Конвенція про захист прав людини

47. Чи захищає Конвенція право на життя не народженої дитини

Ст. 2 Конвенції не захищає право на життя ненародженої дитини оскільки вона стосується лише народжених осіб і не може бути застосована до ненароджених осіб, а право ембріона на життя явно обмежене правами та інтересами матері. Тому питання про те, коли починається життя людини, віддається на розсуд державам-учасницям Конвенції. Кожна країна визначає момент виникнення права на життя по-своєму. Наприклад, у Франції життя людини захищається державними законами через 10 днів після зачаття, а в Данії -- після 12 тижнів, в Швеції -- 20. В Японії, як і в багатьох країнах, життя юридично захищено лише після народження. За українським законодавством переривання вагітності може здійснюватися за бажанням жінки, якщо вагітність не перевищує 12 тижнів, у випадках передбачених законом може бути проведена при вагітності з 12 до 22 тижнів. В результаті розгляду Європейським судом з прав людини, справи 3-х жінок проти Ірландії, де заборонено проведення абортів, з вимогою визнати в Ірландії право жінок на аборт, мотивуючи це тим, що жінки, які хочуть провести процедуру штучного переривання вагітності повинні терпіти незручності, що виражаються в матеріальних затратах та приниженні у зв'язку з проведенням даної процедури за кордоном. В перших двох справах Суд відхилив запит на право переривати вагітність у власній країні, а також, що кожна держава повинна самостійно визначати питання аборту у внутрішньому законодавстві. В третьому випадку справа стосувалася жінки, хворої на рак, і яка пройшла курс лікування, протипоказаний при вагітності, не знаючи що чекає дитину - в цьому випадку Суд задовольнив позов та відзначив, що в ірландському законодавстві відсутні норми, які б забезпечували піклування про жінок, здоров'ю яких загрожує небезпека, пов'язана з вагітністю, а також існує загроза плоду. Даним рішенням Суд визначив, що аборт не може вважатися правом, а може лише бути винятком з права на життя.

48. Які позитивні, негативні та процесуальні обов'язки держави випливають зі ст. 3 Конвенції

Зі ст. 3 випливають такі обов'язки держави: 1)негативний вимагає від неї утримуватися від певних заборонених дій. Держава несе відповідальність за дії всіх своїх органів і посадових осіб, зокрема правоохоронних. 2)позитивний вимагає від неї забезпечувати гарантії недопущення поводження, несумісного зі ст. 3 Конвенції. Виконання такого обов'язку може включати в себе, наприклад, проведення навчальних заходів їз персоналом, який відповідає за здійснення арешту чи затримання, а також тримання під вартою. Щоб дії держави відповідали вимогам ст. 3 Конвенції, вона повинна застосовувати до тих, хто допускає заборонене поводження або покарання, відповідні санкції.3)процесуальний полягає у проведенні розслідування за скаргами на жорстоке поводження з боку держави. Таке розслідування має забезпечити можливість виявлення і покарання винних осіб.

49. Чим відрізняється катування від інших форм жорстокого поводження, що забороняється Конвенцією

Катування - це будь-яка дія, якою особі умисно завдається гострий біль чи страждання фізичного чи психічного характеру, з метою, наприклад, , одержання від неї або третьої особи відомостей чи зізнання; покарання за дії, які вчинила вона або від третьої особи або у вчиненні яких вона підозрюється; або з метою залякування її чи третьої особи; або за вчинення примусу; або з тієї або іншої причини, пов'язаної з дискримінацією будь-якого характеру, коли такий біль або страждання завдаються посадовою чи іншою особою, що діє як офіційна особа, а нелюдське поводження або покарання - може виявлятися як у свідомому застосуванні фізичного чи психічного насильства щодо особи, так і в результаті невживання певних заходів. Поводження чи покарання, що принижує гідність - є найменш жорстоким видом поводження, спричиняє у потерпілого почуття страху, болісні страждання й почуття неповноцінності, спроможні принизити його гідність і навіть зламати його фізичний і моральний опір. Тому катування є найбільш жорстоким видом поводження що забороняється Конвенцією.

50. Чи є заборона катування абсолютною відповідно до Конвенції та практики Суду

Заборона катувань відповідно до Конвенції є абсолютною. Абсолютна заборона катування є імперативною нормою міжнародного права, і, як постійно підкреслює у своїй практиці Європейський суд з прав людини -- «відображає одну з фундаментальних цінностей демократичного суспільства» . Норма абсолютної заборони катування закріплена в усіх основних міжнародних інструментах, починаючи від загальних принципів міжнародного права, міжнародних документів звичаєвого права до міжнародних договорів на універсальному і регіональному рівнях.

51. Які види жорстокого поводження застосовувалися, на думку Суду, до заявників у справах щодо України

Щодо порушення ст. 3 Конвенції Україною, поводження із заявниками відповідало ознакам катування у декількох справах. Так, у рішенні у справі України від 2005р. Суд кваліфікував як катування примусове годування заявника, яке було здійснене під час його тримання під вартою всупереч вимогам закону. У справі не було ні медичного висновку щодо необхідності такого годування, ні обов'язкового протоколу цієї процедури. При цьому для подолання опору заявника до нього застосовувались такі обмежувальні заходи, як кайданники, роторозширювач, а також гумова трубка, призначена для встромляння у стравохід. Відтак повадження будо визнано таким, що досягло суворості катування. В інший справі рішення від 2011р. Суд знайшов ознаки катування у діях працівників міліції щодо заявника, які полягали у застосуванні до нього катування електричним струмом з метою отримання повторного зізнання у вчиненні вбивства. Суд також визнав наявність нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження у недостатньому забезпеченні медичного догляду та лікування щодо хворої на туберкульоз та ВІЛ особи, якій не забезпечують належних фізичних умов тримання під вартою, сприятливих для одужання рішення Суду у справі України від 2010р. У своїй практиці Суд визнав покарання, що принижує гідність , застосування, за рішенням суду, до 5-річного хлопчика тілесного покарання у вигляді побиття різками. конвенція право катування юрисдикція

52. Зміст та сфера дії права на свободу та особисту недоторканість у практиці суду

Стаття 5 Конвенції гарантує право на свободу та особисту недоторканість, яке передбачає особисту свободу у її класичному розумінні, тобто фізичну свободу. Метою ст. 5 Конвенції є захист особи від свавільного арешту і тримання під вартою, захист публічного порядку, який вимагає забезпечення покарання осіб, що вчинили злочин. Щодо сфери дії ст. 5 Конвенції слід зазначити, що крім класичного випадку арешту чи ув'язнення позбавлення свободи може набувати різних форм: поміщення особи до психіатричних чи соціальних установ, тримання у транзитних зонах аеропортів, допиту у поліцейському відділку, затримання і обшуку поліцією, протидії масовим безладам поліцією з підстав публічного порядку, домашнього арешту.

53. Обов'язки держави, що кореспондують право на свободу та особисту недоторканість

Зі змісту права на свободу та особисту недоторканість випливає низька обов'язків держави у разі втручання її органів у свободу та особисту недоторканість осіб. До них належать, зокрема, позитивні - знати про місце знаходження особи, якщо вона була взята під варту органами влади; надати інформацію стосовно місця знаходження цієї особи, вжити ефективних заходів для гарантованого запобігання ризику зникнення людей; та процесуальні - без зволікання провести ефективне розслідування за наявності скарго на те, що конкретна особа була заарештована, після чого зникла.

54. Вимоги до правомірного позбавлення особи свободи у практиці Суду

Гарантуючи право на свободу та особисту недоторканість, ст. 5 Конвенції встановлює вимови до позбавлення свободи, зокрема, умови правомірності та законності позбавлення особи свободи. Законність позбавлення свободи означає таку законність з позиції внутрішнього права. Критерії законності, з погляду Суду, вимагає, щоб право, як писане, так і не писане, було достатньо чітким для того, аби дозволити громадянину, отримавши за необхідність юридичну консультацію у справі, передбачити з розумним для певних обставин ступенем визначеності, ті наскільки, які може потягнути за собою конкретна дія. Затримані чи взяті під варту особи мають право на перевірку дотримання вимог, необхідних для законності позбавлення їх свободи. Правомірність позбавлення особи означає відсутність свавільності такого позбавлення свободи та його відповідність меті, передбаченій одним із випадків вичерпного переліку ч.1 ст. 5 Конвенції.

55. Гарантії прав особи на свободу та на особисту недоторканість

У ч. 2 та ч. 3 ст. 5 Конвенції містяться такі гарантії права на свободу та особисту недоторканість, як правило негайно бути поінформованим про причини арешту та право негайно постати перед Судом. Вимого негайності стала предметом тлумачення Суду ще у ранніх його рішеннях. Право на інформацію, закріплене у ч. 2 ст. 5 Конвенції, має своєю гарантією кореспондент ний йому обов'язок держави в особі судових чи поліцейських органів повідомити особу, яку позбавлено свободи, про причини арешту. Право заарештованого або затриманого негайно постати перед суддею або іншою посадовою особою передбачене ч. 3 ст. 5 Конвенції. Якщо звільнення з під варти не відбулося через кілька годин після позбавлення свободи, то заінтересована особа негайно доставляється до судді чи іншої посадової особи, наділеною судовою владою.

56. Чи охоплює поняття свободи у розумінні ст. 5 Конвенції також і духовну (моральну) свободу

Обмеження прав людини i громадянина в iнтересах моралi передбаченi i в цивiльному законодавствi України. Наприклад, у ст.7 Цивiльного кодексу України встановлено, що громадянин або органiзацiя, стосовно яких поширенi вiдомостi, що не вiдповiдають дiйсностi i завдають шкоди їх iнтересам, честi, гiдностi або дiловiй репутацiї, вправi поряд iз спростуванням таких вiдомостей вимагати вiдшкодування майнової i моральної (немайнової) шкоди, завданої їх поширенням. А ст.4401 цього ж кодексу передбачає, що особа, яка своїми дiяннями порушила законнi права громадянина, вiдшкодовує заподiяну йому цим моральну шкоду, якщо не доведе, що моральна шкода заподiяна не з її вини.

Права людини i громадянина в iнтересах моралi обмежуються i в Кримiнальному кодексi України, який передбачає позбавлення волi чи виправнi роботи рiзних строкiв або штраф за такi дiяння: наклеп, тобто поширення завiдомо неправдивих вигадок, що ганьблять iншу особу (ст.125 КК України); образу, тобто умисне приниження честi i гiдностi особи, виражене в непристойнiй формi (ст.126 КК України); обмiрювання, обважування, перевищення встановлених роздрiбних цiн або iнший обман покупцiв у торговельних пiдприємствах чи пiдприємствах громадського харчування (ст.155 КК України); перевищення встановлених цiн i тарифiв на побутовi i комунальнi послуги, що надаються населенню, обрахування або iнший обман замовникiв у пiдприємствах побутового обслуговування населення i комунального господарства (ст.1551 КК України); хулiганство, тобто умиснi дiї, що грубо порушують громадський порядок i виражають явну неповагу до суспiльства (ст.206 КК України).

Оскiльки суди України застосовують дане законодавство, а у рядi випадкiв повиннi будуть безпосередньо застосовувати також відповіднi мiжнароднi договори України (ст.9 Конституцiї України), то їм буде корисно знати, як тлумачаться i використовуються моральнi поняття в практицi Суду

57. Який зміст Суд вкладає у поняття «негайно», застосоване у ч. 3 ст. 5 Конвенції

У ч. 2 та ч. 3 ст. 5 Конвенції містяться такі гарантії права на свободу та особисту недоторканість, як правило негайно бути поінформованим про причини арешту та право негайно постати перед Судом. Вимого негайності стала предметом тлумачення Суду ще у ранніх його рішеннях. Право на інформацію, закріплене у ч. 2 ст. 5 Конвенції, має своєю гарантією кореспондент ний йому обов'язок держави в особі судових чи поліцейських органів повідомити особу, яку позбавлено свободи, про причини арешту. Право заарештованого або затриманого негайно постати перед суддею або іншою посадовою особою передбачене ч. 3 ст. 5 Конвенції. Якщо звільнення з під варти не відбулося через кілька годин після позбавлення свободи, то заінтересована особа негайно доставляється до судді чи іншої посадової особи, наділеною судовою владою. Прислівник «негайно», таким чином, виражає ідею безпосередньої близькості і покладає на державу чіткий обов'язок пристосувати судову систему, а за необхідності - змінити відповідні положення кримінально-процесуального законодавства таким чином, щоб застосовувані законні положення відповідали вимозі швидкої та автоматичної перевірки будь-якого позбавлення свободи в кримінальному контексті.

58. З урахуванням яких обставин повинна оцінюватись, з точки зору Суду, «розумність» тривалості тримання під вартою до передання її до суду

У ч. 3 ст. 5 Конвенції міститься ще одна норма , яка виходить із загального принципу Конвенції: законне тримання під вартою має бути розумним. Конвенція вимагає, аби тримання під вартою до судового вироку не перевищувало розумних строків. Хоч якою би була причина тримання під вартою, у кожному випадку слід визначити, чи перетнув строк до ухвалення рішення вироку щодо обвинувачуваного розумні межі, тобто межі надмірності, які, за обставинами справи, могли бути розумно застосовані до особи, чия невинуватість презумується. Поняття розумного строку тримання під вартою до судового вироку не піддається абстрактній оцінці, оскільки розумний характер тримання обвинуваченого під вартою повинен оцінюватися у кожному випадку відповідно до особливостей конкретної справи.

59. Правомірність з погляду Суду обмеження права на суд

Одним з важливих аспектiв прав людини є проблема обмежування їх здiйснення, що достатньо повно вiдображено в Конвенцiї про захист прав i основних свобод людини (далі - Конвенція), ратифiкованiй Україною 17 липня 1997 року. Конвенцiя дозволяє обмежувати права людини за наявностi відповідних пiдстав, найпоширенiшими з яких є: iнтереси громадського порядку (ст.6, 8, 9, 10, 11), нацiональної безпеки (ст.6, 8, 10, 11), моралi (ст.6, 9), економiчного добробуту країни (ст.8), захист прав i свобод iнших (ст.8, 9, 11), захист територiальної цiлiсностi (ст.10), пiдтримання авторитету i неупередженостi правосуддя (ст.10), захист здоров'я населення (ст.8, 9, 10, 11).

60. Зміст поняття «суд» у практиці Суду

Поняттям «суд» Конвенція позначає орган, який характеризується в матеріальному сенсі своєю роллю, що стосується відправлення правосуддя: вирішення на основі норм права і по завершенні належного процесу будь-якого питання, що стосується його компетенції. Цей орган, згідно з практикою Суду, повинен відповідати іншим вимогам: бути незалежним, особливо щодо виконавчої влади, бути неупередженим, передбачати тривалість мандату його членів, надавати достатні процесуальні гарантії, бути компетентним вирішувати як питання факту, так і питання права, мати право змінити рішення державних органів. У низці своїх рішень Суд включив у поняття суд також суди третейські та комісії з трудових спорів.

61. Зміст поняття «цивільні права та обов'язки» у практиці Суду

У тексті Конвенції немає ознак поняття «права та обов'язки цивільного характеру». У низці своїх рішень Суд зазначив, що це поняття не повинно тлумачитися шляхом простого відсилання до внутрішнього права держави-відповідача, воно має дістати «автономне» визначення у практиці Суду. Зараз будь-який позов, що має майновий предмет і ґрунтується на посяганні на права також майнові стосується «прав та обов'язків цивільного характеру». Частина спорів між державними службовцями і державною адміністрацією у практиці Суду також стосується прав і обов'язків цивільного характеру. З-поміж спорів про права та обов'язки цивільного характеру Суд вказав і на такі: спори щодо дозволів на експлуатацію та ліцензії на перевезення пасажирів, справи про компенсації у вигляді збільшення земельних ділянок, дисциплінарні справи, предметом яких є право здійснювати професійну діяльність та інші.

62. Зміст поняття «кримінальне обвинувачення» у практиці Суду

Поняття кримінальне обвинувачення також має автономний зміст у практиці Суду і не залежить від його розуміння законодавствами держав-учасниць Конвенції. За загальним правилом, держави-учасниці Конвенції залишаються вільними у визначенні як кримінального правопорушення будь-якої дії чи бездіяльності, що відхиляється від нормального здійснення одного з прав, які захищає Конвенція. Практика Суду виробила матеріальне а не формальне поняття обвинувачення. Під обвинуваченням Суд розуміє офіційне повідомлення особі компетентним органом державної влади про наявність припущення про те, що ця особа вчинила кримінально каране правопорушення. Проте Суд не в усіх випадках вимагає, щоб мав місце факт такого повідомлення. Натомість самі дії щодо особи певних державних органів можуть свідчити про те, що особа підозрюється, а тому обвинувачується, у розумінні Конвенції, у вчинені кримінального правопорушення.

63. Право на справедливий судовий розгляд у інтерпретації Суду

Стосовно принципу справедливого судового розгляду Суд розглядає чи не найбільшу кількість справ. З правом людини на справедливий судовий розгляд кореспондує певний обов'язок держави в особі судових органів провести ефективне дослідження доводів, аргументів і доказів сторін. Вимого справедливого судового розгляду стосується процесу в цілому, а не тільки змагальних слухань. Принцип справедливого судового розгляду застосовується одночасно як у цивільних, так і у кримінальних справах. Стосовно принципу справедливості судового розгляду у справах щодо прав та обов'язків цивільного характеру Суд сформулював у своїй практиці дві вимого - змагальності та рівності сторін, які вказують на справедливість процесу. Стосовно принципу справедливості судового розгляду в кримінальному праві Суд сформулював фундаментальну доктрину, з якої випливають загальні принципи тлумачення справедливого судового розгляду та його гарантії. Право на мовчання та право не свідчити проти себе становлять загальновизнані міжнародні стандарти, які лежать в основі поняття справедливого судового розгляду за ст. 6 Конвенції.

64. Принципи, що забезпечують справедливість судового розгляду у цивільному процесі

Стосовно принципу справедливості судового розгляду у справах щодо прав та обов'язків цивільного характеру Суд сформулював у своїй практиці дві вимого - змагальності та рівності сторін, які вказують на справедливість процесу. В судових процесах, де зіштовхуються протилежні приватні інтереси, рівність сторін, згідно з практикою Суду, передбачає, що кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу в умовах, коли кожна сторона зі сторін не має явної переваги. Сторони повинні мати можливість висловити свої аргументи під час публічного слухання справи.

65. Принципи, що забезпечують справедливість судового розгляду у кримінальному процесі

Стосовно принципу справедливості судового розгляду в кримінальному праві Суд сформулював фундаментальну доктрину, з якої випливають загальні принципи тлумачення справедливого судового розгляду та його гарантії. Положення ч. 1 ст. 6 розглядаються щодо кримінального обвинувачення як загальні щодо ч. 3 ст. 6. Суд сформулював принципи ч. 1 у зв'язку з ч. 3 ст. 6 Конвенції: 1) кримінальний процес становить одне ціле, а захист, передбачений ст. 6, не припиняється з прийняттям рішення у першій інстанції, держава повинна стежити за тим, аби гарантії ст.. 6 Конвенції поширювалися і на апеляцію. 2) при розгляді справи у першій інстанції поняття справедливого судового розгляду означає, за загальним правилом, можливість обвинуваченого бути присутнім на засіданні. 3)принцип рівності сторін та змагальності у кримінальному процесі, зокрема право на змагальний судовий процес передбачає як для обвинувачення, так і для захисту можливості ознайомитися із доказами, представленими іншою стороною, і відповісти на них.

66. Право на публічний судовий розгляд справи у інтерпретації Суду

Стосовно органічних гарантій справедливості судового розгляду, які стосуються як цивільного, так і кримінального процесу, Суд зазначає, що публічний судовий розгляд є однією з істотних гарантій справедливого судового розгляду. Вона захищає підсудних від не публічного правосуддя без контролю з боку громадськості та є одним із засобів збереження довіри до суду. Забезпечуючи прозорість здійснення правосуддя, гласність таким чином сприяє реалізації мети ч. 1 ст. 6 Конвенції, а саме, справедливому судовому розгляду, забезпечення якого є одним з основоположних принципів демократичного суспільства у значенні Конвенції. Правило про публічність розгляду не є абсолютним, а може бути піддане обмеженням. Це випливає з самого тексту ч.1 ст. 6 Конвенції, який передбачає, що преса і громадськість можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини.

67. Вимоги вмотивованого рішення суду у практиці Суду

За загальною вимогою справедливого судового розгляду рішення суд повинен мотивувати свої рішення. Згідно з практикою суду в ч. 1 ст. 6 Конвенції вимагає від судді мотивувати свої рішення, але це не може тлумачити як вимогу докладної відповіді на кожен аргумент. Суд продовжив тлумачення цього положення у справах вказавши, що обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від природи рішення. Крім того, потрібно врахувати різноманітність засобів, які може використовувати сторона процесу, і різницю між державами-учасницями Конвенції щодо законів, звичаїв та доктринальних положень оформлення і складання судових рішень та постанов. Тому питання про те, чи виконав суд обов'язок мотивувати своє рішення, потрібно розглядати у світлі обставин конкретної справи.

68. Право на розгляд справи незалежним і безстороннім судом з погляду Суду

Право на розгляд справи незалежним і безстороннім судом є гарантією права на справедливий судовий розгляд. Для вирішення питання про те, чи можна конкретний суд вважати незалежним, з позиції Конвенції та практики Суду, слід узяти до уваги спосіб призначення його членів, строки перебування їх на посадах, існування гарантій від зовнішнього тиску і наявність в органу зовнішніх ознак незалежності. Стосовно вимоги безсторонності суду, Суд вказав, що вона має два аспекти: 1)суд повинен бути суб'єктивно вільним від особистих упереджень чи переваг у конкретній справі; 2)суд повинен бути об'єктивно безстороннім, тобто повинен гарантовано виключати будь-який обґрунтований сумнів щодо конкретної справи.

69. Право на розгляд справи упродовж розумного строку з точки зору Суду

Поняття розумного строку як однієї з гарантій справедливого судового розгляду стосується усіх судових розглядів. У цивільних справах швидкістю, якої вимагають від суду, прагнуть запобігти становищу затягнутої неясності, яке може про тлумачити як відмову у правосудді. В кримінальних справах ця вимога набуває ще більшого значення з врахуванням наслідків, яких зазнає будь-яка особа, що притягується до відповідальності у кримінальній справі. Конвенція примушує держави-учасниці вжити всіх відповідних заходів, щоб дозволити їхнім судам відправляти правосуддя зі швидкістю. Слід враховувати, що держава відповідає за всі свої структури, а не тільки за суди. Усе державне управління має бути поставлене на службу правосуддю.

70. Право на виконання остаточного рішення Суду

Право на виконання остаточного судового рішення є окремим елементом права на суд згідно з практикою суду. В рішенні у справі, Суд вказав, що коли внутрішнє законодавство держави допускає невиконання остаточного рішення на шкоду одній зі сторін, право на судовий розгляд стає ілюзорним. Виконання судового рішення, ухваленого будь-яким судом, має розглядатися як невід'ємна частина судового розгляду у сенсі ст. 6 Конвенції. Проводження в суді та виконавче провадження є відповідно першою і другою стадіями одного провадження. Таким чином, виконавче провадження не може бути відокремлене від судового, і ці обидва провадження потрібно розглядати як цілісний процес.

71. Презумпція невинуватості: тлумачення Судом ч. 2 ст. 6 Конвенції

Принцип презумпції невинуватості, закріплений у ч. 2 ст. 6 Конвенції, є одним з аспектів права на справедливий судовий розгляд кримінальної справи, гарантований ч. 1 ст. 6 Конвенції. Презумпція відображає ідею, відповідно до якої той, хто підозрюється чи формально обвинувачується у вчинені кримінального правопорушення, має право на незалежне і безстороннє правосуддя, суттєвою рисою якого має бути терпимість духу. Презумпція невинуватості спрямована насамперед на захист обвинуваченого від обвинуваченого вироку, якщо останній не буде законно встановлений. Вана діє протягом усього кримінального процесу, незалежно від результату розслідування, а не тільки при розгляді обґрунтованості обвинувачення. Практика Суду встановлює, що презумпція невинуватості порушена, якщо твердження посадової особи щодо особи, обвинуваченої у вчинені злочину, відображає думку, що особа винна, коли цього не було встановлено відповідно до закону. Проте презумпція невинуватості у розумінні Конвенції, як і зрештою, інші положення Конвенції, не дає особі , обвинувачений у вчиненні злочину, право на відшкодування її витрат або право на компенсацію за незаконне утримання під вартою у випадку, коли проводження проти неї було закрито.

72. Права обвинуваченого у практиці Суду як гарантії права на суд

Гарантії, що містяться у ч. 3 ст. 6 Конвенції, покликані забезпечити дотримання принципу справедливого судового розгляду. Ці гарантії самі по собі не є метою; вони повинні тлумачитися у світлі функції, яку вони виконують у загальному контексті судового розгляду. Необхідний зв'язок об'єднує право на точну інформацію у найкоротші строки і зрозумілою для заявника мовою про природу та підстави обвинувачення обумовлює право на захист, ефективне здійснення якого передбачає, що обвинувачений може мати достатньо часу і можливостей, аби підготуватися до захисту. Суд наголошує на тому, що, хоча право кожного обвинуваченого у вчиненні злочину на ефективний захист, наданий захисником, який у разі необхідності призначається офіційно, не є абсолютним, воно є однією з основних ознак справедливого судового розгляду. Забезпечення доступу захисника до обвинуваченого на початкових етапах провадження, коли він потрапляє у стресову ситуацію є гарантією права не свідчити проти себе та недопущення поганого поводження. Ці принципи є особливо актуальними в разі серйозних обвинувачень.

73. Які елементи включає право на суд за ст. 6 Конвенції

Елементами права на суд є право на доступ до суду, тобто можливість ініціювати судовий розгляд у цивільній справі право на проведення справедливого судового розгляду та право на виконання остаточного судового рішення. Суд дійшов висновку, що право на доступ до суду є однією з невід'ємних складових права, гарантованого Конвенцією. Елементами поняття справедливого розгляду суду, на думку Суду, є саме принцип рівності сторін у процесі та фундаментальний принцип змагальності процесу. Право на виконання остаточного судового рішення є окремим елементом права на суд згідно з практикою суду. В рішенні у справі, Суд вказав, що коли внутрішнє законодавство держави допускає невиконання остаточного рішення на шкоду одній зі сторін, право на судовий розгляд стає ілюзорним. Виконання судового рішення, ухваленого будь-яким судом, має розглядатися як невід'ємна частина судового розгляду у сенсі ст. 6 Конвенції.

74. Чи слід враховувати тривалість досудового слідства (у кримінальних справах) та тривалість виконавчого провадження (у цивільних справах) для встановлення «розумності» строку судового розгляду справи у розумінні ст. 6 Конвенції

Тривалість кримінального судочинства починається з моменту, коли особа стає обвинуваченою у розумінні Конвенції. Мова може йти про дати, що передує прийняттю справи до розгляду судом: якщо мало місце позбавлення свободи, які пі слідувало за наказом про арешт, у разі обвинувачення чи внаслідок відкриття попереднього слідства щодо зацікавленої особи. Стосовно завершення тривалості кримінального судочинства практика Суду уточнює, що йде мова про дату рішення, ухваленого по суті обвинувачення. Стосовно тривалості цивільного процесу в розумінні Конвенції Суд зазначив, що моментам початку строку тривалості є дата, коли судова влада прийняла позовну заяву. Кінцевою датою тривалості процесу вважається дата ухвалення рішення стосовно спору. Критеріями, якими керується Суд, аби оцінити розумність тривалості процесу, є: складність справи, поведінка сторін, поведінка органів судової влади, а також управлінських органів, якщо такі втрутилися у судовий процес. Тривалість цивільного процесу охоплює також виконавче провадження у справі.

75. Чи враховує відсутність у держави коштів для виконання остаточного судового рішення його невиконання з точки зору Конвенції

Виконання судового рішення не можна затримувати. Не є виправданням тривалого невиконання остаточного судового рішення такі обставини: брак коштів у бюджеті держави; проходження підприємством-боржником процедури банкрутства; розбіжності між національними органами державної влади, незалежно від їх підстав, що перешкоджають руху виконавчого провадження; необхідність вжиття законодавчих заходів. Хоча Суд зазначив, що затримка виконання судового рішення на період, що є необхідним для вирішення проблем публічного порядку, може у виняткових випадках бути виправдана. Обґрунтованість такої затримки має встановлюватися, зокрема, з огляду на складність процедури виконання, поведінку заявника та компетентних органів, розмір і природу відшкодованої судом шкоди. Хоча Суд враховує строк для виконавчого провадження, встановлений національним законодавством, його недотримання автоматично не становить порушення Конвенції.

Размещено на Allbest.ru