Заперечення до позову у цивільно-процесуальному праві України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ, ВИДИ ТА ЕЛЕМЕНТИ ПОЗОВУ

1.1 ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ ПОЗОВУ

1.2 ВИДИ ТА ЕЛЕМЕНТИ ПОЗОВУ

РОЗДІЛ 2. ЗАСОБИ ЗАХИСТУ ПРОТИ ПОЗОВУ

2.1 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАСОБІВ ЗАХИСТУ ПРОТИ ПОЗОВУ

2.2 ЗУСТРІЧНИЙ ПОЗОВ

РОЗДІЛ 3. ЗАПЕРЕЧЕННЯ ПРОТИ ПОЗОВУ

3.1 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАПЕРЕЧЕНЬ ПОЗИВАЧА

3.2 ЗАПЕРЕЧЕННЯ ПРОТИ ВИНИКНЕННЯ ПРОЦЕСУ

3.3 ПРОЦЕСУАЛЬНО-ПРАВОВІ ЗАПЕРЕЧЕННЯ ВІДПОВІДАЧА

3.4 МАТЕРІАЛЬНО-ПРАВОВІ ЗАПЕРЕЧЕННЯ ВІДПОВІДАЧА

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Перехід України до ринкових відносин, демократизація суспільства висунула на перший план права та інтереси громадян. Демократичне суспільстсво характеризується широким спектром особистих та майнових прав і свобод. Але чого варті права та свободи без закріплення їх у вищому державному правовому акті - Конституції, без їх правового забезпечення, а також забезпечення їх дотримання і захисту від порушення.

В Україні на сучасному етапі її розвитку проходить вдосконалення правової бази, якою закріплено правове становище громадян і організацій і встановлені гарантії реалізації і захисту їх прав і свобод, визначених Конституцією та іншими законами України. Конституційні норми, в яких закріплені ці права і інтереси, виступають основою для деталізації їх в галузевому законодавстві, регулювання всіх аспектів їх дії і для визначення юридичних гарантій реалізації, а також для встановлення процесуального порядку захисту суб'єктивних майнових та особистих немайнових (цивільних) прав, охоронюваних законом інтересів і свобод, в тому числі також засобами цивільного процесуального права.

Актуальність теми курсової роботи. В руслі поступового розвитку всього права успішне розв'язання завдань подальшого удосконалення норм цивільного процесу нероздільно пов'язано з дослідженням важливих проблем науки цивільно- процесуального права, до числа яких належить і проблема захисту позивача проти позову у цивільному правовому провадженні. Глибоке і усестороннє дослідження питання захисту цивільних прав стало особливо актуальним з прийняттям Конституції України 28 червня 1996 року - де закріплено право громадян на судовий захист (ст. 55) Розмежовується право на звернення за захистом і право на судовий захист від посягнень на честь і гідність, життя і здоров'я та ділової репутації, на особисту свободу та майно.

В науці цивільно-процесуального права питанню судового цивільно-правового захисту приділено велику увагу ( М.Л. Гурвич, А.А. Добровольський, Р.Е. Гукасян, П.Ф. Єлісейкін, А.Ф. Козлов, С.В. Курильов, А.А.Мельников, В.М. Семенов, Н.А.Чечена, Д.М. Чечот, М.С.Шакарян, М.Й.Штефан, В.М.Щеглов, К.С.Юдельсон та ін.) Однак потреба в подальшій розробці питання захисту цивільних прав не тільки зберігається, а й стає більш актуальною. Теоретична розробка проблеми захисту проти позову відстає від рівня дослідження позову, права на позов. Правове забезпечення функції підтримки позову, що проводиться позивачем. Вивчення практики показує, що судові органи мають потребу у вирішення цілого ряду питань, пов'язаних із здійсненням цілого ряду питань, пов'язаних їз здійсненням права відповідача на захисні дії проти позову.

Метою і завданнями роботи є удосконалення теоретичних положень заперечення проти позову в цивільному судочинстві, удосконалення правового регулювання захисної діяльності відповідача в суді першої інстанції.

Реалізація поставленої мети обумовила необхідність розв'язання низки принципових задач, а саме:

· проаналізувати поняття позову, визначити його види та елементи

· розглянути існуючі способи захисту прав і свобод громадян та

· юридичних осіб, у загальному вигляді проаналізувати можливості їх

· практичного використання;

· дослідити права відповідача на захисні дії проти позову;

· висвітлити процесуальні засоби захисту відповідача;

· проаналізувати заперечення проти виникнення процесу;

· встановити процесуально-правові та матеріально-правові заперечення проти позову;

Об'єкт курсової роботи - цивільні процесуальні правовідносини в сфері захисту прав, свобод та законних інтересів одного із основних учасників цивільного судочинства в позовному провадженні відповідача.

Предмет курсової роботи - загальні та спеціальні процесуальні засоби, які захищають права та інтереси відповідача в цивільному судочинстві України. Це зокрема, загальні засоби, що надані законом всім особам, які беруть участь у процесі (ст. 27 ЦПК України), так і спеціальні, що визначаються його особливим процесуальним статусом (ст.31, 128 ЦПК України), до яких належить заперечення проти позову.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ, ВИДИ ТА ЕЛЕМЕНТИ ПОЗОВУ

1.1 ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ ПОЗОВУ

Однією з особливостей позовного провадження є наявність позову. Проаналізувавши норми ЦПК України, можна дійти висновку про те, що позов розглядається законодавцем як належним чином оформлена вимога про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових та інших правовідносин. Дана категорія використовується в нормативних актах не лише процесуального, а й матеріально-правового характеру (наприклад, ст. 19 ЦК України), проте з'ясування поняття і сутності позову здійснюється в межах теорії цивільного процесу.

У науці цивільного процесуального права висловлюються різні думки щодо розуміння поняття позову. Наукова дискусія стосується, насамперед, визначення його юридичної природи. З цього приводу існує три основні теорії:

1) моністична, відповідно до якої позов є єдиним поняттям як для матеріального, так і процесуального права. Науковці, які поділяють цю точку зору, вважають позов однією з правомочностей, що випливає з певного суб'єктивного права, а не самим порушеним чи оспорюваним правом. На їх погляд, позов має дві сторони: матеріальну і процесуальну, які органічно поєднані в єдиний комплекс, тобто матеріально-правова вимога об'єднана з процесуальною вимогою. Основну сутність цієї точки зору можна звести до такого: позовом є матеріально-правова вимога, що отримала належне процесуальне оформлення. Більшість сучасних науковців схиляються до такого розуміння природи позову, співвідносячи матеріальна-правову і процесуальну сторони позову як відповідні галузі права;

2) дуалістична, її прибічники розглядають поняття позову окремо для матеріального права і для процесуального права, тим самим заперечуючи єдине матеріально-процесуальне поняття позову. Вони стверджують, що позов необхідно розглядати в двох площинах: в матеріально-правовій - як вимогу до зобов'язаної особи, і в процесуальній - як вимогу до суду про захист суб'єктивного права. Зв'язок між нормами матеріального і процесуального права з приводу позову та його реалізації, з одного боку, здійснюється в разі вчинення правопорушення, внаслідок якого суб'єктивне право набуває стану готовності до негайного примусового здійснення, а з іншого - перетворює загальну процесуальну правоздатність в право порушити і підтримувати судовий розгляд конкретного спору з метою його вирішення, тобто в право на судочинство у конкретній справі;

3) суто процесуальна визнає позов виключно процесуальною категорією, зауважуючи, що його юридична природа не має матеріально-правових елементів. Так, деякі автори вважали, що позов взагалі не пов'язаний з матеріальним правом, а є лише засобом порушення діяльності суду (чи іншого компетентного органу)3. Нині науковцями доведена неспроможність такої точки зору пояснити правову природу позову, оскільки вона містить суперечливі засади, а також не відповідає чинному законодавству і судовій практиці.

З'ясовуючи правову природу позову, необхідно мати на увазі деякі моменти. По-перше, матеріально-правова вимога спрямована до відповідача, а процесуальна - до суду. По-друге, у порядку позовного провадження розглядаються справи, в яких наявний спір (порушення, оспорювання чи невизнання) щодо цивільного, сімейного, житлового, земельного, трудового та іншого суб'єктивною права, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (ст. 15 ЦПК України). По-третє, не можна ототожнювати позов з власне порушеним правом, адже останнє існує і до моменту порушення, а позов може виникнути лише після правопорушення. По-четверте, позов не є діяльністю, адже він має не динамічний, а статичний характер, а діяльність, спрямовану на реалізацію позову, називають пред'явленням позову (ст. 118 ЦПК України).

Позов виникає і реалізується в межах правоохоронних відносин, які по своїй суті є матеріально-правовими. Але такі відносини не завжди пов'язані зі зверненням до суду, оскільки вирішення спору можливе і у несудовому порядку (в такому разі позову не буде). Із зверненням до суду охоронні правовідносини стають предметом процесуальної діяльності, але не змінюють свого матеріального змісту. При цьому матеріально-правова вимога визначає важливі сторони процесуальної вимоги, яка в свою чергу містить вказівку юрисдикційному органу щодо того, з якого приводу, на яких підставах і в якій формі він може захисти порушені, невизнані чи оспорювані права, інтереси і свободи. Таким чином, на зміст позову впливає сутність того суб'єктивного матеріального права, з приводу якого виник спір.

Для з'ясування сутності позову необхідно визначити його мету, чи точніше, мету, яку перед собою ставить позивач, пред'являючи позов. Така мета має два аспекти - матеріально-правовий і процесуальний. Матеріально-правова складова мети позову полягає або в отриманні від відповідача певних благ, або у визначені статусу матеріальних правовідносин з відповідачем; а її процесуальний аспект виражається в прагненні позивача отримати від суду рішення, яке задовольнило б його позовні вимоги.

Позов як матеріально-правова вимога знаходить своє закріплення в особливій процесуальній формі - позовній заяві, тобто не можна ототожнювати позов і позовну заяву, що співвідносяться між собою як зміст і форма.

Виходячи з викладеного, можна сформулювати таке визначення позову: позов - це належним чином процесуальне оформлена матеріально-правова вимога позивача до відповідача про захист порушених, невизнаних чи оспорених прав, свобод чи інтересів, яка пред'являється через суд в порядку цивільного судочинства.

1.2 ВИДИ ТА ЕЛЕМЕНТИ ПОЗОВУ

позов процесуальний правовий заперечення

Елементи позову

Складовими частинами позову є його підстава і предмет. Ці елементи позову обов'язково повинні бути відображеними в позовній заяві.

Підстава позову - це ті юридичні факти, на основі яких позивач обґрунтовує свої вимоги відповідно до норм матеріального права. Дані факти породжують позов. Вони вказують на наявність чи відсутність правовідносин між позивачем і відповідачем та на обґрунтованість вимог позивача. Законодавець так і називає підставу позову - «обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги» (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК України).

До підстави позову може входити як один, так і декілька юридичних фактів. Якщо вимога передбачає наявність кількох обставин, якими вона обґрунтовується, позивач має вказати всі необхідні юридичні факти. В іншому випадку позов може бути визнаний судом необґрунтованим і таким, що не підлягає задоволенню.

Підстава позову визначається на основі норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, проте позивачу вказувати відповідні норми не обов'язково, оскільки кваліфікація спірних правовідносин є обов'язком суду.

Факти, які складають підставу позову, поділяються на:

1) факти активної підстави позову - вказують на наявність у позивача певного суб'єктивного права (наприклад, орендодавець посилається на договір оренди, за яким він має право на отримання орендної плати). Дані факти є у всіх позовах і обов'язок доводити їх наявність покладається на позивача;

2) факти пасивної підстави позову - вказують на порушення відповідачем своїх обов'язків відносно позивача (наприклад, орендар не сплачує у встановлений термін орендну плату). Ці факти не с обов'язковими в позові;

3) факти приводу до позову - вказують на необхідність пред'явлення позову (наприклад, відмова орендаря сплатити орендну плату). Дані факти, зазвичай, позивачем не доказуються, оскільки їх наявність презумується. Проте відповідач має право їх спростувати. До прийняття в 1996 р. Конституції України, коли законодавством по деяких категоріях справ передбачалось обов'язкове дотримання досудових процедур урегулювання спорів, необхідно було доводити наявність фактів приводу для пред'явлення позову. Відповідно ж до ст. 124 Конституції України дотримання таких процедур не є обов'язковим, що і враховано в ЦПК України.

Предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Предмет позову характеризує те, на що спрямований позов. Він має випливати із спірних матеріально-правових відносин і підпадати під цивільну юрисдикцію суду. Так, в позові про стягнення аліментів предметом буде стягнення певних платежів з відповідача, який добровільно не виконує свої обов'язки щодо позивача; в позові про розірвання договору довічного утримання внаслідок невиконання обов'язків набувачем предметом буде вимога позивача (відчужувача) розірвати вказаний договір [9, с.256].

Від предмета позову слід відрізняти матеріальний об'єкт позову, яким є об'єкт суб'єктивного права, порушення, оспорювання чи невизнання якого стало підставою позову. Зокрема предметом позову про повернення майна із незаконного володіння буде відповідна вимога позивача до відповідача, а матеріальним об'єктом - відповідне майно, для повернення якого позивач звернувся до суду.

З приводу змісту як ще одного елемента позову в науці цивільного процесу висловлювались неоднозначні думки. Одні вчені вважають, що не має потреби виділяти цей елемент, оскільки він повністю охоплюється іншими складовими позову. Інші автори визнають зміст необхідним елементом позову. На їх погляд, зміст позову - це вказаний позивачем спосіб судового захисту.

Види позовів

Класифікація позовів здійснюється за різними підставами. Традиційно їх поділяють залежно від процесуальної мети на: 1) позови про присудження; 2) позови про визнання; 3) перетворювальні позови.

Найпоширенішими із вказаних видів є позови про присудження. В них позивач просить суд зобов'язати відповідача здійснити певну дію, яка відповідає його матеріально-правовому обов'язку перед позивачем (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо), або утриматися від певної дії (наприклад, припинити будівництво). Позови, в яких від відповідача вимагається утриматися від певної дії (діяльності), називаються ще позовами про заборону. Але їх не слід виділяти окремо, адже вони є різновидом позовів про присудження.

Характерною рисою позовів про присудження є те, що вони спрямовані на захист порушеного суб'єктивного матеріального права, тому після їх задоволення до особи можуть бути застосовані заходи примусового виконання відповідного обов'язку.

У позовах про визнання (про підтвердження) позивач просить суд визначити його взаємовідносини з відповідачем і встановити, якими мають бути їх права та обов'язки відносно один одного. Звертаючись з позовом про визнання, особа прагне захистити своє суб'єктивне право не від порушення, а від оспорювання чи невизнання. Рішення суду за таким позовом стосується встановлення наявності або відсутності певних прав. За позовом про визнання не вимагається примусити відповідача виконати певний обов'язок, адже для захисту суб'єктивного права достатньо задоволення судом позову.

Позови про визнання поділяються на позитивні та негативні. Позитивні позови про визнання спрямовані на встановлення наявності певних правовідносин (наприклад, позов про визнання права власності на певну річ), а негативні - їх відсутності (наприклад, позов про визнання правочину недійсним).

Деякі науковці, крім вказаних вище видів позовів, виділяють ще перетворювальні (конститутивні) позови. Ці позови мають місце в тому разі, коли позивач вимагає від суду перетворити вже існуючі правовідносини між ним і відповідачем, а саме змінити їх чи припинити. Такі позови випливають із суб'єктивного права особи в односторонньому порядку змінювати або припиняти певні правовідносини. Наявність судової процедури зміни чи припинення правовідносин дозволяє забезпечити захист прав та інтересів всіх учасників правовідносин, оскільки є гарантією відповідності одностороннього волевиявлення особи положенням законодавства.

РОЗДІЛ 2. ЗАСОБИ ЗАХИСТУ ПРОТИ ПОЗОВУ

2.1 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАСОБІВ ЗАХИСТУ ПРОТИ ПОЗОВУ

Перед тим як розглядати поставлене завдання треба визначити що ж таке "захист".

Захист - огородження від зовнішньої загрози, нападів та інших небажаних впливів [5, с.98].

Аналіз законодавства і судової практики приводить до висновку, що є три основні способи захисту проти позову: невизнання позову, заперечення проти нього і зустрічний позов [4, с.241].

Невизнання позову - невмотивоване відхилення відповідачем вимог позивача за простою формулою: позов, пред'явлений до мене, не визнаю.

Заперечення проти позову - відхилення позову з посиланнями на певні обставини і з пред'явленням відповідних доказів. Воно може носити характер процесуальний або матеріально-правовий. При процесуальних запереченнях відповідач заперечує проти виникнення справи, стверджує, що вона виникла незаконно, тому що справа непідсудна суду, наприклад, або тотожний спір вже вирішено судом тощо. Якщо суд визнає обґрунтованість цих заперечень, провадження по справі підлягає закриттю або заява підлягає залишенню без розгляду. У випадку матеріально-правових заперечень відповідач не посилається на незаконність виникнення справи, але відхиляє пред'явлені до нього вимоги, заперечує проти задоволення позову, наприклад, на підставі пропуску строку позовної давності. Якщо суд визнає обґрунтованими ці заперечення, то виноситься рішення про відмову в задоволенні позову.

Зустрічний позов - це активний захист проти позову, захист "нападом" на позивача. Зустрічним позовом є позов первісного відповідача до первісного позивача. Зустрічний позов є найбільш дієвим засобом захисту відповідача проти позову, тому що спрямований на повний чи частковий підрив підстави первісного позову. Задоволення зустрічного позову повністю або частково виключає задоволення первісного позову. Так, наприклад, задоволення позову відповідача про заперечення батьківства виключає задоволення позову про стягнення аліментів на дитину.

Розглянувши ці способи ми можемо дати відповідь на дискусійне питання "чи є невизнання позову - засобом захисту проти позову?". Думка збігається з думкою більшості вчених. Я вважаю, що невизнання позову не є засобом захисту проти нього, тому що дана дія ніяким чином не оберігає відповідача від претензій, доказів, одним словом - нападів позивача.

Інше питання яке є найбільш дискусійним серед вченими це "Чи можна назвати інші процесуальні права відповідача засобами захисту проти позову?"

Я вважаю що можна, адже цілю відповідача в цивільному процесі є захист від доказів позивач шляхом пред'явлення своїх доказів які будуть спростовувати версію та докази позивача. Тому всі процесуальні дії які буде використовувати відповідач, в той чи іншій мірі , можна назвати захистом проти позову. Наприклад коли відповідач просить провести почеркознавчу експертизу для перевірки справжності його підпису на розписці, згідно якій, як стверджує позивач, відповідач повинен повернути йому певну грошову суму. Це однозначно буде його захистом проти позову.

Отже засоби захисту проти позову можна розділити на:

1. Загальні, до яких відносяться всі права які надані всім учасникам цивільного процесу.

2. Спеціальні, до яких відносяться заперечення на позовну заяву та зустрічний позов, т. я. ці права надані лише відповідачу.

2.2 ЗУСТРІЧНИЙ ПОЗОВ

Зустрічний позов - це матеріально-правова вимога первісного відповідача до первісного позивача, пред'явлена до суду для спільного розгляду із первісним позовом. За цією позовною вимогою первісний відповідач набуває процесуального статусу позивача, а первісний позивач - відповідача [4, с.201]. Однак, лише у цій справі, повного процесуального статусу позивача відповідач може набути тільки тоді, коли первісний позивач відмовиться від заявленого ним позову і суд прийме таку відмову.

При зверненні до суду відповідача із зустрічним позовом він ставить перед собою подвійну мету: по-перше, захистити своє порушене, оспорюване чи невизнане право, по-друге, він захищається проти вимог позивача.

Суд приймає зустрічний позов до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов'язані та спільний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин, або коли вимоги за позовами можуть зараховуватися, або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову. Вимоги за зустрічним позовом ухвалою суду об'єднуються в одне провадження з первісним позовом.

Право на пред'явлення зустрічного позову відповідно до ст. 123 ЦПК виникає з відкриттям провадження у справі і може бути реалізовано до початку розгляду справи по суті [2, с. 99].

Після розгляду справи по суті у судовому засіданні суд ухвалює єдине рішення, в якому повинна бути дана конкретна відповідь як на первісну вимогу позивача, так і на зустрічну вимогу відповідача.

Згідно п.1 ст.124 ЦПК України вимоги що до форми і змісту зустрічного такі ж як і позовної заяви, а саме [2, с.115]:

1. Зустрічний позов подається в письмовій формі.

2. Зустрічний позов повинен містити:

1) найменування суду, до якого подається заява;

2) ім'я (найменування) позивача і відповідача, а також ім'я представника позивача, якщо зустрічний позов подається представником, їх місце проживання (перебування) або місцезнаходження, поштовий індекс, номери засобів зв'язку, якщо такі відомі;

3) зміст позовних вимог;

4) ціну позову щодо вимог майнового характеру;

5) виклад обставин, якими особа що подає зустрічний позов обґрунтовує свої вимоги;

6) зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування;

7) перелік документів, що додаються до зустрічного позову.

3. Зустрічний позов підписується позивачем або його представником із зазначенням дати її подання.

4. До зустрічного позову додаються документи, що підтверджують сплату судового збору та оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

5. Якщо зустрічний позов подається представником позивача, до позовної заяви додається довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження.

6. Позивач повинен додати до зустрічного позову його копії та копії всіх документів, що додаються до неї, відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб

РОЗДІЛ 3. ЗАПЕРЕЧЕННЯ ПРОТИ ПОЗОВУ

3.1 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАПЕРЕЧЕНЬ ПОЗИВАЧА

Згідно ст. 128 ЦПК України [2, с.165] з моменту отримання копії ухвали про відкриття провадження у цивільній справі, відповідачу надається право подавати письмові заперечення проти позову із зазначенням доказів, що підтверджують його заперечення.

Письмове заперечення не є обов'язковим. Такі дії є правом відповідача, а не його обов'язком, тому за неподання письмових заперечень, до нього не може бути застосовано жодних заходів процесуального примусу.

Відповідач вправі подати кілька заперечень. Це право не обмежується певними часовими межами, а тому подати заперечення можна у будь-який час до завершення судового розгляду.

Подання заперечення проти позову є в інтересах відповідача, це є найпоширеніший тактичний прийом захисту. Подавши свої заперечення, відповідач сприятиме судові встановити характер спірних правовідносин, матеріальний закон який їх регулює, факти які необхідно встановити і які лежать в основі вимог і заперечень, коло осіб, що мають брати участь в процесі. Таким чином, скориставшись своїм правом подати письмове заперечення проти позову, відповідач дасть змогу судді попередньо і різнобічно "зорієнтуватися" в характері спору, який буде предметом судового розгляду під час слухання справи по суті.

Відповідач може заперечувати проти позову, посилаючись на незаконність вимог позивача, їх необґрунтованість, відсутність у позивача права на звернення до суду або наявність перешкод для відкриття провадження у справі.

Заперечення проти позову поділяються на матеріально-правові і процесуально-правові.

Матеріально-правовими запереченнями є:

1) незаконність вимог позивача. Відповідач може доводити, що вимоги позивача суперечать чи не відповідають закону, зокрема через обрання неправильного способу захисту порушеного права, через неправильне застосування закону і т. п.;

2) необґрунтованість вимог. Відповідач може заперечувати порушення, в якому його звинувачує позивач, неналежність відповідача, відсутність відповідних доказів, неправильну оцінку доказів позивачем.

Процесуально-правовими запереченнями є:

1) відсутність в позивача права на звернення до суду. Відповідно до ст. 3 ЦПК, кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні чи суспільні інтереси. Тому відповідач може доводити неналежність позивача (відсутність у нього прав, на захист яких подано позов);

2) наявність перешкод для відкриття провадження у справі. Відповідач може покликатися на наявність обставин, які зазначені в ч.2 ст. 122 ЦПК.

Заперечення проти позову можуть стосуватися всіх заявлених вимог чи їх певної частини або обсягу. Заперечення проти позову ускладнюють процесуальну діяльність позивача, оскільки змушують його відповідати, доводити навіть очевидні речі. З цих причин відповідачеві недоцільно визнавати небажані факти.

3.2 ЗАПЕРЕЧЕННЯ ПРОТИ ВИНИКНЕННЯ ПРОЦЕСУ

Практично дуже важливим засобом захисту відповідача проти позову є його заперечення проти самого виникнення процесу, проти порушення проти нього цивільно-правового спору. Не торкаючись ще питань обґрунтованості переконливості матеріально-правової вимоги, заявленої йому позивачем, відповідач прагне довести суду незаконність звернення позивачем з позовом у суд, неможливість розгляду цієї вимоги судом.

Відомо, що за діючим цивільним процесуальним законодавством (ст. 3 ЦПК України будь-яка особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Метою такого звернення є вимога про розгляд у судовому порядку конкретної цивільної справи і одержання по ній сприятливого для себе судового рішення. Цій меті позивача протистоїть протилежна кінцева мета відповідача -- спростувати вимоги позивача. Це спростування переслідує передусім досягнення найближчої мети--доказ незаконності (неправомірності) виникнення самої цивільної справи у суді [39, с.43].

Широка можливість у зверненні з позовом до суду (ст. 3 ЦПК ) однак не означає, що будь-яка адресована до суду вимога автоматично приводить до виникнення процесу. Існує ряд обставин (передумов права на пред'явлення позову і умов прийняття позовної заяви судом), які у кожному конкретному випадку дозволяють точно визначити правомірність виникнення цивільної справи у суді, правильність прийняття судом позовної заяви до свого судочинства.

Саме на ці обставини і може посилатися-відповідач, оспорюючи законність (правомірність) виникнувшої у суді справи. Наука цивільного процесуального права розрізняє два види передумов права по пред'явленню позову: позитивні і негативні. Позитивні передумови --це такі обставини, наявністю яких визначається правомірність виникнення процесу. Негативні передумови -- це обставини, відсутністю яких визначається правомірність виникнення процесу. Природно, що обидва види передумов мають велике практичне значення як для позивача, так і для відповідача. Однак питання про розподіл обов'язку доказу цих передумов для сторін розв'язуватиметься по-різному. Це визначається однією з найважливіших ознак сторін -- протилежністю їх інтересів [44, с. 113].

Для того, щоб суд прийняв до свого провадження позовну заяву, позивач повинен довести наявність позитивних передумов (підвідомчість справи суду та інше - відсутність негативних передумов (відсутність судового рішення по тотожному позову та ін.). Зовсім протилежний обов'язок доказу у відповідача. Для підтвердження незаконності виникнення процесу відповідач ж повинен довести відсутність позитивних передумов (наприклад непідвідомчість справи суду та ін.) і наявність негативних передумов (наявність судового рішення за тотожнім позовом та ін.).

Однією із важливих норм цивільного процесуального законодавства є те, що в законі точно визначено перелік підстав, по яких суддя може відмовити у відкритті провадження у справі (ст. 122 ЦПК). Дуже важливо, що цей перелік є вичерпним і надто широкому тлумаченню не підлягає [23, с.216].

Чітке визначення в законі підстав відкриття у справі має велике практичне значення для суду, позивача, відповідача. Суддя може відмовити у відкритті провадження у справі лише у випадках, вказаних у законі (ст. 122 ЦПК ). У випадку відмови судді у прийнятті заяви позивач має право вимагати з цього питання мотивованої ухвали. Ці ж підстави є найважливішою процесуальною гарантією прав відповідача Посилаючись на них і доводячи їх наявність або відсутність, відповідач здійснює своє право на заперечення проти виникнувшої проти нього цивільної справи.

У своїх запереченнях відповідач може доводити неправомірність виникнення процесу у зв'язку з тим, що дана справа не підлягає розглядові у судових органах. Деякий час у нашій процесуальній літературі поняття «вимога не підлягає розглядові у судових органах» розглядалося обмежено. Під ним розумілася лише непідвідомчість справи судовим органам [5, с.94]. Однак нині це поняття тлумачиться значно ширше, хоча і тут немає єдиної думки з цього питання. Ні у кого не викликає сумніву твердження про те, що не підлягають розглядові у судових органах справи суду непідвідомчі. До цих справ відносяться такі справи, вимоги по яких підлягають правовому захисту, але не судовим, а якимось іншим шляхом.

Заперечення відповідача з питань цивільної юрисдикції можуть стосуватися як суб'єктивного складу спірного правовідношення, так і його змісту (ст. 15 ЦПК). Чітке знання судом найважливіших правил цивільної юрисдикції і активна допомога відповідачу в цьому питанні, створить реальну можливість останньому оспорювати правомірність виникнення процесу. Стосовно до заперечення відповідача з питань цивільної юрисдикції, важливо звернути увагу на правила альтернативної цивільної юрисдикції, коли за діючим законодавством окремі вимоги можуть бути предметом судового розгляду або вирішуватися іншим шляхом.

Як і за будь-якої альтернативи, право вибору цивільної юрисдикції належить позивачу. Відповідач може оспорювати тут лише доцільність зробленого позивачем вибору (розірвання шлюбу в суді, якщо у сторін є можливість розірвати шлюб в органах РАЦСу) [54, с.301-302].

Однак в інших випадках альтернативної цивільної юрисдикції, коли порядок розгляду спору визначається згодою сторін у відповідача вже, природно, відсутнє право цього процесуального заперечення. Поняття “справа не підлягає розглядові у судових органах “ включає у себе також спори з неправовою вимогою. На відміну від непідвідомчості справи суду, коли вимога все ж підлягає правовому захисту (але не судовому), тут мова йде про вимоги, які взагалі нашим правом не захищаються. Не мають правового захисту вимоги, позбавлені такого прямою вказівкою у законі. Сюди відноситься, наприклад, справа про встановлення батьківства по відношенню до дітей, які народилися до 1 жовтня 1968 р. Крім того, до неправових вимог відносяться такі, які за очевидним своїм змістом не захищаються ні в судовому, ні якомусь іншому порядку[55, с.39].

Позиція Л. А. Гурвича глибоко не переконує, бо при очевидності неправового характеру заявленої вимоги немає ніякого смислу приймати справу до судочинства. Про це свідчать і матеріали судової практики. Так, наприклад, не підлягають судовому розгляду спори про обмін жилих приміщень у будинках, які належать громадянам на правах особистої власності, вимоги житлових органів до громадян про переселення з метою вилучення внутрікімнатних надлишків жилої площі, позови повнолітніх працездатних братів, сестер, про стягнення аліментів, позови до правозаступників після закінчення роботи комісії по припиненню діяльності організації, що ліквідується.

У літературі і судовій практиці виникло питання про те, чи може відповідач заперечувати проти виникнення процесу, якщо він по суті вимогу позивача не оспорює, (відсутній спір про право), але своїми пасивними діями перешкоджає позивачу у здійсненні його права [38, с.74].

Процесуальні заперечення відповідача проти виникнення процесу можуть стосуватися випадків недодержання позивачем установленого для даної категорії справ попереднього позасудового розв'язання спору. Ці заперечення відповідача мають певні межі. Передусім з приводу цих підстав відповідач може заперечувати проти виникнення процесу, якщо для даної категорії справ законом встановлено цей позасудовий порядок. Всі ці випадки передбачені спеціальними нормативними актами і довільно вирішуватися це питання не може.

Помилкове визначення органів, до яких позивач має звернутися для досудового врегулювання спору, виникає іноді в позовах за участю транспортних організацій. Недодержання попереднього, досудового порядку рішення окремих питань зустрічається іноді і у справах про потраву посівів.

Послідовно провадиться у життя судовою практикою і вимога закону про необхідність додержання попереднього позасудового порядку, вирішення спорів, які випливають з трудових правовідносин.

Отже, процесуальні заперечення відповідача про правомірність виникнення процесу визначаються, передусім, тим, що такий порядок має бути додержаний і що позивач звертався саме до потрібного органу. У процесуальній літературі досить детально розглядалося питання про вплив строку на додержання позасудового порядку урегулювання спору. Це питання має велике практичне значення для розв'язання питань позасудовим порядком.

Однак для заперечення відповідача проти правомірності виникнення даного процесу він значення не має.

Певне місце у судовій практиці займають процесуальні заперечення відповідача проти виникнення процесу у зв'язку з поданням позивачем тотожного позову.

Цивільний процесуальний закон (ст. 122 ЦПК) припускає це процесуальне заперечення відповідача, якщо вже є рішення суду по цьому позову або ухвала суду про відмову від позову, а також мирова угода по ньому. Необхідно передусім звернути увагу на деяку неточність п. 2 ст. 122 ЦПК . Згідно з п. 2 122 ЦПК відповідач може заперечувати проти пред'явленого позову лише тоді, коли за цим позовом рішення або ухвала суду вступила у законну силу.

Вступ рішення або ухвали у законну силу не може тут мати вирішального значення, бо вже той факт, що дана справа розглянута і вирішена судом, є підставою для відповідача заперечувати проти повторного пред'явленого позову. Предметом доказу у відповідача по цих запереченнях має бути тотожність позову. Теорія цивільного процесуального права чітко визначає ознаки тотожного позову: одні й ті ж сторони, та ж сама підстава і той же предмет позову. Перша ознака (тотожність сторін) звичайно в практиці особливих труднощів не викликає. Відповідачу легко довести у своїх запереченнях те, що позов до нього був пред'явлений саме цим позивачем. Однак в практиці і тут іноді зустрічаються спірні питання.

Тотожній позов за суб'єктивним складом передбачає, що такими є позови, у яких той самий позивач і той самий відповідач. Якщо у новій справі сторони міняють процесуальне положення, такі позови тотожними визнавати не можна. Тому слід погодитись з думкою авторів науково-практичного коментаря ЦПК, які вважають, що позов особи про анулювання запису батьком дитини не повинен розглядатися як тотожний, якщо вже відбулося рішення суду про стягнення з цієї особи аліментів [47, с. 345].

Звичайно у судовій практиці суди чітко визначають тотожність підстав позову -- повний збіг юридичних фактів, з яких позивач висуває свої вимоги. Однак і тут в практиці судів зустрічаються помилки, коли суди при визначенні тотожності підстав позову не враховують строку, який істотно змінює підставу позову [35, с.255]. Нарешті, заперечуючи проти виникнення процесу за тотожнім позовом, відповідач повинен довести тотожність предмету позову, тобто матеріально-правова вимогу, пред'явлену до нього позивачем.

З питанням неможливості нового розгляду тотожних позовів пов'язана проблема співвідношення компетенції судів загальної юрисдикції і третейських судів, преюдиційна сила актів судів загальної юрисдикції і третейських судів. Ст. 122 ЦПК дає передумову для заперечення відповідача проти виникнення процесу, вказуючи на неприпустимість одночасного знаходження у судочинстві тотожних позовів.

Дальша демократизація нашого судочинства, посилення ролі громадськості у розгляді і розв'язанні цивільних справ надають особливого значення рішенням третейських судів з точки зору їх винятковості. На підставі ст. 122 ЦПК відповідач може заявляти процесуальне заперечення проти процесу, якщо вимога позивача розглянута третейським судом і третейський суд у межах своєї компетенції виніс по ній рішення. Отже, рішення третейського суду має ознаку винятковості лише за певних умов [37, с.125-126]. На відміну від актів судових органів, які завжди мають ознаку винятковості, рішення третейських судів мають таку ж ознаку, якщо вони винесені судом у межах його компетенції. Якщо ж третейський суд перевищує свою компетенцію, рішення його вважається юридичне недійсним і не перешкоджає розглядові даної справи судом загальної юрисдикції.

Важливою особливістю винятковості рішення третейського суду є і те, що суди можуть розглядати цивільні справи, не чекаючи перегляду, в установленому законом порядку рішень третейського суду [50, с.51].

Необхідно звернути увагу на те, що в юридичній літературі іноді без достатніх до того підстав ототожнюють поняття “компетенції“ третейських судів з поняттям їх «підсудності». Помилковість такого ототожнення пояснюється тим, щодо діяльності третейських судів поняття «підсудність» застосовуватися не може. Підсудність -- категорія, яка відноситься до певної судової системи. Третейські суди, як відомо до складу судової системи не входять [6, с.123].

Важливо звернути увагу на те, що відповідач, заперечуючи проти виникнення процесу, повинен довести, що третейським судом розглянуто у межах його компетенції дана вимога, на тих же підставах, між тими ж сторонами. Тому, якщо позивач пред'являє в суд позов на інших підставах (не на тих, які були в третейському суді), таке пред'явлення позову вважається правомірним, і відповідач не вправі заявляти по ньому заперечення.

Процесуальні інтереси відповідача можуть зачіпатися також у зв'язку з порушенням позивачем правил про підсудність. Ці заперечення відповідача не зустрічаються у питаннях підсудності, згідно з сі. 107 ЦПК усі справи, які підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними у містах, міськими та міськрайонними судами.

Процесуальні заперечення відповідача з питань підсудності можуть мати місце передусім у справах з альтернативною підсудністю. Відомо, що в зазначених у законі випадках, позивач може пред'явити позов за місцем знаходження майна відповідача, за місцем його тимчасового проживання або за останнім відомим постійним місцем проживання відповідача (ч. 9 ст. 110 ЦПК ). І ось у таких випадках відповідач з врахуванням наданих йому законом прав може заперечувати проти обраного позивачем місця розгляду цивільно-правового спору.

Відповідач має право на процесуальні заперечення проти виниклого процесу, якщо позов пред'явлено недієздатною особою. Цивільна процесуальна дієздатність позивача по-різному визначається з урахуванням суб'єктивного складу і підстав. За суб'єктивним складом спірних правовідносин розрізняють цивільну процесуальну дієздатність організацій і окремих громадян. Цивільну процесуальну дієздатність мають лише ті організації, які мають ознаки юридичної особи [9, с.141-142].

Тому в своїх запереченнях відповідач повинен доводити неправомірність виникнення процесу в зв'язку з тим, що позов пред'явлено організацією, яка не є юридичною особою. Цивільна процесуальна дієздатність громадян визначається або віком, або станом здоров'я. За віковою ознакою доказ недієздатності позивача особливих труднощів не являє. Щодо недієздатності осіб за станом здоров'я (недоумство або важке психічне захворювання), то тут вже відповідач обмежений у засобах доказу цього стану позивача.

Процесуальні заперечення відповідача проти виниклої цивільної справи можуть стосуватися випадків пред'явлення позову особою, яка не має повноважень на ведення справи. Вказане у законі поняття, “відсутність повноважень на порушення справи” слід розуміти у двох значеннях. Передусім, маються на увазі випадки, коли цивільна справа порушується представником сторони, який повноважень на ведення справи не має. Під час прийняття позовної заяви від представника позивача суддя зобов'язаний перевірити у нього наявність повноважень. Якщо таких повноважень немає, суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви. Процесуальні заперечення відповідача проти пред'явленого до нього позову представником позивача без повноважень і спрямовані на те, щоб довести неправомірність виниклої цивільної справи.

3.3 ПРОЦЕСУАЛЬНО-ПРАВОВІ ЗАПЕРЕЧЕННЯ ВІДПОВІДАЧА

Процесуальні заперечення відповідача визначаються тими широкими гарантіями, якими закон забезпечує його для захисту проти пред'явленого до нього позову.

Не заперечуючи вже проти виниклого процесу (як це було раніше) відповідач може користуватись окремими процесуальними правами, забезпечувати собі реальну можливість захисту проти позову. Встановлені законом процесуальні права захисту проти позову, їх реалізація повинні поєднуватися з активністю суду, який має вживати всіх заходів до того, щоб у відповідності з принципом рівності відповідач не був поставлений у гірше становище, ніж позивач.

Цивільне процесуальне законодавство покладає на суддю обов'язок викликати відповідача на бесіду лише в необхідних випадках. Таким чином, суддя сам повинен визначити таку необхідність, виходячи з актуальності і складності справи.

Під час бесіди з відповідачем суддя повинен роз'яснити його процесуальні права, допомогти йому виробити заперечення проти пред'явленого позову. Суддя зобов'язаний також проявити активність у захисту прав та інтересів відповідача, сприяти правильному поєднанню тих прав з інтересами суспільства в цілому [53, с.238].У судовій практиці провадиться чіткий напрямок в тому, що виклик відповідача слід визнати необхідним у тих випадках, коли із змісту позовної заяви вже видно можливі заперечення відповідача з істотних питань позову. Виклик відповідача на бесіду може за певних умов привести до ліквідації між сторонами цивільно-правового спору шляхом укладання мирової угоди. У процесуальній літературі висловлювалися практично важливі рекомендації з приводу виклику відповідача у найбільш складних цивільних справах. Вказувалося, що, наприклад, у справах про встановлення батьківства виклик відповідача на бесіду є обов'язковим. Оскільки відповідач не подав добровільної заяви у РАЦс про те, що він є батьком дитини, то, мабуть, він заперечує проти позову, і з'ясування його заперечень дасть можливість суду правильно побудувати і забезпечити доказову діяльність у справі [7].

Отже, правильно організована і проведена бесіда з відповідачем створить останньому реальну можливість захисту проти пред'явленого позову.

Важливе значення для процесуальних заперечень відповідача проти позову має питання про процесуальну співучасть на відповідній стороні. Іноді для відповідача не байдуже залучення на його бік співвідповідачів, про що він має право заявити клопотання перед судом. У необхідних випадках суд зобов'язаний ці клопотання задовольнити [10, с.135]. Незалучення до справи особи як співвідповідача, може істотно порушити його інтереси. На захист свого права відповідач і заявляє заперечення. Заперечення відповідача за позовом можуть полягати також у тому, що він наполягає на залученні на його боці співвідповідачів, заінтересованих в результаті справи [7].

Процесуальні заперечення відповідача можуть проявлятися у вимогах про залучення на його стороні третьої особи, що не заявляє самостійної вимоги. Так, при пред'явленні до покупця позову про відібрання купленої ним речі, покупець (відповідач у справі) для захисту в майбутньому від позову в порядку зворотної вимоги може просити суд про залучення на його боці продавця як третьої особи, що не заявляє самостійних позовних вимог (ст. 35 ЦПК).

Іноді при судових дорученнях інтереси відповідача зачіпаються ще й тим, що суди розглядають справи, не повідомляючи про це відповідача. Не повідомивши відповідача про розгляд справи, суд істотно порушує його права.

Як відомо, закон (ст. 126 ЦПК ) припускає об'єднання в одному судочинстві кількох позовних вимог з метою найшвидшого і найправильнішого їх розгляду та розв'язання. Однак не завжди суд може об'єднати позови. Не припускається об'єднання позовів, якщо це суперечить інтересам відповідача, істотно зачіпає його права.

Типовим прикладом об'єднання позовів є можливість - у справах про розірвання шлюбу розгляду так званих супутніх питань -- при кому з батьків залишаються діти, їх матеріальне забезпечення, розділ майна між подружжям, про дошлюбне прізвище одного з подружжя [15, с.81].

Відомо, що в певних випадках закон припускає альтернативну підвідомчість, тобто можливість звернення за захистом свого права в один з кількох органів. Для захисту інтересів відповідача йому небайдуже, у який саме орган звернувся з вимогою позивач, і де вона розглядатиметься. У судовій практиці виникли принципово важливі питання захисту інтересів відповідача у зв'язку з правом суду передавати цивільні справи на розгляд, третейських судів. Право суду на передачу справи третейському суду сумнівів не викликає. Виникає лише складне питання про згоду сторін на цю передачу [16, с.78].

У процесуальній літературі була висловлена думка, що суд може передати справу на розгляд третейського суду лише за взаємною згодою сторін або на прохання про це позивача. Це залежить від категорії справ.

Процесуальні заперечення відповідача можуть виявлятися також у заяві клопотання про відводи. Інститут відводу, як відомо, покликаний забезпечити об'єктивний розгляд і розв'язання справи шляхом усунення з процесу тих його суб'єктів, неупереджена діяльність яких викликає сумнів у осіб, які беруть участь у справі. Захищаючись проти пред'явленого до нього позову, відповідач може заявляти клопотання про відвід складу суду, прокурору, секретарю судового засідання, експерту, перекладачу. Правильне розв'язання цих клопотань судом гарантуватиме захист процесуальних прав відповідача [14, с.165].

Своєрідні риси мають процесуальні заперечення за обставин, які ускладнюють нормальний розвиток і рух процесу з конкретної цивільної справи. Звичайний рух цивільної справи передбачає розгляд і розв'язання її в одному судовому засіданні з винесенням рішення по суті спору. Однак наше процесуальне законодавство з урахуванням потреб судової практики припускає відхилення від звичайного руху справи--справа може бути відкладена, судочинство у справі може бути зупинено, закрито, позов може бути залишений судом без розгляду. Ці ускладнення процесу можуть істотно зачіпати інтереси відповідача і тут також можуть проявитися його процесуальні заперечення.

Процесуальні інтереси відповідача можуть зачіпатися зупиненням судочинства по справі На перший погляд створюється враження, що відповідач завжди заінтересований у зупиненні судочинства, бо при цьому відкладається на майбутнє винесення судом можливого несприятливого для нього рішення по справі. Однак це не так, у судовій практиці зустрічаються випадки, коли відповідач заперечує проти зупинення судочинства по справі, однак суд його думку не враховує.

Процесуальні заперечення відповідача можуть бути спрямовані на закриття судочинства у справі.

Своєрідними рисами характеризуються процесуальні заперечення, спрямовані на залишення заяви без розгляду. Як відомо, ст. 207 ЦПК встановлює дві групи підстав залишення заяви без розгляду. Такими підставами, передусім, будуть обставини, які свідчать про неправомірність виникнення процесу. Стосовно до цих обставин процесуальні заперечення відповідача зводитимуться до того, щоб довести відсутність у позивача передумов права на пред'явлення позову або умов здійснення цього права. Другу групу підстав становлять обставини, які підтверджують недоцільність розгляду і розв'язання справи у випадках дворазової, неявки у судове засідання позивача або обох сторін.

Процесуальні інтереси відповідача можуть зачіпатися про розв'язанні судом питань, зв'язаних з судовими витратами. [19, с.280].

3.4 МАТЕРІАЛЬНО-ПРАВОВІ ЗАПЕРЕЧЕННЯ ВІДПОВІДАЧА

Як вже відзначалося вище, матеріально-правові заперечення відповідача -- це заперечення його проти пред'явленого позову по суті.

Переконливість цих заперечень відповідача вирішальне вплине на зміст судового рішення у справі -- буде позов задоволений чи в позові буде відмовлено. Матеріально-правові заперечення відповідача стосуються галузі матеріального права. Фактичні відносини сторін, які регулюються нормами матеріального права, зумовлюють виникнення і розвиток матеріальних і правових відносин, результатом які і є виникнення цивільно-правового спору в суді .

Наука цивільного процесуального права не займається питаннями матеріально-правових заперечень. Однак, враховуючи нерозривний зв'язок між матеріальним і процесуальним. Правом, процесуалістів цікавлять окремі аспекти матеріально-правових заперечень з питань, де тісно стикаються матеріально-правові і процесуальні інтереси. Це передусім стосується питань належної та неналежної сторони в процесі [20, с.135-136].

Матеріально-правова сторона питання полягає в тому, що належні сторони -- це справжні учасники спірних правовідносин. Процесуальна сторона питання -- чи справді позивачем і відповідачем по виниклій в суді справі виступають суб'єкти спірних матеріально-правових відносин. Заперечення відповідача зводяться тут до того, що відповідач може довести, що позов до нього пред'явлений неналежним позивачем або те, що він е неналежним відповідачем у справі. Заперечення відповідача проти неналежного позивача, природно, мають тимчасовий характер Якщо відповідач є зобов'язаною особою по спірним правовідносинам, він все рівно принципі повинен нести матеріально-правову відповідальність. Однак вже саме усунення неналежного позивача з процесу може створювати для відповідача певні вигоди [47, с.345].

...