Підстави припинення права власності

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ЛУГАНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ ІМ. Е.А. ДІДОРЕНКО

КАФЕДРА ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ДИСЦИПЛІН

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни: Цивільне та сімейне право

ПІДСТАВИ ПРИПИНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Виконав:

Гончаров Р.М.

Луганськ, 2012 рік



Зміст

Вступ

1. Загальна характеристика підстав припинення права власності

2. Класифікація підстав припинення права власності

2.1 Припинення права власності незалежно від волі власника

2.2 Добровільне припинення права власності

2.3 Примусове вилучення майна у його власника

3. Особливості припинення права власності на окремі об'єкти

Висновки



Вступ

У цій роботі розглядаються правові основи одного із найважливіших інститутів сучасної демократичної держави - інституту приватної власності. В Україні статус цього інституту спирається на низку нормативно-правових актів, серед яких головне місце посідає Конституція України.

Зокрема, відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, ніхто не може бути протиправно її позбавлений.

Важливою гарантією прав власника є норма цієї статті про непорушність права приватної власності, про можливість примусового відчуження права приватної власності лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їхньої вартості.

Право власності було й залишається одним з основних рушіїв соціально-економічного розвитку суспільства, а отже його конституційне закріплення потребує вивчення його юридичної природи та гарантій його реалізації, здійснення та захисту. Загалом проблема припинення права власності в Україні по не проаналізована, низка питань залишилися нерозкритими чи спірними.

Актуальність теми зумовлена встановленням нових засад права власності, та нових пріоритетів в цивільному законодавстві, які забезпечують перехід України до більш розвинутої країни, шляхом розбудови інституту права власності. Із розвитком ринкової економіки в нашій державі з'явилася ціла низка наявних проблем у сфері економічних відносин, предметом яких є приватна власність.

Мета і завдання курсової роботи. Основною метою є комплексний теоретичний аналіз правового регулювання відносин щодо припинення права власності. Відповідно до поставленої мети визначені основні завдання:

а) здійснити аналіз підстав припинення права власності;

б) проаналізувати стан законодавчого закріплення підстав припинення права власності;

в) дати характеристику й розглянути проблеми застосування окремих підстав припинення права власності;

г) виявити особливості правового регулювання припинення права власності на такі об'єкти як земельна ділянка та житло.

Об'єктом курсової роботи є суспільні відносини, що виникають внаслідок припинення у власника права власності.

Предметом курсової роботи є нормативно-правові акти законодавства України про припинення права власності, їхній зміст, наукові доктрини, літературні джерела та судова практика з розгляду спорів, пов'язаних із припиненням права власності.

Методи курсової роботи. Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові та спеціальні методи. Зокрема, історико-правовий метод застосовувався при розгляді розвитку інституту припинення права власності, формально-логічний метод слугував вивченню окремих положень цивільно-правової доктрини, зокрема суб'єктного та об'єктного складу правовідносин припинення права власності, методи аналізу та синтезу використовувалися у зв'язку з формулюванням поняття реприватизації, формально-юридичний метод сприяв аналізу змісту актів цивільного законодавства й практики його застосування, формально-догматичний використовувався для тлумачення відповідних цивільно-правових норм та окремих понять і категорій.



1. Загальна характеристика підстав припинення права власності

У ЦК України (ст. 346) перераховані підстави припинення права власності, які передбачають припинення права власності як за волею, так і проти волі власника. Можуть мати місце й інші підстави припинення права власності, передбачені спеціальним законом (зокрема, Законом України „Про приватизацію державного майна”).

За аналізом цієї статті зроблено висновок, що закріплений у ній перелік не є вичерпним, у зв'язку з чим пропонується виділяти й такі підстави припинення права власності, які настають поза волею власника.

Отже, для факту припинення права власності важливу роль відіграє сукупність таких компонентів як правомочності власника, особливості об'єкта власності (наприклад, обмеження чи вилучення його з цивільного обігу, віднесення до рухомого чи нерухомого майна тощо) та об'єктивні фактори, які можуть залежати від волі власника (наприклад, при відчуженні майна на підставі договору купівлі-продажу, споживанні його власником), можуть застосовуватися всупереч його волі (наприклад, при конфіскації об'єкта власності на підставі рішення суду, знищенні внаслідок стихійного лиха) а можуть здійснюватися поза волею власника (наприклад, втрата речі (багажу, вантажу), що була передана особі на виконання умов договору (наприклад, перевезення, зберігання, прокату), припинення права на частку у спільному майні при неможливості (забороні) її виділення у натурі, припинення майнових прав інтелектуальної власності як з волі власника (шляхом їх відчуження) так і без його волі (закінчення строку дії патенту на винахід). З метою обґрунтування прийняття спеціального закону про націоналізацію проведено дослідження праць вчених та критичний аналіз законопроектів “Про порядок примусового відчуження об'єктів права приватної власності у власність держави (націоналізації)” й „Про порядок вилучення об'єктів права приватної власності у власність держави і власність територіальної громади (націоналізацію)”.

Результатом стала низка рекомендацій до окремих статей законопроектів.

З метою належного закріплення в цивільному законодавстві підстав припинення права власності на тварин розглянуто ЦК України, Закони України „Про тваринний світ”, „Про захист тварин від жорстокого поводження”, законопроект „Про гуманне ставлення до тварин”. Як дикі, так і свійські тварини, можуть заподіяти значну шкоду здоров'ю людини й навіть її життю, можуть мати місце й випадки жорстокого поводження з тваринами. У зв'язку з цим у роботі обґрунтовується потреба в більш детальному правовому врегулюванні правил утримання тварин і підвищення заходів відповідальності до осіб, які їх порушують, та чіткому визначенні підстав припинення права власності на тварин. Отже, підставами припинення права власності на тварин можуть бути:

1) жорстоке поводження з ними (при цьому доцільно передбачити попереднє застосування заходів адміністративного впливу (попередження, штраф), після неефективності яких особа може бути позбавлена права власності на тварину виключно в судовому порядку);

2) захворювання тварини (наприклад, інфекційні захворювання сільськогосподарських тварин, їх масові отруєння тощо), що можуть становити загрозу санітарно-епідемічному благополуччю населення чи навколишньому природному середовищу, підтверджене у встановленому порядку, наслідком якого є знищення такої тварини. До цієї підстави може бути віднесено наявність у тварини агресивних якостей, небезпечних для оточення й здатних зашкодити життю та/чи здоров'ю оточуючих.

Розглянуто окремі питання відмови від права власності, зокрема в залежності від виду речі, особливості відмови власника на користь держави, припинення права власності внаслідок знищення майна (звернуто увагу на те, що не в усіх випадках власник може визначити фактичну долю майна.

Наприклад, знищити земельну ділянку не є можливим, можна лише завдати шкоди в більшому чи меншому розмірі її природним властивостям. Таким специфічним об'єктом власності можна розпорядитися лише шляхом вчинення юридичних дій: продати, подарувати тощо). Наводиться загальна характеристика таких підстав припинення права власності як викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю, основою застосування якої є ст. 41 Конституції України, та припинення права власності на нерухоме майно у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій воно розміщене. Розглянуто й такі підстави припинення права власності, як звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника, реквізиція, приватизація.

Щодо припинення права власності особи на майно, яке не може їй належати, зазначено, що мова йде про майно, яке знаходиться в обмеженому обороті чи про належність до певного кола суб'єктів, права яких на конкретний вид майна обмежені.

Так, відповідно до ст. 81 ЗК України, іноземний громадянин не може мати у власності земельну ділянку сільськогосподарського призначення. Здійснено аналіз Постанови ВР України „Про право власності на окремі види майна” та відповідного законопроекту, що дозволяє вести мову про невідповідність у певній мірі зазначеної постанови вимогам чинного законодавства.

Чинний ЦК України не регулює чіткі питання можливості застосування цивільно-правової конфіскації, а містить лише норму відсильного характеру (ст. 354 ЦК України), хоча у ГК України (ч. 1 ст. 208) законодавець передбачив застосування заходів конфіскаційного характеру стосовно зобов'язань, які завідомо суперечать інтересам держави та суспільства.

Запропоновано привести у відповідність зазначені норми ЦК України та ГК України і передбачити застосування конфіскації за вчинення правочину, який порушує публічний порядок.

Закон детально регулює припинення права власності з тим,щоб була можливість найкраще захистити права власника. Припинення права власності можливе лише у випадках, передбачених законом. Право власності припиняється у разі відчуження власником свого майна, відмови власника від права власності, припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі, знищення майна, викупу пам'яток історії та культури, викупу земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю, викупу нерухомого майна у зв'язку з суспільною необхідністю, викупу з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене, звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника, реквізиції, конфіскації, припинення юридичної особи чи смерті власника.

Такий перелік підстав припинення права власності зазначений в ст. 346 ЦК. Важливо відзначити, що цей перелік не є вичерпним. Згідно з ч. 2 вказаної статті право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом, але принциповим є те положення, що припинення права власності може відбутися лише на підставі закону.

Вилучення майна у власника і відповідно припинення права власності може бути оплатним і безоплатним, може бути примусовим або здійснюватися за згодою особи, якій майно належало. В ЦК внесена стаття про відмову від права власності (ст. 347), де вказується, що особа може відмовитися від права власності на майно,заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про ЇЇ відмову від права власності.

Відмова від права власності відбувається згідно з волею особи, якій належало майно. Викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю (ст. 350 ЦК) може відбуватися як за згодою власника, так і за рішенням суду. Рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю приймається у межах своєї компетенції органом державної влади,органом АРК або органом місцевого самоврядування. За рішенням суду припиняється право власності на житловий будинок, інші будівлі, споруди, насадження у зв'язку із викупом земельної ділянки,на якій вони розміщені, проте тут має відбутися обов'язкове попереднє відшкодування збитків у повному обсязі.



2. Класифікація підстав припинення права власності

У правовій науці існують різні підходи до класифікації підстав припинення права власності, які ґрунтуються на певних критеріях. Окремі питання припинення права власності висвітлювались у працях таких вчених: О. Дзера, Н. Кузнєцова, Я. Шевченко та ін.

Дослідження питань припинення права власності з різних підстав у теоретичній площині дає змогу сформувати нові погляди, висвітлити проблеми, поєднати здобутки теорії та практики застосування відповідних правових норм. Значний інтерес становлять запропоновані вітчизняними науковцями класифікації підстав припинення права власності.

Вивчення цих підстав дасть можливість систематизувати їх за певними критеріями та розкрити власне бачення цього питання. Зазначене зумовлює актуальність обраної теми.

Так, на підставі класифікації юридичних фактів за критерієм на дії та події, що є основною у вітчизняній теорії права, юридичні факти, що породжують припинення права власності, можна поділити на такі групи:

1. Дії:

а) правочини, що опосередковують перехід права власності на об'єкт від одного суб'єкта до іншого;

б) акти правового характеру, що припиняють право власності на об'єкт (наприклад, конфіскація або реквізиція за рішенням суду).

2. Події:

а) результатом яких є смерть суб'єкта права;

б) результатом яких є припинення існування об'єкта права.

Припинення права власності у відчужувача і виникнення цього права у набувача відбуваються, як правило, водночас на основі того самого юридичного факту, зокрема договору купівлі-продажу, передання речі за договором позики тощо. Оскільки виникнення права власності на річ однієї особи здебільшого означає припинення права власності на ту саму річ у іншої особи, підстави виникнення права власності водночас розглядаються і як підстави для припинення його. Підстави припинення права власності Н. Кузнєцова поділяє на такі, що залежать, і такі, що не залежать від волі власника.

1. Залежать від волі власника:

а) угоди з відчуження майна або витрат грошових коштів;

б) користування майном, унаслідок якого це майно повністю споживається;

в) знищення або викидання майна власником.

2. Не залежать від волі власника:

а) примусовий продаж або примусове вилучення майна у випадках, передбачених законом;

б) загибель майна внаслідок стихійної події або протиправних дій інших осіб;

в) набуття майна проти волі власника добросовісним набувачем.

Аналогічно, але обмежуючись загальним переліком без поділу на групи, Є. Харитонов і Н. Саніахметова виокремлюють юридичні факти, з якими пов'язано припинення права власності: правочини з відчуження майна чи трата коштів, використання майна, в результаті чого воно повністю використовується, знищення або викидання майна власником, примусовий продаж чи вилучення майна в передбачених законом випадках, загибель майна в результаті стихійного лиха чи протиправних дій третіх осіб, придбання майна проти волі власника добросовісним набувачем.

О. Калітенко пропонує розділити підстави припинення права власності на три групи:

1) добровільне припинення права власності на майно;

2) втрата права власності за об'єктивних обставин;

3) примусове вилучення у власника його майна.

Добровільне припинення права власності найчастіше відбувається в результаті передання цього права іншій особі на підставі договорів купівлі-продажу, дарування, міни тощо. Можливе добровільне знищення речі власником через різні причини, зокрема при її вживанні (використанні) або переробці, коли право власності на одну річ замінюється правом власності на іншу. Особа може відмовитися від права власності на майно, що їй належить. Право державної та комунальної власності припиняється також на підставі приватизації відповідно до законів України (наприклад, «Про приватизацію державного житлового фонду»).

Втрата права власності з об'єктивних причин, тобто таких, що не залежать від волі власника, відбувається у випадку загибелі речі. Якщо при цьому залишається якесь майно або відходи, то право власності на них належить власникові речі.

Право власності з причин, що не залежать від волі власника, втрачається: в результаті загублення речі власником та виникнення на неї права власності в особи, що знайшла цю річ або іншої особи (статті 337, 338 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), на підставі строку давності (ст. 344 ЦК України).

Своєрідним є припинення права власності за договором перевезення.

Так, згідно з ч. 2 ст. 919 ЦК України вантаж, не виданий одержувачеві на його вимогу протягом 30 днів після спливу строку його доставки, якщо більш тривалий строк не встановлений договором, транспортними кодексами (статутами), вважається втраченим.

Згідно з ч. З аналізованої статті одержувач вантажу повинен прийняти вантаж, що прибув після спливу зазначених вище строків, і повернути суму, виплачену йому перевізником за втрату вантажу, якщо інше не встановлено договором, транспортними кодексами (статутами). Згідно з ч. 1 ст. 924 ЦК України перевізник відповідає за збереження вантажу, багажу, пошти з моменту прийняття їх до перевезення та до видачі одержувачеві, якщо не доведе, що втрата, нестача, псування або пошкодження вантажу, багажу, пошти сталися внаслідок обставин, яким перевізник не міг запобігти та усунення яких від нього не залежало.

Відповідно до ч. 1 ст. 334 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Частиною 2 цією статті визначено, що переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки.

Отже, якщо говорити про припинення права власності на передане майно, вручення його перевізнику, як правило, означає припинення права власності у відчужувача такого майна й виникнення його у набувача. А у набувача, як нового власника, право власності на таке майно може припинитись і поза його волею, у разі втрати майна перевізником.

Така втрата майна може відбутися з різних причин і спеціальне законодавство визначає правові особливості врегулювання цих відносин. Так, ст. 176 Кодексу торговельного мореплавства України передбачено, що відповідальність перевізника згідно з цією статтею виникає з моменту приймання вантажу до перевезення і закінчується в момент його видачі, й недійсними є угоди, що не відповідають положенням цієї статті, за винятком угод про відповідальність з моменту приймання вантажу до його навантаження на судно і після вивантаження до здачі вантажу.

За цією статтею перевізник відповідає за втрату, нестачу і пошкодження прийнятого для перевезення вантажу, якщо не доведе, що втрата, нестача або пошкодження сталися не з його вини, зокрема, внаслідок дії непереборної сили, виникнення небезпеки і випадковостей на морі та інших судноплавних водах, рятування людей, суден, вантажів та в інших визначених випадках.

Відповідно до ст. 91 Повітряного кодексу України перевізник несе відповідальність за втрату, нестачу або пошкодження багажу з часу прийняття його для перевезення і до видачі одержувачу або передачі його відповідно до правил іншій особі, якщо не доведе, що ним було вжито всіх необхідних заходів для запобігання заподіянню шкоди або що таких заходів неможливо було вжити. Цією ж статтею встановлено, що перевізник несе відповідальність за збереження речей, що є у пасажира, якщо буде доведено, що втрата або пошкодження цих речей сталися з вини перевізника. Згідно зі ст. 90 цього Кодексу встановлено аналогічне правило щодо відповідальності перевізника за збереження вантажу, однак, на противагу вищевказаній нормі ст. 91, у цій статті встановлена презумпція вини перевізника за втрату, нестачу чи пошкодження вантажу, що сталося під час перевезення, доти, поки перевізник не доведе інше.

Повітряним кодексом встановлено також розмір відповідальності перевізника за втрату, нестачу або пошкодження вантажу і багажу, а також речей, які є у пасажира. Згідно п. 110 Статуту залізниць України залізниця несе відповідальність за збереження вантажу від часу його прийняття для перевезення і до моменту видачі одержувачу або передачі згідно з правилами іншому підприємству. Згідно з п. 117 цього Статуту відправник або одержувач має право вважати вантаж втраченим і вимагати відшкодування за втрату, якщо вантаж не було видано одержувачу на його вимогу протягом 30 діб з моменту закінчення терміну доставки, а у разі перевезення вантажу у прямому змішаному сполученні - після закінчення двох місяців з дня приймання вантажу до перевезення. Як бачимо, у зазначених випадках має місце припинення права власності відправника (особи, що уповноважила його на виконання цих функцій). Отже, відправник (пасажир), передаючи вантаж (багаж) перевізнику, має на меті його доставку в пункт призначення відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. У разі ж втрати вантажу (багажу) має місце припинення права власності. Цей випадок не належить однозначно до групи підстав припинення права власності, що не залежить від волі власника, - останній знав (мав знати) про ризик втрати багажу, що може бути, наприклад, при доставці вантажу (багажу) в пункт призначення, який характеризується наявністю надзви­чайних ситуацій природного, техногенного характеру, відсутністю впорядкованих шляхів сполучення, діяльністю протиправних угруповань тощо.

Таким, що не підпадає під класифікацію підстав припинення права власності лише залежно від волі чи без волі власника, є також припинення права власності на річ, передану за договором зберігання. Так, згідно з п. 4.11 Наказу Державної туристичної адміністрації України від 16 березня 2004 р., №19 «Про затвердження Правил користування готелями й аналогічними засобами розміщення та надання готельних послуг» (далі - наказ) готель відповідає за схоронність речей, внесених до готелю споживачем, який проживає у ньому. Річ вважається такою, що внесена до готе­лю, якщо вона передана працівникам готелю або знаходиться у відведеному для споживача приміщенні. Готель відповідає за втрату грошей, інших цінностей (цінних паперів, коштовностей) лише за умови, що вони були окремо передані готелю на зберігання. У разі втрати чи пошкодження речі споживач зобов'язаний негайно повідомити про це готель.

Якщо до закінчення строку проживання споживач не пред'явив своїх вимог до готелю, вважається, що його речі не були втрачені чи пошкоджені. Згідно з п. 4.12 цього Наказу забуті речі зберігаються у готелі протягом шести місяців, після чого передаються у відповідні державні органи для реалізації або знищуються, про що складається акт установленої форми. Статті 948-949 ЦК України передбачають обов'язок поклажодавця забрати річ після закінчення строку зберігання та обов'язок зберігача повернути річ.

Передаючи на зберігання річ, поклажодавець, звичайно, має на меті її забрати, однак можлива втрата такої речі поза його волею з вини зберігача (наприклад, не дотримано правил доступу до речей, переданих на зберігання), внаслідок непереборної сили (наприклад, пожежа), в результаті необережності самого поклажодавця (наприклад, річ забуто у готелі) тощо.

Окремо розглядається така ситуація, коли йдеться про припинення права на частку у спільному майні.

Наприклад, власник частки бажає її виділення у натурі, що є неможливим або не допускається законом. У цьому випадку він має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Причому компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою (ст. 364 ЦК України).

Однак ст. 365 ЦК України містить винятки із цього правила. Так, право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:

1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі;

2) річ є неподільною;

3) спільне володіння і користування майном є неможливим;

4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.

Розглянута ситуація не належить до класифікації підстав припинення права власності залежно чи незалежно від волі власника.

Статті 340-342 ЦК України стосуються відносин власності, що мають місце у разі втрати домашньої тварини. Хоча зазначені норми не містять положень про підстави втрати тварини, а лише про її правові наслідки, з їх аналізу можна дійти висновку, що така втрата може мати місце як з волі власника (який свідомо залишає напризволяще домашню тварину), так і поза його волею (якщо тварину загублено через недбальство, неуважність або безпечність власника чи особи, якій останній доручив догляд за домашньою твариною). Відповідно, й припинення права власності у цьому випадку може мати місце як з волі, так і поза волею власника.

Цікавим моментом є також те, що у разі відмови особи, у якої бездоглядна домашня тварина була на утриманні та в користуванні, від набуття права власності на неї, ця тварина переходить у власність територіальної громади, на території якої її було виявлено (ч. 2 ст. 341 ЦК України) - у цьому випадку набуття права власності у територіальної громади матиме місце поза її волею - через прямі вказівки закону.

Статтею 349 ЦК України передбачено припинення права власності внаслідок знищення майна. Так, право власності на майно припиняється в разі його знищення. До того ж у разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру (п. 2). Така підстава припинення права власності може існувати як з волі власника (наприклад, у результаті споживання продуктів харчування, приведення власником речі у стан, що виключає можливість її використання за призначенням чи навіть її ідентифікацію за індивідуальними та/чи родовими ознаками), так і без його волі (коли відповідні дії зі знищення належного йому майна чинять інші особи без згоди та вказівки власника), а також ломимо його волі (наприклад, знищення майна в результаті стихійного лиха).

Як бачимо, є можливим віднесення до окремої групи таких підстав припинення права власності, які виникають поза волею власника. Відповідно, беручи за основу класифікацію підстав припинення права власності, запропоновану Н. Кузнєцовою, можна виокремити такі підстави припинення права власності:

1) ті, що залежать від волі власника: правочини з відчуження майна або витрат грошових коштів, користування майном, унаслідок чого це майно повністю споживається, знищення або викидання майна власником;

2) ті, що здійснюються проти (всупереч) волі власника: примусовий продаж (звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника, відчуження за рішенням суду земельної ділянки, яка відповідно до Земельного кодексу України не може перебувати у власності іноземної особи чи особи без громадянства, якщо така земельна ділянка не була відчужена в установленому порядку добровільно, інші випадки, встановлені законом) або примусове вилучення майна у випадках, передбачених законом (конфіскація, націоналізація, реквізиція, викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю, викуп нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене), загибель майна внаслідок непереборної сили або протиправних дій інших осіб, набуття майна проти волі власника добросовісним набувачем, смерть фізичної особи;

3) ті, що настають поза волею власника: втрата речі (багажу, вантажу), яка була передана особі на виконання умов договору (наприклад, перевезення, зберігання, прокат), припинення права на частку у спільному майні у разі неможливості (заборони) її виділення у натурі, припинення майнових прав інтелектуальної власності як з волі власника (шляхом їх відчуження), так і без його волі (закінчення строку дії патенту на винахід).

Отже, для факту припинення права власності важливу роль відіграє сукупність таких компонентів, як правомочності власника, особливості об'єкта власності (наприклад, обмеження чи вилучення його з цивільного обігу, віднесення до рухомого чи нерухомого майна тощо), а також об'єктивні фактори, які можуть залежати від волі власника (наприклад, при відчуженні майна на підставі договору купівлі-продажу, споживанні його власником), можуть не залежати (наприклад, при конфіскації об'єкта власності на підставі рішення суду, знищенні внаслідок стихійного лиха) чи здійснюватись поза його волею.

2.1 Припинення права власності незалежно від волі власника

Припинення права власності незалежно від волі власника може бути двох різновидів: (загибель речі, загублення речі власником, сплив строку набувальної давності), припинення права власності внаслідок волевиявлення інших суб'єктів права.

При цьому слід дотримуватися положення Конституції: "Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності". Незалежно від волі власника право власності припиняється за умови:

1) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю;

2) викупу нерухомого майна у зв'язку із викупом для суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

3) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;

4) припинення юридичної особи;

5) смерть власника;

6) припинення права власності на майно, що за законом не може належати даній особі;

7) викуп пам'ятників історії культури.

Аналізуючи даний перелік, можна сказати, що у більшості із перелічених підстав відбувається припинення права саме приватної власності. Тобто власниками, для яких припиняється право власності є юридичні або фізичні особи. Майно за цих підстав, найчастіше переходить до державної (комунальної) власності, за винятком хіба що таких підстав як припинення юридичної особи, смерті власника чи звернення стягнення, коли новими власниками можуть стати суб'єкти приватного права.

Для припинення права власності за договором необхідно, щоб між відчужувачем майна і його набувачем був укладений договір, відповідний вимогам закону. Так, якщо закон наказує здійснення договору в певній формі, то договір лише тоді служить підставою для припинення права власності, коли він здійснений в необхідній формі. Це положення знайшло віддзеркалення в цілому ряду законодавчих актів.

Як відзначають А.П. Сергєєв і Ю.К. Толстой, право власності завжди є правом на індивідуально - певну річ.

Внаслідок цього на речі, визначені в договорі родовими ознаками, право власності від відчужувача до набувальника не може перейти, в усякому разі, до тих пір, поки не відбудеться індивідуалізація речей, тобто виділення їх з маси інших речей того ж роду.

Індивідуалізація найчастіше відбувається у момент передачі від відчужувача до набувальника.

За статтями 337, 338 ЦКУ право власності припиняється внаслідок загублення речі власником і набувається внаслідок знаходження речі іншим суб'єктом. Особа, яка знайшла загублену річ, зобов'язана негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій особі.

Особа, яка знайшла загублену річ у приміщенні або транспортному засобі, зобов'язана передати її особі, яка представляє володільця цього приміщення чи транспортного засобу. Особа, якій передана знахідка, набуває прав та обов'язків особи, яка знайшла загублену річ.

Якщо особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, або місце її перебування невідомі, особа, яка знайшла загублену річ, зобов'язана заявити про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування.

Особа, яка знайшла загублену річ, має право зберігати її у себе або здати на зберігання міліції, або органові місцевого самоврядування, або передати знахідку особі, яку вони вказали.

Особа, яка знайшла загублену річ, відповідає за її втрату, знищення або пошкодження в межах її вартості лише в разі свого умислу або грубої необережності.

Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заяви про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування, якщо:

а) не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі;

б) власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявить про свої право на річ особі, яка її знайшла, міліції або органові місцевого самоврядування.

Якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть органові місцевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття права власності на неї, ця річ переходить у власність територіальної громади.

Знайдені транспортні засоби передаються на зберігання міліції, про що робиться оголошення в друкованих засобах масової інформації.

На протязі шести місяців від дня опублікування цього оголошення власник або інша особа, яка має право вимагати повернення транспортного засобу, не будуть виявлені або вони не заявлять про свої права на транспортний засіб, міліція має право продати його, а суму виторгу внести на спеціальний рахунок у банку. Якщо протягом трьох років колишній власник транспортного засобу не вимагатиме передання йому суми виторгу, ця сума переходить у власність територіальної громади, на території якої було знайдено транспортний засіб.

Також за статтею 344 ЦКУ (набувльна давність) особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито,безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом.

Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п'ятнадцять, а на рухоме майно - через п'ять років з часу спливу позовної давності.

Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

2.2 Добровільне припинення права власності

Припинення права власності з волі власника найчастіше відбувається внаслідок передачі цього права іншій особі на підставі правочинів (договорів купівлі-продажу, дарування тощо). Можливі також знищення речі власником (шляхом її споживання, переробки в іншу річ, фізичної ліквідації) і безадресна відмова від права власності на майно (дерелікція).

Право власності припиняється й тоді, коли власник відмовляється від належної йому речі у зв'язку з її непотрібністю (знищення, викидання) або коли має місце загибель речі внаслідок випадкової події стихійного характеру чи протиправних дій інших осіб. Стаття 346 ЦКУ встановлює юридичні факти, внаслідок яких припиняється право власності на визначене майно. Підстави припинення права власності як і підстави його виникнення можна поділити на дві категорії за вольовою ознакою. Так, за волею власника право власності припиняється при:

А) відчуженні власником свого майна;

Б) відмови від права власності;

В) знищенні майна.

Відчуження власником свого майна поряд із знищенням речі внаслідок її споживання є однією з найтиповіших для приватного права підстав припинення права власності. У цьому разі власник шляхом свого волевиявлення реалізує правомочність розпорядження річчю, тобто визначає її подальшу юридичну долю.

Як правило, волевиявлення власника, який відчужує право власності на річ (відчужувача), є узгодженим з волевиявленням іншої особи, вона передається у власність (набувача). Отже, юридичним фактом, що лежить в основі переходу права власності від відчужувача до набувача, є договір (ст. 626). Це означає, що відчуження права власності має відбуватися з дотриманням вимог, які висуваються до вчинення правочинів взагалі (ст. ст. 202-214 ЦК) і договорів зокрема (ст. ст. 626-654 ЦК).

Специфічність відчуження власником свого майна полягає у тому, що один і той самий юридичний факт (договір) одночасно є підставою припинення права власності у однієї особи (відчужувача) і виникнення права власності у іншої (набувача).

Оскільки договір є похідним (вторинним) способом набуття права власності на річ, то до набувача переходять не лише правомочності власника, а й відповідні обов'язки, пов'язані з правом власності на цю річ (обтяження сервітутами, заставою тощо).

Відмова власника від права власності. Як встановлює ст. 347 ЦК, особа може безадресне відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності.

Оскільки у цій нормі йдеться про право особи відмовитися від власності, можна дійти висновку, що це правило не стосується інших суб'єктів цивільних відносин, згаданих у ч. 2 ст. 2 ЦК.

Таким чином, держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада та інші соціально-публічні утворення не можуть безадресне відмовитися від права власності.

Відмова від права власності можлива двома способами:

а) шляхом спеціальної заяви про це;

б) шляхом вчинення дій, що зрозуміло свідчать про намір відмовитися від права на майно.

Момент припинення права власності на ту чи іншу річ залежить від її правового режиму, зокрема від того, підлягає річ державній реєстрації чи ні.

У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову.

У разі відмови від права власності на майно, права на яке підпадають державній реєстрації (ст. 182 ЦК), право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідно запису до державного реєстру. Припинення права власності особи на майно, яке не може їй мати (ст. 348 ЦК). Якщо з підстав, не заборонених законом, а набула право власності на майно, яке за законом, що був прийнятий пізніше, не може їй належати (наприклад, обмеження оборотоздатності речі), це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом. Така сама вимога до власника висувається у випадках, коли з підстав, не заборонених законом, особа набула право власності на майно, на набуття якого за законом, що прийнятий пізніше, потрібен особливий дозвіл, а у його видачі цій особі було відмовлено.

Умовами застосування цієї норми є:

а) правомірність підстави виникнення права власності на момент його набуття;

б) недопущення законом, який був прийнятий пізніше, перебування певної речі у власності певної особи (встановлення вимоги наявності спеціального дозволу);

в) надання зазначеному закону зворотної сили;

г) відмова у видачі спеціального дозволу (у випадках, коли такий дозвіл потрібний);

д) не відчуження зазначеного майна протягом строку, встановленого законом (тобто відсутність волевиявлення власника на добровільне відчуження майна).

Якщо майно не відчужене власником у встановлені строки, воно за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу.

Порядок відчуження залежить від призначення та виду майна, що продається. Його можна реалізувати через комісійну торгівлю, з публічних торгів тощо. У разі примусового продажу майна його колишньому власникові передається сума виторгу за вирахуванням витрат, пов'язаних з відчуженням майна. Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду.

Знищення майна (ст. 349 ЦК) може бути результатом дій власника або інших осіб. Зокрема, це може бути таке використання майна, внаслідок якого воно повністю і назавжди втрачає свої властивості, індивідуальні ознаки тощо. Знищення майна може статися і незалежно від волі власника (наприклад, у результаті випадку, непереборної сили, неправомірних дій інших осіб). У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру (ч. 2 ст. 349 ЦК).

Отже, припинення права власності на таке майно пов'язується з наявністю юридичної сукупності: дії або події, що спричинили знищення речі, правочину - звернення власника до відповідного органу, адміністративного акта - рішення цього органу про виключення знищеної речі з державного реєстру. Таке рішення навряд чи можна визнати вдалим, оскільки пов'язування припинення права власності з формальним моментом (виключенням з реєстру) загрожує виникненням об'єкта права власності.

Реальною може стати ситуація, коли буде провадитися купівля-продаж не реальних об'єктів, а права на них, яке існує лише завдяки документам, тим паче, що підстав для визнання такого правочину недійсним ЦК не передбачає. Зокрема він не може бути визнаний, як здається, фіктивним за правилами ст. 234 ЦК, оскільки у його сторін є намір створити правові наслідки. Очевидно, у разі знищення майна право власності на нього існувати не може. Воно має припинятися незалежно від того, як далі поводиться власник. Припинення права власності у зв'язку з викупом майна у власника. Викуп земельної ділянки посідає особливе місце серед підстав припинення права власності, оскільки має виражені публічно-правові ознаки, ґрунтуючись на врахуванні публічних інтересів шляхом обмеження прав приватних осіб. Визначальними тут є положення ч. 5 ст. 41 Конституції, згідно з якими примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.

2.3 Примусове вилучення майна у його власника

Викуп пам'ятки історії та культури допускається, якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки історії та культури їй загрожує пошкодження або знищення.

У цьому разі державний орган з питань охорони пам'яток історії та культури робить власнику пам'ятки відповідне попередження. І якщо такий власник не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв'язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом зазначеного органу може постановити рішення про її викуп і перехід у власність держави. При цьому не має значення характер поведінки власника (наявність його вини в безгосподарному утриманні культурних цінностей тощо). У разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам'ятки історії та культури позов про її викуп може бути пред'явлено без попередження.

Викупна ціна пам'ятки історії та культури визначається за згодою сторін, а у разі спору - судом (ст. 352 ЦК).

Звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника є підставою припинення права власності у випадках, встановлених нормами зобов'язального права.

Наприклад, у випадку невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави (ст. 589 ЦК). У цьому разі звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлене договором або законом. Заставлене майно може бути реалізоване з публічних торгів або іншим чином у порядку, встановленому договором сторін чи законом (ст. ст. 590, 591 ЦК). Але у кожному разі право власності заставодавця (боржника) на річ, яка була предметом застави, припиняється.

Припинення права власності шляхом звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника має також місце у разі невиконання боржником обов'язку передати кредиторові у власність річ, визначену індивідуальними ознаками. У цьому випадку згідно зі ст. 620 ЦК кредитор має право витребувати цю річ у боржника та вимагати її передання відповідно до умов зобов'язання. Припинення права власності на таку річ відбувається з моменту винесення судом рішення про примусове виконання зобов'язання боржником шляхом передання конкретної речі, визначеної індивідуальними ознаками, кредитору.

Звернемо увагу на такі випадки примусового припинення права приватної власності як реквізицію і конфіскацію. Реквізицією, виходячи із ст. 353 ЦК, є примусове відчуження майна з метою суспільної необхідності у разі стихійного лиха, аварії. Обов'язковою умовою реквізиції є попереднє або наступне повне відшкодування вартості майна його власнику.

На відміну від реквізиції, конфіскацію можна назвати деліктним вилученням майна, оскільки вона застосовується за рішенням суду у разі вчинення власником правопорушення і вартість майна у цьому разі не відшкодовується.

Реквізиція - це примусове відчуження майна у власника на підставі та у порядку, встановлених законом, за умови попереднього повного відшкодування його вартості. При цьому реквізоване майно переходить у власність держави або знищується.

Мета реквізиції полягає у забезпеченні безпеки громадян, врятуванні майна, знищенні заражених тварин для недопущення поширення епідемії або епізоотії тощо. Тому вона допускається у разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин з метою суспільної необхідності.

В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості. Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, може бути оскаржена до суду.

У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо. Якщо ж після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення, якщо це можливо.

У разі повернення майна у особи поновлюється право власності на нього, водночас вона зобов'язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна. До підстав примусового вилучення майна на безвідплатній основі належить конфіскація, тобто позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, встановлених законом. Конфісковане майно переходить у власність держави. Іноді законодавець може передбачати й інші способи примусового та безоплатного позбавлення власності, наприклад, націоналізацію, списання тощо.

Конфіскація - це позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

На відміну від реквізиції, конфіскація має безоплатний характер (майно переходить у власність держави безоплатно) і може застосовуватися лише у вигляді санкції за скоєний злочин. Держава не відповідає за зобов'язаннями попередніх власників конфіскованого майна, якщо останні виникли після вжиття державними органами заходів щодо охорони майна і без згоди зазначених органів. За зобов'язаннями колишнього власника держава відповідає лише у межах активу майна, що перейшло до неї.

Відносини, які виникають при конфіскації, врегульовані спеціальними нормативними актами, зокрема Порядком обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави, і розпорядження ним, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів від 25 серпня 1998 р., №1340.

Від конфіскації як заходу кримінального покарання та адміністративного стягнення слід відрізняти стягнення судом коштів у дохід держави в порядку регресу (ч. 2, 3 ст. 1191 ЦК) тощо.



3. Особливості припинення права власності на окремі об'єкти

Особливості припинення права власності на земельну ділянку містить правову характеристику загальних засад припинення прав власності на земельну ділянку та окремих підстав.

Підтримується позиція про регулювання відносин власності на землю як нормами цивільного, так і нормами земельного законодавства. Норми цивільного законодавства є основоположними у цій сфері, а їх положення повинні бути деталізовані в земельному законодавстві, в якому враховані особливості такого об'єкта права власності як земля.

При розгляді питання про добровільну відмову власника від права на земельну ділянку як підставу припинення права власності на землю звернено увагу на те, що, згідно зі ст. 84 ЗК України, у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності, а отже й безхазяйні земельні ділянки переходять у державну власність. При цьому виникає питання узгодженості норм цивільного та земельного законодавства. законодавчий право власність

У порядку, визначеному ч. 2 ст. 335 ЦК України, безхазяйні нерухомі речі можуть бути передані, за рішенням суду, в комунальну власність. У зв'язку з цим зроблено пропозицію про внесення доповнення до зазначеної статті ЦК України, де слід передбачити, що на безхазяйну земельну ділянку може виникати право державної власності.

Ст. 347 ЦК України не ставить волю власника в залежність від згоди на прийняття у власність майна органом виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування. У випадку ж із земельною ділянкою ЗК України (ст. 142) передбачив спеціальну норму про добровільну відмову від права власності тільки на користь держави або територіальної громади.

Обмежуючи таким чином право власника, законодавець повинен був би надати йому гарантії прийняття його майна таким органом, що з чинного ЗК України не випливає. Крім того, передбачаючи можливість застосування підстав примусового припинення права власності на земельну ділянку законодавець повинен „урівноважити” можливість і порядок широкого застосування підстав добровільного припинення права власності. Отже, у ст. 142 ЗК України слід передбачити обов'язок прийняття у державну власність такої земельної ділянки одним із органів, перелічених у п. 2 ст. 84 ЗК України. Правовою підставою припинення права власності в цьому випадку буде рішення суду. Обґрунтовується доцільність реалізації за рішенням суду такої земельної ділянки з прилюдних торгів з виплатою власникові вартості земельної ділянки з вирахуванням понесених на організацію й проведення торгів витрат, за умови обов'язкової експертної грошової оцінки земельної ділянки. Звернено увагу на те, що ч. 4 ст. 22 ЗК України передбачає, що землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам. Разом із тим, якщо стосовно іноземних громадян, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб передбачено обов'язковість відчуження ними земельних ділянок сільськогосподарського призначення, прийнятих у спадщину (ст. 81-82 ЗК України), то стосовно іноземних держав законодавець обмежився лише вказівкою, що іноземні особи можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них організацій, за договорами (ст. 85 ЗК України). Формулювання статті видається певною мірою не точним і необхідним є її доповнення нормою про обов'язковість відчуження іноземними державами земельних ділянок сільськогосподарського призначення, прийнятих у спадщину, за аналогією до вимог, які ставляться ст. 81-82 ЗК України до іноземних юридичних та фізичних осіб та осіб без громадянства.

Така підстава припинення права власності як викуп земельної ділянки для суспільних потреб та у зв'язку з суспільною необхідністю виявлено прогалини законодавства, що регулює ці відносини. Зокрема, в українському законодавстві встановлено лише мінімальний строк здійснення попередження власника про викуп. Обмеження щодо передачі у приватну власність земель історико-культурного призначення, встановленні Законом України „Про музеї та музейну справу”. Взагалі, зі змісту ст. 7 закону випливає, що право приватної власності на земельну ділянку при створенні музею не може виникати, а отже й така підстава припинення права власності як викуп пам'ятки історії та культури може стосуватися лише музейних закладів, а не земельної ділянки.

...