Поняття форм і методів державного управління

Размещено на http://www.allbest.ru/

Поняття форм і методів державного управління

Державна влада реалізує свої функції через створені відповідні органи державного управління. В свою чергу, ці органи здійснюють надані їм державою повноваження шляхом використання системи різноманітних форм. Під формою треба розуміти окремий варіант відображення змісту певного виду діяльності. Стосовно до виконавчої влади форма є способом виразу змісту виконавчої діяльності однієї з гілок державної влади. Наразі орган виконавчої влади або його представник чи посадова особа наділені відповідною компетенцією, згідно з якою виконують свої функції шляхом запровадження певних правил поведінки (актів управління), видання конкретних приписів, проведення перевірок і ревізій, організації інструктивних нарад тощо. Всі форми взаємопов'язані і жодна з них не може замінити іншу. Тільки вміле поєднання форм управління може забезпечити безперервну діяльність органів виконавчої влади.

Форми державного управління мають як внутрішнє, так і зовнішнє спрямування. Зміст зовнішньої діяльності органу державного управління полягає в безпосередньому впливі того чи іншого органу виконавчої влади на відповідний об'єкт, що перебуває в його підпорядкуванні. Інакше мета управління взагалі не досягається. До внутрішньої специфіки необхідно віднести управлінські дії, що мають внутріорганізаційний характер і забезпечують порядок роботи окремого виконавчого органу. Прикладом форм державного управління, що мають зовнішнє спрямування, може бути діяльність Кабінету Міністрів України стосовно місцевих державних адміністрацій. У свою чергу, щоденні управлінські дії, здійснювані в інтересах забезпечення роботи самого Кабінету Міністрів, мають внутрішнє спрямування. адміністративний право державний службовець

Отже, під формами державного управління слід розуміти зовнішній вираз змісту конкретних однорідних дій, що безперервно виконуються органами державного управління та їх представниками чи посадовими особами з метою реалізації функцій державного управління.

Форми управлінської діяльності залежно від їх змісту поділяються на види, зокрема юридично визначені і такі, що не несуть безпосередніх правових наслідків. Це означає, що на практиці форми управлінської діяльності проявляються як виданням юридичних актів, так і проведенням організаційної роботи й матеріально-технічних операцій. Перший вид реалізується в актах державного управління, будучи правовою формою виконавчої та розпорядчої діяльності органів управління. Правові форми завжди тягнуть за собою юридичні наслідки. У другому випадку форми управлінської діяльності зводяться до вчинення певних управлінських дій, що не пов'язані з виданням актів управління. Отже, у першому і другому випадках форми пов'язані з реалізацією та виконанням державно-владних повноважень.

Таким чином, в управлінській діяльності застосовуються через взаємодію як правові, так і неправові форми. При цьому використання неправових (організаційних) форм розширюється. Це можна пояснити тим, що відбувається посилення організаційної роботи, інструктування та здійснення контролю за підлеглими об'єктами, узагальнення передового досвіду тощо.

Сучасна система форм державного управління складається з таких видів: видання правових актів управління (нормативних та індивідуальних); здійснення організаційних дій; проведення матеріально-технічних операцій; здійснення юридично значимих дій.

Правові акти управління є найважливішою формою управлінської діяльності. Їх видання необхідне для забезпечення юридичних наслідків конкретних управлінських дій. Наприклад, функція добору, розміщення, підготовки кадрів реалізується через такі форми управлінської діяльності, як призначення (обрання на посаду), заміщення посади за конкурсом, контрактом, проведення атестації службовців тощо. Як бачимо, реалізація функції щодо забезпечення органу виконавчої влади кадрами реалізується через таку форму управлінської діяльності, як видання юридичного акта управління.

Організаційні дії -- найвагоміша частина безперервної роботи апарату органів управління. Це -- розробка, обговорення та узгодження проектів правових актів, напрацювання рекомендацій, надання практичної допомоги підлеглим органам. До організаційних дій слід віднести колективне обговорення найважливіших питань управлінської діяльності, проведення перевірок, ревізій, вивчення досвіду і впровадження кращих досягнень, науково-практичні конференції тощо. Організаційні дії поліпшують стиль управління, підвищують ефективність виконавської діяльності.

Матеріально-технічні операції необхідні для обслуговування всіх стадій управлінського процесу. До них належать: складання інформаційних довідок, звітів; підготовка та узагальнення матеріалів для розробки проектів актів управління; обробка статистичної інформації; діловодство, доведення управлінських рішень до виконавців.

Юридично значимі дії знаходять вияв у правовому оформленні нотаріусами різноманітних угод, посвідчень документів, фактів провадження органами реєстрації актів громадянського стану, видачі громадянам відповідними підрозділами державних адміністрацій та іншими органами довідок, установлених законодавством (наприклад, видача посвідчень, що встановляє особу, сімейний та майновий стан). Формою діяльності органів виконавчої влади є також виконання їх посадовими особами загальнообов'язкових правил паспортного, військового обліку, правил благоустрою, громадського порядку. Ця діяльність не є провідною для кожного органу, але обов'язкова, оскільки регламентується законодавством про управлінські органи.

Набуло поширення й укладання адміністративних угод. У процесі функціонування органів державної влади інколи виникають договірні зв'язки між окремими суб'єктами управління, скажімо, між директором науково-дослідної установи та адміністрацією виробничого об'єднання стосовно проведення дослідницьких робіт. Втім, договірні відносини поки що не отримали належного розуміння у сфері державного управління і тому часто носять допоміжний характер.

Виконавча влада здійснює управління не тільки через певні форми, а й відповідними методами. У загальному розумінні метод означає спосіб практичної реалізації будь-чого. Що ж до його перенесення на виконавчу діяльність, то необхідно розуміти саме вжиття певних заходів з реалізації завдань і функцій виконавчої влади в особі органів державного управління (посадових осіб) через наділення їх компетенцією у певних межах і відповідних формах. У методах управління відображаються воля держави та юридично-владні повноваження органів управління.

Отже, під методами державного управління слід розуміти спосіб реалізації завдань і функцій виконавчої влади органами державного управління (посадовими особами) через вплив їх на волю і свідомість підпорядкованих органів, а також громадян.

У літературі не існує єдиної загальноприйнятої класифікації методів управління. Доцільно погодитись з думкою тих науковців, які вважають, що основу методів управління складає оптимальне співвідношення заходів переконання і примусу. Зазначені методи властиві будь-якій формі управління. Вони являють собою єдине ціле, тобто виступають механізмом забезпечення належної поведінки та правопорядку.

Метод переконання є провідним в управлінській діяльності. З його допомогою здійснюється вплив на свідомість людей і дотримання з їхнього боку певної поведінки. Він формує у громадян правосвідомість, внутрішню готовність сприймати і виконувати загальнообов'язкові правила поведінки. Метод переконання насамперед стимулює належну поведінку учасників управлінських відносин. Необхідно зазначити, що інтереси тих, хто управляє, і тих, хто підпорядковується, в адміністративно-правових відносинах, а також завдання, що стоять перед ними, є спільними. Тому виконання законів, приписів, планових завдань здійснюється на добровільній основі внаслідок високої організованості і дисципліни учасників управлінських відносин. Для досягнення поставлених завдань використовуються різноманітні засоби переконання, а саме: роз'яснення, виховання, поширення передового досвіду, моральне та матеріальне стимулювання.

Метод примусу -- спосіб впливу на суб'єкти управління (громадян), нездатних керувати власною поведінкою відповідно до волі держави. Заходи примусу застосовуються тоді, коли вичерпано засоби переконання до тих осіб, які не дотримуються чи порушують вимоги законів та інших нормативних актів, дисципліну.

Крім переконання та примусу, розрізняють адміністративний та економічний методи.

Адміністративний метод полягає в тому, що органи управління безпосередньо встановлюють підпорядкованим суб'єктам (органам, колективам, громадянам) певну поведінку. Вплив на суб'єкти, що управляються, здійснюється через запровадження для них правил поведінки, обов'язків і завдань, у разі порушення яких може бути вжито заходів адміністративного примусу.

Економічний метод не передбачає адміністративних заходів, а здійснює вплив на суб'єкти управління через застосування до них різноманітних форм економічного стимулювання, зокрема цінового й тарифного регулювання, прибутку, вартості, матеріальних санкцій, кредитів, субсидій, монетарної й цінової політики, преміювання тощо. Наявність цих стимулів дає можливість суб'єктам самим обирати форми діяльності для якісного виконання кінцевих виробничих завдань.

Поєднання цих методів дає змогу впливати на поведінку суб'єктів управління і домагатися від них більшої ефективності в реалізації завдань і функцій виконавчої влади.

Джерела адміністративного права

У юридичній літературі під джерелом адміністративного права розуміють зовнішню форму вираження його норм. Відомо, що по своєму змісті адміністративно-правова норма відрізняється від норм інших галузей права тим, що регулює відносини управлінського характеру. Нормами адміністративного права визначаються границі належного поводження органів виконавчої влади, їхніх службовців, громадян, а також громадських організацій (їхніх органів) у сфері виконавчо-розпорядницької діяльності держави. За допомогою адміністративно-правових норм органи керування, державні що служать, громадяни, громадські організації наділяються певними повноваженнями. У цих нормах установлюються також гарантії реалізації прав і дотримання обов'язків. Отже, завдяки дії адміністративно-правових норм створюється певний правовий режим управлінської діяльності.

Адміністративно-правові норми втримуються безпосередньо в Конституції України, законодавчих актах, нормативних наказах, постановах уряду, інших нормативних актах державних органів, рішеннях місцевих рад. До джерел адміністративного права ставляться не тільки самі нормативні акти державних органів, але й затверджені цими актами кодекси, устави, правила й т.п., що регулюють управлінську діяльність.

Таким чином, джерело адміністративного права - це акт правотворчості органів державної влади, органів виконавчої влади, що складається з адміністративно-правових норм або навіть одного правила поведінки, що регулює виконавчо-розпорядницьку діяльність. Якщо акт охоплює поряд з нормами адміністративного права норми інших галузей права (фінансового, цивільного й ін.), то для адміністративного права він буде джерелом лише в частині, що як би наповнена адміністративно-правовим змістом.

Кожне джерело адміністративного права відрізняється від інших своїми особливостями, обумовленими цільовою спрямованістю й змістом норм, які його становлять, їхньою юридичною чинністю, масштабом функціонування (дії). Джерело може бути загальної й локальної дії, обов'язковим до виконання всіма органами керування й об'єктами, незалежно від підпорядкування, або як тільки підприємствами, установами, посадовими особами, підвідомчими органу, що видав акт. До системи джерел адміністративного права ставляться нормативні акти, що діють у межах України, а також такі, котрий регулюють роботу українських установ за кордоном. Можуть існувати джерела, що діють у межах області, міста, району й т.п.

Специфіка джерел адміністративного права визначається також їхньою субпідрядністю, що у свою чергу відображає дію принципу централізму. Складовою частиною останнього є положення про обов'язковість рішень вищих органів для нижчестоящих. Супідрядність джерел виражається в наступному: а) всі вони ґрунтуються на нормах Конституції й законах України, що мають вищу юридичну чинність; б) джерела - нормативні акти органів виконавчої влади всіх ланок служать юридичною базою для джерел - нормативних актів, які приймаються нижчими органами виконавчої влади; в) джерела - нормативні акти вищих органів виконавчої влади характеризуються більшим масштабом дії, чим аналогічні акти нижчих органів; г) джерела - нормативні акти галузевого (відомчого) характеру базуються на джерелах загального характеру.

З огляду на розмаїтість джерел адміністративного права, їх доцільно розділити на такі види.

1. Конституція України (Основний Закон).

2. Законодавчі акти України:

закони України (наприклад, Закон від 23 березня 1996 р. "Про утворення" й ін.);

кодекси, положення, устави й інші кодифіковані акти управлінського характеру (наприклад, КУпАП й ін.).

3. Постанови Верховної Ради України, що містять адміністративно-правові норми організаційно-правового характеpу (наприклад, затверджене постановою Верховної Ради України Положення про паспорт громадянина України).

4. Укази й розпорядження Президента України (наприклад, затверджене Указом Президента України Положення про Міністерство юстиції України).

5. Нормативні акти органів виконавчої влади України: нормативні постанови й розпорядження Кабінету Міністрів України;

положення, устави, правила, інструкції, інші акти, затверджені Кабінетом Міністрів України (наприклад, Положення про порядок легалізації об'єднань громадян);

нормативні накази міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади.

6. Нормативні накази керівників державних підприємств, установ й організацій.

7. Нормативні акти місцевих рад, їхніх виконавчих органів (наприклад, рішення, що встановлюють правила, за порушення яких передбачена адміністративна відповідальність).

8. Розпорядження місцевих державних адміністрацій (їхніх голів).

9. Міжурядові угоди України з іншими державами й міжнародно-правові акти, ратифіковані й визнані нашою державою.

10. Акти Конституційного Суду України (наприклад, рішення про відповідність Конституції України постанови Кабінету Міністрів "Про затвердження переліку платних послуг, надаваних в установах охорони здоров'я й вищих медичних навчальних закладах").

Особливе місце в системі джерел адміністративного права займають нормативні акти, які регулюють адміністративну відповідальність. Це - КУпАП, законодавчі акти України. Ці акти спрямовані на охорону державного й громадського порядку, державного й колективного майна, прав і воль громадян, установленого порядку керування, а також прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій. Їхня реалізація забезпечує зміцнення законності, запобігання правопорушень, виховання громадян у дусі точного й неухильного дотримання Конституції й законів України, поваги до прав, честі й достоїнству інших громадян, сумлінного виконання своїх обов'язків, відповідальності перед суспільством.

У системі джерел адміністративного права провідну роль грає Конституція України, що є Основним Законом Української держави. У Конституції України визначаються система органів виконавчої влади, їхнього повноваження, організація діяльності, зовнішні форми правових актів. Конституційні положення встановлюють адміністративно-правовий статус громадян, закріплюють участь об'єднань громадян і трудових колективів у керуванні державними й суспільними справами, обов'язки й відповідальність посадових осіб, найважливіші способи зміцнення законності й дисципліни в державному керуванні.

Проте роль Конституції України як першорядного джерела адміністративного права не може бути зведена лише до прямого регулювання основних питань управлінської діяльності. Деякі конституційні норми передбачають необхідність видання окремих законів - джерел адміністративного права. Крім того, багато положень конкретизуються в чинному законодавстві - різних законодавчих актах, актах Президента України, нормативних постановах Кабінету Міністрів України, нормативних наказах міністерств й інших актів управлінського характеру.

Отже, значення Конституції України як провідного джерела адміністративного права полягає в тому, що вона служить базою для появи інших джерел адміністративного права, закріплює основні принципи здійснення виконавчої влади, права, волі, обов'язку громадян, їхніх об'єднань, установлює статус органів, що здійснюють управлінські функції.

Адміністративно-правові відносини

Адміністративно-правові відносини -- це суспільні відносини, учасники яких виступають носіями прав та обов'язків, що закріплені та забезпечені відповідними адміністративно-правовими нормами.

Склад зазначених адміністративно-правових відносин включає об'єкт, суб'єктів, юридичні факти та зміст правових відносин.

Об'єкт адміністративно-правових відносин -- це те, на що спрямовані правові інтереси їх учасників (дія, бездіяльність, поведінка). Вони можуть бути матеріального та нематеріального характеру (здоров'я, моральний стан тощо).

Суб'єктами адміністративно-правових відносин виступають державні органи управління, їх посадові особи, недержавні господарські й соціально-культурні об'єднання, підприємства, установи та громадські організації (об'єднання) різних рівнів та фізичні особи (громадяни, іноземці та особи без громадянства).

Основою виникнення, зміни та припинення адміністративно-правових відносин є юридичні факти -- відповідні дії та події у сфері державного управління.

Дії виступають результатом активного волевиявлення людей. Вони можуть бути правомірними, тобто такими, що відповідають приписам адміністративно-правових норм (індивідуальні акти управління чи вчинки людей), а також неправомірними, тобто такими, що суперечать адміністративно-правовим приписам (адміністративні правопорушення, дисциплінарні проступки).

Події -- це явища, які не залежать від волі людей (стихійне лихо, пожежа, смерть).

Зміст адміністративно-правових відносин включає права, обов'язки та законні інтереси їх учасників.

Адміністративно-правові відносини характеризуються такими особливостями.

1. Зазначені суспільні відносини являють собою правову форму управлінських відносин і носять організаційний характер, що зумовлено організаційною сутністю державного управління.

2. Обов'язковими суб'єктами адміністративно-правових відносин виступають органи управління, які наділені відповідними юридично-владними повноваженнями.

3. Адміністративно-правові відносини виникають за ініціативи будь-кого з їх учасників, у зв'язку з чим згода іншої сторони не є обов'язковою, а в деяких випадках навіть суперечить її бажанню.

4. Об'єктом більшості адміністративно-правових відносин виступають дії, діяльність, поведінка людей в сфері управління.

5. За наявності спірних питань між учасниками зазначених відносин вони вирішуються в адміністративному порядку, тобто на підставі рішення, що приймається уповноваженим на те органом чи посадовою особою, або в судовому порядку, тобто відповідно до рішення суду.

6. Учасники адміністративно-правових відносин, які порушують вимоги адміністративно-правових норм, повинні нести відповідальність перед державою. До винної сторони вживаються заходи впливу з боку уповноваженого на те державного органу чи посадової особи, а в окремих випадках -- суду чи судді.

Адміністративно-правові відносини доцільно класифікувати за такими критеріями:

-- за цільовим призначенням: відносини, що виникають у процесі функціонування їх суб'єктів з метою належного вирішення поставлених перед ними завдань і функцій; відносини, що виникають у зв'язку з адміністративними правопорушеннями;

-- за змістом: немайнові та майнові відносини;

-- за особливостями суб'єктів: відносини, що складаються між різними органами державного управління; відносини, що виникають між органами державного управління та іншими органами державної влади і місцевого самоврядування; відносини, що виникають між органами державного управління та недержавними господарськими й соціально-культурними об'єднаннями, підприємствами, установами та громадськими організаціями (об'єднаннями) різних рівнів і фізичними особами (громадянами, іноземцями та особами без громадянства);

-- за характером юридичних зв'язків суб'єктів: вертикальні, за яких існує наявність юридичної залежності однієї сторони від іншої, їх організаційна підпорядкованість (наприклад, між Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України і конкретним державним підприємством), а також горизонтальні, за яких сторони є рівноправними між собою і жодна з них не здійснює управлінського впливу на іншу (приміром, між Міністерством освіти і науки України та будь-яким іншим міністерством чи відомством з приводу взаємодії щодо реалізації завдань у сфері освіти);

-- за особливостями адміністративно-правових норм: матеріальні та процесуальні відносини;

-- за способом захисту: відносини, що захищаються в адміністративному або судовому порядку.

Суб'єкти адміністративного права: поняття і класифікація

До суб'єктів адміністративного права необхідно віднести учасників правових відносин, які виступають носіями суб'єктивних прав і обов'язків адміністративно-правового характеру. З теорії права відомо, що суб'єкти (як учасники правових відносин взагалі, так і адміністративних відносин зокрема), мають володіти правосуб'єктністю. В адміністративному праві правосуб'єктність є складним явищем і своїм змістом охоплює адміністративну правоздатність та адміністративну дієздатність суб'єкта.

Під адміністративною правоздатністю розуміють потенційну здатність суб'єкта мати права та обов'язки адміністративно-правового характеру. Особливістю цього різновиду правосуб'єктності є та обставина, що у разі коли суб'єктом є фізична особа, то правоздатність виникає з моменту її народження і припиняється з настанням смерті, а юридичної -- відповідно з часу реєстрації підприємства (організації, установи) та до моменту її ліквідації (реорганізації), або з моменту накладення адміністративних заходів щодо припинення її функціонування.

Адміністративна правоздатність посадових осіб (державних службовців) зумовлена компетенцією відповідного державного органу, до штату якого вони належать, та особливостями посад, які вони обіймають.

Адміністративна дієздатність -- це здатність суб'єктів реалізовувати свої права та обов'язки адміністративно-правового характеру. Вона є показовою як для юридичних осіб, так і для громадян. Особливістю є те, що адміністративна дієздатність державних органів, підприємств, організацій, установ і громадських об'єднань виникає і припиняється разом з їх адміністративною правоздатністю, а дієздатність громадян у повному обсязі настає при досягненні особою повноліття, тобто 18 років. Однак в окремих випадках може виникати при досягненні іншого певного віку, як правило, 16 років. Тобто, її межі залежать від віку, статі, стану здоров'я, освіти та інших факторів, передбачених чинним адміністративним законодавством. Не володіють дієздатністю душевнохворі та малолітні. В окремих випадках складовою правосуб'єктності виступає адміністративна деліктоздатність, яка полягає у здатності суб'єкта нести за порушення адміністративно-правових норм юридичну відповідальність. Прикладом адміністративної деліктоздатності може слугувати здатність неповнолітнього нести відповідальність за вчинене ним адміністративне правопорушення та бути обмеженим у своїх правах і свободах. Однією з суб'єктивних передумов деліктоздатності є вік порушника. Зокрема згідно з чинним законодавством, адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення 16 років. Разом з тим законодавець передбачає окремі види адміністративних правопорушень, за вчинення яких особи віком від 16 до 18 років не підлягають адміністративній відповідальності, тобто не є деліктоздатними. До таких випадків необхідно віднести адміністративну відповідальність за доведення неповнолітнього до стану сп'яніння, яка настає лише з 18 років.

Адміністративне право виокремлює велике коло суб'єктів, що володіють правосуб'єктністю. В своїй сукупності суб'єкти адміністративного права складають складну систему і характеризуються різними повноваженнями, структурою і правовими властивостями. До основних носіїв суб'єктивних прав і обов'язків адміністративно-правового характеру належать: а) громадяни України, особи без громадянства, іноземні громадяни; б) органи виконавчої влади; в) об'єднання громадян; д) державні службовці. Наразі є доцільним розглянути окремі групи суб'єктів адміністративного права детальніше.

Громадяни України являють собою найбільшу групу суб'єктів адміністративно-правових відносин. Важливою умовою визначення громадян як суб'єктів адміністративно-правових відносин є наділення їх правами й обов'язками у сфері державного управління. За сучасних умов адміністративно-правовий статус громадян у сфері державного управління істотно трансформується у бік демократизації. До чинників, які зумовлюють такий вплив необхідно віднести визнання провідними країнами світу, в тому числі Україною, прав і свобод людини вищою цінністю з подальшим неухильним дотриманням їх органами державної влади, а також безпосереднього поширення їх дії на сферу державного управління.

Важливим чинником стосовно громадян як суб'єктів адміністративного права є надання правових гарантій щодо захисту їх прав, свобод і законних інтересів. До основних гарантій прав і обов'язків громадян у сфері адміністративного права необхідно віднести організаційні, судові і позасудові гарантії.

Організаційні гарантії прав і обов'язків громадян у сфері державного управління являють собою розгалужену систему правоохоронних, контролюючих органів, що інспектують і здійснюють нагляд, а також інших державних і громадських організацій у центрі і на місцях, які спільно забезпечують ці гарантії. Такими органами і організаціями є судові органи, прокуратура, органи внутрішніх справ, органи юстиції, адвокатури, нотаріату, численні контролюючі органи. До функціональних обов'язків зазначених органів входить практичне забезпечення реалізації в життя наданих громадянам прав і свобод та покладених на них обов'язків.

Судові гарантії є провідними для більшості країн світу, оскільки суди при розгляді кримінальних, адміністративних, цивільних, господарських й інших категорій справ одночасно здійснюють контроль за дотриманням органами виконавчої влади та їх посадовими особами прав і свобод громадян, за створенням належних умов для виконання ними своїх обов'язків. Необхідно зазначити, що з кожним роком сфера юрисдикції судів щодо розгляду адміністративних справ розширюється.

Позасудові гарантії за своїм змістом, формами, порядком забезпечення є набагато ширшими та різноманітнішими. Можна зазначити, що вся система органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб покликані служити людям, забезпечувати реалізацію громадянами їхніх прав, свобод, законних інтересів і виконання покладених на них обов'язків.

Важливе місце в системі гарантій відіграє запровадження в Україні за Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» посади Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.

Одним з важливих елементів адміністративно-правового статусу громадян є їхнє право звертатися особисто, а також направляти індивідуальні і колективні звернення в державні органи й органи місцевого самоврядування. Право на звернення є абсолютним, необмеженим і невідчужуваним правом громадянина. Кожна дієздатна людина може звернутися в будь-яку державну чи недержавну організацію, до будь-якої посадової особи, з будь-якого значимого для неї приводу і у будь-який час. Право на звернення громадян врегульоване нормами Закону України «Про звернення громадян» від 02.10.96. Цим Законом закріплюється механізм практичної реалізації громадянами нашої держави наданого їм Конституцією України права вносити в органи державної влади та об'єднання громадян пропозиції щодо поліпшення їх діяльності, викривати недоліки та оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів.

Відповідно до чинних законодавчих нормативних актів іноземні громадяни й особи без громадянства, як правило, в Україні користуються правами і несуть обов'язок нарівні з громадянами нашої держави, крім випадків, установлених окремими законами і міжнародними договорами. При цьому вони зобов'язані дотримуватись чинного законодавства незалежно від того, проживають вони в державі постійно чи тимчасово.

Усі іноземні громадяни під час їхнього перебування в Україні у тій чи іншій формі вступають в адміністративно-правові відносини з органами виконавчої влади в різних сферах. Регулюючи відносини з іноземними громадянами, наша держава не тільки встановлює правоздатність, визначає їхні права й обов'язки, але й забезпечує реалізацію і захист їхнього правового статусу за допомогою гарантій, що поєднують умови і засоби, необхідні для здійснення процесу формування юридичного і фактичного становища особи.

Адміністративно-правовий статус іноземного громадянина має певні особливості. Основною відмінністю адміністративної правоздатності іноземного громадянина є момент її виникнення. В іноземного громадянина, що прибув у країну, настає спочатку обмежена правоздатність (у момент одержання дозволу на в'їзд і оформлення документів у посольстві чи консульстві), потім повна (з моменту прибуття на територію держави). Припинення правоздатності відбувається при виїзді іноземного громадянина за межі держави чи зміні громадянства.

Адміністративною дієздатністю іноземного громадянина є здатність нести і виконувати покладені на нього адміністративно-правові обов'язки, реалізувати своїми діями надані йому права. Як суб'єкти адміністративного права, іноземні громадяни підлягають адміністративній відповідальності на тих же підставах, що і громадяни держави, за винятком осіб, які користуються відповідними привілеями та імунітетом.

Спеціальним адміністративно-правовим статусом володіють біженці і вимушені переселенці. Проблема біженців не нова, вона звичайно виникає після встановлення нових кордонів між державами, у зв'язку з відокремленням від держави суверенної території, війнами, локальними збройними конфліктами, що виникають на тому чи іншому ґрунті, стихійними лихами (наприклад, багаторічна посуха чи епідемії, надзвичайні ситуації природного і техногенного характеру) тощо. Правовий статус біженців у нашій державі визначається Законом України «Про біженців» від 21.06.01.

Важливим моментом в адміністративному праві є визначення правового становища Президента України як суб'єкта адміністративно-правових відносин. Відповідно до ст. 102 Конституції України Президент є главою держави. Він виступає від імені України, є гарантом державного суверенітету і територіальної цілісності держави, додержання Конституції, прав і свобод людини.

Хоча Президент формально не є главою виконавчої влади, він активно впливає на діяльність її органів. Такий вплив реалізується через наділення Президента повноваженнями у сфері виконавчої влади, які закріплені у ст. 106 Конституції України. Ряд повноважень, таких як призначення Прем'єр-міністра України, голови Антимонопольного комітету України, голови Фонду державного майна України за згодою Верховної Ради України, голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України потребують обов'язкової згоди Верховної Ради України. У разі необхідності Президент приймає рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України.

За поданням Прем'єр-міністра України Президент призначає членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій, а також припиняє їхні повноваження на цих посадах. Крім того, до його повноважень входить утворення, реорганізація та ліквідація за поданням Прем'єр-міністра України міністерств та інших центральних органи виконавчої влади, але в межах коштів, що виділені на утримання органів виконавчої влади.

Органи виконавчої влади. Відомо, що будь-яка держава для здійснення своїх завдань і реалізації управлінських функцій створює систему відповідних органів держави, державних підприємств і установ, серед яких тільки органи державної влади наділяються владними повноваженнями та відповідною компетенцією для здійснення управління в державі. Органи державної влади в своїй сукупності утворюють апарат держави, з діяльністю якого тісно пов'язана теорія поділу влад на законодавчу, виконавчу і судову. У нашій державі такий розподіл закріплений ст. 6 Конституції України.

Отже, під органом виконавчої влади як окремої гілки державної влади необхідно розуміти організацію, яка є складовою державного апарату, наділена владними повноваженнями та відповідною компетенцією в сфері державного управління і має юридичний статус, закріплений законом чи іншим нормативним правовим актом.

Адміністративна правоздатність і дієздатність органів виконавчої влади виникають одночасно з їх утворенням і визначенням компетенції, а припиняються в зв'язку з їх ліквідацією. Компетенція органів виконавчої влади, тобто визначення їх завдань, функцій, прав й обов'язків, форм і методів діяльності знаходить своє безпосереднє закріплення у відповідних законах, положеннях та інших нормативних актах.

В адміністративному праві основну класифікацію органів виконавчої влади прийнято проводити за територіальним масштабом їх діяльності і характером та обсягом компетенції. З урахуванням територіального аспекту та існуючих у нашій державі рівнів управління органи виконавчої влади можна поділити на вищі, центральні та місцеві.

Згідно із ст. 113 Конституції України до вищих органів у системі органів виконавчої влади належить Кабінет Міністрів України, який несе відповідальність перед Президентом України і одночасно є підконтрольним та підзвітним Верховній Раді України у визначених межах.

До центральних органів виконавчої влади належать міністерства та інші органи виконавчої влади, під якими необхідно розуміти комітети і відомства. Наприклад, Міністерство фінансів України, Державний комітет статистики України або Державна митна служба України.

Місцеві органи державної влади поширюють свою діяльність на конкретну адміністративно-територіальну одиницю. Систему місцевих органів виконавчої влади складають обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, а також підпорядковані їм відповідні районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації.

Залежно від обсягу і характеру компетенції органи виконавчої влади поділяються на: а) органи загальної компетенції, що здійснюють державне управління та координацію всіма або переважною більшістю підпорядкованих їм органів галузевої чи функціональної компетенції. До таких органів належать Кабінет Міністрів України, Рада Міністрів АРК, місцеві державні адміністрації; б) органи галузевої компетенції, що здійснюють державне управління окремими галузями. Ними є: міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні підприємства, установи, інші структурні підрозділи, за допомогою яких забезпечується керівництво окремою галуззю як на центральному, так і місцевому рівнях (Міністерство освіти і науки України, обласне управління освітою, районний відділ освіти тощо); в) органи міжгалузевої (функціональної) компетенції, що здійснюють міжгалузеве регулювання, міжгалузеву координацію, зокрема вони координують діяльність галузевих міністерств, інших центральних органів виконавчої влади як на центральному, так і місцевому рівнях (Міністерство фінансів, Державний комітет статистики тощо).

Правове положення органів виконавчої влади як суб'єктів адміністративних правовідносин визначено відповідними нормативними актами.

Здійснення виконавчої влади в нашій державі покладено на Кабінет Міністрів України. Його правовий статус, склад і порядок формування закріплені у розділі VІ Конституції України. Так, ст. 113 Конституції закріплює положення, за яким Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Він відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у частині прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України, надання згоди на призначення Президентом Прем'єр-міністра, а також у питаннях відповідальності Уряду та ін. Як уже зазначалось, організаційна структура Кабінету Міністрів України передбачає посади Прем'єр-міністра України, першого віце-прем'єр-міністра, трьох віце-прем'єр-міністрів, міністрів. Формування складу Уряду має свої особливості, суть яких полягає в тому, що Прем'єр-міністра України призначає Президент України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України, а персональний склад Уряду призначається ним уже за відповідним поданням Прем'єр-міністра України.

Прем'єр-міністр України наділений особливим статусом. Він звертається до Президента України з поданням про утворення, реорганізацію та ліквідацію міністерств, інших центральних органів виконавчої влади; безпосередньо керує Урядом України і спрямовує його роботу на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, яка має бути схвалена Верховною Радою України.

Повноваження Кабінету Міністрів України закріплені в ст. 116 Конституції України. Кабінет Міністрів України видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.

Свої повноваження Кабінет Міністрів України складає перед новообраним Президентом. Конституція передбачає також порядок дострокової відставки Кабінету Міністрів України.

Правовий статус міністерств і інших центральних органів виконавчої влади визначається Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а також відповідним положенням про центральний орган виконавчої влади.

Систему центральних органів виконавчої влади утворюють міністерства, державні комітети та відомства.

Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади в забезпеченні впровадження державної політики у визначеній сфері діяльності. Очолює міністерство міністр, який особисто відповідає за розробку і реалізацію державної політики. Він спрямовує і координує здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, віднесених до його відання, приймає рішення щодо розподілу відповідних бюджетних коштів за поданням державного секретаря міністерства. Міністр на виконання вимог законодавства в межах наданих повноважень визначає політичні пріоритети та стратегічні напрями роботи міністерства та шляхи досягнення поставлених цілей.

Для забезпечення діяльності міністра та організації роботи з виконання завдань міністерства в ньому запроваджена посада державного секретаря, який є посадовою особою. Він підзвітний і підконтрольний міністрові та у своїй діяльності керується Конституцією, законами України, актами та дорученнями Президента України, Кабінету Міністрів України, Прем'єр-міністра України, а також наказами і дорученнями міністра. На державного секретаря покладаються завдання щодо організації забезпечення виконання завдань, що належать до сфери діяльності міністерства; забезпечення діяльності міністра як керівника міністерства та члена Кабінету Міністрів України; здійснення поточної роботи, пов'язаної з виконанням покладених на міністерство завдань; забезпечення стабільності і наступності у роботі міністерства.

Державний комітет є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або один з віце-прем'єрів чи міністрів. Державний комітет вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам Кабінету Міністрів України та забезпечує її реалізацію у певній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання. Державний комітет очолює його голова.

Центральний орган виконавчої влади із спеціальним статусом (відомство) (наприклад, Служба безпеки України, Державний департамент України з питань виконання покарань, Державна податкова адміністрація України, Національне космічне агентство України) має визначені чинним законодавством особливі завдання і повноваження та покликаний здійснювати спеціальні виконавські, контрольні та наглядові функції. Стосовно нього може передбачатися спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також порядок призначення і звільнення керівників. Очолює відомство голова.

Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади наділені великим колом повноважень, найголовнішими з яких є: участь у формуванні та реалізації державної політики; прогнозування розвитку економіки у виробничій, науково-технічній, мінерально-сировинній, паливно-енергетичній, трудовій, демографічній, соціальній, фінансовій та інших сферах; участь у розробці проектів Державної програми економічного та соціального розвитку України, Державного бюджету України; розробка цільових перспективних програм спрямованих на поглиблення економічної реформи; реалізація державної стратегії розвитку відповідної галузі або групи суміжних галузей; підготовка пропозиції про вдосконалення механізму регулювання розвитку економіки, її структурної перебудови, забезпечення ринкової збалансованості, соціального захисту населення, екологічної безпеки; участь у підготовці міжнародних договорів України, укладення міжнародних договорів міжвідомчого характеру; здійснення у межах повноважень функції управління майном підприємств, що належать до сфери управління міністерства, а також реалізація інших функцій, що випливають з покладених на міністерства та інші центральні органи виконавчої влади завдань.

Для реалізації своїх повноважень міністерства та інші центральні органи виконавчої влади мають такі права: залучати спеціалістів центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, підприємств, установ, організацій для розгляду питань, що належать до їх компетенції; представляти Уряд України за його дорученням у міжнародних організаціях та під час укладання міжнародних договорів України; одержувати в установленому законодавством порядку від міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, представницьких органів інформацію, документи і матеріали, а від Державного комітету статистики України -- статистичні дані, необхідні для виконання покладених завдань (безкоштовно); скликати в установленому порядку наради з питань, що належать до їх компетенції; притягати до дисциплінарної відповідальності керівників територіальних органів міністерства, підприємств, установ і організацій, що належать до сфери їх управління; самостійно або за участю роботодавців підприємств недержавної форми власності проводити переговори й укладати галузеві угоди з представниками найманих працівників.

Органи виконавчої влади Автономної Республіки Крим. Конституція України визначає Автономну Республіку Крим як невід'ємну складову України, яка діє згідно з визначеними повноваженнями і вирішує питання, віднесені до її відання.

Урядом автономії є Рада міністрів АРК. Голова Ради міністрів АРК призначається на посаду та звільняється з посади Верховною радою АРК за погодженням з Президентом України. Повноваження, порядок формування і діяльності Ради міністрів АРК визначаються Конституцією України та законами України, а також нормативно-правовими актами Верховної ради АРК в питаннях, що віднесені до її компетенції.

Згідно із ст. 137 Конституції України АРК наділена повноваженнями здійснювати нормативне регулювання з питань: сільського господарства і лісів; меліорації і кар'єрів; громадських робіт, ремесел і промислів; благодійництва; містобудування і житлового господарства; туризму, готельної справи, ярмарків; музеїв, бібліотек, театрів, інших закладів культури, історико-культурних заповідників; транспорту загального користування, автошляхів, водопроводів; мисливства, рибальства; санітарної і лікарняної служб.

Компетенції APK визначено у § 7 глави. ІІ цього підручника.

Наразі чинне законодавство України може делегувати АРК також інші повноваження.

Місцеві органи виконавчої влади. Згідно із ст. 118 Конституції України виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Вони є місцевими органами виконавчої влади і входять до системи органів виконавчої влади. Особливості діяльності місцевих органів виконавчої влади визначені в Законах України «Про місцеві державні адміністрації», і «Про столицю України -- місто-герой Київ» та інших законах України, актах Президента України, Кабінету Міністрів України, органів виконавчої влади вищого рівня. Крім того, районні державні адміністрації в Автономній Республіці Крим в своїй діяльності керуються також рішеннями та постановами Верховної ради АРК та рішеннями Ради міністрів автономії, прийнятими у межах їх повноважень.

Формування складу місцевих державних адміністрацій, а також визначення їх структури у межах бюджетних асигнувань покладено на голів, які очолюють місцеві державні адміністрації і призначаються на посаду Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України на строк повноважень Президента України. Голови місцевих державних адміністрацій набувають повноважень з моменту їхнього призначення.

Голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, які є обов'язковими для виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами. Керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів відповідно видають накази. Рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать чинному законодавству, можуть бути скасовані Президентом або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.

До повноважень місцевих державних адміністрацій належить вирішення питань: забезпечення законності, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян; соціально-економічного розвитку відповідних територій; бюджету, фінансів та обліку; управління майном, приватизації та підприємництва; промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту і зв'язку; науки, освіти, культури, охорони здоров'я, фізкультури і спорту, сім'ї, жінок, молоді та неповнолітніх; використання землі, природних ресурсів, охорони довкілля; зовнішньоекономічної діяльності; оборонної роботи та мобілізаційної підготовки; соціального захисту, зайнятості населення, праці та заробітної плати.

Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня, а також радам у частині тільки тих повноважень, які делеговані їм відповідними районними чи обласними радами.

Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає обґрунтовану відповідь прийнятого ним рішення. Однак, якщо недовіру голові районної чи обласної державної адміністрації висловили 2/3 депутатів від складу відповідної ради, Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації.

Громадські об'єднання як суб'єкти адміністративного права. Право громадян на свободу об'єднання є невід'ємним правом людини, яке закріплене в Загальній декларації прав людини і гарантується відповідно Конституцією та законодавством України. На державу покладається обов'язок сприяти розвитку політичної та громадської активності, творчої ініціативи громадян і створювати рівні умови для діяльності їх об'єднань.

У нашій державі правовою підставою громадян на об'єднання є ст. 36 Конституції України, яка закріплює основні засади створення політичних партій і громадських організацій в Україні. До системи законодавства України, що регулює діяльність об'єднань громадян необхідно віднести Закон України «Про об'єднання громадян» від 16.06.92, Закон України «Про політичні партії в Україні» від 05.04.01, Закон України «Про молодіжні та дитячі громадські організації» від 12.01.98, Закон України «Про організації роботодавців» від 24.05.01 та ряд інших законодавчих актів.

Під об'єднанням громадян необхідно розуміти добровільне громадське формування, в основу створення якого покладені засади єдності інтересів окремих людей з метою подальшої спільної реалізації своїх прав і свобод.

Добровільність формування є однією з найважливіших ознак громадського об'єднання. Соціальна цінність цієї ознаки полягає в тому, що вона надає право самим громадянам створювати за власним вибором і уподобанням громадські об'єднання без попереднього дозволу органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також мати можливість вступати в такі громадські об'єднання за умов дотримання норм їх статутів.

Відповідно до чинного законодавства об'єднання громадян, незалежно від їх назви (наприклад, рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка) може визнаватися політичною партією або громадською організацією.

Під політичною партією необхідно розуміти об'єднання громадян, які є прихильниками певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку і ставлять перед собою мету щодо участі у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представляти свої інтереси в їх складі.

Під громадською організацією необхідно розуміти добровільне об'єднання громадян, метою створення якого є задоволення та захист своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших передбачених статутом спільних інтересів. Громадські об'єднання, що створюються громадянами, мають бути у встановленому порядку зареєстровані, тобто повинні набути прав юридичної особи. Офіційне визнання (легалізація) об'єднань громадян є обов'язковою умовою їх діяльності і здійснюється шляхом реєстрації або повідомлення про заснування. В разі недотримання цієї умови діяльність об'єднань громадян визнається протизаконною з відповідними для них наслідками.