Розвиток права в Україні в першій половині ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Протягом майже 150 років від кінця ХIX і до початку ХХ століття українці перебували під владою двох імперій. 80% із них підлягали російському імператору - називалися малоросами, решта населяли імперію Габсбургів і називалися русинами. Австрія за формою державного устрою являла імперське утворення, що на 1800 рік становило близько 1/7 населення тогочасної Європи. Переважна більшість українців проживали в Галичині, південно-східній частині колишньої Речі Посполитої, яка була захоплена Австрією після I поділу Польщі в 1772 році. Двома роками пізніше до Галичини була приєднана Буковина, що її відібрав Відень у Османської імперії. Під безпосереднім контролем Австрійських монархів перебувало українське населення Закарпаття, що ще з середини ХIV століття були в складі Угорського королівства, а воно було складовою частиною Австрійської монархії.

Після прилучення Галичини і Буковини до Австрії імператори Марія Терезія і Йосип II уніфікували новоприбулі провінції вже з існуючими. Одним із перших правових документів, що стосувався Галичини, був цісарський патент від 15 серпня 1772 року, за яким було проведено демаркацію кордонів по лінії Броди, Збараж, Тернопіль, ріками Серет, Збруч, Смотрич під Кам'янець-Подільський аж до Дністра. Визначення конкретних кордонів між Австрійською і Російською імперіями по території Східної Галичини, зобов'язало уряд Відня створити прикордонні зони, їх охорону та митні торгівельні шляхи. Тим же правовим актом було проведено інвентаризацію усіх видів маєтностей міст і сіл, а також адміністративний поділ Галичини на округи і дистрикти. Спочатку всю Галичину було поділено на шість округів у межах воєводств: Краківського, Сандомирського, Люблінського, Червоноруського, Белзького, Подільського, до складу яких входило 59 дистриктів. [6]

Патентом Марії Терезії 1775 року було визначено правове становище крайових станів Галичини. Доба абсолютизму скінчилася в Австрії внаслідок буржуазної революції в 1848-1849 роки прийняттям Конституції 25 квітня 1848 року та скликанням парламенту, але невдовзі революція була придушена. Під тиском імператорської влади була прийнята нова октроювана Конституція, а для Галичини було проголошено Крайову конституцію 29 вересня 1850 року. Проте через рік ці дві конституції були скасовані і в Австрії до 1890 року знову запанував абсолютизм. 26 лютого 1861 року імператорським дипломом була надана нова Конституція. Війна Австрії із Пруссією 1866 року спричинила перебудову Австрійської імперії на принципово нову дуалістичну монархію, що складалася із рівноправного союзу двох держав: Австрійського цісарства і Угорського королівства. Офіційна назва Австро-Угорська монархія вперше була запроваджена цісарським розпорядженням 14 листопада 1868 року і залишалася такою до розпаду імперії в листопаді 1918 року.

Оскільки Східна Галичина та Північна Буковина, як невід'ємна частина України, являла собою в Австрійській імперії не тільки адміністративно - територіальну одиницю, але й окремий господарський край, який, розвиваючись, відрізнявся єдністю і своєрідністю соціально - економічних, демографічних, етнічних та інших процесів, то вибрані хронологічні рамки (друга половина ХVIII - початок XIX ст.) є найоптимальнішими для широкого вивчення її правового становища, джерел права та кодифікаційних робіт. Значення та актуальність дослідження полягають насамперед в тому, які права отримувала Східна Галичина і їх практичне застосування у соціально-економічному, політичному, культурному, релігійному та суспільному розвитку. Адже інституція австрійського права, формуючись і удосконалюючись у період переходу від феодалізму до. капіталізму, часто порушувала права націй, що спричинювало невдоволення окремих груп чи цілого населення; національний прогрес українців, натикаючись на польський спротив, призводив до загострення українсько-польських стосунків. Залежність Східної Галичини від австрійського правового поля та його використання відкривала шлях внутрішнім і зовнішнім процесам її розвитку як автономного краю, що, власне, визначається наслідком, показником ефективності усіх галузей виробництва, торгівлі, культури, освіти та національної свідомості. [6]

Входження українських земель Східної Галичини і Північної Буковини у другій половині XVIII - першій половині XIX ст. до складу Австрії, а Закарпаття - до складу Угорщини відбилося на правовій системі, що склалася в Галичині, Буковині й на Закарпатті. На початку XIX ст. на західноукраїнських землях повністю затверджується австрійська система права. Галичина стає місцем апробації нових австрійських законів. [5; c.302].

1. Розвиток права в Україні в першій половині ХІХ ст.

На більшості українських земель, що перебували в складі Росії, до 40-х років XIX ст. продовжувало діяти місцеве право, зберігали чинність Литовські статути й збірники магдебурзького права. Російське законодавство в цей період застосовувалося лише на території Слобідсько-Української губернії.

Політика царизму, спрямована на централізацію й уніфікацію державного управління, передбачала поширення на українські терени російської правової системи при використанні окремих місцевих особливостей. Зокрема -- кодифікації права, здійсненої в першій половині XIX ст. під керівництвом відомого державного діяча, автора плану ліберального устрою Росії М. Сперанського.

В 1801 р. утворено комісію з кодифікації права на чолі з міністром юстиції П. Завадовським (вихідцем із Чернігівщини), яка передбачала систематизувати всі чинні в Російській імперії нормативні акти, в тому числі й на території України.

На основі дослідження права Правобережжя група правознавців, очолювана А. Повстанським, упорядкувала "Звод місцевих законів губерній і областей, приєднаних від Польщі". Група під керівництвом Ф. Давидовича у "Зібранні малоросійських прав" упорядкувала цивільно-правові норми Чернігівської й Полтавської губерній. Ці кодифікації офіційно не були затверджені у зв'язку з призупиненням діяльності комісії. Пізніше "Зібрання малоросійських прав" як удалий збірник реально діючих норм цивільного права Лівобережжя частково включено до Зводу законів Російської імперії. Під час робіт над кодифікацією українського права було перекладено і в 1811 р. надруковано російською мовою Третій Литовський статут.

Напрацювання цієї комісії збагатила створена в 1826 р. група вчених на її основі друге відділення імператорської канцелярії, під орудою першого ректора Санкт-Петербурзького університету М. Балудянського -- вихідця із Закарпаття. Її зусиллями в 1830 р. опубліковано Повне зібрання законів Російської імперії в 46-ти томах (містило в хронологічному порядку законодавство з 1649 р. по 1825 p.), а в 1832 р. -- Звід законів Російської імперії в 15 томах (охоплював діюче законодавство, систематизоване за галузями права).

Окрема група в складі другого відділення, очолювана професором Київського, а пізніше Московського університету І. Даніловичем впродовж 1830-1833 pp. розробила "Звід місцевих законів західних губерній" (Правобережжя України й Білорусії). Це був добре систематизований збірник матеріального й процесуального цивільного права, який містив норми не лише місцевого, а й загальноросійського права. У 1838 р. Звід було затверджено Державною радою, але оскільки перемогла тенденція єдиного для всієї імперії законодавства, сили чинного джерела права він не отримав.

Поширення загальноімперського цивільного і кримінального законодавства в Україні. Право власності і зобов'язальне право.

У 1840 р. на Лівобережжя і 1842 р. на Правобережжя поширюється загальноімперське цивільне й кримінальне законодавство.

Пореформений період характеризується застосуванням в Україні нового законодавства. Велике значення мало запровадження Статутів від 20 листопада 1864 p.: 1) Установлення судових установ; 2) Статут цивільного судочинства; 3) Статут кримінального судочинства; 4) Статут про покарання, що накладаються мировими суддями. В 1893 р. усі ці статути були офіційно приєднані до Зводу законів Російської імперії, як 16 том.

У юридичній практиці з'являються галузі права: цивільне, кримінальне, судово-процесуальне.

Цивільно-правові норми, які врегульовували право власності, зобов'язальне право, спадкування, сімейне право переважно містилися в X томі Зводу. Деякі норми в ньому було змінено відповідно до селянської реформи. Подальшого розвитку набули такі цивільно-правові категорії, як правоздатність і дієздатність, остаточно сформувалося поняття юридичної особи. Правоздатність фізичної особи починалася від її народження, а завершувалася -- смертю. Водночас, існувало поняття й так званої "цивільної (юридичної) смерті", коли суд позбавляв усіх прав стану, постригу в ченці, нез'ясованої відсутності особи за місцем проживання протягом 10 років. Повну майнову дієздатність особі закон надавав із досягнення нею 21 року, а до цього вона вважалася неповнолітньою. Дієздатність жінок була обмеженою. Так, дружина без згоди чоловіка не могла видавати векселі, укладати договір особистого найму.

Поняття "право власності" вперше в російському законодавстві тлумачилось як право особи володіти, користуватися й розпоряджатися майном до передачі свого права на нього суб'єктові шляхом купівлі-продажу, застави чи в інший спосіб. Інститут права власності містив також кваліфікацію об'єктів і суб'єктів цього права, види обмежень права власності та його захисту. Застосовувався поділ речей на нерухомі (земельні володіння, будинки, ліс, заводи, фабрики тощо) та рухомі (капітали, цінні папери, одяг, меблі тощо). Якщо рухоме майно можна було придбати, передати його, то нерухомість набувалася виключно через письмовий акт із додержанням особливої процедури.

Провідним об'єктом права власності залишалася земля. Розвиток капіталізму, звільнення селян від кріпосної залежності розширили сферу цивільного права. Селяни після 1861 р. стали учасниками цивільних правовідносин, отримали особисті й майнові права. В той же час зберігалися пережиткові обмеження -- насамперед, у сфері реалізації права власності селян на землю. Майже на всі угоди, пов'язані із землею, була потрібна згода селянської громади.

Серед обставин, що зумовлювали виникнення правовідносин зобов'язального характеру, передбачалися сила договору, припис закону, наслідки вчинення злочину, вчинення цивільного правопорушення. Припинення зобов'язань цивільне право пов'язувало з їх виконанням, заміною зобов'язань, давністю, смертю сторони.

Основний зміст зобов'язального права становили зобов'язання з договорів. Право регулювало загальні вимоги щодо змісту й форми договорів та його конкретних видів: купівлі-продажу, міни, постачання, наймання майна, особистого наймання, позики, доручення, підряду, страхування тощо. Визначалися засоби забезпечення виконання угод (завдаток, поручительство, неустойка, застава), норми відповідальності за порушення умов договору. Регулювалися зобов'язальні відносини власників майна й фінансів у різних видах товариств -- повному, на вірі, компанії. [1; c.59]

2. Сімейне право і успадкування

Сімейне право докладно регулювало відносини, що стосувалися подружжя, батьків і дітей, опіки й піклування. Обов'язковою умовою взяття шлюбу вважалися свідомий вибір і воля тих, хто одружувався. Закон визначав шлюбний вік для чоловіків -- 18~80 років, для жінок -- 16-80 років. Умовою, необхідною для одруження, була згода батьків (опікунів, піклувальників) осіб, що брали шлюб, а для осіб, що перебували на військовій чи цивільній службі -- згода їх начальства. Проте недотримання цієї умови не означало недійсності шлюбу, як у попередніх випадках. Серед обставин, які обумовлювали недійсність шлюбу, були наявність спорідненості чи свояцтва; якщо раніше православний перебував у шлюбі тричі; якщо наречений і наречена мали різне віросповідання тощо.

Укладення шлюбу мало для подружжя юридичні наслідки, пов'язані з особистими й майновими правами та обов'язками. Так, дружина повинна була "коритися чоловікові своєму як главі сімейства", а чоловік -- жити з дружиною "у злагоді, поважати, захищати", забезпечувати дружину "їжею й утримувати її за станом і можливістю своєю". Шлюб не спричиняв спільного володіння майном подружжя, своїм майном кожен із подружжя міг розпоряджатися окремо.

Успадкування передбачалося за законом і за заповітом. Предметом заповіту було набуте майно заповідача, родове ж майно, як правило, заповідатися не могло. Першими успадковували родичі прямої спадкової лінії (діти спадкодавця). За їх відсутності -- родичі бокових ліній: першої (брати і сестри спадкодавця та їхні діти), а потім другої (дядьки й тітки спадкодавця та їхні діти). Батьки після своїх дітей не успадковували. Якщо померлі діти були бездітними, батьки одержували їхнє набуте майно в довічне володіння без права розпоряджатися ним на свій розсуд.

В умовах розвитку промисловості діяв принцип договірної свободи. Він використовувався роботодавцями для нав'язування найманим працівникам кабальних умов експлуатації. Свавілля підприємців дещо обмежувалось фабрично-трудовим законодавством 1880-90 pp. 1 червня 1882 р. з'явився закон "Про малолітніх, які працюють на заводах, фабриках і мануфактурах", Він забороняв працювати дітям до 12-річного віку і встановлював обмеження щодо праці підлітків. Законами від 3 червня 1885 р. і 2 червня 1897 р. встановлювалася максимальна тривалість робочого дня -- 11,5 годин, заборонялося використання праці жінок і підлітків на тяжких і підземних роботах, а також уночі, вводились обмеження щодо застосування штрафів. [1; c.59]

3. Джерела кримінального права в Україні

Джерелами кримінального права в Україні з 1840 р. стали 15-й том Зводу законів Російської імперії (1832 р.) й Уложення про покарання кримінальні й виправні, затверджене у 1845 p.; нові редакції Уложення з'явилися 1866 р. і 1885 р. Законодавство виходило з того, що немає злочину, якщо на це не вказує закон. Злочином вважалося діяння, яке посягає на "недоторканість прав влади верховної та встановлених нею влад або ж права й безпеку суспільства і приватних осіб". Проголошувався принцип вини у формі умислу чи необережності. Злочинні дії поділялися на тяжкі злочини, злочини й провини. Найнебезпечнішими вважалися політичні злочини (замах на життя царя або членів царської родини, повстання, державна зрада). Феодальними пережитками було виокремлення злочинів проти віри, притягнення дітей семирічного віку до кримінальної відповідальності.

Встановлювалося 35 видів покарань кримінальних і виправних -- від смертної кари до осуду. Покарання поділялися на основні (страта, ув'язнення та ін.) і додаткові (поліцейський нагляд, позбавлення звань, титулів тощо). Суворими покараннями вважалися позбавлення всіх прав стану, що означало не тільки втрату привілеїв, пов'язаних із належністю до певного стану, а й позбавлення прав на майно (воно переходило до спадкоємців), припинення подружніх стосунків, позбавлення батьківських прав. Засуджених на каторгу представників простих станів до 1863 р. таврували на лобі й щоках випалювали тавро "кат", тобто каторжний. Тривалий час зберігалися тілесні й болючі покарання, щоправда, від них поступово звільнялися не лише привілейовані стани, а згодом, особи з вищою та середньою освітою і навіть нижчі чини, що мали відзнаки.

Джерелами кримінального права були також Військовий статут про покарання (1867 р.) і Військово-морський статут (1886 p.), що призначалися для військовослужбовців, але в умовах воєнного часу широко застосовувалися й до цивільних осіб. Наприкінці XIX ст. був підготовлений і в 1903 р. затверджений імператором новий збірник кримінальних законів під назвою "Кримінальне уложення", який базувався на принципах буржуазного права. Але під час революційних подій набули чинності лише деякі його глави, де передбачалася відповідальність за злочини проти особи імператора й членів імператорського дому, верховної влади, правосуддя тощо. [2; c.46]

4. Джерела та кодифікація права

Розвиток джерел права в російській Україні XIX ст. відбувався у руслі певних особливостей: регіональних, що зумовлювалися неоднаковою історичною долею окремих частин українських земель, і часових, що були спричинені в 60-70-х роках відомими соціально-політичними процесами в Російській імперії.

Джерела права Лівобережжя, Правобережжя, південних губерній України до 40-х років XIX ст. однаковістю не відзначалися. Джерелами цивільного і кримінального права та процесу в південних губерніях України було загальне російсько-імперське законодавство, що склалося ще в період становлення абсолютної монархії в Росії. Основним джерелом права залишалося Соборне уложення (1649 р.), правова сила якого впродовж XVIII ст. неодноразово підтверджувалася царськими указами. Норми цивільного, кримінального і процесуального права регламентувалися також у різних за формою загальноімперських джерелах права: маніфестах, іменних указах, уставах, регламентах, установленнях тощо.

У лівобережних і правобережних губерніях України чинними | також залишалися нормативні акти XVIII ст., але попереднього історичного періоду - часів Гетьманщини та Речі Посполитої. Джерелами цивільного і кримінального права та процесу був Литовський статут у різних редакціях (на Правобережжі здебільшого застосовувалися норми Другого (Волинського), а на Лівобережжі-Третього (Нового) статутів). Застосування Литовського статуту було підтримано царським урядом через видання в російському перекладі тексту Статуту (1811 р.). Російськомовну редакцію Литовського статуту було опубліковано у двох книгах. Перша книга поділялася на шість розділів і містила переважно норми матеріального, частково - процесуального права. Норми другої книги, що поділялися на вісім розділів, також присвячувалися врегулюванню цивільно- і кримінально-правових відносин і судовому процесу.

Окрім статуту, важливим джерелом права у згаданих губерніях залишалися відомі збірники магдебурзького права. Проте політика царського уряду була спрямована на ліквідацію міського самоврядування. Указами Сенату (1827 р.) чинність магдебурзького права в Україні було припинено (у Києві норми магдебурзького права формально продовжували діяти до кінця 1834 p.).

Наявність регіональних відмінностей у системі права українських губерній зумовлювала значні труднощі в роботі адміністративно-політичних і судових установ, що стало однією з причин кількох спроб уніфікації місцевих правових особливостей з метою поширення в Україну загально імперської правової системи.

Кодифікація права в російській Україні в першій половині XIX ст. здійснювалася кількома етапами (перший етап кодифікаційного процесу полягав у зібранні законів, другий - у напрацюванні системи їх видання) у рамках загального для всієї імперії процесу систематизації правових норм на регіональному та загальноімперському рівнях. Метою кодифікації місцевого права було нівелювання правових особливостей окремих регіонів - прибалтійських, остзейських та українських губерній.

Хронологічно першою спробою систематизації норм місцевого права в українських губерніях імперської Росії стала кодифікація цивільно-правових норм Лівобережжя під назвою Зібрання малоросійських прав (1807 p.). Проведення кодифікації здійснювалося спершу в рамках створеної на початку століття (1804 р.) кодифікаційної комісії. Планувалося, що Зібрання мало стати одним із розділів майбутнього Зводу законів Російської імперії. Структурно пам'ятка складалася з трьох частин, переділених на розділи й параграфи (викладені у п'яти рукописних книгах). Найповніше представлено норми, що стосувалися майнових, шлюбно-сімейних і спадкових відносин, тому Зібрання вважають (А. Ткач) першим проектом цивільного кодексу України, який завдяки багатосторонності регульованих правовідносин і рівню юридичної техніки й систематизації норм міг би бути використаний повністю на практиці. Проте у поширеному на регіон Зводі законів Російської імперії (1842 р.) як уніфікованого загальноімперського джерела права у частині врегулювання цивільно-правових відносин було використано тільки 53 статті Зібрання з бл. 4000 представлених. Вони стосувалися в основному права спадкування та регулювання сімейно-шлюбних відносин. По решті інститутів цивільного, а також по інститутах кримінального права в Чернігівській! Полтавській губерніях від 1842 р. було запроваджено загальні для всієї імперії норми.

Підготування до кодифікації окремого Зводу місцевого права, яке діяло в західних губерніях, приєднаних від Речі Посполитої за урядовим дорученням, розпочали професор Харківського університету правознавець І.М. Данилович (1787-1843), якого було відряджено 1830 р. до Петербурга, та чиновник Другого відділення імператорської канцелярії П.Д. Іллічевський (1808-1858). Причому перший з них мав укласти закони польською мовою, другий -російською. Підготовлений ними Звід місцевих законів губерній ти областей, приєднаних від Польщі, що виявився збірником матеріального і процесуального цивільного права, був видрукуваний 1838 р. і як проект переданий на розгляд Державної ради. Але її члени висловили сумніви щодо законності місцевих привілеїв, які різко відрізнялися від російських. З основних 15 запропонованих проектів було розглянуто й затверджено імператором лише 10. До того ж, після польського повстання 1830-1831 рр. відбулося переусвідомлення становища західного регіону в імперії - постало питання про приєднання Західного краю через зближення і законодавства, і політичної практики. Тому порівняно швидко було скасовано чинність Литовського статуту (законодавчий акт набув чинності 24 червня 1840 р.) і, відповідно, проект Зводу місцевих законів західних губерній не набув вищої законодавчої санкції.

На загальноімперському рівні через кодифікацію права намагалися вирішити два завдання: створити цілісний законодавчий комплекс усіх виданих у Російській імперії нормативних актів (чинних і таких, що втратили чинність). З цією метою приступили до створення Повного зібрання законів Російської імперії, а для створення зібрання актів чинного законодавства вдалися до видання Зводу законів Російської імперії.

Підготування кодифікаційних робіт і вироблення засадничих принципів укладення законодавчих актів пов'язані з ім'ям М.М.Слерайського (їх дотримувалися протягом усього XIX і початку XX ст.). Проведення законодавчої політики було покладено на створене на базі кодифікаційної комісії Другого відділення Власної його імператорської величності канцелярії (1826-1882 рр.). З її ліквідацією справою впорядкування законів клопотався Кодифікаційний відділ Державної ради (1882-1893 рр.), а завершило цю роботу Відділення зводу законів Державної канцелярії (1893-1917 рр.).

Повне зібрання законів Російської імперії відоме у трьох виданнях. Перше видання (1830 р.) складалося з 45 томів, 48 книг, з яких закони містились у перших 40 томах, решта - крили в собі допоміжний довідковий апарат. До нього увійшло понад 30 тис. законодавчих актів (від Соборного уложення до 19 листопада 1825 p.). Законодавчі акти в цьому виданні розташовано у хронологічній послідовності. Кожний законодавчий акт отримав порядковий номер (установлено неперервну нумерацію: від першого тому до сорокового). В одному томі було зібрано узаконення за кілька років.

Друге видання вміщувало законодавчі акти до 1 березня 1881 р. (царювання Миколи 1 і Олександра II). Воно складалося з 55 томів і 125 книг, увібравши понад 60 тис. узаконень. Дослідники (В. Шандра) відзначають, що, на відміну від Першого, одноразового видання, Друге виходило у світ щорічно від 1830 р. по 1884 р. і практично синхронно слідувало за суспільними подіями і явищами. Друге видання ПСЗ мало й дещо відмінну внутрішню структуру. Кожний том уміщував узаконення, видані протягом одного року, з розподілом на відділення. Наприкінці кожного тому містилися штати установ, табелі, плани міст, креслення й малюнки, таможні тарифи та інші додатки, зокрема хронологічний та алфавітний (предметний) покажчики. Додаткові узаконення вводилися через літерне позначення і розміщалися спершу наприкінці кожного тому, потім - наприкінці кожного наступного. Окремо було видруковано хронологічний покажчик до Першого і Другого видань ПСЗ (1851 p.). Згодом (1885 р.) також до Другого видання ПСЗ вийшов окремий алфавітно-предметний покажчик у чотирьох книгах.

Третє видання ПСЗ, незакінчене, також виходило щорічно, до 19)6 р. і хронологічно охоплювало період від березня 1881 р. (час вступу на царство Олександра III) до кінця 1913 р. Складало воно 33 томи з відділеннями, як і Друге видання, вмістивши понад 40 тис. законодавчих актів. На відміну від попередніх, Третє мало дещо бідніший довідковий апарат - хронологічний і алфавітний (предметний) покажчики, вміщені у другому відділенні кожного тому, тоді як загальних покажчиків не було.

ПСЗ є найповнішим, універсальним виданням законодавчих актів Російської держави. Під час його укладання засадничою була думка про те, що воно здійснюватиме публікацію всіх законів, які видавалися, і не з метою їх негайного обнародування, для практичного щоденного використання, а для збереження цілісного законодавчого комплексу, який слугуватиме для контролю та наукових цілей як юридична історична пам'ятка (В. Шандра). Тому до ПСЗ було долучено всі узаконення незалежно від того, чи діяли вони, чи з часом були скасовані. А збірником чинного законодавства, який одразу по виході у світ розсилався у "присутственні" місця для використання, стала публікація законодавчих актів під назвою Свод законов Российской империи (СЗ).

Робота над виданням СЗ також зосереджувалась у Другом) відділенні імператорської канцелярії. До СЗ не потрапили недіючі закони, які втратили чинність, несли повторення, і ті, які за змістом не мали законодавчих принципів. Обумовлювалося, що законом слід уважати "височайші повеління", з підписом імператора, та затверджені ним пропозиції Державної ради. Система розміщення узаконень полягала в їх тематичному, галузевому, хоч і не до кінця послідовному об'єднанні у восьми головних книгах-розділах: 1 - основні державні закони, державні та губернські установи й статути про державну цивільну службу (т. І-ІІІ); II - статути повинностей (т. IV); III - статути державного управління (т. V-VIII); IV - закони про стани (т. IX); V - цивільні та межові закони (т.Х); VI - статути державного благоустрою (т. XI-XII); VII - статути благочиния (т. XIII-XIV); VIII - кримінальні закони (т. XV).

Звід законів Російської імперії (далі - СЗ) також мав кілька видань. До видання СЗ 1832 р. не потрапили військові, морські, місцеві закони та закони по удільному та відомствах Міністерства народної освіти і державного контролю, управлінню державними справами. Видання цих узаконень готувалося в СЗ окремими блоками Укладений СЗ уводився в дію з 1 січня 1835 р. Це видання супроводжували три види покажчиків: загальний змістовий, алфавітний та хронологічний.

Одразу за цим виданням готувалося наступне доповнене, виправлене (1842 р.). Як і попереднє, воно мало такі ж покажчики і додатково - порівняльний з виданням 1832 р. Наступним стало третє, й останнє, одноразове видання СЗ (1857 p.), у підготовці якого, як і видання 1842 p., Друге відділення дотримувалося старої тематичної системи розміщення законів, лише додаючи за потребі нові томи або їхні частини. Отож, СЗ 1857 р. мав 15 томів, 24 книги, зокрема й алфавітний покажчик, який вийшов 1860 р. Кожне? цих трьох видань, 1832, 1842 і 1857 pp., мали доповнення у виді тривалого видання, яке поділялося на чергове та звідне. У чергових томах уміщувалися закони, які вийшли одразу після появи СЗ протягом перших шести місяців, а звідне - з часу останнього виданні: СЗ або однією з його частин протягом кількох років. Так, СЗ 1842 р видання мав 19 продовжень, які виходили друком до 1856 p., 1857 р - чотири томи продовжень 1858-1861 pp. Протягом 80-90-х років XIX ст. із СЗ 1857 р. видання були виокремлені й підготовлені окремими випусками практично всі основні законодавчі акти.

Після першого видання СЗ почали виходити тематично згруповані узаконення окремими томами. Зокрема, Уложення покарання кримінальні й виправні у кількох редакціях (1845, 1866 рр.), рекрутський статут(1862 р.). Судові статути (1864р), статути про фабричну, заводську і ремісничу промисловість (1879 р.) та ін.

Отже, на початку XIX ст. в Україні у регіональному розрізі були чинними, поряд із великою кількістю царських нормативних актів, норми місцевого права. Насамперед це стосувалося Лівобережної та Правобережної України. З метою уніфікації законодавства та поширення в Україну загальноімперської правової системи всі "попередні" права було скасовано. По всій території російської України уведено в дію Звід законів Російської імперії в редакції, яка враховувала окремі місцеві особливості правовідносин в Україні. Відтоді все законодавство Російської імперії ґрунтувалося на Сході законів Російської імперії та Повному зібранні законів Російської імперії. [2;c.49].

5. Розвиток права у Російській Україні

Розвиток права у російській Україні першої половини XIX ст., подібно до джерел, відзначався низкою особливостей, що мали регіональний характер. Передовсім, особливості виявляли себе у сфері врегулювання цивільно-правових відносин у Лівобережній та. частково, у Правобережній Україні.

Своєрідні норми місцевого права на Правобережжі діяли в регіоні чинності Зводу законів Російської імперії (1840 р.) та були долучені до згаданого вище проекту Зводу місцевих законів західних губерній. Зокрема, суттєві відмінності мали норми, що опиралися на Литовський статут, і визначали правове становище дружини. На відміну від загальноросійського законодавства, яке передбачало вимогу цілковитого підпорядкування дружини щодо свого чоловіка за роздільного розпорядження майном, у правобережних губерніях (Волинська, Подільська і Київська) правові норми визначали дружину такою щодо свого чоловіка, яка перебуває під його опікою. Своєрідними рисами на Правобережжі характеризувався інститут опіки. Лише батько міг призначити опікунів у своєму заповіті. У випадку, коли опікуном призначалася мати, опікунська рада призначала їй на допомогу ще одного опікуна. Але найбільш показовими правовими нормами, що відрізняли правовий уклад правобережних губерній від загальноросійського законодавчого простору, було врегулювання відносин у договорі дарування (повна й необмежена свобода у даруванні належного за правом власності родового майна, у Росії - лише найближчим родичам).

Особливий додаток до російських цивільних законів для ніс" території базувався на певних постановах українського цивільного права попередньої доби та царському указі від 4 березня 1843 р "Про введення в губерніях Чернігівській і Полтавській загальній про судочинство законів імперії". Згідно з цим указом, на території зазначених губерній дозволялося застосування тільки тих норм місцевого права, які були внесені до Зводу законів Російської імперії.

Порівнюючи особливі для Полтавської та Чернігівської губерній положення Зводу законів Російської імперії із загальноімперськими правовими нормами, дослідники (О. Коросташов) відзначають, що норми, в яких проявлялися особливості правових відносин (насамперед цивільного та сімейного права), були відображені в 53 статтях Зводу законів цивільних (X том Зводу законів Російської імперії 1842 р.). Найповніше відмінності між особливими для Полтавської та Чернігівської губерній положеннями Зводу законів Російської імперії та загальноімперськими правовими нормами були помітні у врегулюванні майнових прав подружжя, перевазі прабатька над правами матері щодо дітей, особливостях правового забезпечення інститутів позики, спадкування й опіки.

У Полтавській та Чернігівській губерніях власникові надавалося більше прав із розпорядження майном, ніж у Російській імперії в цілому. Згідно із загальноросійськими правилами, розпорядження родовим майном мало певні обмеження: його не можна було дарувати чи заповідати нікому, крім найближчих родичів. Родовим уважалося майно: успадковане на законних підставах, яке дійшло від першого його набувача, хоч би й за духовним заповітом, але до такого родича, який мав право успадковувати майно за законом; надійшло за купчими від родичів, котрим воно дісталося за спадком із того ж роду; всілякі будинки та інші споруди, побудовані на землі, що дісталась у спадок. У зазначених губерніях родовими вважалися тільки маєтки, що дійшли за правом законного спадкування, причому тільки в тому випадку, коли вони були успадковані від батька чи матері або від родичів як із батьківської, так і з материнської сторони. Усі інші маєтки зараховувалися до набутих.

Водночас Лівобережна Україна (Полтавська й Чернігівська губернії) не знала повного застосування положення загальноімперських законів про повну свободу кожного з подружжя у володінні, користуванні та розпорядженні їхнім особистим майном. Обмеження стосувалися дружини. Аналогічно до загальноімперських законів, посаг дружини вважався окремою її власністю, однак у зазначених губерніях він перебував у спільному володінні й користуванні подружжя. Під час подружнього життя дружина не могла робити жодних розпоряджень без згоди чоловіка, які обмежували б чи порушували б його права щодо спільного користування її посагом. Певні обмеження також стосувалися й майна чоловіка.

А от право дарування у Полтавській та Чернігівській губерніях не обмежувалося: дозволялося будь-кому дарувати вільно своє майно в цілому або частинами, незалежно від того, родове воно чи набуте, рухоме чи нерухоме. Дарувати можна було, крім дітям і найближчим спадкоємцям, далеким родичам чи стороннім особам, на розсуд власника.

Правові норми, що діяли в Полтавській та Чернігівській губерніях, наділяли батька, порівняно з матір'ю, більшою повнотою прав щодо власних дітей, і це виявилося, насамперед, в інституті опіки. За загальноімперськими правилами, якщо заповітом не було призначено опікунів, то опіка покладалася на батька або матір, що залишилися в живих. Інші ж родичі особливого права на опікунство не мали. Якщо не було опікунів ні за законом (батька чи матері), ні за заповітом, то вони вибиралися й призначалися державними установами. А в Полтавській та Чернігівській губерніях до опіки над неповнолітніми та дівицями, що залишилися без батьків, якщо не було опікунів за заповітом, закликалися родичі. Так, право призначати опікунів належало тільки батькові, а згідно із загальноросійськими правилами це право мали обоє з батьків. Перевага прав батька над правами матері проявлялася, згідно з особливими для Полтавської та Чернігівської губерній правилами, і в тому випадку, коли у здійсненні матір'ю опіки співопекунами їй призначалися родичі малолітніх переважно з батьківського боку. Опіка в них губерніях покладалася на того з батьків, хто залишився живим. Але батько, управляючи маєтком на правах опікунства, не звітував про виручені доходи, будучи зобов'язаним повернути в цілості тільки майно. Призначена опікуном мати корилася загальним для опікунів правилам, тобто звітувала, зокрема, і про отримані з майна доходи. До того ж, якщо опіку було довірено матері, то вона управляла майном малолітніх не інакше, як за сприяння інших опікунів, або й лід наглядом родичів своїх малолітніх дітей, переважно з батьківського боку. Для виходу дочки заміж необхідна була згода опікунів навіть у тому разі, якщо вона проживала з матір'ю (коли вона не була опікуном). Опіка, за особливими для Полтавської та Чернігівської губерній правилами, над неповнолітніми синами, так само, як і за загальноімперськими законами, припинялася з досягненням ними повноліття. Опіка над дочками припинялася з їх "виданням заміж"

У Полтавській та Чернігівській губерніях дочки до заміжжя, а сини - до їх вступу в училище, не повинні були розлучатися з матір'ю, навіть якщо остання не брала участі в опіці над дітьми, крім випадків, визнаних поважними причинами дворянською опікою чи сирітським судом. Коли ж діти перебували при матері, опікуни зобов'язані були доставляти їй визначені на утримання й виховання дітей кошти, пропорційно з доходами від усього майна. За невиділених дітей у губерніях, у випадках заподіяння ними шкоди, відповідали батьки. Зокрема, передусім за зобов'язаннями, відповідав батько, якщо він живий, а матір лише в тому випадку, коли вона після смерті чоловіка мала своє або успадковане від нього майно, на яке можна було накласти стягнення.

Для Полтавської та Чернігівської губерній було також установлено особливий порядок заклику опікунів для опіки над неповнолітніми, що залишилися без батька й матері. Так, до опіки в порядку черговості закликалися: 1) рідні старші брати; 2) дядьки та інші родичі з батьківської сторони; 3) такі ж особи з боку матері; 4) одружені родички з чоловічого коліна; 5) такі ж - із жіночого коліна. Причому, одружені родички допускалися до опіки тільки разом із чоловіками і під їх спільною відповідальністю.

У Лівобережній Україні передбачався жорсткіший, порівняно із загальноросійським, порядок забезпечення цілісності майна, що перебувало в управлінні опікуна і ще не стало об'єктом вільного розпорядження власника. Так, додатково до загальноімперських обмежень у названих губерніях не могли призначатися опікунами особи, котрі не були підданими Російської імперії, а також особи, що не мали власного майна, достатнього для забезпечення опіки, крім випадку, коли такі особи призначалися згідно із заповітом батька малолітніх. До того ж, за запільними правилами, особа, яка ми-йшла з-під опіки" могла стягувати збитки, заподіяні опікуваному майну, тільки з опікуна, за правилами ж, що були чинними в Полтавській та Чернігівській губерніях, особам, які вийшли з-під опіки, надавалося право пред'являти вимоги щодо незаконно відчуженого лід час їхнього малолітства майна особам, у володінні яких воно перебувало, а останні мали право з позовом звертатися до опікуна. Також особам, що вийшли з-під опіки, надавалося право до спливу строків давності поновлювати в судових установах тяжби, за якими опікунами не було вжито всіх заходів щодо захисту їхніх прав.

Певне обмеження прав жінки, порівняно з правами чоловіків, у Полтавській та Чернігівській губерніях виявлялося також у переміжних спадкових правах синів та братів над правами дочок і сестер. Зокрема, майно, що залишалося після батька, успадковувалося його законними дітьми чоловічої статі. Взагалі, діти чоловічої статі ділили спадщину між собою рівними частинами, внуки її правнуки за правом черговості, по поколіннях. Спадщина ж дочок у майні батька за наявності синів та їхніх спадкоємців замінювалася призначенням їм посагу. Визначення його було прерогативою батька і залежало від волі останнього, а коли він помирав без заповіту, залишивши після себе одну чи кілька дочок незаміжніх, або хоч і залишав заповіт, але не визначав у ньому ніякого для ломок посагу, то ці дочки при живих братах повинні були одержати посаг із четвертої частини всього мастку, який залишився після батька. У разі виникнення спорів дочка могла захистити себе у позовному порядку. Коли ж дівиця, по смерті батька, була поміж братами, які не виділили належного їй посагу сповна, то їй. у цьому випадку, дозволялося "відшукувати" свій посаг упродовж десяти років од часу виходу заміж. Отримувати спадщину дочки могли тільки в тому випадку, коли синів та їхніх нащадків будь-якої статі не залишилося.

У Полтавській та Чернігівській губерніях, якщо спадкоємці через свою бідність чи з інших причин не мали змоги чи не захотіли "відшукувати" спадщину, що відкрилося, їм дозволялося право на неї доти іншій особі, за своїм вибором. Записи про таке перс, мини називалися улипючними. За загальноімперськими правилами, записи про донин, продаж чи обтяження боргами очікуваної спадщини за життя особи, після якої мала відкритися спадщина, визнавалися недійсними.

Особливі для Полтавської та Чернігівської губерній правила передбачала й наявність не тільки "остаточного", як це було встановлено загальноімперськими правилами, а й тимчасового поділу спадщини. Остаточний поділ, "полюбовно" спадкоємцям и вчинений, залишався назавжди в силі, а поділи тимчасові тільки тоді визнавалися остаточними, коли вони не були оскаржені впродовж десяти років од моменту досягнення малолітніми спадкоємцями повноліття. Старші ж брати не вправі були продати, заставити чи іншим чином відчужувати будь-кому частину майна, що перебувало в їхнім володінні за тимчасовим поділом, а всі заподіяні цьому майну збитки вони повинні були за остаточного поділу відшкодувати. Проте в деяких випадках (розорення) для всіх спадкоємців дозволялося, хоча б серед них були Й малолітні, проводити остаточний поділ, із додержанням умови, що він проводитиметься під контролем цивільної палати у присутності спадкоємців і опікунів над малолітніми.

Особливими правилами, що діяли в Полтавській та Чернігівській губерніях, встановлювалася більша підлеглість дітей батькам і надавалося більше значення родинним зв'язкам. Так, на відміну від положень законодавства, чинного для імперії у цілому, в цих губерніях батькам надавалося право зректися своїх дітей. Зокрема, батьки мали право це вчинити, якщо діти, "забувши страх божищ підняли на батьків руку чи в гніві їх штовхнули, якщо діти свідчили проти батьків у кримінальних справах, окрім випадків, коли це було обумовлено державними інтересами; якщо діти у кримінальній справі відмовилися поручитися за батьків, коли дочка віддалася розпусному життю, якщо діти мали наміри відібрати батьківське майно, коли діти відмовили батькам літнього віку в необхідному утриманні, якщо діти, користуючись майном батьків, не надали останнім допомоги за тяжких обставин.

У виокремленні дітей, згідно із загальними правилами, батьки повинні були давати їм визначену законом частину родового майна, і тільки з набутого майна батьки могли виділити їм частину на свій розсуд. Батько і матір виділяли зі свого майна, зокрема й родового, частину на свій розсуд. При цьому син, що отримав менше, ніж передбачено спадщиною за законом, вже не мав права на участь у ній Якщо ж батько дарував майно синові, то воно не вважалося виокремленням; діти, які одержали від батька майно, із переданням права власності, не у виді виокремлення, а через дарчий запис, не відсторонялися від спадщини, навіть якщо цей дар і перевищував частини, належні іншим спадкоємцям. Посаг дочки призначався за волею батька і на його розсуд. Якщо ж дочка, видана заміж за життя батька, у разі відкриття спадщини після нього вимагала від своїх братів чи інших його нащадків призначення посагу з четвертої частини, стверджуючи, що нібито батько їй зовсім такого не дав, то брати її ні їй, ні її нащадкам давати посаг не були зобов'язані: "батько знав, що робив з любові до дітей своїх, і з турботою своєю про їхній добробут".

На відміну від настанов законодавства, чинних для Російської імперії в цілому, в Полтавській та Чернігівській губерніях допускалися усні позики на суму, не більшу 12 руб. Якщо ж особа позичала гроші на суму більше зазначеної та не укладала договору в письмовій формі, то вона втрачала позичені гроші й отримувала тільки 12 руб. Більш спрощеною була процедура оформлення зобов'язань, не забезпечених нерухомим майном. Названі зобов'язання та зобов'язання за договором позики писалися вдома на гербовому папері Й затверджувалися підписом боржника та не менш як двох, а в разі їхньої безграмотності - трьох або чотирьох свідків.

Отже, регулювання цивільно-правових відносин на Лівобережній Україні (у Полтавській та Чернігівській губерніях) мало низку особливостей. Вони, зокрема, виявлялись у більш обмежених правах жінки, порівняно з правами чоловіка; у більшій свободі розпорядження своїм майном учасникам цивільних правовідносин; у встановленні більшої залежності дітей від батьків; у суворішому забезпеченні цілісності майна, доки воно перебуває в управлінні опікуна (власник іще не має права вільно ним розпоряджатися). Особливі для Полтавської та Чернігівської губерній настанови поширювалися не на всі інститути цивільного законодавства; вони регулювали лише окремі відносини між батьками й дітьми, опіку, право спадщини, договірні зобов'язання, право власності. Також особливі для застосування в Полтавській і Чернігівській губерніях настанови стосувалися порядку складання деяких цивільно-правових документів, поручництва, недотримки та ін.

Із прийняттям Зводу законів цивільне законодавство було систематизовано в X томі. Значна увага у Зводі законів приділялася зміцненню права власності. Зокрема, вперше в російському законодавстві у Зводі було дано поняття права власності як права володіння, користування й розпорядження майном (ст. 262, ч. 1, т. X). Право власності на землю визначалось як право на всі добутки, що на поверхні землі, її надра й води. Майно поділялося на рухоме й нерухоме. До нерухомого майна відносили помістя, під якими розуміли землю разом із кріпаками. У нерухомості розрізняли майно набуте й родове. Поряд із правом власності захищалося право законного володіння.

Значне місце було відведено зобов'язальному праву, що спонукалося розвитком товарно-грошових відносин. Договори укладалися за взаємною згодою договірних сторін. Предметом договору могло бути майно або "дії осіб". Договори укладалися письмово й усно, однак для деяких із них (позики, дарування, застави нерухомого майна, поклажі) було визначено лише письмову форму. Закон передбачав засоби забезпечення виконання договорів, серед яких: поручництво, недотримка і застава як нерухомого, так і рухомого майна.

Найбільш поширеними з визначених законодавством договорів були: міна (встановлювалися необмежені можливості міни рухомого майна, а нерухомість дозволялося міняти тільки в окремих випадках. Наприклад, міста для одержання зручного вигону мали право міняти казенні землі на поміщицькі); купівля-продаж (міг здійснюватись як самим власником, так і особами "за дорученням". Продавати можна було лише майно, що належало продавцеві на праві власності, зокрема й кріпаків (заборонявся продаж кріпаків особам "недворянського походження"). Продаж нерухомого майна здійснювався за допомоги оформлення відповідних документів-кутих, укладення яких детально регламентувалося законом); майнового (нерухоме майно заборонялося здавати в найми на термін понад 12 років. Договір найму нерухомого майна оформлявся письмово. Договір найму рухомого майна міг бути й усним) та особистого (існували обмеження особистого найму: встановлювався термін договору до п'яти років, окрім того, державні селяни не могли найматися без паспортів, поміщицькі селяни - без дозволу поміщиків, а заміжні жінки - без дозволу чоловіків) найму та позики грошей (міг укладатися під відсотки, але не більш 6% річних) та майна (мав безоплатний характер і полягав у наданні права користування рухомим майном за умови його повернення в тому ж стані).

Спадкування майна відбувалося згідно із заповітом або законом. Заповіт обов'язково укладався в письмовій формі особами не молодшими 21 року, що перебували "при здоровому розумі й твердій пам'яті", і згідно із законом мали право відчужувати своє май-но. За відсутності заповіту майно переходило до спадкоємців за законом і розподілялося за таким принципом. Найближче право спадкування мали родичі чоловічої статі (сини померлого, за відсутності синів спадкоємцями ставали онуки, за відсутності онуків - правнуки і т.д.). Дочка при живих братах одержувала чотирнадцяту частину нерухомого майна і восьму частину з рухомого. За відсутності спадкоємців чоловічої статі до спадкування залучалися спадкоємці жіночої статі: дочки, внучки і т. д. Якщо не було прямих спадкоємців, то спадщина переходила до дальших родичів - дво- і троюрідних. Якщо ж не було й тих, то спадкоємцями ставали батьки. Чоловік, який пережив дружину, одержував із її нерухомого майна сьому частину, а з рухомого майна - четверту.

Найменше враховували наявні в російській Україні регіональні особливості норми кримінального права. Основним джерелом кримінального права з 1840-1842 рр.; був 15-й том Зводу законів Російської імперії, зокрема Уложення про покарання кримінальні и виправні (1845 р.). В останньому злочинні дії поділялися на тяжкі злочини, злочини й проступки, за вчинення яких передбачалося 35 видів покарання - від осуду до смертної кари. Перелічувалися підстави, що звільняли (пом'якшували) кримінальну відповідальність. До таких підстав, "зокрема, належали: випадковість, малолітство (до 10 років), божевілля, помилка (випадкова чи результат обману), примус, нездоланна сила, необхідна оборона.

Суб'єктивна сторона поділялася на: 1) намір (заздалегідь обміркований; із раптовим спонуканням, ненавмисний); 2) необережність, за якої: а) наслідки діяння не могли бути з легкістю передбачені, б) шкідливих наслідків неможливо було передбачати взагалі. Уложення розрізняло співучасть у злочині: а) за попередньою згодою учасників, в) без попередньої згоди. Співучасники поділялися на призвідників, спільників, підмовників, підбурювачів, пособників, потурачів, приховувачів.

До виправних покарань належали: позбавлення всіх особливих прав і переваг та виселення до Сибіру, арешт у виправних арештантських відділеннях, виселення до інших губерній, засудження у в'язниці (фортеці), арешт, догана, винесена в суді, зауваження, зроблені в суді чи посадовою особою, грошові стягнення. Позбавлення всіх особливих прав і переваг полягало в позбавленні почесних титулів, дворянства, чинів, знаків відмінності, права на державну службу, записуватися в гільдії, бути свідком і опікуном. Усі ці покарання вважалися загальними. їх доповнювали особливі покарання (визначення зі служби, звільнення з посади, зниження по службі, догана, відрахування з платні, зауваження) і виняткові покарання (позбавлення християнського поховання, часткове позбавлення права спадкування).

Звід законів Російської імперії передбачав страту, але тільки за тяжкі державні злочини. У 1845 р. скасували батіг. Шпіцрутени з прогоном крізь стрій зберігалися, при цьому був присутній лікар, і за явної загрози життю екзекуція припинялася. Втім, часто це хіба що утривалювало агонію на 1-2 дні. До кримінальних покарань дворянства належали: позбавлення всіх прав стану і смертна кара, позбавлення всіх прав стану і вислання на каторгу, позбавлення всіх прав стану і виселення на поселення до Сибіру, позбавлення всіх прав стану і виселення на поселення на Кавказ. Позбавлення всіх прав стану означало цивільну смерть: позбавлення прав, переваг, власності, припинення подружніх і батьківських прав.

Судочинство в судах російської України у першій половині XIX ст. було таємним - громадськість не допускалася на засідання суду, і письмовим - суд виносив рішення на підставі записаних у протокол показів свідків, звинувачуваних, експертів та інших письмових документів. На основі цих письмових протоколів за суворо формальними правилами оцінки доказів суд вирішував долю звинувачуваного. Оскільки процес залишався інквізиційним, під час судочинства часто застосовували тортури до звинувачуваних, щоб досягти визнання ними своєї провини (хоча згідно з указом імператора Олександра І від 1 квітня 1801 р. катувати під час допитів заборонялося). Рішення нижчих судів обов'язково надсилали на затвердження вищим. В окремих справах (переважно щодо дворян) вирок суду після розгляду справи в декількох судових інстанціях доповідався цареві, від якого й залежало остаточне рішення. Значна увага кримінальному процесові приділялась у Зводі законів Російської імперії (кн. II, т. XV, понад 800 статей), де ці норми фактично становили досить великий кодекс із визначеною системою побудови.