Конституційні обов’язки громадян

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

з конституційного права України

на тему

Конституційні обов'язки громадян

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика конституційних обов'язків громадян України

Розділ 2. Обов'язок захищати Вітчизну

Розділ 3. Обов'язок додержуватися Конституції та законів України

Розділ 4. Обов'язок сплачувати податки та збори

Розділ 5. Обов'язок берегти природу, культурну спадщину, відшкодовувати завдані їм збитки

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Конституція України, регламентуючи обов'язки людини і громадянина, виходить з принципу, згідно з яких кожна людина має обов'язки перед суспільством, а це, в свою чергу, забезпечує вільний і всебічний розвиток усіх особистостей. Держави і суспільства у цілому. При цьому даний принцип впроваджується Конституцією України без урахування того, чи дійсно забезпечується державою і суспільством вільний і всебічний розвиток особистості. Адже бажання людини завжди перевищують можливості держави і суспільства, навіть якщо останні є найрозвинутішими. Тобто Конституція України, регламентуючи обов'язки людини і громадянина, виходить з того, що вони є об'єктивними для розвитку нашої держави і суспільства, а щодо конкретної людини це означає, що здійснення прав і свобод можливе тільки за наявності виконання обов'язків суб'єктом цього права чи свободи, а також іншими суб'єктами. Це цілком відповідає існуючим міжнародним стандартам, адже ст. 20 Загальної декларації прав людини встановлює, що «кожна людина має обов'язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особи».

Отже, одним з провідних принципів будь-якого правового статусу в його сучасному розумінні є єдність прав та обов'язків. Це повністю стосується й конституційного статусу людини і громадянина України. Конституція України, поряд з низкою найважливіших прав та свобод людини і громадянина встановлює й конституційні обов'язки як громадян, так і кожного, хто постійно проживає або перебуває на території України.

Тому конституційні обов'язки - це вимоги, що висуваються до кожної людини і громадянина, діяти певним, чітко визначеним конституційною нормою чином (або утриматися від вчинення відповідних дій) або забезпечення інтересів суспільства, держави, інших людей і громадян. Ці обов'язки закріплені у статтях 65-68 Конституції України.

Живучи у суспільстві, ми не можемо існувати окремо від нього, не мати обов'язків перед суспільством. Тому права громадян невід'ємні від їх обов'язків.

Конституція України також визначає не лише права громадян, а й їх обов'язки. Відповідно до Конституції України кожний громадянин України зобов'язаний:

- захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України;

- шанувати її державні символи;

- не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодувати завдані ним збитки;

- сплачувати податки та збори, встановлені законом;

- неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Актуальність теми полягає в тому, що провідним принципом будь-якого правового статусу на сьогоднішній день є єдність прав та обов'язків. Це повністю стосується й конституційного статусу людини і громадянина. Конституція України поряд з низкою найважливіших прав та свобод людини і громадянина встановлює й конституційні обов'язки як громадян, так і кожного, хто постійно проживає або перебуває на території України.

Мета дослідження: розглянути основні види конституційних обов'язків громадян відповідно до Конституції України.

Завдання: 1. дослідити поняття «обов'язок»;

2. визначити яке значення мають конституційні обов'язки для громадян України.

3. дати характеристику обов'язків Конституції України.

Методи: функціональний, системний, аналіз, синтез, статистичний, порівняльно-правовий, метод тлумачення.

Структура курсової роботи: титульна сторінка, зміст, вступ, основна частина, висновки, список використаних джерел.

Джерельна база: на дану тему писали такі науковці як: Кельман М.С., Мурашин О.Г., Хана Н.М. «Загальна теорія держави і права», «Конституційне право України за редакцією В.Ф.Погорілка; Кравченко В.В. «Конституційне право України»; «Конституційне право України» - О.Ф.Фрицький; А.М.Колодій, А.Ю.Олійник - «Право людини і громадянина України»; В.О.Котюк - «Основи держави і права»; І.В.Усенко - «Основи правознавства».

Розділ 1. Загальна характеристика конституційних обов'язків громадян України

Кожний хто ходить по землі, має свої обов'язки в житті

Ернест Хемінгуей

Українська держава формувалась протягом багатьох століть у складних історичних та соціально-економічних умовах. Лише з розпадом СРСР з'явився шанс побудувати незалежну Україну. 16 липня 1990 р. була прийнята «Декларація про державний суверенітет», 24 серпня 1991 р. «Акт проголошення незалежності України» і 28 червня 1996 р. -- Конституція України. Нарешті українці здобули довгоочікувану можливість жити самостійно, не залежачи ні від кого, переконані, що їх права і свободи будуть дотримані. Нова Конституція, спираючись на норми міжнародних актів (зокрема, Загальної декларації прав людини. Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права), розширила права і свободи людини і громадянина, також прийнято багато інших законів стосовно цього питання.

Незважаючи на те, що наша Конституція визнана однією з найдемократичніших у світі, незважаючи на велику кількість нормативних актів, які надають громадянам права і свободи, реально у більшості ці права, на жаль, є лише декларативними. [17,c.19]

Обов'язок - це об'єктивно обумовлена вимога держави до особи діяти чітко визначеним у законі чином або утриматися від здійснення певних дій.

Обов'язок характеризується такими рисами:

1) на відміну від суб'єктивного права юридичний обов'язок це категорія необхідної поведінки людини, його реалізація не повинна обумовлюватися бажанням людини;

2) обов'язок - це завжди певне обмеження прав людини. Людина повинна підкорятися певним правилам, щоб у здійсненні своїх прав і свобод не завдавати шкоди іншим людям. Необхідність встановлення обов'язків прямо передбачається міжнародно-правовими документами. Так, наприклад, у ч. З ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права йдеться, що право людини на вільне вираження свого погляду пов'язане з певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними:

а) для поважання прав і репутації інших осіб;

б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення.

Ст. 20 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачає заборону пропаганди війни, виступів на користь національної, расової чи релігійної ненависті.

У Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (ст. 4) допускається можливість обмеження в національному законодавстві прав, закріплених у пакті, але лише таких, що визначаються законом, і лише постільки, по скільки це є сумісним з природою зазначених прав, і виключно з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві;

3) виконання обов'язку забезпечується спеціальним механізмом, який має держава. За невиконання обов'язку держава встановлює юридичну відповідальність.

Правовий статус особи визначається всім обсягом прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, які закріплюються різними галузями національного права України. Водночас, основи правового статусу особи (конституційний статус особи) визначають лише права, свободи і обов'язки людини і громадянина, які отримали конституційне закріплення і, в силу цього, називаються основними правами, свободами і обов'язками людини і громадянина.

Положення людини в суспільстві, як відомо, визначається соціальними нормами. Воно називається суспільним статусом людини. Частину суспільного статусу особи становить її правовий статус. Він стосується винятково її якості людини та громадянина, зв'язків особи тільки й саме з державою, а не з суспільством в цілому. [9, c.91-93]

Правовий статус особи визначається як юридично закріплене положення особи в державі й суспільстві. Він являє собою систему визнаних і закріплених державою в законодавчому порядку прав, свобод і обов'язків, а також законних інтересів особи як суб'єкта права. Права та свободи являють собою соціальні можливості громадянина, які визначаються й забезпечуються державою; обов'язки -- тільки соціальні можливості, які виражають претензії держави до громадянина, його поведінки.

Розрізняють загальний (конституційний) статус людини і громадянина; спеціальний (родовий) статус певної категорії громадян; індивідуальний статус, який характеризує стать, вік, сімейний стан і т. ін.; статус іноземців і осіб без громадянства, осіб із подвійним і потрійним громадянством; галузеві правові статуси (кримінально-процесуальний, адміністративно-процесуальний та ін.); статус фізичної особи тощо.

Загальний, конституційний статус -- єдиний і однаковий для всіх громадян держави. Він не залежить від конкретних обставин, тобто є базовим, вихідним, а всі інші -- похідними від нього, такими, що доповнюють його.

Правове становище громадянина в повному обсязі -- це сукупність прав, свобод і обов'язків, якими він наділяється як суб'єкт правовідносин. Кожна з галузей права закріплює деяку частину прав і свобод у певній сфері суспільних відносин: трудових, сімейних, фінансових. Конституційне право закріплює основи правового статусу особи; у цілому ж права та свободи людини не є вичерпними.

Правова система взаємовідносин держави й особи включає:

- норми Конституції України, пов'язані з визначенням належності до громадянства та регулюванням відносин з приводу громадянства;

- норми Конституції, що закріплюють загальні принципи статусу особи (рівність громадян, обов'язок держави щодо особи тощо);

- юридично закріплені в усіх без винятку галузях права України, права, свободи та обов'язки.

Під конституційним статусом особи розуміють загальні, основоположні начала, за допомогою яких у Конституції визначаються основні права, свободи й обов'язки людини та громадянина; гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, користуватися та розпоряджатися економічними, політичними, культурними та соціальними цінностями, благами, а також користуватися свободою дій і поведінки в межах Конституції та інших законів.

Конституційний статус громадянина -- це поняття, яке відображає тільки те, що властиве всім і кожному члену суспільства, і "залишає" за своїми рамками все приватне, індивідуальне, що стосується конкретних осіб або груп осіб.

Основи правового статусу людини та громадянина як загальний інститут конституційного права містять в собі такі інститути конституційного права:

- громадянства України;

- загальної правосуб'єктності громадян України;

- основних принципів статусу людини та громадянина;

- основних прав, свобод, законних інтересів і обов'язків;

- гарантій прав і свобод;

- правового статусу іноземців;

- права притулку.

Перелічені інститути (елементи) об'єднує те, що норми, які їх утворюють, регулюють зв'язки й відносини між державою в цілому та її громадянами і відносини між державою й особами, які не є її громадянами. Однак кожен інститут (елемент) виконує власну роль в юридичному оформленні статусу громадян у суспільстві та державі.

Основні принципи статусу людини та громадянина визначені в Конституції України. До них належать:

- принцип закріплення в національному праві прав і свобод, установлених нормами міжнародного права;

- принцип невідчужуваності та непорушності основних природних прав і свобод людини та належність їх їй від народження (стаття 21);

- принцип рівності конституційних прав і свобод громадян (стаття 24);

- принцип єдності прав і обов'язків людини перед суспільством (стаття 23);

- принцип гарантованості прав і свобод людини та громадянина (стаття 22).

Поділ прав і обов'язків на права й обов'язки людини та права й обов'язки громадянина пов'язаний з тим, що для сучасного суспільного ладу характерним є дуалізм громадянського та політичного суспільства. Як член громадянського суспільства людина рівноправна з усіма іншими, а як член політичного суспільства -- лише з тими, хто, як і вона, належить до певної держави.

Правосуб'єктність -- це визнана державою в законодавстві здатність індивідів і організацій бути суб'єктами права, учасниками правовідносин. Вона включає в себе правоздатність і дієздатність. її зміст, зумовлений соціально-політичними факторами, визначають правові акти держави.

Правоздатність -- це здатність фізичної особи бути носієм громадянських прав і обов'язків, які допускаються правом даної держави. Основним принципом, з якого виходить право розвинених країн, є принцип рівної громадянської правоздатності незалежно від статі, майнового стану, кольору шкіри, раси та ін. Правоздатність набувається з народженням і зникає зі смертю людини. За життя вона може бути обмежена судом (наприклад, заборона займатись якоюсь професійною діяльністю).

Дієздатність -- це здатність громадянина своїми діями набувати та здійснювати громадянські права, створювати для себе громадянські обов'язки й виконувати їх.

В Україні дієздатність громадянина в повному обсязі настає з повноліттям, тобто при досягненні ним віку 18 років.

Громадянин не може бути обмежений у дієздатності інакше, як у випадках і порядку, встановленому законом. Неповнолітні віком від 14 до 18 років, а також малолітні віком від 6 до 14 років наділені частковою дієздатністю.

Головним елементом правового статусу є основні права й обов'язки людини, які безпосередньо визначають її становище в суспільстві, міру юридичної свободи й відповідальності. Права, свободи й обов'язки людини та громадянина -- основоположна частина Конституції України.

Основні обов'язки людини і громадянина - це закріплені в Конституції України вимоги, які пред'являються кожній людині й громадянину, аби він діяв певним, чітко визначеним конституційною нормою чином (або утримувався від вчинення відповідних дій) для забезпечення інтересів суспільства, держави, інших людей і громадян; недотримання ж цих вимог тягне за собою юридичну відповідальність. Основні обов'язки є складовою частиною правового статусу особи і забезпечують нормальне функціонування держави та життєдіяльність суспільства.

Важливим елементом взаємодії держави, права і особи виступають конституційні обов'язки. В обов'язках виражаються як особисті, так і загальні інтереси. Під конституційними обов'язками розуміють такий тип поведінки людини, здійснення якого забезпечує нормальне життя суспільства і держави. їх небагато, але кожен з них має дуже велике значення. Причому, в залежності від змісту, деякі обов'язки є обов'язками кожної людини, що проживає в Україні, інші - тільки громадянина України (наприклад, захист Вітчизни).

Важливим обов'язком громадянина України є захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів (ст. 65). Конституція України закріплює обов'язок кожного/кожної не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ними збитки (ст. 66). Кожний громадянин або громадянка зобов'язані сплачувати податки і збори (ст.67). Важливим обов'язком громадянина і громадянки, як і кожної особи, яка проживає в Україні є неухильно дотримуватись Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Основні обов'язки громадян закріплює Конституція України. Умовно їх можна кваліфікувати по групах.

У сфері економічного й соціального життя -- це обов'язки сплачувати податки і збори, подавати декларації про свій майновий стан і доходи, зберігати природу і охороняти її багатства. У царині культурної діяльності громадяни несуть обов'язки з охорони історичних пам'яток та інших культурних цінностей, повинні відшкодовувати завдані ними збитки.

До обов'язків у сфері суспільно-політичного життя належать обов'язки додержуватися Конституції та законів України; оберігати інтереси держави і сприяти зміцненню її могутності й авторитету; захищати Батьківщину, служити у Збройних Силах України; поважати національну гідність інших громадян. У царині особистої та індивідуальної свободи серед обов'язків громадян України -- необхідність поважати права та законні інтереси інших осіб.

Стаття 23 Конституції України, закріплюючи право людини на вільний розвиток своєї особистості, наголошує, що такий розвиток забезпечується виконанням обов'язків усіма членами суспільства.

Кожен громадянин повинен неухильно додержуватися Конституції та законів України, поважати права і свободи інших (ст.68 Конституції України), не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати збитки (ст.66), шанувати державні символи України (ст.65), сплачувати податки, щорічно подавати декларації про майновий стан та доходи (ст.67 Конституції України).

Конституція України, регламентуючи обов'язки людини і громадянина, виходить з принципу, згідно з яким кожна людина має обов'язки перед суспільством, а це, в свою чергу, забезпечує вільний і всебічний розвиток усіх особистостей, держави і суспільства у цілому.

При цьому даний принцип впроваджується Конституцією України без урахування того, чи дійсно забезпечується державою і суспільством вільний і всебічний розвиток особистості. Адже бажання людини завжди перевищують можливості держави і суспільства, навіть якщо останні є найрозвинутішими. Тобто Конституція України, регламентуючи обов'язки людини і громадянина, виходить з того, що вони є об'єктивними для розвитку нашої держави і суспільства, а щодо конкретної людини це означає, що здійснення прав і свобод можливе тільки за наявності виконання обов'язків суб'єктом цього права чи свободи, а також іншими суб'єктами. Це цілком відповідає існуючим міжнародним стандартам, адже ст. 29 Загальної декларації прав людини встановлює, що «кожна людина має обов'язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особи». Отже, одним з провідних принципів будь-якого правового статусу в його сучасному розумінні є єдність прав та обов'язків. Це повністю стосується й конституційного статусу людини і громадянина України. Конституція України, поряд з низкою найважливіших прав та свобод людини і громадянина, про які йшлося вище, встановлює й конституційні обов'язки як громадян, так і кожного, хто постійно проживає або перебуває на території України. [14, c.112-116]

Конституційний обов'язок громадянина і людини -- це міра обов'язкової поведінки, якої кожний повинен дотримуватись для забезпечення нормального функціонування інших суб'єктів громадянського суспільства.

Система прав, свобод та обов'язків людини й громадянина, встановлена Конституцією України, визначає основний зміст правового статусу людини і громадянина України. Залежно від характеру діяльності, здійснюваної у основних сферах життя громадянського суспільства, Конституція фіксує основні права, свободи й обов'язки громадянина і людини. Вони належать усім громадянам як суб'єктивні права певного виду.

Формою реалізації основних прав можуть бути конкретні правовідносини. Водночас деякі конституційні права й обов'язки громадянина і людини можуть здійснюватись і опріч останніх (таємниця листування, виконання законів тощо).

Уся система прав і обов'язків, їх співвідношення зумовлені об'єктивними потребами та інтересами суспільства, з одного боку, й інтересами громадянина і людини -- з іншого.

Класифікація може здійснюватися на різних підставах. В результаті одні й ті самі права та свободи одночасно належать до двох або й більше класифікаційних груп, а підстави, за якими права і свободи об'єднуються у групи, можуть бути досить розмаїтими.

Так, виділяють: права і свободи індивіда (рівноправ'я), свободи груп індивідів (право об'єднань), свобода думки або висловлювань (свобода преси), реальні свободи (право на працю), нове покоління прав, пов'язаних з науково-технічною революцією, медична етика.

І насамкінець: права й свободи людини і громадянина можуть бути згруповані за сферами життєдіяльності індивіда. Такого роду класифікація уявляється особливо важливою, бо вона показує межі охорони прав людини і громадянина у різних сферах. Критерієм тут є однорідність матеріального змісту прав, свобод і обов'язків та однотипність норм, що її закріплюють. За цією класифікацією у Конституції України виділяють три основні групи прав і свобод та одну групу обов'язків.

1. Громадянські права і свободи людини (це статті: 25 -- право на громадянство; 27 -- право на життя; 28 -- право на повагу гідності; 29 -- право на свободу і власну недоторканність; 30 -- право недоторканності житла; 31 -- таємниця листування, недоторканність особистого життя; 33 -- свобода пересування; 34 -- свобода думки і слова; 35 -- свобода світогляду; 40 -- право звертання до органів державної влади; 48 -- право на гідний життєвий рівень; 49 -- право на безпечне для життя середовище; 51 -- право на свободу сім'ї; 52 -- право на дітей; 55 -- право на судовий захист своїх прав і свобод; 56 -- право на відшкодування збитків; 57 -- право захисту своїх прав і обов'язків; 58 -- право не відповідати за дії, які під час їх вчинення не були визнані законом як правопорушення; 59 -- право на правову допомогу; 60 -- право невиконання незаконних розпоряджень і наказів; 61 -- право індивідуального характеру відповідальності; 62 -- принцип презумпції невинуватості; 63 -- право підсудного на захист).

2. Політичні права і свободи громадян України (статті: 63 -- право на свободу об'єднань; 38 -- право участі у керівництві державними справами; 39 -- право на участь у зборах, мітингах і т. п.).

3. Економічні, соціальні та культурні права й свободи людини і громадянина (статті: 41 -- право на приватну власність; 42 -- право на підприємницьку діяльність; 13 і 41 -- право на користування об'єктами державної та комунальної власності; 44 -- право на страйк; 43 -- право на працю; 45 -- право на відпочинок; 46 -- право на соціальний захист; 47 -- право на житло; 49 -- право на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування).

4. Конституційні обов'язки людини і громадянина (статті: 65 -- захист Вітчизни, шанування державних символів; 66 -- обов'язок берегти природу та культурний спадок; 67 -- обов'язок платити збори і податки; 68 -- обов'язок дотримуватись Конституції України і законів України, не зазіхати на права, свободи, честь та гідність інших людей).

Класифікація конституційних прав, свобод і обов'язків будується не довільно, а із врахуванням наявності в суспільстві різних сфер діяльності, якісно різних за змістом суспільних відносин; взаємовідносин держави і громадянина у сфері правоохоронної діяльності держави, спрямованої на захист життя, здоров'я, індивідуальної свободи і безпеки, честі й гідності людини, взаємовідносин у політичній, соціальній, економічній та культурній сферах.

Беручи до уваги окремі сфери діяльності держави і громадян та керуючись відомими міжнародними пактами й чинною Конституцією України, можна виділити такі групи основних прав та свобод громадян України:

1) громадянські права й свободи;

2) політичні права і свободи;

3) економічні права й свободи;

4) соціальні права і свободи;

5) культурні права та свободи. [12, c.308-313]

Конституційні права та свободи в Україні -- це встановлені Українською державою й закріплені в її Конституції та інших законах певні можливості, які дозволяють кожному громадянину обирати вид своєї поведінки, користуватися економічними й соціально-політичними свободами та соціальними благами як в особистих, так і в суспільних інтересах.

Права і свободи людини та громадянина, закріплені в Конституції України, не є вичерпними.

Соціальне призначення основних прав і свобод громадян визначається тим, що вони втілюють ідеали демократії, гуманізму й справедливості, служать всебічному розвиткові особи, надають громадянам широкі можливості для активної участі в управлінні справами суспільства й держави, функціонуванні всього державного й політико-правового механізму. Вони сприяють також підвищенню рівня загальної та правової культури особи, удосконаленню демократичного способу життя.

Для реалізації конституційних прав, свобод і обов'язків громадян має діяти принцип їх найвищої юридичної сили. Це означає виконання обов'язків усіма суб'єктами права у сфері правотворчості та правореалізації.

Права й свободи людини та громадянина захищаються судом.

Конституційні права, свободи й обов'язки мають певні юридичні особливості:

- вони виникають на основі не загальних правовідносин, а безпосередньо правовідносин, передбачених конституцією;

- вони виражають насамперед і безпосередньо відносини та обов'язки громадянина й держави;

- вони не припиняються й не виникають раз по раз, а діють постійно;

- їх зміст і обсяг для всіх громадян однакові;

- їх реальність забезпечуються не стільки індивідуальними зусиллями окремого громадянина, скільки державним і суспільним ладом.

Права, свободи й обов'язки людини та громадянина, закріплені в Конституції України, їх широта, реальність, гарантованість виражають не тільки фактичний і юридичний статус особи в суспільстві, а й суть демократії, яка існує в країні, соціальні можливості, закладені в самому суспільному ладі.

Конституція України закріплює гарантованість реалізації прав і свобод особи. Обов'язок гарантувати забезпечення реалізації прав і свобод покладається перш за все на державу (статті 3, 15, 30, 34, 46 та ін. Конституції України). Таке гарантування здійснюється всією системою органів законодавчої, виконавчої та судової влади.

Важливою гарантією захисту конституційних прав і свобод особи є запровадження інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, на якого покладається здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод (стаття 101).

Певні функції у створенні умов для забезпечення реалізації прав і свобод людини виконують органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян.

Конституція України надає право самій людині (особі) активно захищати свої права; вона посилює можливості судового захисту кожною особою своїх прав і свобод (стаття 55).

Важливим структурним елементом правового статусу особи є громадянство -- стійкий політико-правовий зв'язок людини з державою, у відповідності до якого на неї розповсюджується суверенна державна влада як у межах держави, так і поза ними.

Громадянство створює взаємні права та обов'язки для людини і держави. Саме з ним пов'язані найсуттєвіші наслідки для обох сторін -- обсяг прав, обов'язків і відповідальності держави та громадянина. [10, c.75]

Основні права і свободи людини і громадянина - це закріплені в Конституції України невід'ємні права і свободи людини і громадянина, що належать їм від народження чи в силу наявності у них громадянства України, гарантуються Українською державою і становлять ядро правового статусу особи в Україні. Ці права і свободи характеризуються специфічними рисами, а саме:

1) вони життєво важливі та найбільшою мірою соціально значимі як для окремої людини, так і для суспільства в цілому і для держави. Значення основних прав і свобод для людини полягає в тому, що вони виступають необхідною передумовою її участі у вирішенні питань устрою та управління суспільством, забезпечення честі та гідності людини тощо.

Для суспільства та держави значимість основних прав і свобод людини і громадянина обумовлена тим, що їх реалізація забезпечує демократичний, соціальний та правовий характер Української держави;

2) вони не набуваються і не відчужуються за волевиявленням людини і громадянина, тобто належать кожному від народження;

3) їм притаманні особливі юридичні властивості та специфічний механізм реалізації, зокрема:

а) конституційні (основні) права і свободи становлять ядро правового статусу особи і покладені в основу всіх юридичних прав, встановлених іншими галузями права, які, в силу цього, мають похідне значення по відношенню до основних;

б) закріплюються за кожною людиною і за кожним громадянином;

в) мають загальний характер, тобто їх об'єм є однаковий для кожної людини і для кожного громадянина;

г) основні права і свободи мають особливу юридичну форму закріплення - вони фіксуються в Конституції України;

д) специфіка механізму їх реалізації пов'язана з тим, що на відміну від інших прав і свобод, які реалізуються в конкретних правовідносинах, основні права і свободи виступають передумовою будь-яких правовідносин у конкретній сфері, постійного, невід'ємного права кожного учасника правовідносин.

Основні права, свободи і обов'язки людини і громадянина становлять певну систему та класифікуються за різними підставами:

1) у залежності від суб'єкта їх поділяють на права людини і права громадянина;

2) за черговістю їх включення до конституцій та міжнародно-правових документів - на права першого, другого та третього покоління;

3) за генезою на природні (природжені) та похідні від них;

4) за видом суб'єкта на індивідуальні та колективні;

5) за ступенем їх абсолютизації на такі, що підлягають обмеженню і такі, що не підлягають законодавчому обмеженню;

6) за характером утворення на основні та додаткові.

Найбільш поширеним в юридичній літературі критерієм класифікації прав і свобод людини і громадянина є їх зміст. Як правило, за змістом вони поділяються на три групи: особисті або громадянські права і свободи; політичні права і свободи; економічні, соціальні та культурні права і свободи.

Особисті права та свободи розглядаються в правовій теорії та практиці як свобода людини приймати рішення незалежно від держави.

Духовна та фізична свобода людини від державного контролю історично сформувалася раніше від інших прав і свобод, а їх особливістю є те, що вони за своєю суттю є природними правами людини і не пов'язані з належністю людини до громадянства України. Більшість із особистих прав і свобод носять абсолютний характер, тобто є не лише невід'ємними, а й такими, що не можуть бути обмежені.

Конституція України закріплює такі особисті права і свободи: право на життя та право на захист свого життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань (ст. 27); право на повагу до своєї гідності (ст. 28); право на свободу та особисту недоторканність та право невідкладно знати про мотиви свого арешту або затримання, з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника, оскаржити затримання в суді (ст. 29); право на недоторканність житла (ст. ЗО); право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); право на невтручання в особисте життя, право громадян України знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе/право на спростування недостовірної інформації про себе і членів сім "і та право вимагати вилучення будь-якої інформації та на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ст. 32); свободу пересування, право вільного вибору місця проживання та право вільно залишати територію України, право громадян України в будь-який час повернутися в Україну (стаття 33); право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35); право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50); право на вільне (за взаємною згодою жінки і чоловіка) укладання шлюбу, охорона сім'ї, дитинства, материнства і батьківства (ст. 51); право на судовий захист, право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися до міжнародних органів і установ, членом або учасником яких є Україна, право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ст. 55); право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56); право знати свої права і обов'язки (ст. 57); право на звільнення від відповідальності за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення (заборона зворотної сили закону) (ст. 58); право на правову допомогу (ст. 59); право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст. 60); заборона повторного притягнення до юридичної відповідальності (ст. 61); право на презумпцію невинності та на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої безпідставним засудженням (ст. 62); право на звільнення від відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім "ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом (гарантія проти самообвинувачення) та право на захист у суді (ст. 63).

Політичні права і свободи пов'язані з участю у суспільно-політичному житті, з формуванням органів державної, влади та органів місцевого самоврядування. їх важливою особливістю є те, що вони адресовані лише громадянам України. Реалізуючи політичні права, громадяни України, асоційовані як Український народ - носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні, приймають участь у здійсненні влади. Конституція України передбачає такі політичні права і свободи: право на свободу думки і свободу слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань та право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію (ст. 34); право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, на участь у професійних спілках (ст. 36); право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, право обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування -- виборче право (ст. 38); право рівного доступу до державної служби, а також служби в органах місцевого самоврядування (ст. 38); право на свободу зборів, мітингів, походів і демонстрацій (ст. 39); право петицій, тобто право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст. 40).

Політичні права і свободи, як і особисті інколи називають негативними, маючи на увазі те, що держава не зобов'язана вживати якихось позитивних дій для їх забезпечення, а повинна утриматися від зазіхань на права і свободи, які входять до цих двох груп, тобто вони розглядаються як свобода людини від держави, право людини на невтручання держави.

На відміну від особистих та політичних прав і свобод економічні, соціальні та культурні права і свободи є позитивними - їх забезпечення вимагає від держави певних дій.

Права людини не є абсолютними, безмежними. Межею здійснення власних прав і свобод є права інших осіб. Ця межа схарактеризована в статті 68 Конституції України, як обов'язок кожного не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Його дотримання - запорука того, що люди зможуть здійснювати свої права, і таким чином задовільняти свої потреби та інтереси. Однак уявлення про те, де "починаються" права інших, у різних людей часто не співпадають, адже поряд з однаковими у всіх членів суспільства інтересами, існують інтереси групові та індивідуальні, а розуміння того, як їх задовольнити, нерідко суттєво відрізняється.

Живучи у суспільстві, ми не можемо існувати окремо від нього, не мати обов'язків перед суспільством. Тому права громадян невід'ємні від їх обов'язків. Загальна декларація прав людини проголошує: «Кожна людина має обов'язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток особи».

Конституція України також визначає не лише права громадян, а й їх обов'язки. Відповідно до Конституції України кожний громадянин України зобов'язаний:

захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України;

шанувати її державні символи;

не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки;

сплачувати податки та збори, встановлені законом;

неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. [19, c.326]

Розділ 2. Обов'язок захищати Вітчизну

конституційний обов'язок людина громадянин

Стаття 65 Конституції України встановлює конституційний обов'язок громадян України захищати свою Вітчизну, її незалежність та територіальну цілісність, шанувати її державні символи.

Щодо цього слід зазначити, що захист Вітчизни від збройної агресії є обов'язком усіх громадян України, а також державних органів, підприємств, установ, організацій, їх посадових осіб. Щодо останніх діє Закон України «Про оборону України». Під обороною України розуміють комплекс політичних, економічних, екологічних, воєнних, соціальних і правових заходів щодо забезпечення незалежності, територіальної цілісності, захисту інтересів держави і мирного життя народу. Метою оборони України є створення всіх необхідних умов для запобігання воєнному нападу та для збройної відсічі можливій агресії проти України у будь-який час і за будь-яких обставин. Організація оборони України включає різноманітні заходи, але за будь-яких обставин вона передбачає: формування воєнної політики держави та воєнної доктрини, розвиток воєнної науки; охорону державних кордонів; підготовку населення і території країни до оборони тощо. Однак захист незалежності та територіальної цілісності передбачає, що кожний громадянин України зобов'язаний захищати і відстоювати її суспільний лад, підтримувати громадський порядок, моральний та фізичний стан суспільства тощо. Тобто Конституція має на увазі весь аспект забезпечення національної безпеки, під якою розуміють стале існування і розвиток важливих суспільних і державних інституцій, як, наприклад, державний устрій, державна влада тощо.

Слід також підкреслити, що відповідно до обов'язку захисту Вітчизни встановлюється й обов'язок щодо загального військового обов'язку і військової служби. Порядок здійснення загального військового обов'язку і військової служби визначається Законами України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу», «Про альтернативну (невійськову) службу». Загальний військовий обов'язок встановлюється з метою забезпечення комплектування Збройних Сил України, Служби безпеки України, Прикордонних військ України, Цивільної оборони України, Управління охорони вищих посадових осіб України та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України, а також підготовки населення до захисту України. Він включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; призов на військову службу тощо. Військова служба -- особливий вид державної служби, що пов'язана з виконанням громадянином України загального військового обов'язку і службою на конкурсно-контрактній основі у Збройних Силах України та інших військах, створених відповідно до законодавства України. Існують такі види військової служби: строкова; за контрактом на посадах солдатів і матросів, сержантів і старшин; жінок за контрактом на посадах солдатів і матросів, сержантів і старшин, прапорщиків і мічманів та офіцерського складу; за контрактом прапорщиків і мічманів тощо.

Згідно із Законом України від 12 грудня 1997 р. "Про альтернативну (невійськову) службу", формою реалізації військового обов'язку є проходження альтернативної (невійськової) служби, яка є державною службою поза Збройними Силами України чи іншими військами, що запроваджується замість проходження військової служби.

Альтернативна служба є державною службою поза Збройними Силами чи іншими військовими формуваннями, що запроваджується замість проходження військової служби. На неї мають право за наявності істинних релігійних переконань громадяни України, які належать до релігійних організацій, що діють згідно із законодавством, віровчення яких не допускає користування зброєю та служби в збройних силах.

Захист своєї Вітчизни є не тільки правовою, а передусім моральною вимогою до кожного громадянина, моральним та загальним обов'язком.

Неухильне виконання цього обов'язку передбачає захист країни, її населення, матеріальних та духовних цінностей, територіальної цілісності і суверенітету країни. Захист Вітчизни виражається у забезпеченні оборони й безпеки держави.

Оборона країни досягається за допомогою політичних, економічних, військових, соціальних, правових та інших заходів. Для оборони країни із застосуванням засобів збройної боротьби утворюються Збройні Сили та встановлюється військовий обов'язок громадян. Він є конкретним виявленням загального військового обов'язку захищати Вітчизну, але адресований конкретним, визначеним законом категоріям громадян. Основною формою виконання військового обов'язку є проходження військової служби. Громадяни відбувають військову службу відповідно до Закону України, від 25 березня 1992 р. "Про загальний військовий обов'язок і військову службу". На військову службу призиваються громадяни чоловічої статі у віці від 18 до 29 років, які не мають права на звільнення або відстрочку від призову. Передбачається можливість вступу чоловіків та жінок на військову службу за контрактом. За ухилення від призову на військову службу встановлена кримінальна відповідальність (ст. 72 та 73 Кримінального кодексу України).

Обов'язковими атрибутами держави є: державний прапор, герб і гімн. Ці символи України встановлюються ст. 20 Конституції України та законами України. Шанування цих державних символів є обов'язком громадян України.

Будучи закріпленими Конституцією України, ці атрибути суверенності та незалежності потребують відповідної поваги й захисту. Чинним законодавством глушіння над державною символікою розглядається як злочин, передбачений ст. 1872 Кримінального кодексу України. [12, c.298-306]

За Законом України "Про оборону" від 6 грудня 1991 p., оборона України справа усього народу. Обов'язок громадян щодо захисту Вітчизни закріплений у статті 65 Конституції, а також у Законах України "Про загальний військовий обов'язок та військову службу" від 25 березня 1992 р. та "Про альтернативну (невійськову) службу" від 12 грудня 1991 р.

Закон України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" від 25 березня 1992р. складається з 9 глав (44 статті).

Глава І. Загальні положення. -- Загальний військовий обов'язок означає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; призов на військову службу; проходження служби; виконання військового обов'язку в запасі; дотримання правил військового обліку. Щодо загального військового обов'язку громадяни України поділяються на такі категорії: допризовники -- особи, які проходять допризовну підготовку; призовники -- особи, які приписані до призовних дільниць; військовослужбовці -- особи, які проходять військову службу; службовці, які проходять альтернативну службу; військовозобов'язані, які перебувають у запасі.

Установлюються такі види військової служби: строкова служба; військова служба за контрактом.

Глава II. Підготовка громадян до військової служби. -- Вона криє в собі: допризовну підготовку юнаків; підготовку призовників із військово-технічних спеціальностей; підготовку до вступу до військово-навчальних закладів; військову підготовку студентів вищих навчальних закладів; фізичну підготовку; лікувально-оздоровчу роботу; підвищення рівня загальноосвітньої підготовки; вивчення державної мови; патріотичне виховання.

Глава III. Приписка громадян до призовних дільниць. -- Має на меті взяття юнаків на облік, визначення їх кількості, ступеня придатності до військової служби та ін. її проводять районні (міські) військові комісаріати за місцем проживання громадян, яким у рік приписки виповнюється 17 років. Громадяни, приписані до призовних дільниць, вважаються призовниками.

На строкову військову службу в мирний час призиваються придатні до неї за станом здоров'я і віком громадяни, яким до дня відправлення у військові частини виповнилося 18 років. Призов проводиться на підставі Указу Президента двічі на рік.

Глава IV. Проходження військової служби. -- Строки військової служби: для солдатів і матросів, сержантів і старшин, які проходять строкову службу, -- 24 місяці (для осіб, які мають вищу освіту, -- 12 місяців), за контрактом -- 3 роки; для прапорщиків і мічманів -- не менш як 5 років; для офіцерів -- від 5 до 10 років за першим контрактом; для офіцерів, призваних із запасу, -- 2 роки, а для тих, які добровільно вступили на службу із запасу, не менш як 3 роки.

Звільнення з військової служби здійснюється: в запас, якщо військовослужбовці не досягли граничного віку перебування в запасі та за станом здоров'я придатні до військової служби; у відставку, якщо військовослужбовці досягли граничного віку перебування в запасі або визнані непридатними за станом здоров'я до військової служби.

Глава V. Служба в запасі.

Глава VI. Військовий облік військовозобов'язаних і призовників. -- Військовий облік проводиться за місцем проживання і поділяється на загальний та спеціальний (військовозобов'язані, які бронюються за організаціями на період мобілізації), персонально-якісний (покладається на військові комісаріати) та персонально-первинний (покладається на органи місцевого самоврядування, де немає військових комісаріатів).

Глава VII. Призов у разі мобілізації. Демобілізація. -- Загальна або часткова мобілізація оголошується Президентом України з метою запобігання воєнному нападові. Демобілізація проводиться за Указом Президента.

Глава VIII. Відповідальність за порушення законодавства про загальний військовий обов'язок і військову службу. -- Посадові особи державних органів та громадяни, винні в порушенні законодавства про загальний військовий обов'язок і військову службу, несуть установлену Законом відповідальність.

Глава IX. Заключні положення. -- Фінансове і матеріальне забезпечення військового обов'язку і проходження військової служби проводиться за кошти державного бюджету. Виконавчо-розпорядчі органи зобов'язані забезпечити військові комісаріати необхідними засобами для призову. [2, c.2-8]

Кожна держава має дбати про захист своєї волі та незалежності. Згадаймо, скільки держав загинуло внаслідок іноземних агресій, скільки країн не витримало натиску зовнішніх ворогів.

Саме тому з перших днів свого існування незалежна Україна дбає про забезпечення своєї оборони, захист незалежності та територіальної цілісності.

Порядок забезпечення захисту країни врегульовано спеціальними Законами України -- «Про оборону України» та «Про Збройні Сили України». Закон України «Про оборону України» від 6 грудня 1991 р. визначає, зокрема, принципи, на яких побудовано воєнну доктрину нашої держави. Україна, зазначається в Законі, не визнає війну як засіб вирішення міжнародних спорів, прагне до нейтралітету, ніколи першою не розпочне бойових дій проти будь-якої країни. В цьому Законі закріплено неядерні принципи України: не приймати, не виробляти, не набувати ядерної зброї. Україна стала першою в світі державою, яка за власним рішенням відмовилася від володіння ядерною зброєю, що залишилася на її території у спадок від Збройних Сил Радянського Союзу. Закон також визначає, що Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України є Президент України, який встановлює права та обов'язки в цій галузі Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, міністерств, відомств, місцевих органів державної влади та самоврядування, підприємств та організацій.

Закон України «Про Збройні Сили України» від 6 грудня 1991 р. визначає призначення Збройних Сил -- захист незалежності, територіальної цілісності та недоторканності України, а також принципи, на яких будуються та здійснюють свою діяльність Збройні Сили. У структурі Збройних Сил України передбачено існування сухопутних військ (військ наземної оборони), військ повітряної оборони (військово-повітряні сили і сили протиповітряної оборони) та військово-морських сил.

Збройні Сили держави потребують постійного поповнення. Порядок комплектування Збройних Сил України, проходження військової служби визначає Закон України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 р. Згідно з цим Законом військова служба є почесним обов'язком кожного громадянина України. Військова служба існує строкова, коли юнаки, які досягли відповідного віку, призиваються на службу на певний, визначений законом строк, служба за контрактом, коли громадяни України укладають контракт на службу солдатами, матросами, прапорщиками, офіцерами. На військову службу можуть піти й жінки, уклавши контракт.

Юнаки, яким виповнилося 16 років, проходять приписку до призовної дільниці у військкоматі, де їх оглядають лікарі і визначають придатність до майбутньої військової служби. Одночасно вони проходять допризовну підготовку. В 10-- 11-тих класах, технікумах, професійно-технічних училищах багатьом з Вас доведеться вивчати предмет «Допризовна підготовка юнаків».

На строкову службу в мирний час призиваються придатні до неї за станом здоров'я громадяни, яким виповнилося 18 років. Певні категорії громадян мають право на відстрочку від призову. Вона надається за станом здоров'я, сімейними обставинами, для закінчення освіти та в деяких інших випадках.

Строк військової служби встановлено півтора року для тих, хто служить у сухопутних військах та військах повітряної оборони, та два роки для служби на флоті. Ті, хто до призову здобули вищу освіту, служать відповідно один рік та півтора року.

Важливо знати, що призов провадиться не лише до Збройних Сил України, а й до Національної гвардії України, Прикордонних військ України, Служби безпеки України, внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України та інших військових формувань.

Служба у Збройних Силах--почесна, хоча складна, а подекуди й небезпечна. Саме тому держава забезпечує спеціальний соціальний і правовий захист військовослужбовців. 20 грудня 1991 р. було прийнято Закон України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», який підтверджує рівність прав військовослужбовців з правами інших громадян, забороняє їх обмеження. Військовослужбовцям надається право (на відміну від деяких інших країн) брати участь у виборах, референдумах. Вони мають право створювати свої громадські об'єднання, але не можуть бути членами політичних партій і брати участь у страйках, вести підприємницьку діяльність.

Законодавство передбачає певні пільги для тих, хто виконує військовий обов'язок. Строк військової служби зараховується до трудового стажу громадян, що має значення для майбутнього призначення пенсії, за військовослужбовцями строкової служби зберігається право на поновлення на тій роботі, звідки вони пішли на службу, після звільнення в запас їм не може бути призначено випробування при вступі на роботу, вони мають переваги на залишення на роботі у разі скорочення штатів. Передбачено деякі пільги також у галузі податків, оплати за житло, користування транспортом тощо. [14, c.154-160]

...