Правовий статус особи в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Зміст

Вступ

Правовий статус особи

Правовий статус народу

Правовий статус держави

Висновки

Список використаних джерел

статус особа громадянин гарантія

Проголосивши свою незалежність, Україна стала на шлях побудови власної правової держави і громадянського суспільства. Серед інших проблем, що їх вирішує народ України є і проблема здійснення прав особи, народу і держави.

Правовий статус особи -- це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов'язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб'єкт права координує свою поведінку в суспільстві. Правовий статус особи, народу і держави відображає юридичне закріплення досягнутого суспільством обсягу свобод людини і громадянина.

Правовий статус громадян виражає її соціально-економічне і політичне становище в державі й суспільстві, а також можливості для реалізації прав і свобод та покращення свого становища за допомогою права і законодавства. Держава і суспільство зацікавлені і значною мірою стимулюють правомірну діяльність і поведінку особи. Знання цих прав,свобод та обов'язків дає можливість захищати ці права законними методами і способами в судовому порядку, а також за допомогою інших юридичних гарантій. А знання свого правового статусу дає можливість особі знати, що дозволено робити, що вона зобов'язана робити і що заборонено робити.

В ході дослідження нами була вивчена достатня кількість літератури по даній темі. Серед учених, які сприяли активізації правових досліджень у цій галузі, слід відзначити: К.А. Бабенка, Ю.Г Барабаша, О.В. Кривенка, В.Ф. Погорілка, А.О. Селіванова, О.В. Скрипнюка, Ю.М. Тодику, В.Л. Федоренка, В.М. Шаповала, Ю.С. Шемшученка, О.І. Ющика, А.М. Колодія, А.Ю. Олійника, П.М. Рабіновича, А.П. Таранова, В.Ф. Сіренка, В.А. Кубинського та інших.

Теоретико-правова думка щодо правового статусу особи, народу і держави завжди займала значне місце у працях вчених-мислителів, які по-різному трактували значення прав і свобод людини і громадянина. Та єдиних поглядів щодо цього питання немає й до цього часу. Тому ця тема залишається актуальною і сьогодні.

У ХІІІ столітті вперше з'явилося таке поняття, як «права людини». Сьогодні права та свободи людини охороняються нормативно-правовими актами кожної держави, пройшовши довгий та складний шлях у їх формуванні та закріпленні. На даному етапі є актуальним питання про правовий статус громадян, народу та держави, їхній зміст та види,значення результатів наукового дослідження питання для майбутнього його дослідження.

У державі можуть існувати різні правові статуси: правовий статус громадян України, правовий статус окремих соціальних груп населення (неповнолітніх, пенсіонерів, військовослужбовців тощо), які займають різне становище в суспільстві. Крім того, існує правовий статус органів державної влади, посадових та юридичних осіб. У правовому статусі громадянина виражаються відносини між громадянином і державною владою та іншими суб'єктами громадянського суспільства.

Враховуючи це, ставимо за мету-дослідити дії законодавства України та питання, що стосуються правового статусу народу і держави, а також розвитку теоретичних поглядів на права і свободи людини та громадянина світовими та українськими вченими. Крім того, метою є вироблення орієнтирів удосконалення законодавства України щодо особи, її прав та свобод.

Завдання дослідження:

вивчити поняття, особи, громадянина, народу і держави та їх правовий статус;

здійснити аналіз норм чинного законодавства України, що визначають правовий статус особи, народу та держави;

дослідити поняття і види основних прав і свобод людини і громадянина;

розглянути гарантії і механізм забезпечення прав і свобод людини.

Об'єктом даного дослідження є правовий статус особи, держави і народу України.

Предметом дослідження будуть права та обов'язки громадян, народу та держави, їх різновиди та зміст.

Методологічну основу даної курсової роботи складають загальновизнані методи наукового пізнання, в першу чергу, формально-логічний, нормативний, порівняльно-правовий.

В цьому дослідженні ми спробуємо здійснити всебічний аналіз правових питань, що стосуються прав, свобод і обов'язків особи, народу, держави тощо.

Правовий статус особи

Правовий зв'язок між людиною і державою - явище достатньо складне, внутрішньоструктурне, багатостороннє, яке носить винятковий характер. Можливі відносини у такій взаємодії врегульовуються останньою за допомогою правових норм. Сукупність таких норм визначає систему прав, свобод та обов'язків індивіда, якими він наділяється як суб'єкт правовідносин, - його правовий статус.

Основні права і свободи не лише визнаються державою, а й захищаються державою як необхідна умова її існування. Тому права, свободи та обов'язки особи, закріплені в конституції держави, є найбільш важливими і значимими як для людини, так і для держави, визнаються і захищаються останньою, є основними та базовими стосовно всіх інших прав, свобод та обов'язків особи та визначають її правовий статус.

У конституційному праві поняття «особа» використовується як родове щодо понять «людина» і «громадянин». Людина - природно-соціальна істота, носій невідчужуваних (природних) прав. Громадянин - це людина, яка на правовій основі належить певній державі. Як людина він є носієм природних прав, а як громадянин - суб'єктом прав, що випливають з його громадянства. Крім громадян, особливий правовий статус у державі мають іноземці та особи без громадянства. Таким чином, поняття «особа» позначає водночас людину, громадянина, іноземця та особу без громадянства [23, с.57].

Ознаками правового статусу є такі:

1) залежить від сутності соціального укладу, в умовах якого він складається і функціонує; зазнає впливу безлічі чинників, основними з яких є праця і власність як основа формування громадянського суспільства;

2) виступає як юридична міра соціальної свободи суб'єкта права;

3) установлюється спеціально уповноваженими органами держави, його зміст змінюється з волі законодавця, а не окремих суб'єктів права, на які він поширюється;

4) відображається у правових нормах і принципах, формально закріплених у приписах нормативно-правових актів, нормативно-правових договорів та в інших джерелах (формах) права;

5) має визначену структуру, ядро якої становлять суб'єктивні права, законні інтереси, обов'язки, що є одноковими для всіх його носіїв одного виду;

6) встановлює межі, за які не повинні виходити діяльність і поведінка людини в суспільстві [16, с.248].

Суть правового статусу особи полягає у визначенні і законодавчому закріпленні правового становища особи в суспільстві. Правовий статус, що включає права, свободи і обов'язки, цілеспрямовано впливає на створення збалансованих способів взаємодії людей між собою і формування впорядкованих відносин між індивідом, суспільством і державою.

Основними складовими конституційно-правового статусу особи є його принципи. Основні принципи правового статусу особи - це головні засади, які визначають суть цього статусу і закріплюють його найважливіші ознаки. Ці принципи закріплені в Конституції України і повність відповідають загальновизнаним світовим стандартам. Зокрема, серед принципів правового статусу особи є такі, як принцип рівності прав і свобод, забезпечений визнанням неприпустимості привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками; принцип невідчужуваності та непорушності прав і свобод особи; принцип невичерпності прав і свобод особи; принцип гарантованості прав і свобод особи; принцип неможливості довільного скасування прав і свобод; принцип неприпустимості звуження змісту та обсягу наявних прав і свобод та принцип визнання міжнародних стандартів у галузі прав і свобод особи [26, с.132].

Принцип рівності означає визнання того, що всі люди від природи є рівними. Громадяни мають право рівні конституційні права і свободи та рівні перед законом.

Принцип свободи передбачає суб'єктивну можливість людини і громадянина здійснювати чи не здійснювати ти чи інші дії. Згідно з конституційно-правовими теоріями свободи, всі люди є вільними від народження, право на свободу є природним правом людини.

Принцип невідчужуваності прав і свобод означає, що конституційно закріплені права і свободи людини і громадянина не можуть бути відчужені на чиюсь користь. Права людини належать особі від народження і залежать від її громадянства чи його відсутності. Права громадянина виступають як результат домовленості людей про умови співіснування, формою якої є конституція.

Принцип непорушності прав і свобод означає, що закріплені в конституції права і свободи людини і громадянина охороняються законом від посягань та можуть бути ним обмежені тільки тією мірою, якою це необхідно для захисту основ конституційного ладу, життя, здоров'я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни, національної безпеки.

Принцип невичерпності прав і свобод означає, що їх конституційний перелік не є вичерпним, а особа також є носієм інших загальновизнаних прав і свобод, не передбачених конституцією. Не можуть прийматися закони, що скасовують або обмежують конституційні права і свободи.

Принцип гарантування конституційних прав і свобод передбачає, що держава має забезпечувати умови їх реального здійснення і вони не можуть бути скасовані.

Правовий статус конкретної фізичної особи можна розглядати як суму загального, спеціального й індивідуального статусів, співвідношення яких варіює від конкретних ситуацій [35, с.238].

Види правових статусів особи:

Загальний (конституційний) - статус особи як громадянина держави, що закріплений у конституції і конституційних законах. Він є загальним, узагальненим і однаковим для всіх незалежно від національності, релігійних переконань, соціального стану; характеризується стабільністю і визначеністю; передбачає рівність прав і обов'язків громадян, рівність їх перед законом; виступає базовим для всіх інших статусів; слугує основою для набуття конкретних суб'єктивних прав, покладання обов'язків і несення відповідальності.

Спеціальний- статус особи як представника тієї чи іншої соціальної групи, відособленої за певними юридично значущими підставами (родом діяльності, віком та ін.), що наділений відповідно до законів та інших нормативних актів спеціальними, додатковими, правами та обов'язками. Він зумовлений особливостями стану особи і потребами її функціональної спеціальної активності (студент, пенсіонер, військовослужбовець, інвалід, посадова особа та ін.); є загальним для певного кола осіб. Спеціальний статус доповнює (статус депутата) або обмежує (статус рецидивіста) загальний правовий статус, тобто коригує його. На відмінну від загального статусу, що є постійним, спеціальний статус піддається змінам, має минущий характер.

Індивідуальний - статус конкретної особи, пов'язаний з її персональними якостями,здібностями та фізичними особливостями (стать, вік, сімейний стан, здоров'я тощо). Індивідуальний правовий статус особи поєднує статуси загальний і спеціальний. У кожного суб'єкта права має бути певне співвідношення загального і спеціальний правових статусів, як результат безлічі варіантів (багаторазовості) їх вияву, що притаманні лише йому, тобто загальний і спеціальний правові статуси містять у собі якість індивідуалізації - стосуються конкретної людини, виражають її індивідуальне правове становище, персоніфіковані права і обов'язки. Стільки людей, скільки й індивідуальних правових статусів - вони різні, як і самі їхні носії.

Спеціальні статуси мають більш галузеву розмаїтість ( у зв'язку з різноманіттям галузей права), ніж загальний статус, що визначається конституцією.

Так, галузеві статуси перебувають у межах однієї галузі права (наприклад, державно-правовий статус депутата, цивільно-правовий статус підприємця, трудовий статус пенсіонера, процесуально-правові статуси експерта-криміналіста, обвинувачуваного), а міжгалузеві (комплексні) - мають комплексний характер, виходять за межі однієї галузі права (статус посадової особи, неповнолітнього, військовослужбовця та ін.). У кожному статусі в узагальненому вигляді конкретизуються різноманітні права і обов'язки з урахуванням галузевої право дієздатності [35, с.230].

Види правових статусів особи за субординацією галузей права в правовому регулюванні:

матеріальний;

процесуальний.

Види правових статусів за суб'єктами:

статус громадян;

іноземців;

осіб без громадянства;

осіб з подвійним громадянством;

біженців;

українських громадян, що перебувають за рубежем;

статус службових і посадових осіб (депутата, міністра, судді, прокурора, слідчого та ін.);

статус осіб, що працюють в екстремальних умовах (на оборонних об'єктах, секретних виробництвах) та ін.

Види правових статусів особи за реальністю:

формальний (закріплений нормами права);

реальний (гарантований, забезпечений)[33, с.35].

Структура правового статусу особи може бути представлена у вигляді

таких елементів: правосуб'єктність, права, свободи, обов'язки,відповідальність (має вторинний характер- реалізується в результаті вчиненого правопорушення або в зв'язку з невиконанням компетенції чи перевищення її обсягу. В останньому випадку мова йде про правовий статус посадової особи).

Нормативно - правовими актами, які закріплюють основи правового статусу громадян України, є Конституція України, закони України, міжнародні договори, ратифіковані Україною.

Конституція України є головним правовим джерелом у регулюванні основ цього статусу громадян. Законами України закріплюються окремі інститути даних основ: громадянства, політичних та інших прав і свобод громадян, судових гарантій тощо. Конституція України, зокрема, передбачає, що при прийнятті законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод громадян, які не вичерпуються Законом.

Істотним складовим елементом конституційно-правового статусу особи є інститут прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Конституційні права особи - це певні юридичні можливості суб'єкта конституційно-правових відносин, необхідні для задоволення особистих інтересів і потреб, обумовлених рівнем розвитку держави, які мають бути загальними і рівними для всіх людей [38, с.17].

Свобода людини і громадянина як конституційно-правова категорія - це спроможність людини діяти відповідно до своїх інтересів і мети - це можливість власного, незалежного вибору, того чи іншого рішення. Тому громадянські свободи тлумачаться як встановлена і гарантована законом сфера автономії громадянина стосовно держави, державної влади та інших громадян. Це свобода певних дій, волевиявлень, передусім свобода вираження думок, вимог і міркувань політичного порядку або право громадянина на невтручання органів держави та інших громадян у сферу його особистих переконань

За своїм змістом права і свободи людини - це право на володіння, користування і розпорядження політичними, економічними, культурними та соціальними цінностями. За формою вони є видом, способом поведінки або діяльності особи чи колективу осіб у суспільстві з метою задоволення своїх потреб та інтересів. На сьогодні конституційні права і свободи людини відрізняються своєю багатоманітністю, а питання їх класифікації стали традиційними для юридичної науки і практики. Як правило, виділяють офіційну та неофіційну класифікацію прав людини. Перша із них передбачена чинними міжнародними договорами, а друга здійснюється вченими-правознавцями. Прийнято вважати, що першу групу так званих «елементарних» прав і свобод на цивілізаційному рівні закріпила Загальна декларація прав людини 1948 року. Йдеться про унормування на міжнародному рівні права на життя, свободу і недоторканість особи, свободу від рабства, заборону тортур або жорстокого, нелюдяного ставлення або покарання, рівність перед законом тощо. Другу групу прав людини склали її особисті цивільні права: право особи на визнання її правосуб'єктності, свобода пересування та місця проживання, право на притулок, право на громадянство, право володіння майном. Третю і четверту групи прав людини складають політичні права і свободи, а також економічні, соціальні та культурні права [32, с.24].

Утім існують і інші класифікації прав і свобод людини. Зокрема, права людини розрізняють за сферою суспільних відносин, у яких ці права існують, називаючи громадянські, політичні, соціальні, економічні, культурні та екологічні права. Така класифікація ґрунтується на міжнародних документах.

Зокрема, права і свободи людини можуть бути класифікованими:

1) за предметом конституційні права і свободи людини і громадянина поділяються на політичні, економічні, соціальні, культурні, інформаційні, екологічні;

2) за суб'єктами - це індивідуальні та колективні права; права і свободи і громадян України та права і свободи іноземців та осіб без громадянства;

3) за походженням - природні та позитивні (похідні);

4) за віковою приналежністю - права дитини, права молоді, права людей похилого віку;

5) за статевою приналежністю - права жінки тощо.

У своїй сукупності ці права і свободи утворюють систему основних прав і свобод людини і громадянина. Отже, під конституційними правами і свободами людини і громадянина прийнято розуміти гарантовану Конституцією та державою міру можливої поведінки або діяльності особи (колективу осіб) з метою задоволення своїх законних потреб та інтересів у політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах суспільного життя

Важливим складовим елементом конституційно-правового статусу людини і громадянина, що закріплює основи взаємовідносин між особою і державою, є обов'язки людини і громадянина в Україні. Обов'язки людини і громадянина тісно пов'язані з її правами і свободами.

Конституційні обов'язки людини і громадянина - це визначена нормами Конституції та законів України міра обов'язкової, належної поведінки та діяльності у політичній, економічній, соціальній, культурній сферах суспільного життя. Людина повинна підкорятися певним правилам, аби при використанні своїх прав і свобод не спричинити невиправданої шкоди

Обов'язки є досить різноманітними за своїми юридичними властивостями. За змістом вони поділяють на політичні, економічні та культурні обов'язки; за суб'єктами - на обов'язки людини та обов'язки громадян України; за соціальними групами можна виділяти обов'язки батьків, обов'язки дітей тощо[40, с.37].

Стрижневим для всієї системи обов'язків людини і громадянина є обов'язок неухильно додержуватись Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей [1,ст.68], який поширюється на всіх громадян України, іноземців і осіб без громадянства і в тій чи іншій формі знаходить своє відображення в інших обов'язках, що закріпленні у Конституції України.

Важливим і почесним Конституційним обов'язком є захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів

Наступним конституційним обов'язком є обов'язок не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки [1, ст.66]. У випадках порушення цього обов'язку, особа несе адміністративну або кримінальну відповідальність з обов'язковим відшкодуванням завданих нею збитків.

Важливим обов'язком людини і громадянина в економічній сфері є обов'язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом [1, ст.67]. Ухилення від сплати податків та інших обов'язкових платежів, або їх несвоєчасна сплата, чи не повна сплата, а також ухилення від подання декларації, приховування доходів, які підлягають оподаткування, мають наслідком виникнення адміністративної або кримінальної відповідальності.

Учені - конституціоналісти схильні виділяти й інші обов'язки людини і громадянина, які поширюються на окремі соціальні групи. Наприклад, обов'язок набуття повної загальної середньої освіти [1, ст.53]; обов'язок піклуватися про дітей та непрацездатних батьків [1, ст.51] та ряд інших.

Важливим кроком на шляху до належного забезпечення прав і свобод людини стало підписання Україною, як державою - учасницею Організації Об'єднаних Націй, Статуту ООН. Цей документ є першим в історії міжнародних відносин багатостороннім договором, що заклав основи широкого співробітництва між державами щодо заохочення і розвитку поваги до прав і свобод людини. Також Верховною Радою України було ратифіковано Загальну декларацію прав людини.

Актуальність питання обумовлена тим, що незважаючи на проголошення України правовою державою, а також на закріплення в ст.3 Конституції України положення, що людина її життя й здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, тому проблема захисту прав і свобод людини й громадянина в Україні залишається відкритою темою [22,с.50].

Засобом захисту прав та свобод людини є гарантії. Гарантії конституційних прав і свобод - це чинники, що забезпечують реальне здійснення в країні конституційно проголошених прав і свобод людини і громадянина. Вони є системою норм, принципів та вимог, які забезпечують процес дотримання прав та законних інтересів людини. Призначенням гарантій є забезпечення найсприятливіших умов для реалізації конституційно закріпленого статусу людини. Таким чином, гарантії є засобом, що забезпечує перехід від передбачених конституцією можливостей до реальної дійсності. Ефективність гарантій залежить від рівня розвитку демократичних інститутів, реальності політичної системи суспільства, наявності системи досконалих законів у державі, ефективності механізмів реалізації законоположень, ступеня правової свідомості, правової культури населення, узгодженості інтересів населення та суспільства в цілому і наявності високоефективного органу конституційного контролю [30,с.68].

Найвищою гарантією прав і свобод людини і громадянина є конституційний лад України, заснований на неухильному дотриманні Конституції України та законів України, приписах природного права та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Особливе місце в цій системі посідає Президент України - гарант прав і свобод людини і громадянина [1, ст. 102]. Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод людини і громадянина через відповідну законодавчу діяльність [1, ст.92].

Важливу роль у гарантуванні прав і свобод людини в правовій державі відіграють суди. Правова держава - це держава влада якої має певні межі, встановлені Конституцією, і саме суд виступає важливою гарантією дотримання цих меж. Згідно зі ст.55 Конституції України права і свободи людини захищаються судом.

Гарантії є системою узгоджених факторів, що забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод людини. Багатоманітність факторів які забезпечують реальність прав та свобод, визначає різноманітність їх гарантій [11,с.37].

В юридичній літературі розрізняють соціально-економічні, політичні та юридичні гарантії.

Соціально-економічні гарантії передбачають наявність відповідного середовища і матеріальної основи, які забезпечили б реалізацію прав, свобод і обов'язків. Наприклад, соціальної стабільності, динамічної економіки, відповідних виборчих потужностей, належної інфраструктури.

Під політичними гарантіями розуміють: відповідним чином орієнтовану політику держави, її спрямованість на формування умов із забезпечення належного рівня життя людини; стабільність політичних структур; належний рівень політичної культури в суспільстві.

Юридичні (спеціальні) гарантії конституційних прав і свобод - це правові засоби і способи, за допомогою яких реалізуються, охороняються і захищаються права і свободи людини і громадянина, усуваються порушення прав і свобод, відбувається поновлення прав. Вони охоплюють усі правові засоби, які забезпечують реалізацію прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. Юридичні гарантії проголошуються в конституції держави, конкретизуються в законодавстві і реалізуються у судовій практиці. При цьому, крім внутрішньодержавних, Конституція України передбачає також міжнародно-правові гарантії прав і свобод людини і громадянина [13,с.49].

Поряд з юридичними гарантіями, які містять Конституція України та закони України, надзвичайно важливу роль відіграють також організаційні гарантії. Основними організаційними гарантіями прав свобод людини і громадянина за Конституцією України є:

Парламент - Верховна Рада України, яка визначає виключно законами України права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав та свобод, обов'язки громадян;

Президент України;

Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Зокрема, Кабінет міністрів України вживає заходи щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

Місцеві державні адміністрації, які на відповідній території забезпечують додержання прав і свобод громадян;

Суди, які захищають права і свободи людини і громадянина;

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини;

Прокуратура, яка здійснює представництво інтересів громадян чи держави в суді у випадках, визначених законом;

Органи місцевого самоврядування;

Адвокатура, яка діє з метою забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах;

Політичні партії і громадські організації, які здійснюють і захищають права і свободи громадян, що об'єднуються в них;

Міжнародні судові установи та відповідні органи міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна [13, с.50].

Важливе значення для парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина має передбачений Конституцією України інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. До Уповноваженого Верховної Ради України можуть звертатися громадяни України, іноземці, народні депутати, коли порушуються конституційні норми в цій важливій сфері правовідносин між людиною і державою. Водночас Уповноважений з прав людини може звертатися до Конституційного Суду України, якщо прийнятий закон чи нормативні акти, видані Президентом України чи Кабінетом Міністрів України, суперечать правам і свободам людини. Отже, Уповноважений з прав людини не тільки здійснює парламентський контроль за додержанням прав і свобод людини, а й пильнує за станом дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні

Вивчаючи тему правового статусу особи, слід звернути увагу на такі категорії, як іноземні громадяни та особи без громадянства, що за своїм правовим статусом відрізняються від громадян України. Іноземні особи - це особи, які не громадянами України і мають докази своєї належності до громадянства іншої держави. Особи без громадянства - це особи, які не мають прав громадянства в будь-якій державі. В Україні правовий статус іноземців та осіб без громадянства визначається ст.26 Конституції України та Законом України від 4 лютого 1994 року «Про правовий статус іноземців» та іншими актами. Зазначені особи користуються такими ж правами й свободами, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією України, іншими Законами України, а також міжнародними договорами України. Іноземцям в Україні, таким чином, надається національний режим.

Аналізуючи Конституцію України можна дійти висновку, що її положення демонструють бажання України стати демократичною європейською державою, що захищає права людини.

Сучасний міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод людини охоплює міжнародні організації та установи, що безпосередньо розглядають питання, пов'язані з порушенням прав і свобод людини, а саме:

Центр з прав людини Економічної і Соціальної Ради ООН.

Комісію з прав людини ООН.

Спеціальні органи ООН - Комітет із прав людини, Комітет з економічних, соціальних та культурних прав, Комітет з прав дитини, Комітет із ліквідації расової дискримінації, Комітет проти застосування катувань.

Верховний комісар ООН із заохочення і захисту всіх прав людини.

Європейський суд із прав людини.

Отже, гарантії прав і свобод людини і громадянина - це умови та засоби, що забезпечують ефективну реалізацію прав і свобод кожною людиною і громадянином [11, с.35].

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Положення про те, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, визначає основний соціальний вектор у взаємовідносинах між людиною і державою: такий вектор відображається формулою «від людини - до держави», а не «від держави - до людини». Отже, це положення має соціальну спрямованість, є гуманістичною засадою діяльності держави. З нього випливає, що держава не всевладна щодо людини, у своїй діяльності вона моє бути обмежена, «пов'язана» правами і свободами людини. У цій підпорядкованості держави правам і свободам людини й реалізується верховенство права [22,с.49].

Особисті права і свободи розглядаються у правовій теорії та практиці як свобода людини приймати рішення незалежно від держави.

Духовна і фізична свобода людини від державного контролю історично сформувалася раніше від інших прав і свобод, а їхньою особливістю є те, що вони за суттю є природними правами людини і не пов'язані з належністю людини до громадянства України. Більшість із особистих прав і свобод мають абсолютний характер, тобто є не лише невід'ємними, а й такими, що не можуть бути обмежені.

Конституція України закріплює такі особисті права і свободи: право на життя та право на захист свого життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань (ст. 27); право на повагу до своєї гідності (ст. 28); право на свободу та особисту недоторканність і право невідкладно знати про мотиви свого арешту або затримання, від моменту затримання захищати себе особисто і користуватися правовою допомогою захисника, оскаржити затримання в суді (ст. 29); право на недоторканність житла (ст.30); право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); право на невтручання в особисте життя, право громадян України знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, право на спростування недостовірної інформації про себе і членів сім'ї та право вимагати вилучення будь-якої інформації та на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ст. 32); свободу пересування, право вільного вибору місця проживання та право вільно залишати територію України, право громадян України в будь-який час повернутися в Україну (ст. 33); право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35); право на вільне (за взаємною згодою жінки і чоловіка) укладання шлюбу, охорона сім'ї, дитинства, материнства і батьківства (ст. 51); право на судовий захист, право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися до міжнародних органів і установ, членом або учасником яких є Україна, право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ст. 55); право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56); право знати свої права і обов'язки (ст. 57); право на звільнення від відповідальності за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення (заборона зворотної сили закону) (ст. 58); право на правову допомогу(ст. 59).

Окрім особистих прав і свобод, Конституція України містить політичні права і свободи, що визначають юридичні можливості громадян брати участь у громадському та політичному житті країни. А також економічні, соціально-економічні, соціальні та культурні права.

До політичних прав і свобод належать, зокрема: право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст.36); право брати участь в управлінні державними справами (ст.38); право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, демонстрації (ст.39); право на звернення (ст.40).

До економічних прав і свобод, зокрема належать: право на власність (ст.41); право на підприємницьку діяльність (ст.42).

До соціально-економічних: право на працю (ст.43); право на страйк (ст.44); право на відпочинок (ст.45).

До соціальних: право на соціальний захист (ст.46); право на житло (ст.47); право на достатній життєвий рівень (ст.48); право на охорону здоров'я. медичну допомогу та медичне страхування (ст.49); право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст.50).

До культурних прав і свобод належать: право на освіту (ст.53); свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ч.1 ст.54); право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ч.2 ст.54) [1].

Отже, права і свободи людини і громадянина держава закріплює у правових, насамперед конституційних нормах. Без цього реалізація прав і свобод людини виявилася би проблематичною, а в деяких випадках неможливою. Права і свободи людини визначають її правовий статус у відносинах із державою в особі державних органів, службових та посадових осіб.

Повага до конституційних культурних прав і свобод людини і громадянина, їх дотримання та захист розглядаються як універсальний ідеал, основа прогресивного розвитку, передумова стабільності українського суспільства.

Правовий статус народу

Поняття правового статусу українського народу відіграє одну з ключових ролей як у науці конституційного права, так і безпосередній конституційній практиці, оскільки завдяки цьому відбувається фіксація основних взаємовідносин між людиною, державою і суспільством, окреслюються їхні права і взаємні обов'язки, встановлюються система захисту прав і взаємна відповідальність за порушення цих прав усіх учасників зазначених правовідносин.

Замалоуваги приділяється визначенню правового статусу українського народу. Раніше суттєвою вадою теоретичного пошуку науки конституційного права було те, що правовий статус народу розглядався автономно, поза врахуванням взаємозв'язку з іншими правовими інститутами (наприклад, інститут конституційних прав і обов'язків, інститут громадянства тощо). Також правовий статус українського народу, з наукової точки зору, випливає з елементів конституційно-правового статусу людини і громадянина. Слід зазначити, що в Конституції України права народу конкретизували в правах і свободах громадян, які в своїй сукупності й становлять категорію «український народ». Ця конституційна залежність доволі чітка й універсальна: наскільки міцні гарантії конституційних прав і свобод, настільки сформований і дійсно існує суб'єкт конституційного права - український народ [24,с.29].

Розглядаючи питання про взаємозв'язок конституційних прав і свобод громадянина із суверенними правами українського народу, необхідно вказати на їх спільні та відмінні ознаки. Спільним є те, що суверенні права народу, як і основні права і свободи громадян, відображають найбільш суттєві зв'язки між народом і державою, а також державою і громадянином, охоплюють не тільки політичну сферу суспільства, ай економіку і культуру. Відмінність суверенних прав від конституційних прав і обов'язків громадянина зводиться до такого: суб'єктом суверенних прав є соціальна спільнота - український народ, а суб'єктом основних прав і свобод - окремі індивіди (громадяни); права народу виступають щодо основних (конституційних)прав і свобод як природні, вихідні, а система конституційних прав і свобод похідна від суверенних прав народу; якщо право народу можуть реалізовуватися як через індивідуальну форму прав окремих громадян, так і шляхом здійснення окремих правомочностей іншими суб'єктами - державними органами, то основні права і свободи носять суто особистий характер втілюються в діяльності конкретних суб'єктів[21, с.34].

Правовий статус народу - це сукупність їх прав та обов'язків, що зафіксована у відповідних джерелах права.

Види правового статусу народу:

1.Права

2.Обов'язки.

Основні права народу- це певні можливості кожної нації (іншої етнічної спільності, народу) необхідні для нормального її існування і розвитку у конкретно історичних умовах, об'єктивно зумовлені досягнутим рівнем розвитку людства, які мають бути загальними й рівними для всіх націй народів. Розуміння прав нації залежить, ясна річ, не в останню чергу від того, який смисл вкладатиметься у поняття нації. Зважаючи на це, слід зауважити, що в суспільствознавстві (зокрема, у таких науках, як етнологія, етнополітологія, етнопсихологія, етнографія, історія) існує щонайменше три інтерпретації зазначеного поняття, а саме як спільноти:

а) етнічної;

б) територіальної;

в) політичної (державно-громадянської) [24, с.33].

В сучасний період, у зв'язку з процесами, які відбуваються у багатьох країнах (демократизація, «етнізація», інтернаціоналізація та ін.), набула вельми важливого значення проблема співвідношення прав людини і прав нації (народу). Нині нерідко ставиться і обговорюється питання: якій («чиїй») групі прав слід надати перевагу, забезпечити першочергове задоволення?

Видається, що така постановка питання є дещо некоректною, «механічною». Як уже відзначалось, одним із неодмінних складників загально соціальних прав людини є можливість зберігати, виявляти, реалізовувати й розвивати свою національну самобутність. Тому забезпечення даного права кожному члену певної національної спільності є водночас і забезпеченням відповідних етнічних прав усієї цієї групи людей. І навпаки: забезпечення прав нації в цілому дозволяє, ясна річ, кожному її представникові здійснювати свої етнічні права [21, с.38].

Викладена інтерпретація співвідношення зазначених різновидів загально- соціальних прав відображає, як видається, їх діалектичний взаємозв'язок і усуває підставу для їх протиставлення, конкуренції (але в той самий час і не призводить до їх ототожнення).

Показово, що у Загальній декларації прав людини не оминаються такі поняття, як «воля народу» (ст.21), «соціальний порядок» (ст.27), а присвячені правам людини Міжнародні пакти про економічні, соціальні і культурні права та про громадянські й політичні права прямо включають,положення про «права народів» (ст.1). Є й такі міжнародно-правові акти, в яких права людини й права народів (націй) розглядаються в єдності, інтегровано (наприклад, Декларація ООН про право на розвиток).

Види основних прав націй.Користуючись тим самим критерієм, який було застосовано у викладеній вище класифікації прав людини, для визначення різновидів основних прав нації, останні можна розподілити на такі групи:

фізичні права -- можливості нації, необхідні для її фізичного існування, виживання, задоволення життєво необхідних матеріальних потреб (наприклад, права на соціальну безпеку, національний та міжнародний мир і мирне співіснування з іншими націями, народами; екологічну безпеку, тобто підтримування довколишнього природного середовища у стані, необхідному для збереження і відтворення здорового генофонду нації; забезпечення життєво необхідного рівня матеріального добробуту нації);

етнічні права -- можливості збереження, виявлення, розвитку і захисту національної (етнічної) самобутності, своєрідності, унікальності (наприклад, права на культивування своєї мови, специфічного духовного менталітету, національних звичаїв і традицій, певної назви нації, яку вона обрала для себе);

культурні права -- можливості зберігати, виявляти, розвивати і захищати здобутки національної культури в усьому розмаїтті її проявів, а також користуватись культурними надбаннями інших народів (право на збереження пам'яток національної історії та культури);

економічні права -- можливості розвивати, збільшувати виробництво матеріальних благ для забезпечення і підвищення рівня добробуту даної нації (наприклад, право володіти, користуватись і розпоряджатись усіма природними та матеріальними ресурсами на своїй території);

політичні права -- можливості самостійно, за своїм власним добровільним рішенням визначати характер і спосіб свого соціально-політичного конституювання, самоствердження як певної єдності, спільності, а також формування своїх взаємин з іншими етнічними -- як державними, так і бездержавними -- утвореннями (це насамперед право на політичне самовизначення, тобто визначення свого державницького статусу або як окремої держави, або як автономії чи територіально-національного утворення у складі іншої держави, або як держави, що входить до об'єднання кількох держав тощо) [37, с.28].

Право на існування та право на самовизначення -- насамперед політичне (тобто на державну самоорганізацію), але й також економічне, соціальне, духовне, культурне -- належать до найважливіших, визначальних основних прав нації (народу).

Під час демонтажу Союзу РСР український народ використав право на самовизначення, коли вирішив в особі свого вищого представницького органу законодавчої влади -- Верховної Ради України -- проголосити державний суверенітет і утворити незалежну, самостійну державу Україну. Посилання на згадане право вміщено у Декларації про державний суверенітет України (1990р.) ' та в Акті проголошення незалежності України (1991р.)[17, c.153].

До інших прав цієї групи належать, зокрема, можливості:

- економічного, соціального і культурного розвитку;

- розпоряджатись природними та матеріальними ресурсами на своїй території;

- мирного співіснування з іншими народами і націями (право на безпеку і мир);

- підтримувати природне середовище в стані, необхідному для забезпечення й відтворення здорового генофонду народу, нації (право на екологічну безпеку).

Міжнародно-правові засоби, спрямовані на здійснення і захист прав нації.

До таких засобів належать:

а) міжнародно-правові акти, документи;

б) міжнародні (міждержавні) органи, організації, структури.

Серед згаданих засобів слід розрізняти «всесвітні» (тобто ті, що існують на рівні Організації Об'єднаних Націй або під її егідою) та «регіональні» (зокрема, континентальні) [15, с.4].

Процес міжнародного визнання права народів (націй) на самовизначення відбито у таких документах:

- Статут Організації Об'єднаних націй (п. 2, ст. 1);

- Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам (ООН, 1960 р.);

- Пакт про громадянські і політичні права (ст. 1);

- Пакт про економічні, соціальні і культурні права (ст. 1);

- Декларація про принципи міжнародного права, щотрактуються на дружніх відносинах і співробітництві між державами відповідно Статуту ООН (1970 р.);

- Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі (1975 р.);

- Африканська хартія прав людини і народів (1981 р.).

Стосовно національних меншин ми можемо сказати, що вони також мають права. До них, зокрема, належать серед прав:

фізичних -- право на проживання в місцях традиційного історичного поселення, на уникнення депортації, примусового переселення;

етнічних та культурних -- право на не асиміляцію;

економічних -- право на одержання пропорційної частки централізованих державних фондів, що виділяються для відповідних цілей;

політичних -- права на участь у прийнятті державних рішень, які зачіпають інтереси даної меншини, на представництво у законодавчих та інших колегіальних органах держави; на недискримінацію -- як у формальному відношенні, так і з точки зору заходів, спрямованих на вирівнювання фактичних можливостей, умов життя; на захист з боку держави від будь-яких проявів ворожнечі, погроз, приниження й ущемлення[8, с.9].

Міжнародно-правові засоби, спрямовані на забезпечення і захист специфічних прав національних меншин:

1.Засоби всесвітнього співтовариства

а) міжнародно-правові акти, документи:

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ст.27); Декларація про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин (1992р.);

б) міжнародні органи: Комітет ООН з прав людини;Комітет ООН з ліквідації расової дискримінації [27, с.85].

У кожної народу є не тільки права, але й соціальні обов'язки. Це певні обов'язки щодо інших націй, народів, які є її сучасниками, існують "паралельно" з нею. Це також обов'язки перед її новими і прийдешніми поколіннями. Це, зрештою, й обов'язки перед пам'яттю минулих поколінь.

В захист основних прав народу у Міжнародному Пакті про економічні, соціальні і культурні права присвячена перша стаття, в які говориться, що "всі народи мають право на самовизначення. На підставі цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток. Всі народи для досягнення своїх цілей можуть вільно розпоряджатися своїми природними багатствами і ресурсами без шкоди для будь-яких зобов'язань, що випливають з міжнародного економічного співробітництва, основаного на принципі взаємної вигоди, та з міжнародного права. Жоден народ ні в якому разі не може бути позбавлений належних йому засобів існування[6, c.16].

Всі народи, які беруть участь у цьому Пакті, в тому числі ті, що несуть відповідальність за управління не самоврядними і підопічними територіями, повинні відповідно доположень Статуту Організації Об'єднаних Націй, заохочувати здійснення права на самовизначення і поважати це право.

Аналогічну статтю про захист основних прав народу містить також міжнародний Пакт про громадянські і політичні права.

Народ як соціальна спільнота є суб'єктом права. Його правовий статус (права, свободи, обов'язки) закріплюється в нормах міжнародного права і у конституції (наприклад, право народу на самовизначення, заборона геноциду -- у міжнародному праві; права народу та їх гарантії -- у конституції) [7, c.12].

Як суб'єкт права народ має загальний і конкретний статуси.Загальний статус визначається тим, що народ визнається джерелом державної влади, має суверенітет усередині країни і на міжнародній арені. Ніхто не може привласнювати собі владу в державі, бо вона належить народу.

Конкретний статус пов'язаний із вступом народу в конкретні відносини, пов'язані з виборами державних органів через свій виборчий корпус, участю народу в референдумі, виробленням і формулюванням загальної волі, вираженням її на загальних сходах. У Конституції України зазначається: «Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії» [1, ст.69].Наприклад, вибори президента -- це конкретні правовідносини, які виникають між народом (через виборчий корпус) і кандидатами у президенти. Вони короткочасні, оскільки вибори проводяться відповідно до норм права, які визначають час і порядок їх проведення.

Говорячи про народ як суб'єкт права, слід зважити на те, що ступінь персоніфікації, організованості народу не дозволяє вважати його безпосереднім суб'єктом юридичних відносин, оскільки у більшості випадків він діє через державу, державні утворення,громадські організації (партії, профспілки) тощо.

Правоздатність і дієздатність українського народу є неподільною частиною існування основних прав та обов'язків народу України через закріплення в Конституції України принципу народного суверенітету і передбачає достатність в українського народу влади й волі до реалізації цих прав та обов'язків [21, c.39].

Ґрунтуючись на такому багатоаспектному розумінні правового статусу українського народу, можна дійти висновку, що цей статус повинен реалізовуватися через всю систему політико-правових інститутів, призначення яких полягає в тому, щоб забезпечити реалізацію суверенних прав народу. З цієї точки зору, права українського народу тлумачаться як природні, невідчужувані права.

Отже, український народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в державі. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад України належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами чи посадовими особами.

Правовий статус держави

Ще римські юристи вважали, що держава - це суб'єкт особливого роду. На відміну від суб'єктів права фізичних осіб держава не має ні правоздатності, ні дієздатності. Будучи особливим колективним суб'єктом правовідносин, держава не має спеціальної компетенції. Вона встановлює і формулює завдання, принципи, цілі власної діяльності, права і обов'язки громадян та інших суб'єктів. Поняття правосуб'єктності до неї не застосовується, оскільки держава як суверенна організація користується правом самостійно визначати для себе коло обов'язків іпредмет відання. Держава не є й звичайним видом юридичної особи.Держава - суверенна особа, що офіційно представляє суспільство як усередині країни, так і за кордоном, у взаєминах з іншими державами. Тому правовий статус держави реалізується двома системами:

- системою внутрішньодержавного права;

- системою міжнародного права.

Держава має загальний і конкретний правові статуси.

Загальний статус у системі внутрішньодержавного права визначається нормами (правами і обов'язками) конституції, а в системі міжнародного права - нормами (правами і обов'язками) міжнародного співтовариства, однаковими для всіх його членів. Слід зазначити, що держава як суб'єкт міжнародного права не тільки має права і обов'язки за міжнародним правом, а й створює його норми і принципи. Тому кожна держава має загальний міжнародно-правовий статус.

Що стосується конкретного статусу держави, то він залежить від тих конкретних різноманітних правовідносин, учасником яких є держава як усередині країни, так і на міжнародній арені[16, с.342].

Будучи організацією всього суспільства, держава покликана виражати публічні, загальні інтереси і, відтак, діяти на основі норм публічного права.

За межами і усередині країни держава є найважливішим учасником таких публічних відносин:

1) міжнародно-правових (укладення двосторонніх і багатосторонніх договорів на основі норм публічного міжнародного права);

2) конституційно-правових (прийняття до національного громадянства, нагородження громадянина державною нагородою або присвоєння йому почесного звання);

3) кримінально-правових (здійснення боротьби зі злочинністю від імені держави) та ін.

Таким чином, держава через державну владу, яка являє собою вольові (керівництва-підпорядкування) відносини, що складаються між державним апаратом і суб'єктами політичної системи суспільства на основі правових норм, виступає як владний суб'єкт правовідносин [35, с.345].

...