Історія кримінально-процесуального законодавства про свідків та потерпілих

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

Розділ 1. Історія кримінально-процесуального законодавства про свідків та потерпілих

1.1 Історія кримінально-процесуального законодавства про свідків

1.2 Історія кримінально-процесуального законодавства про потерпілих

Розділ 2. Законодавство про захист свідків та потерпілих

2.1 Використання положень міжнародно-правових документів про захист свідків та потерпілих для удосконалення законодавства України

2.2 Захист свідків та потерпілих за законодавством України

Розділ 3. Забезпечення безпеки свідків та потерпілих у кримінальному процесі України

3.1 Поняття «безпека» та «захист», їх співвідношення

3.2 Свідки, потерпілі, члени їх сімей та близькі родичі як особи, які мають право на забезпечення безпеки

3.3 Заходи забезпечення безпеки у кримінальному процесі України

3.4 Умови та перспективи застосування заходів забезпечення безпеки свідків та потерпілих

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

З часу набуття Україною незалежності активно почала досліджуватися проблема правового статусу особи у кримінальному процесі, захисту її прав і законних інтересів. Ці дослідження зосередилися навколо процесуального статусу підозрюваних, обвинувачених, підсудних, наголошуючи на порушенні їх прав і свобод та необхідності їх розширення. Разом з цим, залишилися без достатньої уваги такі суб'єкти кримінального процесу, як свідки та потерпілі. Наявні правові засоби їх захисту не узгоджуються з засобами захисту прав та інтересів осіб, які притягуються до відповідальності. На цей час перед Україною стоїть питання приведення національного законодавства у відповідність до міжнародних та європейських стандартів у сфері захисту прав людини. Саме це обумовлює актуальність теми курсової роботи.

Започаткували дослідження цієї проблеми на монографічному та дисертаційному рівнях в Україні В. С. Зеленецький та М. В. Куркін. Окремі аспекти участі свідків та потерпілих у кримінальному судочинстві та забезпечення їх безпеки розглядали такі вчені: Ю. П. Алєнін, В. П. Бахін, В. І. Бояров, Т. В. Варфоломєєва, А. Ф. Волобуєв, В. І. Галаган, В. Г. Гончаренко, М. І. Гошовський, А. В. Іщенко, Н. С. Карпов, В. О. Коновалова, М. В. Костицький, В. С. Кузьмічов, О. П. Кучинська, В. В. Лисенко, В. К. Лисиченко, Є. Д. Лук'янчиков, В. Т. Маляренко, В. С. Мацишин, М. І. Мельник, О. Р. Михайленко, В. Т. Нор, М. І. Смирнов, С. М. Стахівський, І. В. Строков, В. В. Тищенко, Л. Д. Удалова, В. М. Тертишник, В. Ю. Шепітько, Р. М. Шехавцов, В. В. Щур та ін.

Об'єкт дослідження - суспільні відносини із захисту свідків та потерпілих, що виникають у процесі діяльності слідчого, прокурора, суду та інших державних органів з розслідування й вирішення кримінальних справ.

Предмет дослідження - захист свідків та потерпілих у кримінальному процесі України.

Структурно робота складається з вступу, трьох розділів, висновку та списку використаної літератури.

Розділ 1. Історія кримінально-процесуального законодавства про свідків та потерпілих

захист свідок потерпілий кримінальний

1.1 Історія кримінально-процесуального законодавства про свідків

Кримінально-процесуальне законодавство про свідків розвивалося разом з самим кримінально-процесуальним законом і обумовлювалося історичною формою кримінального процесу. Історія законодавства про свідків починається з першої, як зазначають І. Д. Бєляєв, Л. А. Кушинська, С. В. Юшков [1; 76], письмової пам'ятки розвитку руського законодавства та першого міжнародного договору в руській історії, який дійшов до наших часів, договору Олега, великого князя Руського, з візантійськими імператорами - Львом та Олександром від 2 вересня 911 року, який ще відомий під назвою договір Олега з греками. Стаття 3 цього договору розглядається науковцями як правило про поділ усіх доказів, одним з яких є показання сторонніх осіб, тобто свідків [1; 441]. А. А. Зімін зазначає, що за часів князя Ігоря з'явилися княжі закони - устави, покони, відповідно до яких почали використовувати інститути свідків - видоків, які пізніше увійшли до Руської Правди [2; с. 11].

Головним судовим доказом показання свідків вперше узаконив Судний Закон («Закон Судный людем»), згідно з яким усяка тяжба на суді повинна бути підтверджена свідками [1; 197]. Точно не відомо коли та ким він був складений, але відомо, що він з'явився при Володимирі Святому. У подальшому це узаконення увійшло в Правду Ярослава. Згідно з Судним Законом до свідчення допускалися особи, які відповідали встановленим вимогам: заслуговували довіри; були вільними; були очевидцями; склали присягу або роту.

Крім вказаних вимог, Судний Закон передбачає також необхідну для доказування кількість свідків. Так, у великій тяжбі необхідно представити 18 свідків, у малій - від трьох до семи. Вже в цей час встановлювалася відповідальність (покарання) за неправдиве свідчення. І. Д. Бєляев вважає, що ця норма запозичена з кодексу Юстініана або з Еклюгі Льва і в подальшому увійшла в Руську Правду [1; 197].

Псковська судна грамота, яка з'явилася не раніше 1462 року, також надає велике значення показанням свідків, яких називає: сусєді (статті 9, 55, 70, 87), люди (ст. 27), добрі люди (ст. 56), сторонні люди (статті 34, 51, 55, 66, 76, 84, 87, 100), сотські (статті 12, 20), старости губські (ст. 76), старики (ст. 106). Повторюючи вимоги до свідків, встановлені Руською Правдою, Псковська судна грамота зобов'язує послуха захистити свої показання у поєдинку, причому забороняє замінити себе наймитом або присягнути (статті 21, 117). Таку норму містив також Судебник 1497 року (ст. 49) [3; 113]. Разом з тим, вона не передбачала право іноземця представляти свідків, як це було за Руською Правдою (ст. 31 Просторової Правди). У разі позову іноземця до псковитянина, присяга останнього була достатньою для відведення підозри [3;113].

Першим законодавчим актом, який ввів поняття «свідок» (ст. 56) став Судебник Івана ІІІ 1497 року, згідно з яким показання свідків-послухів повністю зблизилися з показаннями простих свідків [4; 83]. Свідок, як і згідно зі ст. 20 Псковської судної грамоти , свідок факту, очевидець (ст. 67). Судебником 1497 року значно розширено коло осіб, які могли бути свідками у справі, шляхом надання такого права холопам. Свідком могла бути повнолітня особа, особисто не причетна до справи. Свідок ніс матеріальну відповідальність у вигляді сплати позову позивачу та всіх витрат, пов'язаних з позовом, за давання неправдивих показань (статті 60, 67) та неявку за викликом у суд (ст. 50). Від явки свідка звільняла лише хвороба або служба, але він повинен прислати свої письмові свідчення.

Велику довіру Судебник 1497 року надає суспільній думці. Якщо п'ять або шість добрих людей під хресним цілуванням назвуть людину крадієм, навіть за відсутності доказів вини, така особа буде обвинувачена у крадіжці (статті 12, 13). Судебник 1550 року збільшив кількість таких людей - дітей боярських до 10_15 чоловік, добрих селян до 15-20 чоловік (ст. 58). Судебник 1497 року передбачає публічне оголошення про заборону лжесвідчення (ст. 67) [1; 451-453].

Вперше неправдивим показанням свідка надав значення злочину Судебник 1550 року, додавши до ст. 67 Судебника 1497 року слова «…а в вине казнити его торговою казнию», тобто бити батогом (ст. 99). На відміну від Судебника 1497 року, Судебник 1550 року дозволяє послуху, якщо він скалічений, піп, чернець, чорниця або жінка, виставляти на поєдинок наймитів. Визнана винною сторона разом зі свідками зобов'язувалася сплатити позов та усі судові витрати [1; 457].

За Соборним Уложенням 1649 року участь свідків у справі передбачалася у таких формах:

- посилання з винуватих - якщо хоча б один з десяти свідків дасть показання не на користь цієї сторони, вона програє справу (за Судебником 1550 року в такому випадку свідки мали право вимагати поєдинку). Причому враховувалися не лише протиріччя у показаннях свідків, а й вказівка свідка, що йому нічого не відомо про цей факт. Цінність показань свідків визначалася залежно від його соціального стану. Для спору з більш важливого питання потрібні були свідки, які займають більш важливе положення. (статті 158-160 глава Х);

- посилатися в повальний обшук (статті 161-162, 164, 166 глава Х), тобто масове опитування населення з приводу факту, який має значення у суді - допускалося у суді за відсутності загального (поіменного) посилання або посилання з винуватих (глава Х статті 161, 167). Обшукові люди повинні були встановити або заперечити існування певного факту [1;569]. Обшуковими людьми могли бути усі (іноземці, іновірці, особи різного стану тощо), але феодально залежні особи (боярські діти, селяни) та жінки допитувались при хресному цілуванні перед образом (ст. 173 глава Х). Відвід обшукових людей сторонами заборонявся; оцінка показань здійснювалася на підставі рівності усіх голосів, за абсолютною більшістю. Перетворення повального обшуку з виразу суспільної думки у показання свідків відбулося на підставі внесення змін у порядок його проведення згідно з «Новоуказними статтями про тятебні, розбійні та убивчі справи», виданими 22 січня 1699 року. Детальні правила проведення повального обшуку, яких не було у минулих узаконеннях встановили, що: обшукові люди не мають права брехати зговорившись, за що платять пеню; свідки повинні бути достовірними - самі бачили та добре знають, а не по слуху; не можуть бути свідками глухі, німі, психічно хворі, малолітні, а також діти відносно батьків, відпущеники та раби відносно панів [1; 586-589].

- загальне посилання - посилання обох сторін на одного або трьох свідків, зазначивши, що їх показання будуть мати вирішальне значення для справи. Загальне посилання проводилося за такими правилами: особа, на яку посилаються, повинна бути очевидцем факту (ст. 172 глава Х); при розходженні показань справа вирішувалася більшістю (ст. 169 глава Х); за неправдиві показання особа несла відповідальність у вигляді биття батогом та відшкодування збитків (ст. 170 глава Х).

Свідки у сучасному розумінні слова. Відвід свідка передбачався у двох випадках: якщо свідком був раніше відпущений холоп або раба, причому на них посилався позивач, а їх хазяїн або його син у справі виступали відповідачами (ст. 174 глава Х); якщо свідком була дружина позивача або відповідача (ст. 177 глава Х). Батько або матір відповідача могли бути свідками, якщо на них посилався позивач, а також батько або матір позивача могли бути свідками, якщо на них посилався відповідач (відвід таких свідків не допускався), причому справа вирішувалася лише на підставі їх показань (ст. 176 глава Х). Феодально залежні особи (боярські діти, селяни) та жінки допитувалися при хресному цілуванні перед образом (ст. 173 глава Х) [5;83_257].

Незважаючи на закріплення у КПК 1927 року демократичних засад судочинства тридцяті роки ХХ ст. характеризуються суворим тоталітарним режимом, при якому існувала реальна практика застосування фізичного насильства під час проведення слідства. У шифрованій телеграмі, надісланій усім секретарям обкомів, крайкомів, ЦК нацкомпартій, наркомам внутрішніх справ, начальникам управлінь НКВС 10 квітня 1939 року, Сталін роз'ясняв, що застосування фізичного впливу у практиці НКВС було допущене з 1937 року за дозволом ЦК ВКП(б) і метод фізичного впливу повинен обов'язково застосовуватися надалі як виключно правильний і доцільний [6; 321].

У порівнянні з КПК 1927 року, статті КПК 1960 року систематизовані, кожна з яких має назву. КПК 1960 року дублював норму КПК 1927 року стосовно кола осіб, які не можуть бути допитані як свідки (ст. 69), однак не обмежив захист професійної таємниці окремими видами злочинів. Нові правила КПК 1960 року закріпив стосовно допиту неповнолітнього свідка (статті 168, 307), згідно з якими особи до 14 років, а за розсудом слідчого до 16 років, допитуються у присутності педагога, при необхідності лікаря, батьків чи інших законних представників неповнолітнього. У виняткових випадках, коли цього вимагають інтереси справи, допит неповнолітнього свідка за ухвалою суду може бути проведений у відсутності підсудного.

КПК 1960 року детально визначив право на відшкодування витрат свідку (ст. 92) у зв'язку з явкою, до яких відноситься збереження середнього заробітку за місцем роботи, а для осіб, які не працюють - винагорода за відрив від занять, які виплачуються з коштів органів дізнання, слідства і суду.

З часом до КПК 1960 року вносилися зміни і доповнення, які відповідали вимогам часу. Розширився перелік осіб, які не підлягають допиту як свідки (ст. 69). Законом України від 13 січня 2000 року № 1381-XIV «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» [7; 79], КПК доповнений статями 52-1, 52-2, 52-3, 52-4, 52-5, які передбачають право свідка на забезпечення безпеки та ст. 69-1 «Права свідка», яка вперше в історії вітчизняного кримінально-процесуального законодавства чітко визначила та закріпила права свідка.

Зі змінами і доповненнями КПК 1960 року чинний і сьогодні, однак вже тривалий час ведеться робота з підготовки та прийняття нового КПК України.

Таким чином, в курсовій роботі проведено комплексне дослідження історії розвитку кримінально-процесуального законодавства про свідків, починаючи з русько-візантійських договорів до чинного КПК України. Розглянутий кожний нормативно-правовий акт, визначаючи коло осіб, які залучались до справи як свідки, їх права, обов'язки та відповідальність.

1.2 Історія кримінально-процесуального законодавства про потерпілих

Досліджуючи кримінально-процесуальне законодавство України, історики та юристи вважають, що початок становлення правосуддя мав обвинувальний (змагальний) характер 8; 10], якому притаманна активна участь осіб, зацікавлених у вирішенні справи. Злочин за Руською Правдою - образа, тобто всяке порушення громадського стану, яке полягало, насамперед, у заподіянні потерпілому матеріальної та моральної шкоди [9; 41]. Практично це означало спір між двома рівноправними сторонами про право перед третьою особою - суддею. Кримінальне переслідування розпочиналося не суддею, а потерпілим від злочину або ж особою, яка мала право на кримінальний позов .Сторони згідно з Руською Правдою називалися позивачем (чолобитником) і відповідачем.

Аналізуючи норми Просторової редакції Руської Правди, М. І. Гошовський та О. П. Кучинська прийшли до висновку, що потерпілим визнавалась особа, якій внаслідок злочину (або замаху на його вчинення) було заподіяно фізичну, моральну або майнову шкоду. Статус потерпілого надавався автоматично після вчинення злочину (лише у деяких випадках потрібні були свідчення послухів чи видоків). Правами та обов'язками потерпілий теж наділявся автоматично та обстоював їх самостійно [10; 10]. Потерпілими визнавалися також родичі убитого, які користувалися тими ж правами.

Розвиток основних демократичних засад й інститутів судової реформи, яка по праву вважається самою послідовною у ряді перетворень другої половини XIX ст. у Росії, відобразив Статут кримінального судочинства 1864 року, яким скасований розшуковий (інквізиційний) процес, що діяв до того. Дуже високо оцінюють норми Статуту кримінального судочинства про правовий статус потерпілого В. Тертишник і О. Тертишник і визначають його як законодавчий акт, яким маємо пишатися 11; 50.

Статут кримінального судочинства - законодавчий акт, у якому вперше вжито поняття «потерпілий», відоме сучасному кримінальному процесу. Майже 40 статей СКС було присвячено правам та обов'язкам потерпілого у кримінальному судочинстві, причому, як зазначає Д. П. Чекулаєв, потерпілий користувався одним з важливіших прав особистості, яка постраждала від злочину, - правом порушення кримінального переслідування (статті 3, 42, 297 СКС). Подана потерпілим та прийнята компетентною особою скарга не вимагала додаткової перевірки. Скарга являлася законним та достатнім приводом до початку слідства, й ні судовий слідчий, ні прокурор не могли відмовити у цьому особі, яка потерпіла від злочину або проступку (ст. 303 СКС). До того ж, якщо особа, яка вчинила злочин невідома потерпілому, на поліцію або судового слідчого покладався обов'язок вжиття заходів до його розшуку (статті 47, 276 СКС).

Прийняття КПК УРСР 28 грудня 1960 року із введенням його у дію 1 квітня 1961 року дозволило значно демократизувати органи правосуддя, у тому числі посилити процесуальні гарантії прав потерпілих. Згідно з п. 8 ст. 32 КПК 1960 року, потерпілий визнаний учасником процесу, його процесуальний статус закріплений в окремій статті - статті 49. Т. В. Альшевський зазначав, що до гарантій здійснення прав потерпілого відносяться: можливість надавати докази, заявляти клопотання, знайомитися з матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства, заявляти відводи, подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого та прокурора; своєчасно дізнаватись про закінчення дізнання та направлення справи прокуророві; робити заяви, давати показання, заявляти клопотання на рідній мові, а також користуватися послугами перекладача; обов'язок для слідчого та особи, яка провадить дізнання, задовольняти клопотання, які мають значення для справи та виносити постанови з зазначенням мотивів відмови при повній або частковій відмові у клопотанні; обов'язок слідчого та особи, яка провадить дізнання роз'яснити права; можливість вимагати доповнити протокол його показань та внести до нього поправки, які підлягають обов'язковому занесенню до протоколу, а також викласти свої показання власноручно; зайняти будь-яке місце серед осіб, які пред'являються для впізнання при пред'явленні його для впізнання; можливість просити орган дізнання та слідчого про вжиття заходів забезпечення цивільного позову [12;247].

Незважаючи на постійну законотворчу роботу, прийняття нових КПК України та підготовку проекту КПК України, на цей час науковці постійно наголошують на недосконалому процесуальному статусі потерпілого, нерівності його прав порівняно з правами підозрюваного, обвинуваченого, підсудного та вносять чисельні пропозиції з цього приводу. КПК України, прийнятий у 1960 році, чинний і сьогодні, до нього вносяться зміни та доповнення, направлені на удосконалення процесуального статусу його учасників, у тому числі й потерпілого.

Отже, у даній роботі проаналізовано законодавчі акти щодо участі потерпілого у кримінальному судочинстві, як прийняті на території сучасної України, так і законодавчі акти сусідніх земель, на прийняття яких вони мали значний вплив. Підтримуючи В. Т. Маляренка вважаю, що у наш час необхідно приймати новий КПК України, у якому б комплексно та системно, у відповідності з логікою обставин життя нинішнього часу, з урахуванням європейських стандартів були б закріплені всі процесуальні норми, а головним вектором найбільш прийнятної моделі кримінального судочинства для України може бути тільки той, котрий спрямований у бік змагальної форми процесу [13; 54].

Розділ 2. Законодавство про захист свідків та потерпілих

2.1 Використання положень міжнародно-правових документів про захист свідків та потерпілих для удосконалення законодавства України

Особливої актуальності набуло в Україні питання захисту прав людини. Виявлення з перших кроків самостійного державного будівництва бажання посісти гідне місце у світовому та європейському співтоваристві означає для України необхідність приведення свого законодавства у відповідність з міжнародними, а у географічному вимірі - європейськими стандартами прав людини [14; 38], що на думку В. Нора, нині набуває особливої ваги [15; 5].

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Н. Карпачова наголосила, що права народів, націй, національних меншин, біженців, а також права і свободи особи підпадають, завдяки ООН, під регулюючий вплив міжнародного права, його основних принципів. Норми міжнародного права у сфері захисту прав і свобод людини є обов'язковими для всіх держав та їх органів. Забезпечення особистих прав і свобод, їх захист та ефективна реалізація - одне з головних завдань будь-якої демократичної держави [16;242]. Становлення національної системи захисту свідків та потерпілих у значній мірі обумовлено введенням у свідомість людей та нормотворчість держави основних принципів, закріплених у міжнародних документах. Відповідно до ст. 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України .

Страх перед злочинним світом, відмова свідків, інших учасників кримінального процесу від виконання свого громадянського обов'язку та процесуальних вимог змусили говорити про себе не тільки спеціалістів у галузі кримінального, кримінально-процесуального права, кримінології та криміналістики у національному масштабі, але й світове співтовариство. Тому важливе значення у дослідженні цієї проблеми в Україні має міжнародний досвід.

Проблемами правосуддя на міжнародному рівні займаються Комісія з попередження злочинності та кримінального правосуддя Економічної та Соціальної Ради ООН, Конгрес ООН з попередження злочинності та поводження з правопорушниками. Ці проблеми також розглядаються на сесіях Економічної та Соціальної Ради ООН, ГА ООН.

Крім міжнародного рівня, проблеми правосуддя також розглядаються та вирішуються на регіональному рівні - Радою Європи, Європейським Комітетом з проблем злочинності, а також Радою голів держав СНД.

Враховуючи діяльність цих органів та прийняті ними документи, усі держави, у тому числі Україна, мають змогу впроваджувати у своє законодавство нові, прогресивні та необхідні методи боротьби зі злочинністю.

Вихідним документом у галузі встановлення та захисту прав людини є «Загальна декларація прав людини», прийнята та проголошена Резолюцією 17 А (III) ГА ООН 10 грудня 1948 року [17; 6-9]. Вона містить вироблені світовою практикою принципи, норми та стандарти захисту прав людини, до встановлення яких має прагнути кожна цивілізована держава, а також головні та вихідні ідеї щодо захисту свідків та потерпілих.

Продовжуючи боротьбу з тероризмом, який наприкінці ХХ ст. перетворився на серйозну загрозу як національній безпеці окремих країн, так і безпеці всього світового співтовариства, з метою надання державам допомоги у сполученні імперативів захисту суспільства та охорони прав та основних свобод людини, а також вибору правильного тону відповіді на виклик тероризму, на 804_му засіданні Комітету Міністрів Ради Європи 11 липня 2002 року розроблені та затверджені Керівні принципи у галузі прав людини та боротьби з тероризмом, серед яких використання анонімних свідоцьких показань під час судової процедури та відшкодування збитків жертвам терористичних актів, причому, при необхідності, держава повинна сприяти відшкодуванню збитків. Продовжуючи цю політику, Комітет Міністрів Ради Європи на 917_му засіданні 2 березня 2005 року прийняв Керівні принципи захисту жертв терористичних актів, одним з яких визначено забезпечення захисту та безпеки жертвам терористичних актів. Зобов'язання держав вживати заходи, необхідні для захисту й підтримки (надання фінансової допомоги та компенсації) жертв тероризму, здійсненого на її території, закріплено також Конвенцією Ради Європи «Про запобігання тероризму» від 16 травня 2005 року, ратифікованою Законом України «Про ратифікацію Конвенції Ради Європи «Про запобігання тероризму» від 31 липня 2006 року № 54-V [18; 96-123]. Захист жертв у боротьбі з тероризмом визначений одним з основних завдань Ради Європи на майбутні роки.

Підкреслюючи важливість ЗМІ у справі інформування громадськості про кримінальні процеси та забезпечення громадського нагляду за функціонуванням системи кримінального судочинства, а також необхідність дотримання прав людини, зокрема на повагу особистого та сімейного життя, у будь-якому демократичному суспільстві, Комітет Міністрів Ради Європи 10 липня 2003 року на 848-му засіданні заступників міністрів прийняв Рекомендацію № Rec (2003) 13 державам-членам відносно надання через ЗМІ інформації про кримінальні процеси [19]. Визначаючи у додатку до Рекомендації «Принципи надання через засоби масової інформації інформації відносно кримінальних процесів» наголошує, що особливий захист недоторканості особистого життя повинен бути забезпечений також потерпілим, свідкам, у всіх випадках особливу увагу належить приділяти тим пагубним наслідкам, які може мати для вказаних осіб розкриття інформації, яка дозволяє ідентифікувати їх особистість (принцип 8). Ведення прямої трансляції з залів судових засідань та зйомки таких засідань можуть дозволятись, якщо вони не становлять серйозної небезпеки з точки зору здійснення впливу на потерпілих, свідків, сторони, присяжних засідателів або суддів (принцип 14). Окремим принципом виділений «Захист свідків» (принцип 16), який говорить, що особистість свідка не повинна розкриватися, крім випадків, коли свідок дав на те свою попередню згоду, ідентифікація свідка зачіпає суспільні інтереси, або показання вже були дані на відкритому засіданні. Особистість свідків ні в якому разі не повинна розкриватись, якщо це загрожує їх життю або безпеці. Належну увагу потрібно приділяти програмам захисту свідків, особливо у кримінальних процесах проти організованої злочинності або у злочинах відносно членів сім'ї.

Усвідомлюючи необхідність розробки державами-членами спільної кримінальної політики відносно захисту свідків та відмічаючи, що все більше визнається особлива роль свідків у кримінальному судочинстві, а також вирішальне значення їх показань у забезпеченні засудження правопорушників, Комітет міністрів Ради Європи 24 квітня 2005 року на 924-му засіданні представників міністрів прийняв Рекомендацію № R (2005) 9 «Про захист свідків та осіб, які співпрацюють з правосуддям». Додаток до вказаної Рекомендації містить визначення основних термінів, серед яких: «свідок», «особа, яка співпрацює з правосуддям», «залякування», «анонімність». Загальними принципами захисту закріплені: необхідність прийняття правових та практичних заходів для забезпечення вільного, без залякування, давання свідоцьких показань; організація захисту до, під час та після судового процесу, враховуючи при цьому права сторони захисту; врахування впливу залякування на свідоцькі показання та можливість використання у суді заяв, зроблених під час попереднього судового розгляду справи; використання альтернативних методів давання показань, які захищають від залякування під час очних ставок, при дотриманні при цьому прав сторони захисту; конфіденційність прийняття, реалізації, зміни, скасування заходів захисту тощо (пункти 1-9 розділу ІІ «Загальні принципи»). Вказана Рекомендація визначила критерії, які повинні враховуватися при прийнятті рішення про надання захисту свідку або особі, яка співпрацює з правосуддям: участь у розслідуванні або розгляді справи особи, яка потребує захисту (як жертва, свідок, пособник або помічник та підбурювач); значимість його внеску; серйозність загроз; готовність та придатність до захисту шляхом відповідних заходів та програм; наявність інших свідоцьких показань, достатніх для порушення справи за фактом тяжкого правопорушення (пункти 12, 13 розділу ІІІ «Заходи захисту та програми захисту»). Серед заходів, спрямованих на попередження ідентифікації свідка, вказана Рекомендація передбачає: аудіовізуальний запис показань, даних свідком або особою, яка співпрацює з правосуддям, під час попереднього розгляду справи; використання показань, даних під час попереднього розгляду справи, як показань у суді, якщо свідок не має можливості з'явитися у суді або якщо його показання у залі суду можуть стати причиною серйозної реальної небезпеки; розкриття інформації, яка дає свідку право на розкриття його особистості на останньому етапі слухань або розголошення тільки обраних деталей; недопущення або обмеження присутності представників ЗМІ або громадськості протягом усього судового процесу або частини засідань; використання засобів, які попереджають фізичну ідентифікацію, зокрема екранів, ширм, які скривають обличчя свідка або викривляють його голос; використання відеоконференцій (п. 17. розділу ІІІ «Заходи захисту та програми захисту»). Використання показань анонімних свідків вказана Рекомендація передбачає як виключний захід при дотриманні таких умов: наявності у процесуальному законі процедури засвідчення, спрямованої на підтримання сприятливого балансу між потребами кримінального судочинства та правами сторін; наявності серйозної загрози свідку, особі, яка бере участь у процесі або її близьким; значимість показань; особа, яка потребує захисту, заслуговує довіри (пункти 19, 20 розділу «Заходи захисту та програми захисту»). У випадку надання анонімності вирок не повинен ґрунтуватися виключно або у значній мірі на показаннях, даних анонімними свідками (п. 21 розділу «Заходи захисту та програми захисту»).

2.2 Захист свідків та потерпілих за законодавством України

Пострадянські держави почали формувати законодавство про захист осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, з початку 90-х років минулого століття. Початок прийняття законодавства про захист свідків та потерпілих поклала Україна прийняттям 23 грудня 1993 року Закону України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”. 28 січня 19989 року Закон “Про державний захист потерпілих, свідків та інших осіб, які сприяють кримінальному процесу” № 1458-ХІІІ був прийнятий у республіці Молдова. 5 липня 2000 року прийнято Закон Республіки Казахстан “Про державний захист осіб, які беруть участь у кримінальному процесі” № 72-2 . 20 серпня 2004 року в Російській Федерації було прийнятий Закон “Про державний захист потерпілих, свідків та інших учасників кримінального судочинства” № 119-ФЗ. У Республіці Білорусь спеціальний закон про захист свідків та потерпілих відсутній, а 13 грудня 1999 року прийнято лише Закон “Про державний захист суддів, посадових осіб правоохоронних та контролюючих органів”.Збіглий аналіз лише назв законів показав наступне: Російська Федерація, Республіка Молдова, Республіка Казахстан та Республіка Білорусь передбачають “захист” осіб, і лише Закон передбачає “забезпечення безпеки”.

Пленум Верховного Суду України у Постанові «Про застосування законодавства, яке передбачає державний захист суддів, працівників суду та правоохоронних органів та осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» від 18 червня 1999 року № 10 [20; 23-24] визнав, що органи виконавчої влади належним чином не виконують положення Закону; стан забезпечення безпеки свідків та потерпілих є незадовільним та не забезпечує об'єктивний і неупереджений розгляд справ, захист прав та свобод громадян (п. 1) та вказав на необхідність невідкладного створення належних умов для здійснення практичних заходів відносно посилення державного захисту осіб, які беруть участь у судочинстві. З метою запобігання розголошенню показань потерпілих та свідків, які викривають злочинців, за наявності пов'язаної з цим реальної загрози посягання на їх життя, здоров'я, житло чи майно, суди мають розглядати кримінальні справи (особливо про злочини, вчинені організованими групами) у закритому судовому засіданні. Вважати правильною у таких випадках практику допиту судом потерпілих та свідків у відсутності підсудного чи інших свідків з наступним оголошенням їхніх показань (п. 6). Точне та неухильне дотримання вимог Конституції України та Законів України, які регламентують державний захист суддів, працівників суду та правоохоронних органів та осіб, які беруть участь у судочинстві, є однією з важливих умов досягнення завдань правосуддя.

У Постанові «Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів» від 2 липня 2004 року № 13 [21;6_10] Пленум Верховного Суду України постановив, що потерпілий, його представник, члени сімей та близькі родичі за наявності реальної загрози їх життю, здоров'ю, житлу чи майну мають право на забезпечення безпеки (п. 18), у виняткових випадках, наприклад з метою забезпечення безпеки потерпілого, суд може звільнити його від участі у судовому процесі, попередньо отримавши письмове підтвердження показань, даних ним під час дізнання чи досудового слідства (п. 12). Крім того, Пленум Верховного Суду України звернув увагу судів на необхідність з'ясування у потерпілого, чи не застосовувались до нього погрози, насильство, підкуп та чи не були вчинені інші протиправні дії підсудним, його родичами, іншими особами з метою примусити відмовитися від давання показань або дати завідомо неправдиві показання. Встановивши такі факти, суд має обговорити питання про направлення матеріалів прокурору для перевірки та застосування щодо потерпілого заходів безпеки (п. 20).

У Постанові від 23 рудня 2005 року № 13 «Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об'єднаннями» [22; 2-6] Пленум Верховного Суду України постановив, що організація приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації може полягати у фізичному знищенні потерпілих чи свідків, а також тих співучасників, які могли б виступити як свідки (п. 7).

Незважаючи на прийняття вказаних нормативно-правових актів, їх норми не в повній мірі задовольняли потреби практичної діяльності, оскільки ще не напрацьована практика застосування таких заходів. У зв'язку з цим Указом Президента України від 18 лютого 2002 року № 143/2002 «Про заходи щодо подальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян» [23] звертається увага на узагальнення державними органами: МВС України, СБУ, Мін'юстом, Міністерством закордонних справ протягом 2002 року світового досвіду із забезпечення безпеки потерпілих та свідків, які беруть участь у кримінальному судочинстві, та подання в установленому порядку пропозицій щодо внесення змін до Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» стосовно механізму реалізації його положень та фінансування відповідних заходів.

Положення Закону розвинуті також у інших відомчих документах «Положенні про порядок придбання, видачі, обліку, зберігання та застосування вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, спеціальних засобів індивідуального захисту працівниками судів і правоохоронних органів, а також особами, які беруть участь у кримінальному судочинстві», затвердженому наказом МВС України від 24 липня 1996 року № 523 ; «Тимчасовій інструкції і Порядку супроводу осіб, взятих під державний захист, під час забезпечення особистої охорони», затвердженій наказом МВС України від 26 лютого 1998 року № 130 (цей наказ скасовано на підставі зазначеного вище наказу МВС України № 1390 від 19 листопада 2003 року), «Інструкції про порядок забезпечення безпеки учасників судового процесу та державного захисту працівників суду і правоохоронних органів, членів їх сімей та близьких родичів», затвердженій наказом МВС України від 5 травня 2004 року № 465.

Продовжуючи цю думку та визначаючи однією з умов ефективності функціонування інституту безпеки особистості у кримінальному процесі створення відповідної правової бази та удосконалення законодавства, А. Ю. Єпіхін, Н. В. Пелипенко, А. Г. Бойков, на нашу думку, цілком правильно пропонують прийняти один, самостійний закон про захист будь-якого учасника кримінального судочинства, у зв'язку з провадженням у кримінальній справі [24; 15].

Свідки та потерпілі, поряд з обвинуваченими, визнані особливо незахищеними учасниками процесу, охороні інтересів яких належить приділяти підвищену увагу. З цією метою в Україні необхідно:

§ проводити інформаційні кампанії про можливість стати жертвою або свідком злочину, їх процесуальний статус (права, обов'язки), дії, які необхідно вчинити та допомогу, яка буде надана;

§ здійснювати роз'яснювальні заходи, спрямовані на зміну ставлення до ролі потерпілих та свідків у кримінальному процесі;

§ надати свідкам та потерпілим доступ до інформації та консультування з правових питань, питань надання захисту та інформації про хід та результати розслідування.

Захист свідків та потерпілих повинен стати невід'ємною складовою частиною політики держави з боротьбі зі злочинністю та відповідати національним особливостям держав (не обмежуючи їх види та термін застосування). Застосування заходів захисту відносно свідків та потерпілих не повинно обмежувати прав обвинуваченого (відступи від цього положення можливі лише у передбачених законодавством випадках).

Отже, міжнародні норми і стандарти ґрунтуються на основі принципу гуманізму та направлені на захист прав і свобод людини. Аналіз законодавства України щодо захисту свідків та потерпілих, дозволило стверджувати, що Україна визнала та почала здійснювати заходи, спрямовані на захист учасників кримінального судочинства (зокрема свідків та потерпілих) відносно недавно. Важливим кроком у створенні механізму захисту учасників кримінального судочинства, стало прийняття 23 грудня 1993 року Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві», який вважається одним із найкращих у цивілізованому світі.

Розділ 3. Забезпечення безпеки свідків та потерпілих у кримінальному процесі України

3.1 Поняття «безпека» та «захист», їх співвідношення

Ключовими поняттями розглядуваного інституту є поняття «безпека» та «захист». Професор Санкт-Петербурзького юридичного інституту МВС Росії Б. В. Волженкін у доповіді «Безпека людини та реформа кримінального законодавства» наголосив, що багатосторонність потреб особистості дозволяє стверджувати, що поняття її безпеки є досить ємним та багатогранним [25; 110]. Погоджуючись з ним, М. А. Вус та В. С. Гусєв визначають безпеку однією з характеристик і умов функціонування та розвитку соціальних, економічних, технічних, екологічних та біологічних систем. Це - одна з фундаментальних потреб соціуму. На рівні суспільної свідомості поняття «безпека» трактується як відсутність небезпеки, збереженість, надійність та вживається відносно самих різних процесів як природних, так і соціальних [26; 32-33]. Багатогранність поняття «безпека» обумовлює різногалузевий характер її дослідження. Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 року № 964-ІV визначив національну безпеку як захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам (ст. 1). В. Б. Барчук визначає безпеку людини як стан забезпечення (закріплення, реалізації, охорони, захисту та відновлення) життєво важливих інтересів людини, за яким відбувається її існування і розвиток в умовах впливу внутрішньодержавних і зовнішньодержавних загроз [27; 8]. В. П. Васьковська в узагальненому вигляді безпеку людини розуміє як такий ступінь захищеності особи, що забезпечує її сталий розвиток та базується на діяльності суспільства, держави й інших суб'єктів для виявлення, попередження, припинення та ліквідації наслідків загроз інтересам людини [28; 17]. Наказом Міністерства транспорту та зв'язку «Про затвердження Правил сертифікації суб'єктів, що надають послуги з аеронавігаційного обслуговування» від 22 січня 2007 року № 42, безпека визначена як стан, при якому ризик шкоди чи ушкодження обмежений до прийнятного рівня. Безпека - відсутність неприпустимого ризику, пов'язаного з травмуванням або загибеллю людей, заподіянням збитків навколишньому середовищу або пов'язаного з можливістю спричинення будь-якої шкоди при дотриманні вимог безпеки. Кримінально-процесуальне визначення безпеки у національному законодавстві та науці відсутнє. Разом з цим не можна не погодитися з позицією А. Ю. Єпіхіна про необхідність розглядати та оцінювати кримінально-процесуальну безпеку особистості не інакше, як невід'ємну складову частину безпеки держави. Подібний підхід вписує проблему безпеки особистості у сфері кримінального процесу до проблематики міжнародного значення [29; 20].

У кримінальному судочинстві поняття «безпека» використовується, в основному, у зв'язку з застосуванням Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві». Стаття 1 Закону визначає забезпечення безпеки як здійснення правоохоронними органами правових, організаційно-технічних та інших заходів, спрямованих на захист життя, житла, здоров'я та майна від протиправних посягань, з метою створення необхідних умов для належного відправлення правосуддя.

Аналізуючи це визначення та наведені раніше визначенням національної безпеки зрозуміло, що законодавець дещо звузив забезпечення безпеки у кримінальному судочинстві лише захистом життя, житла, здоров'я та майна від протиправних посягань, тобто реальних загроз, не передбачаючи забезпечення безпеки при потенційній загрозі життю, житлу, здоров'ю та майну. На мою думку, таке звуження є неприпустимим.

3.2 Свідки, потерпілі, члени їх сімей та близькі родичі як особи, які мають право на забезпечення безпеки

Статтею 2 Закон “Особи, які мають право на забезпечення безпеки” та ч. 2 ст. 52-1 КПК України “Забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” такими особами визначені потерпілі, свідки, члени їх сімей та близькі родичі, якщо шляхом погроз або інших протиправних дій стосовно них робляться спроби вплинути на учасників кримінального судочинства.

Невизначеним є питання кола осіб, які входять до поняття “члени сім'ї” та “близькі родичі”. Згідно з п. 11 ст. 32 КПК України “Роз'яснення значення термінів Кодексу” до близьких родичів належать: батьки, дружина (у значенні - один з подружжя), діти, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки. Роз'яснення поняття “члени сім'ї” у КПК України відсутнє, як і в законодавчих актах України. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 3 червня 1999 року (справа про офіційне тлумачення терміна “член сім'ї”), членам сім'ї (військовослужбовця, працівника міліції, особового складу державної пожежної охорони) є особа, яка перебуває із суб'єктом права у правовідносинах, природа яких визначається: кровними (родинними) зв'язками або шлюбними відносинами; спільним постійним проживанням; веденням спільного господарства.

На думку С.П. Щерби та О.А. Зайцева, до близьких осіб, на яких може бути здійснений вплив, належать близькі родичі (батьки, діти, усиновителі, рідні брати та сестри, дід, баба, онуки, а також чоловік або дружина); інші особи, які перебувають у родинних стосунках, але відповідно до чинного законодавства не належать до близьких родичів, друзів, наречених, а також - осіб, які перебувають у фактичних сімейних стосунках, та ведуть спільне господарство. При цьому важливо, щоб протиправний вплив на близьких осіб був значимим для суб'єкта кримінально-процесуальної діяльності. Таку саму позицію відстоюють і В.І. Андрєєв, В.В. Трухачьов[30; 65]

На думку Л.М. Шестопалової, під час розгляду питання про здійснення заходів безпеки щодо життя, здоров'я, житла чи майна члена сім'ї особи, яка бере участь у кримінальному судочинстві, мають ураховуватись її родичі до шостого ступеня споріднення: дядько, тітка, прабабка, прадід, небожі тощо. Вона вважає, що з метою недопущення довільного застосування відповідних термінів, на практиці це положення потребує законодавчого закріплення чи, принаймні, роз'яснення Пленуму Верховного Суду України [27, с. 219].

3.3 Заходи забезпечення безпеки у кримінальному процесі України

Відповідно до ст.7 Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» заходами забезпечення безпеки є:

а) особиста охорона, охорона житла і майна;

б) видача спеціальних засобів індивідуального захисту і сповіщення про небезпеку;

в) використання технічних засобів контролю і прослуховування телефонних та інших переговорів, візуальне спостереження;

г) заміна документів та зміна зовнішності;

д) зміна місця роботи або навчання;

е) переселення в інше місце проживання;

є) поміщення до дошкільної виховної установи або установи
органів соціального захисту населення;

ж) забезпечення конфіденційності відомостей про особу;

з) закритий судовий розгляд.

З урахуванням характеру і ступеня небезпеки для життя, здоров'я, житла та майна осіб, взятих під захист, можуть здійснюватися й інші заходи безпеки.

Законодавець не обмежує забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, зокрема свідків та потерпілих, чітко визначеними заходами. За результатами проведеного нами дослідження у 66,7 % випадків заходи забезпечення безпеки мали характер доручення органу дізнання на проведення оперативно-розшукових заходів. Згідно з ч. 2 ст. 7 Закону, з урахуванням характеру і ступеня небезпеки для життя, здоров'я, житла та майна осіб, взятих під захист, можуть здійснюватися й інші заходи безпеки.

Міжнародними нормативно-правовими актами та дослідженнями науковців визначено, що за своїм характером заходи забезпечення безпеки відносно учасників судочинства повинні бути, у першу чергу, адекватними ситуації кримінального судочинства, відповідати національним особливостям держав, а також комплексними (правовими, організаційними, соціальними тощо). За змістом їх діапазон повинен бути максимально широким - від встановлення жорстких кримінально-правових санкцій за залякування учасників кримінального судочинства до компромісного заохочення учасників злочинних організацій до співробітництва, що сприятиме підвищенню їх ефективності [36; 17]. Використання конкретного заходу безпеки не може носити випадковий характер, а повинно мати тактичний зміст, який залежить, перш за все, від слідчої ситуації і, зокрема, від тих чи інших обставин, які характеризують ситуацію впливу. У зв'язку з цим В. І. Бояров пропонує захист свідків розглядати як тактичну операцію [37; 208].

На цей час науковцями відмічається нереальність багатьох із соціально-економічних та фізичних заходів захисту, передбачених нашим законодавством, та наголошується на необхідності пошуку нових заходів, які можуть гарантувати належний захист [31; 75]. Наприклад, М. В. Куркін у свій час вносив пропозицію про доповнення ст. 7 Закону заходом забезпечення безпеки - встановлення телефону за місцем проживання та за місцем перебування особи, яку взято під захист, або застосування нових засобів зв'язку [32; 72-74]. Сьогодні наявність телефону не становить незвичайності. Крім стаціонарного телефону майже кожний громадянин має у власному користуванні мобільний телефон і мова вже може йти про захист телефонних ліній від несанкціонованого втручання сторонніх осіб. Н. Карпов на цей час найбільш реальною та перспективною визначає систему кримінально-процесуальних заходів захисту [33; 65], застосування яких, як правильно зазначає М. І. Смирнов, становить відому складність, оскільки їхня реалізація неминуче веде до зміни порядку судочинства, а іноді й до обмеження процесуальних гарантій [34; 624].

За результатами дослідження О. А. Зайцева, 96,0 % опитаних слідчих відмітили, що реальної можливості забезпечити безпеку особи, яка надає допомогу слідству, у правоохоронних органів не має [30; 77]. Проблема недостатнього фінансування заходів захисту відома як науковцям, так і практикам С. М. Стахівський вказує, що правоохоронні органи не в змозі реалізувати усі передбачені Законом заходи безпеки через відсутність фінансування з боку держави [35; 163]. Незважаючи на це, мають місце та потребують вирішення й інші проблеми.

3.4 Умови та перспективи застосування заходів забезпечення безпеки свідків та потерпілих

Обираючи підставою класифікації заходів забезпечення безпеки порядок їх здійснення, головним критерієм мною визначено їх безпосереднє практичне застосування. Йде мова про заходи забезпечення безпеки свідків та потерпілих, які мають процесуальний порядок здійснення, заходи забезпечення безпеки свідків та потерпілих, здійснення яких відбувається за межами кримінального процесу та інші заходи забезпечення безпеки свідків та потерпілих.

О. В. Белькова зазначає, що заходи, які мають процесуальний порядок здійснення, не потребують прийняття рішення про забезпечення безпеки до особи, оскільки нові правовідносини не виникають [38; 65]. На мою думку, вказана група заходів (забезпечення конфіденційності відомостей про особу та закритий судовий розгляд) вносять суттєві зміни у порядок провадження слідчих дій, досудове розслідування, судовий розгляд кримінальної справи. Разом з тим, заходи забезпечення безпеки, здійснення яких відбувається за межами кримінального процесу, таких змін у процес розслідування не вносять (якщо вони не застосовуються разом з першою групою заходів).

Міжнародними нормативно-правовими актами та дослідженнями науковців визначено, що за своїм характером заходи забезпечення безпеки відносно учасників судочинства повинні бути, у першу чергу, адекватними ситуації кримінального судочинства, відповідати національним особливостям держав, а також комплексними (правовими, організаційними, соціальними тощо). За змістом їх діапазон повинен бути максимально широким - від встановлення жорстких кримінально-правових санкцій за залякування учасників кримінального судочинства до компромісного заохочення учасників злочинних організацій до співробітництва, що сприятиме підвищенню їх ефективності [36; 17]. Використання конкретного заходу безпеки не може носити випадковий характер, а повинно мати тактичний зміст, який залежить, перш за все, від слідчої ситуації і, зокрема, від тих чи інших обставин, які характеризують ситуацію впливу. У зв'язку з цим В. І. Бояров пропонує захист свідків розглядати як тактичну операцію [37; 208].

Виходячи з конституційного положення про те, що найвищою соціальною цінністю держави є людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека (ст. 1 Конституції України), можна констатувати, що важливою гарантією вказаних прав та свобод є наявність визначеного правового механізму їх забезпечення.

Незважаючи на визнання встановлених законодавством заходів забезпечення безпеки достатньо ефективними засобами забезпечення безпеки носіїв доказової інформації, науковці та практичні працівники констатують, що практичні механізми захисту є недосконалими, у значній частині випадків відсутні чи недостатньо відпрацьовані. Підтвердженням цього виступають результати проведеного нами дослідження, згідно з яким 69,0 % опитаних слідчих з метою удосконалення забезпечення безпеки свідків та потерпілих вважають необхідним удосконалити нормативно-правове забезпечення та розробити організаційно-тактичне забезпечення шляхом розроблення методичних рекомендацій, в яких визначити тактику застосування окремих заходів забезпечення безпеки (15,4 %).

Не викликає сумніву, що передбачені законодавством заходи забезпечення безпеки відіграють позитивну роль у боротьбі зі злочинністю, однак аналіз цих норм та узагальнення судової та слідчої практики свідчать про ряд проблем, які потребують свого вирішення.