Господарське законодавство

Об'єднання створюються для спільного вирішення завдань, що стоять перед його учасниками, підвищення ефективності використання матеріальних, фінансових та інших ресурсів. Вони в межах делегованих йому повноважень можуть від свого імені укладати договори, користуватися послугами кредитно-банківських установ, здійснювати експортно-імпортні операції, а також проводити операції на фондовому ринку.

Об'єднання здійснює право володіння, використання, розпорядження закріпленим за ним майном, до складу якого відноситься також майно, передане об'єднанню підприємствами-засновниками. Майном об'єднання ст. 123 Господарського кодексу України визначає:

1. Основні фонди і обігові кошти, передані підприємствами на баланс об'єднання.

2. Майно, набуте об'єднанням в результаті господарської діяльності.

3. Майно створених об'єднанням підприємств.

Майно об'єднання є колективною власністю, право частки в ньому належить членам об'єднанням. Майно членів об'єднання не входить до складу майна об'єднання. Члени об'єднання не відповідають за загальне майно об'єднання. при припиненні діяльності об'єднання майно, яке залишилося, розподіляються між його членами.

Об'єднання створюються підприємствами-ініціаторами шляхом укладання відповідного договору. Господарські об'єднання державних підприємств можуть створюватись з ініціативи і за рішенням КМ України.

Об'єднання ліквідовуються за рішенням підприємств, які входять до його складу, або за рішенням господарського суду. Ліквідація об'єднання здійснюється у такому ж порядку, що і ліквідація підприємств.

3. Види порушень законодавства про захист економічної конкуренції

Законодавство України про захист економічної конкуренції представлене такими основними нормативними актами: Конституція України, Господарський кодекс України; Закони України: «Про Антимонопольний комітет України», «Про захист економічної конкуренції», «Про захист від недобросовісної конкуренції», «Про природні монополії»; підзаконні нормативні акти: «Правила розгляду заяв і справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції» (Правила розгляду справ), «Положення про порядок проведення перевірок додержання законодавства про захист економічної конкуренції» та цілим рядом інших підзаконних нормативних актів, які розробляються Антимонопольним комітетом України та іншими міністерствами та відомствами.

Традиційно вважається, що законодавство про захист економічної конкуренції є складовою частиною господарського законодавства, норми законодавства про захист економічної конкуренції містяться у Господарському кодексі України (розділ I, глава 3 «Обмеження монополізму та захист суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції»).

Структурно в законодавстві про захист економічної конкуренції України виокремлюється два основних правових інститути: інститут антимонопольного регулювання та інститут захисту від недобросовісної конкуренції. Але, крім цих інститутів, існує також цілий ряд інших інститутів: інститут статусу та діяльності природних монополій, інститут господарсько-правової відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції, інститут статусу антимонопольних органів, інститут порядку розгляду заяв та справ антимонопольними органами.

Одночасно необхідно зазначити, що регулювання антимонопольно-конкурентнихвідносин по-перше - здійснюється як в межах сфери господарювання, так і у сфері цивільно-правових відносин; по-друге - суб'єктами відносин, крім суб'єктів господарювання є, в окремих випадках, і фізичні особи - споживачі (Закони України «Про захист економічної конкуренції» (ст.ст. 2, 4), «Про захист від недобросовісної конкуренції» (преамбулаЗакону); по-третє - норми заборони тавідповідальності фізичних осіб за порушення у сфері антимонопольно-конкурентних

відносин містяться як у Кодексі України про адміністративні правопорушення (ст.ст. 164-3, 166-1, 166-2, 166-3, 166-4), так і у Кримінальному кодексі України (ст.ст. 226, 227, 228, 229, 231, 232). Безумовно, це проступки та злочини, але без цих дій, неможливі і протиправні дії суб'єкта господарювання. Таким чином, у законодавстві про захист економічної конкуренції застосовуються норми різних галузей права.

Вищевикладене дає підстави стверджувати, що дана правова конструкція не просто сукупність інститутів, а більш складна побудова, так як окремі закони та інститути, які регулюють ці відносини, охоплюють різні сфери суспільних відносин: цивільних, господарських, адміністративних, кримінальних. Крім того, важливо підкреслити, що сфера дії законів «Про захист економічної конкуренції» та «Про захист від недобросовісної конкуренції», поширюється не лише на суб'єктів господарювання, а й на органи влади і управління та на фізичних осіб-споживачів. Сферою дії цих законів охоплюються як господарські, так і цивільно-правові відносини, це свідчить про міжгалузевий, комплексний характер законодавства про захист економічної конкуренції.

Таким чином, законодавство про захист економічної конкуренції є комплексним нормативно-правовим масивом, що регулює специфічну сферу суспільних відносин, які хоча і відособлені від інших відносин, але регулюються нормами права різних галузей законодавства.

Відповідно до законів України “Про захист економічної конкуренції” та “Про захист від недобросовісної конкуренції” основними порушеннями законодавства про захист економічної конкуренції, вчинення яких спричиняє, можливо, найістотнішу шкоду ринковій конкуренції, можна назвати:

1. Антиконку рентні узгоджені дії суб'єктів господарювання -- вчиняються виключно групою суб'єктів господарювання, одна особа сама по собі не може вчинити антиконкурентні узгодженідії.

Для задоволення своїх потреб та отримання надприбутків на ринку суб'єкти господарювання можуть здійснювати колективну антиконкурентну діяльність та створювати монопольні об'єднання, що домінують на ринку. В основному це відбувається шляхом укладення письмових чи усних угод, які регламентують їх ринкову діяльність. Таким чином підприємці можуть домовлятися про регулювання виробництва, умови збуту продукції та найму робочої сили, встановлення цін на певні товари, обмін виробничою та комерційною інформацією та ін. Основною метою укладення таких угод є одержання прибутку шляхом забезпечення власних та суспільних потреб через усунення чи обмеження конкуренції між учасниками угоди, а також через усунення зовнішньої конкуренції. Такі учасники, зберігаючи юридичну, фінансову, виробничу та комерційну самостійність, здійснюють на договірній основі антиконкурентну спільну діяльність що може передбачати:

* обмін патентами та технологіями;

* розширення сфер впливу на споживчому ринку;

* визначення спільної політики розвитку виробництва, реалізації товарів, а також встановлення монопольних цін, метою яких є усунення конкурентів з ринку;

* розподіл ринків збуту, джерел сировини тощо.

Антиконкурентні узгоджені дії суб'єктів господарювання заборонені законодавством.

Залежно від структури ринку, виду суб'єктів господарювання, їх місця на ринку виділяють три основні види анти-конкурентних узгоджених дій:

* горизонтальні;

* вертикальні;

* конгломератні

2. Зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку -- може вчинятися як однією особою, так і групою осіб.

Зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку -- дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання, або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливі за умов існування значної конкуренції на ринку.

Порушниками законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку можуть бути:

1) господарюючий суб'єкт, що займає домінуюче становище на товарному ринку;

2) група осіб, що займає домінуюче становище на товарному ринку.

Характерною ознакою порушень, вчинених шляхом зловживання монопольним становищем на ринку, є необхідність довести, що суб'єкт господарювання є монополістом і додержується поведінки, яка є зловживанням. Порушення, пов'язане зі зловживанням суб'єктом господарювання своїм монопольним становищем на ринку, характеризується рядом факторів:

1) поведінка (дії) особи (групи осіб) є активною чи пасивною, при цьому вона може зашкодити суспільним відносинам, які виникають під час функціонування суб'єктів на ринку;

2) його вчинив суб'єкт господарювання, який визнаний таким, що займає монопольне становище на ринку, тобто він має можливість самостійно або разом з іншими суб'єктами обмежувати конкуренцію на ринку певного товару;

3) господарюючий суб'єкт зловживає своїм монопольним становищем на ринку;

4) дії, що визнаються зловживанням монопольним становищем на ринку, відповідні органи мають оцінювати з точки зору їх впливу на економічну ситуацію у країні в цілому та на кожному товарному ринку окремо. Оцінці підлягає вплив цієї діяльності на інтереси держави, суб'єктів господарювання та фізичних осіб.

3. Антиконку рентні дії органів влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління та контролю вчиняють виключно зазначені органи шляхом прийняття неправомірних рішень та вчиняючи дії, що обмежують вільну економічну діяльність на ринку та спотворюють дію економічних законів.

Законодавством України як окремий вид порушення законодавства про захист економічної конкуренції виділено антиконкурентні дії органів державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління та контролю. Сьогодні виявлення та припинення таких порушень є дуже актуальним, бо за кількістю припинених органами Антимонопольного комітету України порушень законодавства про захист економічної конкуренції вони посідають друге місце після зловживань монопольним (домінуючим) становищем на рику. Вчинення таких дій заборонено статтями 15--17 Закону України “Про захист економічної конкуренції”, що визначають неправомірну діяльність, яка є антиконкурентними діями органів державної влади, місцевого самоврядування та адміністративно-господарського управління та контролю.

Якщо державна влада за своєю природою є монопольною, то рішення, які приймають органи державної влади, є обов'язковими до виконання. Тому під час регулювання підприємницької діяльності органами державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління та контролю можливе прийняття неправомірних рішень, які обмежують права підприємців, призводять до спотворення, а іноді і до усунення конкуренції з ринку.

Антиконкурентними діями органів державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління та контролю визнаються будь-які акти (рішення, накази, розпорядження, постанови тощо), надання письмових чи усних вказівок, укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність зазначених органів, які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції. Такими діями, зокрема, визнаються:

* заборона або перешкоджання створенню нових підприємств чи здійснення підприємництва в інших організаційних формах у будь-якій сфері діяльності, а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів діяльності, на виробництво, придбання чи реалізацію певних видів товарів;

* пряме або опосередковане примушування суб'єктів господарювання до вступу в асоціації, концерни, міжгалузеві, регіональні чи інші форми об'єднань або здійснення концентрації суб'єктів господарювання в інших формах;

* пряме або опосередковане примушування суб'єктів господарювання до пріоритетного укладення договорів, першочергової поставки товарів певному колу споживачів чи першочергового їх придбання у певних продавців;

* будь-яка дія, спрямована на централізований розподіл товарів, а також розподіл ринків між суб'єктами господарювання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівель або за колом споживачів чи продавців;

* встановлення заборони на реалізацію певних товарів з одного регіону країни в інший або надання дозволу на реалізацію товарів з одного регіону в інший в певному обсязі чи за виконання певних умов;

* надання окремим суб'єктам господарювання або групам суб'єктів господарювання пільг чи інших переваг, які ставлять їх у привілейоване становище стосовно конкурентів, що може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції;

* дія, внаслідок якої окремим суб'єктам господарювання або групам суб'єктів господарювання створюються несприятливі чи дискримінаційні умови діяльності порівняно з конкурентами;

* дія, якою встановлюються не передбачені законами України заборони та обмеження самостійності підприємств, у тому числі щодо придбання чи реалізації товарів, ціноутворення, формування програм діяльності та розвитку, розпорядження прибутком.

Ці антиконкурентні дії можуть чинитися внаслідок широкого спектра неправомірних дій і рішень зазначених органів, що можуть прийматися як посадовою особою одноособове, так і колегіальне.

4. Недобросовісна конкуренція. Основою недобросовісної конкуренції є нечесне, неправомірне ведення підприємницької діяльності.

Нині більшість органів виконавчої влади, надаючи платні послуги суб'єктам господарювання та громадянам, поєднує ! діяльність з виконання і реалізації цілей, завдань та функцій, покладених на них державою, метою яких є забезпечення виконання та додержання усіма суб'єктами ринкових відносин Конституції та законів України, нормативно-правових актів органів виконавчої влади, принципів законності та правопорядку, гарантій щодо прав і свобод громадян тощо, з діяльністю, пов'язаною з госпрозрахунковою діяльністю, що за своєю суттю є підприємницькою, метою якої є отримання прибутку або доходу.

Всього в Україні органи виконавчої влади здійснюють близько 100 видів господарської діяльності, яка включає надання платних інформаційних, консультативних, експертних та інших послуг фізичним і юридичним особам та населенню. На сучасному етапі послуги у сфері господарської діяльності держави надають:

1) державні органи (органи виконавчої влади, адміністративно-господарського управління та контролю), які надають:

* послуги, що є безпосереднім наслідком виконання державних функцій;

* послуги, які пов'язані з виконанням державних функцій, але надання яких внаслідок соціально-політичних чинників закріплено за державними органами, а також послуги, що є супутніми до виконання цих функцій;

2) державні установи та організації, які надають насамперед послуги, пов'язані з виконанням державою своїх функцій,, а також послуги, що є супутніми до виконання цих функцій;

3) суб'єкти господарювання, які здійснюють свою діяльність, використовуючи делеговані їм владні повноваження, і надають послуги, пов'язані з виконанням державою своїх функцій, а також послуги, що є супутніми до виконання цих функцій.

Практика здійснення органами Антимонопольного комітету України контролю за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції підтверджує висновки про необхідність обмеження владно-господарського дуалізму державних органів як чинника, що сприяє неправомірному обмеженню конкуренції і вчиненню значної кількості порушень законодавства. Слід зазначити, що кожне порушення законодавства про захист економічної конкуренції, вчинене органом виконавчої влади чи його посадовою особою, є неправомірним обмеженням прав і свобод суб'єктів господарювання, які діють на ринку, а це є передумовою повного усунення або часткового обмеження конкуренції на товарних ринках та їх монополізації.

Нині господарська діяльність органів виконавчої влади більше слугує відомчим інтересам, ніж інтересам держави і суспільства в цілому. Така діяльність із кожним роком все більше суперечить основному напряму економічної політики держави -- побудові цивілізованої, соціально-орієнтованої ринкової економіки.

Беззаперечно можна стверджувати, що в процесі здійснення своєї діяльності органи виконавчої влади зловживають своїм становищем. Ці зловживання можна класифікувати таким чином.

1. Державні функції делегуються органами виконавчої влади “своїм” господарюючим суб'єктам, які так чи інакше залежать від цих державних органів і слугують їх владним інтересам.

2. Непоодинокі випадки самостійного розширення органами виконавчої влади сфери господарської діяльності шляхом створення знов-таки “своїх” госпрозрахункових підрозділів та надання їм певних пільг, у той же час послугами цих госпрозрахункових підрозділів підприємців змушують користуватися під час реєстрації підприємств, отриманні ліцензій, дозволів тощо.

3.Поширена практика:

* нав'язування підприємцям непотрібних їм супутніх послуг за додаткову плату;

* непередбаченого законодавством делегування функцій державного управління суб'єктам господарювання;

* самочинного розширення кола платних послуг, що надаються, та встановлення необгрунтоване високих тарифів на них;

* прийняття власних неправомірних владних рішень, норми яких зобов'язують суб'єктів господарювання користуватися послугами органів виконавчої влади.

Вчинення цих неправомірних дій заборонено і тягне за собою відповідальність згідно з законодавством.

Зaдaчa.

Toвapиcтвo з oбмежeнoю вiдпoвiдaльнicтю “Бюpo нepyxoмocтi” звepнyлocя дo cyдy з пoзoвoм пpo визнaння дoгoвopy кyпiвлi-пpoдaжy зeмeльнoї дiлянки нeдiйcним як тaкoгo, щo бyв yклaдeний внacлiдoк пoмилки. Пoмилкa, нa дyмкy пoзивaчa, полягaлa в тoмy, щo пpичинoю кyпiвлi зeмeльнoї дiлянки бyлa пoпepeдня iнфopмaцiя пpo тe, щo потyжнe пpoмиcлoвe пiдпpиємcтвo, poзшиpюючи виpoбництвo, плaнyє пpидбaти зaзнaчeнy дiлянкy. Пoкyпeць, y cвoю чepгy, шляxoм пepeпpoдaжy плaнyвaв oтpимaти знaчний пpибyтoк. Пpoтe пpoмиcлoвe пiдпpиємcтвo poзмicтилo cтpyктypний пiдpoздiл нa пpилeглiй земельнiй дiлянцi.

Відповідь:

1. Чи мoжнa зaзнaчeнy cитyaцiю вiднеcти дo кaтегopiї нopмaльнoгo пiдпpиємницькoгo pизикv? Чи мaтимe цe знaчeння пpи poзглядi cпpaви? Підприємницько майновий ризик - пов'язаний з імовірністю втрати майна підприємства внаслідок диверсії, крадіжки, перенавантаження технічної та технологічної систем тощо. Тому ця ситуація не відноситься до категорії підприємницького ризику та не враховуватиметься судом.

2. Чи мoжнa визнaти цю yгoдy кyпiвлi-пpoдaжy нeдiйcнoю? Якi нacлiдки визнaння yгoд недiйcними? У статті 216 ЦК сформульовані загальні правила щодо правових наслідків недійсності як нікчемних, так і оспорюваних правочинів. Для з'ясування конкретних підстав визнання правочинів недійсними звернемося до постанови Пленуму Верховного суду України „Про судову практику в справах про визнання угод недійсними”, пункт 16-ий якої вказує на наступне:„При вирішенні питання про визнання угоди недійсною судові необхідно враховувати таке:

а) недійсність угоди може бути підтверджена будь-якими з передбачених ст. 27 ЦК України засобами доказування, якщо інше не передбачено законом (наприклад, ст. 376 ЦК). Однак ціна та інші істотні умови угоди, укладеної в простій письмовій чи нотаріальній формі, не можуть бути встановленими на підставі показань свідків, крім випадків кримінально караних діянь;

б) невиконання або неналежне виконання угоди (в тому числі договору довічного утримання) не може бути підставою для визнання її недійсною. В цьому разі сторона вправі вимагати розірвання договору або застосування інших встановлених наслідків, а не визнання угоди недійсною;

в) у разі посвідчення угоди не тим органом або службовою особою, на яких покладено здійснення нотаріальних функцій, угода не може вважатися укладеною з додержанням встановленої нотаріальної форми;

г) саме по собі недодержання вимог ст. 114 ЦК при продажу учасником спільної часткової власності частки сторонній особі не є підставою для визнання угоди недійсною. В даному випадку співвласник вправі у межах установленого законом строку вимагати переведення на нього прав і обов'язків покупця по укладеній угоді;д) відсутність згоди одногого з подружжя на відчуження спільного майна може бути підставою для визнання недійсною угоди в тому випадку, коли угода потребувала обов'язкового нотаріального посвідчення (ст. 23 КпШС) або судом встановлено, що сторони (сторона) в угоді діяли недобросовісно;є) визнання угоди недійсною може мати місце і після смерті громадянина, якиий був її учасником. Такі вимоги можуть бути заявлені другою стороною, спадкоємцем померлого, іншими заінтересованими особами та прокурором. Аналіз норм Цивільного Кодексу України дозволяє безпосередньо визначити дві групи правових наслідків недійсності правочину: двостороння реституція, як загальний наслідок і відшкодування збитків та моральної шкоди, як спеціальні наслідки. Двосторонньою реституцією є повернення сторін правочину у той майновий стан, в якому вони перебували до його вчинення, відповідно з чим у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути одна одній у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, у тому числі тоді, коли те, що одержано, полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Наприклад, у випадку визнання недійснм договору купівлі-продажу покупець зобов'язаний повернути продавцеві придбане за договором майно, а продавець повернути покупцеві отримані за майно кошти.

Двостороння реституція є загальним правилом майнових наслідків недійсного правочину, що застосовується завжди, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування, або особливі правові наслідки окремих видів недійсності правочинів. Прикладом майнових наслідків недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції є правочини з дефектами суб'єктного складу (наприклад статті 221, 222, 226 ЦК України), правочини з дефектами форми (статті 218, 219, 220 ЦК України), правочини юридичних осіб, на вчинення яких вони не мали права (ст.227 ЦК України), правочини, вчинені під впливом помилки (ст. 229 ЦК України), правочини вчинені під впливом тяжких обставин (ст. 223 ЦК України). Для застосування двосторонньої реституції не має значення, хто винний у недійсності правочину.

Тобто з вище вказаної інформації цю угоду не можна вважати недійсною.

3. Якe piшeння мaє пpийняти cyд? Суду не визнає угоду купівлі продажу недійсною.

Список використаної літератури:

1) Популярна юридична енциклопедія / Кол. авт.: В. К. Гіжевський, В. В. Головченко, В. С. Ковальский (кер.) та ін. -- К., 2003. -- С. 142.

2) Скакун О. Ф. Теория государства и права. -- Х., 2000. -- С. 270.

3) Лівшиц Р. З. Теория права. -- М., 2001. -- С. 224.

4) Критичний огляд думок, висловлених у юридичній літературі щодо правової системи, див.: Ющик О. І. Галузі та інститути правової ситеми (міфи і реальність). -- К., 2002.

5) Мумутов В. К. Хозяйственное право. -- Х., 2002. -- С.

6) Щербина В. С. Господарське право. -- К., 2003. -- С. 16.

7) Жук Л. А., Жук І. Л., Неживець О. М. Господарське законодавство. -- К., 2003. -- С. 12.

8) Конституційні засади правопорядку у сфері господарювання визначаються також ч. 2 ст. 5 ГК.

9) Струнку класифікацію господарських законів див.: Щербина В. С. Господарське право. -- К., 2003. -- С. 22.

10) Конституція України. - К., Просвіта, 1996. - 78 с.

11) Господарський кодекс України. - К., 2003.

12) Цивільний Кодекс України // Голос України. - 2003. - № 45-46.

Размещено на Allbest.ru