Інститут співучасті в кримінальному праві

Размещено на http://www.allbest.ru

ЗМІСТ

Вступ

1. Поняття та ознаки співучасті у злочині

2. Загальна характеристика форм співучасті у злочині

2.1 Основні визначення форм співучасті

2.2 Проста форма співучасті

2.2.1 Співучасть без попередньої змови

2.2.2 Співучасть з попередньою змовою

2.3 Складна форма співучасті

2.4 Злочинна організація

3. Відповідальність співучасників

Висновок

Список використаних джерел

ВСТУП

Відповідно до ст.3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави [1].

Забезпечення захисту інтересів громадян і держави в процесі здійснення правосуддя не можливе без точної, відповідної до вимог закону кваліфікації скоєних злочинів. Тому є необхідність правильно кваліфікувати злочини, що скоєні кількома особами, які зустрічаються досить часто. Злочини скоєні в співучасті складають значну частину посягань на власність, зґвалтувань, деяких господарських та ін. злочинів. Співучасть в більшості випадків значно підвищує суспільну небезпеку злочинного посягання, тому розроблення інституту співучасті займає важливе місце в кримінальному праві, і особливо це стосується питання злочинної організації.

Сказане цілком належить і до злочинної діяльності, що може здійснюватися групами з декількох осіб. Групова злочинна діяльність представляє підвищену суспільну небезпеку не тільки тому, що вчинення злочину у групі значно полегшено, але й тому, що явище групової злочинності викликає обґрунтовану тривогу громадян, спотворює соціальне обличчя суспільства, деформує уявлення людей про соціальну справедливість і законність. Однак не кожний груповий злочин є проявом співучасті. Саме тому виникає потреба у з'ясуванні питань необхідності визначення поняття співучасті у злочині і групового злочину.

У теоретичному плані питання форм співучасті виявляється одним з найскладніших у межах загального вчення про злочин. Однак зростання злочинності у період швидкої «капіталізації» всіх суспільних відносин, активний прояв її організованих форм змушують українських учених активізувати роботу в напрямі проблем співучасті у злочині. У різні роки питання співучасті досліджувались такими радянськими та вітчизняними вченими, як В. О. Алексеев, Д. П. Альошин, П. П. Андрушко, В. П. Бахін, I. М. Борисов, М. П. Берестовий, Ф. Г. Бурчак, О. Ф. Долженков, Р. Р. Галіакбаров, В. П. Ємельянов, А. Ф. Зелинський, М. С. Карпов, Г. А. Крі-гер, I. П. Малахів, М. I. Мельник, Ю. В. Москвін, Р. С. Орловський,A.В. Савченко, I. В. Сервецький, В. Д. Сущенко, А. I. Писецький, B.С. Прохоров, П. Ф. Тельнов, М. I. Хавронюк, В. П. Шеломенцев та ін. [3, с. 329].

У законодавстві України про кримінальну відповідальність не було і поки що немає остаточного вирішення питання про форми (види) співучасті у злочині - воно не використовує понять «форма співучасті» чи «вид співучасті». співучасть злочин організація

Проблема форм співучасті має велике практичне і теоретичне значення. Чітке визначення форм співучасті необхідне для правильного розуміння її сутності, визначення характеру вчиненого співучасниками злочину, а також підстави і меж їх кримінальної відповідальності. Питання про те, які форми співучасті і що є критерієм їхньої класифікації, -- одне з найбільш дискусійних у теорії вітчизняного кримінального права. Єдиних критеріїв класифікації форм співучасті поки що не вироблено, а тому не склалася і загальновизнана класифікація цих форм [3, с.374].

Метою даної роботи є оцінка сучасного стану та напрямів розвитку застосування інституту співучасті, а саме форм співучасті у злочині в Україні. Для досягнення цієї мети були поставлені та вирішені наступні завдання:

- наведено поняття співучасті у злочині та її ознаки враховуючи думки науковців;

- дано характеристику форм співучасті у злочині;

- розглянуто види форм співучасті у злочині;

- описано злочинну організацію як форму співучасті у злочині;

- охарактеризовано відповідальність співучасників у злочині.

Об'єктом виступає сукупність кримінально-правових вчень про інститут співучасті. Предметом дослідження виступає інститут співучасті в кримінальному праві.

З огляду на зазначене вище виникає необхідність зазначити , що співучасть виступає особливою формою злочинної діяльності, при якій дві чи більше особи вчиняють один з умисних злочинів, передбачених Особливою частиною КК. У деяких випадках це враховує і сам закон про кримінальну відповідальність, конструюючи в межах Особливої частини КК склади, що передбачають кримінальну відповідальність за вчинення конкретних злочинів групою осіб, групою осіб за попередньою змовою, організованою групою і злочинною організацією. Отже, норми про співучасть не можна розглядати у відриві від норм Особливої частини, тому що вона (співучасть) характеризує форму, що може прийняти умисний злочин, передбачений Особливою частиною Кримінального кодексу [3, с. 332.]

1. ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ СПІВУЧАСТІ У ЗЛОЧИНІ

Спільне вчинення злочину представляє підвищену суспільну небезпеку, оскільки декілька осіб, зазвичай, здатні заподіяти істотнішу шкоду порівняно із вчиненням злочину одним суб'єктом (наприклад, утрьох винні можуть нанести потерпілому більшу кількість ударів, викрадуть не один, а кілька предметів тощо). Часто спільна діяльність двох або більше суб'єктів суттєво полегшує досягнення злочинного результату. Крім того, у злочинну діяльність виявляються втягнутими відразу декілька суб'єктів, що істотно підвищує шкідливість вчиненого діяння. При спільній участі у злочині декількох суб'єктів особі набагато легше зважитися на його вчинення і важче відмовитися від здійснення задуманого [9.c. 330].

Інститут співучасті дозволяє обґрунтувати кримінальну відповідальність не тільки осіб, які безпосередньо вчинили злочин (виконавців), а й осіб, які тією чи іншою мірою брали участь у вчиненні злочину, і хоча не були його виконавцями, але були організаторами, підбурювачами чи пособниками вчинення злочину. Саме за допомогою норм даного інституту і вирішуються питання про кримінальну відповідальність цих співучасників злочину. Причому в такому разі застосовуються як норми Особливої частини КК, так і норми, передбачені статтями 26-31 КК. За допомогою цього інституту вирішуються також питання і про відповідальність (підстави, межі та ступінь) осіб, які беруть участь у вчиненні злочинів організованими злочинними групами або злочинними організаціями. Отже, норми розділу VI Загальної частини КК є правовою базою боротьби з організованою злочинністю, що останнім часом набула значного поширення.[7.c.206]

Співучасть виступає особливою формою злочинної діяльності, при якій дві чи більше особи вчиняють один з умисних злочинів, передбачених Особливою частиною КК. У деяких випадках це враховує і сам закон про кримінальну відповідальність, конструюючи в межах Особливої частини КК склади, що передбачають кримінальну відповідальність за вчинення конкретних злочинів групою осіб, групою осіб за попередньою змовою, організованою групою і злочинною організацією. Отже, норми про співучасть не можна розглядати у відриві від норм Особливої частини, тому що вона (співучасть) характеризує форму, що може прийняти умисний злочин, передбачений Особливою частиною Кримінального кодексу .

Тому слід погодитися з П. Ф. Тельновим, на думку якого норма Загальної частини про співучасть є, власне кажучи, ключем для розуміння законодавчої характеристики окремих складів спільної злочинної діяльності.

Таким чином, спеціальне значення інституту співучасті в загальній системі кримінального права України полягає в тому, що він:

- визначає об'єктивні і суб'єктивні ознаки, що характеризують вчинення умисного злочину кількома суб'єктами;

- встановлює коло цих осіб, принципи та умови їхньої відповідальності за вчинення злочинних діянь;

- закріплює критерії призначення покарання особам, які спільно беруть участь у вчиненні злочинів, тобто орієнтує суд на справедливе, законне та обґрунтоване обрання конкретного кримінально-правового засобу впливу на співучасника злочину;

- дає змогу обґрунтувати відповідальність осіб, які самі безпосередньо не вчиняли злочин, але певним чином сприяли його вчиненню. Цим самим і визначається коло діянь, що безпосередньо не передбачені в нормах Особливої частини КК України, але є суспільно небезпечними і відповідно вимагають кримінально-правового врегулювання [9, с.332];

- сприяє правильній кваліфікації злочину: 1) у деяких випадках співучасть передбачена КК як обов'язкова ознака основного складу злочину, тобто такий злочин не може бути вчинений одноосібно (наприклад, злочини, за вчинення яких покарання передбачене статтями 257, 293, 294 КК України); 2) у деяких випадках співучасть передбачена КК як обов'язкова ознака кваліфікованого або особливо кваліфікованого складу злочину (наприклад, злочини, за вчинення яких покарання встановлене ч. 2 ст. 127, частинами 3, 5 ст. 191, частинами 2, 3 ст. 199 КК України) [9, c.333];

- є основою для визначення форм організованої злочинної діяльності [9, с.333].

У теорії кримінального права спеціальне призначення інституту співучасті трактується неоднозначно.

Так, П. Ф. Тельнов зазначає. Що специфічна роль інституту полягає в тому, що у нормах про співучасть: а) розкриваються загальні об'єктивні і суб'єктивні ознаки, властиві усім випадкам спільної злочинної діяльності; б) встановлюється коло осіб ,відповідальних за цю злочинну діяльність; в) встановлюється порядок відповідальності при умисному вчиненні злочину з виконанням різних ролей; г) вказуються особливості призначення покарання співучасникам.

На думку В. С. Прохорова, інститут співучасті, крім закріплення критеріїв призначення покарання співучасникам,визначає коло злочинних діянь,не передбачених нормами Особливої частини Кримінального кодексу і встановлює принципи відповідальності за них. Аналогічну позицію займає Н.В. Кузнєцов та ін. М. Д. Шаргородский вважав, що у разі, якщо в діях кожного з осіб, які вчинили спільно злочин, містяться усі ознаки складу злочину конкретного злочину, передбаченого статтею Особливої частини, для кваліфікації їх діянь в інституті співучасті немає потреби. Тому він пропонував виключити з інституту співучасті спів виконавство, у тому числі й групову злочинну діяльність.

Розвиваючи цю думку, Ф. Г. Бурчак ще більше звужує межі інституту співучасті. Він пропонує норми закону про кримінальну відповідальність, що містять положення про співучасть у злочині як покликану врегулювати відповідальність співучасників злочину при розподілі між ними ролей ,тобто як інституту Загальної частини кримінального права, і не намагалися втискувати в її межі ті спеціальні припаси КК України про спільну злочинну діяльність, що містяться в Особливій частині Кримінального кодексу [9, c.331]. Таким чином, Ф. Г. Бурчак виключає з інституту співучасті не тільки спів виконавство, але й співучасть особливого роду - передбачену в Особливій частині КК як кваліфікуюча обставина певних складів злочину.

Подібне розуміння призначення інституту співучасті викликає заперечення, оскільки співучасть не можна вважати новим злочином, тобто таким, що не передбачений конкретною статтею Особливої частини КК [9, с.331-332].

У нормах Особливої частини КК учинення злочину у співучасті закріплюється у різний спосіб. В одних випадках воно є обов'язковою ознакою основного складу злочину, коли діяння визнається злочинним і підлягає покаранню за умови, що воно вчинене у співучасті, наприклад, бандитизм (ст. 257 КК), створення злочинної організації (ст. 255 КК), групове порушення громадського порядку (ст. 293 КК), масові заворушення (ст. 294 KK). В інших -- виступає як кваліфікуюча, обтяжуюча відповідальність обставина, наприклад, крадіжка, грабіж, шахрайство, вчинені за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 статей 185,186,190 КК), чи як співучасть у вчиненні злочину організованою групою осіб, що утворює особливо кваліфікований склад злочину (ч. 5 статей 185, 186, ч. 4 статей 187, 189 КК та ін.). В усіх зазначених випадках є підвищена суспільна небезпечність діянь, учинених у співучасті, що відображено в санкціях статей Особливої частини KK, які передбачають більш сувору відповідальність. Причому положення Загальної частини KK, які регламентують інститут співучасті (статті 26-31 KK), поширюються на всі норми Особливої частини KK, що встановлюють відповідальність за конкретні злочини, вчинені в співучасті (незалежно від її форм) [7, c. 207].

Поняття співучасті у злочині важливе як у теоретичному так і в практичному плані. У теоретичному плані це поняття набуває актуальності у зв'язку з тим, що його визначення співвідноситься з реально існуючими видами діяльності і породжує цілий ряд питань.

У практичному плані поняття співучасті важливе тому, що в багатьох випадках кваліфікація конкретних складів злочинів, вчинених кількома суб'єктами, ускладнюється відсутністю відповідної законодавчої рекомендації і суперечністю правозастосовчої практики [6, c.57].

Нині чинний КК України було прийнято Верховною Радою 5 квітня 2001 р., а з 1 вересня 2001 р. він набрав чинності.

Положення про інститут співучасті закріплено в розділі VI "Співучасть у злочині" КК України. Так, ст. 26 КК України закріплює поняття співучасті в злочині, розглядаючи його як умисну спільну участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину [2].

Аналіз законодавчого визначення співучасті як особливої форми злочинної діяльності - збіг множинності суб'єктів в одному злочині - дозволяє виділити такі основні її ознаки: а) участь декількох суб'єктів у вчиненні умисного злочину; б) їх спільна участь у вчиненні такого злочину; в) умисна участь у здійсненні умисного злочину. Усі вони можуть бути згруповані й віднесені до ознак більш загального порядку - до ознак об'єктивного й суб'єктивного характеру співучасті у злочині. Отже у теорії кримінального права прийнято виділяти об'єктивні й суб'єктивні ознаки співучасті у злочині [23, с.249].

Об'єктивні ознаки співучасті полягають у тому, що декілька суб'єктів злочину спільно вчиняють умисний злочин. Співучасть у злочині - це вчинення групою осіб конкретного суспільно небезпечного діяння (дії або бездіяльності), яке визнається злочином. Цей злочин може бути простим або ускладненим, триваючим, продовжуваним або складеним. При цьому злочин завжди повинен мати конкретний характер і містити всі необхідні об'єктивні та суб'єктивні ознаки певного складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК, і відповідати вимогам злочину, які сформульовані у ст. 11 КК [7, c. 208]. Не може розглядатися як співучасть у злочині сприяння з різних мотивів особам, які ведуть антигромадській спосіб життя, наприклад, наркоманам, алкоголікам (у застосуванні алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин) і навіть тим, хто має нахил до злочинної діяльності, але дії яких не виявилися у формі конкретного діяння, яке містило б ознаки складу конкретного злочину. Не є співучастю у злочині також причетність у вчиненні діянь, що підпадають під ч. 2 ст. 11 КК, оскільки злочину (ч. 1 ст. 11 КК) через малозначність діяння тут немає і тому не може бути й співучасті у ньому [4, c.208]. Об'єктивні ознаки поділяють на кількісний (множинність суб'єктів) і якісний (спільність діяльності) критерії.

Кількісний критерій проявляється в тому ,що за співучасті у вчиненні злочину беруть безпосередню участь декілька осіб (дві чи більше), які задовольняють вимогам, що пред'являються до суб'єкта злочину. Тобто кожний із них повинен бути особою фізичною, осудною, яка досягла віку кримінальної відповідальності. Це означає, що вчинення злочину особою (суб'єктом злочину) з участю неосудного або особи, яка не досягла віку кримінальної відповідальності (шістнадцяти років, а у випадках, передбачених ч. 2 ст. 22 КК - чотирнадцяти), не утворює співучасті у злочині. Не утворює співучасті у злочині також і залучення до участі у вчиненні злочину іншої особи, яка хоч і має ознаки суб'єкта злочину, але вчиняє суспільно небезпечне діяння внаслідок фізичного або психічного примусу, виконання наказу чи розпорядження за наявності підстав, що виключають злочинність діяння, а також обману, коли особа, перебуваючи в омані, впевнена, що вчиняє правомірні дії [3, c.92].

У тому випадку, якщо суб'єкт злочину вчиняє злочин спільно з особою, яка не досягла віку кримінальної відповідальності, або використовує для вчинення злочину неосудного, співучасть виключається. У радянський період у кримінально-правових нормах, присвячених співучасті, не згадувалося, що співучасниками є особи, які мають ознаки суб'єкта злочину. Йшлося про "осіб", "учасників" тощо. Неоднозначність тлумачення таких термінів надалі породило дискусію навколо розуміння ознак співучасників. Одні вчені вважали, що співучасниками є особи, які мають усі ознаки суб'єкта злочину, тобто вони повинні бути: фізичними, осудними, досягти віку кримінальної відповідальності [14, c.296]. Інші стверджували, що співучасть буде й у тому випадку, коли один із винних мав усі ознаки суб'єкта злочину, а інші нести кримінальну відповідальність не могли з причини недосягнення необхідного віку або неосудності [14, c.297].

Наприклад, P. P. Галіакбаров пропонував під груповим вчиненням посягання розуміти злочин, який вчиняється особистими діями суб'єкта відповідальності з додатковим залученням зусиль неосудного або особи, яка ми досягла віку, з якого можливою є кримінальна відповідальність^.[8, с. 483].

У своїх працях P.P. Галіакбаров зазначав, що суспільна небезпечність виконання насильницького злочину за участі кількох осіб, коли нести реальну відповідальність може лише один суб'єкт, зростає за рахунок способу виконання посягання. За своїми зовнішніми об'єктивними характеристиками, як уважав автор, цей спосіб є груповим. P.P. Галіакбаров розглядав групове вчинення злочину як різновид інституту співучасті та як спосіб злочину, що належить до об'єктивної сторони складу злочину [15.c.39]

В Україні подібний підхід було закріплено в п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. № 4 "Про судову практику у справах про зґвалтування", у якому було зазначено, що дії учасника групового зґвалтування підлягають кваліфікації за ч. 3 ст. 117 КК у випадку, коли інші учасники злочину внаслідок неосудності, недосягнення віку кримінальної відповідальності або з інших передбачених законом підстав не були притягнуті до кримінальної відповідальності [13, c.150]

Після прийняття нового кримінального закону України у 2001 р. судова практика в нашій державі змінилася. Так, у постанові Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 р. № 5 "Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості" указується на необхідність розглядати як співучасників зґвалтування осіб, які мають ознаки суб'єкта злочину. У п. 9 цієї постанови зазначено, що групу осіб, які брали участь у вчиненні злочину, передбаченого ст. 152 КК України, можуть утворювати декілька співучасників, ознаки яких визначено в ч. 2 ст. 27 КК України [4].

Крім того, у п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 р. № 10 "Про судову практику у справах про злочини проти власності" зазначено: у випадку, коли в групі осіб, які вчинили злочин, тільки одна особа є суб'єктом злочину, а інші особи внаслідок неосудності або у зв'язку з недосягненням віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, або з інших підстав не можуть бути суб'єктами злочину, дії винного, притягуваного за таких обставин до кримінальної відповідальності, не можна розглядати як вчинення злочину групою осіб [5].

Як бачимо, кримінальне законодавство України та судова практика вказують на те, що для співучасті у злочині необхідною є наявність не менше 2 осіб, які є осудними й такими, що досягли віку кримінальної відповідальності. Разом із тим у юридичній літературі висловлюються думки про допустимість співучасті в груповому злочині за кримінальним законодавством України у випадку використання малолітніх або неосудних осіб [16, c. 290]. Так, навряд чи можна погодитися з М.Й. Коржанським, який уважає, що дії групового зґвалтування кваліфікуються за ч. З ст. 152 КК і в тому випадку, коли інші учасники злочину внаслідок неосудності, недосягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, або з інших передбачених законом підстав не були притягнені до кримінальної відповідальності. Крім того, учений погоджується з тим, що при використанні допомоги особи, яка не досягла віку кримінальної відповідальності, може бути співучасть у випадку, коли неповнолітній уже спроможний надати злочинцеві істотну допомогу [17, с. 296-297]

При вчиненні злочину в складі групи за попередньою змовою й групи без попередньої змови достатньо двоє співучасників злочину, що випливає зі змісту частин 1 і 2 ст. 28 КК України. Для організованої групи необхідно З суб'єкти злочину й більше (ч. З ст. 28 КК України), а для злочинної організації -- 5 і більше співучасників (ч. 4 ст. 28 КК України) [24, с.195].

До якісної ознаки відносять спільність діяльності суб'єктів злочину. за співучасті всі співучасники злочину повинні діяти спільно («якісна ознака співучасті»). Спільність дій співучасників означає, що злочин учиняється їхніми загальними й об'єднаними зусиллями. Кожен із них робить свій внесок (докладає відповідних зусиль) у здійснення злочину, при цьому спирається на допомогу та сприяння іншого (інших) співучасника або розраховує на це. Таким чином, спільність діяльності співучасників полягає в тому, що вона має взаємодоповнюючий, взаємообумовлюючий характер - діяльність кожного із співучасників взаємопов'язана з діяльністю виконавця чи інших співучасників (організатора, підбурювача, пособника) і спрямована на вчинення одного й того ж злочину, досягнення єдиного злочинного результату. Причому роль і функції кожного зі співучасників можуть бути однаковими (наприклад, у процесі вчинення групових хуліганських дій - ч. 2 ст. 296 КК - винні завдають ударів потерпілому кулаками по голові й грудях, чим завдають тілесні ушкодження) або можуть істотно різнитися між собою (приміром, при заволодінні чужим майном шляхом зловживання посадовою особою своїм службовим становищем - ст. 366 КК - посадова особа вчиняє службову підробку, що виступає засобом заволодіння чужим майном, а бухгалтер і касир за змовою з цією посадовою особою незаконно заволодівають цим майном і привласнюють - ст. 191 КК). Ще більше відрізняються функції співучасників у таких формах співучасті, як «організована група» і «злочинна організація». Але головне для співучасті інше - злочин повинен бути результатом спільної діяльності всіх співучасників, і при цьому кожен із них докладав (більшою чи меншою мірою) свої зусилля, тобто робив свій внесок у вчинення злочину виконавцем [21, с.345].

Ознака «спільність» за співучасті передбачає також, що і злочин, і суспільно небезпечні наслідки (у злочинах із матеріальним складом) є єдиними і неподільними для всіх співучасників. Виходячи з цього усі співучасники залежно від ролі, яку кожен із них виконував, мають відповідати за вчинений злочин у цілому [3, c. 93]. Так, при вбивстві на замовлення (п. 11 ч. 2 ст. 115 КК) відповідати за заподіяння смерті потерпілому будуть і виконавець - убивця і замовник убивства - організатор або підбурювач, і особи, які сприяли виконавцеві в інший спосіб (наприклад, наданням знаряддя вбивства, збиранням і наданням інформації про потерпілого: маршрути пересування, місце проживання, роботи, наявність охорони тощо). У кінцевому підсумку співучасники відповідатимуть за злочин, який учинив виконавець.

Спільність за співучасті означає, що між діями співучасників і злочином, вчинюваним виконавцем, є причинний зв'язок. Це означає, що: а) дії кожного зі співучасників у часі повинні передувати злочину, який вчиняє виконавець; б) даний причинний зв'язок має генетичний характер (зв'язок породження), оскільки кожен із співучасників (незалежно від ролі та ступеня участі) докладає відповідних зусиль, робить свій внесок у злочин, створює для нього необхідні умови, чим сприяє вчиненню його виконавцем; в) причинний зв'язок за співучасті має опосередкований характер, оскільки свідома діяльність виконавця, який учиняє злочин, перебуває у залежності від попередньої діяльності інших співучасників. Останні своїми діями (активними або пасивними) створюють реальну можливість учинення злочину виконавцем, який перетворює цю можливість на дійсність виконанням складу злочину. У свою чергу, діяльність співучасників (організатора, підбурювача, пособника) набуває злочинного характеру й перетворюється у співучасть у злочині шляхом учинення злочину виконавцем. Відсутність причинного зв'язку свідчитиме про відсутність ознаки спільності в участі кількох суб'єктів у вчиненні злочину і про відсутність співучасті у злочині в цілому; г) співучасть можлива на стадії незакінченого злочину - при підготовці до злочину й замаху на злочин. Неможлива співучасть при закінченому злочині [3, c. 93]. За цією ознакою слід відрізняти співучасть від причетності до злочину, зокрема таких його видів, як заздалегідь не обіцяне приховування знарядь і засобів учинення злочину, предметів, здобутих злочинним шляхом придбання або збування таких предметів [3, c.93].

Суб'єктивні ознаки співучасті полягають в умисній спільній участі у вчиненій умисного злочину. Вони зводяться до такого: співучасть можлива тільки в умисний злочині; усі співучасники злочину діють умисно. Це означає наступне:

а) співучасть можлива тільки в умисному злочині, тобто тільки тоді, коли виконавець діє умисно. Умисел при цьому може бути як прямим, так і непрямим. Можливі також інші різновиди умислу: визначений і невизначений; заздалегідь обміркований і раптово виниклий. З урахуванням вимог ст. 26 КК співучасть у необережних злочинах, тобто злочинах, учинених виконавцем унаслідок злочинної самовпевненості або злочинної недбалості неможлива;

б) за співучасті не тільки виконавець, а й організатор, підбурювач, пособник тобто всі співучасники повинні діяти умисно. Це означає, що всі співучасники, безвідносно до їх ролі (виконавець, організатор, підбурювач, пособник) і ступеня участі у злочині, що вчиняє виконавець, діють умисно, їхня групова суспільно небезпечна поведінка характеризується єдністю намірів [12, c.125].

Інтелектуальна ознака умисної вини за співучасті полягає в тому, що співучасники (організатор, підбурювач, пособник) усвідомлюють суспільно небезпечний характер дій, що вчиняються ними особисто, а також суспільно небезпечний і злочинний характер дій виконавця. Водночас виконавець повинен розуміти, що він діє разом з іншими співучасниками, спирається на їхні активні або пасивні дії, що вони тією чи іншою мірою сприяють йому у вчиненні злочину, тобто усвідомлює, що діє з ними спільно. Отже, умисна форма вини за співучасті передбачає наявність взаємної інформованою і співучасників про спільний характер своїх дій і про роль кожного з та у вчиненому злочині [3, c.93]. Спільність умислу за співучасті найчастіше (але не обов'язково завжди, наприклад, за співучасті без попередньої змови) знаходить об'єктивне вираження в угоді (змові) між співучасниками на спільне вчинення злочину. Така домовленість може бути словесною (вербальною), усною чи письмовою, висловлена за допомогою технічних систем (по телефону, інтернету та ін.), а також конклюдентннх дій (мовчазних дій, з яких можна зробити висновок про дійсне волевиявлення особи: це жести, міміка, певні рухи, внаслідок яких співучасники досягають узгодженості дій). За співучасті співучасники розуміють, що вони ставлять у причинний зв'язок свої дії і злочинні дії виконавця, передбачають, що внаслідок їхніх активних чи пасивних дій виконавець учинить злочин.

Особливості інтелектуальної ознаки за співучасті: а) виконавець не обов'язково повинен усвідомлювати злочинну діяльність усіх і окремо кожного зі співучасників у повному обсязі. Це в низці випадків об'єктивно неможливо, особливо за таких фори співучасті, як учинення злочину організованою групою чи злочинною організацією, де діяльність співучасників може мати досить таємний і законспірований характер. Але він повинен усвідомлювати хоча б найближчу «ланку» діяльності співучасників які йому сприяють у вчиненні злочину; б) для співучасті не потрібно обов'язкового усвідомлення співучасниками всіх (у повному обсязі) індивідуально визначених конкретних рис злочину, вчинюваного виконавцем (місце, час, обстановка, засоби вчинення тощо) [3, c.94]. Досить тої, щоб вони усвідомлювали хоча б у родових рисах властивості злочину, вчинюваного виконавцем, і розуміли, що сприяють йому в цьому. У свою чергу, виконавець має хоча б у загальних (родових) рисах усвідомлювати діяльність інших співучасників організатора, підбурювача, пособника й розуміти, що вони тією чи іншою мірою сприяють йому у вчиненні злочину.

Вольова отака умисної вини за співучасті характеризується наявністю бажання у всіх співучасників учинення злочину виконавцем чи свідомим допущенням цього [3, c. 95]. За загальним правилом співучасть у злочині характеризується прямим умислом, коли спільна злочинна діяльність співучасників об'єднана єдиним умислом, спрямованим на досягнення єдиного для всіх них злочинного результату. Разом з тим за співучасті може бути й непрямий умисел (наприклад, при злочинній діяльності організатора й пособника, коли вони, свідомо сприяючи виконавцеві вчинення злочину з матеріальним складом, можуть не бажати, але свідомо допускати настання суспільно небезпечних наслідків злочинного діяння (дії чи бездіяльності) виконавця). У злочинах із формальним складом умисел може бути тільки прямим, оскільки всі співучасники, докладаючи зусиль до вчинення злочину виконавцем, не можуть не бажати вчинення ним діяння, яке є обов'язковою ознакою цього складу злочину [3, c.95].

Отже, для наявності співучасті з огляду на її суб'єктивні ознаки необхідно: а) усвідомлення кожним із співучасників факту спільного з іншими співучасниками вчинення злочину; б) передбачення, що в результаті їхніх спільних зусиль виконавцем буде вчинено злочин; в) бажання чи свідоме припущення настання єдиного і неподільного для всіх співучасників злочинного результату. Мотив і мета діяльності співучасників (виконавця, організатора, підбурювача, пособника) можуть збігатися або не збігатися, що для вирішення питання про наявність чи відсутність співучасті у злочині значення не має [20, c.315].

Ураховуючи вищевикладене та зміст ст. 26 КК, слід констатувати, що «необережна співучасть» в умисному злочині так само, як і «умисна співучасть» у необережному злочині, неможливі.

Виходячи з цього, має вирішуватися й питання про відповідальність за необережне спільне припинення злочинних наслідків двома або більше особами - співвиконавцями, особливо у сфері відносин «людина - техніка». Якщо вони, об'єктивно діючи, спільно заподіюють з необережності суспільно небезпечні наслідки, то в такому випадку немає ні об'єднання злочинної волі цих осіб, ні єдності умислу, ні співучасті у вчиненні злочину. Кожен із заподіювачів шкоди з необережності повинен відповідати за свої дії окремо і самостійно.

2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ФОРМ СПІВУЧАСТІ У ЗЛОЧИНІ

2.1 Основні визначення форм співучасті

Для більш поглибленого аналізу співучасті у злочині в науці кримінального права, судовій практиці та чинному КК виділяють форми співучасті у злочині. Форми співучасті -- це об'єднання співучасників, які різняться між собою за характером виконуваних ними ролей (перший критерій класифікації) і за ступенем стійкості суб'єктивних зв'язків між ними (другий критерій класифікації) [3, c.221]

Форма співучасті передбачає специфіку об'єднання співучасників, яка обумовлюється змістом об'єктивних і суб'єктивних ознак спільної участі кількох суб'єктів у вчиненні злочину. Такими ознаками є спосіб взаємодії співучасників і наявність та характер змови між ними [10, c.259].

У ч. 1 ст. 27 говориться, що співучасниками є виконавець, організатор, підбурювач та пособник, а в ч. 2 цієї ж статті сказано про співвиконавців. Отже, можлива співучасть, коли всі співучасники злочину будуть його виконавцями, але можлива і співучасть з розподілом ролей, коли співучасники виконують у злочині різні функції: один -- виконавець, другий -- пособник, третій -- підбурювач тощо. Таким чином, у ст. 27 закріплена співучасть у формі співвиконавства і співучасть з розподілом ролей. Це поділ співучасті на дві форми, виходячи з тієї ролі, яку виконують співучасники в злочині, тобто за об'єктивними ознаками.[11.c.137]

Як критерій класифікації дослідники пропонують розглядати cтупінь згуртованості учасників злочину, характер діяльності, індивідуальну роль кожного зі співучасників, характер існуючого між співучасниками суб'єктивного зв'язку, а також різне поєднання вказаних ознак.

Залежно від ступеня узгодженості дій співучасників можна виділити такі форми співучасті: 1) співучасть без попередньої змови; 2) співучасть за. попередньою змовою.

Залежно від способу взаємодії співучасників між собою співучасть поділяється на: 1) співвиконавство; 2) співучасть у власному розумінні слова.

За характером участі окремих співучасників у вчиненні злочину, співучасть поділяють також на просту і складну.

Виділення форм співучасті має істотне значення для кримінальної відповідальності співучасників, оскільки: а) дозволяє обгрунтувати з правової точки зору відповідальність не лише виконавця, а й інших учасників спільного вчинення злочину; б) впливає на кваліфікацію дій співучасників.

A.Н. Трайнін вважає, що завданням класифікації форм співучасті є визначення різної суспільної небезпеки, виходячи з характеру і ступеня суб'єктивного зв'язку співучасників. У зв'язку з цим вів пропонує таку систему: 1) співучасть проста; 2) співучасть кваліфікована попередньою змовою; 3) співучасть особливого роду, тобто співучасть у злочинному об'єднанні[24.с.324].

B.С. Прохоров зазначає, що форми співучасті виражають не характер зв'язку між особами, не її структуру, а специфічні риси структури спільної діяльності суб'єктивно пов'язаних осіб, тобто не зв'язок між діячами, а зв'язок між діями. Спільна злочинна діяльність може виражатися в трьох формах: простій співучасті (спів-виконавстві), складній співучасті (співучасть із розподілом ролей) і злочинній організації.

П. Ф. Тельнов, взявши за критерій класифікації спосіб взаємодії учасників, виділяє такі форми: співвиконавство, співучасть із виконанням різних ролей, злочинна група, злочинна організація.

Ф. Г. Бурчак класифікаційним критерієм називає конструкцію складу злочину, що визначає відповідальність окремих співучасників, а тому пропонує формами співучасті вважати: 1) співучасть у власному значенні цього слова (складна співучасть), що утворює інститут Загальної частини КПР; 2) співучасть особливого роду, при якій відповідальність співучасників прямо передбачена у статтях Особливої частини КК; 3) співвиконавство[9.с.345].

Особливого погляду з розглянутого питання дотримується І. П. Ма-лахов, вважаючи, що формами взаємозалежної злочинної діяльності є підбурювання, пособництво, співвинність .

Деякі з авторів є прихильниками законодавчого виділення як форм співучасті, так і її видів. Так, М. Г. Іванов вважає за необхідне виділити в Кримінальному кодексі лише дві її якісні ознаки -співучасть за попередньою змовою і без неї. В Особливій частині КК варто було б обмежитися різновидами співучасті, використовуючи при цьому німецькі законодавчі конструкції: банда, змова і злочинне чи кримінальне об'єднання.

Р. Р. Галіакбаров вважає, що основним критерієм розподілу співучасті на форми визнається характер участі у злочині, залежно від якого співучасть поділяється на такі форми: 1) складна співучасть; 2) співвиконавство; 3) злочинна група; 4) злочинне співтовариство. Ця класифікація співучасті є наскрізною, що дає змогу згрупувати всі її прояви за єдиною підставою, в одній площині. [15.c.142]

Кожна з форм співучасті, своєю чергою, за іншими підставами може бути поділена на види, що має допоміжний характер. М. І. Ковальов також пропонує поділяти співучасть на форми і види, взявши за підставу класифікації в першому випадку характер діяльності співучасників, у другому -- характер суб'єктивного зв'язку між ними. Виходячи з цього, він розрізняє дві форми співучасті: співвинність та співучасть у вузькому значенні і два її види: співучасть без попередньої змови і співучасть за попередньою змовою. Причому остання включає два підвиди: проста співучасть за попередньою змовою і злочинна організація[21.c.165].

2.2 Проста форма співучасті

Проста співучасть передбачає таке об'єднання зусиль співучасників, за якого кожен із них вчинює однакові з правової точки зору діяння і виступає як виконавець злочину. Тут співучасники виконують однорідну роль: усі вони безпосередньо виконують повністю або частково об'єктивну сторону складу злочину, описаного в диспозиції статті Особливої частини КК. При цьому між співвиконавцями може бути розподіл функцій, але такий, що має «технічний» характер з погляду повноти й обсягу виконання об'єктивної сторони того самого складу злочину[7.c.221].

Відповідно до ч. 1 ст. 28 КК України злочин визнається вчиненим групою осіб, якoо в ньому брали участь декілька (2 або більше) виконавців без попередньої змови між собою.

У юридичній літературі цю форму співучасті інколи називають простою формою співучасті, співвиконавством, співвинністю.

Виходячи зі змісту зазначеної правової норми ознаками такої групи є: 1) два (або більше) виконавці вчинення злочину; 2) відсутність попередньої змови між виконавцями.

Така ознака, як два або більше виконавців показує, що учасниками спільного злочину можуть бути два або більше суб'єкти злочину. При цьому як співучасники можуть бути і виконавці, і співвиконавці злочину[8.c.502].

Відсутність попередньої змови між виконавцями означає, що змова повинна відбутися у виконавців (співвиконавців) у процесі вчинення злочину, але до початку виконання об'єктивної сторони складу злочину.

Для цієї групи притаманною є участі два або більше виконавців (співвиконавців) у виконанні об'єктивної сторони складу злочину без попередньої змови. Можливою є ситуація, коли виконавці (співвиконавці) спільно беруть участь у виконанні всієї об'єктивної сторони складу злочину. [8.с.503]. Проте буває й так, що діяння виконавців (співвиконавців) розподілено, і кожен із них виконує лише частину об'єктивній сторони складу злочину. Як правило, умисел на вчинення злочину у виконавців (співвиконавців) розгляданої форми співучасті виникає спонтанно.

Для деяких складів злочинів групове вчинення є обов'язковою ознакою. Так, наприклад, ст. 293 КК України передбачає відповідальність за групове порушення громадського порядку.

Як кваліфікуючу ознаку складу злочину розглядувану форму співучасті передбачено в кількох кримінально-правових нормах КК України (наприклад у x. 3 ст. 152, ч. 2 ст. 296, ч. 2 ст. 402 КК) [2].

Різновидами такої форми співучасті є група осіб без попередньої змови і група осіб з попередньою змовою. Ця форма співучасті характеризується тим, що всі співучасники безпосередньо беруть участь у виконанні об'єктивної сторони злочину. При цьому можливі такі ситуації: 1) кожен із співучасників виконує всю об'єктивну сторону злочину; 2) окремі співучасники, діючи за розподілом ролей, виконують лише частину об'єктивної сторони злочину. Як у першому, так і в другому випадках злочинні наслідки настають у результаті сукупної діяльності співвиконавців і є спільними для них. Так, співвиконавцями умисного вбивства судова практика визнає і тих осіб, котрі хоча і не здійснювали дій, якими безпосередньо була заподіяна смерть потерпілого, але, будучи об'єднаними з іншими співвиконавцями єдиним умислом, спрямованим на позбавлення потерпілого життя, здійснили частину того обсягу дій, який група вважала за необхідне виконати з метою реалізації цього умислу[10.с.145].

2.2.1 Співучасть без попередньої змови

Вчинення злочину групою осіб, передбачене ч. 1 ст. 28 КК, має місце, якщо в ньому беруть участь декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою. За цієї форми співучасті всі виконавці (співвиконавці) -- два чи більше суб'єктів злочину - виконують у повному обсязі чи частково об'єктивну сторону складу злочину. У цих випадках діяльність одного виконавця приєднується до діяльності іншого (інших) у процесі вчинення злочину, коли злочин уже почався, але ще не закінчився. При цьому змова може бути, але не до початку злочину, а в перебігу його виконання. Для визнання такої форми співучасті у злочині треба встановити всі об'єктивні й суб'єктивні ознаки останньої. Співучасники повинні діяти спільно, спиратися у своїх діях один на одного, між їхніми діями має бути причинний зв'язок, їм належить усвідомлювати, що спільними діями вони вчиняють злочин, і бажати чи свідомо допускати настання суспільне небезпечних наслідків. Така форма співучасті передбачена в деяких статтях КК як кваліфікована ознака злочину (при зґвалтуванні - ст. 152 КК, хуліганстві - ст. 296 КК, непокорі - ст. 402 КК та ін.). Розрізнені, не пов'язані між собою злочинні дії кількох осіб, які хоча й збігаються у місці й часі, але не пов'язані між собою спільністю дій цих осіб і єдністю умислу, не становлять співучасті[2].

При співвиконавстві об'єктивну сторону злочину, склад якого описаний в одній зі статей О.ч. КК України, безпосередньо вчинює не один виконавець, а декілька співучасників. Не можна, однак, розуміти співвиконавство як обов'язкове здійснення кожним співучасником усіх дій, передбачених складом злочину, як виконання кожним з них складу від початку до кінця. Злочин у співвиконавстві нерідко відбувається так, що дії, які входять до об'єктивної сторони, кожним співучасником цілком не виконуються[9.c.376]. Отже, розглянуті ізольовано, вони не становлять об'єктивну сторону злочину і наслідки настають лише в результаті сукупної діяльності всіх співвиконавців. Більшість авторів, а також судово-слідча практика підтримують думку, що при співвиконавстві можливе виконання окремими співучасниками лише частини дій, що становлять об'єктивну сторону злочину. Такі дії є співвиконавством у тому разі, якщо ними здійснюється об'єктивна сторона складу злочину, Що ставиться інкримінується співучасникам. А. Н. Трайнін зазначав, що виконання охоплює не вузьке коло дій, що безпосередньо заподіюють злочинний результат (наприклад, удар ножем при вбивстві, викрадення речей при крадіжці тощо), але й усі ті дії, що пов'язані з цим заподіянням[9.c.377].

А. А. Піонтковський зазначав, що виконавцем при вбивстві є і той, хто безпосередньо вчинив вбивство, і той, хто лише тримав руки жертви, у той час, як інший наносив їй смертельний удар. Широке поняття співвиконавства дає М. І. Ковальов. Він вважає що при вирішенні питання про наявність чи відсутність співвиконавства вирішальним є вчинення чи не вчинення навіть однієї з дій, що містять у собі хоча б частково ознаки об'єктивної сторони злочину, як вони описані в законі[21.c.168].

Розширення цього поняття не має ніяких теоретичних підстав і не викликається потребами практики. Навпаки, підриваючи єдність критерію класифікації, це створює лише додаткові труднощі у розмежуванні виконання і пособництва.

Тож правильно стверджує В. В. Сергєєв, який зазначає, що таке розуміння питання, є, насамперед, прямим наслідком змішання виконання і співвиконавства. Дійсно, не може йти мови ні про яке розширення поняття виконання. Виконавець один вчинює весь злочин від початку до кінця. При співвиконавстві ж злочин безпосередньо вчиняють декілька осіб. Тому не виключається розподіл ролей між ними в межах єдиної об'єктивної сторони. Таке вирішення питання слід визнати вірним, тому що при виконанні злочину його склад, передбачений в одній зі статей О.ч. КК, безпосередньо і цілком виконується однією особою[9.c.378]. Виконавець самостійно (у кримінально-правовому змісті) виконує всю об'єктивну сторону злочину від початку до кінця. Організатор, підбурювач чи пособник, безперечно, впливають на послідовність виконання виконавцем окремих частин дії, на швидкість його розвитку тощо. Однак у безпосередньому вчиненні об'єктивної сторони злочину вони участі не приймають. Поділ ролей співвиконавців має технічний характер (наприклад, як співвиконавці крадіжки особистого майна підлягають відповідальності співучасники, один із яких проникнув у приміщення і виніс звідти речі, а іншій залишився стояти на сторожі, а потім прийняв і відніс викрадене) і не впливає на юридичну кваліфікацію дій. У разі вчинення співвиконавцями вбивства також не обов'язково, щоб ушкодження, що заподіяли смерть, були завдані кожним з них[16.c.356].

Із суб'єктивної сторони для співвиконавства характерний умисел співучасників, усвідомлення кожним з них змісту і суспільної небезпеки своїх дій і дій інших учасників, спільності дій і спільності заподіюваного злочинного результату.

Відсутність попередньої змови не виключає можливості змови між членами такої групи під час виконання ними об'єктивної сторони злочину. Безпосередньо вчинюючи злочин, вони можуть домовлятися при цьому про характер спільних дій, розподіляти ролі, узгоджувати свою подальшу (у т. ч. посткримінальну) поведінку тощо[19.c.268]

Діяльність осіб у складі групи без попередньої змови характерна для вчинення злочинів, передбачених статтями 293, 294, 296 КК. У деяких випадках цей вид групи передбачено як кваліфікуючу певний злочин ознаку (ч. З ст. 152, ч. 2 ст. 153, ч. 2 ст. 296, ч. 2 ст. 402, ч. 2 ст. 404, ч. З ст. 405, ч. З ст. 406 КК). Для кваліфікації цих діянь за вказаною ознакою не вимагається попередньої змови між учасниками злочину, однак, якщо вона мала місце, то їх дії (за відсутності такої кваліфікуючої ознаки, як вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб) кваліфікуються як вчинені групою осіб[20.c.367].

2.2.2 Співучасть з попередньою змовою

Вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб означає спільне вчинення цього злочину декількома (двома і більше) суб'єктами злочину, які заздалегідь домовились про спільне його вчинення (ч. 2 ст. 28 КК). Домовитись про спільне вчинення злочину заздалегідь - означає дійти згоди щодо його вчинення до початку виконання його об'єктивної сторони. При цьому можливий технічний розподіл функцій, за якого кожен співучасник виконує певну роль. Так, з урахуванням конкретних обставин справи та змісту спільного умислу осіб, що вчинюють вбивство за попереднім зговором, до таких дій можуть бути віднесені передача іншому співучасникові зброї безпосередньо при вчиненні вбивства, подолання опору потерпілого або приведення його у безпорадний стан з метою полегшити заподіяння йому смерті іншим виконавцем тощо. Таким чином, ця домовленість можлива на стадії готування злочину, а також у процесі замаху на злочин. Вона повинна стосуватися спільності вчинення злочину (узгодження об'єкта злочину, його характеру, місця, часу, способу вчинення, змісту виконуваних функцій тощо). Така домовленість може відбутися у будь-якій формі -- усній, письмовій, за допомогою конклюдентних дій тощо[10.c.158].

Вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб підвищує суспільну небезпечність вчинюваних дій порівняно з першою формою співучасті. Вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб передбачено як кваліфікуючу ознаку в багатьох статтях КК (наприклад, у всіх корисливих злочинах проти власності, злочинах у сфері обігу наркотичних засобів тощо). Передусім це корисливі злочини проти власності, злочини у сфері обігу наркотичних засобів тощо. Крім того, вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб, якщо воно прямо не передбачене в статтях Особливої частини КК, визнається обтяжуючою обставиною при призначенні покарання (п. 2 ч. 1 ст. 67 КК)[7.c.256].

Різновидом співучасті з попередньою змовою є організована група.

Злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.

Для організованої групи потрібна участь хоча б трьох осіб, у той час як для групи, що діє за попередньою змовою, досить двох учасників. Далі, необхідно, щоб учасники такої групи організувалися в стійке об'єднання.

Стійкість об'єднання осіб є визначальною рисою організованої групи. Групу слід вважати стійкою за умови, якщо вона є стабільною і згуртованою, а особи, які до неї входять, мають єдині наміри щодо вчинення злочинів.

Згуртованість групи виражається у її «спаяності» та одностайності. Ці ознаки, як правило, проявляються у наявності: постійних міцних внутрішніх зв'язків між учасниками групи, спільних правил поведінки, організатора (керівника), чіткого визначення ролі кожного учасника, високого рівня узгодженості дій учасників, єдиного плану, в якому передбачено розподіл функцій учасників групи і який доведений до їх відома. Важливою ознакою згуртованості є суб'єктивний момент - єдність наміру учасників групи щодо вчинення злочинів, що передбачає усвідомлення кожним з учасників факту об'єднання його з іншими особами в одну групу й прагнення тісно поєднати свої зусилля з іншими учасниками для досягнення єдиного злочинного результату. Мотиви учасників групи можуть не збігатися між собою [10.c.160].

Стабільність групи виражається у її міцності та постійності. Ці ознаки проявляються у: тривалості, системності та детальній організації функціонування групи, здатності до заміни вибулих . учасників, у т. ч. шляхом перекваліфікації тих, що залишились, вербуванні нових, прикритті своєї діяльності як своїми силами, так і з допомогою сторонніх осіб (у т. ч. шляхом підкупу службових осіб), наявності необхідних для функціонування групи фінансових та інших матеріальних засобів, зброї, приміщень тощо.

Таким чином, стійкість організованої групи означає, що вона має відносно постійний склад учасників з наявністю міцних зв'язків між ними і високого ступеня організованості, одностайності при прийнятті рішень і послідовності у здійсненні злочинних дій.