кордони держави на умовах транснаціональних монополій тощо).

У роботі дано визначення національних інтересів як визнаної державою і забезпеченої правом збалансованої сукупності інтересів особистості, суспільства і держави, реалізація яких є гарантією існування, безпеки і стабільного розвитку нації. Діяльність керівництва країни, громадських організацій не завершується на етапі усвідомлення потреб суспільства, з'ясування сутності національних інтересів, а тільки розпочинається і має здійснюватися за визначеним алгоритмом. Дисертант визначив етапи, які необхідно пройти для реалізації поставленої мети і представив їх у вигляді чіткої послідовності завдань.

У дисертації показано, що національні інтереси в інформаційній сфері визначаються насамперед тією роллю, яку відіграє інформація в забезпеченні сталого розвитку нації в конкретних історичних умовах, а також у збереженні національної ідентичності. Ці інтереси утворюються збалансованою сукупністю соціальних інтересів особистості, суспільства і держави, реалізованих в інформаційній сфері. Інтереси особи в інформаційній сфері полягають насамперед у реальному забезпеченні конституційних прав і свобод людини і громадянина на доступ, використання інформації для не забороненої законом діяльності, а також у захисті інформації, що забезпечує особисту безпеку, духовний і інтелектуальний розвиток. Складова національних інтересів в інформаційній сфері, обумовлена інтересами суспільства, полягає у використанні інформації для розвитку всіх сфер життя, зміцнення демократії, досягнення суспільної злагоди. Інтереси держави в інформаційній сфері полягають в створенні умов для зміцнення конституційного ладу, суверенітету і територіальної цілісності країни, політичної і соціальної стабільності, економічного процвітання, збереження правопорядку, розвитку міжнародного співробітництва. Напрямами реалізації інтересів держави в інформаційній сфері є: використання інформації для управління справами суспільства, роз'яснення населенню країни і міжнародній громадськості змісту та спрямованості державної політики щодо захисту моральних цінностей суспільства, забезпечення стійкого функціонування інформаційної інфраструктури.

У дисертації доведено, що нові стратегічні орієнтири Української держави визначаються такими обставинами: 1) зміна уявлень про співвідношення факторів могутності держав. Тривалий час вважалося, що саме військова сила визначає рівень могутності держави, у XX столітті на перший план виходить економічна могутність. Нині склалося нове уявлення про головний чинник могутності держави - інформацію. Здатність держави мати у своєму розпорядженні найсучасніші технології і засоби, що дають змогу ефективно обробляти, зберігати, передавати й представляти необхідну інформацію, стає запорукою подальшого нарощування могутності; 2) формування третьої сфери єдності людства -- інформаційної єдності поряд з економічною й екологічною. Сучасні технології обробки, систематизації, збереження й передачі інформації настільки швидкісні, що обсяги інформації, якими може оперувати сучасна людина, стали практично безмежними.

Відтак дисертант тлумачить державну інформаційну політику як сукупність цілей, що відображають національні інтереси України в інформаційній сфері, стратегічних напрямів їхнього досягнення і системи заходів щодо їх реалізації. Інформаційна політика є важливою складовою зовнішньої і внутрішньої політики держави й охоплює всі сфери життєдіяльності суспільства.

У роботі показано, що стратегічною метою державної інформаційної політики України є забезпечення побудови інформаційного суспільства і входження країни до світового інформаційного співтовариства. Темпи руху до цієї мети багато в чому визначатимуться тим, наскільки успішно формуватиметься національний інформаційно-телекомунікаційний простір України. Із зазначеної стратегічної мети випливають такі основні завдання державної інформаційної політики України: модернізація інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури країни; розвиток інформаційних і телекомунікаційних технологій; ефективне формування і використання національного інформаційного ресурсу і забезпечення широкого і вільного доступу до нього; забезпечення громадян суспільно значущою інформацією і розвиток незалежних ЗМІ; підготовка людини до життя і роботи в умовах інформаційного суспільства; удосконалення правової бази побудови інформаційного суспільства.

При цьому найважливішою умовою реалізації державної політики інформатизації є науково-методологічний супровід цього процесу, розробка планів, проектів і програм інформатизації на всіх рівнях та всіх етапах її здійснення. Зокрема, державою мають бути ліквідовані відомчі бар'єри, створені умови для загальної зацікавленості в інформатизації як ефективному засобі досягнення мети збалансованого розвитку суспільства.

До об'єктів державної інформаційної політики в сучасних умовах автор відносить такі: інформаційні ресурси; інформаційно-телекомунікаційна інфраструктура; інформаційні й телекомунікаційні технології, системи і засоби їхньої реалізації; виробництво і споживання засобів інформатизації, інформаційних продуктів і послуг; інформаційне право; системи забезпечення інформаційної безпеки; взаємодія національної інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури з глобальними мережами.

Автор підкреслює, що інформаційні й телекомунікаційні технології є основним засобом взаємодії суб'єктів інформаційно-телекомунікаційного простору, найціннішим же капіталом суспільства і держави є інформаційні ресурси.

Для досягнення цілей державної інформаційної політики необхідно, на думку дисертанта, вдосконалювати систему освіти, професійної підготовки кадрів, забезпечити піднесення загального рівня інформаційної культури населення. У вирішенні цих завдань велику роль відіграють засоби масової інформації; система формування і використання інформаційних ресурсів; інформаційно-телекомунікаційна інфраструктура; науково-технічний і виробничий потенціал; міжнародне співробітництво; системи забезпечення інформаційної безпеки.

Державна інформаційна політика повинна спиратися на такі базові принципи: відкритості політики; рівності інтересів; системності; пріоритетності вітчизняного виробника; соціальної орієнтації; державної підтримки; пріоритетності права.

У контексті формування нормативно-правової основи державної інформаційної політики постає потреба вирішення таких питань правового регулювання інформаційних ресурсів: роль держави у формуванні та використанні національної інформаційної інфраструктури; визначення і статус державних інформаційних ресурсів; правовий статус інформаційних ресурсів у системах права власності та інтелектуальної власності; оплата використання змістовної інформації з державних інформаційних ресурсів, наданих у загальне користування; використання інформації з обмеженим доступом при міжнародному співробітництві в інформаційній та науково-технічній сфері тощо.

У третьому розділі “Політика Української держави в галузі управління інформаційним ресурсом” дисертант дає визначення інформаційного ресурсу, розкриває систему управління ним та економічні аспекти державної політики щодо створення, збереження і ефективного використання інформаційного ресурсу. Перший підрозділ “Інформаційні ресурси та їх класифікація” містить авторське розуміння і визначення інформаційного ресурсу. На його думку, інформація створена чи виявлена, систематизована, зареєстрована і накопичена у перетвореній формі є інформаційним ресурсом. Інформаційні ресурси є безліччю різноманітних об'єктів, що беруть участь у ряді процесів, які відрізняються за своєю природою. У загальному розумінні, інформаційним ресурсом є організована за єдиною технологією сукупність інформаційних продуктів. Визначення “інформаційний ресурс” у даному дослідженні застосовується автором як узагальнююче, аналогічне до природних, людських або інших ресурсів. Він розглядається як ресурс національний, тобто такий, що знаходиться у віданні і володінні держави й суспільства тією мірою, якою може бути виділений з ресурсу планети в цілому; ресурсу окремих організаційних структур, що функціонують у рамках інформаційного простору держави. Його невід`ємною характеристикою є споживча цінність (політична, історична, економічна, наукова, освітня, соціокультурна, оборонна тощо). Це - здобуток нації, а відтак він має регулюватися правом.

Національний інформаційний ресурс - це результат інтелектуальної праці в усіх сферах життєдіяльності людини, суспільства і держави, зафіксований на відповідних матеріальних носіях як сукупність окремих документів і масивів документів, а також бази й банки даних і знань, усі види архівів, бібліотеки, музейні фонди, будь-яке інше сховище даних, що є об`єктом права власності будь-якого суб'єкта України, має загальнонаціональну цінність і є визначеним як такий ресурс (зокрема, шляхом занесення у національний реєстр інформаційних ресурсів). Для того, щоб стати інформаційним ресурсом, потоки інформації повинні мати певні специфічні якості. Такою основною якістю, на думку автора, є системна організованість інформаційних потоків та їх окремих елементів. Основними сучасними формами організації інформаційного ресурсу є: файл, база даних, банк даних, база знань, бібліотека та ін. У зв`язку з цим розробка методології використання інформаційного ресурсу має першорядне значення, як і питання про елементарні системоутворюючі складові, одиниці і акти у структурі інформаційних технологій.

У дисертації доведено: важливими ознаками інформаційного ресурсу є те, що він може бути системоутворюючим чинником діяльності, позитивно впливати на соціально-економічний розвиток суспільства і держави та забезпечення національної безпеки; завдавати шкоди суспільству в разі низької якості або негативної інформаційної експансії з боку інших країн; бути об'єктом кримінальних зазіхань; мати якості та ознаки, притаманні іншим ресурсам.

До ключових вимог щодо забезпечення національних інтересів у галузі використання інформаційного ресурсу автор відносить: забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина вільно шукати, одержувати інформацію будь-яким законним способом; удосконалення системи формування, збереження і раціонального використання інформаційних ресурсів, що утворюють основу науково-технічного і духовного потенціалу України; розвиток вітчизняної індустрії інформаційних послуг і підвищення ефективності використання державних інформаційних ресурсів.

Доступ до інформаційного ресурсу розглядається насамперед у плані організації інформаційного обслуговування і поширення інформації, складу й умов надання інформаційних послуг. Технологічні питання доступу до інформаційного ресурсу, пов'язані зі станом каналів зв'язку, засобами передачі даних тощо, актуалізуються лише настільки, наскільки вони принципово впливають на можливості використання певних видів інформаційного ресурсу.

Оскільки управління інформаційним ресурсом слід розглядати, на думку автора, як одну з найважливіших складових державного управління, то метою змін і доповнень до чинного законодавства України має бути ефективний захист цього ресурсу як на внутрішньому, так і на світовому ринках, забезпечення прав його власників і володільців на отримання відповідних доходів від використання інформаційного ресурсу. Це передбачає передусім правове оформлення об'єкта ринкових відносин - змістовного інформаційного ресурсу держави - через вдосконалення правових механізмів інститутів власності, патентного і авторського права, права власності на інформацію обмеженого доступу; розробку нормативних, методичних і технологічних основ організації та спільного використання документальних фондів; визначення на державному рівні єдиної організаційної структури, порядку і правил матеріально-технічного та фінансового забезпечення використання інформаційного ресурсу України.

Дисертант доводить, що найбільш раціональними є підходи до класифікації інформаційних ресурсів, за які відповідає держава. По-перше, класифікація може бути заснована на джерелах створення інформаційного ресурсу, а також меті й причинах його формування. Другою підставою класифікації може бути специфіка діяльності як користувача, так і споживача. Саме тому існує необхідність мати в сфері інформаційної діяльності структури, які виступають як посередники, тобто врахувати інтереси партнерів і вибудовувати певну систему суспільного або приватного ресурсу для користувача.

Особливо важливим, на думку дисертанта, є визначення підстав для віднесення інформаційних ресурсів до категорії державних. Правова норма про те, що інформація, створена на кошти державного бюджету, є державною власністю, не є вичерпною. На думку автора, до державного інформаційного ресурсу доцільно відносити інформаційні ресурси, створені, придбані, накопичені за кошти державного бюджету, позабюджетних державних фондів та платників податків. За такого підходу стане неможливим неправомірне привласнення або приховування інформаційних ресурсів, віднесених до цієї категорії, особливо в процесі приватизації підприємств, установ і організацій.

У другому підрозділі “Система управління інформаційними ресурсами” автор зазначає, що основними напрямами державної інформаційної політики в цій сфері мають бути: розробка й удосконалення нормативно-правового забезпечення системи управління інформаційним ресурсом і механізми реалізації чинних правових норм; поділ повноважень щодо володіння і розпорядження державним інформаційним ресурсом між органами державної влади й органами місцевого самоврядування; координація діяльності у сфері формування і використання державного інформаційного ресурсу; розробка фінансово-економічних методів регулювання діяльності щодо інформаційного ресурсу; створення державної системи моніторингу стану інформаційного ресурсу; реалізація державних, регіональних і міжгалузевих програм, спрямованих на формування і використання різних категорій інформаційного ресурсу.

Політика держави щодо інформаційного ресурсу взагалі та інформаційного ресурсу НТІ зокрема має засновуватися на таких принципах: обов'язковість надання відомостей для державної реєстрації; відкритість та прозорість державного регулювання в процесі формування та порівняння повноти відомостей, що надаються, із статистичними даними; пряма економічна зацікавленість підприємств, установ і організацій у багаторазовій реалізації змістовного інформаційного ресурсу.

У дисертації показано, що державна політика в інформаційній сфері має відрізнятися залежно від об'єкта цієї політики: щодо недержавних чи щодо державних інформаційних ресурсів. Автор доводить, що організація управління державним інформаційним ресурсом вимагає створення відповідних норм і механізмів, що забезпечують: координацію діяльності з формування інформаційних ресурсів; визначення повноважень і відповідальності щодо інформаційних ресурсів органів державного управління, місцевого самоврядування, підприємств і установ; визначення порядку фінансування і звітності із створення і ведення інформаційних ресурсів; реєстрацію та облік інформаційних ресурсів як майна; контроль використання інформаційних ресурсів і надання їх у доступ; контроль захисту і збереження інформаційних ресурсів.

Одним з основних інструментів державної політики є регулювання за допомогою нормативно-правових актів. Воно забезпечується розв'язанням низки важливих проблем, пов'язаних з інформаційними ресурсами. Йдеться про володіння і розпорядження, включаючи виключні права; формування інформаційних ресурсів; використання інформаційних ресурсів і надання їх у доступ користувачам; захист прав громадян на доступ до інформації; захист і збереження інформаційних ресурсів; захист прав громадян у сфері створення і використання інформаційних ресурсів, що містять персональні дані; захист від поширення шкідливої інформації, державний нагляд за діяльністю у сфері інформаційних ресурсів.