Правовий статус особи в Україні

Разом з тим держава виступає як суб'єкт права в цивільному обороті на основі норм приватного права.

За межами і усередині країни держава є найважливішим учасником приватноправових відносин:

-- міжнародних (укладає договори на основі норм приватного міжнародного права);

-- внутрішніх цивільно-правових (випускає державна позику; приймає передачу спадщини на користь держави; держава Україна, наприклад, вступає у відносини з Автономною Республікою Крим з приводу загальнодержавної власності).

І в сфері приватноправових відносин держава є рівноправним учасником, який не має ніяких пільг і переваг.

Держава як суб'єкт відносин у галузі приватного права і як суб'єкт власності може виступати в двох організаційно-правових формах:

- у формі загальнодержавної скарбниці;

- у формі створюваних нею юридичних осіб.

Слід звернути увагу на те, що держава управляє певною частиною власності, яка не закріплена за окремими державними організаціями і установами, а належить суспільству в цілому. Кошти державного бюджету та інше державне майно, не закріплене за державними підприємствами і установами, складають державну скарбницю країни.Тому в приватноправових відносинах виступає не держава в цілому в єдності своїх функцій та органів, а держава як загальнодержавна казна у вигляді своїх фінансових організацій, що діють у певній галузі комерційної, господарської діяльності.

Держава, яка розуміється в цьому сенсі як суб'єкт власності, договорів, є звичайним суб'єктом права власності (володіє, користується і розпоряджається нею відповідно до правил цивільного обороту), таким, що торгує і функціонує, суб'єктом приватноправових відносин, створює юридичні особи. Тому в цій сфері конкретної діяльності вона може бути прирівняна до юридичної особи особливого роду.Наприклад, держава вступає в майнові правовідносини з різними комерційними корпораціями і, зокрема, бере участь у створенні акціонерних товариств на базі державної і приватної власності одночасно. Тут обсяг прав і обов'язків, якими володіє держава, не є постійним. Він змінюється залежно від того, в які конкретні майнові відносини вона вступає.Конкретні правовідносини, в які вступає держава як усередині країни, так і на міжнародній арені, виникають, змінюються та припиняються, що спричиняє виникнення, зміну та припинення конкретного правового статусу держави

Визнання правового статусу держави означає рішення однієї суверенної держави здійснювати відносини із іншою державою, вважаючи її також суверенною. Визнання може бути або явно вираженим, або припущеним, воно, як правило, зворотне за своїми наслідками. Визнання також не обов'язково означає прагнення до встановлення або підтримання дипломатичних відносин[28, с.4].

Держава - це не звичайний вид юридичної особи. Це особливий суб'єкт правовідносин (так вважали ще римські юристи). Ці особливості проявляються в тому, що:

* держава не має ні правоздатності, ні дієздатності (на відміну від фізичних та юридичних осіб);

* вона не має й спеціальної компетенції (на відміну від інших колективних суб'єктів);

* саме держава встановлює та формулює завдання, принципи та цілі власної діяльності, а також визначає права й обов'язки громадян та інших суб'єктів;

* лише вона має право самостійно визначати для себе коло обов'язків та предмет ведення;

* лише вона офіційно представляє суспільство як усередині країни, так і за її межами -- у взаємовідносинах з іншими державами.

Держава як організація всього суспільства покликана висловлювати публічні, загальні інтереси і, отже, діяти на основі норм публічного права. Наприклад, держава вступає в майнові правовідносини з різними комерційними корпораціями і, зокрема, бере участь у створенні акціонерних товариств на базі державної і приватної власності одночасно. Тут обсяг прав і обов'язків, якими володіє держава не є постійними. Він змінюється залежно від того, в які конкретні майнові відносини вона вступає[28, с.5].

Тема відносин особи та держави на сьогодні займає також важливе значення. Вони мають будуватися на основі їх зв'язаності взаємними правами, обов'язками і відповідальністю. Як громадянин є відповідальним перед державою, так і держава відповідальна перед громадянином.

Держава:

1.Гарантує кожному інформацію про його права і свободи.

2.Бере на себе обов'язок забезпечити права своїх громадян і забезпечує їх реальне здійснення.

3.Представляє громадянину свободу виявити себе в усіх галузях соціально-політичного життя, за винятком сфер, прямо застережених у законі.

4. Не має права обмежувати права і свободи громадянина, крім випадків передбачених законом.

5. Не має права притягати до відповідальності громадян за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

6. Не має права двічі притягати особу до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

7. Гарантує захист судом прав і свобод людини і громадянина.

8. Діє виключно в рамках закону, має встановлені конституцією чіткі межі своїх повноважень.

9. Відповідальна за неправомірні дії посадових осіб: зловживання службовим становищем, перевищення влади.

10. Зобов'язана відшкодовувати за свій рахунок чи за рахунок органів місцевого самоврядування матеріальну і моральну шкоду, завдану незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.Зокрема, відповідно до ст. 55 Конституції України суду надане повноваження переглянути рішення, дії або бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб у разі їх оскарження. Тим самим створено механізм відповідальності держави перед людиною за свою діяльність.

11. Гарантує право громадянина звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ або до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, та ін.[15, с.4].

Правовий інститут відповідальності держави дозволяє створити додаткові стримування та противаги владі, зм'якшити її автократичні прояви, обмежити можливі зловживання за допомогою підкорення її закону. Створювані цим інститутом умови перетворюють владарювання на суспільне служіння, а не на привілей. Дотримання інституту відповідальності держави, її органів і посадових осіб перед людиною і громадянином є одним з основних показників правової спрямованості діяльності держави [10,с.173].

Отже, правове становище держави можна визначити як суму її загального (внутрішньодержавного і міжнародного) і конкретних правових статусів, що виникають у неї як у суб'єкта правовідносин.

Визначеність та стабільність правового статусу держави, який регулюється нормами внутрішньодержавного права, позитивно впливає на її міжнародно-правовий статус, підвищує її авторитет та відкриває широкі можливості для співробітництва з іншими державами.

Висновки

Отже, правовий статус особи - це система або сукупність юридичних і природних прав, свобод і обов'язків особи, які закріплені в чинних формах і видах права, зокрема в законодавстві і складають необхідні потенційні можливості особи мати суб'єктивні права та обов'язки, реалізувати їх у системі суспільних правовідносин, у різноманітних формах діяльності, спілкування і навчання.

На думку автора, права та свободи особи - це великі здобутки сучасної цивілізації. Ще на початку XX століття Б. Кістяківський писав, що в правовій державі основу міцного правопорядку становить свобода особи та її недоторканість.

Молода держава Україна, яка здобула незалежність, проголосила для себе, що людина, її життя та здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод людини і громадянина, їх практичної реалізації, на думку автора, є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку держави та суспільства в цілому.

Правовий статус особи в Конституції України базується на здобутках світового досвіду, а також, на думку автора, відповідає визнаним міжнародним стандартам галузі прав людини.

Закони та нормативно-правові акти України, що визначають права та обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом. Але це не відбувається належним чином. Багато прав людини принижуються, від чого питання щодо демократії нашої держави залишається відкритим. Щоб виконувались принципи щодо здійснення належним чином прав та свобод, як свідчить проведений аналіз, необхідно, перш за все, змінити відносини всередині суспільства, а також між суспільством та державою.

Україна активно діє на міжнародному, регіональному та національному рівні, створюючи умови, охороняючи та захищаючи право людини і громадянина на життя. Існує щоправда ряд проблем у плані активнішого впровадження міжнародно-правових норм у національне законодавство, але для цього потрібен час.

Поняття конституційно-правового статусу українського народу, людини і громадянина відіграє одну з ключових ролей як у науці конституційного права, так і безпосередній конституційній практиці, оскільки завдяки цьому відбувається фіксація основних взаємовідносин між людиною, державою і суспільством, окреслюються їхні права і взаємні обов'язки, встановлюються система захисту прав і взаємна відповідальність за порушення цих прав усіх учасників зазначених правовідносин.

Конституційно-правовий статус українського народу, на думку автора, може бути розкритий через конституційні інститути народного суверенітету, в основу яких покладено, з одного боку, суверенні права, а з іншого - основні сфери здійснення цих прав: суспільство, особа, держава. Все це дає можливість розглядати їх як соціально-політичну основу державно-правових, і, насамперед, конституційних інститутів суверенітету українського народу. Тобто сукупність суверенних прав народу характеризує зміст його правосуб'єктності і визначає його конституційний статус.

Таким чином, взаємозв'язок конституційно-правового статусу народу, може бути розглянуто з різних кутів зору. Як свідчить проведений аналіз, положення про те, що принцип народного суверенітету пов'язаний з основними правами, свободами і обов'язками громадян через суверенні права народу і останні конкретизуються і реалізуються опосередковано через конституційні права, свободи і обов'язки громадян, має важливе значення як у політичному, так і в юридичному аспектах. Політична складова вказаного положення визначається тим, що конституційні права, свободи і обов'язки громадян є основою народного суверенітету, виступають однією із форм його практичної реалізації та закріплені в Конституції України.

Намагання тлумачити правовий статус українського народу як абстрактну сукупність норм, які реалізуються в адміністративному, цивільному, кримінальному праві, призводить, на думку автора, до відокремлення конституційного права від інших галузей права і перетворення його на своєрідну формальну конструкцію, відірвану від повсякденних правових відносин, які виникають у суспільстві. Водночас аргументом, який заперечує правомірність такої редукції, є конституційний припис, що міститься у багатьох сучасних конституціях стосовно того, що конституційні норми є нормами прямої дії. Тому конституційно-правовий статус українського народу є не менш реальним, ніж, скажімо, адміністративно-правовий або цивільно-правовий.

Як свідчить проведений аналіз, дослідження питання правового статусу громадян, народу і держави у теоретичному плані має вагоме значення тому, що представлений перелік прав та обов'язків може бути доцільно використаний для обізнаності із будь-яких правових питань.

Список використаних джерел

1. Конституція України: прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р.: [із офіційними тлумаченнями Конституційного Суду України та змінами, внесеними згідно із Законом України № 2222-IV від 08.12.2004]. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - 30 с.

2. Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства: Закон України від 22 вересня 2011 р. № 3773-VI // Голос України. - 2011. - 25 жовтня. - С. 4-6.

3. Про внесення змін до статті 15 Закону України «Про об'єднання громадян»: Закон України, 8 вересня 2005 р. №2852-IV // Урядовий кур'єр. - 2005. - 27 вересня. - С. 4.

4. Про національні меншини в Україні: Закон України від 25.06.92 № 2495-ХП ( Із змінами, внесеними згідно із Законами України № 5029-V від 03.07.2012 та № 5461-VI від 16.10.2012). - К.: Парламентське видавництво, 2012. - 11 с.

5. Загальна Декларація прав людини. - К.: Українська правнича фундація; К. : Право, 1995. - 12 с.

6. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права. - К.: Українська правнича фундація; К.: Право, 1995. - 16 с.

7. Аврамова О. Право народу на протест / О. Аврамова // Юридична Україна. - 2010. - № 12. - С. 11-16.

8. Антонович М. Права національних меншин в Україні: національне законодавство та міжнародно-правові стандарти / М. Антонович // Право України. - 2004. - № 6. - С. 9-12.

9. Берестовський І. В. Захист прав людини і громадянина як функція Української держави / І. В. Берестовський // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. - 2011. - № 4. - С. 124-131.

10. Білоскурська О. Утвердження та забезпечення прав і свобод людини - головний обов'язок держави / О. Білоскурська // Право України. - 2011. - № 7. - С. 169-173.

11. Букач В. Інституційні гарантії конституційних політичних прав і свобод людини та громадянина в Україні / В. Букач // Юридичний журнал. - 2012. - № 9. - С. 35-39.

12.Заворотченко Т. М. Поняття, сутність і природа політичних прав і свобод людини й громадянина в Україні / Т. М. Заворотченко // Часопис Київського університету права. - 2012. - № 4. - С. 355-359.

13. Зуєв Р. Щодо механізму адміністративно-правового забезпечення прав і свобод людини / Р. Зуєв // Юридична Україна. - 2011. - № 8. - С. 46-51.

14. Клименко О. І. Поняття конституційного права громадян на мирні зібрання / О. І. Клименко // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2012. - № 6. - С. 134-141.

15. Колесніченко В. Захист прав людини - найголовніша національна ідея країни / А. Колесніченко // Голос України. - 2012. - 11 лютого. - С. 4-5.

16. Кравченко В. В. Конституційне право України: навчальний посібник для студентів вузів / В. В. Кравченко. - 6-е вид., випр. та доп. - К.: Атіка, 2009. - 608 с.

17. Кремень Т. Еволюція поглядів на державний суверенітет / Т. Кремень // Політичний менеджмент. - 2004. - № 1. - С. 153-162.

18. Марущак Н. Щодо питання суті та змісту права особи на повагу до її гідності / Н. Марущак // Підприємництво, господарство і право. - 2012. - № 9. - С. 3-6.

19. Мацькевич М. Культурні права та свободи людини і громадянина: поняття та сутність / М. Мацькевич // Віче. - 2011. - № 18. - С. 16-18.

20. Мацькевич М. Реалізація конституційних культурних прав та свобод людини і громадянина в контексті верховенства права / М. Мацькевич // Віче. - 2012. - № 6. - С. 23-25.

Размещено на Allbest.ru