Адміністративна відповідальність неповнолітніх за законодавством України

У ст. 29 КпАП під конфіскацією розуміється примусова безоплатна передача предмета який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення у власність держави за рішенням суду. Конфісковано може бути лише предмет, який перебуває у приватній власності порушника, якщо інше не передбачено законами України. Порядок застосування конфіскації, перелік предметів, які не підлягають конфіскації, встановлюються цим Кодексом та іншими законами України. Однак слід зазначити те, що предмети контрабанди конфіскуються незалежно від того, встановлено їх власника чи ні. Згідно із ч. 2 ст. 29 КпАП, не може застосовуватися конфіскація вогнепальної зброї, бойових припасів, інших знарядь полювання до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування.

Слід зазначити, що відповідно до вимог ч. 6 ст. 41 Конституції України «конфіскація особистого майна громадян може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом» [1]. Однак, як зазначав свого часу Ю.Ф. Кравченко «серед 32 тис. справ щодо конфіскації особистого майна громадян рішення по 13 тис. справ прийнято органами внутрішніх справ» [287, с. 4-5], що є таким, що суперечить Конституції України.

Іншим адміністративним стягненням, яке може застосовуватись до неповнолітніх є позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові, яке застосовується за грубе або систематичне порушення порядку користування цим правом (наприклад, керування в нетверезому стані, ухилення від проходження огляду на наявність сп'яніння тощо) на строк до трьох років (ст. 30 КпАП). Позбавлення права керування засобами транспорту не може застосовуватись до осіб, які користуються цими засобами у зв'язку з інвалідністю, за винятком випадків керування в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння, а також у разі невиконання вимоги працівника міліції про зупинку транспортного засобу, залишення на порушення вимог встановлених правил місця дорожньо-транспортної пригоди, учасниками якої вони є, ухилення від огляду на наявність алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння. Сутність цього адміністративного стягнення полягає у тому, що в правопорушника вилучається відповідний документа, який надає певне право (посвідчення водія, мисливський квиток та ін.).

Відповідно до ст. 31 КпАП, виправні роботи застосовуються на строк до двох місяців з відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, і з відрахуванням до двадцяти процентів її заробітку в доход держави. Виправні роботи призначаються районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судом (суддею). Як вірно зазначає А.Т. Комзюк, «застосування виправних робіт, крім відрахувань із заробітку, тягне також деякі інші правообмеження для порушника: забороняється надавати чергову відпустку під час відбування виправних робіт; в цей час забороняється звільнення за власним бажанням» [35, с. 34].

Статті 33-40 КпАП закріплюють загальні правила та особливості накладання адміністративних стягнень. Так, у ст. 33 КпАП зазначено, що стягнення за адміністративне правопорушення накладається у межах, установлених цим Кодексом та іншими законами України. При накладенні стягнення враховуються характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь її вини, майновий стан, обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність» [8]. Згідно зі ст. 38 КпАП, адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через два місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні - два місяці з дня його виявлення [8].

Тепер розглянемо сутність та особливості окремих заходів впливу, які застосовуються до неповнолітніх правопорушників. Так, зобов'язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого полягає у тому, що неповнолітній публічно (наприклад, під час судового засідання, за місцем роботи чи навчання потерпілого тощо) просить у нього вибачення, під яким в одному із тлумачних словників розуміється «прохання вибачити» [12, с. 75]. Закон передбачає як усну, так і письмову форму вибачення. Однак дуже дієвою формою вибачення неповнолітніх є саме усна, яка виражається публічно, зокрема у залі суду. Таким чином, сутність цього заходу впливу полягає у тому, що він, з одного боку, полягає у розкаянні неповнолітнього, який вчинив протиправний проступок, визнанні ним своєї вини, з другого - в усвідомленні неповнолітнім елементарних моральних та правових правил поведінки.

Застереженняполягає в осуді поведінки неповнолітнього від імені суду, попередженні його про неприпустимість протиправної поведінки в подальшому. При цьому роз'яснюються наслідки повторного вчинення правопорушення. В одному із тлумачних словників застереження визначається як «попередження кого-небудь про щось небезпечне, небажане»; «запобігання чомусь поганому»; «зауваження» [12, с. 213]. Однак, слід відзначити, що такий вплив та досягнення таких самих цілей ставиться і перед будь-яким судовим процесом. Отже, коли суддя виносить рішення, яким він застосовує до неповнолітнього застереження, він лише іще раз піддає неповнолітнього виховному впливові.

Догана (сувора догана) як захід впливу, що застосовуються до неповнолітніх полягає у засудженні суддею протиправної поведінки неповнолітнього правопорушника. Догана як і інші заходом впливу носить особистісний та немайновий характер. Такий моральний осуд покликаний спонукати неповнолітнього правопорушника до правомірної поведінки.

Постанова судді про оголошення застереження, догани або суворої догани є чинною протягом одного року. Захід впливу вважається погашеним, якщо неповнолітній, до якого він був застосований, протягом цього року не вчинив нового правопорушення. Суддя, який застосував захід впливу, може своєю постановою скасувати його до закінчення річного строку у разі зразкової поведінки неповнолітнього, відносно якого цей захід впливу було застосовано.

Передача неповнолітнього під наглядбатькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання полягає у покладенні на неповнолітнього обов'язку зазнати посиленого виховного впливу та контролю за поведінкою з боку обраних судом осіб чи колективу. На окрему особу за її згодою або на її прохання покладається обов'язок щодо нагляду за неповнолітнім правопорушником та проведення з ним виховної роботи. У свою чергу, на такого неповнолітнього покладається обов'язок сприймати виховний вплив, заходи нагляду, які щодо нього буде застосовувати особа, призначена судом. Закон не визначає вимог до особи, якій неповнолітній може бути переданий під нагляд чи для проведення з ним виховної роботи. Однак це може бути лише повнолітня особа, яка здатна справити позитивний вплив на неповнолітнього, має можливості для здійснення відповідних заходів (проживає з неповнолітнім, принаймні, в одному населеному пункті, позитивно характеризується в побуті і на роботі, може виконувати прийняті обов'язки за станом здоров'я, має для цього належні матеріальні засоби тощо). Не виключається покладення обов'язку щодо нагляду та проведення виховної роботи і на батьків неповнолітнього правопорушника. Однак, якщо батьки належно не виконували свої обов'язки раніше, що й обумовило вчинення неповнолітнім проступку, то передавати його таким батькам під нагляд та для виховання не доцільно. Так, у п. 6 Постанові Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. №21 «Про практику застосування судами примусових заходів виховного характеру» зазначено, що «передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, допускається лише за наявності даних про їх здатність забезпечити виховний вплив на нього та постійний контроль за його поведінкою» [28].

Цей захід впливу передбачає передачу неповнолітнього під нагляд педагогічному або трудовому колективу. Однак, слід погодитись з В.П. Махоткіним, який зазначає, що за сучасних умов, наявності аномалій морального та соціально-політичного характеру, вже неможливо, як це було прийнято раніше в порядку громадського доручення по партійній чи профспілковій лінії поставити в обов'язок працівнику функції наставника, вихователя [29, с. 317-318]. Більш того, в умовах комерціалізації навчання та невиплати вчителям заробітної плати, школа втратила разом з повагою до себе і можливість контролювати поведінку учнів. А серед пересічних громадян важко знайти особу яка б погодилась використовувати свій вільний час для нагляду за чужою дитиною.

Чинність постанови судді про передачу неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання може бути в будь-який час припинена самим суддею за клопотанням цих осіб або організацій, якщо неповнолітній зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до роботи і навчання довів своє виправлення.

Підводячи підсумок цьому підрозділу вважаємо доцільним переглянути перелік заходів впливу, що застосовуються до неповнолітніх. Про необхідність перегляду передбачених ст. 24-1 КпАП заходів впливу, які застосовуються до неповнолітніх свідчать як дані проведеного нами анкетування, так і судова статистика. Так, понад 70% опитаних нами 34 суддів зазначили, що такі заходи впливу як зобов'язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; застереження; догана або сувора догана є неефективним засобом впливу. Крім того, такі заходи впливу як догана (сувора догана) більш характерні для дисциплінарної відповідальності, і як слід повинні бути замінені на такі заходи впливу як:

1) оприлюднення інформації щодо скоєння адміністративного проступку неповнолітнім, що є формою зовнішнього осуду протиправної діяльності неповнолітнього;

2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього, що полягатиме у забороні відвідування певних місць, використання певних форм дозвілля, в тому числі пов'язаних з управлінням механічним транспортним засобом, обмеження перебування поза місцем проживання протягом певного часу доби, виїзду в інші місцевості без дозволу спеціалізовного державного органу, обов'язок з'являтися для реєстрації;

3) зобов'язання відвідувати навчальні програми правоохоронного спрямування із встановленням днів, тривалості та часу початку та закінчення занять, а також установ;

4) громадські роботи, що полягають у виконанні правопорушником у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт. Крім того, даний захід є не тільки мірою покарання, а й виконує виховну функцію, розвиває у підлітків певне ставлення до праці.

2.2 Органи та особи, уповноважені притягувати неповнолітніх до адміністративної відповідальності, їх компетенція

Важливе місце в системі суб'єктів, що вирішують справи, відведене органам і посадовим особам, що уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення. Система таких органів визначена третім розділом КУпАП.

У ст. 213 КУпАП закріплюється, що справи про адміністративні правопорушення розглядають:

- адміністративні комісії при районних державних адміністраціях і виконавчих комітетах, міських, районних у містах, селищних і сільських рад. Вони вирішують всі справи про адміністративні правопорушення, за винятком тих, які належать до компетенції інших органів. Комісія створюється відповідною держадміністрацією чи виконавчим комітетом у складі голови, секретаря і членів комісії;

- виконавчі комітети селищних і сільських рад уповноважені розглядати справи про порушення громадського порядку, правил торгівлі та інші аналогічні порушення;

- місцеві суди (судді) розглядають справи про адміністративні правопорушення, віднесені до їх компетенції Кодексом. Судді одноособово розглядають справи про дрібне хуліганство, порушення правил адміністративного нагляду тощо;

- органи внутрішніх справ (ОВС), органи державних інспекцій та інші уповноважені органи (їхні посадові особи) розглядають справи, віднесені до їх компетенції законодавством. Так, наприклад, ОВС (їхні посадові особи) розглядають справи про порушення громадського порядку, порушення правил паспортної системи, правил прикордонного режиму, правил перебування и Україні і транзитного проїзду через територію України іноземних громадян і осіб без громадянства, правил дорожнього руху, правил, що забезпечують безпеку руху трат порту, правил користування засобами транспорту, правил, спрямованих на забезпечення схоронності вантажів на транспорті, а також про незаконний відпуск і незаконне придбання бензину чи інших пально-мастильних матеріалів.

Отже, закон визначає систему органів, що мають право розглядати справи про адміністративні правопорушення та визначає їхню підвідомчість. Диференціаційною ознакою процедури провадження у справах про адміністративні правопорушення неповнолітніх є участь педагога та специфічні заходи превентивного характеру з залученням батьків чи інших законних представників дитини.

3. Особливості провадження в справах про адміністративні правопорушення неповнолітніх

Провадження в справах про адміністративні правопорушення є одним із видів адміністративного процесу. В науковій літературі найчастіше процес розглядається як діяльність [29; 118], процесуальна форма комплекс дій, система адміністративно-процесуальних норм. Слід зазначити, що серед науковців вже тривалий час точаться дискусії щодо розмежування понять «процес» та «провадження», однак не зважаючи на відмінності між різними точками зору, вихідним, на нашу думку, має бути те, що процес і провадження співвідносяться як загальне і особливе, провадження є лише частиною процесу, а процес - це сукупність проваджень.

Адміністративний процес складається з великої кількості проваджень, перелік яких постійно доповнюється, а отже є невичерпним. Слід також зазначити і те, що вчені виділяють різну кількість адміністративних проваджень, крім того різними є їх назви. Так, О.М. Бандурка та М.М. Тищенко серед різновидів адміністративного процесу називають такі провадження: 1) із прийняття нормативних та індивідуальних актів управління; 2) із розгляду звернень громадян; 3) із застосування адміністративно-попереджувальних і запобіжних заходів; 4) провадження в справах про адміністративні правопорушення; 5) дисциплінарне провадження; 5) виконавче; 6) контрольне; 7) реєстраційно-дозвільне; 8) реєстраційно-паспортне; 9) митне; 10) приватизаційне; 11) провадження у екологічних, земельних, податкових та інших адміністративних справах; 12) із діловодства [27].

С.В.Ківалов та Л.Р.Біла провадження як складові адміністративного процесу поділяють на дві групи: 1) юрисдикційні, серед яких провадження про: адміністративні проступки; видворення іноземців за межі України; адміністративне оскарження; відшкодування шкоди, завданої громадянину певними видами державних органів; дисциплінарні проступки за нормами адміністративного права; 2) управлінсько-процедурні: видача спеціальних дозволів, ліцензій на здійснення окремих видів діяльності; реєстрація певних суб'єктів або видів діяльності; видача сертифікатів; здійснення контрольно-наглядової діяльності органами виконавчої влади; виконання правил дозвільної системи; розгляд заяв і пропозицій громадян органами виконавчої влади; атестаційне провадження [12, с. 50].

Ю.П. Битяк виділяє такі види проваджень: 1) по відпрацюванню та прийняттю нормативних актів; 2) провадження по прийняттю індивідуальних актів управління; 3) провадження по оскарженню рішень, дій або бездіяльності органів та посадових осіб, що порушують права громадян; 4) провадження по зверненнях громадян; 5) провадження по застосуванню адміністративно-попереджувальних заходів та заходів адміністративного припинення; 6) провадження в справах про адміністративні правопорушення; 7) дисциплінарне провадження; 8) провадження по реалізації контрольно-наглядових повноважень; 9) реєстраційно-дозвільне провадження; 10) провадження по приватизації державного майна; 11) діловодство; 12) установче провадження [17, с. 190-191].

В.К. Колпаков та О.В. Кузьменко виділяють чотири блоки адміністративних проваджень: 1) нормотворчі провадження; 2) установчі провадження; 3) право-застосовні провадження; 4) контрольно-наглядові провадження [32, с. 278].

На нашу думку, усі існуючі провадження, які складають систему адміністративного процесу доцільно поділити на дві групи: 1) юрисдикційні; 2) не юрисдикційні. До перших ми відносимо: а) провадження в справах про адміністративні правопорушення; б) провадження із скарг громадян; в) дисциплінарне провадження. До другої групи - усі інші, під час яких вирішуються індивідуально-конкретні справи, які виникають у сфері державного управління. Кожна з названих груп проваджень є складним правовим утворенням, до якого входять різні процесуальні блоки у вигляді окремих проваджень, що ґрунтуються на сукупності відповідних процесуальних норм й інколи утворюють самостійні правові інститути.

Слід зазначити, що адміністративні провадження можна також класифікувати і за такими підставами: 1) залежно від мети та кола завдань, що вирішуються для досягнення цієї мети: провадження в справах про адміністративні правопорушення; провадження по прийняттю нормативних та індивідуальних актів управління; дисциплінарне провадження тощо; 2) за функціональною ознакою: правоохоронні провадження; провадження, що носять установчий характер; провадження, що мають правотворчий характер; 3) за складністю: звичайне та прискорене провадження; 4) залежно від органу розгляду: такі, що розглядаються у судовому порядку; такі, що розглядаються органами виконавчої влади; 5) за місцем адміністративно-процесуальних норм у системі законодавства про адміністративну відповідальність: адміністративні провадження, які здійснюються винятково за нормами КпАП; адміністративні провадження, які здійснюються за нормами іншого законодавства, які встановлюють адміністративну відповідальність.

На нашу думку, теоретична проблема класифікації проваджень виконує такі завдання: 1) забезпечує ефективне регулювання проваджень, а, отже, і сприяє покращенню роботи так званих «вольових» суб'єктів адміністративних проваджень (компетентних державних органів або посадових осіб, які розглядають справи про адміністративні проступки), уніфікації найважливіших сторін їх діяльності, зміцненню законності; 2) є необхідною передумовою для подальшої кодифікації адміністративного процесу, так як відбувається об'єднання чи, навпаки, роздроблення проваджень.

Беручи до уваги те, що предметом цього підрозділу є розгляд одного із юрисдикційних проваджень, а саме - провадження в справах про адміністративні правопорушення неповнолітніх доцільним буде визначення особливостей юрисдикційних проваджень в цілому. До таких особливостей ми відносимо:

1. Спрямовані на регулювання правовідносин негативного характеру, тобто коли має місце порушення вимог правових норм.

2. Розгляд правових спорів. Адміністративна юрисдикція виникає лише тоді, коли необхідно вирішити спір про право, порушення встановлених правових норм. Такі спори виникають між сторонами суспільних відносин, що регулюються адміністративно-правовими нормами.

3. Правоохоронний характер цих проваджень, так як під час цієї діяльності вирішується юридична справа, здійснюється правовий захист порушених або тих, які оспорюються інтересів, виноситься державно-владне рішення про застосування відповідної правової санкції, відновлення порушеного права тощо.

4. Різноманітність органів, які здійснюють юрисдикційні провадження, що обумовлено, з одного боку, можливістю оскарження дій і рішень органів та посадових осіб, що порушують права громадян, з другого - особливістю правопорушень, які вчинюються в різних галузях управління.

Таким чином, юрисдикційні провадження від не юрисдикційних відрізняються тим, що: по-перше, спрямовані на регулювання правовідносин негативного характеру, тобто коли мало місце правопорушення; по-друге, їх метою є розгляд правових спорів; по-третє, носять правоохоронний характер; характеризуються великою кількість суб'єктів та учасників в конкретних юрисдикційних провадженнях.

Як було зазначено вище, одним із видів юрисдикційних проваджень є провадження в справах про адміністративні правопорушення, зокрема і тих, які вчинюються неповнолітніми. Отже, перейдемо до безпосереднього розгляду цього виду провадження. В науковій літературі, провадження в справах про адміністративні правопорушення визначається як: 1) низка послідовних дій уповноважених органів (посадових осіб), а у деяких випадках інших суб'єктів, які згідно з нормами адміністративного законодавства здійснюють заходи, спрямовані на притягнення правопорушників до відповідальності і забезпечення виконання винесеної постанови [29, с. 198-199]; 2) правовий інститут, у межах якого регулюються процесуальні адміністративно-деліктні відносини і забезпечується вирішення адміністративних справ, а також запобігання адміністративним правопорушенням [13, с. 295].

До особливостей провадження у справах про адміністративні правопорушення ми відносимо:

1. Врегульоване, як правило, правовими нормами, що сконцентровані в розділах IV та V КпАП.

2. Суспільні відносини, які виникають при цьому, регулюються адміністративно-процесуальними нормами.

3. Має специфічні завдання, а саме: своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності (ст. 245 КпАП).

4. Характеризується високою ступінню формалізації (крім завдань цього провадження чітко визначені: його принципи; вимоги до найважливіших процесуальних документів; права учасників провадження; строки і порядок розгляду справ; оскарження і опротестування постанов у справі; виконання постанови).

5. Може бути звичайним, що передбачає складання протоколу та спрощеним (протокол про правопорушення не складається, посадова особа, що виявила правопорушення, приймає та виконує рішення про накладення і стягнення штрафу чи попередження на місці вчинення правопорушення. Однак, якщо порушник заперечує накладене на нього стягнення, то складання протоколу про адміністративне правопорушення є обов'язковим.

7. Передбачає можливість участі значної кількості суб'єктів. Всіх суб'єктів провадження можна розділити на декілька груп, а саме: а) компетентні державні органи або посадові особи, які розглядають справу про адміністративний проступок, приймають акти владного характеру, складають правові документи; б) суб'єкти, які мають особисту зацікавленість у справі (особа, що притягується до адміністративної відповідальності, потерпілий, їх законні представники); в) особи й органи, які сприяють здійсненню провадження, виявленню об'єктивної істини (свідок, експерт); г) інші особи та органи, що сприяють виконанню постанови у справі, профілактиці адміністративних проступків.

В КпАП детально розглянуті права особи, яка притягується до адміністративної відповідальності. Так, в статті 268 КпАП визначено, що ця особа має право знайомитися з матеріалами справ, давати пояснення, надавати докази, заявляти клопотання, користуватися при розгляді справи юридичною допомогою адвоката, виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження, оскаржити постанову по справі. Згідно із ст. 59 Конституції України, ст. 271 КпАП та Законом України «Про Адвокатуру [25] всі особи мають право на правову допомогу. 21 листопада 2000 р. Конституційний Суд України оприлюднив своє рішення щодо офіційного тлумачення деяких положень Конституції України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, які стосуються права вільного вибору захисника, у якому зокрема зазначено, що закріплення в ч. 1 ст. 59 Конституції України того, що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав, треба розуміти як конституційне право особи, яка притягається до адміністративної відповідальності з метою отримання правової допомоги вибирати захисником своїх прав особи, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Згідно з цим Рішенням було внесено зміни до ч. 1 статті 268 КпАП України.

Як справедливо відмічається у правничій літературі, завдання захисника у справах неповнолітніх мають комплексний характер, вони підпорядковані меті встановлення істини і виправленню та перевихованню підсудного [26]. Його виконання є важливою гарантією більш якісного розгляду вказаних справ, ефективного впливу на неповнолітніх правопорушників, успішного їх перевиховання [27, с. 132]. Досягнення цієї мети неможливе без досконалого дослідження того комплексу обставин, які складають особливості предмета доказування у справах про правопорушення неповнолітніх. Тому захисник неповнолітнього повинен сприяти тому, щоб ці обставини були встановлені повно та всебічно. Якщо ж він дійде висновку, що індивідуальні особливості підлітка, умови його життя та виховання тощо встановлені недостатньо повно, він зобов'язаний клопотатися про проведення необхідних для усунення цих прогалин процедурних дій, а також особисто надавати відповідні довідки, характеристики та інші документи. У випадках сумніву в тому, що підліток досяг рівня розвитку, який характерний для його віку, захисник повинен активно сприяти призначенню експертизи у складі психологів та педагогів для отримання кваліфікованої відповіді на питання, чи міг він у міру досягнутого рівня розумового розвитку розуміти значення своїх дій і керувати ними.

Однією з найважливіших основ права на захист є презумпція доброчинності громадянина та її юридичний варіант - презумпція невинуватості. Вона полягає у тому, що особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, вважається невинною доти, доки інше не буде доведено і зафіксовано у встановленому законом порядку. Звідси випливає також, що обов'язок доказування покладено на обвинувача [32, с. 298]. Притягнутий до відповідальності не зобов'язаний доводити свою невинуватість, хоч і має на це право. Отже, вирішення завдань адміністративного провадження здійснюється за допомогою доведення, яке включає виявлення, процесуальне оформлення і дослідження доказів.

Згідно із ст. 251 КпАП, доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами [8].

Правом надавати докази користуються особи, які беруть участь у провадженні у справі (особа, яка притягається до відповідальності, потерпілий, законні представники, адвокат), та інші особи. Докази можуть бути витребувані органом або посадовою особою, які розглядають справу, від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян за клопотанням учасників процесу чи за власною ініціативою.

В юридичній літературі докази класифікуються за різними критеріями, а саме: прямі і непрямі; такі, які обвинувачують чи оправдують; першорядні і похідні тощо. Залежно від джерела і форми докази можна класифікувати на: а) пояснення учасників (правопорушника, свідка, потерпілого та ін.), які приймаються в усній формі (наприклад, при порушенні правил дорожнього руху штраф накладається на місці без складання протоколу про адміністративний проступок); б) документи та речові докази, які є матеріальними носіями інформації (протокол про адміністративний проступок, протокол особистого догляду, покази технічних засобів, технічний паспорт та ін.) [11, с. 55]. Проте, для розв'язання завдань адміністративного провадження найбільш значущим є їх групування залежно від джерела їх надходження: дані отримані від учасників провадження; речові докази, документи, які є матеріальними носіями інформації; безпосередні спостереження осіб, уповноважених розслідувати чи розглядати справи про адміністративні правопорушення. Наприклад, безпосереднє виявлення порушення уповноваженою особою відрізняється від інших доказів насамперед тим, що питання про порушення адміністративної справи вирішується за власною ініціативою осіб, які здійснюють адміністративний нагляд. Цей доках має такі особливості: по-перше, безпосередній розсуд уповноваженої особи ніде не фіксується і тому не завжди підлягає контролю; по-друге, припущення про порушення виникає тільки в свідомості уповноваженої особи. У випадку не підтвердження такого припущення немає необхідності офіційно спростовувати його винесенням якогось спеціального документу [9, с. 52].

Таким чином, встановлений законом порядок збирання, одержання доказів є надійною гарантією їх істинності, достовірності. Порушення або недодержання цього процесу може викликати лише сумніви в достовірності доказів і в обґрунтованості зроблених за їх допомогою висновків.

Діяльність учасників провадження у справах про адміністративні правопорушення розвивається у часі як послідовна низка пов'язаних між особою процесуальних дій, що дістали в науковій літературі назву стадій під якими як правило розуміється порівняно самостійна частину провадження, яка поряд з його загальними завданнями має властиві тільки їй завдання й особливості [6]. Стадії органічно пов'язані між собою, наступна, як правило, починається лише після того, як закінчена попередня, на новій стадії перевіряється те, що було зроблено раніше. Кожна стадія закінчується оформленням відповідного процесуального документа.

В науковій літературі визначається різна кількість стадій, крім того різними є їх назви. Так, В.К. Колпаков та О.В. Кузьменко називають такі стадії: 1) порушення справи; 2) адміністративне розслідування; 3) розгляд справи та її вирішення; 4) перегляд постанови; 5) виконання постанови [11, с. 302]. Ю.П. Битяк, зазначає, що провадження в справах про адміністративні правопорушення складається з чотирьох стадій: 1) порушення справи про адміністративне правопорушення; 2) розгляд справи про адміністративне правопорушення і винесення по справі постанови; 3) оскарження (або опротестування) постанови по справі про адміністративне правопорушення; 4) виконання постанови про накладення адміністративного стягнення [29, с. 202]. А.Т. Комзюк до стадій провадження в справах про адміністративні правопорушення відносить: 1) порушення справи про адміністративний проступок і складення протоколу; 2) розгляд справ про адміністративні правопорушення; 3) оскарження (опротестування) постанови; 4) виконання постанов про накладення адміністративних стягнень [35].

На нашу думку, до стадій провадження в справах про адміністративні правопорушення доцільно віднести такі: 1) порушення справи; 2) розгляд справи; 3) оскарження або опротестування (факультативна стадія); 4) виконання постанов. Кожна стадія у свою чергу, складається з окремих етапів, що становлять групи взаємопов'язаних дій. Так, на першій стадії з'ясовується наявність ознак правопорушення у відповідному діянні, може здійснюватись доставлення правопорушника, приймається рішення про порушення справи, з'ясовуються обставини правопорушення шляхом збирання доказів, встановлюються дані про особу, яка вчинила правопорушення, складається протокол. На другій стадії компетентний орган розглядає матеріали і приймає постанову. На четвертій (факультативна, необов'язкова стадія) постанова може бути оскаржена громадянином, опротестована прокурором, переглянута за ініціативою вищестоящого органу. Ця стадія закінчується прийняттям рішення про скасування, зміну, або залишення постанови в силі. П'ята стадія - виконання постанови (накладається адміністративне стягнення; застосовуються заходи впливу, передбачені статтею 24-1 КпАП; закривається справа).

Слід зазначити, що законодавством передбачено і прискорене провадження у справах про деякі адміністративні правопорушення. Його важливою особливістю є те, що в подібних випадках протокол не складається. Перелік таких правопорушень вичерпно дано в ст. 258 КпАП. Відповідно до цієї статті провадження може бути прискореним за обов'язкової наявності не менше, ніж трьох умов: якщо вчинено правопорушення, яке вважається незначним; якщо за нього на винного може бути накладено таке стягнення, як попередження або штраф; якщо громадянин не заперечує накладення на нього стягнення. В інших випадках протокол повинен бути складений. Тобто, якщо громадянин не визнає себе винним або вважає обрану санкцію безпідставно суворою, справа повинна бути вирішена на загальних підставах [35, с. 55].

Беручи до уваги те, що стадійність провадження в справах про адміністративні правопорушення досить детально розглянута в науковій літературі перейдемо до безпосереднього розгляду особливостей провадження в справах про адміністративні правопорушення неповнолітніх. До таких особливостей ми відносимо:

1. Пріоритетним завданням провадження в справах про адміністративні правопорушення неповнолітніх, які визначені у ст. 245 КпАП є їх виховання у дусі додержання правових норм законодавчих та підзаконних актів. Звідси не зовсім вдалим вважаємо використання у цій статті такого словосполучення як «виховання громадян у дусі додержання законів», так як, з одного боку, громадяни повинні виконувати норми, які містяться і в підзаконних нормативних актах, з другого - на даний час адміністративна відповідальність передбачена і підзаконними нормативними актами, хоча це є порушенням Конституції про що йшлося у попередніх підрозділах дисертації. Як слід, у ст. 245 словосполучення «виховання громадян у дусі додержання законів» необхідно замінити на «виховання громадян у дусі додержання законодавчих та підзаконних нормативних актів».

2. Справи про адміністративні правопорушення неповнолітніх, вчинені особами віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років розглядають судді районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судів, які наділені правом притягнення до адміністративної відповідальності цієї категорії суб'єктів.

3. Процесуальні дії з неповнолітніми особами, які вчинили адміністративні правопорушення доцільно проводити у першій половині дня, коли підліток почуває себе бадьоро, що підвищує ефективність встановлення з ним психологічного контакту і сприяє встановленню істини у справі. Слід зазначити, що вимога щодо розгляду справ про правопорушення вчинені неповнолітніми в першій половині дня міститься у циркулярі Міністерства внутрішніх справ Великобританії який був прийнятий іще у 1905 р. відповідно до якого «справи неповнолітніх повинні розглядатися зранку, раніше, ніж усі інші справи» [27, с. 34-35]. Подібні пропозиції містяться у методичних рекомендаціях Головного слідчого управління Міністерства внутрішніх справ України [28, с. 72], які доцільно, на нашу думку, використовувати під час розгляду справ про адміністративні правопорушення неповнолітніх.

4. Під час провадження в справах про адміністративні правопорушення неповнолітніх необхідно долучити до справи розгорнуту характеристику із школи, з місця роботи, а також з місця проживання неповнолітніх. Необхідним також є одержання з Кримінальної міліції у справах неповнолітніх довідки про перебування неповнолітнього на обліку, коли і за які правопорушення він був поставлений на облік, чи притягувався він до адміністративної відповідальності тощо.

5. Під час провадження в справах про адміністративні правопорушення неповнолітніх встановлюються: його вік, стан здоров'я неповнолітнього, його сімейний і матеріальний стан, стосунки з батьками, дієвість існуючого контролю за його поведінкою, вид діяльності, місце проживання, дані про попередні судимості, соціальні зв'язки, схильності, спосіб життя, поведінку під час провадження в цій або іншій справі, наявність факторів, обставин чи визнання ним моральних цінностей, які дозволяють прогнозувати його поведінку. Зазначені обставини можуть з'ясовуватися шляхом опитування батьків, опікунів, піклувальників, представників адміністрації за місцем роботи чи навчання неповнолітнього тощо. Так, особа вважається такою, що досягла певного віку не в день народження, а починаючи з наступної доби. Вік неповнолітнього встановлюється за документами, в яких вказана дата його народження, - за паспортом чи свідоцтвом про народження. В разі їх відсутності відповідні дані можна отримати із книги реєстрації актів громадянського стану, довідок органів внутрішніх справ за місцем реєстрації громадян, журналів обліку новонароджених тощо. За відсутності відповідних документів і неможливості їх одержання вік неповнолітнього встановлюється судово-медичною експертизою. У цьому випадку днем народження вважається останній день того року, який названий експертом. При визначенні віку мінімальною і максимальною кількістю років суд приймає рішення виходячи із встановленого експертом мінімального віку.

Відомості про можливу розумову відсталість неповнолітнього, про стан його здоров'я можуть бути одержані від батьків або осіб, які їх замінюють, вчителів, вихователів, ровесників та інших осіб, а також шляхом витребування необхідних документів, характеристик тощо. Вирішення питання про наявність розумової відсталості пов'язане з використанням спеціальних наукових знань в галузі психології чи педагогіки. Тому для одержання висновку про наявність розумової відсталості у неповнолітнього слід обов'язково призначати судово-психолого-психіатричну або судово-психолого-педагогічну експертизу. На розгляд експертизи можна ставити такі запитання: чи є у неповнолітнього ознака відставання в розумовому розвитку і від нормального для цього віку рівня інтелектуального розвитку, не пов'язані з психічним захворюванням, якщо є, то в чому вони виявляються; нормальному рівню розвитку якого віку відповідає фактично розвиток цього неповнолітнього; чи міг неповнолітній, враховуючи його психічний і розумовий розвиток, усвідомлювати свої дії і керувати ними.

По кожній справі повинні бути з'ясовані умови життя і виховання неповнолітнього, тобто встановлені факти, які стосуються сімейно-побутових умов його зовнішнього оточення. Це допоможе з'ясувати безпосередні причини, які привели неповнолітнього до вчинення правопорушення і зробити висновок про те, чи є це правопорушення випадковим, чи воно зумовлене причинами, які необхідно усунути. Необхідно звертати увагу на причини виникнення у неповнолітнього антигромадських поглядів і звичок, тобто на обставини, які негативно впливали на виховання неповнолітнього: недоліки виховання в сім'ї, відсутність контролю з боку батьків за його поведінкою, негативний вплив друзів і дорослих тощо. Для встановлення причин і умов, які сприяли вчиненню правопорушення неповнолітнім слід допитати осіб, які добре знають умови життя сім'ї, виконання батьками або особами, які їх замінюють, обов'язків по вихованню неповнолітнього; побутове середовище та інтереси неповнолітнього, його поведінку вдома, в школі, на підприємстві; наявність раніше вчинених правопорушень і характер заходів, які застосовувалися до нього. Якщо неповнолітній на момент вчинення правопорушення не вчився, не працював, повинні бути з'ясовані причини такого становища, скільки часу це продовжувалося і чому.

Беручи до уваги те, що під час розгляду справ про правопорушення неповнолітніх з'ясовуються додаткові обставини: вік, стан загального розвитку неповнолітнього, рівень його розумової відсталості та інших зазначених вище обставин доцільним буде збільшення строку розгляду справ про адміністративні правопорушення, які вчинені неповнолітніми від 15 до 20 діб з дня одержання суддею протоколу про адміністративне правопорушення та інших матеріалів справи незалежно від виду правопорушення. Більш того, на практиці досить поширеним є порушення п'ятнадцятиденного терміну розгляду справи судом. Так, згідно з даними узагальнення практики розгляду судами м. Харкова адміністративних справ у 27 із 103 проаналізованих нами справ судове провадження здійснено понад п'ятнадцятиденний термін.

Таким чином, обставини, що визначають особливості предмета доказування у справах неповнолітніх, по своїй суті лише деталізують компоненти загального предмета доказування, орієнтуючи органи, що здійснюють провадження у справах про адміністративні правопорушення неповнолітніх, на поглиблене дослідження обставин, які мають значення для підвищення виховної та профілактичної ролі судочинства, індивідуалізації відповідальності кожного підлітка.

6. Вчинення правопорушення неповнолітнім є обставиною, що пом'якшує відповідальність, яка обов'язково має враховуватись при призначенні заходів виховного впливу чи адміністративних стягнень. Крім того, залежно від конкретних обставин справи судді повинні враховувати як такі, що пом'якшують покарання, й інші обставини, перелічені ст. 34 КпАП (щире розкаяння винного; відвернення винним шкідливих наслідків правопорушення, добровільне відшкодування збитків або усунення заподіяної шкоди; вчинення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання або при збігу тяжких особистих чи сімейних обставин; вчинення правопорушення вагітною жінкою або жінкою, яка має дитину віком до одного року). Згідно із ч. 2 цієї ж статті «законами України може бути передбачено й інші обставини, що пом'якшують відповідальність за адміністративне правопорушення. Орган (посадова особа), який вирішує справу про адміністративне правопорушення, може визнати пом'якшуючими і обставини, не зазначені в законі» [8].

До особливостей провадження в справах про адміністративні правопорушення неповнолітніх необхідно також віднести спеціальний порядок винесення постанови по справі про адміністративне правопорушення суб'єктом якої є неповнолітній, характер її змістовної частини (встановлення додаткових даних), її оскарження та виконання.

Таким чином, беручи до уваги вище приведені особливості, вважаємо доцільним визначити адміністративне провадження в справах про адміністративні правопорушення неповнолітніх як частину адміністративного процесу, яка являє собою врегульовану адміністративно-процесуальними нормами сукупність послідовних дій уповноважених суб'єктів, що спрямована на своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожного правопорушення яке вчинене неповнолітнім, виховання його у дусі додержання законодавчих та підзаконних нормативних актів.

Висновок

Підводячи підсумки проведеного дослідження відповідно до теми роботи, можна резюмувати, що у процесі розвитку адміністративно-правових основ інституту адміністративної відповідальності важливе місце займає теоретична концептуалізація самого поняття адміністративної відповідальності. У цьому розумінні важливо охарактеризувати та уточнити понятійно-теоретичні основи даної категорії у галузі адміністративного права.

Для понятійно-теоретичного уточнення поняття адміністративної відповідальності необхідно, у першу чергу, звернути увагу на особливості існуючих концепцій поняття адміністративної відповідальності. Так, у концепції Я. І. Кінаш зазначається, що: «Адміністративна відповідальність - це правовий інститут, який започатковує потенційну можливість держави, закріплену в сукупності матеріальних і процесуально-правових норм, що регулюють виникнення, установлення, зміну і припинення суспільних відносин у зв'язку із вчиненням особою адміністративно караного діяння і процедуру притягнення правопорушника до відповідальності згідно із законом». Тобто, у цьому визначенні основним чинником суспільних відносин є адміністративна делікатність, але тут також важливим моментом є сфера провадження.

У цьому контексті слід погодитись із думкою про те, що для адміністративної відповідальності головною відмінністю є те, що вона реалізується в адміністративному порядку, у процесі реалізації державним органом своїх виконавчо-розпорядчих повноважень. При цьому, процедура притягнення до адміністративної відповідальності оформлена у вигляді адміністративного провадження з усіма притаманними йому ознаками. Навіть у тих випадках, коли справи про адміністративні правопорушення розглядаються судами, зберігається саме адміністративний порядок притягнення до відповідальності.

Проте, тут важливо розрізняти типологічні особливості відмінності адміністративної відповідальності фізичних та юридичних осіб. Якщо вищенаведені тлумачення, безперечно, охоплюють собою адміністративну відповідальність фізичних осіб, то для юридичних осіб характерними є певні відмінності, а саме:

- специфічний (не спеціальний) суб'єкт відповідальності;

- правову поведінку суб'єкта, яка реалізується в діяльності фізичних осіб, що складають соціальний субстрат юридичної особи, внаслідок чого вина юридичної особи серйозно відрізняється від вини особи фізичної;

- стягнення, яке застосовується до правопорушника, тягне негативні наслідки не лише відносно порушника (юридичної особи), а й пов'язаним з нею фізичним особам.

Виділення адміністративної відповідальності юридичних осіб в окремий підінститут має істотне практичне значення. Саме з ним пов'язано розмежування процедури притягнення до відповідальності фізичних та юридичних осіб, а також встановлення системи стягнень, що можуть застосовуватись до юридичних осіб.

Список використаних джерел

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №30. - Ст. 141.

2. Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ України у 2005 році. Аналітично-статистичний збірник: законність, статистика, практика. - К.: МВС, 2006. - 54 с.

3. Карпюк Г. Кожен десятий злочин - за підлітками: // Іменем Закону. - №45. - С. 8-11.

4. Про схвалення Концепції Державної програми подолання дитячої безпритульності і бездоглядності на 2006-2010 роки: Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 7 грудня 2005 р. №503 // Урядовий кур'єр. - 2005. - 11 грудня.

5. Додин Є.В. Административная деликтология - Одесса.: АО БАХВА, 1997. -112 с.

6. Фрейеров О. Возрастной критерий уголовной ответственности // Социалистическая законность. - 1968. - №12. - С. 38-42.

7. Ананьев Б.Г. Человек как предмет познания. - М.: Изд-во Ленинградского университета, 1968. - 339 с.

8. Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1984. - Додаток до №51. - Ст. 1122.

9. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - №25-26. - Ст. 131.

10. Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні: Закон України від 5 лютого 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - №16. - Ст. 168.

11. Про охорону дитинства: Закон України від 26 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - №30. - Ст. 142.

12. Тлумачний словник української мови. / Укладачі Ковальова Т.В., Коврига Л.П. - Харків: Синтекс, 2005. - 672 с.

13. Герасименко Є. Суб'єкт адміністративного проступку // Право України. - 1999. - №4. - С. 41-44.

14. Лавріненко О.В. Правовий та соціальний захист жінок як суб'єктів службово-трудових правовідносин // Дотримання прав жінок та завдання правоохоронних органів України.: Збірник наук. статей. Харків-Київ: Ла Страда-Україна, 1999. - С. 157-168.

15. Лук'янець Д.М. Підстави адміністративної відповідальності суб'єктів підприємницької діяльності: Автореф: дис. канд. юр. наук: 12.00.07 / НАН України, Ін-т держави і права ім. Корецького, К. - 2000. - 19 с.

16. Рущенко І.П. Соціологія: курс лекцій. - Харків: Ун-т внутрішніх справ, 1996. - 210 с.

17. Социальная профилактика правонарушений: советы, рекомендации. Практическое пособие /Отв. Ред. Д.А. Керимов/, М.: Юр. лит. - 1989. - 254 с.

18. Социология преступности (Современные буржуазные теории): Сборник статей /Под ред. Проф. Б.С. Никифорова. - М.: Прогресс, 1966. - 368 с.

19. Політологія: Навч. посіб. для вуз. / Упоряд. та ред. М. Сазонова. - Харків: Фоліо, 1998. - 735 с.

20. Гаєвський Б.А. Українська політологія (концептуальні засади): Навч. посібник. - К.: МАУП, 1994. - 144 с.

21. Політологія: наука про політику / Під заг. ред. проф. В.Г. Кременя, проф. М.І. Горлача. - Вид-ня третє, виправлене і доповнене. - Київ-Харків. - «Едінорог», 2001. - 640 с.

22. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. - Харків: Консум, 2001. - 656 с.

23. Общая теория права: Учебник для юридических вузов / Ю.А. Дмитриев, И.Ф. Казьмин, В.В. Лазарев и др.; Под общ. ред. А.С. Пиголкина. - 2-е изд., испр. и доп. - М.: Изд-во МГТУ им. Н.Э. Баумана, 1996. - 384 с.

24. Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. - М.: Юристъ, 1997. - 672 с.

25. Протасов В.Н. Теория права и государства. Проблемы теории права и государства: Вопросы и ответы. - М.: Новый Юрист, 1999. - 240 с.

26. Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. - 3-е изд., перераб. и доп. - М.: Юристъ, 2001. - 520 с.

27. Венгеров А.Б. Теория государства и права: Учебник для юридических вузов. 3-е изд. - М.: Юриспруденция, 2000. - 528 с.

28. РабіновичП.М. Основи загальної теорії права і держави. - Навч. посібн., вид. 3-є, зі змінами і доп. - К.: ІСДО, 1995. - 172 с.

29. Адміністративне право України: Підручник для юрид. вузів і фак. / За ред. Ю.П. Битяка. - Харків: Право, 2000. - 520 с.

30. Голосніченко І.П. Адміністративне право України (основні категорії та поняття): Посібник. - Ірпінь, 1998. - 110 с.

31. Козлов Ю.М. Административные правоотношения. - М.: Юрид. лит., 1976. - 184 с.