Особливості та склад конституційного делікту

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема: « Особливості та склад конституційного делікту»



ПЛАН

Вступ

1. Загальна характеристика конституційного делікту

1.1 Поняття конституційного делікту

1.2 Становлення та розвиток теорії конституційного делікту та конституційно-деліктного законодавства в Україні

2. Юридичний склад конституційного делікту

3. Класифікація конституційних деліктів та особливості окремих їх видів

3.1 Критерії класифікації конституційних деліктів

3.2 Конституційні делікти як підстава конституційно-правової відповідальності

3.3 Конституційні делікти у сфері місцевого самоврядування

Висновок

Література



Вступ

В умовах формування України як демократичної соціально-правової держави актуалізується проблематика конституційно-правової відповідальності, оскільки вона є однією з важливих та ефективних гарантій охорони Конституції України, правопорядку, суспільних і особистих інтересів.

Конституційно-правова відповідальність - це перш за все відповідальність органів публічної влади та їх посадових осіб перед народом за неналежну реалізацію тих владних повноважень, які народ як єдине джерело влади їм передав, реальна гарантія проти надмірної концентрації влади та зловживання нею.

Незважаючи на те, що в Україні проведені та проводяться теоретичні дослідження конституційно-правової відповідальності, а чинним законодавством встановлюються її окремі підстави та передбачаються специфічні конституційно­правові санкції, цього ще недостатньо для становлення конституційної законності, реального забезпечення прав і свобод людини і громадянина. На жаль, конституційно­правова відповідальність як самостійний вид юридичної відповідальності не визнана на законодавчому рівні, що негативно впливає на її реалізацію на практиці. Через відсутність достатньої нормативно-правової основи та дієвого механізму реалізації конституційно-правової відповідальності велика кількість порушень Конституції та законів України органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами залишається без відповідного реагування.

Метою даної курсової роботи є дослідження та аналіз поняття та сутності конституційних деліктів. Для досягнення мети проаналізовані будуть поняття, ознаки конституційного делікту та проведена його класифікація по різноманітним підставам. Наприкінці роботи будуть зроблені узагальнюючі підсумки.

1. Загальна характеристика конституційного делікту

1.1 Поняття конституційного делікту

Поняття “делікт” походить від лат. delictum -- проступок. Делікт -- це правопорушення, яке завдає шкоди суспільству, державі або особі. Таке правопорушення є підставою для притягнення правопорушника до відповідальності, передбаченої законом. Зазначене правопорушення не пов'язане з порушенням договору (контракту). Деліктні зобов'язання відомі ще як позадоговірні.

Поняття “делікт” офіційно у цивільному законодавстві України не застосовується, але в науково-правовій літературі і практиці вживається широко. Того, хто заподіює шкоду, називають делінквентом. Того, кому шкоду заподіяно -- потерпілим.

Світовій юриспруденції деліктні зобов'язання відомі давно. Наприклад, у Стародавньому Римі деліктні зобов'язання простежуються вже у Законах

XII таблиць. Юристи Риму вважали, що приватне правопорушення (delictum privatum) породжує обов'язок порушника сплатити потерпілому штраф.

Про деліктні зобов'язання знали ще у сиву давнину. Вони, зокрема, мали місце у формі кривавої помсти за принципом “зуб за зуб”, “око за око”.

Римляни встановили такі деліктні правопорушення:

- injuria -- особиста образа;

- furtum -- крадіжка;

- damnum injuria datum -- неправомірне знищення або пошкодження чужого майна.

Позадоговірні цивільні правопорушення, що заподіювали шкоду, але не підпадали під ознаки делікту, у Стародавньому Римі називали квазіделіктами. Це поняття означало відповідальність за такі дії:

- винесення суддею несправедливого вироку;

- викидання чи вилиття з жилого дому;

- небезпечне для перехожих вивішування (виставляння) речей;

- неправомірні дії слуг готелів (кораблів тощо) щодо клієнтів;

- шкоду, заподіяну рабом або свійською твариною чужому майну або особі.

У Кодексі Наполеона (1804 р.) деліктам було присвячено лише п'ять коротких за змістом статей. Німецький цивільний кодекс (1896 р.) зобов'язанням, пов'язаним із заподіянням шкоди, присвятив уже 31 статтю.

Цивільний кодекс Української Соціалістичної Радянської Республіки було прийнято в 1923 р. Він містив розділ ХІІ “Зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди іншому”. Спеціально про деліктні зобов'язання у зв'язку з іноземним елементом у ньому не йшлося. Та враховуючи постанову Центрального Виконавчого Комітету УСРР “Про надання чинності Цивільному кодексу Української СРР”, власне Цивільний кодекс (зокрема чинні тоді п. 4 та 5 розд. ІІІ “Права, пільги, обмеження й обов'язки чужоземців”), а також “Положення про чужоземців в УСРР та про порядок придбання і втрати прав українського громадянства” від 28 березня 1922 р., можна дійти висновку, що національний режим поширювався на іноземців при вирішенні питань деліктної відповідальності.

Внутрішньому законодавству України того часу не була відома колізійна норма про вирішення деліктних спорів з іноземним елементом.

Пленум Верховного Суду СРСР у постанові від 10 лютого 1931 р. № 32 зазначав, що на вимоги сторони спору суд повинен застосовувати до позовів про відшкодування шкоди, заподіяної деліктом, закон місця вчинення делікту. Та оскільки рішення навіть найвищої судової інстанції у нас не розглядаються як джерело права, то зазначене не вважалося колізійною нормою міжнародного приватного права.



1.2 Становлення та розвиток теорії конституційного делікту в законодавства в Україні

конституційний делікт законодавство самоврядування

У Цивільному кодексі України від 18 липня 1963 р. зобов'язанням, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, присвячено гл. 40. Вона містила такі статті:

Стаття 440. Загальні підстави відповідальності за заподіяння шкоди.

Стаття 4401. Відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Стаття 441. Відповідальність організації за шкоду, заподіяну з вини її працівників.

Стаття 442. Відповідальність за шкоду, заподіяну незаконними діями державних і громадських організацій, а також службових осіб.

Стаття 443. Відповідальність за шкоду, заподіяну незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду.

Стаття 444. Шкода заподіяна в стані необхідної оборони.

Стаття 445. Відповідальність за шкоду, заподіяну в стані крайньої необхідності.

Стаття 446. Відповідальність за шкоду, заподіяну неповнолітнім, який не досяг п'ятнадцяти років.

Стаття 447. Відповідальність за шкоду, заподіяну неповнолітнім віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років.

Стаття 448. Відповідальність за шкоду, заподіяну громадянином, визнаним недієздатним.

Стаття 449. Відповідальність за шкоду, заподіяну громадянином, нездатним розуміти значення своїх дій.

Стаття 450. Відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки.

Стаття 451. Відповідальність за шкоду, спільно заподіяну кількома особами.

Стаття 452. Право регресу до винної особи.

Стаття 453. Способи відшкодування шкоди.

Стаття 454. Врахування вини потерпілого і майнового стану особи, яка заподіяла шкоду.

Стаття 455. Відшкодування шкоди у разі ушкодження здоров'я.

Стаття 456. Відповідальність за ушкодження здоров'я і смерть громадянина, пов'язані з виконанням ним трудових обов'язків.

Стаття 457. Відповідальність за ушкодження здоров'я і смерть громадянина, за якого той, хто заподіяв шкоду, не зобов'язаний сплачувати страхові внески.

Стаття 458. Відшкодування шкоди, зв'язаної з ушкодженням здоров'я громадянина, якому не призначені допомога або пенсія (статтю виключено згідно із Законом від 22 квітня 1993 р. (Відомості Верховної Ради України. -- 1993. -- № 22. -- С. 227).

Стаття 459. Відшкодування витрат на поховання.

Стаття 4591. Відшкодування витрат на стаціонарне лікування потерпілого від злочину.

Стаття 460. Регресні вимоги.

Стаття 461. Відповідальність за ушкодження і смерть громадянина, який не підлягає соціальному страхуванню.

Стаття 462. Відшкодування шкоди при ушкодженні здоров'я неповнолітнього.

Стаття 463. Зміна розміру відшкодування за вимогою потерпілого в разі зміни стану його працездатності.

Стаття 464. Зміна розміру відшкодування на вимогу осіб, що заподіяли шкоду.

Стаття 465. Строки виплати відшкодування.

Стаття 466. Відшкодування шкоди в разі припинення юридичної особи, зобов'язаної до відшкодування.

Цивільний кодекс Української РСР від 18 липня 1963 р. містив також близьку за змістом главу 41 “Зобов'язання, що виникають внаслідок рятування соціалістичного майна”, що складалася лише з двох статей:

Стаття 467. Відшкодування шкоди, зазнаної при рятуванні соціалістичного майна.

Стаття 468. Порядок відшкодування шкоди, зазнаної при рятуванні соціалістичного майна.

Аналіз наведених статей Цивільного кодексу від 18 липня 1963 р. свідчить, що в Україні до умов виникнення зобов'язання внаслідок заподіяння шкоди належали:

- протиправна дія (бездіяльність);

- наявність шкоди;

- причинний зв'язок між протиправною дією (бездіяльністю) і шкодою;

- вина делінквента (але встановлена і безвиновна (об'єктивна) відповідальність).

У праві України як держави, що належить до континентальної системи права, вирізняють таке поняття, як “генеральний делікт” (тобто всеосяжне формулювання протиправної дії). Воно міститься у ст. 440 Цивільного кодексу України від 18 липня 1963 р.:

“Шкода, заподіяна особі або майну громадянина, а також шкода, заподіяна організації, підлягає відшкодуванню особою, яка заподіяла шкоду, у повному обсязі, за винятком випадків, передбачених законодавством України.

Той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з його вини.

Шкода, заподіяна правомірними діями, підлягає відшкодуванню лише у випадках, передбачених законом”.

Англосаксонське право (common law) не містить загального поняття протиправної дії. Воно є системою так званих сингулярних деліктів. Сукупність окремих фактичних складів правопорушень англосакси називають “torts”.

Щось середнє між континентальною системою “генерального делікту” і англосаксонською системою “сингулярних деліктів” становить право ФРН та Швейцарії (“змішаний делікт”).

У 1977 р. Цивільний кодекс України було доповнено ст. 5694, у якій містяться колізійні прив'язки щодо делікту з іноземним елементом. Наведемо зазначену статтю:

“Стаття 5694. Закон, застосовуваний до зобов'язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди

Права і обов'язки сторін за зобов'язаннями, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, визначаються за законом країни, де мала місце дія чи інша обставина, що послужила підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

Права і обов'язки сторін за зобов'язаннями, які виникають внаслідок заподіяння шкоди за кордоном, якщо сторони є українськими громадянами або українськими організаціями, визначаються за українським законом.

Іноземний закон не застосовується, якщо дія чи інша обставина, яка є підставою для вимоги про відшкодування шкоди, за українським законом не є протиправною”.

Колізійне регулювання деліктних зобов'язань міститься і в Конвенції СНД від 22 січня 1993 р. Наводимо формулювання відповідної статті:

“Стаття 42. Відшкодування шкоди

1. Обов'язки з відшкодування шкоди, окрім тих, що випливають з договорів та інших правомірних дій, визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої мала місце дія чи інша обставина, яка послужила підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

2. Якщо завдавав шкоди і потерпілий є громадянами однієї Договірної Сторони, то застосовується законодавство цієї Договірної Сторони.

3. У справах, згаданих у пунктах 1 і 2 цієї статті, є компетентним суд Договірної Сторони, на території якої мала місце дія чи інша обставина, що послужила підставою для вимоги про відшкодування шкоди. Потерпілий може подати позов також у суді Договірної Сторони, на території якої має місце проживання відповідач”.

У ст. 1593 “Зобов'язання внаслідок завдання шкоди” проекту Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р. зазначалося:

“1. Права та обов'язки за зобов'язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються за правом країни, в якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди. Проте сторони зобов'язання у будь-який час після його виникнення можуть обрати право країни суду.

2. Права та обов'язки за зобов'язанням, що виникають внаслідок завдання шкоди за кордоном, а його сторони мають звичайне місце перебування або місце знаходження в одній країні, визначаються за правом країни.

3. Іноземне право не застосовується, якщо дія чи інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди, за законодавством України не є протиправною”.



2. Юридичний склад конституційного делікту

Склад адміністративного правопорушення -- це сукупність встановлених законом об'єктивних і суб'єктивних ознак, які характеризують діяння як адміністративне правопорушення (проступок). До складу адміністративного правопорушення належать ознаки, які характеризують об'єкт, об'єктивну і суб'єктивну сторони та суб'єкта правопорушення.

Об'єкт адміністративного правопорушення -- це те, на що воно посягає. Адміністративний проступок заподіює шкоду або створює загрозу її заподіяння суспільним відносинам, які і становлять об'єкт проступку. Залежно від ступеня узагальнення, рівня абстрактності розрізняють загальний, родовий та безпосередній об'єкти проступку.

Загальний об'єкт становить вся сукупність суспільних відносин, які охороняються законодавством про адміністративні правопорушення.

Родовий об'єкт -- це група однорідних або тотожних суспільних відносин, які охороняються комплексом адміністративно-правових норм. Адміністративно-правовими засобами охороняються суспільні відносини, які регулюються нормами різних галузей права: адміністративного, фінансового, цивільного, трудового, екологічного та ін. Тому родові об'єкти проступків можуть бути, наприклад, у цивільних, трудових та інших правопорушеннях. Залежно від родового об'єкта адміністративні правопорушення згруповано в главах Особливої частини розділу ІІ КпАП.

Під безпосереднім об'єктом маються на увазі ті конкретні суспільні відносини, поставлені під охорону закону, яким заподіюється шкода правопорушенням, що підпадає під ознаки конкретного складу проступку.

Об'єктивну сторону адміністративного правопорушення характеризують ознаки, які визначають акт зовнішньої поведінки правопорушника. До них належать діяння (дія чи бездіяльність), їх шкідливі наслідки, причинний зв'язок між діяннями і наслідками, місце, час, обстановка, спосіб, знаряддя та засоби вчинення проступку.

Основною і обов'язковою ознакою об'єктивної сторони є протиправне діяння, відсутність якого виключає склад будь-якого адміністративного правопорушення. Всі інші ознаки мають факультативний характер.

Суб'єктивну сторону адміністративного правопорушення становить пов'язаний з його вчиненням психічний стан особи. До ознак,які характеризують суб'єктивну сторону, належать вина, мотив і мета вчинення правопорушення.

Суб'єктом адміністративного правопорушення визнається фізична особа, яка досягла на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку. Ознаки, що характеризують суб'єкта проступку, поділяються на загальні і спеціальні. У наведеному визначенні названо ознаки загальні, тобто властиві будь-якому суб'єкту.

Суб'єктом проступку,по-перше,може бути фізична особа,людина. По-друге, ним може бути не будь-яка фізична особа, а тільки осудна. У законодавстві про адміністративні правопорушення не розкривається поняття осудності, воно випливає із визначення неосудності. Як вказано в ст.20 КпАП, під неосудністю розуміється стан, в якому особа не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану. Виходячи з цього,можна зробити висновок про те,що осудність--це здатність особи усвідомлювати свої дії і керувати ними, нести за них відповідальність. По-третє, суб'єктом проступку може бути особа, яка на момент вчинення адміністративного правопорушення досягла шістнадцятирічного віку. Крім загальних ознак, у конкретних складах адміністративних правопорушень суб'єкт може характеризуватися ще й додатковими, специфічними властивостями. Такі суб'єкти називаються спеціальними. До них можна віднести, наприклад, посадових осіб, водіїв, керівників, капітанів суден, батьків, військовозобов'язаних тощо. У деяких статтях КпАП спеціальний суб'єкт не називається, хоча мається на увазі.



3. Класифікація конституційних деліктів та особливості окремих їх видів

3.1 Критерії класифікації конституційних деліктів

На підставі аналізу як загальних ознак конституційного делікту, так і специфічних ознак складу конституційного делікту, можливо класифікувати конституційні делікти за наступними критеріями:

1) об'єктами конституційних деліктів - на конституційні делікти в сфері основ конституційного ладу України; в сфері прав і свобод людини і громадянина; в сфері безпосередньої демократії; в сфері організації та функціонування державної влади; в сфері місцевого самоврядування;

2) суб'єктами конституційних деліктів - на конституційні делікти: держави; органів державної влади; органів місцевого самоврядування; об'єднань громадян; виборчих комісій; посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування; депутатів представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування; кандидатів на пост Президента України, кандидатів в народні депутати, кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови, кандидатів у депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад; офіційних спостерігачів; представників засобів масової інформації; людини і громадянина та ін.;

3) об'єктивною стороною конституційних деліктів - на активні, пасивні та змішані конституційні делікти;

4) суб'єктивною стороною конституційних деліктів - на умисні, необережні та змішані конституційні делікти;

5) способом вчинення конституційних деліктів - на конституційні делікти, вчинені шляхом порушення конституційно-правової норми; невиконання або неналежного виконання обов'язку; зловживання правом;

6) ступенем суспільної небезпечності конституційних деліктів - на конституційні делікти з більшим і меншим ступенем суспільної небезпечності;

7) за джерелом закріплення складів конституційних деліктів - на конституційні делікти, склади яких закріплені Конституцією України; законами України; нормативно-правовими актами органів і посадових осіб державної влади; нормативно-правовими актами місцевого самоврядування;

8) інстанцією конституційно-правової відповідальності - конституційні делікти, справи про вчинення яких розглядають: Президент України; Верховна Рада України; місцеві ради; суди; виборці; територіальна громада; Міністерство юстиції України; виборчі комісії; спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції та ін..

Найбільше значення для з'ясування правової природи конституційних деліктів та їх систематизації в конституційному законодавстві мають класифікації конституційних деліктів за їх об'єктним і суб'єктним складом.

Наведена класифікація конституційних деліктів може бути доповнена й іншими критеріями, що дозволять поглибити основні знання про різноманітність їх юридичної природи. Коло класифікаційних рядів можна розширювати, але обрані критерії видаються оптимальними для того, щоб дослідити конституційні делікти в усій їх повноті й багатоманітності.

3.2 Конституційні делікти як підстава конституційно-правової відповідальності

В сучасній Україні, з одного боку, стає очевидною невідповідність деяких положень Конституції України цілям та завданням демократичних реформ, посилюється публічна критика і вимоги її зміни; з іншого, не менш очевидно, що за умов законності і правопорядку неприпустимий розрив між Конституцією України і суспільною практикою. Реалізація державної влади, можлива лише на основі Конституції України у формах і методами, передбачених у ній. Деформована конституційна правосвідомість створює квазіконституційний простір, в якому громадяни, посадові особи, деякі державні та суспільні структури звільняють себе від дотримання вимог Конституції України, діють на власний розсуд. За всі ці дії передбачена відповідальність, зокрема, конституційно-правова, - це застосування санкцій до осіб та органів, які порушують принципи та норми конституційного законодавства.

Українські та зарубіжні вчені поняття „відповідальність” визначають як двоаспектні: в позитивному та ретроспективному значеннях. Щодо конституційно-правової відповідальності позитивний аспект виявляється як відповідальна поведінка, підпорядкованість, юридична компетентність. Підставами позитивної відповідальності є виконання суб'єктом конституційних правовідносин певних функцій. Позитивна відповідальність, як зазначав В.Ф. Мелащенко, характерна й тим, що нерідко важко визначити формалізовані критерії для оцінки поведінки зазначених суб'єктів” [16, 19-20]. Іноді ці категорії та оцінки у законі не фіксуються взагалі, хоча ними можуть бути такі критерії, як бездіяльність посадової особи, невиконання поставлених цілей і завдань, неефективна робота певних органів тощо [1, 17].

Ретроспективний аспект конституційно-правової відповідальності пов'язаний із застосуванням спеціальних засобів впливу. Вона настає лише тоді, коли для цього є нормативна основа, тобто пряма вказівка на таку відповідальність зазначається в законодавстві, а фактичною підставою конституційно-правової відповідальності в ретроспективному плані є вчинення конституційного правопорушення (делікту) [18, 3].

Необхідно підкреслити, що суб'єкт конституційного права не може бути притягнений до ретроспективної відповідальності згідно з підставами відповідальності позитивної, і навпаки. Водночас існування позитивної відповідальності є передумовою (але не підставою) ретроспективної відповідальності в конституційному праві.

Отже, конституційний делікт є підставою конституційно-правової відповідальності лише в її ретроспективному аспекті, а не конституційно-правової відповідальності взагалі.

В конституційному законодавстві відсутнє поняття конституційного делікту, тому його не можливо визначити за аналогією з критерію правопорушення в інших галузях права. Так, правопорушення - це діяння, винне, суспільно небезпечне, протиправне і передбачене в законі як підстава юридичної відповідальності. Порівнянням фактичної поведінки з правовим імперативом встановлюється наявність чи відсутність правопорушення. Це його зовнішня сторона. У широкому соціальному контексті правопорушення виступає порушенням соціальних інтересів та справедливості. Ці оцінки та висновки з певним коригуванням відносяться і до конституційних деліктів [14, 12].

Підставою для настання конституційно-правової відповідальності є поведінка, що порушує принципи та норми саме конституційного права і при цьому не є злочином, адміністративним, дисциплінарним чи цивільним правопорушенням. Ще одна специфічна риса конституційного делікту - це його політичний характер, оскільки конституційні відносини пов'язані з такими явищами як держава, політика, влада. Таким чином, ми можемо дати визначення конституційному делікту як протиправного винного діяння (дії чи бездіяльності) суб'єкта конституційного прав, що являє собою сукупність конкретно-визначених складових елементів, має політичний характер, порушує норми та принципи конституційного права і є підставою для настання ретроспективної конституційно-правової відповідальності [18, 4].

Об'єктом конституційного правопорушення є певна група суспільних відносин, що регулюються саме цією галуззю права, які є характерними лише для конституційних правопорушень.

Таким чином, об'єктом конституційного делікту є певна частина суспільних відносин, що регламентуються цією галуззю права і суттєво відрізняються від суспільних відносин, які є об'єктами правопорушень в інших галузях права. Специфіка об'єктів конституційного правопорушення, на думку Д.Т. Зражевської, полягає у тому, що ними є передумови конституційної законності, які призводять до застосування конституційно-правової відповідальності [ 2, 51-54].

Отже, специфікою конституційних правопорушень є те, що вони майже завжди пов'язані з посяганням на суспільні відносини, що виникають у сфері здійснення влади державними органами. Об'єктом правопорушення можуть бути також відносини у сфері здійснення влади виборцями. Розглянута специфіка об'єкта виявляється і при вчиненні правопорушення депутатом. Порушення суб'єктом свого обов'язку або повноважень означає посягання на правомочність та заподіяння шкоди діяльності законодавчого органу, тому що створюється небезпека дезорганізації роботи окремих його ланок.

В.О. Лучин об'єкт конституційного делікту окреслює дещо по-іншому. Він зазначає, що конституційне правопорушення посягає на суспільні відносини, які регулюються та охороняються Конституцією України [14, 13]. Ці відносини опосередковують вищі соціальні цінності, якими є людина, її права та свободи, народовладдя, суверенітет держави, цілісність та недоторканість її території, здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, ідеологічна та політична багатоманітність тощо. В загальному вигляді об'єктом конституційного делікту, за визначенням В.О. Лучина, є конституційний лад та його найважливіші елементи, у тому числі конституційна законність та правопорядок.

Таким чином, особливістю конституційного делікту є те, що його об'єкт знаходиться у сфері реалізації владовідносин і опосередковує вищі соціальні цінності, визначені в Конституції України.

Об'єктивна сторона правопорушення характеризує зміни в зовнішньому середовищі, заподіяні суспільно небезпечною поведінкою суб'єкта. Даний елемент складу правопорушення визначає об'єктивні ознаки протиправної поведінки, визначення яких у юридичній літературі є різним. В одному випадку, до них відносять лише шкідливі наслідки та причинний зв'язок між ними і діянням правопорушника; у другому - додають ще й саме протиправне діяння особи; у третьому - діяння, способи дії й бездіяльності, шкідливі наслідки та причинний зв'язок між ними. Остання позиція, хоча вона й більш повно охоплює риси об'єктивної сторони, не є беззаперечною. Протиправність діяння полягає у його юридичній забороненості.

Конституційним правопорушенням може бути як дія, так і бездіяльність. При цьому бездіяльність може бути визнана такою лише за умови невиконання суб'єктом конституційно-правової відповідальності покладених на нього обов'язків і не вчинення ним дії, які повинен був вчинити. Прикладом такої деліктної бездіяльності є повна відчуженість, байдужість, неприйняття належних конституційних заходів.

Об'єктивною стороною конституційного делікту є протиправна поведінка суб'єкта, що не відповідає вимогам конституційного права. Його особливістю є те, що законодавець у загальному вигляді, шляхом вказівки на родові ознаки, визначає об'єктивні підстави конституційно-правової відповідальності. В конституційному праві при багатоманітності проявів неправомірної поведінки спостерігається, як правило, узагальнене окреслення об'єктивної сторони. Це пояснюється тим, що до сфери правового регулювання входять норми морально-політичного змісту. Ця особливість надає можливість говорити про політичний характер конституційно-правової відповідальності, оскільки вона становить собою формалізацію критеріїв політичної оцінки поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин як належної поведінки суб'єкта конституційного права: незастосування конституційно-правової норми, неналежне застосування конституційно-правової норми, що має вираження у недостатньо ефективній реалізації принципів норми, пряме порушення конституційно-правової норми.

Поряд із неналежною поведінкою в деяких складах правопорушень у сфері конституційного права існує необхідність доказу факту настання шкоди і наявності причинного зв'язку з порушенням норми [1, 22]. Серед найтиповіших порушень можна назвати перебільшення державними органами чи їх посадовими особами своїх повноважень; прийняття рішення хоча і в межах компетенції, але за відсутності потрібного кворуму; недотримання зовнішньої форми прийнятого рішення; недотримання посадовими особами правил щодо несумісності тощо. Всі ці та інші об'єктивні підстави відповідальності законодавець передбачив у загальному вигляді.

Щодо конкретизації родових (загальних) ознак об'єктивної сторони конституційного делікту в науці існує дві точки зору: конкретизація неможлива з огляду на ряд обставин і друга - можлива, потрібна, вона деякою мірою існує. Щодо першої позиції, то її дотримується Д.Т. Шон, який зазначає, що питання конкретизації підстав конституційно-правової відповідальності є складним, а його вирішення є часто нереальним. Багато положень Конституції України носять досить загальний характер і потім конкретизуються у галузевих джерелах права. Тому дати точний перелік обставин, які можуть бути підставою конституційно-правової відповідальності, просто неможливо. Потрібно також враховувати складність діяльності вищих посадових осіб при здійсненні ними державної влади [19, 39]. Н.М. Колосова ж вважає відсутність чітких юридичних підстав у кожному конкретному випадку як прогалину у конституційному законодавстві, яку скоріше потрібно усунути прийняттям спеціального закону „Про конституційно-правову відповідальність”, або як свідчення того, що це суто політична відповідальність (яку потрібно відрізняти від конституційно-правової) [5, 88]. Н.А. Боброва і Т.Д. Зражевська у своїй монографії наводять думку, що в межах родових ознак можлива і бажана конкретизація, яка відбувається двома шляхами: зазначення на соціально необхідній поведінці суб'єктів конституційного права і на соціально неприпустимій їхній поведінці [2, 64].

Отже, особливостями об'єктивної сторони конституційного делікту є:

- по-перше, те, що вона визначається шляхом вказівки на родові ознаки, визначених в узагальненій формі;

- по-друге, у зв'язку з тим, що в конституційному праві відсутні чітко визначені критерії складу правопорушення (як, наприклад, у кримінальному праві), його об'єктивна сторона закріплюється у конкретній регулятивній нормі, яка визначає правове положення винного суб'єкта.

Що ж до наступного елемента - суб'єкта конституційного правопорушення - це всі суб'єкти конституційного право відношення, тобто конкретні соціальні індивіди, соціальні утворення та спільноти, які не тільки мають права і обов'язки, встановлені конституційними нормами, але і реалізують їх у правопорушенні. Суб'єктами правопорушення, які мають нести юридичну відповідальність, можуть бути деліктоздатні фізичні особи чи організації, посадові особи, державні та суспільні інституції [15, 94]. Коло суб'єктів конституційно-правової відповідальності слід розширити на підставі ч.2 ст. 19 Конституції України, в якій закріплено, що „органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України” [7]. Таким чином, всі органи та особи, зазначені в ч. 2 ст. 19 Конституції, можна визнати суб'єктами конституційно-правової відповідальності.

Самостійним суб'єктом конституційно-правової відповідальності слід визнати і державу в цілому. Такий висновок випливає із аналізу ст. 3 Конституції України: „Держава відповідає перед людиною за свою діяльність” [18, 6]. Т.Д.Зражевська до осіб, які не мають деліктоздатності в сфері конституційно-правової відповідальності, відносить народ, націю, державу в цілому. Н.А.Боброва до цих суб'єктів додає представницькі органи держави (як загальнодержавні, так і місцеві) [2, 66]. Щодо можливості конституційно-правової відповідальності держави Н.М.Колосова висуває тезу, що держава повинна нести конституційну правову відповідальність за виконання офіційно взятих на себе зобов'язань у тому разі, коли в результаті цього заподіяно будь-кому шкоду. Так, ст. 3 Конституції України проголошує: „Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави”. Тому невиконання взятих на себе зобов'язань у цій сфері повинно тягти її конституційну відповідальність [5, 89].

Отже, аналіз положень Конституції України дозволяє окреслити наступні суб'єкти конституційно-правової відповідальності:

- держава Україна;

- посадові особи органів державної влади;

- органи місцевого самоврядування;

- депутати місцевих рад;

- сільські, селищні, міські голови та інші посадові особи органів місцевого самоврядування;

- громадяни України;

- політичні партії;

- громадські організації;

- іноземні громадяни та особи без громадянства;

- засоби масової інформації;

- адміністративно-територіальні одиниці.

Суб'єктивною стороною складу правопорушення є передусім вина, яка відображає певне внутрішнє психічне ставлення суб'єкта до своєї протиправної поведінки та її наслідків. Вина є необхідною суб'єктивною підставою відповідальності у конституційному праві. Що ж до змісту вини в конституційних правовідносинах, то вона має особливість, яка зумовлюється політичним характером цієї галузі права. Вина в конституційному праві - поняття не лише психологічне, а й соціально-політичне. Цим пояснюється те, що суб'єкти конституційного права несуть відповідальність перед державою та суспільством за несумлінне ставлення до реалізації свого статусу.

Як вважає Д.Т. Шон, специфічною рисою конституційно-правової відповідальності є те, що вона настає як за правопорушення, так і за його відсутності. Вимога обов'язкової наявності вини у скоєнні конкретного правопорушення, на його думку, звузила б діапазон застосування конституційно-правової відповідальності та перекрутила б її соціальне призначення [19, 38]. Конституційно-правова відповідальність неможлива без вини. Так звані „особливі випадки відповідальності без вини” або не є відповідальністю взагалі, або тут специфічною є сама вина [14, 14].

Соціально-політичний аспект суб'єктивної сторони правопорушень у конституційному праві залежить від характеру суб'єктів правопорушень. У випадку, якщо такими суб'єктами виступають фізичні особи, то у змісті цього елемента конституційного делікту важливе місце належить психічному ставленню особи до своїх протиправних дій та їх можливих шкідливих наслідків. Психічне ставлення може бути виражене в одній із форм вини: умислу чи необережності. Багато конституційних деліктів можуть бути скоєні як з умислу, так і з необережності, але склад деяких конституційних деліктів припускає, що вони можуть бути вчинені лише у формі умислу, наприклад, захоплення влади або присвоєння владних повноважень, перевищення повноважень Президентом України тощо.

Виникає питання щодо співвідношення вини колективу та посадових осіб. У діючому законодавстві передбачені випадки, коли за протиправні та винні дії своїх працівників, здійснені у межах службових повноважень, відповідають організації як за власні порушення. Однак, це ні в якому разі не свідчить про перекладання відповідальності індивіда на колектив. У тих випадках, коли закон передбачає покладання вини окремих працівників на орган, відповідальність несуть обидва суб'єкти: індивід і колектив.

Поряд із виною суб'єктивну сторону характеризують такі факультативні ознаки, як мотив і ціль. Так, створення і діяльність громадських об'єднань стає конституційним деліктом лише за умови, якщо останні мають заборонені цілі, передбачені ст. 37 Конституції України. Таким чином, значення вини полягає в тому, що конституційне право виходить із принципу відповідальності особи лише за наявності вини у вчиненні конкретного правопорушення. На конституційному рівні склади деліктів викладаються переважно в самому загальному вигляді, інколи як антитеза позитивним конституційним настановам. Водночас необхідно підкреслити, що лише за наявності складу конституційного делікту, навіть в урізаному вигляді, особа, яка його скоїла, може бути притягнена до конституційно-правової відповідальності.

Таким чином, конституційне право характеризується наявністю не лише свого спеціального предмета і методу, а й спеціальної гарантії реалізації норм та принципів, тобто конституційно-правової відповідальності, підставою якої (в ретроспективному аспекті) є конституційний делікт [18, 8].

3.3 Конституційні делікти у сфері місцевого самоврядування

Конституційно-правова відповідальність є важливим елементом механізму реалізації Основного Закону України, засобом зміцнення конституційної законності і правопорядку у сфері державного управління та місцевого самоврядування. І хоча інститут конституційно-правової відповідальності є доволі новим у національній правовій системі, кількість його прихильників щороку зростає.

Дедалі більшого поширення та визнання набуває визначення конституційного делікту як фактичної підстави конституційно-правової відповідальності. Теза про те, що без правопорушення не може бути відповідальності, стала загальновизнаною в науковій літературі. Так, В. Лучин зазначає: «Якщо немає правопорушення, немає і конституційної відповідальності» [7, c. 14]. Автор водночас вважає, що підставою конституційної відповідальності є саме конституційний делікт. У зв'язку з цим вивчення проблеми конституційно-правових деліктів, на наш погляд, є сьогодні досить актуальним і вчасним.

У складі конституційного делікту традиційно виокремлюють чотири елементи: суб'єкт, суб'єктивну сторону, об'єкт, об'єктивну сторону.

Суб'єктами в контексті нашого дослідження є органи та посадові особи місцевого самоврядування, які зобов'язані за статусом забезпечувати вирішення питань місцевого значення в межах своєї компетенції, а в разі здійснення конституційного правопорушення нести відповідальність перед територіальною громадою або державою.

Світовий досвід засвідчує, що пріоритетне місце в системі органів місцевого самоврядування посідають представницькі органи, тобто місцеві ради, які є головними носіями самоврядних повноважень, основною формою самоорганізації територіальних громад [6, c. 495]. Проте створення представницьких органів є похідним від права громади. Оскільки ради формуються виключно населенням, відповідальність за свою діяльність вони несуть безпосередньо перед громадянами.

Інакше складаються відносини відповідальності щодо виконавчих органів у системі місцевого самоврядування. Виконавчі органи місцевих рад не є уособленням територіальної громади і можуть виступати тільки від імені ради, що їх утворила. Тобто функції та повноваження є похідними від громади раді, а від останньої -- виконавчим органам ради. Як зазначається в літературі, виконавчі органи -- це «органи органів» місцевого самоврядування [9, c. 161]. Така вторинність природи виконавчих органів зумовлює те, що відповідальність вони несуть не безпосередньо перед громадою, а перед радою, яка їх створює.

Наступний суб'єкт у системі місцевого самоврядування -- сільський, селищний, міський голови, котрі, безперечно, є суб'єктом конституційно-правової відповідальності. Закон (ст. 12 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [11]) надає їм статус головної посадової особи територіальної громади. Закон також визначає, що голова несе відповідальність перед громадою і перед радою. Однак існує думка, що голову, як загально обрану особу, не можна звільняти з посади безпосередньо рішенням ради. В такий спосіб у систему функціонування органів місцевого самоврядування «закладено своєрідний принцип противаг, коли колективні органи та індивідуальні посадові особи залежать тільки від волевиявлення громадян» [1, c. 18]. Це питання було винесене на розгляд Конституційного Суду України (справа про місцеве самоврядування). Під час розгляду справи Суд дійшов висновку, що в системі місцевого самоврядування України є певна субординація її елементів -- територіальної громади, ради, її виконавчих органів зі збереженням відповідного розмежування їхніх прав та повноважень.

Окремим суб'єктом відповідальності в системі місцевого самоврядування закон визначає також органи самоорганізації населення (ст. 80 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [11]). Безперечно, першоосновою створення цих органів є ініціатива громадян, їхнє добровільне волевиявлення. Але тут слід пам'ятати, що факт створення таких органів пов'язаний і з волевиявленням відповідної ради. Останнє свідчить про вторинність природи органів самоорганізації населення. Ця ознака зумовлює і особливість відповідальності, яку несуть органи самоорганізації населення. З одного боку, вони відповідальні перед громадою, яка їх створила. З другого -- є відповідальними перед радою в частині виконання переданих їм повноважень місцевої ради.

Розглядаючи питання про суб'єктів конституційно-правової відповідальності, важливо враховувати, що такими суб'єктами можуть визнаватися лише органи та посадові особи, які мають «прямий зв'язок із населенням», тобто безпосередньо формуються або обираються територіальною громадою. Такі органи та посадові особи повинні мати власну виняткову компетенцію і бути підзвітні населенню територіальної громади. І це принципово важливо через те, що, на наш погляд, невиборні органи і службовці органів місцевого самоврядування несуть юридичну відповідальність за здійснення своїх повноважень,проте не є суб'єктами конституційно-правової відповідальності. Тож до суб'єктів конституційно-правової відповідальності, на мою думку, треба відносити також депутатів місцевих рад як виборних посадових осіб, відповідальних перед територіальною громадою.

Безпосередньо з суб'єктом відповідальності пов'язаний такий елемент складу конституційного правопорушення, як його суб'єктивна сторона, тобто внутрішнє ставлення особи до свого діяння, яке не відповідає його належній поведінці як учасника конституційно-правових відносин та наслідків.

Основною ознакою суб'єктивної сторони конституційного делікту є вина. Питання про вину як підставу юридичної відповідальності є одним з найбільш спірних у теорії відповідальності. Деякі науковці вважають, що в певних випадках конституційно-правова відповідальність може наставати і без вини [14, c. 125], тобто допускається відповідальність за об'єктивно протиправні діяння без установлення вини суб'єкта правопорушення[15, c. 38--39]. Н. Батанова зазначає, що без вини немає конституційно-правової відповідальності [2, c. 108]. Вважаю таку думку слушною.

Особливість установлення вини суб'єкта конституційно-правової відповідальності також залежить від того, індивідуальний чи колективний цей суб'єкт. Вина індивідуальних суб'єктів за загальним правилом розглядається як психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та їхніх наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

У конституційно-правових нормах форма вини, як правило, не зазначається [4, c. 47]. Лише в окремих випадках формулювання конституційно-правових деліктів припускає, що деякі з них можуть бути вчинені лише у формі умислу. Наприклад, така підстава відкликання депутата, як «пропуск депутатом місцевої ради протягом року більше половини пленарних засідань ради або засідань постійної комісії, невиконання ним без поважних причин рішень і доручень ради та її органів» [11]. Важко уявити, що пропустити засідання ради без поважних причин можна через необережність. Проте це радше виняток, аніж загальне правило.

Значно складніше визначити вину колективних суб'єктів конституційно-правових деліктів. Розробляючи проблему відповідальності, деякі юристи категорично заперечують саму можливість виокремлення вини колективних суб'єктів. На їхню думку, вина будь-якої організації завжди знаходить своє вираження у вині конкретного індивідуума -- працівника або керівника та проявляється через його психічне ставлення до дій, що вчиняються [3, c. 421]. Організація апріорі не може мати відповідного психічного ставлення, і суть вини цієї організації не має свого специфічного змісту, що відрізняється від вини конкретної особи.

Інші науковці вину колективних суб'єктів розглядають безвідносно до психічного ставлення правопорушника, а як можливість вибору поведінки колективом загалом. Водночас формування волі колективного утворення не зводиться до простої суми індивідуальних воль. Діяльність колективу, стверджують прихильники цієї позиції [8, c. 213], хоч і складається з вольових актів його працівників, зовні є діяльністю єдиного організованого утворення.

Специфіка відповідальності колективних суб'єктів у місцевому самоврядуванні, а саме місцевих рад, органів самоорганізації населення, полягає в тому, що більшість власних рішень вони приймають колегіально. Їхня колективна воля набуває самостійного характеру і розглядається як суб'єктивне ставлення колективу до своїх суспільно небезпечних діянь та їх наслідків. Відповідно колективна вина виражається неправомірною волею більшості членів колективу шляхом прийняття відповідних рішень у межах функцій та повноважень цього колективного суб'єкта.

Об'єктом конституційного делікту більшість вітчизняних та зарубіжних учених-конституціоналістів визнають суспільні відносини, які охороняються конституційним правом [10]. Так, політико-правові суспільні відносини, які регламентуються нормами конституційного права України,

О. Фрицький визначає об'єктом конституційного правопорушення [13, c. 26]. У сфері місцевого самоврядування об'єктом є суспільні відносини, пов'язані з організацією і здійсненням цієї форми публічної влади. Однак останніми роками дедалі частіше висувають критичні зауваження щодо визначення об'єктом правопорушення відповідних суспільних відносин.

Зокрема, вказується, що визначення об'єкта конституційного делікту як сукупності суспільних відносин є надто загальним і може бути лише загальним об'єктом конституційної деліктності як сукупності всіх конституційних деліктів. Об'єкт як елемент складу конкретного конституційного делікту значно вужчий. Ним є те, на що посягає суб'єкт конституційно-правової відповідальності, вчиняючи конституційний делікт, тобто конкретні цінності певного характеру [2, c. 73--74].

Відповідно органи та посадові особи місцевого самоврядування своїми неправомірними діями посягають на суспільні цінності, які можуть бути об'єктами конституційних деліктів, -- конституційний лад, суверенітет народу, право на місцеве самоврядування; порядок організації та діяльності органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб тощо. Крім того, їхні дії можуть мати ознаки чи форми посягання на особисті цінності, до яких належать права і свободи людини та громадянина.

Як правило, об'єкти правопорушень класифікують за ступенем їх узагальненості -- по «вертикалі». Так, залежно від ступеня узагальненості цінностей, яким спричиняється або створюється загроза спричинення шкоди, можна виокремити чотири види об'єктів конституційних деліктів: загальний, родовий, видовий та безпосередній.

Загальним об'єктом конституційного делікту є сукупність цінностей, які охороняються нормами конституційного права. Родовим об'єктом конституційного делікту є група цінностей, яким спричиняють шкоду або створюють загрозу її спричинення однорідні конституційні делікти [2, c. 81]. Родовим об'єктом конституційного делікту у сфері місцевого самоврядування буде власне місцеве самоврядування як один із інститутів конституційного права.

У певних випадках можна виокремити й видові об'єкти конституційних деліктів. Наприклад, у межах інституту форм безпосередньої демократії виокремлюють підінститути виборів, референдумів, інших форм безпосереднього народовладдя. У такому разі видовими об'єктами для низки конституційних деліктів будуть вибори, референдуми тощо. Безпосереднім об'єктом конституційного делікту, на думку Н. Батанової, є цінності, на які посягає конкретний конституційний делікт [2, c. 82]. Безпосередній об'єкт можна встановити лише шляхом наукового тлумачення під час кваліфікації кожного конкретного делікту. Наприклад, у разі дострокового припинення повноважень міського голови безпосереднім об'єктом такого конституційного делікту буде порядок здійснення повноважень міським головою.

Розрізняють об'єкти конституційних деліктів та їх предмети. Предмети конституційних деліктів -- це речі матеріального світу, діючи на які, суб'єкт посягає на відповідні соціальні цінності, що охороняються конституційно-правовими нормами. Так, наприклад, предметом конституційного делікту може бути рішення відповідної місцевої ради, що було прийнято з порушенням Конституції та законів України.

Об'єктивна сторона конституційно-правового делікту характеризує його зовнішню сторону. Об'єктивною стороною є зміст самого діяння і наслідків, які заподіюють шкоду об'єкту конституційно-правового делікту. Цей елемент є характеристикою тих змін, які створені неналежною поведінкою суб'єкта. Нерідко конституційне законодавство з усіх елементів складу конституційно-правового делікту визначає тільки ознаки об'єктивної сторони, чітко описуючи саме правило поведінки, вираженням якого є диспозиція конституційно-правової норми. Наприклад, ч. 2 ст. 79 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачена підстава для дострокового припинення повноважень сільського, селищного, міського голови, якщо він «порушує Конституцію або закони України, права і свободи громадян, не забезпечує здійснення наданих йому повноважень» [11].

Для характеристики деяких конституційно-правових деліктів важливим є визначення не тільки обов'язкових ознак об'єктивної сторони, а й факультативних. Наприклад, систематичний пропуск депутатом пленарних засідань ради потребує визначення саме факультативної ознаки.

І все-таки основним елементом об'єктивної сторони є протиправне діяння, виражене зовні у формі фактичних протиправних дій або в протиправному нездійсненні визначеної законом поведінки. Протиправним є діяння, яке не відповідає нормам конституційного права.

Неналежною відповідно до конституційно-правових норм може бути як активна дія, так і бездіяльність. На відміну від дії бездіяльність може бути визнана такою, що не відповідає належній поведінці, передбаченій конституційно-правовими нормами, тільки в разі, коли суб'єкт конституційно-правової відповідальності був зобов'язаний вчинити певні дії, але вони не були ним учинені. Говорити про невідповідність бездіяльності необхідній або належній поведінці немає підстав, якщо такого роду обов'язок не встановлений конституційно-правовими нормами.

Приміром, про бездіяльність, за яку встановлено конституційно-правову відповідальність органу місцевого самоврядування, ідеться в п. 2 ст. 78 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», котра встановлює підставу дострокового припинення повноважень рад у разі, якщо сесії ради не проводяться без поважних причин у строки, визначені законом, або рада не вирішує питань, віднесених до її відання [11].

...