Поняття форм і методів державного управління

Чинне законодавство передбачає певні відмінності при визначенні засновників і членів політичних партій та громадських організацій. Зокрема, право на створення політичних партії в Україні надається лише громадянам України, які досягли 18 років, не обмежені судом у дієздатності і не тримаються в місцях позбавлення волі. Членами політичних партій можуть бути тільки громадяни України, які відповідно до Конституції України мають право голосу на виборах. Вони можуть перебувати одночасно лише в одній політичній партії.

Засновниками громадських організацій можуть бути як громадяни України, так і громадяни інших держав, а також особи без громадянства, які досягли 18 років. Членами громадських організацій, крім молодіжних і дитячих, можуть бути особи, які досягли 14 років.

Законодавець встановлює певні обмеження щодо можливості офіційного визнання новостворених об'єднань громадян, а також стосовно тих, що вже діють. Так, не підлягають легалізації, а діяльність легалізованих об'єднань громадян забороняється у судовому порядку, коли їх діяльність спрямована на зміну насильницьким шляхом конституційного ладу і територіальної цілісності нашої держави, підрив її безпеки, пропаганду війни, насильства чи жорстокості, фашизму та неофашизму, створення збройних формувань, розпалення соціальної, расової, національної чи релігійної ворожнечі тощо.

За масштабом дії об'єднання громадян поділяються на міжнародні, всеукраїнські та місцеві. Громадська організація визнається міжнародною, якщо її діяльність одночасно поширюється на територію України та будь-якої іншої держави. До всеукраїнських об'єднань громадян належать об'єднання, діяльність яких поширюється на територію всієї держави. Місцеві об'єднання діють у межах області, району або окремого регіону.

Відносини держави та об'єднань громадян базуються виключно на правовій основі. Зокрема, чинне законодавство забороняє втручання державних органів та службових осіб у діяльність об'єднань громадян, крім випадків, передбачених законодавством. До таких випадків необхідно віднести контроль з боку держави за діяльністю об'єднань громадян, різновидом якого можуть бути дії органів державної влади щодо перевірки на предмет дотримання вищим статутним органом управління об'єднання громадян положень статуту тощо. Так, органи юстиції, що реєструють об'єднання громадян, здійснюють контроль за відповідністю їх діяльності статутним цілям. Фінансові органи здійснюють контроль за джерелами доходів об'єднань громадян, розмірами одержуваних ними коштів і сплатою податків. Нагляд і контроль за виконанням об'єднаннями громадян існуючих норм і стандартів може здійснюватися екологічними, пожежними, епідеміологічними та іншими органами державного нагляду і контролю.

Для здійснення статутних цілей об'єднання громадян наділені правами, до найголовніших з яких необхідно віднести такі, як набуття майнових і немайнових прав, право представляти і захищати свої законні інтереси у державних та громадських органах, брати участь у політичній діяльності, проводити збори, мітинги, демонстрації, вносити пропозиції до органів влади і управління та засновувати засоби масової інформації. Крім того, політичні партії додатково наділяються правом участі у виробленні державної політики, формуванні органів влади, доступу під час виборчої кампанії до державних засобів масової інформації.

До головних обов'язків об'єднання громадян необхідно віднести такі, як дотримання законодавства України, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, а також статутних положень об'єднання, ведення оперативного, бухгалтерського обліку та статистичної звітності, своєчасної реєстрації в органах державної податкової інспекції та внесення до бюджету відповідних платежів. Крім того, політичні партії зобов'язані щороку публікувати свої бюджети для загального відома.

У разі порушення законодавства до об'єднання громадян можуть бути застосовані такі види стягнень, як попередження, штраф, тимчасова заборона діяльності, аж до примусового розпуску. Ліквідація об'єднання громадян здійснюється або за рішенням з'їзду (конференції) чи загальних зборів або в судовому порядку. Необхідно констатувати, що ліквідація об'єднання громадян за рішенням суду означає заборону його діяльності незалежно від факту його державної реєстрації.

Система органів виконавчої влади

Реалізація волі держави здійснюється через систему органів виконавчої влади. В науці найбільш поширеною є наступна класифікація органів виконавчої влади.

Система органів виконавчої влади складається з таких рівнів:

-- Кабінет Міністрів України -- вищий орган у системі органів виконавчої влади;

-- центральні органи виконавчої влади -- міністерства, державні комітети, органи, статус яких прирівняний до державних, центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом;

-- місцеві органи виконавчої влади -- місцеві державні адміністрації та територіальні органи центральних органів виконавчої влади.

Згідно з ч. 2 ст. 120 Конституції України організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України. Наприклад, правовий статус Кабінету Міністрів України визначений Законом України від 16 травня 2008 року "Про Кабінет Міністрів України", правовий статус місцевих державних адміністрацій -- Законом України від 9 квітня 1999 року "Про місцеві державні адміністрації". Триває робота над законопроектом про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.

Діяльність органів виконавчої влади як системи забезпечують управлінські відносини, в яких перебувають ці органи між собою. Це питання досліджено, зокрема, В. А. Дерець у монографії "Органи виконавчої влади України та управлінські відносини". Зазначається, що управлінські відносини -- це суспільні відносини, що виникають між органами виконавчої влади, незалежно від їхнього організаційно-правового рівня в системі з приводу кінцевого результату діяльності, повґязаної з розробленням і втіленням державної політики, управлінням різноманітними сферами суспільного життя. Зміст управлінських відносин у системі органів виконавчої влади складають повноваження органів, тобто їх права та обовґязки, передбачені законодавством, а повноваження знаходять вияв у поведінці, діях щодо реалізації прав та виконання обовґязків.

У вказаній праці запропонована така класифікація управлінських відносин у системі органів виконавчої влади:

1. Залежно від організаційно-правового рівня органів у системі органів виконавчої влади -- вертикальні та горизонтальні відносини. Вертикальні складаються між органами виконавчої влади, що знаходяться на різних рівнях у системі (наприклад, міністерство -- територіальний орган міністерства), а горизонтальні -- між органами, що знаходяться на одному організаційно-правовому рівні (наприклад, міністерство -- міністерство).

2. Залежно від способу досягнення кінцевого результату перебування органів у відносинах -- субординаційні, координаційні та реординаційні відносини.

Зупинимося на цих видах управлінських відносин. Субординаційні відносини -- це класичний вид управлінських відносин, а субординація -- службове підпорядкування молодшого старшому, що базується на правилах службової дисципліни. Сторони у відносинах субординації виступають нерівноправними, взаємодіють один із одним за принципом "влада-підпорядкування". Це відносини, в яких управлінський вплив здійснюється одним органом виконавчої влади (керуючим субґєктом) щодо іншого органу виконавчої влади (керованого обґєкта), що йому підпорядковується, і в яких кінцевий результат перебування органів у таких відносинах досягається діяльністю однієї зі сторін відносин.

Ознаки субординаційних відносин у системі органів виконавчої влади:

1. Вони існують за наявності підпорядкування, що може бути, в свою чергу, різних видів.

2. Субординаційні відносини в системі органів виконавчої влади існують переважно по вертикалі (коли органи знаходяться на різних організаційно-правових рівнях у системі органів виконавчої влади), але не виключається можливість їх існування і по горизонталі (коли органи знаходяться на одному організаційно-правовому рівні), як супутніх відносинам по вертикалі відносин.

3. Сторони є нерівноправними. Ініціатором управлінського впливу є керуючий субґєкт, а керований обґєкт зобовґязаний належним чином відреагувати, тобто виконати вимогу чи вказівку керуючого.

4. Кінцевий результат перебування органів у відносинах досягається діяльністю однієї зі сторін відносин.

Координація означає погодження та обґєднання дій з метою найбільш швидкого та найбільш правильного вирішення задач із найменшими витратами сил, грошових коштів та матеріальних цінностей. Ознаки координаційних відносин у системі органів виконавчої влади:

1. Сторони цих відносин є, так би мовити, "партнерами", але при цьому один орган має владні повноваження щодо інших.

2. Зазначені відносини можуть існувати як за наявності, так і за відсутності організаційного підпорядкування.

3. Можуть існувати і по вертикалі, і по горизонталі.

4. Кінцева мета цих відносин -- виконання тих чи інших спільних завдань та повноважень обома сторонами завдяки перебуванню в таких відносинах.

У інших координаційних відносинах можуть бути відсутніми владні повноваження у одного органа виконавчої влади щодо іншого. В таких випадках управлінськими, якщо виходити із горизонтального організаційного положення органів виконавчої влади, будуть відносини, в яких обидва органи є керуючими субґєктами щодо тих керованих обґєктів, котрі не є органами виконавчої влади.

З координацією тісно повґязане спрямування діяльності органу виконавчої влади. Так, Кабінет Міністрів спрямовує і координує діяльність міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. З цією метою Уряд:

1) визначає стратегічні цілі, пріоритети і першочергові завдання щодо реалізації державної політики у відповідній сфері;

2) визначає центральні органи виконавчої влади, відповідальні за забезпечення реалізації державної політики у відповідній сфері;

3) розподіляє функції та повноваження між центральними органами виконавчої влади;

4) визначає критерії оцінки ефективності діяльності центральних органів виконавчої влади;

5) затверджує заходи, спрямовані на узгодження дій центральних органів виконавчої влади та обґєднання їх зусиль для виконання спільних завдань;

6) визначає членів Кабінету Міністрів, через яких спрямовує та координує діяльність відповідних центральних органів виконавчої влади;

7) установлює типові правила та процедуру діяльності центральних органів виконавчої влади;

8) здійснює інші заходи.

Спрямування і координація діяльності центральних органів виконавчої влади здійснюються Кабінетом Міністрів шляхом видання відповідних актів та прийняття рішень про надання окремих доручень за результатами обговорення питань на його засіданнях.

Реалізуючи свої повноваження у сфері спрямування, координації і контролю, Премґєр-міністр, Перший віце-премґєр-міністр, віце-премґєр-міністри:

1) проводять наради, робочі зустрічі, консультації з керівниками центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих держадміністрацій та надсилають їм офіційні листи;

2) заслуховують інформацію керівників відповідних органів виконавчої влади з особливо важливих питань та їх звіти про виконання покладених на них завдань;

3) беруть участь у роботі колегій центральних органів виконавчої влади, засіданнях Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Премґєр-міністр із метою спрямування, координації і контролю діяльності членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих держадміністрацій дає доручення, обовґязкові для виконання зазначеними органами та посадовими особами. Реалізація повноважень у сфері спрямування, координації і контролю здійснюється на засадах, які виключають дублювання та підміну функцій керівників відповідних органів виконавчої влади, втручання у сферу їх відповідальності.

Порядком спрямування і координації діяльності центральних органів виконавчої влади через відповідних міністрів, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2005 року № 1229, визначено шляхи спрямування і координації діяльності відповідних центральних органів виконавчої влади. До них належать: формування державної політики у відповідних сферах та здійснення контролю за її реалізацією цим центральним органом виконавчої влади; внесення на розгляд Кабінету Міністрів України розроблених ним проектів нормативно-правових актів та погодження проектів нормативно-правових актів цього органу; внесення пропозицій Премґєр-міністрові України щодо призначення на посаду та звільнення з посади керівників центральних органів виконавчої влади; установлення порядку призначення на посаду та звільнення з посади керівників територіальних органів центрального органу виконавчої влади; визначення порядку обміну інформацією між міністерством та центральним органом виконавчої влади; затвердження структури центрального органу виконавчої влади; одержання звітності.

Як зазначає В. А. Дерець, реординаційні відносини -- це відносини, за яких здійснення зворотного впливу є правом або обовґязком керованого обґєкта щодо керуючого субґєкта, який, у свою чергу, зобовґязаний відреагувати на такий вплив. Вона виділяє ознаки, за якими реординаційні відносини відрізняються від субординаційних:

1. При субординаційних відносинах управлінський вплив здійснюється керуючим субґєктом щодо керованого обґєкта, а в реординаційних -- вплив здійснюється керованим обґєктом щодо керуючого субґєкта.

2. Там, де існують субординаційні відносини, завжди повинні існувати і реординаційні. Але реординаційні відносини можуть існувати і самостійно від субординаційних, адже вони не завжди є реакцією на управлінський вплив.

3. Здійснення управлінського впливу в субординаційних відносинах є обовґязком органу виконавчої влади, а в реординаційних -- здійснення зворотного впливу може бути як правом органу, так і його обовґязком.

Основні принципи державної служби

Державна служба грунтується на таких основних принципах: служіння народу України; демократизму і законності; гуманізму і соціальної справедливості; пріоритету прав людини і громадянина; професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі; персональної відповідальності за виконання службових обов'язків і дисципліни; дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування; дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян.

Правовий статус державних службовців

Організація і діяльність державних органів здійснюється державними службовцями. Загальні положення діяльності і статус державного службовця передбачені Законом України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 р.

Державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті для практичного виконання1 завдань і функцій держави. Ці особи є державними службовцями, мають відповідні службові повноваження, займають певні посади і одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Функції державної служби:

забезпечення ефективного функціонування всіх гілок державної влади;

забезпечення реалізації прав, свобод, законних інтересів та обов'язків людини і громадянина. Державна служба є головним засобом реалізації функцій соціальної держави.

Виходячи зі ст. 1 Закону України „Про державну службу", державний службовець - це особа, яка:

1) здійснює професійну діяльність на посаді в державному органі та його апараті і виконує завдання і функції держави;

2) здійснює організаційно-розпорядчі та консультативно-дорадчі функції, які покладені на цю особу законами або іншими нормативними актами;

3) одержує заробітну плату за рахунок державних коштів.

Правовий статус державного службовця - це зміст (суть) державно-службових правовідносин. Він розкривається через встановлення обов'язків, прав, обмежень та відповідальності. Обов'язки характеризують суть його службової діяльності, оскільки держава приймає громадянина на службу головним чином з метою покладення на нього відповідних посадових обов'язків. До загальних обов'язків державних службовців належить: дотримання Конституції України, реалізації законів та підзаконних нормативно-право-вих актів, забезпечення ефективної роботи та сумлінне виконання завдань і функцій державних органів, своєчасне і точне виконання рішень державних органів та посадових осіб.

Конкретні службові обов'язки визначаються на основі типових кваліфікаційних характеристик і відображаються в посадових положеннях та інструкціях.

З посадовими обов'язками тісно пов'язані права, які надаються державному службовцю для виконання службових обов'язків. Права можна" поділити на три групи: 1) права, які забезпечують усвідомлення державним службовцем свого правового статусу і його правового захисту ( право на ознайомлення з документами, які стосуються посади державної служби, умовами просування по службі; право на проведення службового розслідування та ін.); 2) права, які сприяють безпосередньому виконанню посадових обов'язків (право на отримання в установленому порядку інформації та матеріалів, необхідних для виконання посадових обов'язків, право на підвищення кваліфікації); 3) права, що сприяють посиленню службової активності державного службовця та забезпеченню соціального захисту( участь за власною ініціативою в конкурсі на заміщення вакантної посади, право на просування по службі, право на щорічну оплачувану відпустку, право на пенсію).

До правового статусу державного службовця також входять норми, які встановлюють певні обмеження, що пов'язані з прийняттям на державну службу та проходженням державної служби. Щодо прийняття на державну службу, то не можуть бути призначені на посади особи, які: визнані у встановленому порядку недієздатними; мають судимість, що є несумісним із зайняттям посади; у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами або свояками.

До обмежень, пов'язаних з проходженням державної служби належать: заборона брати участь у страйках, або вчиненні інших дій, що перешкоджають нормальному функціонуванню державних органів; заборона дій, які визнаються законом корупційними (незаконне одержання матеріальних благ, пільг, кредитів, позичок або інших переваг у зв'язку з виконанням посадових обов'язків ) та інші спеціальні обмеження, передбачені ст. 5 Закону України „Про боротьбу з корупцією" від 5 жовтня 1995 р.

Порушення державними службовцями норм, які регламентують їх службову діяльність, тягне за собою юридичну відповідальність. Залежно від характеру і тяжкості вчиненого може наступати дисциплінарна, адміністративна, цивільна та кримінальна відповідальність. Дисциплінарна відповідальність застосовується в порядку службової підлеглості. І Іідставою дисциплінарної відповідальності є невиконання або неналежне виконання службових обов'язків, вчинення дій, які ганьблять особу, як державного службовця або дискредитують державний орган, в якому він працює. До державного службовця можуть бути застосовані такі дисциплінарні стягнення як догана і звільнення (на підставі Кодексу законів про працю), а також заходи дисциплінарного впливу: попередження про неповну службову відповідність; затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу або у призначенні на вищу посаду (на підставі Закону України „Про державну службу").

Цивільно-правова відповідальність державних службовців настає в порядку, передбаченому Цивільним Кодексом України.

Адміністративна відповідальність державних службовців, зокрема посадових осіб, настає за адміністративні правопорушення, пов'язані з недодержанням установлених правил у сфері охорони порядку управління, державного і громадського порядку, природи, здоров'я населення та інших правил, забезпечення виконання яких входить до їх службових обов'язків. Отже, вони несуть адміністративну відповідальність не тільки за невиконання цих вимог і правил ними особисто, але й за невиконання цих вимог і правил їх підлеглими. Державні службовці також виступають спеціальними суб'єктами адміністративних правопорушень, передбачених Законом України „Про боротьбу з корупцією".

Правові акти управління. Правові акти управління розглядаються у зв'язку з діяльністю органів і посадових осіб виконавчої влади, якій властивий підзаконний характер. Ця діяльність спрямована на забезпечення законів. Видання правових актів органами (посадовими особами) виконавчої влади обумовлено необхідністю реалізації завдань державного управління. Отже, їх можна вважати важливим засобом реалізації цілей виконавчої влади. Правовим актам управління властиві такі ознаки: вони мають підзаконний характер; виражені в офіційно встановлених документах (постанові, розпорядженні, наказі);

містять юридично-владні волевиявлення органу (посадової особи), правила поведінки або індивідуальні приписи, обов'язкові для виконання суб'єктами адміністративного права;

породжують виникнення, зміну, припинення адміністративно-правових відносин. Правові акти в теорії адміністративного права прийнято класифікувати за різними критеріями:

задоридичними властивостями (нормативні та індивідуальні); за територією дії;

за характером компетенції (акти загального, міжгалузевого, галузевого управління);

- за органами, які їх видають (укази, розпорядження, постанови, накази, інструкції). Нормативно-правові акти Президента набирають чинності через 10 днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їхнього опублікування в офіційному друкованому виданні. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо інше не передбачено в цих актах. Акти Кабінету Міністрів, які визначають права та обов'язки громадян, набирають чинності не раніше дня їхнього опублікування в офіційних друкованих виданнях. Ними є „Офіційний вісник України", "Відомості Верховної Ради України", газети „Урядовий кур'єр" та „Голос України".

Адміністративні правопорушення: поняття та ознаки

Фактичною підставою для настання адміністративної відповідальності є скоєне правопорушення, що тягне за собою адміністративне стягнення.

В законодавстві поняття "адміністративне правопорушення" сформульоване в Кодексі України про адміністративні правопорушення. Згідно з цим Кодексом, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, що посягає на державний чи громадський порядок, суспільну власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність. Адміністративна відповідальність настає лише в тому разі, коли правопорушення за своїм характером не тягне за собою згідно з чинним законодавством кримінальної відповідальності.

Отож, адміністративне правопорушення має притаманні тільки йому юридичні ознаки. До них необхідно віднести: суспільну небезпеку, протиправність, винність і покарання.

Визначальною з названих ознак є поняття діяння, забороненого адміністративним законодавством. По-перше, це вольовий акт поведінки певної особи; по-друге, воно має два аспекти поведінки: дію чи бездію. Дія - це активне невиконання законних вимог, а також порушення встановленої нормами права заборони (наприклад, порушення правил полювання, користування без дозволу радіопередавачем тощо). Бездія - пасивне невиконання передбачених законодавчими й нормативними актами обов'язків (скажімо, порушення порядку реєстрації чи виписки іноземних громадян і осіб без громадянства та оформлення для них документів).

Важливою ознакою адміністративного правопорушення є наявність суспільної небезпеки. За своєю природою таке діяння є антигромадським і завдає шкоди інтересам громадян, суспільства, держави. Слід зазначити, що адміністративне законодавство конкретно не передбачає у свої нормах цієї ознаки як універсальної властивості. Водночас, адміністративні правопорушення посягають на конкретні відносини і завдають шкоди правопорядкові, а до осіб, які їх скоїли, вживаються заходи державного впливу. Особливістю розмежування суспільної небезпеки є той критерій, за яким адміністративне правопорушення є на ступінь нижчим, аніж скоєння злочину.

Адміністративне правопорушення завжди є протиправним, тобто ця дія чи бездіяльність чітко заборонена відповідною нормою адміністративного законодавства. Доцільно зазначити, що правові норми, за порушення яких настає адміністративна відповідальність, урегульовані не тільки нормами адміністративного права, а й іншими галузями права, а саме:

цивільного, трудового, земельного тощо (порушення правил охорони праці - трудове право; агрохімічних норм - земельне право). Діяння, яке не є протиправним, не може утворювати адміністративного правопорушення і відповідно тягти за собою адміністративну відповідальність.

Наступною ознакою є вина, тобто психічне ставлення особи до своєї поведінки та її наслідків. Вина виступає у двох формах; у вигляді умисної та необережної. Ступінь вини береться до уваги за накладання стягнення, звільнення від адміністративної відповідальності. Відсутність вини виключає визнання діяння як адміністративного порушення.

Важливою юридичною ознакою адміністративного правопорушення є те, що за його скоєння настає тільки адміністративна відповідальність. Тобто, якщо за порушення норм загальнообов'язкового характеру, що діють в управлінні та інших сферах, адміністративної відповідальності не передбачено, то воно не визнається адміністративним правопорушенням.

Адміністративні правопорушення: поняття та ознаки

Фактичною підставою для настання адміністративної відповідальності є скоєне правопорушення, що тягне за собою адміністративне стягнення.

У законодавстві поняття «адміністративне правопорушення» сформульовано в Кодексі про адміністративні правопорушення. Згідно з цим Кодексом адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, що посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність.

Адміністративна відповідальність настає лише в тому разі, коли правопорушення за його характером не тягне за собою згідно з чинним законодавством кримінальної відповідальності.

Отже, адміністративне правопорушення має притаманні тільки йому юридичні ознаки. До них необхідно віднести: протиправність, винність і відповідальність (адміністративне стягнення).

Визначальною зі згаданих ознак є поняття діяння, забороненого адміністративним законодавством. По-перше, це вольовий акт поведінки певної особи, по-друге, воно має два аспекти поведінки, зокрема дію чи бездію. Дія -- активне невиконання законних вимог, а також порушення встановленого нормами права заборони (наприклад, порушення правил полювання тощо). Бездія -- пасивне невиконання передбачених законодавчими й нормативними актами обов'язків (скажімо, порушення порядку реєстрації чи виписки іноземних громадян та осіб без громадянства і оформлення для них документів).

Важливою ознакою адміністративного правопорушення є наявність суспільної небезпеки. За своєю природою таке діяння антигромадське і завдає шкоди інтересам громадян, суспільства, держави. Слід зазначити, що адміністративне законодавство конкретно не передбачає у своїх нормах цієї ознаки як універсальної властивості. Водночас адміністративні правопорушення посягають на конкретні відносини і завдають шкоди правопорядку, а до осіб, які їх скоїли, вживаються заходи державного впливу. Особливістю розмежування суспільної небезпеки є той критерій, за яким адміністративне правопорушення на ступінь нижче, ніж скоєння злочину.

Адміністративне правопорушення завжди є протиправним, тобто ця дія чи бездіяльність чітко заборонена відповідною нормою адміністративного законодавства. Доцільно зазначити, що правові норми, за порушення яких настає адміністративна відповідальність, урегульовані не тільки нормами адміністративного права, а й іншими галузями права, а саме: цивільного, трудового, земельного тощо (порушення правил охорони праці -- трудове право; агрохімічних норм -- аграрне право). Діяння, яке не є протиправним, не може утворювати адміністративного правопорушення і відповідно тягти за собою адміністративну відповідальність.

Наступною ознакою є вина, тобто психічне ставлення особи до її поведінки та наслідків. Вина виступає у двох формах: умисел і необережність. Ступінь вини береться до уваги під час накладання стягнення, звільнення від адміністративної відповідальності. Відсутність вини виключає визнання діяння адміністративним порушенням.

Важливою юридичною ознакою адміністративного правопорушення є та обставина, що за його скоєння настає тільки адміністративна відповідальність. Тобто, якщо за порушення норм загальнообов'язкового характеру, що діють в управлінні та інших сферах, адміністративної відповідальності не передбачено, то воно не визнається адміністративним правопорушенням.

Поняття складу адміністративного правопорушення

Адміністративне право надає великого значення складу адміністративного правопорушення. Його необхідно відрізняти від ознак адміністративного правопорушення. Це питання має не стільки теоретичне, скільки практичне значення, адже за наявності всіх ознак адміністративного правопорушення може бути відсутнім склад адміністративного правопорушення, що тягне за собою протизаконність притягнення до адміністративної відповідальності.

Отже, склад адміністративного правопорушення -- це передбачена нормами права сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, за наявності яких те чи інше діяння можна кваліфікувати як адміністративне правопорушення. Він містить: об'єкт; об'єктивну сторону; суб'єкт; суб'єктивну сторону.

Об'єкт адміністративного правопорушення -- це сукупність суспільних відносин, що охороняються адміністративним правом, а також регулюються нормами трудового, цивільного, земельного, фінансового права, за порушення яких накладаються адміністративні стягнення. Об'єктом адміністративного правопорушення можуть бути також здоров'я, честь і гідність людини. Тобто, об'єктом виступають конкретні норми, приписи, законні вимоги, заборони. Це означає, що форми, в яких проявляється конкретний об'єкт, можуть бути різними. Скажімо, розпивання спиртних напоїв у громадських місцях -- на вулицях, стадіонах, у скверах, парках, всіх видах громадського транспорту і т. д. чи поява в нетверезому вигляді, що ображає людську гідність і громадську мораль, є посяганням на громадський порядок, а отже, адміністративним правопорушенням.

Об'єктивна сторона адміністративного правопорушення знаходить прояв у дії чи бездіяльності, що заборонені адміністративним правом. У багатьох випадках вона залежить від місця, часу, обставин і способу скоєння адміністративного правопорушення, а також від причинного зв'язку між діянням і шкідливими наслідками цього діяння, вчинення протиправного діяння в минулому, його системності. Законодавство про адміністративні правопорушення охоплює саме ці елементи змісту об'єктивної сторони адміністративного правопорушення.

Суб'єктами адміністративних правопорушень виступають громадяни чи посадові особи. Адміністративній відповідальності підлягають особи, яким на момент скоєння правопорушення виповнилося 16 років. Особа у віці 16--18 років, яка скоїла адміністративне правопорушення, притягається до відповідальності на загальних підставах.

Посадові особи підлягають адміністративній відповідальності за правопорушення, пов'язані з недотриманням установлених правил у сфері порядку управління, громадського порядку, природи, здоров'я населення та інших правил, виконання яких входить до їхніх службових обов'язків. Це означає, що посадові особи несуть відповідальність не тільки за порушення певних правил своїми діями, а й за неналежне забезпечення виконання їх іншими особами, насамперед підлеглими.

Іноземні громадяни та особи без громадянства підлягають адміністративній відповідальності на загальних підставах згідно з чинним законодавством України.

Суб'єктивна сторона адміністративного правопорушення охоплює вину, мотив і мету поведінки правопорушника.

Адміністративне правопорушення може бути вчинене як умисно, так і з необережності. Адміністративне правопорушення визнається вчиненим умисно, якщо особа, котра його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки та бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.

Адміністративне правопорушення визнається вчиненим через необережність, якщо особа, котра його вчинила, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити.

Отже, тільки за наявності складу адміністративного правопорушення особа, яка його вчинила, може бути притягнута до адміністративної відповідальності.

До окремих адміністративних правопорушень в сфері економіки, що встановлені Кодексом України про адміністративні правопорушення, необхідно віднести такі: порушення порядку проведення розрахунків зі споживачами (ст. 155-1); порушення правил про валютні операції (ст. 162); порушення порядку заняття підприємницькою або господарською діяльністю (ст. 164); порушення законодавства з фінансових питань (ст. 164-2); недобросовісна конкуренція (ст. 164-3); незаконне розголошення або використання інформації, що становить банківську таємницю (ст. 164-11); порушення законодавства про бюджетну систему України (ст. 164-12); порушення порядку формування та застосування цін і тарифів (ст. 165-2); зловживання монопольним становищем на ринку (ст. 166-1); порушення банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку України або здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку (ст. 166-5) та ін.

Адміністративна відповідальність. Адміністративні стягнення: поняття та види

Адміністративна відповідальність виступає одним з видів юридичної відповідальності.

Під адміністративною відповідальністю слід розуміти застосування уповноваженим органом чи посадовою особою адміністративного стягнення до особи, яка вчинила правопорушення, що за своїм характером не передбачає відповідно до чинного законодавства кримінальну відповідальність.

Адміністративній відповідальності притаманні ознаки, властиві й юридичній відповідальності. До особливостей, що характеризують саме адміністративну відповідальність і водночас відмежовують її від інших видів юридичної відповідальності, необхідно віднести викладені нижче.

Адміністративна відповідальність установлюється законами й підзаконними актами чи їх нормами про адміністративні правопорушення. У цих актах визначаються склади адміністративних правопорушень і санкції, а в деяких випадках -- і порядок їх застосування. На відміну від цього, кримінальна відповідальність установлюється виключно законами; дисциплінарна -- законодавством про працю, а також іншими законами, підзаконними актами, що визначають особливості становища окремих категорій працівників; матеріальна відповідальність -- законодавством про працю, цивільним законодавством, а в окремих випадках -- нормами адміністративного права.

В основі адміністративної відповідальності лежить адміністративне правопорушення, кримінальної відповідальності -- злочин, дисциплінарної -- дисциплінарний проступок, матеріальної -- заподіяння матеріальної шкоди.

Суб'єктами адміністративної відповідальності виступають як фізичні особи, так і колективні утворення, а за кримінальної відповідальності -- тільки фізичні особи.

Особливість адміністративної відповідальності полягає і в тому, що адміністративні стягнення накладаються спеціально уповноваженими органами виконавчої влади і посадовими особами чи суддями; кримінальне покарання накладається виключно судами.

Між суб'єктом адміністративного правопорушення та особою, яка накладає адміністративне стягнення, відсутні службові відносини. За цією ознакою адміністративна відповідальність відрізняється від дисциплінарної, для якої наявність таких взаємин є необхідною умовою.

На відміну від кримінального покарання, яке автоматично тягне за собою наявність судимості, застосування адміністративної відповідальності таких наслідків не передбачає. Адміністративне стягнення згідно з чинним законодавством діє протягом року з моменту його застосування.

Заходи адміністративної відповідальності вживаються відповідно до законодавства, що регламентує провадження у справах про адміністративні правопорушення. Кримінальні справи розглядаються згідно з кримінально-процесуальним законодавством.

Отже, адміністративна відповідальність має особливості, що вирізняють її з-поміж інших видів відповідальності. Причому основна її особливість -- це те, що необхідною підставою для застосування цієї відповідальності є наявність адміністративного правопорушення, а заходом впливу має бути адміністративне стягнення.

Адміністративне стягнення -- захід відповідальності, що застосовується з метою виховання особи, яка скоїла адміністративний проступок, а також попередження скоєння нових правопорушень як самим правопорушником, так й іншими особами.

Адміністративне стягнення зазвичай проявляється в моральному чи матеріальному впливі щодо правопорушника. Окремі види стягнень можуть одночасно поєднувати моральне засудження, матеріальний вплив і тимчасове обмеження прав правопорушника. Зокрема, такі наслідки настають за адміністративного арешту, позбавлення спеціальних прав і виправних робіт.

Загалом усі стягнення, будучи пов'язаними між собою, утворюють єдину систему, що базується на підставах і меті їх застосування, можливості їх взаємозаміни. У цьому процесі основним чинником є мета, передбачувана стягненням. Мету стягнення складають: покарання правопорушника, припинення протиправного вчинку, відновлення порушених правовідносин, виправлення правопорушника та попередження можливих з його боку нових проступків, а також відшкодування завданих проступком збитків.

Види адміністративних стягнень закріплено в Кодексі про адміністративні правопорушення (ст. ст. 23--32). До них законодавець відносить такі види: попередження; штраф; оплатне вилучення чи конфіскацію предмета, що став знаряддям учинення чи безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; конфіскацію грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення; позбавлення спеціального права, наданого громадянинові (права керування транспортними засобами, полювання); виправні роботи; адміністративний арешт.

Законодавством України може бути передбачено адміністративне висилання за межі держави іноземних громадян та осіб без громадянства за вчинки, що грубо порушують громадський порядок.

Слід зазначити, що оплатне вилучення та конфіскація предметів можуть застосовуватись не тільки як основні, а й як додаткові адміністративні стягнення. За одне адміністративне правопорушення може бути накладено або основне, або основне й додаткове стягнення.

Попередження є заходом виховного характеру, що засвідчує офіційну негативну оцінку поведінки правопорушника з боку державного органу (посадової особи) про недопущення скоєння протиправних дій. Цей вид стягнення застосовується за незначні правопорушення. Виноситься попередження в письмовій формі.

Штраф передбачено як вид стягнення за будь-яке скоєне адміністративне правопорушення. Цей вид стягнення впливає на матеріальне становище правопорушника. У деяких випадках передбачається накладення штрафу на правопорушника на місці скоєння адміністративного правопорушення (наприклад, за порушення Правил дорожнього руху).

Оплатне вилучення предмета, що став знаряддям вчинення чи безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, полягає у примусовому вилученні предмета з подальшими реалізацією та поверненням суми колишньому власникові з утриманням суми, що була пов'язана із затратами по реалізації вилученого предмета (наприклад, вилучення мисливської рушниці та боєкомплекту до неї).

Конфіскація предмета, що став безпосереднім засобом скоєння чи об'єктом адміністративного правопорушення, полягає у примусовій безоплатній передачі цього предмета на користь держави. Конфіскації підлягає тільки той предмет, що перебуває в особистій власності правопорушника, якщо інше не передбачене законодавством держави. Зокрема, предмети контрабанди підлягають конфіскації незалежно від того, кому вони належать.

Позбавлення спеціального права застосовується на термін до трьох років. У цьому виді стягнення є деякі винятки. Воно не може застосовуватись до осіб з огляду на їхню інвалідність, хіба що в разі керування транспортним засобом у стані сп'яніння. Сюди ж належить і позбавлення права полювання, якщо для особи таке полювання є основним джерелом існування.

Виправні роботи застосовуються на строк до двох місяців з відбуванням їх за основним місцем роботи особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, і з відрахуванням до 20% її заробітку в дохід держави. Таке стягнення накладається тільки судами.

Адміністративний арешт установлюється і застосовується лише у виняткових випадках за окремі адміністративні правопорушення на строк до 15 діб і накладається виключно судами (суддями). Адміністративний арешт не може бути застосований до вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 12 років, а також до осіб, які не досягли 18-річного віку, та інвалідів І і ІІ груп.

Законодавець передбачає також особливі заходи впливу щодо неповнолітніх. За вчинення адміністративних правопорушень до неповнолітніх у віці від 16 до 18 років можуть бути застосовані такі заходи впливу: зобов'язання публічно чи в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; застереження; догана чи сувора догана; передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заступають, або під нагляд педагогічного чи трудового колективу за їх згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання.

Наявність у системі адміністративних стягнень різних за характером і ступенем тяжкості санкцій дає можливість зважити на суспільну небезпеку правопорушення та особу правопорушника.

Размещено на Allbest.ru

...