Господарське законодавство

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ

ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра довузівської підготовки та післядипломної

економічної освіти

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Господарське законодавство

Студентки Плаксійчук А.В.

спецiальнiсть - ЕП(сп), д 1

2014 рік

Завдання до виконання контрольної роботи

1. Система господарського права та його основні принципи.

2. Підприємництво: поняття та основні нормативно-правові положення.

3. Види порушень законодавства про захист економічної конкуренції.

Зaдaчa. Toвapиcтвo з oбмежeнoю вiдпoвiдaльнicтю “Бюpo нepyxoмocтi” звepнyлocя дo cyдy з пoзoвoм пpo визнaння дoгoвopy кyпiвлi-пpoдaжy зeмeльнoї дiлянки нeдiйcним як тaкoгo, щo бyв yклaдeний внacлiдoк пoмилки. Пoмилкa, нa дyмкy пoзивaчa, полягaлa в тoмy, щo пpичинoю кyпiвлi зeмeльнoї дiлянки бyлa пoпepeдня iнфopмaцiя пpo тe, щo потyжнe пpoмиcлoвe пiдпpиємcтвo, poзшиpюючи виpoбництвo, плaнyє пpидбaти зaзнaчeнy дiлянкy. Пoкyпeць, y cвoю чepгy, шляxoм пepeпpoдaжy плaнyвaв oтpимaти знaчний пpибyтoк. Пpoтe пpoмиcлoвe пiдпpиємcтвo poзмicтилo cтpyктypний пiдpoздiл нa пpилeглiй земельнiй дiлянцi.

1. Система господарського права та його основні принципи

Господарське право - це система нормативних актів, основними джерелами якого є закони, підзаконні акти, а також судовий прецендент.

Нормативний акт господарського права - це офіційний письмовий документ компетентного органу держави, який є джерелом норм господарського законодавства, тобто встановлює, змінює або припиняє функціонування певних норм.

Для господарського права характерні дві ознаки:

1. Зміст (нормативний документ являє собою офіційне джерело правової інформації про чинні права у сфері господарської діяльності).

2. Форма (нормативний акт - це юридично-технічна форма встановлення, опублікування і застосування норми права).

Джерелами господарського права є:

1. Норми міжнародного права, рекомендовані міжнародними економічними організаціями в зовнішньоекономічних відносинах. Як приклад, можна навести Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів (публікація Міжнародної торговельної палати № 500 в редакції 1993 року), введені в дію Указом Президента України “Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладаються суб'єктами підприємницької діяльності України” від 4 жовтня 1994 року.

2. Нормативні документи про господарську діяльність в Україні. Вони поділяться на дві основні групи: закони і підзаконні акти. Закони України приймає Верховна Рада України (ВР). Вони мають вищу юридичну силу, серед них основним є Господарський кодекс України. Всі інші нормативні акти відносяться до групи підзаконних актів, оскільки приймаються в розвиток законів і не можуть виходити за їх межі. До цієї групи нормативних актів належать: право господарський підприємництво економічний

а) укази Президента України з господарських питань;

б) розпорядження Президента України з господарських питань;

в) постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України (в подальшому - КМУ) з господарських питань;

г) господарські нормативні акти міністерств, державних комітетів та органів управління;

д) нормативні акти господарського права місцевих рад та держадміністрацій.

Основні засади регулювання господарських правовідносин визначаються Конституцією України та Законом України від 3 серпня 1990 року “Про економічну самостійність Української РСР”. Розвиток конституційних засад здійснюється через:

- загальні нормативні акти (Закон “Про власність”, Цивільний кодекс);

- закони про види та правовий статус господарюючих суб'єктів (Закони “Про господарські товариства” і “Про колективне сільськогосподарське підприємство”);

- закони про окремі види господарської діяльності (Повітряний кодекс України);

- закони про окремі господарські відносини (Господарський процесуальний кодекс України).

Основою господарського права є система статусних або компетенційних законів, які визначають правове становище господарюючих суб'єктів. Ці закони класифікуються на:

- загальні, які визначають види і організаційні форми підприємств, порядок їх створення та реєстрації, економічні і правові умови діяльності, порядок її припинення (господарський кодекс україни);

- закони, які визначають правове становище окремих видів підприємств усіх галузей економіки (закони України “Про господарські товариства”, “Про оренду державного та колективного майна”, “Про режим іноземного інвестування”);

- нормативні акти, які регулюють правове становище об'єднань підприємств (асоціацій, корпорацій, концернів, консорціумів);

- нормативні акти, які регулюють відносини володіння, користування та управління нерухомим майном у народному господарстві;

- інститут господарського договірного права.

Слід відзначити такий аспект, як застосування в Україні законодавства зарубіжних країн. Правила його застосування наступні:

1. До відносин, що випливають з права власності, застосовується закон за місцем знаходження майна.

2. При укладанні угоди правоздатність і дієздатність визначаються закон за місцем укладання угоди.

3. До форм угод застосовується закон місця укладання угод.

4. До зобов'язань, що виникають із заподіяної шкоди, застосовується закон місця розгляду спору, а за клопотанням потерпілого - закон місця заподіяння шкоди.

5. Питання позовної давності вирішуються законом тієї держави, на території якої утворена юридична особа.

Основними вимогами до правових актів господарювання є:

1. Суворе дотримання принципу правової економії (прийняття меншої кількості нормативних документів з одних і тих же господарських питань).

2. Видання нормативних актів міністерствами та відомствами здійснюється відповідно до законотворчих принципів.

3. Недопущення застосування відомчих нормативних актів, що не відповідають правочину як з точки зору створення правової бази, так і огляду на правовиховне і профілактичне значення відомчого господарського законодавства

4. Обов'язкова державна реєстрація відомчих нормативних актів.

Реалізація законодавства багато в чому пов'язана з правозастосовуючою практикою судів загальної юрисдикції та господарського суду. Господарський суд, який розглядає спори підприємств, застосовує закони та інші нормативні акти до конкретних стосунків, роз'яснює певні норми права.

Аналогічні рішення, які виносяться різними господарськими судами, породжують визначену стабільність судово-господарської практики. Разом з тим, по окремих питаннях до застосування нормативних актів може бути різний підхід господарських судів. Тому важливу роль в таких випадках відіграють рішення Вищого господарського суду, що дозволяє забезпечувати єдність правозастосовуючої судово-господарської практики.

Господарський суд є незалежним органом у вирішенні всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами. Правова природа господарського суду як органу правосуддя визначається завданнями та повноваженнями, якими його наділено для виконання цих завдань. Відповідно до ст. 3 Закону “Про господарський суд” його завданнями є:

- захист прав та інтересів, які охороняються законом, учасників господарських правовідносин;

- сприяння зміцненню законності у сфері господарських відносин;

- внесення пропозицій, спрямованих на вдосконалення правового регулювання господарської діяльності.

В Україні діють Вищий господарський суд України, господарський суд Автономної Республіки Крим, господарські суди областей, міст Києва і Севастополя, які становлять єдину систему господарських судів. Верховна Рада України за поданням Голови Вищого господарського суду може утворювати й інші ланки господарських судів (міські, міжрайонні, районні господарські суди та ін.).

Місцеві господарські суди (Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя) є основною ланкою господарської судової системи, оскільки саме вони виконують майже весь обсяг роботи щодо вирішення господарських спорів і стоять найближче до господарського життя та до конфліктів, які в ньому виникають. Для виконання покладених на них завдань місцеві господарські суди виконують такі повноваження:

- вирішують господарські спори, віднесені до їхньої компетенції;

- розглядають справи про банкрутство;

- переглядають у порядку нагляду рішення, ухвали, постанови відповідного господарського суду;

- вивчають і узагальнюють практику застосування законодавства, аналізують статистику вирішення господарських спорів, вносять пропозиції до Вищого господарського суду України, спрямовані на вдосконалення правового регулювання господарської діяльності та практики вирішення господарських спорів;

- ведуть роботу, спрямовану на попередження правопорушень у сфері господарських відносин;

- здійснюють інші повноваження, надані їм законодавством.

До складу місцевого господарського суду входять: голова, перший заступник голови, заступники голови та судді (кількість їх у конкретному суді залежить від обсягу роботи, зокрема від кількості справ, що розглядаються).

Для вирішення організаційних питань місцеві господарські суди можуть утворювати президію.

Вищий господарський суд України очолює єдину систему господарського суду. Він є найвищим органом у вирішенні господарських спорів і здійсненні нагляду щодо рішень, ухвал, постанов господарських судів України та контролю за їхньою діяльністю. До складу Вищого господарського суду України входять Голова, перший заступник і заступники Голови та судді.

Вищий господарський суд діє у складі:

- пленуму Вищого господарського суду;

- президії Вищого господарського суду;

- судової колегії з розгляду спорів та перегляду рішень, ухвал та постанов.

Вищий господарський суд України:

а) вирішує господарські спори, віднесені до його компетенції Господарським процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України, міждержавними договорами й угодами; може в межах підвідомчості господарських судів України прийняти до свого провадження будь-який господарський спір;

б) переглядає в порядку нагляду рішення, ухвали, постанови Вищого господарського суду, господарського суду Автономної Республіки Крим, господарських судів областей, міст Києва і Севастополя;

в) вивчає і узагальнює практику застосування законодавства, забезпечує однаковість практики, аналізує статистику вирішення господарських спорів; дає роз'яснення господарським судам з питань практики застосування законодавства України, яке регулює відносини в господарській сфері та порядок вирішення господарських спорів.

Роз'яснення Вищого господарського суду є обов'язковими для суддів і учасників господарських правовідносин, що застосовують законодавство, з якого дано таке роз'яснення;

г) веде роботу, спрямовану на попередження правопорушень у сфері господарських відносин;

д) здійснює організаційне керівництво господарським судом Автономної Республіки Крим, господарськими судами областей, міст Києва і Севастополя, несе відповідальність за організацію, стан і вдосконалення їхньої діяльності, перевіряє і поширює позитивний досвід роботи господарських судів республіки;

е) забезпечує підбір і підготовку кандидатів у судді, підвищення кваліфікації працівників господарських судів, організовує роботу з матеріально-технічного забезпечення господарських судів і створення належних умов для їхньої діяльності, нормативного забезпечення, ведення статистичного обліку;

є) здійснює інші повноваження, надані йому законодавством.

З метою підготовки науково обґрунтованих рекомендацій з питань організації та діяльності господарського суду, розробки пропозицій щодо вдосконалення законодавства, порядку і практики розгляду господарських спорів при Вищому господарському суді України створюється науково-консультативна рада за участю провідних вчених та інших висококваліфікованих спеціалістів, її склад, порядок організації і діяльності затверджує президія Вищого господарського суду.

Підвідомчість господарських справ розмежовується за двома ознаками:

а) суб'єктною, залежно від суб'єктів спору;

б) предметною, залежно від предмета спору.

Загальне правило суб'єктної підвідомчості господарських справ полягає в тому, що господарські справи у спорах між юридичними особами, громадянами-підприємцями, державними та іншими органами підвідомчі господарському суду. Отже, господарські справи у спорах, де хоча б однією стороною є громадянин як фізична особа (не підприємець), розглядаються загальними судами.

Стосовно предметної підвідомчості, яка охоплює такі поняття, як предмет та характер спору, діє таке саме правило: господарські справи у спорах, що виникають між юридичними особами, громадянами-підприємцями, державними та іншими органами, підвідомчі господарському суду. Але з цього правила є два винятки:

а) спори між організаціями, які випливають з договорів на перевезення вантажу в прямому міжнародному залізничному і повітряному вантажному сполученні, розглядаються загальними судами;

б) деякі категорії спорів віднесено до відання інших органів (вони розглядаються в адміністративному порядку). Це, зокрема:

- спори, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;

- спори про встановлення цін на продукцію, а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за згодою сторін;

- інші спори, вирішення яких віднесено законодавством України та міждержавними договорами й угодами до відання інших органів.

Підвідомчість господарських справ господарському суду визначається, в першу чергу, Законами України “Про господарський суд” (ст. 1), “Про зовнішньоекономічну діяльність” (ст. 38, 39), “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (ст. 4), а також Господарським процесуальним кодексом України (ст. 12-17).

Відповідно до ст. 12 Господарського процесуального кодексу підвідомчі:

- справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні і розірванні господарських договорів. Практично, в судово-господарському процесі ці спори умовно іменуються переддоговірними;

- справи у спорах, що виникають при виконанні договорів. Такі спори можуть виникати з приводу неналежного виконання зобов'язань і стосуватися як виконання зобов'язань право порушниками.

Вищий господарський суд може в межах підвідомчості справ господарським судам України прийняти до свого провадження будь-яку справу.

Всі інші підвідомчі господарським судам справи, крім тих, що підсудні Вищому господарському суду, розглядаються господарськими судами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя за загальним правилом територіальної підсудності:

- справи у переддоговірних спорах та у спорах про визнання договорів недійсними розглядаються господарським судом за місцезнаходженням сторони, зобов'язаної за договором здійснити на користь іншої сторони певні дії (передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо);

- справи у майнових спорах та з інших підстав, а також справи про визнання недійсними актів, що розглядаються за місцезнаходженням відповідача;

- справи у спорах за участю кількох відповідачів, що розглядаються господарськими судом за місцезнаходженням одного з відповідачів на вибір позивача;

- справи про банкрутство, що розглядаються господарським судом за місцезнаходженням боржника.

Із загального правила територіальної підсудності зроблено один виняток: віднесені до підсудності місцевих господарських судів справи у спорах, що виникають з договору перевезення, в яких одним з відповідачів є орган транспорту, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням цього органу.

В результаті вивчення та узагальнення практики застосування законодавства господарськими судами України Вищий господарський суд направляє рекомендації і огляди судово-господарської практики. Такі документи, хоча і не мають сили керівних вказівок, в той же час, суттєво впливають на формування судово-господарської практики і реалізації законодавства. Господарюючі суб'єкти застосовують законодавство з врахуванням роз'яснень Вищого господарського суду. Крім того, судово-господарська практика впливає і на саме законодавство, дозволяючи виявити його прорахунки, невідповідність актів органів влади, міністерств та відомств актам більш високого порядку, а також відставання законодавства від реальних умов діяльності господарюючих суб'єктів. Таким чином судово-господарська практика допомагає удосконалюватись законодавству про підприємницьку діяльність.

У сфері економіки виникають і функціонують різноманітні відносини, пов'язані з господарською діяльністю. Вони регулюються різними видами права. Так, управлінські відносини між органами і підприємствами регулюються адміністративним правом, тобто вони є адміністративними правовідносинами. В процесі підприємницької діяльності використовується наймана праця. Такі відносини регулюються трудовим правом і називаються трудовими.

Господарські суб'єкти в процесі господарювання володіють і користуються природними ресурсами. Відносини щодо природокористування регулюються природоресурсними галузями права (земельним, водним, гірничим, лісовим, екологічним).

Господарські суб'єкти в процесі діяльності отримують прибуток, отже вони є платниками податків, а значить є суб'єктами фінансових відносин.

Між підприємствами, підприємцями та громадянами в процесі господарської діяльності виникають майнові відносини щодо задоволення особистих потреб громадян у товарах, роботах, послугах. Ці відносини регулюються цивільним правом і називаються цивільноправовими.

Вказані відносини об'єктивно необхідні для здійснення господарської діяльності. Але за своєю економічною природою вони не є господарськими відносинами. Вони лише створюють організаційні, матеріальні, фінансові та інші передумови функціонування господарських відносин.

Господарські правовідносини - це відносини між господарюючими суб'єктами і органами влади, які утворюються в процесі організації і здійснення господарської діяльності.

Ст. 3 Господарського кодексу України визначає наступні форми господарських правовідносин:

1. Господарсько-виробничі - відносини, що виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності.

2. Організаційно-господарські - відносини, що складаються між суб'єктами організаційно-господарських повноважень в процесі управління господарською діяльністю.

3. Внутрішньогосподарські - відносини, що складаються між структурними підрозділами суб'єктів господарювання, а також відносини суб'єкта господарювання з його структурними підрозділами.

Ознаками господарських правовідносин є:

1. Обмежене порівняно з цивільним правом коло суб'єктів.

2. Поєднання організаційних і майнових елементів в діяльності.

3. Матеріальний зміст господарської діяльності.

Ст. 5 Господарського кодексу України визначає свободу підприємницької діяльності. Проте відносини, що виникають в процесі підприємницької діяльності, не можуть мати безмежно вільний характер. Певні правові обмеження є необхідними як самим суб'єктам підприємництва, так і суспільству в цілому. Тому, для інтересів приватного і публічного, підприємницькі правовідносини розподіляються на наступні види:

I. вільні. В їх основі лежить положення, визначене в ст. 6 Господарського кодексу України про те, що підприємець має право без обмежень здійснювати будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству.

II. дозвільні. В основі цих відносин лежить визначений в частині третій ст. 5 Господарського кодексу України та ст. 8 Закону України “Про ліцензування окремих видів господарської діяльності” перелік видів підприємницької діяльності, яка може здійснюватись лише за спеціальним дозволом, що видається Кабінетом Міністрів або іншим уповноваженим органом. Цю категорію підприємницьких правовідносин можна поділити на чотири групи:

І. Відносини, пов'язані з виготовленням та реалізацією певних продуктів і речовин (алкогольні напої, тютюнові вироби, ветеринарні медикаменти, медикаменти та хімічні речовини).

ІІ. Відносини з внутрішніх та міжнародних перевезень пасажирів та вантажів автомобільним, залізничним, морським, повітряним шляхом, виконання авіаційно-хімічних робіт та аерозйомок, обробки поштової кореспонденції, прийому грошових переказів та ін.

ІІІ. Відносини щодо проведення спеціальних робіт таких, як пошуку та експлуатації родовищ корисних копалин, виробництва та ремонту спортивної і мисливської вогнепальної зброї, а також боєприпасів до неї, виготовлення грошових знаків, видобування і використання радіоактивних речовин, добування дорогоцінних металів і каменів.

IV. Надання населенню специфічних послуг: медичних, ветеринарних, юридичних, утримання гральних закладів, аудиторська діяльність.

Для отримання ліцензії суб'єкт господарської діяльності у відповідний орган ліцензування подає до органу, що видає ліцензії, заяву про її видачу, в якій зазначаються:

а) відомості про заявника;

б) для громадянина-підприємця - прізвище, ім'я по батькові та паспортні дані (серія, номер паспорта, ким і коли виданий та місце проживання);

в) для юридичних осіб - найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, організаційно-правова форма, ідентифікаційний код;

г) вид діяльності, на який заявник має намір отримати ліцензію;

д) термін дії ліцензії.

До заяви додаються такі документи:

- підприємцями-громадянами - копії документів, що засвідчують рівень освіти і кваліфікації, необхідний для здійснення відповідного виду діяльності; копії свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності;

- юридичними особами - копії свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності та установчих документів.

За видачу ліцензії встановлюється така плата: з громадян - у розмірі двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; з юридичних осіб - у розмірі дванадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Органам, що видають ліцензії, забороняється справляти за видачу ліцензій додаткову плату понад установлену законодавчими актами, а також передбачати умовою видачі ліцензій внески до будь-яких позабюджетних фондів і здійснення інших платежів, не віднесених законодавством до обов'язкових.

Орган ліцензування протягом 10 днів з дня отримання цих документів повинен прийняти рішення щодо видачі ліцензії чи мотивовано відмовити у цьому. Відповідь про своє рішення орган ліцензування повідомляє заявнику протягом 3 робочих днів з дня його прийняття. Крім того, в триденний термін з дня отримання плати за видачу ліцензії орган ліцензування повинен оформити відповідний дозвіл (плата вноситься лише після прийняття рішення про видачу ліцензії). Якщо протягом 30 календарних днів з дня направлення йому рішення суб'єкт господарювання не вносить плати, то орган ліцензування має право прийняти рішення про визнання ліцензії недійсною. Термін дії ліцензії залежить від конкретних видів діяльності і встановлюється КмУ.

У ліцензії зазначаються найменування органу, що видав її, прізвище, ім'я та по батькові, адреса проживання громадянина або найменування і місцезнаходження юридичної особи, вид діяльності, на яку видається ліцензія, місце її здійснення, особливі умови та правила здійснення даного виду діяльності, номер реєстрації ліцензії, дата її видачі, строк дії.

Строк дії ліцензії визначає орган, що її видає (як правило, це уповноважені КМУ міністерства, державні комітети, відомства), але не може бути менше трьох років. Продовження цього строку здійснюється в порядку, аналогічному для її одержання. Після припинення суб'єктом підприємництва своєї діяльності надана ліцензія втрачає силу. У разі порушення підприємцем зазначених у ліцензії особливих умов і правил здійснення відповідного виду діяльності Ліцензійна палата або орган, що видав ліцензію, може дати розпорядження про усунення порушень чи зупинити її дію на визначений строк або до усунення цих порушень.

Ліцензія може бути анульована у разі виявлення недостовірних даних у заяві на отримання ліцензії чи в документах, що додаються до неї; передачі суб'єктом підприємницької діяльності ліцензії іншій особі; повторного або грубого порушення суб'єктом підприємницької діяльності ліцензійних умов.

Ліцензія вважається анульованою з дати прийняття рішення щодо анулювання ліцензій або з дати скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності.

Мотивоване рішення про зупинення дії ліцензії або її анулювання доводиться до відома суб'єкта підприємницької діяльності у п'ятиденний строк.

Рішення про зупинення дії ліцензії або її анулювання може бути оскаржене суб'єктом підприємницької діяльності в судовому порядку.

Після закінчення терміну дії ліцензії суб'єкт господарської діяльності зобов'язаний отримати нову ліцензію.

У випадку припинення суб'єктом господарювання своєї діяльності, протягом 7 днів з дня припинення діяльності він повідомляє орган ліцензування про це у письмовому вигляді.

За необхідності переоформлення ліцензії суб'єкт господарської діяльності з причини зміни своєї назви, місця знаходження тощо. подає заяву, раніш отриману ліцензію і завірені нотаріально зміни. Орган ліцензування протягом трьох робочих днів з дня отримання заяви видає переоформлений дозвіл.

III. державно-підприємницькі. В основі визначення цього виду правовідносин лежить обмеження суб'єктів щодо певних видів діяльності, яка передбачається ст. 12 Господарського кодексу України. Ця діяльність пов'язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, виготовлення і реалізація військовою зброї та боєприпасів до неї, вибухових речовин, видобування бурштину, охорони особливо вважливих державних об'єктів, а також діяльність пов'язана із розробленням, видобуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв та їх запуск.

Принципи підприємницької діяльності, тобто основні засади, на яких базується підприємництво, законодавчо закріплені в ст. 5 Закону України “Про підприємництво”.

До них належать:

а) вільний вибір діяльності;

б) залучення на добровільних засадах до підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб та громадян;

в) самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів виготовленої продукції, встановлення цін відповідно до законодавства;

г) вільний найм працівників;

д) залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонене або не обмежене законодавством;

е) вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством;

є) самостійне здійснення підприємцем - юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

2. Підприємництво: поняття та основні нормативно-правові положення

Підприємництво є одним із різновидів творчої, пошукової, ризикової соціальної діяльності і в більшості країн світу з ринковою економікою вважається одним із найпрестижніших.

Адже саме цей вид діяльності у відповідних умовах найкращим чином виявляє людську суть, допомагає прояву працівника як особистості. Підприємництву властивий більш індивідуальний характер, високий ступінь стимулювання співробітників, що призводить до більш повної реалізації потенціалу кожного з них. Здійснюючи самостійну підприємницьку діяльність, працівник значно зростає як людина: він росте і професійно і інтелектуально. І це має цілком реальні позитивні наслідки для всього суспільства. Історія доводить, що підняти економіку, інші сфери буття до високого рівня розвитку можливо переважно через прояв членами цього суспільства їх господарської ініціативи.

Поняття підприємницької діяльності (підприємництва) згідно зі ст. 42 Господарського кодексу України підприємництво -- це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Визначення підприємницької діяльності і відокремлення її від інших видів діяльності, що мають на меті отримання прибутку або доходу, має як теоретичне, так і суто практичне значення. Наприклад, ст. 164 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає відповідальність, зокрема, за зайняття підприємницькою діяльністю без державної реєстрації. Якщо ж не буде доведено, що діяльність, яка провадилася, була саме підприємницькою, притягти особу до відповідальності за вищевказаною статтею буде неможливо. Для чіткого розмежування підприємництва та інших видів діяльності необхідно усвідомлювати ознаки підприємницької діяльності.

Характеристика (ознаки) підприємницької діяльності (підприємництва)

1. Підприємництво є самостійною діяльністю. Це означає, що, по-перше, підприємництво в Україні може здійснюватися в будь-яких організаційних формах, визначених законами України, на вибір підприємця (ст. 45 ГК України). Також фізичні особи мають можливість зареєструватись як громадяни -- суб'єкти підприємницької діяльності і провадити таким чином діяльність без створення організації.

По-друге, зважаючи на передбачений ч. 1 ст. 44 Господарського кодексу України принцип вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності, підприємці мають право здійснювати самостійно будь-яку діяльність відповідно до потреб ринку, на власний розсуд приймаючи відповідні рішення, що не суперечать законодавству.

2. Підприємництво є ініціативною діяльністю. Це означає, що зайняття підприємницькою діяльністю є добровільним вчинком. Жоден державний орган, недержавна організація, посадова особа не можуть примусити до зайняття підприємницькою діяльністю. Проте це не означає, що особа не може бути примушена до виконання добровільно взятих па себе зобов'язань (наприклад, за договором, укладеним в процесі провадження підприємницької діяльності) або зобов'язань, що передбачені державою і випливають із здійснення особою підприємницької діяльності (наприклад, зобов'язань зі сплати податків).

3. Підприємництво є систематичною діяльністю. Проте чітких кількісних критеріїв систематичності (тобто, скільки разів потрібно зайнятися діяльністю для того, щоб вона вважалася підприємницькою) законодавством не встановлено. В літературі висловлюється думка про можливість застосування в цьому разі Декрету Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. № 24-93 «Про податок на промисел», за змістом ст. 1 якого систематичним вважається продаж вироблених, перероблених та куплених продукції, речей, товарів, який здійснюється більше чотирьох разів протягом календарного року. Хоча і цей кількісний критерій є дещо умовним, адже, наприклад, за положеннями кримінального права систематичною діяльністю вважається така, що відбувалася три і більше разів.

4. Підприємництво є діяльністю на власний ризик. Це означає. що за порушення договірних зобов'язань, кредитно-розрахункової і податкової дисципліни, вимог до якості продукції та інших правил здійснення господарської діяльності підприємство та приватний підприємець самостійно несуть відповідальність, передбачену законодавством України. Тобто суб'єкт підприємницької діяльності бере на себе як позитивні, так і негативні наслідки підприємницької діяльності. Підтвердженням цього є положення Цивільного кодексу України, що встановлюють самостійну відповідальність фізичної особи -- суб'єкта підприємницької діяльності (ст. 52) та юридичної особи (ст. 96) за зобов'язаннями, пов'язаними з їх підприємницькою діяльністю. За загальними правилами ч. 3 ст. 96 Цивільного кодексу учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом. Тобто законодавство розрізняє відповідальність юридичної особи за наслідки своєї господарської діяльності (ризик) і відповідальність її засновника із винятками, передбаченими законодавством.

5. Підприємництво є господарською діяльністю. Це означає, що, незважаючи на свою специфіку, підприємницька діяльність є складовою ширшого за обсягом поняття «господарська діяльність».

Згідно зі ст. 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Ст. 62 Господарського кодексу України визначає, що підприємство - самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або місцевого самоврядування для здійснення виробничої, науково-дослідницької, торгівельної та іншої господарської діяльності. Це зумовлено особливими економічними і соціальними функціями підприємства в економічній системі, а саме функціями товаровиробника, який задовольняє суспільні потреби у продукції, роботах, послугах. Тому законодавчий інститут підприємства або господарюючого суб'єкта є центральною частиною системи господарського законодавства України, його правовою основою.

Ст. 84 Цивільного кодексу України підприємницькі товариства визначає як товариства, що здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками.

Усі основні закони та інші нормативні акти господарського законодавства приймаються, виходячи з економічного та правового становищ підприємства.

Поняття “підприємство” є узагальнюючим або збірним. Воно, по-перше, визначає підприємства як суб'єкти господарського права стосовно всіх форм і видів власності в Україні (організаційні форми і види підприємств). По-друге, це поняття є загальногалузевим, тобто взагалі визначає промислові (фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні, сільськогосподарські, торговельні та інші підприємства.

Підприємство як соціально-економічний і правовий інститут має певну сукупність економічних, організаційних і юридичних ознак, за якими кваліфікується як господарюючий суб'єкт і суб'єкт права. За допомогою цих ознак, систематизованих ст. 63 Господарського кодексу України, уніфіковано визначається правове становище підприємств усіх форм власності і галузей народного господарства.

Господарський кодекс України визначає, що підприємство є основною організаційною ланкою народного господарства України. Ця організаційна ознака кваліфікує підприємство як організаційну форму господарського суб'єкта, тобто організації, в якій власники засобів виробництва і робочої сили об'єднують свої виробничі ресурси для здійснення господарської діяльності з метою одержання прибутку. Визначена основна ланка, з одного боку, відмежовує підприємство від інших організаційних форм економічної діяльності (типу домашніх господарств, індивідуальних промислів без створення підприємств, так званих тіньових структур тощо).

Суть визначення “господарюючий суб'єкт” полягає в тому, що підприємство є товаровиробником, трудовим колективом, який на професійній основі (промисел) виробляє або реалізує свій товар з метою одержання прибутку. Як господарюючий суб'єкт підприємство здійснює виробничу, науково-технічну та комерційну діяльність. Термін “господарюючий” означає, що підприємства належать до комерційних організацій, а їх діяльність спрямована на отримання прибутку, (на відміну від неприбуткових організацій - релігійних, об'єднань громадян тощо).

Підприємство є самостійним господарюючим суб'єктом. Самостійність у прийнятті господарських рішень є однією з основних і необхідних умов діяльності підприємства як товаровиробника. Юридичний аспект такого визначення полягає в тому, що підприємство при здійсненні своєї господарської діяльності “має право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, що не суперечать законодавству України” (ст. 62 Господарського кодексу України).

Крім того, підприємство - це статутний господарюючий суб'єкт. Статут підприємства як локальний акт господарського законодавства нормативно визначає цілі і предмет діяльності окремого підприємства, відхилятися від яких без зміни самого статуту підприємству заборонено. Статут також визначає межі спеціальної правоздатності підприємства як юридичної особи. Це один з найважливіших правових актів підприємства, тому ст. 64-69 Господарського кодексу України спеціально визначає обов'язкові і альтернативні пункти, які включаються до статуту підприємства.

Підприємство має необхідне для господарюючого суб'єкта - основні і обігові кошти, інші цінності, якими воно користується і розпоряджається на певних правах (на праві власності або повного господарського віддання). Це майно юридично відмежоване, як правило, від власника підприємства і закріплене за підприємством як самостійним суб'єктом права. Основні і оборотні кошти знаходяться на його бухгалтерському балансі, гроші - на розрахунковому рахунку підприємства в банку.

Підприємство є самостійним суб'єктом права. З одного боку, закон визначає його компетенцію (права та обов'язки) як господарюючого суб'єкта, з другого - зазначає, що підприємство є юридичною особою, яка не має у своєму складі інших юридичних осіб (ч. 4 ст. 62 Господарського кодексу України). Цим підприємство суттєво відрізняється від об'єднань підприємств (господарських об'єднань), до складу яких входять юридичні особи.

Як господарюючий суб'єкт з правами юридичної особи підприємство починає діяти від дня його державної реєстрації.

Таким чином, підприємство - це самостійна господарська організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку для здійснення господарської діяльності з метою задоволення суспільних потреб у товарі (продукції, роботах, послугах) і одержання прибутку, яка діє на підставі статуту, користується правами і виконує обов'язки щодо своєї діяльності, є юридичною особою, має самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в банках.

Законодавство України про підприємства оперує такими поняттями, як організаційні форми, види і категорії підприємств. Кожне з них вживається для класифікації підприємств за певними ознаками.

Організаційна (організаційно-правова) форма передбачає класифікацію підприємств залежно від форм власності, визначених Конституцією України і Законом “Про власність”, та від способів розмежування в підприємствах окремих форм власності і управління майном. Юридичне значення цього полягає в урахуванні в законодавстві, тобто в Законі “Про підприємства в Україні” і спеціальних законах, особливостей правового становища підприємств окремих видів.

Структура підприємств складається з виробничих підрозділів (виробництв, цехів, відділень, бригад, лабораторій), а також функціональних підрозділів апарату управління (управлінь, відділень, бюро, служб). Підприємства самостійно визначають свою структур, встановлюють штати. Функції, права, обов'язки структурних підрозділів визначаються положенням про них, що затверджуються керівниками підприємств.

Законодавство визначає наступні організаційно-правові форми та види підприємств, які класифікуються в залежності від 3-х форм власності (державної, колективної та приватної):

1. Колективне підприємство - це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на одному або кількох видах колективної власності. Колективне - означає, що підприємство належить колекти ву співвласників (засновників, учасників), які діють як один суб'єкт права колективної власності. Правосуб'єктність власника (у цьому випадку колективу або групи власників, організованих у колектив не підприємство з правами юридичної особи) реалізується через юридичну особу - підприємство, яке володіє, користується і розпоряджається майном відповідно до свого статуту (ст. 6, 20, 21 Закону “Про власність”). Це вид недержавної юридичної особи. Право колективної власності у колективному підприємстві безпосередньо здійснюють його органи управління - вищий орган управління (загальні збори або конференція) і правління. Отже, колективне підприємство, поки воно діє, - це об'єкт права власності відповідної юридичної особи. Його засновники і учасники є власниками часток (паїв, акцій, вкладів) у майні підприємства.

Господарський кодекс виділяє наступні види колективних підприємств:

- господарські товариства (ст.ст. 79, 80 ГК України);

- виробничі кооперативи (ст.95 ГК України);

- підприємства споживчої кооперації (ст. 111 ГК України);

- підприємства об'єднань громадян, релігійних організацій та ін. (ст. 112 ГК України).

2. Державне підприємство - це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на державній формі власності. Таке підприємство є суб'єктом права державної власності. Державні підприємства поділяються на наступні види:

- державне унітарне підприємство - це підприємство державної форми власності, що утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленою частини державною власності ;

- державне комерційне підприємство - це суб'єкт підприємницької діяльності, що функціонує шляхом вільного вибору та розпорядження прибутком. Його майно закріплюється за ним на праві господарського відання;

- казенні підприємства - це господарюючий суб'єкт майно якого перебуває у державній власності і закріплене за казенним підприємством, належить йому не на праві повного господарського відання, а на праві оперативного управління. Здійснюючи право оперативного управління, казенне підприємство володіє і користується зазначеним майном. Розпоряджатися закріпленим за ним на праві оперативного управління державним майном, що належить до основних фондів підприємства, казенне підприємство може лише з дозволу органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном. Особливості розпорядження іншим майном казенного підприємства визначаються у його статуті;

- комунальне унітарне підприємство - це підприємство, що утворюється комптенетним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності.

3. Приватне підприємство - це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на власності одного або кількох громадян України, іноземців або осіб без громадянства та їх праці з використання найманої робочої сили.

Визначення приватне крім форми власності виражає головну особливість правового становища підприємства цієї організаційної форми. Згідно із законодавством України власники у такому випадку водночас є і підприємцями, тобто власність і управління майном у приватному підприємстві не розмежовуються.

Господарський кодекс України визначає наступні види приватних підприємств:

- селянське (фермерське) господарство - це форма підприємництва громадян з метою виробництва, переробки і реалізації товарної сільськогосподарської продукції;

- орендне підприємство - це підприємство, створене орендарем на основі оренди цілісного майнового комплексу існуючого державного або комунального підприємства.

4. Підприємство з іноземними інвестиціями - це підприємство в статутному фонді якого не менш як 10% становить іноземна інвестиція. Воно набуває статусу такого підприємства з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс. Правове становище і діяльність таких підприємств крім Господарського кодексу України регулюється Законом України від 19 березня 1996 р. “Про режим іноземного інвестування” та Законом України від 16 квітня 1991 р. “Про зовнішньоекономічну діяльність”.

5. Іноземне підприємство - це організаційно-правова форма підприємства з місцезнаходженням в Україні, створеного як суб'єкт права згідно із законодавством іноземної держави, майно якого повністю є у власності іноземних громадян, юридичних осіб або держави. Визначення іноземне (іноземна власність) означає, що підприємство підпорядковується різним юрисдикціям. Порядок створення і внутрішньої діяльності іноземного підприємства регулюється законодавством країни, якій воно належить. Законодавство України не регулює цих відносин. Разом з тим умови реєстрації та діяльності іноземного підприємства в Україні регулюються українським законодавством, тобто на іноземні підприємства загалом поширюється національний правовий режим господарської діяльності.

Крім форм і видів законодавець застосовує для класифікації підприємств поняття категорії, що означає техніко-економічну (не юридичну) класифікацію підприємств усіх організаційно-правових форм за ст.3 Закону “Про власність”, ст. 2 Закону “Про підприємства в Україні” за кількістю працівників. За цією ознакою розрізняються наступні види підприємств:

1. Малі - підприємства середньо облікова чисельність працюючих в яких за звітний період не перевищує 20 осіб, а обсяг валового доходу становить не більше 50 тис. євро.

2. Середні - підприємства з середньо обліковою чисельністю працюючих за звітний період від 50 до 100 осіб та валовим доходом не більше 5 млн. євро.

3. Великі - підприємства в яких середньо облікова чисельність працюючих за звітний рік не перевищує 1000 осіб, а валовий дохід перевищує суму еквівалентну 5 млн. євро.

Створення підприємства в юридичному розумінні - це затвердження та одержання передбачених законом документів-рішень власника (власників) або уповноваженого органу про створення підприємства, статуту (якщо цього вимагає організаційна форма), посвідчення про державну реєстрацію. За необхідності для новостворюваного підприємства земельної ділянки сюди входять також документи на землекористування (землеволодіння), визначені земельним законодавством України.

Дозвіл на користування створюваним підприємством земельною ділянкою, а також іншими природними ресурсами видається за рішенням місцевих органів влади за місцезнаходженням підприємства в порядку, встановленому Земельним кодексом України (ст. 19, 21, 23, 32, 34 та ін.). Відмова в наданні земельної ділянки може бути оскаржена у встановленому законом порядку.

Господарське законодавство регулює також способи створення підприємств. Так, підприємство може бути створене згідно з рішенням одного чи кількох власників або уповноваженого ним органу.

Підприємство може створюватися внаслідок примусового поділу іншого підприємства відповідно до антимонопольного законодавства України. Примусовий поділ підприємства здійснюється згідно з розпорядженням Антимонопольного комітету України, його територіальних управлінь. Розпорядження про поділ підприємства-монополіста є обов'язковим для власника (власників) або уповноваженого органу. Розпорядження про примусовий поділ визначає строк створенню нових підприємств, який не може бути менше шести місяців.

Поряд з цим, підприємство може створюватись шляхом реорганізації діючого підприємства, тобто в результаті виділення із складу діючого підприємства одного або кількох структурних підрозділів за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника чи уповноваженого ним органу. Аналогічно може створюватися підприємство на базі структурної одиниці діючого об'єднання. Щодо таких підприємств діє правило про збереження за ними взаємних зобов'язань та укладених договорів з іншими підприємствами. Правовий статус майна підприємства

Підприємницька діяльність громадян та юридичних осіб здійснюється в певних організаційно-правових формах і за порядком, який встановлено законодавством України. Домінуюче місце серед організаційно-правових форм підприємництва належить підприємству. Всі основі нормативні акти, що стосуються підприємництва, приймаються виключно з правового положення підприємництва. В більшості правових систем поняття “підприємство” визначає певний майновий комплекс, тобто суб'єкт та об'єкт цивільних правовідносин. За українським законодавством підприємництво - це не тільки майновий комплекс, але й юридична особа. Так ст. 62 Господарського кодексу України визначає: підприємство - це самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку.

Підприємство має самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки у банках, печатку зі своїм найменуванням, а промислове підприємництво - також товарний знак. Підприємство для власної діяльності має необхідне майно - основні та обігові кошти, інші цінності, які належать йому на певних правових засадах - на праві власності або на праві певного господарського відання. Майно підприємства економічно та юридично, як правило, відмежоване від майна власника підприємства і закріплене за підприємством як самостійним суб'єктом права.

Майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання. Здійснюючи право повного господарського відання, державне підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству чи статуту підприємства.

Відчуження від держави засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державним підприємством, здійснюється виключно на конкурсних засадах у порядку, що визначається Фондом державного майна України. Одержані в результаті відчуження зазначеного майна кошти направляються виключно на інвестиції.

Відповідно до ст. 66 Господарського кодексу України та ст. 102 Цивільного кодексу України в установчому акті підприємства визначається майно, яке повинно передаватись йому після реєстрації.

Джерелами формування майна підприємства є:

1. Грошові та матеріальні внески засновників.

2. Доходи, одержані від реалізації продукції та інших видів господарської діяльності.

3. Доходи від цінних паперів.

4. Кредити банків та інших кредиторів.

5. Капітальні вкладення і дотації з державного бюджету.

6. Придбання майна іншого підприємства, організації.

7. Безкоштовні та благодійні внески, пожертвування організацій, підприємств та громадян.

Підприємство, якщо інше не передбачено статутом та законодавством, має право продавати і передавати іншим підприємствам, організаціям чи установам, обмінювати та здавати в оренду, надавати безоплатно в тимчасове користування або позику належні йому будови, інвентар, споруди, устаткування, сировину, матеріальні цінності, а також списувати їх з балансу.

Правовий статус майна об'єднання підприємств

Об'єднання підприємств є юридичними особами і діють на підставі договору або статуту, який затверджується їх засновником. Підприємства, які входять до складу об'єднань, зберігають за собою статут юридичної особи і не змінюють форми власності. Об'єднання не відповідають за зобов'язаннями підприємств, що входять до його складу і навпаки, підприємства-члени об'єднань несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями останніх, тобто, якщо об'єднання не в змозі виконати свої зобов'язання, то їх виконують підприємства-засновники. Умови, розміри та порядок такої відповідальності визначають в межах внеску кожного із засновників у статутних фондах.

...