Причини правопорушень та шляхи їх подолання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Причини правопорушень та шляхи їх подолання



ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Теоретична характеристика правопорушення

1.1 Поняття та ознаки правопорушення

1.2 Класифікація правопорушень

Розділ 2. Юридичний склад правопорушення

2.1 Об'єкт та об'єктивна сторона правопорушення

2.2 Суб'єкт та суб'єктивна сторона правопорушення

Розділ 3. Причини правопорушень та шляхи їх подолання

3.1 Соціальна природа та соціальні причини правопорушень

3.2 Правова профілактика правопорушень

Висновки

Список використаної літератури



Вступ

Актуальність теми курсового дослідження обумовлюється тим, що люди в своїй діяльності здебільшого діють відповідно до норм закону. Поведінку, яка відповідає нормам закону, називають правомірною, тобто людина виконує все, що зобов'язана робити, і не робить того, що заборонено законом. На жаль, є й інші випадки.

Різновидність соціальних відхилень, яка зв'язана з відступленням від цілей, принципів права, може бути об'єднана поняттям протиправної поведінки.

Протиправна поведінка як вид правової поведінки є антиподом правомірної поведінки. Насамперед, слід зазначити, що протиправна поведінка здійснюється у сфері права, але, на відміну від правомірної поведінки, вона є не формою свободи, а формою несвободи чи свавілля. Протиправна поведінка, оскільки вона має антиправову природу, входить до механізму правового регулювання тільки як юридичний факт, тобто як конкретна обставина. Під протиправною поведінкою розуміють поведінку людини, направлену проти інтересів суспільства в цілому, окремих його груп, конкретних людей, контролюючих його свідомістю і волею.

Правопорушення - посягання не на закон, а на ті умови, які породили цей закон, на ті класові інтереси, які знайшли в ньому своє вираження, на ті суспільні відносини, які закріплюються і охороняються ним (правопорядок).

Серед причин і умов вчинення правопорушень виділяють об'єктивні і суб'єктивні причини. Об'єктивними причина¬ми виступають конкретні протиріччя в суспільному бутті, в економічних, політичних і соціальних відносинах людей. До суб'єктивних причин правопорушень відносять деформації в правосвідомості, в потребах, мотивах, позиціях, в низькому рівні моральної і правової культури. Поведінка людини залежить як від соціальних, так і від біологічних факторів. Визнання цього факту породило наукову проблему: який із цих факторів є домінуючим у формуванні здібностей, відчуттів, поведінки, дій людини і яким чином здійснюється взаємозв'язок соціального й біологічного в людині.

Представники науки загальної теорії права, на відміну від галузевих юридичних наук, тривалий час не намагалися проаналізувати правопорушення, визначити його поняття та ознаки. Отже, дослідження протиправної поведінки є актуальним для сучасного правознавства.

Мета курсової роботи полягає у дослідженні правопорушення як протилежного правомірній поведінці явища.

Предмет дослідження - правопорушення, його ознаки, види та склад, причини виникнення, шляхи і способи боротьби із правопорушеннями.

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність вирішення наступних завдань:

- розкрити поняття та ознаки правопорушення;

- визначити підстави класифікації правопорушень;

- з'ясувати особливості складу правопорушення як системи його взаємопов'язаних структурних елементів;

- виявити причини правопорушень та способи боротьби.

Структура роботи складається зі вступу, трьох розділів, шести підрозділів, загальних висновків та списку використаних джерел.



Розділ 1.

Теоретична характеристика правопорушення

1.1 Поняття та ознаки правопорушення

Концепція правопорушення у загальній теорії права значною мірою сформувалася як узагальнення розробок галузевих юридичних наук, що відображено як у системі необхідних ознак правопорушення, так і в загальнотеоретичному його визначенні, яке узагальнило ці ознаки. Спираючись на висновки більшості науковців і на проведений порівняльний аналіз дефініцій, можна сформулювати таке поняття правопорушення, яке могло б слугувати методологічною основою для усіх галузей права.

Представники науки загальної теорії права, на відміну від галузевих юридичних наук, тривалий час не намагалися проаналізувати правопорушення, визначити його поняття та ознаки. Отже, дослідження протиправної поведінки є актуальним для сучасного правознавства.

Правопорушення - протиправне винне (або без вини) діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом права, що порушує правопорядок, заподіює (або може заподіяти) соціальну шкоду окремим особам, суспільству, державі та може тягнути за собою юридичну відповідальність.

Основними ознаками правопорушення є:

- діяння (дія або бездіяльність). У загальній теорії права положення, згідно з яким правопорушення - це завжди діяння, є аксіомою. Тому, як стверджує С. Параскєвова, будь-яке правопорушення - це завжди певне діяння, що перебуває під постійним контролем волі та розуму людини, тобто вольова, усвідомлена дія (бездіяльність), що залежить від волі, свідомості людини і здійснюється нею добровільно. Правопорушення є юридичним фактом, що породжує охоронні правовідносини; протиправним діянням, яке полягає у порушенні заборон, невиконанні обов'язків, встановлених нормою права.

Лише діяння (дія або бездіяльність) матеріалізує наміри правопорушника. Думка не може бути чітким і об'єктивним критерієм соціальної шкоди, протиправності і законності або незаконності поведінки фізичної особи. Дія вважається юридично значущою, якщо вона виражена зовні у формі рухів тіла, спричиняє або здатна спричинити юридично значущі наслідки, спрямована на реалізацію дозволів і заборон, які містяться у праві, або суперечить вимогам заборонних норм (А. Прусаков). Конкретні ознаки юридично значущих дій закріплюються у правових нормах, а вони - у знакових системах (офіційних документах). Норма права передбачає зовнішню сторону поведінки (зміст дій, засоби, об'єкти, результати) і внутрішню (мета, мотиви вчинку). Чітка регламентованість правових дій відображає реальні можливості регулювання людської поведінки правовими засобами, гарантує від надмірного втручання у повсякденне життя людей.

Утримання від дії як різновид людських вчинків характеризується тими ж властивостями, що і зовнішня дія. Насамперед це вплив, зміна реальної дійсності, що включає в себе ставлення індивіда як суб'єкта до об'єкта. Як зазначає О. Гранін, бездіяльність також є актом зовнішньої поведінки, а не тільки внутрішнім психічним процесом, тому що без цього бездіяльність як своєрідна форма поведінки людини втрачає властивість суспільного акту, свою суспільну значущість, адже вона притаманна будь-якому людському вчинку. Ідеться про бездіяльність, що протистоїть вимогам норм права (протиправна бездіяльність). Для протиправної бездіяльності необхідна наявність нормативно закріпленого обов'язку і реальної можливості особи запобігти настанню шкідливих наслідків.

- протиправність як порушення об'єктивного та (або) суб'єктивного права. Вона є основною ознакою правопорушення. Протиправний характер дії або бездіяльності передбачає, що в результаті їх скоєння порушено заборони, не виконуються зобов'язання, встановлені нормою права. Протиправність правопорушення виражається в порушенні суб'єктом чинної норми права, діях усупереч її приписам, відповідно - у протиставленні своєї волі держави, суспільству, вступі з ними у конфлікт. Особливість конфлікту особистості з державою, яка виражається у формі правопорушень, полягає у протиправних діях суб'єктів, діях, що суперечать нормам права, забороняють певну поведінку або зобов'язують до активності.

Будь-яка поведінка суб'єкта може вважатися правомірною (дозволеною) або протиправною - такою, що порушує заборону та потребує припинення і застосування примусових заходів відповідальності. З цього правила законом можуть бути встановлені винятки, коли певна поведінка, що за законом формально є протиправною, може не спричинити відносин юридичної відповідальності. Наприклад, за Кримінальним кодексом України, обставинами, що виключають злочинність діяння, є необхідна оборона (ст. 36), уявна оборона (ст. 37), крайня необхідність (ст. 39) тощо.

У теорії права справедливо виникає питання про обсяг протиправності. Щодо цього обґрунтованою є позиція С. Комарова, який відносить до форм прояву протиправності пряме порушення правової заборони, невиконання покладених обов'язків, зловживання суб'єктивним правом, перевищення повноважень тощо. За твердженням В. Бабаєва, протиправність може бути виражена шляхом прямих заборон; опосередкованої заборони і шляхом викладення у правовій нормі позитивної, правомірної поведінки.

Протиправність порушення правової заборони безсумнівна. Достатньо проблемним у теорії права є питання про протиправність невиконання юридичних обов'язків. Правопорушення - це відступ не від будь-якого юридичного обов'язку, а лише від того, що має імперативний характер, юридичну санкцію (О. Лейст). Є випадки, коли права у відносинах з одними особами одночасно фігурують як обов'язки відносно інших. У цих випадках противоправним є і невикористання права.

- деліктоздатність суб'єкта, яка вчинила правопорушення, тобто особа за віком і станом психічного здоров'я усвідомлює характер своїх дій, керує ними та передбачає їх наслідки, а також може нести юридичну відповідальність за їх здійснення. Особа повинна усвідомлювати, що вона діє протиправно, якщо вона цього не усвідомлює (через малоліття, неосудність або інші обставини), то не буде і правопорушення;

- наявність вини правопорушника (за класичної моделі складу правопорушення). Інститут вини найбільш досліджений у правових науках, особливо у кримінальному праві. "Наявність вини - конструктивна (основна) ознака будь-якого правопорушення, - стверджує С. Кожевніков. - Мається на увазі, що правопорушення - це якась психофізіологічна єдність, сполучення думки і вчинку, намірів і певного реалізованого результату. Правопорушенням визнається тільки винна поведінка суб'єкта права, коли у нього була можливість вибрати належну поведінку: вчиняти або не вчиняти правопорушення; інакше кажучи, індивід повинен усвідомлювати, що діє протиправно".

У теорії кримінального права більшість авторів вирізняють оцінну та психологічну концепції вини. Деякі дослідники ставлять в один ряд із ними теорію небезпечного стану (В. Лунєєв).

Згідно із панівною у сучасному вітчизняному кримінальному праві психологічною концепцією, вина - психічне ставлення осудної особи до вчиненого нею суспільно небезпечного діяння (дії чи бездіяльності) та до його наслідків у формі умислу або необережності (ст. 23 КК України).

- суспільна небезпечність (шкідливість). Одним із перших дав визначення суспільної небезпеки А. Піонтковський: "Суспільна небезпека злочинного діяння породжується тим, що воно або безпосередньо завдає шкоду соціалістичним суспільним відносинам, або містить у собі можливість завдання відповідної шкоди". М. Шаргородський одним із перших визнав суспільну небезпеку обов'язковою ознакою будь-якого правопорушення, а не лише злочину. Суспільною небезпекою він вважав конкретні дії, вчинені у конкретних умовах; небезпечність осіб, що їх вчинили.

У юридичній науці дотепер немає єдності думок відносно того, у яких саме характеристиках злочину виражається його суспільна небезпека. З одного боку, намітилась стійка тенденція розглядати суспільну небезпеку як об'єктивну властивість діяння, з яким пов'язується кримінальна відповідальність. З іншого, суспільну небезпеку пропонують розглядати: як певний об'єктивний антисоціальний стан злочину (Ю. Ляпунов); як шкідливість суспільно небезпечного діяння; здатність діяння заподіювати істотну шкоду охоронюваним кримінальним законом інтересам; як її прояв у всіх юридично значущих ознаках злочину і складу злочину (О. Старовєрова).

Соціальна сутність шкоди виражається у сукупності негативних наслідків правопорушення, що є порушенням правопорядку, дезорганізацією суспільних відносин і одночасно (хоча і не завжди) приниженням (применшенням), знищенням будь-якого блага, цінності, суб'єктивного права, обмеженням користування ними та свободи поведінки інших суб'єктів всупереч закону. Соціальна шкода - це шкода, завдана або така, що може бути завдана правопорушенням окремим особам, державі, суспільству, яка вимірюється у кількісному та (або) якісному співвідношенні, виражається у майнових, немайнових та інших наслідках, у результаті чого порушується унормований стан соціальних зв'язків у суспільстві.

- наявність юридичної відповідальності за протиправне діяння. Аналіз вітчизняного законодавства свідчить про те, що не завжди за вказані у законі порушення передбачено юридичну відповідальність (наприклад, ст. 111 Конституції України щодо усунення Президента України з поста в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину). Ще абстрактнішим є таке формулювання: "Особи несуть відповідальність згідно із чинним законодавством". Подібні формулювання часто зустрічаються у законодавстві України.

- караність, або передбачення юридичної відповідальності. Ця ознака слушна лише для публічно-правових правопорушень. Стосовно загальнотеоретичних позицій, доцільно виокремлювати лише обов'язкові і достатні для будь-якого виду правопорушення і ознаки. Перелік обов'язкових ознак не є вичерпним; може бути розширений законом для окремих видів правопорушень. Суперечливим залишається питання, на що саме посягає правопорушення: на об'єктивне чи суб'єктивне право. Щоправда, розкриття протиправності лише через порушення об'єктивних прав, як і через порушення суб'єктивних прав, звужує значення протиправності. Це дає підстави для висновків, що відповідальність обов'язково повинна бути вказана у нормативно-правовому акті, який містить поняття, ознаки конкретного правопорушення. З цією метою необхідно поступово відмовлятися від бланкетних норм.

Отже, правопорушення - це суспільно небезпечне або суспільно шкідливе протиправне винне діяння деліктоздатної особи, яке тягне за собою юридичну відповідальність.

Ознаки правопорушення:

* це завжди діяння (дія або бездіяльність), тобто фактичне протиправне діяння чи протиправне нездійснення регламентованої законом поведінки;

* суспільно небезпечне (шкідливе) діяння. Це діяння здатне здійснити такі зміни у функціонуванні суспільних відносин, які не відповідають соціальному прогресу, нормальним умовам існування людини і суспільства (порушення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, завдання матеріальної чи моральної шкоди та ін.);

* протиправне діяння, тобто порушення вимог норм права, невиконання юридичних обов'язків, закріплених у нормативно-правових документах;

* винне діяння, яке відображає внутрішнє негативне ставлення суб'єкта до інтересів людей та суспільства, що виявляється у формі умислу або необережності. Про винність кажуть тоді, коли особа повинна була обрати варіант поведінки, але вчинила всупереч праву;

* свідомо-вольове діяння, що залежить від волі та свідомості суб'єкта, перебуває під його контролем, тобто діяння деліктоздатної особи. Для цього потрібно, щоб суб'єкт правопорушення досяг певного віку, визначеного законом, розумів свої дії та був здатний ними керувати;

* кримінальне діяння, яке виявляється в тому, що за вчинення правопорушення повинна бути передбачена юридична відповідальність.

1.2 Класифікація правопорушень

Для наукових і практичних цілей створені різні класифікації правопорушень. Види правопорушень розрізняються між собою за ступенем суспільної небезпечності (шкідливості), за об'єктами посягання, за суб'єктами, за поширеністю, за ознаками об'єктивної і суб'єктивної сторін, а також за процедурами їх розгляду.

Види правопорушень за ступенем суспільної небезпечності (шкідливості): проступок - відрізняються від злочинів меншим ступенем суспільної небезпечності та злочини- відрізняються від проступків підвищеним ступенем суспільної небезпечності

Проступки-делікти (лат. delictum - проступок) - це правопорушення, що завдають шкоди особі, суспільству, державі і є підставою для притягнення правопорушника до передбаченої законом відповідальності. Проступки можуть бути: конституційні, дисциплінарні, адміністративні, матеріальні, цивільно-правові.

Конституційні проступки - це суспільне небезпечні протиправні діяння, які полягають у винному (умисному чи необережному) заподіянні шкоди порядку організації і діяльності органів влади і управління, конституційним правам і свободам громадян, але не мають ознак складу злочину.

Дисциплінарні проступки - це суспільне небезпечні протиправні діяння, які полягають у невиконанні робітником, службовцем, військовослужбовцем, студентом виробничих, службових, військових або учбових обов'язків, порушенні правил внутрішнього трудового розпорядку. Підрив трудової дисципліни завдає шкоди нормальній діяльності підприємств, установ, організацій і спричиняє дисциплінарну відповідальність.

Адміністративні проступки - це суспільне небезпечні протиправні діяння, які полягають у винному (умисному чи необережному) посяганні на суспільні відносини, що складаються у сфері державного управління і охороняються законом. Адміністративними проступками є вчинки, що заважають здійсненню нормальної виконавчої і розпорядчої діяльності державних і громадських органів і організацій, посягають на суспільний або державний порядок, власність, права і законні інтереси громадян.

Як правило, вони регулюються нормами адміністративної, фінансової та інших галузей права і не пов'язані з виконанням службових обов'язків (наприклад, порушення правил протипожежної безпеки; незаконне використання спеціальних технічних засобів негласного одержання інформації; останнім часом - порушення митних правил: недоставлення в митницю товарів і документів для контролю, пошкодження митного забезпечення, розвантаження, видача і використання імпортних вантажів без дозволу митниці, порушення зобов'язань щодо транзиту).

Новим видом правопорушення є податкові проступки - суспільне небезпечні протиправні діяння, які порушують права і законні інтереси суб'єктів податкових правовідносин. За їх вчинення встановлена юридична відповідальність.

Матеріальні проступки - це суспільне небезпечні протиправні діяння, які полягають у винному (умисному чи необережному) заподіянні шкоди майну підприємства його працівником.

Цивільно-правові проступки - це суспільне небезпечні протиправні діяння, які полягають у порушенні громадянами і організаціями майнових і особистих немайнових відносин, що складаються між суб'єктами права і становлять для них матеріальну і духовну цінність (наприклад, невиконання зобов'язань за цивільно-правовим договором, поширення чуток, що принижують честь і гідність людини).

Цивільно-правові проступки регулюються нормами цивільного, сімейного, фінансового, аграрного права. На відміну від злочинів цивільні проступки не мають вичерпного переліку в законодавстві. Цивільно-правова відповідальність носить значною мірою правовідновлючий (компенсаційний) характер.

Залежно від характеру цивільно-правового порушення розрізняють:

- договірні правопорушення - пов'язані з порушенням зобов'язань сторін цивільно-правового договору;

- позадоговірні правопорушення - пов'язані з недодержанням або невиконанням вимог цивільно-правових норм.

Від цивільного правопорушення слід відрізняти: невинне заподіяння шкоди або суб'єктивно-випадкову поведінку, об'єктивно-випадкову дію непереборної сили, порушення майнових прав унаслідок правомірних дій - рятування майна.

Від проступку слід відрізняти злочин.

Кримінальний злочин - це передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), яка полягає у посяганні на суспільний лад держави, її політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше суспільне небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом, яке полягає в посяганні на правопорядок (наприклад, вбивство людини).

Якщо суспільне небезпечний проступок не заборонений кримінальним законом, він злочином не визнається.

Якщо проступок має всі ознаки, перелічені в кримінальному законодавстві, але не має підвищеного ступеня суспільної небезпечності, він також не може бути визнаний злочином.

Для особи, яка вчинила злочин і притягнена до відповідальності, законом як наслідок цього передбачена судимість.

Правопорушення за сферами громадського життя: у сфері соціально-економічних відносин; у суспільно-політичній сфері; у сфері побуту і дозвілля

Правопорушення за колом осіб:особисті та групові (колективні).

Груповими називаються правопорушення, вчинені об'єднанням дій членів групи, які характеризуються певним ступенем спільності інтересів, цілей і єдністю дій.

Звернемо увагу на міжнародні правопорушення.

Міжнародні правопорушення - це дії або бездіяльність суб'єктів міжнародного права, які суперечать нормам і принципам міжнародного права або власним зобов'язанням і заподіюють шкоду іншому суб'єкту, групі суб'єктів міжнародного права або всьому міжнародному співтовариству.

Міжнародні правопорушення: міжнародні делікти (проступки) (наприклад, порушення торгових зобов'язань) та міжнародні злочини (наприклад, работоргівля, піратство, міжнародний тероризм та ін.)

У кожному із видів правопорушень можливі:

- рецидив - вчинення правопорушення того самого виду після застосування примусового заходу за перше правопорушення;

- повторність - вчинення нового правопорушення до застосування примусового заходу за перше правопорушення.

Крім того, частина осіб, які вчинили правопорушення і зазнали покарання, після цього вчиняють правопорушення іншого виду (більш-менш тяжкі). Мають місце і приховані правопорушення, їх безкарне вчинення негативне впливає на моральну і правову свідомість як самих правопорушників, так і тих осіб (особливо хитливих), що знали про їх вчинення.

Отже, класифікувати правопорушення можна за такими критеріями:

1. За ступенем суспільної небезпеки: злочини (передбачені кримінальним законодавством суспільно небезпечні діяння) та проступки (передбачені законодавством суспільно шкідливі діяння (адміністративні, цивільні, дисциплінарні, конституційні)).

2. За сферами суспільного життя: в економіці, політиці, соціально-побутовій сфері та ін.

3. За формами вини: скоєні з умислом та скоєні з необережності.



Розділ 2.

Юридичний склад правопорушення

2.1 Об'єкт та об'єктивна сторона правопорушення

Склад правопорушення - це системна ознак протиправна поведінки, необхідних і достатніх для притягнення до юридичної відповідальності. Можна також зазначити, що склад правопорушення містить у собі сукупність закріплених ознак в законі об'єктивного і суб'єктивного характеру, за наявності яких суспільно небезпечне діяння визначається конкретним правопорушенням.

Склад правопорушення: суб'єкт, суб'єктивна сторона, об'єкт та об'єктивна сторона.

Об'єкт правопорушення - певні блага, на пошкодження, знищення чи позбавлення яких спрямоване винне протиправне діяння. Не існує правопорушень у яких був би відсутній об'єкт. Однак сам об'єкт може розглядатися з двох точок зору: як загальний і як безпосередній. Під загальним об'єктом правопорушення розуміють систему суспільних відносин, які функціонують, розвиваються й відновлюються на гурті загально визначених у суспільстві цінностей, що відображені у праві, ним регулюються й охороняються. Безпосереднім об'єктом є різнорідні види суспільних відносин з приводу матеріальних і нематеріальних благ (честі, гідності, здоров'я та ін.) у різноманітних сферах життя і відповідні їм права та законні інтереси суб'єктів права - майнові, трудові, політичні. Розрізняють загальний, родовий і безпосередній види об'єктів правопорушення.

Загальний об'єкт правопорушення - це ті суспільні відносини, які охороняються правом і яким правопорушення завдає шкоди. Коло таких суспільних відносин буде у кожному випадку різне і залежно від нього утворюється певний вид правопорушення. Наприклад, в загальний об'єкт кримінального правопорушення (злочину) входить одне коло суспільних відносин, а в адміністративний проступок інше.

Родовий об'єкт - це більш чи менш широке коло однорідних і взаємопов'язаних відносин, на яке посилає цілий ряд правопорушень. Наприклад, злочини проти життя, здоров'я, свободи і гідності особи, або адміністративні правопорушення у галузі охорони праці і здоров'я населення.

Безпосередній об'єкт - це конкретні суспільні відносини, проти яких безпосередньо спрямоване одне або декілька правопорушень.

Об'єктивна сторона - протиправне діяння, його шкідливий або небезпечний результат, необхідний причинний зв'язок між ними. Протиправність діяння полягає в його державній, юридичній заборонності, у невідповідності вичинку юридичним приписам. Таке діяння може бути виражене як у активних (якщо суб'єкт не дотримується заборонених норм), так і в пасивних діях (якщо суб'єкт не виконує зобов'язальної норми). До обов'язкових елементів об'єктивної сторони в так званих матеріальних складах правопорушення належать: діяння (дія чи бездіяльність суб'єкта).

Дія - це активна поведінка людини, яка усвідомлює свої вчинки і здатна керувати ними, охоплює не тільки рухові процеси тіла самої людини, а й процеси, що керуються людиною. Наприклад, хуліганство.

Бездіяльність - це пасивна поведінка людини, яка проявляється в невиконанні особою тих дій, які вона повинна і могла б в даній ситуації здійснити, наприклад, ненадання лікарем допомоги хворому.

Причинний зв'язок між протиправним діянням та суспільно шкідливими наслідками має місце тоді, коли ці наслідки об'єктивно походять від даної дії чи бездіяльності. Цей зв'язок існує тоді, коли по-перше, причина (діяння) у часі передує наслідкам, по-друге, причина повинна ці наслідки викликати, по-третє, без цієї самої причини (без цього діяння) конкретні наслідки не настали б.

Кожне правопорушення скоюється в певному місці чи декількох місцях, в певний проміжок часу, за певних обставин, в той чи інший спосіб, тими чи іншими сторонами складу правопорушення.

Відповідно до вищевказаного, об'єкт правопорушення - це суспільні відносини, соціальні цінності, яким заподіюється шкода (або які ставляться під загрозу заподіяння такої шкоди) та які охороняються законом.

Об'єктивна сторона - це зовнішній прояв суспільно небезпечного або суспільно шкідливого діяння, яке завдає об'єктам правової охорони суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків та яке відбувається за певних умов, у конкретному місці, в певний час та за певної обстановки.

2.2 Суб'єкт та суб'єктивна сторона правопорушення

Суб'єкт правопорушення - деліктоздатна фізична особа (людина) або деліктоздатне об'єднання, які скоюють правопорушення. Деліктоздатність - це закріплена законодавством і забезпечина державою здатність суб'єкта нести юридичну відповідальність за вчинення ним правопорушення. Суб'єкт у разі вчинення правопорушення несе також деліктну відповідальність - обов'язок особи, яке виникло порушення, відшкодувати заподіяні збитки [12,с.71]. так настання юридичної відповідальності фізична особа є різним, що визначено в окремих галузях законодавства. Суб'єктами кримінального, дисциплінарного, матеріального правопорушення виступають лише фізичні особи, цивільно фізичні і юридичні особа, адміністративного - переважно фізичні особи, а в окремих випадках, встановлених у законодавстві й юридичні особи (порушення правил пожежної безпеки, не виконання вимог щодо охорони праці, порушення законодавство щодо прав споживачів та ін.)

Юридична особа не може бути суб'єктом кримінального злочину. Ним може бути посадова особа підприємства, організацій, установи або особа, яка виконує функції керівника організації. Така особа іменується в юридичній літературі спеціальним суб'єктом матеріального і адміністративного правопорушення.

Колективним суб'єктами правопорушень можуть бути державні, обласні чи районні держадміністрації, чи органи місцевого самоврядування (наприклад сільські, селищні, міські ради), громадські організації (наприклад профспілки), юридичні особи.

Суб'єктивна сторона - певне психологічне ставлення суб'єкта до своєї протиправної поведінки. Таке ставлення відображається поняттям вини. Правопорушенням визначається лише діяння особи, яка здатна усвідомити значення свого вчинку і керувати ним, тому відсутність такої властивості її неделіктоздатною. Залежно від інтелектуального та вольового змісту психічного ставлення особи до вичиненого нею діяння закон поділяє вину.

Елементами суб'єктивної сторони правопорушення є:

* вина - психічне ставлення суб'єкта до свого суспільно небезпечного (шкідливого) діяння та його наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Умисел буває двох видів:

а) прямий - суб'єкт усвідомлює суспільно небезпечний (шкідливий) характер свого діяння, передбачає неминучість настання його наслідків (інтелектуальний момент) і бажає їх настання (вольова ознака);

б) непрямий - суб'єкт усвідомлює суспільно небезпечний (шкідливий) характер свого діяння, передбачає реальну можливість настання його наслідків, але байдуже ставиться до них, свідомо допускає їх настання.

Необережна вина також буває двох видів:

а) протиправна самовпевненість - суб'єкт усвідомлює суспільно небезпечний (шкідливий) характер свого діяння, передбачає абстрактну можливість настання його суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків, але легковажно розраховує на їх відвернення;

б) протиправна недбалість - суб'єкт не передбачає будь-яку можливість настання суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків свого діяння, але повинен був та міг їх передбачити;

* мотив - усвідомлене спонукання особи, що викликає в ній намір учинити суспільно небезпечне (шкідливе) діяння (ревнощі, помста, користь);

* мета - бажання особи досягти певних шкідливих наслідків[21, 156].

Склад правопорушення, ознаки якого конкретно передбачені відповідною нормою права, є єдиною та головною підставою до юридичної відповідальності.

Отже, суб'єкт правопорушення - це деліктоздатна фізична або юридична особа, яка вчинила правопорушення. Вимоги до суб'єкта правопорушення:

* досягнення особою певного, прямо визначеного у нормах права віку юридичної відповідальності (за різні правопорушення юридична відповідальність настає з різного віку);

* осудність - здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними і розуміти небезпечність вчинюваних дій та їх наслідків у момент скоєння правопорушення.

Суб'єктивна сторона - це психічне ставлення суб'єкта до свого суспільно небезпечного (шкідливого) діяння та його наслідків.



Розділ 3.

Причини правопорушень та шляхи їх подолання

Размещено на Allbest.ru

3.1 Соціальна природа та соціальні причини правопорушень

Правопорушення як соціальне явище тісно пов'язане з об'єктивними та суб'єктивними причинами й умовами суспільного життя, торкається його найрізноманітніших сфер, обумовлених різноманітними процесами. Воно вирізняється високим динамізмом не тільки в межах відповідної держави, а й в межах відповідного регіону. Тому було б неправильно виділяти якийсь конкретний перелік причин, що породжують це явище.

До того ж необхідно розрізнити причини конкретного, індивідуального правопорушення; причину певного виду правопорушень; причини правопорушень як масового явища.

Як свідчить суспільна практика, однакових правопорушників не буває, а, отже, суспільно небезпечному діянню має відповідати свій механізм його вчинення, з властивими лише йому умовами та причинами.

Проте, як видається, вивчати лише суто елементи механізму протиправної поведінки особи без аналізу процесу її становлення є недостатньо. Відповідно дослідження мотивів, потреб вчинення злочинів та їх результатів, не знаючи їх передумов, було недосконалим.[17, 95]

Поведінка людини залежить як від соціальних, так і від біологічних факторів. Визнання цього факту породило наукову проблему: який із цих факторів є домінуючим у формуванні здібностей, відчуттів, поведінки, дій людини і яким чином здійснюється взаємозв'язок соціального й біологічного в людині. Так, Ч.Ламброзо, Е.Феррі, Р.Гарофало, І.Ной, В.Ємельянов та інші віддавали перевагу біологічній сутності. В цьому є певний сенс. Адже не дарма відомий лікар-психіатр Зиґмунд Фрейд вважав, що людина з часу народження біологічно приречена на постійну жорстоку боротьбу антисоціальних глибинних інстинктів - агресивних, статевих, страху з моральними установками особи. З цим пов'язаний комплекс неповноцінності, особливо часто цим пояснюють злочинність неповнолітніх. Особистість людини формується в дитячому віці. Відношення матері до сина і сина до матері (комплекс Едіпа), а також батька до дочки і навпаки (комплекс Електри) розглядаються роковим формуючим фактором, від якого людина не може позбавитись все своє життя.[16]

В основу соціального фактора покладено суспільні відносини економічного, політичного, ідеологічного, правового, сімейно-побутового та управлінського характеру. Сукупність цих обставин створює зовнішні подразники, які безпосередньо впливають на вибір способу поведінки особи.

Основна причина протиправної поведінки людини пов'язана з різноманітними протиріччями, що впливають на дестабілізацію нормального функціонування соціального середовища індивіда.

Загострення цих протиріч спричиняє зростання правопорушень. Підтвердженням цього служать енерційні рушійні тенденції в економічній, політичній та інших сферах нашого життя. Причому протиріччя, що виникають у сфері економіки, є наріжним каменем, детонатором усіх інших протиріч.

Так, у зв'язку зі змінами відносин власності в сучасних державах створені такі умови і такий характер розподілу праці, оцінки і розподіл її результатів, які породжують соціальну і моральну нерівність людей, що викликає природне незадоволення однієї частини населення і намагання іншої частини населення збагатитися усіма законними, а в ряді випадків і незаконними засобами.

Цей процес супроводжується: недосконалістю нормативно-правових актів, які приймаються; нігілізмом, низькою правовою культурою; недостатньо ефективною роботою правоохоронних органів; кризою моральних цінностей, алкоголізмом, наркоманією тощо.

Все це обумовлює зростання численних корисливих злочинів, активізацію тіньової економіки, організованої злочинності.

Проте ніякі зовнішні обставини (в тому числі й соціальні чинники) не можуть призвести до правопорушення, поки вони не стали рушійним мотивом. На підставі об'єктивних причин і умов формуються суб'єктивні причини й умови правопорушень із відповідними елементами соціальної психології, які отримали прояв у викривлених потребах та інтересах. Власне, вони виконують вирішальну роль при виборі правомірної чи неправомірної поведінки особи.[18, 321]

Велика роль відводиться правовому вихованню. Адже процес соціалізації особистості безпосередньо пов'язаний з вихованням. Без сумні ву, саме процес виховання формує внутрішній світ людини, регулює вплив спадкових та соціальних факторів на формування особистості.

Суспільна практика свідчить, що найбільше виховний вплив на дитину здійснюється в сімейному та шкільному середовищі, оскільки саме в сім'ї у дитини формується уява про добро та зло, повага до ближнього та інших суспільних цінностей, визначається певне коло життєвих інтересів. Продовження виховного процесу здійснюється у шкільному середовищі, де дитина отримує певний рівень знань, оперуючи якими, вона в змозі давати самооцінку своїм діям. Окрім цього, тільки в школі у дитини розвиваються здібності до колективного спілкування, вміння користуватися інформацією, отриманою із соціального середовища, що має великий вплив на подальші етапи її становлення як особистості. (про виховання) громадяни повинні бути інформованими щодо правових вимог, які пред'являються до них державою. Адже інколи порушення правових приписів пов'язане не з антисоціальним ставленням особи, а з незнанням змісту правових актів. Для усунення деяких правопорушень важливим є проведення медичних заходів проти алкоголізму, наркоманії.

Отже, процес соціалізації є зовнішнім фактором впливу на формування особистості та її поведінку. Соціалізація індивіда відбувається під дією соціальних, економічних, політичних, культурних умов життя.

Виховання на мікрорівні має значний вплив на формування психіки індивіда на початковому етапі його розвитку. І саме правильні підходи до процесу виховання, які повинні бути спрямовані на чесну працю, повагу до ближнього, любов до своєї країни, культури, дають змогу закласти позитивні риси характеру майбутньої особистості.[19, 96]

Слід також зауважити, що суспільство у своєму розвитку не стоїть на місці. Воно продовжує вдосконалення науково-технічних досягнень та здібностей людини. Проте передові досягнення науки та вдосконалення своїх здібностей людина не завжди використовує на благо суспільства, а у деяких випадках спрямовує ці досягнення на порушення правової норми. свої плани наживи за рахунок мародерства і вандалізму серед населення, що в своєму подальшому розвитку закінчується тяжкими Найбільше, від чого може потерпіти людина, це від помилок розуміння свого становища в суспільстві. Тобто розуміння того, які її дії будуть мати підтримку і схвалення, а які, навпаки, - будуть викликати недовіру й непорозуміння з боку суспільства. Неадекватність системи оцінок, що застосовує людина, призводить до конфліктної ситуації її з суспільством.[21]

Отже, серед соціальних причин правопорушень розрізняють такі види:

1) за значущістю в обумовлюванні, детермінації правопорушень:

2) за онтологічним статусом стосовно свідомості конкретної особи:

- об'єктивні - явища, що не залежать від неї (наприклад, недоліки в роботі державних органів); вони створені іншими поколіннями або природними силами. Типовими умовами, що сприяють зростанню злочинності у сучасному світі, визнаються урбанізація, екологічні проблеми, інші тіньові сторони цивілізації та технічного прогресу;

- суб'єктивні - явища, які входять до складу індивідуальної свідомості конкретного суб'єкта, безпосередньо визначаються нею (наприклад, незнання особою вимог закону, її від'ємне, негативне ставлення до його приписів, психологічна установка особи на протиправну поведінку, алкоголізм, наркоманія, пропаганда в засобах масової інформації і мистецтві насильства, розпусти). [20]

Об'єктивні умови. Найважливішою треба, мабуть, визнати зниження життєвого рівня населення. Звичайно далеко не всі знедолені виживають за допомогою протиправних дій, але не викликає сумніву і те, що деяка частина, особливо молодь, вирішує свої проблеми не завжди в злагоді з існуючими правовими нормами.

Спад економічної активності обумовлює появу офіційно визнаного безробіття. В важкому становищі опиняються працівники, які фактично втратили роботу, але не зареєструвались як безробітні. Не можуть знайти роботи і молоді люди. Велика кількість з них стали безробітними відразу після закінчення навчальних закладів. Навряд чи викликає сумніви припущення, що багато безробітних ідуть у тіньову економіку або кримінальне середовище. Також усі ці труднощі, невпевненість в завтрашньому дні породжують конфлікти, ведуть до наркоманії, самогубств.

Також процвітає корупція та розкрадання коштів у банках та інших установах. Дрібні підприємства захоплюють рекрути та грабіжники. Тіньова економіка використовується злочинцями для вкладення та примноження коштів, здобутих злочинним шляхом; всіляко уникає оподаткування.

Суб'єктивні умови. На жаль, у багатьох країнах недостатню увагу приділяють правовій освіті та вихованню. Люди погано знають закони, через це важко вимагати виконувати їх норми. Це сприяє збільшенню кількості правопорушень. Правопорушення може зумовити темперамент, наявність певних психічних відхилень.

Великого поширення сьогодні набули такі соціальні лиха, як алкоголізм, наркоманія, токсикоманія, перелюбство, аморальність та інші. Ці умови діють завжди і всюди. У багатьох випадках вони сприяють скоєнню правопорушень, а то й виступають їх головними причинами.

Серед суб'єктивних умов зростання кількості правопорушень слід назвати також байдужість значної частини населення до державних справ взагалі і, зокрема, до правопорядку. Люди стурбовані своїм становищем (нерегулярна оплата праці, підвищення плати за комунальні послуги, низький рівень соціального забезпечення) цим держава вільно чи невільно провокує нестабільність правомірної поведінки.

Причини правопорушень не слід ототожнювати з умовами їх скоєння. Причина правопорушень знаходиться в закономірному, необхідному зв'язку з наслідками, завжди викликає їх. Умови ж (у комплексі з іншими обставинами) лише сприяють формуванню наслідків (посилюючи чи послаблюючи дії причин), не викликаючи їх з необхідністю.

Отже, до суб'єктивних причин правопорушень відносять: низький рівень правосвідомості і правової культури людей; асоціальні мотиви й цілі; потреби й інтереси окремих осіб.

Суб'єктивними умовами, що сприяють вчиненню правопорушень звичайно вважають демографічні й соціально-психологічні особливості, які прямо не спричиняють правопорушення. Це, наприклад: темперамент, вік, стать, риси характеру, наявність психологічних відхилень, фізичні недоліки та ін.

Об'єктивними причинами правопорушень виступають конкретні суперечності в суспільстві: економіці, політиці, соціальній і духовній сферах життєдіяльності людей. Наприклад, відставання свідомості окремих груп людей від їх суспільного буття, економічні й політичні кризи тощо.

Прикладом об'єктивної причини в нашій країні може слугувати так званий «перехідний період» - зміна політико-економічної ситуації. Саме тут соціальна природа правопорушень проявляється особливо яскраво.

До об'єктивних умов, що сприяють вчиненню правопорушень належать недоліки організаційного й технічного порядку, які підтримують і оживляють дію об'єктивних і суб'єктивних причин.

Можна виділити цілий комплекс об'єктивних умов, що формують об'єктивну причину правопорушень в нашій країні. Наведемо лише декілька конкретних прикладів:

1. Низький матеріальний рівень життя населення - різкий, небувалий спад виробництва за останні 5 років, наслідком якого з'явилось масове безробіття, гіперінфляція, соціальне розшарування суспільства - все це значно знизило рівень життя та призвело до збільшення таких злочинів як кражі, розбої, пограбування.

2. Криза моралі. Протиріччя розуміння нових моральних норм проявляється в егоїзмі, байдужості, соціальній апатії, жорстокості значної частини населення. Низький престиж державних структур та посадових осіб, котрі своєю недобросовісною поведінкою дискредитували принципи демократії, відсутність належного виховання духовних та моральних цінностей у молодого покоління - все це являється умовами збільшення всіх видів правопорушень.

3. Алкоголізм і наркоманія - явища, що надзвичайно швидко прогресують в нашій країні. Моральна та інтелектуальна деградація населення, зникнення генофонду - ось лише деякі жахливі наслідки даних явищ, не кажучи про те, що на придбання наркотиків та алкоголю необхідні чималі суми грошей, які здобуваються шляхом вчинення різних видів злочинів. Слід відмітити і різке збільшення вчинення правопорушень в стані алкогольного та наркотичного сп'яніння. Вирішення цієї проблеми потребує комплексного підходу.

Соціальна природа правопорушень також проявляється:

1) в результатах - в тій шкоді, котру вони наносять інтересам суспільства - це фізичні (матеріальні) збитки, спричинені майну конкретних людей, або загроза здоров'ю, життю окремих громадян.

2) в складі окремих правопорушень конкретних людей, їх свідомих вольових поступків. [18, 322]

Основні напрямки боротьби з правопорушеннями зумовлюються характером причин і умов, які породжують ці явища.

Тому можна зробити висновок, що правопорушення за своїми об'єктивними якостями - це посягання окремого суб'єкта права на встановлений в суспільстві порядок відносин між людьми, колективами, між колективом та особою.

Звідси правопорушення - соціальне. Суспільно значиме явище. Навіть тоді, коли здавалось би, збитки нанесені тільки потерпілим, правопорушник спричиняє шкоду суспільству, бо посягає на його члена, котрий займає своє місце в системі суспільного розподілу праці і тому функціонально пов'язаного зі всіма членами суспільства. «Якщо в результаті правопорушення буде знищено товар, то постраждає і його власник, і суспільство, оскільки цей товар не поступить на ринок і не задовольнить потреб тих, кому він потрібен. Якщо в результаті злочину буде убита людина, то постраждає і вона сама, і економіка (вона ніколи не буде виробляти товари), і сім'я, яка втратить чоловіка, батька, брата і т.д., і держава, яка не дорахується одного громадянина, потенціального державного діяча або солдата. Отже, правий був Карл Маркс, коли говорив, що «покарання є не що інше, як засіб самозахисту суспільства проти порушення умов його існування, якими б не були ці умови».

Щоб правомірна поведінка стала нормою життя для більшості населення, необхідна розвинута економіка, стабільний демократичний політичний режим, дотримання законності всіма посадовими особами та громадянами, високий рівень правової культури.

Правоохоронні органи ведуть активну, послідовну боротьбу з правопорушеннями, проте вони неспроможні самі значно знизити масштаби їх поширення в суспільстві. Для цього необхідно проведення комплексу економічних, соціально-політичних, організаційних заходів, які будуть спрямовані на зміцнення економічної системи, підвищення матеріального добробуту, свідомості, інформованості й культури громадян, наведення порядку і стабільності в розвитку суспільних відносин.[21, 325]

Адже глобальне завдання включає в себе зміну всіх сторін суспільного життя, в тому числі і тих, які породжують правопорушення. І в цьому процесі повинен брати участь весь народ, всі державні і суспільні організації і навчальні заклади.

Размещено на Allbest.ru

3.2 Правова профілактика правопорушень

Загалом, під профілактикою правопорушень розуміють діяльність державних органів і громадськості, що має системний характер як за комплексом заходів, так і за колом суб'єктів, які її здійснюють, спрямовану на недопущення виникнення, усунення, послаблення або нейтралізацію причин та умов злочинності, окремих її видів та конкретного злочину[23, с 95]. Формування в Україні громадянського суспільства, розбудова суверенної, незалежної, демократичної та правової держави вимагає зміни підходів до роботи з профілактики правопорушень неповнолітніх. Сьогодні вже не потрібно доводити, що без цілеспрямованого правового виховання неповнолітніх цієї проблеми не розв'язати.

Правопорушення неповнолітніх є складовою частиною злочинності взагалі, але і має свої специфічні особливості, що дозволяє розглядати її в якості самостійного об'єкта вивчення. Необхідність такого виділення обумовлюється особливостями психічного і морального розвитку неповнолітніх, а також їх соціальною незрілістю.

У підлітковому, юнацькому віці в момент морального формування особистості відбувається накопичення досвіду, в тому числі негативного, який може ззовні не виявлятися або проявитися зі значним запізненням. Саме тому профілактика правопорушень серед неповнолітніх є пріоритетним напрямом для держави в боротьбі зі злочинністю. Головне в цій справі ? не допустити формування кримінального досвіду в середовищі дітей.

Основними завданнями та принципами діяльності по профілактиці правопорушень серед неповнолітніх є: попередження бездоглядності, безпритульності, правопорушень серед дітей і підлітків; виявлення причин та умов, які сприяють правопорушенням серед неповнолітніх, а також розробка і здійснення заходів, спрямованих на їх усунення; забезпечення захисту прав і законних інтересів неповнолітніх; соціально-педагогічна реабілітація неповнолітніх, які перебувають у соціально небезпечному становищі; виявлення і припинення випадків втягнення неповнолітніх у злочинну та антигромадську діяльність.

Відповідні заходи та їх виконавців, щодо попередження правопорушень, визначено у Плані заходів з виконання Концепції реалізації державної політики у сфері профілактики правопорушень на період до 2015 року, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08..08.2012 р. № 767.

Про першочерговість профілактичної діяльності в державі свідчить масив прийнятих законодавчих актів. Так, Закон України «Про міліцію» у п. 2 ч. 1 ст. 10 зазначає про обов'язок міліції «виявляти, попереджувати, припиняти та розкривати злочини. У п. 6 цієї ж статті йдеться про профілактику: «виявляти причини й умови, що сприяють вчиненню правопорушень, брати участь у правовому вихованні населення. Зазначений закон також покладає на працівників міліції проводити профілактичну роботу серед осіб, схильних до вчинення кримінальних правопорушень, здійснювати адміністративний нагляд за особами, щодо яких його встановлено, а також контроль за засудженими до кримінальних покарань, не пов'язаних з позбавленням волі (п. 7 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про міліцію»).

В основу профілактичної діяльності, щодо попередження правопорушень неповнолітніми, покладено також Закони України «Про освіту», «Про вищу освіту», «Про професійно-технічну освіту», «Про загальну середню освіту», «Про дошкільну освіту», «Про соціальну роботу з сім'ями, дітьми та молоддю», «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей», «Про охорону дитинства», «Про попередження насильства в сім'ї», «Про Загальнодержавну програму «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини» на період до 2016 року», «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування», Сімейний кодекс України та інші.

Вважаю, що профілактика правопорушень вимагає осмислення змісту виховної роботи в школі. Поки ж що вона слабо реагує на відносно нові форми правопорушень та їх фонові явища - токсикоманію і наркоманію, проституцію, азартні ігри, рекет тощо. Наша виховна система не завжди формує ставлення до цих явищ, а просто йде по шляху заборон.

З урахуванням цього потрібно перебудовувати і форми виховної роботи. Адже досвід переконує, що її масові форми бажаного ефекту не дають. У школі мають переважати такі форми, які дозволяли б кожному учню самовиразитись, - конкурси, змагання, олімпіади, вікторини тощо. Це дозволить школярам займатись улюбленою справою, спонукатиме їх до творчості, привчатиме до розумного використання вільного часу. У виховній роботі, пов'язаній з профілактикою правопорушень, особливе місце має зайняти правове виховання. Однак через непідготовленість педагогів до цієї роботи, відсутність необхідної літератури воно не відповідає потребам дня. Це виховання, як правило, зводиться до ознайомлення учнів з основними положеннями кримінального права. Залишаються поза увагою інші галузі права , які відіграють не меншу роль у житті людини. Працівники правоохоронних органів, виступаючи перед учнями, захоплюються висвітленням конкретних злочинів, механізмів їх вчинення та розкриття. Така деталізація тільки навчає «методиці» скоєння протиправних діянь. Не дається морально - правова оцінка негативним вчинкам, не розкривається невідворотність відповідальності за скоєне.

...