Форми державного управління

Підводячи підсумок по правовій формі державного управління, можна сказати, що її використання спричиняє виникнення правових наслідків у формі видання певних актів управління, їх застосуванні або здійсненні інших юридично значимих дій. При цьому, видання правових актів управління, як форма реалізації державної влади, спричиняє виникнення юридичних наслідків неопосередковано, бо зв'язана з реалізацією правоустановчих, правореалізуючих і правоохоронних функцій державної влади.

Ця форма, з точки зору правових наслідків її застосування являється найбільш важливою, так як увесь процес реалізації державної влади у всій різноманітності її елементів і стадій, отримує своє цілеспрямоване здійснення у внутріапаратних і зовнішньо владних юридично значимих діях, завдяки реалізації правових актів управління, які мають свій спосіб вираження. Жоден процес державно-управлінської, правоохоронної, праворегулятивної діяльності неможливо уявити без відповідного регулювання й координації на основі видання й застосування відповідних правових актів, які визначають організаційні форми, методи, правила і способи реалізації державної влади. Отже, форма державного управління може бути віднесена до числа правових форм тільки в тому випадку, якщо в діях, чинених суб'єктом державної влади, чітко виявляється характерне для державного управління - юридичне волевиявлення даного суб'єкта. В цьому і заключається сутність правових форм реалізації державної влади.

2.2 Акти органів виконавчої влади як форма реалізації державної влади

Як було сказано на самому початку цієї курсової роботи, проте, що виконавча діяльність є основним призначенням державного управління і складає першу, найбільш важливу його сторону. Виконавчі органи державної влади повсякденно і багаторазово реалізовують державну владу і свою владу також в різних формах. Тому я наведу приклади основних форм, тобто актів виконавчої влади по реалізації як своєї так і державної влади.

Всі рішення виконавчої влади втілюються у відповідну форму, набувають певної юридичної сили і доводяться до виконавців по встановлених каналах інформації. Форма актів виконавчої влади передбачена в нормах Конституції України та інших прийнятих на її основі актів. На підставі чинного законодавства України можна виділити основні значимі форми актів органів виконавчої влади:

- Постанови - акти управління, як правило, нормативного характеру, які приймаються на вищому і центральному рівнях виконавчої влади в колегіальному порядку з важливих питань державного будівництва. Такі акти мають право приймати - Кабінет Міністрів України (наприклад, Постанова Кабінету Міністрів України „Про затвердження Порядку надання спеціальних дозволів на користування надрами”, в якій зазначається порядок надання дозволів; органи, які мають право надавати ці дозволи; види користування надрами; строк дії дозволу та інші положення, Постанова Кабінету Міністрів України „Про затвердження Порядку надання спеціальних дозволів на користування надрами” від 2 жовтня 2003 р. - № 1540 тобто ця постанова регулює управлінські відносини у всіх сферах і галузях на території України); державні комітети України; уряд АРК; відомства.

- Розпорядження - це, як правило, індивідуальні акти управління, що приймаються одноособово на всіх рівнях управлінської ієрархії держави, юридична сила, яких залежить від характеру та правового становища конкретного носія владних повноважень - автора розпорядження. Тобто, розпорядження ототожнюється з вимогою. Розпорядження видають: Кабінет Міністрів України; міністри міністерств України; голови державних комітетів; місцеві державні адміністрації; керівники відділів, управлінь та інших підрозділів місцевих державних адміністрацій; уряд АРК. Можна сказати, що розпорядження місцевих рад (міського голови) мають різний характер (про звільнення, про надання відпустки, про призначення на посаду Додаток 1 на 37 стор. курсової роботи. та інше).

- Накази - це акти управління, що містять пряме, обов'язкове для виконання веління органів виконавчої влади, щодо певної фізичної або юридичної особи (осіб), і містять вимогу необхідності вчинення якоїсь дії або утримання від неї. Накази бувають щодо загальних та організаційних питань управління, накази з виробничо-технічних питань, накази з питань особового складу („кадрові”). Накази видаються: міністрами; головами державних комітетів України (наприклад, Наказ Державного комітету статистики України „Про затвердження Порядку перевірок достовірності первинних та статистичних даних, вивчення стану первинного обліку і статистичної звітності органами державної статистики” Наказ Державного комітету статистики України „Про затвердження Порядку перевірок достовірності первинних та статистичних даних, вивчення стану первинного обліку і статистичної звітності органами державної статистики” від 19.06.2003 р. № 186. ); головами державних департаментів, державних служб; начальниками головних управлінь, завідувачами відділів і управлінь державних адміністрацій. Я можу навести приклад наказу, який був виданий директором Первомайського районного центру зайнятості при Державному центрі зайнятості Додаток 2 на 38 стор. курсової роботи. .

- Рішення - це акти управління, які приймаються у колегіальному порядку з важливих питань і в більшості випадків має нормативний характер. Вони приймаються Радою міністрів АРК; місцевими державними адміністраціями Додаток 3 на 39 стор. курсової роботи.; органами місцевого самоврядування. Рішення приймаються також на рівні центральних органів виконавчої влади (наприклад, колегіями міністерств, відомств). Рішення - це заключні акти в процесі розгляду, розв'язання якихось управлінських питань, і вони мають містити відповіді на ці питання.

- Інструкція - відомчий нормативний акт управління, яким встановлюється процедура, роз'яснюються умови застосування будь-якого законодавчого чи нормативного акта. Звідси її похідний, вторинний характер. Інструкція розрахована на багаторазове застосування. Їх видають відомства, міністри та керівники відділів, управлінь та інших підрозділів місцевих державних адміністрацій. Особливе місце займає посадова інструкція - документ, важливий при вирішені питання про юридичну відповідальність службової особи та скоєння саме службових злочинів або аналогічних адміністративних правопорушень, оскільки ставити за вину службовій особі порушення відповідних службових повноважень можна за умови, якщо службова особа наділена такими повноваженнями юридично. Додаток 4 на 40 стор. курс. Роботи.

Також, регулярною практикою є затвердження Кабінетом Міністрів України таких форм державного управління, як положення і статути (постановами) з наданням їм чинності нормативних актів. Положення - це сукупність правил, що стосуються побудови, способів дії центральних галузевих органів, інших урядових установ або організації будь-якого аспекту господарського, оборонного, культурного, адміністративного будівництва. Статутами йменуються нормативні акти, що визначають форми й методи діяльності установ, службових осіб у будь-якій галузі (статути залізниць, зв'язку) або визначають організацію, права, обов'язки об'єднань громадян (статут житлово-будівельного кооперативу), приватних структур.

Як ми бачимо, органи виконавчої влади наділені широкими повноваженнями у видані та прийнятті актів управління, які регулюють управлінські відносини в усіх сферах і галузях, відносини пов'язанні з якоюсь однією галуззю державного управління, тобто являються важливою гілкою державної влади по втіленню, реалізацією в життя державної влади в формі видані та прийнятті різних актів управління.

2.3 Адміністративні договори як особлива форма регулювання управлінських відносин

Останнім часом одним із перспективних напрямів розвитку правового регулювання державного управління визнається використання в

правотворчій та правозастосовчій діяльності органів виконавчої влади адміністративних договорів. Сучасна практика державного управління свідчить про наявність договірних елементів у діяльності органів виконавчої влади. Горизонтальні управлінські відносини набувають дедалі більшого поширення в умовах ринкової економіки.

На перший погляд, договірні правовідносини у сфері виконавчої влади суперечать призначенню управлінської діяльності, яка передбачає відповідну ієрархію органів виконавчої влади, їх певну підпорядкованість, підконтрольність тощо. Однак з урахуванням тенденцій розвитку суспільних відносин у змісті державного управління відбуваються певні зміни. Одна з таких змін стосується можливого використання договірного регулювання адміністративних правовідносин.

Поняття "договір" у значенні форми регулювання управлінської діяльності вжито і у чинному адміністративному законодавстві України. У частині п'ятій ст. 35 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" прямо сказано, що "для здійснення спільних програм місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування можуть укладати договори, створювати спільні органи та організації". Стаття 14 цього Закону передбачає також передачу місцевим державним адміністраціям повноважень "інших органів'', крім можливості делегування повноважень органів виконавчої влади вищого рівня і повноважень органів місцевого самоврядування.

Отже, договірні форми діяльності органів державного управління сьогодні пов'язуються не лише з їх господарським (цивільно-правовим) регулюванням.

Як відомо, договір - це згода двох чи більше суб'єктів права про встановлення, зміну або припинення суб'єктивних прав і обов'язків. Він є універсальним засобом правового регулювання, застосовується як регулятор суспільних відносин у багатьох галузях права.

Договірні відносини виконавчих органів між собою та з іншими суб'єктами адміністративного права суттєво відрізняються від договірних відносин приватно-правового характеру (між громадянами). Учасники цивільно-правових угод є рівноправними, тоді як в управлінських відносинах завжди присутнє підпорядкування. Проте окремі ознаки угод іноді властиві "вертикальним" відносинам. Без надання їм у таких випадках письмової форми (укладання договору) досягти мети державного управління неможливо.

Що стосується розвитку поглядів на визнання адміністративних договорів, то існування адміністративних договорів визнано у науці адміністративного права ще на початку XX століття. Так, А.І. Єлістратов у 1917 р. писав: "Нині можливість адміністративних актів договірного характеру взагалі не заперечується. Центр ваги розбіжностей переноситься на питання про те, в якій мірі поняття договір може знайти своє застосування в адміністративному праві. Можливість публічно-правових договорів між різними установами і між громадянами, звичайно, так чи інакше признається. Приклади таких договорів: угоди лікарняних кас із міськими і земськими громадськими управліннями про забезпечення учасникам кас лікарняного лікування, договір про найом фабричних робітників, оскільки він нормується адміністративним правом і т.п." Елистратов А.И. Основне начала административного права. - М., 1917.- С.11. У 1922 р. згаданий автор розрізняв, поряд з односторонніми, і багатосторонні (договірні) адміністративні акти, присвячуючи останнім цілий параграф у своїй праці "Нариси адміністративного права".

Пізніше В.Л. Кобалевський, Ц.Я. Ямпольська, В.І. Новосьолов, В.А. Юсупов, В.Д. Рудашевський, Б.М. Лазарева та деякі інші вчені досліджували проблеми адміністративного договору у минулому столітті.

Отже, поняття адміністративного договору не є цілком новим у науці адміністративного права. Однак, на жаль, його місце і природа дотепер залишаються не до кінця з'ясованими.

Найбільш яскраве підтвердження цього знаходимо у російському підручнику з адміністративного права, який вийшов у 1997 р. (А.П. Альохін, А.А. Кармолицький, Ю.М. Козлов). Зокрема, на. думку Ю.М. Козлова, "немає достатньо підстав вважати такі угоди реальною правовою формою реалізації виконавчої влади. Найбільш виразно вони виступають у ролі юридичних фактів особливого роду, що зумовлюють виникнення адміністративно-правових відносин" А.П. Алехин, А.А. Кармолицкий, Ю.М. Козлов. Административное право Российской Федерации: Учебник.- М.: Зерцало, 1997, - С.262. .

Сучасні підходи до проблеми адміністративних договорів

На сьогодні сформовано три основних підходи до означеної проблеми.

1. По-перше, договір розглядається як індивідуально-правовий акт, який не є джерелом права.

Однак сучасний досвід свідчить про деякі випадки нормативності договорів у сфері виконавчої влади. Так, 8 червня 1995 р. Верховна Рада України і Президент України (на той час глава виконавчої влади) уклали Конституційний договір про основні засади організації і функціонування державної влади і місцевого самоврядування, який мав найвищу юридичну силу (законодавство України було чинним лише в тій частині, що йому не суперечило) і діяв до прийняття Конституції України 1996 року Відомості Верховної Ради України. - 1995, - № 18.- С. 133. . Розділ другий цього договору визначав повноваження Верховної Ради України, розділ третій - Президента України, розділ четвертий - Кабінету Міністрів України. Правовий статус місцевих державних адміністрацій визначався у ст. 46 Конституційного договору. Це свідчить проте, що адміністративні договори можуть містити у собі загальнообов'язкові правила поведінки, які охороняються державою, тобто можуть мати нормативний характер.

2. По-друге, в юридичній науці існують думки, що кожен договір містить у собі норми права особливого виду - локальні норми або мікронорми, тому всі види договорів є джерелами права. Найбільш послідовно цей підхід відстоює Т.В. Кашаніна, яка вважає, що "у процесі укладання угод утворюються норми, але норми індивідуальні, тобто такі, які стосуються певних і точно визначених суб'єктів і розраховані на них" Кашанина Т.В. Предпринимательство: правовые основы. - М., 1994. - С.109. . Вона вказує на три рівні нормативності:

а) загальнодержавний (на рівні держави);

б) локальний (на рівні колективних суб'єктів права);

в) індивідуальний (на рівні індивідів).

На наш погляд, засади теорії права не дають підстав визнати нормативним, наприклад, договір між громадянином і Державною службою охорони МВС про охорону його майна або контракт про прийом на державну службу. Вважаємо, що договори у сфері виконавчої влади можуть мати і індивідуальний характер, тобто можуть не містити норм права.

3. По-третє, найбільш виваженою вбачається позиція, яка допускає існування нормативних договорів поряд з індивідуальними, яку пропонує нам Алексеев С.С. у своїй роботі „Государство и право”.

Як зазначає російський дослідник А.В. Дьомін, "ідея виділення договорів нормативного характеру в наш час набуває подальшого розвитку, отримує нових прихильників". Зазначена обставина пов'язана з відродженням і закріпленням позицій "школи природного права" Демин А.В. Нормативный договор как источник административного права// Государство и право.- 1998.- № 2.- С. 15-21. . Далі він стверджує, що "адміністративні договори найчастіше мають нормативний характер, пояснюючи це їхньою публічно-правовою природою і функціональним призначенням".

Серед ознак нормативного договору А.В. Дьомін називає такі:

по-перше, їхньою правовою базою є Конституція і чинне законодавство. Ці договори виконують функцію заповнення прогалин у праві, доповнюючи і конкретизуючи чинне законодавство;

по-друге, в нормативному договорі однією зі сторін виступає орган державної влади, при цьому чим більше місце в управлінській ієрархії посідає державний контрагент, тим вища юридична сила договору;

по-третє, нормативні договори укладаються в публічних інтересах, їхня цільова направленість - це досягнення загального блага;

по-четверте, нормативні договори містять правила поведінки не тільки і не стільки безпосередніх учасників договору, скільки інших колективних і індивідуальних суб'єктів. Нормативний договір, таким чином, не обмежується дією у системі сторін, що домовляються, а має зовнішнє юридичне вираження;

по-п'яте, чисельність і невизначеність адресатів договірних норм;

по-шосте, договірні норми завжди розраховані на тривалу дію і неодноразове застосування;

по-сьоме, існує сувора формальна процедура укладання нормативних договорів і спеціальний порядок вирішення спорів та конфліктів, пов'язаних з їх виконанням.

по-восьме, неможливість в односторонньому порядку зміни або відмови від виконання договірних умов. Форс-мажорні норми тут не застосовуються;

по-дев'яте, на відміну від індивідуальних договорів, зміст яких є комерційною таємницею, для нормативного договору характерне його офіційне оприлюднення.

Загалом можна констатувати, що встановлені вище ознаки є типовими для нормативних договорів, які укладають органи виконавчої влади.

Нормативно-обов'язковий характер адміністративно-правових договорів відзначає і Д.М. Бахрах. Він вказує, що є всі підстави вважати їх, поряд з адміністративними (односторонніми) актами, правовими актами виконавчої влади Бахрах Д.Н. Административное право: Учебник для вузов.- М.: Изд-во «БЕК», 1996.- С.184. . На наш погляд, така позиція є виваженою.

Отже, адміністративний договір - це один із видів публічно-правових угод і являє собою засновану на підставі норм адміністративного права і добровільної згоди волі двох або більше суб'єктів адміністративного права, один із яких завжди виступає суб'єктом державної волі, угоду, яка започатковує, змінює і припиняє взаємні права і обов'язки його учасників.

Нормативні адміністративні договори є джерелами адміністративного права (у значенні зовнішньої форми права). Договір є джерелом права в тому разі, коли він зумовлює виникнення юридичної норми або групи юридичних норм силою, що створює право. Адміністративні договори передують власне юридично-владній управлінській діяльності. У разі їх укладання вони потребують владного волевиявлення компетентного органу виконавчої влади, а потім відповідного оформлення - прийняття нормативно-правового акта, тобто результат правотворчої діяльності як ми вже знаємо. Тобто нормативні адміністративні договори є підставою для прийняття актів управління. Так, наприклад, з метою виконання рішення Ради регіонів при Президентові України від 11 лютого 1999 р. з питань соціально-економічної і суспільно-політичної ситуації в Україні голова Харківської обласної державної адміністрації видав 26 квітня 1999 р. розпорядження, яким були затверджені заходи з поглиблення координації зусиль і активізації взаємодії місцевих органів виконавчої влади з органами місцевого самоврядування. В свою чергу указом Президента України Рада регіонів ліквідована і створена Національна рада з узгодження діяльності загальнодержавних і регіональних органів та місцевого самоврядування, яка є консультативно-дорадчим органом при Президентові України Офіційний вісник України. - 2000. - № 51. - С. 2193.. Таким чином, слід визнати, що адміністративні договори є джерелами адміністративного права у правотворчому значенні, тобто підставами для прийняття правових актів управління. Розгляд проблеми адміністративних договорів у контексті джерел права є досить важливим у теоретичному і практичному аспектах, потребує подальшого визначення особливостей цій правової форми регулювання управлінських відносин, й наукового обґрунтування.

Адміністративні договори можуть мати і міжнародний характер. Так, 19 липня 2000 р. Рада керівників прикордонних областей Республіки Білорусь, Російської Федерації та України прийняла рішення щодо організації роботи з підготовки і реалізації програм міжрегіонального та прикордонного співробітництва трьох країн. На виконання цього договору голова Харківської обласної державної адміністрації 25 грудня 2000 р. видав розпорядження "Про підготовчу роботу щодо створення консорціуму "Фінансово-промисловий союз прикордонних регіонів" Офіційні відомості. - 2001.- № 1.- 11 січня. - С.8. .

Адміністративні договори можуть укладатися й органами місцевого самоврядування. Додаток 5 на 41 стор. курсової роботи.

Таким чином, адміністративний договір - це правовий акт управління, що ухвалюється на підставі норм права двома (або більше) суб'єктами адміністративного права, один із яких обов'язково є органом виконавчої влади, може містити у собі загальнообов'язкові правила поведінки (нормативний характер) або встановлювати (змінювати, припиняти) конкретні правовідносини між його учасниками (індивідуальний характер). Тобто це один із видів договорів, який використовується державними органами (органами виконавчої влади) для здійснення і реалізації поставлених перед ними задач. Також адміністративні договори передують юридично-владній формі реалізації виконавчої влади, бо самі по своїй суті такою формою не являються. Тому що їхня роль поки що допоміжна і вони мають важливе значення в розвитку демократичних механізмів реалізації державної влади, і на мою думку, через певний час за допомогою та на основі плідної роботи фахівців в цій галузі, адміністративний договір можна буде розглядати як самостійну форму державного управління.

2.4 Неправові форми державного управління

До неправових форм державного управління належать ті форми, які на відміну від правових форм, юридичного значення не мають і не спричиняють виникнення адміністративно-правових відносин. Такі форми або передують правовим (проведення ревізії за результатами якої видається юридичний акт), або настають за ними (нарада з приводу реалізації юридичного акта).

До неправових форм належать:

Ш проведення організаційних заходів;

Ш здійснення матеріально-технічних операцій.

Проведення організаційних заходів є однією з форм управлінської діяльності. Організаційні дії складають необхідний чинник державного управління в усій системі органів державної влади (виконавчої влади). Вони здійснюються систематично, постійно і спрямовані на забезпечення чіткої та ефективної роботи відповідних систем управління. Такі дії не пов'язані з виданням правових актів та здійсненням юридично значущих дій. Організаційні дії не породжують, не змінюють і не припиняють адміністративних правовідносин. Вони здійснюються в процесі поточної управлінської діяльності.

Різноманітність конкретних форм здійснення організаційних заходів визначається сферою або галуззю управління, особливостями керованих об'єктів, їх специфічного правового статусу. В зв'зку з цим організаційні дії можуть вчинятися як усередині державного органу:

- У межах певного управлінського апарату здійснюються розподіл службових повноважень, заходи щодо оптимального поєднання єдиноначальності та колегіальності, інструктування працівників (роз'яснення мети, змісту, особливостей законодавчих та нормативних актів тощо), встановлення загального та індивідуального режиму роботи, підготовка та проведення нарад, засідань (наприклад, організаційною формою роботи Кабінету Міністрів України є його засідання, тобто здійснення організаційних дій усередині державного органу).

- Поза апаратом, із спрямуванням на управлінське середовище, виділимо дію такого організаційного заходу як інспектування. З метою його неперервного здійснення створено інститут інспекторів і аналогічних посад - фінансових, міліцейських, житлових, пожежних та охорони природи, митних, у справах кадрів, благоустрою, рибного нагляду, санітарних, торговельних та інші. Інспектор - основна посада, своєрідна підвалина всієї управлінської піраміди, а інспектування знаходить свій вияв не тільки у формах перевірок, вказівок, роз'яснень, а й як інспектування у письмовій формі (підготовка та розсилання циркулярів, оглядів, інформаційних листів з роз'ясненням завдань і змісту законів тощо). До організаційних дій треба також віднести організацію та проведення службових нарад; анкетування службовців і громадян з метою урахування громадської думки та коригування стратегії і тактики управління, надання практичної допомоги на місцях; семінари; збори; конференції. Організаційні заходи не фіксуються так точно, як юридичні форми управлінської діяльності. Але, як передумови, так і наслідки їх здійснення можуть фіксуватися і юридично (наприклад, наказ міністра про реалізацію пропозицій і зауважень учасників галузевої наради).

Що стосується матеріально-технічний операцій, то це найбільш об'ємна частина діяльності апарату державної влади з боку, як її кількості, так і різноманітності цих дій. Матеріально-технічні дії мають допоміжне значення, тому що за допомогою їх обслуговується сам процес державного управління та всі інші форми державного управління, маючи при цьому неправову форму свого вираження. Таким діями неюридичного характеру є, наприклад, підготовка матеріалів для видання відповідного правового акта управління, складання всіляких довідок, звітів, ведення діловодства, оформлення документів, реєстрація фактів, розмноження матеріалів і документів тощо. Тому в залежності від призначення та засобів виконання відокремлюються такі матеріально-технічні операції:

§ діловодські (всі операції, які пов'язані з виготовленням документів

органами управління і яким притаманні технічний характер листування, передрук, розмноження т. Ін.);

§ безпосереднє виконання приписів правових актів, якщо воно має матеріальний (технічний) характер (операції про передачу засобів або майна, видачу виконавчих документів, проведення конфіскації, сплатного вилучення і т. под.);

§ реєстраційні, що мають самостійне значення (реєстрація фактів та подій у сфері управління);

§ статистичні (збирання та оброблення статистичної інформації відповідно до встановлених правил);

§ інформаційно-довідкові (складання та опрацювання доповідних записок, довідок за результатами перевірок, підготовка довідників і довідок про роботу органів управління, дача відповідних роз'яснень і консультацій на підставі інформаційних матеріалів);

§ по систематизації матеріалів, у тому числі правових актів (створення комплексних інформаційно-аналітичних систем для державних потреб);

§ інформаційно-технологічні (впровадження інформаційних технологій в різних ланках державного управління).

Матеріально-технічні операції забезпечують чітку й ефективну роботу суб'єктів управління, полегшують увесь управлінський процес, підвищують продуктивність й культуру управлінської праці. Тому роль і значення таких дій не можна зменшувати. Від багато в чому залежить ефективність управлінської праці, матеріально забезпечується здійснення усіх форм державного управління. В міру ускладнення процесів державного управління і управління як такого, значення й обсяг матеріально-технічних дій постійно збільшується.

Отже, говорячи про неправові форми державного управління можна зробити такий висновок, що вони зводяться до вчинення тих або інших управлінських дій, що безпосередньо не пов'язанні з виданням актів управління. Тобто це дії, які прямих юридичних наслідків не волочуть.

Таким чином, роблячи підсумок по даному розділі плану курсової роботи можна сказати, що найбільш поширеною класифікацією форм державного управління є їхній поділ на правові та неправові. Розходження між ними, як правило, проводиться по характері викликуваних ними наслідків. Якщо правові форми державного управління завжди спричиняють чітко виражені юридичні наслідки, то неправові форми не спричиняють таких наслідків, а являються тими, які повсякденно здійснюються органами державної влади (посадовими особами) у різних варіантах для забезпечення чіткої та ефективної роботи державного управління. Правові форми, як і неправові відносяться до підзаконної діяльності органів державної влади. Ми також розглянули акти органів виконавчої влади, які повсякденно і багаторазово реалізовують державну владу у різних формах. Можна сказати, що всі форми державного управління, будь вони правовими чи неправовими, потрібні і значимі в наш час, бо відсутність хоча б однієї із цих форм чи її складової, на мою думку не дасть ефективно і якісно функціонувати державному управлінню та його складовим у повному обсязі.



Розділ 3. Шляхи вдосконалення форм державного управління

Як було вже зазначено на початку курсової роботи, про те що нині у суспільному житті відшукати хоча б одну сферу, якої так чи інакше не торкався б управлінський вплив держави, який реалізовується органами виконавчої влади у відповідних формах. Державне управління - це діяльність, яка завжди була і є необхідною. Головне полягає в обов'язкових змінах або вдосконалені цієї діяльності, що диктуються умовами сьогодення. Потреби в таких змінах найбільш голосно заявляють про себе у кризові періоди, коли суб'єкти державного управління не можуть забезпечити ефективності управлінського впливу, не встигаючи адекватно реагувати на трансформацію соціально-економічних відносин. Тому щоб вдосконалити цей управлінський вплив, я вважаю, треба впровадити ті заходи, за допомогою яких можна досягнути того рівня, який диктується умовами сьогодення. Ті заходи, які я запропоную, це власне моя точка зору на те, як я вбачаю можна вдосконалити те, з допомогою чого покращиться управлінський вплив, а саме форми державного управління.

А що примушує нас вдосконалювати ці форми? Те, що багато актів, які виходять в наш час це зміни до чинного законодавства, які породженні його недосконалістю. Ми можемо простежити на прикладі такої форми органу виконавчої влади, а саме на постанові: спочатку вона була видана компетентним органом, а потім цей же орган і вносить зміни до цієї постанови, яка виглядає так - Постанова Кабінету Міністрів України „Про затвердження Правил в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію” від 18 грудня 1995 р. і через певний час, а саме 26 вересня 2001 р. Кабмін України видає таку постанову „Про внесення змін до Правил в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію”. Як ми бачимо щось заставило цей орган внести до нього зміни. А примусило його це зробити саме умови нашого життя, а може та політика, яку нав'язує нам держава.

В основному зміни вносяться для того, щоб усунути прогалини чи то в законі, чи то в підзаконному акті. А для того щоб ці прогалини потім не усувати, потрібно спочатку видавати повноцінний підзаконний акт, який повинен містити ті норми, які будуть покращувати управлінський процес, будуть задовольняти інтереси і бажання сторін, насамперед, покращувати становище працівників і тих, кому вони будуть направлені. Цього всього можна досягти лише, як я вважаю, за допомогою слідуючи заходів:

v Для якості нашої законодавчої бази, яка представлена не тільки законами а й підзаконними актами управління, треба, дивлячись на те, що в 1994 році був створений Центр правової реформи і законопроектних робіт при Міністерстві юстиції України для вдосконалення роботи з підготовки законопроектів та проведення правової реформи, створити подібний орган по вдосконаленню роботи з підготовки, видання та реалізації в життя підзаконних актів органів виконавчої влади. Я пропоную, щоб цей орган займався саме тим, щоб норми , які будуть міститися в цих актах, дійсно не суперечили законові, були узгодженими та містили ті положення, які будуть тільки покращувати становище службовців і були направлені на те, щоб покращити життя людей в державі, і суттєво підвищити питому вагу самих наших законів.

v А для того, щоб вище вказана умова виконувалася, треба забезпечити цей орган, або ті органи, які зараз існують, професійно підготовленими і компетентними кадрами. Нині процес підготовки саме юристів набув стрімкого зростання, професія правника стала однією з найпрестижніших, але й досі жодний навчальний заклад не проводить навчання юристів-нормотворців. Хоча як ми бачимо, на практиці цією діяльністю займається велика кількість державних службовців, у першу чергу юристів та інші. І нині особи, які за посадою чи громадським обов'язком займаються підготовкою нормативних актів (підзаконних актів), готуються, як правило, самотужки, шляхом проб і помилок. Тобто некомпетентне вирішення складних і тонких відповідальних завдань з адміністративної нормотворчості у ряді випадків обертається не лише прорахунками в техніці цієї нормотворчості, але й неефективністю при застосуванні норм права. Тому існує нагальна проблема в підготовці, а може і в перепідготовці кадрів державного управління. Пропоную запровадити таку професію, як нормотворець, тобто людина, яка буде працювати в правотворчій та правозастосовчій діяльності держави по лінії саме підзаконних актів управління, буде якісно обґрунтовувати, коригувати якщо потрібно, вивчати, удосконалювати це питання під тиском умов, які будуть виникати в ході подальшого розвитку державного управління і суспільства в цілому. Можлива також і перепідготовка державних службовців, які зараз знаходяться на посадах з метою підвищити їхній рівень. Тобто для ефективності управління персоналом (якщо розглядати внутріапаратну діяльність державного органу) може бути забезпечена тільки на основі чіткого визначення суб'єктів і об'єктів цього впливу. Адже саме правління органа державної влади вирішує головні кадрові питання, затверджує состав атестаційних та конкурсних комісій, приймає за їх висновками управлінські рішення (як ми вже знаємо є різними), звільняє із займаних посад робітників. В підготовці та нормативному оформлені цих рішень велика роль саме кадрових службовців, тому це повинні бути добре підготовлені і професійні спеціалісти.

Можливе також залучення на договірній основі провідних українських фахівців до вдосконалення роботи з формами державного управління.

Отже, суб'єктивний шлях полягає в тому, щоб забезпечити органи виконавчої влади дійсно відповідальними, надійними, ініціативними, професійно грамотними спеціалістами, які повинні забезпечити прохідність тих рішень, які виникатимуть у власному апараті, спроможні ефективно виконувати покладенні на них завдання, тобто втілювати в життя волю держави у відповідно тих формах, які будуть тільки покращувати становище тих, кому вони будуть адресовані.

v Не останню роль в покращенні форм державного управління грає й інформація. Можна сказати, що ми живемо зараз в інформаційному суспільству, де інформація являється одною із базових умов, які цементують суспільство. Особо важливе значення інформація набуває в органах державного управління, забезпечуючи його раціональність і ефективність. Інформація тут виступає як сукупність різних повідомлень, даних про відповідні предмети, явища, процеси, відносини. Ці факти, будучи зібраними та систематизованими в придатну для використання форму, грають в управлінні виключно цінну роль. Інформація, яка циркулює в органах державного управління, різнорідна і різноманітна. Інформація має самостійну цінність також для відповідних регіональних управлінських структур, коли вони виступають як органи, що приймають рішення в межах своєї компетенції в різних формах. Крім того, вона служить в якості основи для нормативних підзаконних документів.

Саме інформація, я вважаю, може сприяти покращенню форм державного управління в тому аспекті, що вона буде містити ті відомості про тих, кому буде направлений документ, тобто будуть важливим фактором при прийнятті керівником чи державним органом тих рішень, або здійснення тих дій, які викликають юридичні наслідки, або не викликають таких.

Також про прийняття підзаконного акту повинно бути доведено до відома тих кому він адресований або опублікувати у відповідних джерелах інформації.

Якщо примінити інформацію до всього законодавства, а не тільки до підзаконних актів, то в нашому суспільстві існує так званий правовий нігілізм, коли у свідомості громадян формується переконання про необов'язковість законодавчих приписів, про можливість їх безкарного порушення. Високими посадовими особами в багатьох випадках принципи законності підміняються таким поняттям, як „доцільність”, що у правовій державі є явищем неприпустимим. Тому як видно, акти державного управління повинні бути доведенні до відома тим, кому вони адресовані і для простого люду, якщо це наприклад, акти вищих і центральних органів виконавчої влади можливо з поясненням цього акта. Бо як сказав відомий англійський філософ і політичний мислитель Джон Локк: „Закони досягають цілі тоді, коли про них всі знають і виконують”. Це судження можна також застосувати і до підзаконних актів управління.

Отже, наведенні вище шляхи вдосконалення форм державного управління, це те за допомогою чого, я вважаю можна це зробити, тобто при існуванні всіх тих головних умов, які я назвав, можна досягнути покращення діяльності з підготовки, прийняття та втілення в життя форм державного управління відбити в них ті норми, які будуть відповідати вимогам сьогодення, інтересам громадян, а не інтересам влади в особі тих осіб, які втілюють ці інтереси у відповідних формах управління.



Закінчення

Проаналізувавши дану тему курсової роботи, я дійшов висновку, що під формою державного управління слід розуміти будь-яку зовнішньо виражену дію - волевиявлення державного органу (виконавчо-розпорядчого органу або його посадової особи), здійснюване у рамках режиму законності та його компетенції, з метою реалізації функцій управління, тобто, для досягнення управлінської мети.

Я з'ясував, що загально прийнятої класифікації форм державного управління поки що не існує, але вони можуть бути як правовими, так і неправовими. Тобто як ті, в результаті застосування яких виникають юридичні наслідки і ті, в яких такі наслідки не виникають.

Загальна тенденція розвитку форм діяльності органів державного управління така, що при збережені пріоритету правових форм усе більший розвиток одержують організаційні форми, тобто неправові. Це викликано тим, що при скорочені сфери прямих юридичних розпоряджень з боку вищих органів управління (посадових осіб), усе ширше використовуються економічні й організаційні важелі впливу на об'єкти керування.

Дослідивши цю тему, я отримав відповідь на те запитання, яке ставив собі на початку курсової роботи, а саме за допомогою чого і як проходить управлінська діяльність.

Вивчивши стан застосування органами виконавчої влади адміністративних договорів, можу сказати, що це питання залишається не до кінця вирішеним і тому потребує вдосконаленню можливо тими шляхами, які називав, щоб через деякий час розглядати такі договори як самостійну форму державного управління, бо зараз його роль тільки допоміжна.

В цій роботі я виклав ті положення, які вважаю необхідними для того, щоб вдосконалити форми державного управління, тим самим покращити цю діяльність і суттєво підвищити питому вагу законів в правовому регулюванні виконавчої влади в нашій країні.

Я вважаю, що через певний час за допомогою запровадження певних методів чи заходів та на основі досліджень вчених і реальних їх внесків по цій темі, форми державного управління можна буде поставити на належне місце в адміністративному праві нашої країни, як важіль, за допомогою чого досягаються відносини в державному управлінні.



Перелік використаних джерел

1. Закони та нормативні акти органів державної влади:

- Закон України від 30 червня 1993 р.: „Про дорожній рух”.

- Закон України від 17 березня 1995 р.: „Про Автономну Республіку Крим”.

- Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996 року.

- Закон України від 21 травня 1997 р.: „Про місцеве самоврядування в Україні”.

- Закон України від 9 квітня 1999 р.: „Про місцеві державні адміністрації”.

Акти Президента України:

- Указ Президента України: „Про Положення про місцеву державну адміністрацію” від 14 квітня 1992 р.

- Указ Президента України: „Про Загальне положення про міністерство, інший орган державної виконавчої влади” від 12 березня 1996 р.

- Указ Президента України: „Про систему центральних органів виконавчої влади” від 15 грудня 1999 р.

- Указ Президента України: „Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади” від 15 грудня 1999 р.

- Указ Президента України: „Про Положення про Міністерство транспорту України” від 11 травня 2000 р.

Акти Кабінету Міністрів України та інших органів виконавчої влади:

- Постанова Кабінету Міністрів України „Про затвердження Правил в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію” від 18 грудня 1995 р.

- Постанова Кабінету Міністрів України „Про затвердження Тимчасового регламенту Кабінету Міністрів України” від 5 червня 2000р.

- Постанова Кабінету Міністрів України „Про внесення змін до Правил в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію” від 26 вересня 2001 р.

- Постанова Кабінету Міністрів України „Про затвердження Порядку надання спеціальних дозволів на користування надрами” від 2 жовтня 2003 р. - № 1540.

- Наказ Державного комітету статистики України „Про затвердження Порядку перевірок достовірності первинних та статистичних даних, вивчення стану первинного обліку і статистичної звітності органами державної статистики” від 19.06.03 р.

- Розпорядження голови Харківської обласної державної адміністрації від 26 квітня 1999 р.: „Про затвердження заходів з поглиблення координації зусиль і активізації взаємодії місцевих органів виконавчої влади з органами місцевого самоврядування”.

- Розпорядження голови Харківської обласної державної адміністрації від 25 грудня 2000 р.: "Про підготовчу роботу щодо створення консорціуму "Фінансово-промисловий союз прикордонних регіонів".

- Наказ голови Первомайського районного центру зайнятості „Про надання матеріальної допомоги Першиній М.М.” від 04 травня 2003 р. №96

- Розпорядження міського голови Бериславської міської ради: „Про Ващенка С.П.” від 14.04.03. № 46-12

- Розпорядження Бериславської міської ради „Про оренду насосної станції зрощення” від 26.04.01. № 49а

- Рішення Бериславської міської ради „Про прийняття до комунальної власності Бериславської міської територіальної громади насосної станції № 1” від 16.05.01. № 182.

Інші акти органів державної влади:

- Конституційний договір між Верховною Радою України і Президентом України „Про основні засади організації і функціонування державної влади і місцевого самоврядування” від 8 червня 1995 р.

- Рішення Ради керівників прикордонних областей Республіки Білорусь, Російської Федерації та України „Щодо організації роботи з підготовки і реалізації програм міжрегіонального та прикордонного співробітництва трьох країн” від 19 липня 2000 р.

2. Підручники, навчальні посібники монографічні видання:

- Адміністративне право. Курс лекцій / За ред. Л.В. Коваля - К., 1998 р.

- Адміністративне право України. Підручник. / За ред. В.К. Колпакова - К., 2001р.

- Адміністративне право України. Підручник. / За ред. проф. Ю.П. Битяка - Х., 2001 р.

- Адміністративне право України. Навчально-методичний посібник / За ред. С.В. Ківалова, Л.Р. Білої - Одеса, 2002 р.

- Административное право Украины. Учебное пособие / За ред. Васильева А.С. - Х., 2002 г.

- Адміністративний процес. Підручник. / За ред. Бандурка О.М., Тищенко М.М. - К., 2002 р.

- Державне будівництво та місцеве самоврядування. Навчальний посібник / За ред. А.М. Колодія, А.Ю. Олійника - К., 2000 р.

3. Література для порівняльного аналізу:

- А.П. Алехин, А.А. Кармолицкий, Ю.М. Козлов. Административное право Российской Федерации: Учебник.- М.: Зерцало, 1997.

- Бахрах Д.Н. Административное право: Учебник для вузов.- М.: Изд-во «БЕК», 1996.

- Демин А.В. Нормативный договор как источник административного права// Государство и право.- 1998.- № 2.

- Елистратов А.И. Основне начала административного права. - М., 1917.

- Кашанина Т.В. Предпринимательство: правовые основы. - М., 1994.

- Коренев А.П. Административное право России. - М., 1999.

- Овсянко Д.М. Административное право. - М., 1997.

4. Періодичні видання:

- Відомості Верховної Ради України.

- Офіційні відомості.

- Офіційний вісник України.

- Урядовий кур'єр.

- Юридичний Вісник України.

Размещено на Allbest.ru

...