Державний контроль за виконавчою владою в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Здійснення контролю посідає значне місце в діяльності будь-якого сучасного органу виконавчої влади. Контроль з боку інших гілок влади настільки важливий, що його відсутність може служити однією з причин падіння конституційних систем.

В сучасному українському законодавстві об'єктивно виділяється значне число різних нормативних актів, що закріплюють і регулюють відносини в сфері контролю діяльності органів виконавчої влади. У зв'язку з цим у цей час вже мається можливість розгляду контролю в Україні в якості самостійного державно-правового інституту у всьому різноманітті утворюючих його нормативних елементів. Однак у юридичній науці поки що не приділяється належної уваги контролю діяльності органів виконавчої влади з боку інших гілок влади, незважаючи на те, що задача теоретичного осмислення контролю органів державної влади за органами виконавчої влади в Україні дуже актуальна. Повноцінний правовий вплив на відповідні відносини неможливий без теоретичного аналізу сутності і змісту контролю, його видів, форм, засобів реалізації і способів забезпечення.

При реалізації контрольних повноважень законодавчі органи мають можливість перевірки дотримання і виконання прийнятих ними законів органами виконавчої влади, тому контрольна функція законодавчих органів не менш значима, чим представницька і законотворча.

Органи виконавчої влади в цей час піддаються постійному реформуванню. Разом з тим у їх діяльності виявляється значна кількість недоліків, що спричиняють порушення прав як фізичних осіб, так і організацій. До таких негативних факторів відносяться: корупція, бюрократизм, надлишкова нормотворчість та ін.

Таким чином, в курсовій роботі представляється доцільним розглянути контроль щодо органів виконавчої влади у сукупності з боку парламенту, Президента України, а також судової влади, чим пояснюється актуальність теми роботи.

Отже, метою написання роботи є ретельний аналіз здійснення контролю різними гілками влади над виконавчою владою. Відповідно до обраної теми вирішуються наступні завдання:

- розглянуто поняття контролю;

- досліджено правові джерела парламентського контролю за діяльністю органів виконавчої влади;

- проаналізовано систему президентського контролю за діяльністю органів виконавчої влади;

- розглянуто судовий контроль над органами виконавчої влади.

Об'єктом дослідження виступає контроль як спосіб забезпечення законності, предметом - здійснення контролю щодо виконавчої влади іншими гілками влади в Україні.

При написанні курсової роботи були використані методи аналізу друкованих та інтернет-джерел, статистичних даних та законодавчої бази.

1. Загальний огляд джерел за темою курсової роботи

парламентський контроль виконавчий влада

Для вітчизняної правової науки розробка проблем державного контролю у сфері виконавчої влади на сьогоднішньому етапі є значною мірою новим напрямом наукового пошуку, який має враховувати реальності сьогодення.

За радянських часів проблема державного контролю у різні роки і під різним кутом зору досліджувалася в загальнотеоретичному, історичному плані, як функція громадського контролю та одна з функцій державного управління. Значна увага питанням державного контролю була приділена у роботах В.Г. Афанасьєва, І.Л. Бачило, Д.М. Бахраха, В.М. Горшеньова, Б.М. Лазарєва, Л.Л. Потарикіної, Г.Х. Попова, В.П. Портнова, Н.Г. Саліщевої, Б.В.Смірнова, М.С. Студенікіної, М.С. Смиртюкова, Ю.О. Тихомирова, В.Є.Чіркіна, К.В. Шоріної, В.А. Юсупов, Ц.А. Ямпольської та інших авторів.

У переважній більшості наукові дослідження не завжди супроводжувалися реальною спрямованістю їх результатів на втілення у державно-правову практику. Натомість державний контроль здебільшого застосовувався на практиці як своєрідний силовий захід впливу на суспільні відносини, що хоч і слугувало деякою мірою стримуючим фактором щодо неправомірності дій, але не враховувало відновлюючої і спрямовуючої функцій контролю.

З різних позицій до проблеми контролю підходять у своїх роботах зарубіжні автори: Р. Ален, Г. Бребан, Б. Гурне, Ж. Зіллер, А. Сільвестрак, Я. Хагвал та інші.

В Україні проблемам державного контролю до останнього часу не приділялося належної уваги. Окремі питання або сфери державного контролю тією чи іншою мірою досліджували у своїх роботах В.Б. Авер'янов, Л.К. Воронова, Ю.П. Битяк, А.С. Васильєв, І.П. Голосніченко, Є.В. Додін, С.В. Ківалов, Р.А. Калюжний, Л.В. Коваль, В.В. Копєйчиков, Л.Т. Кривенко, Є.Б. Кубко, Н.Р. Малишева, В.Ф. Опришко, М.П. Орзіх, І.М. Пахомов, П.М. Рабінович, А.О. Селіванов, М.Ф. Селівон, В.І. Семчик, В.Ф. Сіренко, О.Ф. Фріцький, В.В. Цвєтков, В.М. Шаповал, Ю.С. Шемшученко.

Але системне дослідження проблем державного контролю у сфері виконавчої влади відсутнє. В окремих роботах вони висвітлювалися лише фрагментарно.

Як наслідок, практика здійснення державного контролю залишається неефективною, оскільки діяльність контролюючих органів значною мірою невпорядкована, а створення нової системи державного контролю проходить вкрай повільно і суперечливо, не грунтуючись на достатніх науково-теоретичних напрацюваннях. Зокрема, не враховується, що на противагу домінуючій у минулому каральній ролі контролю, він має набувати переважною мірою інформаційно-аналітичного значення. Тобто контроль має використовуватися як засіб, що дає можливість повніше аналізувати стан справ та дозволяє вчасно застерегти, попередити та вплинути на настання нестандартних ситуацій чи можливих відхилень від прийнятих управлінських рішень, чи здійснення неправомірних дій. І лише за негативного кінцевого результату наступає черга застосування примусових заходів.

2. Поняття, ознаки та види контролю як способу забезпечення законності

У загальнотеоретичному розумінні «законність» розглядається як специфічний державно-правовий режим, за допомогою якого забезпечується загальнообов'язковість юридичних норм у суспільстві і державі. Її суть полягає в обов'язковості виконання приписів правового характеру. У сфері функціонування виконавчої влади, у діяльності органів державного управління ця вимога проявляється особливо суворо. Вона міститься у багатьох нормативних актах, починаючи з Конституції України, і формулюється, як правило, згідно із законом і заснована на ньому. Юридичні норми є обов'язковими для всіх і доти, поки вони не змінені або не відмінені, всі державні і недержавні структури, їх представники, формування громадськості, громадяни України та іноземці зобов'язані суворо їх дотримуватися.

Таким чином, законність, по-перше, передбачає наявність законів, що виражають волю народу і відображають пізнані об'єктивні закономірності суспільного розвитку, по-друге, означає одноманітне розуміння, застосування, безумовне і точне виконання законів і заснованих на них інших правових актів усіма державними органами, посадовими особами, громадянами, громадськими формуваннями.

Законність у сфері державного управління ґрунтується на таких принципах: загальнообов'язковість законів для всіх без винятку органів, закладів, організацій, посадових осіб, громадян тощо. Саме в цьому проявляється загальність приписів, які містяться у законах і підзаконних актах; єдності законності, тобто одноманітному розумінні і заснуванні законів на всій території держави; неприпустимості протиставлення законності і доцільності. Це означає, що сам закон є вищим ступенем прояву доцільності. Даний принцип не виключає творчого розуміння закону і законності, а саме передбачає, що будь-який варіант рішення при застосуванні закону повинен обов'язково здійснюватися в рамках правових приписів.

Законність у діяльності державного апарату виявляється у такому: всі рішення, що приймаються державним органом, повинні відповідати чинному законодавству; рішення, що приймаються державним органом, не повинні виходити за межі повноважень цього органу, тобто вони можуть прийматися тільки з питань, що віднесені до його компетенції; усі рішення державних органів приймаються у такому порядку і таких формах, які відповідають нормативним приписам; взаємовідносини державних органів з недержавними структурами, громадянами та їх об'єднаннями, а також іншими громадськими формуваннями (органи самоорганізації населення) здійснюються у межах взаємних прав і обов'язків, які визначені на законних підставах.

Послідовна і сувора реалізація законності передбачає наявність відповідної системи її гарантій. В ній розуміють, по-перше, загальні умови або передумови законності; по-друге, спеціальні юридичні або організаційно-правові засоби забезпечення режиму законності. До загальних належать політичні, економічні, організаційні, ідеологічні умови, що існують у державі. Найважливішими політичними передумовами законності є: а) режим демократії; б) широка гласність. Досвід багатьох країн свідчить, що демократія і гласність можуть реально існувати тільки в умовах незалежного від держави громадянського суспільства, політичного плюралізму, свободи друку, поділу влади. Тільки реальний поділ влади, існування не залежних від правлячої партії, держави засобів масової інформації, партій, децентралізація державних структур можуть стати справжніми гарантами режиму законності.

До економічних передумов законності можна віднести як досягнутий рівень добробуту і наявність у держави необхідних ресурсів, так і фактичну гарантованість прав громадян, організацій, їхню економічну свободу, багатоукладність економіки, існування ринку товарів, капіталів, трудових ресурсів, послуг тощо.

Велике значення для існування законності і правопорядку має правова культура посадових осіб та громадян, правосвідомість, засновані на визнанні абсолютної цінності основних прав людини. Велике значення має добре здійснюване переконання, а також вміло організоване заохочення.

На стан законності в управлінні суттєво впливають такі організаційні фактори, як структура апарату, кваліфікація службовців, ефективність функціонування системи підготовки персоналу, чіткий і раціональний поділ повноважень тощо. Не остання роль для створення умов по зміцненню і підтримці режиму законності належить організаційним заходам щодо зменшення рівня таємності, створення відомчих центрів інформації і зв'язків з громадськістю, вдосконалення дозвільної системи, ліквідації апаратних надмірностей та ін.

Спеціальні юридичні засоби забезпечення законності в основному концентруються у сфері виконавчої влади і виражаються в функціонуванні особливого державно-правового механізму, який складається з: а) організацій-ноструктурних формувань; б) організаційно-правових методів.

Організаційно-структурні формування -- це ті органи держави і недержавні структури, на які покладено обов'язок по підтриманню і зміцненню режиму законності. Організаційно-правові методи -- це види діяльності організаційно-структурних формувань, практичні прийоми, операції, форми роботи, які ними використовуються для забезпечення законності.

В юридичній теорії і практиці ці організаційно-правові методи прийнято називати способами забезпечення законності. Залежно від змісту, характеру, особливостей застосування, юридичних наслідків розрізняють такі способи забезпечення законності: а) контроль; б) нагляд; в) звернення до державних органів із заявами, пропозиціями, скаргами з питань забезпечення законності. Практика свідчить про те, що застосування перелічених способів є надійною гарантією забезпечення законності в управлінській системі держави. Контроль є способом забезпечення законності, його сутність полягає в тому, що суб'єкт контролю здійснює облік і перевірку того, як контрольований об'єкт виконує покладені на нього завдання і реалізує свої функції.

Класифікація контрольних функцій:

1. Залежно від суб'єкта: контроль з боку законодавчої влади; контроль з боку ПУ та його апарату; контроль з боку КМУ; контроль з боку центральних органів виконавчої влади; контроль з боку місцевих органів виконавчої влади; контроль з боку органів судової влади; контроль з боку органів місцевого самоврядування; контроль з боку громадськості.

Мал.2.1. Структура державного контролю

2. Залежно від належності суб'єкта до державних або громадських структур: державний контроль; громадський контроль

3. Залежно від адміністративно - правової компетенції суб'єкта: загальний контроль; відомчий контроль; надвідомчий контроль

4. Залежно від управлінської стадії, на якій здійснюється контроль: попереджувальний контроль; поточний контроль; наступний контроль

Мал. 2.2. Види контролю

5. Залежно від спрямованості контролю: зовнішній контроль; внутрішній контроль

6. Залежно від призначення контролю: загальний; цільовий

3. Парламентський контроль за діяльністю органів виконавчої влади

Відомо, що ефективність будь-якої управлінської діяльності залежить не тільки від якості саме діяльності, а й від якості контролю за виконанням рішень, у яісих визначені завдання, мета, засоби, правове підґрунтя діяльності.

Виходячи з ролі парламенту у державному механізмі, є підстави вважати парламентський контроль вищою формою державного контролю. Це в різній формі та на різному рівні виявляється залежно від форми державного правління - парламентської, президентської чи змішаної: у парламентських державах політична відповідальність уряду означає, як правило, за умов вотуму недовіри, колективну відставку уряду; президентська форма правління передбачає підвищення ролі такої форми парламентського контролю, як розслідувальна діяльність органів парламенту (комітетів, комісій тощо); тут контрольна діяльність парламенту посилена у зв'язку з тим, що виконавча влада позбавлена права розпускати парламент; за умови змішаної форми державного правління парламентський контроль втрачає визначеність його форм, тут спостерігаються використання парламентського контролю у формах, притаманних як президентським, так і парламентським державам.

У більшості країн з розвиненою демократією парламенти та їх органи мають змістовні контрольні повноваження стосовно не тільки законодавчого процесу, а й щодо розслідувань, парламентських слухань. Наявність знаконих контрольних повноважень парламентських органів закріплено конституційно в Австрії, Албанії, Болгарії, Бразилії, Узбекистані тощо. Вагомий статус парламентського контролю відповідає практиці Міжнародної організації вищих контрольних органів, що об'єднує майже сто п'ятдесят держав і на X Конгресі (1980 р.) якої була прийнята відома Лімська декларація керівних принципів контролю.

В незалежній Україні парламентський контроль теоретично включає всі звичайні види, форми, засоби державного контролю та нагляду. Але на практиці контрольнії діяльність посідає порівняно з її значущістю незначне місце в роботі Верховної Ради України, її органів. За спрямованістю (характером об'єкта контролю) парламентський контроль не відрізняється від інших видів державного контролю, так само як і відокремлення загального та спеціального контролю. Відповідає загальній теорії і практиці державного контролю також стадійність (етапи) здійснення парламентського контролю, а саме: перший етап - передконтрольний: планування та прогнозування контрольної діяльності; визначення об'єкта та виду контролю; встановлення меж і засобів контрольних дій; визначення колективної або індивідуальної особи з контрольними функціями; другий етап - контрольний процес: рішення про проведення контрольного захисту; використання засобів контрольної діяльності у відповідних організаційних формах; проведення контрольних дій;

третій етап - завершальний: підсумково-аналітична робота; узагальнення вкконання контрольного завдання; прийняття рішення за результатами контролю в формах постанови, рекомендацій, висновків, подання. Традиційними є засоби парламентського контролю: наглядові дії, перевірки, ревізії, визначення ефективності й оцінка діяльності, акти контрольного реагування на одержані результати контролю.

Поряд з цим парламентський контроль у системі державного контролю має суттєві відмінності, які обумовлені статусом суб'єкта контролю - представницького органу держави. Саме це - підстава для виокремлення парламентського контролю як вищої форми державного контролю, котрий виходить за межі традиційного уявлення про державний контроль як, зокрема, засіб забезпечення законності в державному управлінні.

Щодо парламенту України навіть Конституція України не виокремлює контрольні функції його спеціалізованих органів, зосереджуючи увагу на тому, що, зокрема, комітети перш за все «здійснюють законопроектну роботу», а потім - «готують і попередньо розглядають питання, віднесені до повноважень Верховної Ради України» (ст. 89). Водночас у поточному законодавстві наголошується на значущості контрольних функцій комітетів. Так, ст. 16 Закону України «Про боротьбу з корупцією» контроль за виконанням Закону покладено безпосередньо на Верховну Раду України і Комітет з питань боротьби з корупцією та організованою злочинністю. У Законі України «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб»

Мал.3.1. Форми парламентського контролю

контрольній функції парламенту присвячена ст. 25, згідно з вимогами якої контроль за додержанням Управлінням державної охорони чинного законодавства у сфері державної охорони, забезпечення прав і свобод людини здійснюється Верховною Радою України.

Спеціалізовані контрольні органи парламенту - Рахункова палата, Уповноважгний з прав людини - не обіймають увесь обсяг відповідних об'єктів контролю. Так, компетенція Уповноваженого з прав людини не поширюється на права військовослужбовців, на стосунки в військових формуваннях України. Завдання Рахункової палати обмежені «виконанням видаткової частини Державного бюджету» (ст. 2 Закону України «Про Рахункову палату»). Крім того, Рахункова палата здійснює контроль «від імені Верховної Ради України» (ст. 98 Конституції України).

Безпосередньо здійснює парламентський контроль Верховна Рада України, яка діє поза будь-яким дорученням, власне на підставі Конституції і законів України, в межах своєї компетенції стосовно будь-яких об'єктів контролю, за винятком судів та правоохоронних органів при провадженні оперативно-розшукової роботи, досудового слідства, здійснення правосуддя по окремих справах. Щодо цих об'єктів здійснюється непрямий парламентський контроль при призначенні шести суддів Конституційного Суду України, обранні суддів у системі судів загальної юрисдикції, наданні згоди Верховної Ради України на затримання чи арешт судді, призначенні трьох членів Вищої ради юстиції.

Непрямий парламентський контроль Верховна Рада України здійснює також щодо діяльності Президента України при: заслуховуванні щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України; затвердженні рішень про надання Україною займів та економічної допомоги іноземним та міжнародним організаціям, про одержання Україною від іноземних держав, банків та міжнародних фінансових організацій займів, не передбачених Державним бюджетом України, здійсненні контролю за їх використанням; вирішенні питань про згоду щодо надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України в іншу державу або допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України; затвердженні указів Президента України про введення воєнного або надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію, про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації; обговоренні подання Президента України про стан війни й укладання миру, рішення Президента України про згоду на обов'язковість міжнародних договорів України та денонсації міжнародних договорів України; прийнятті рішення про направлення до Президента України запиту на вимогу народного депутата, групи народних депутатів, комітету Верховної Ради України; усуненні Президента України з поста в порядку імпічменту.

Прямий (безпосередній) контроль Верховна Рада України здійснює щодо: забезпечення конституційних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина; діяльності Кабінету Міністрів України, Генерального прокурора України, інших державних органів та посадових осіб, які обираються, призначаються, затверджуються Верховною Радою України або на призначення яких потрібна її згода; фінансово-економічної діяльності держави. Парламентський контроль за забезпеченням прав, свобод та обов'язків людини і громадянина здійснюється Верховною Радою України безпосередньо та через Уповноваженого з прав людини, інші державні органи.

Парламентський контроль щодо діяльності Кабінету Міністрів України здійснюється при: розгляді та прийнятті рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України; затвердженні загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля; наданні згоди на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України; щорічному та позачерговому обговореннях звіту Кабінету Міністрів України; розгляді питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийнятті резолюції довіри (недовіри) Кабінету Міністрів України; обговоренні проекту закону про Державний бюджет України; затвердженні загальної структури, чисельності, визначення функцій Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших військових формувань, Міністерства внутрішніх справ України. За діяльністю посадових осіб, які обираються, призначаються, затверджуються Верховною Радою України або на призначення яких потрібна її згода, парламентський контроль здійснюється при виконанні Верховною Радою номінаційних функцій, обговоренні звітів та інформант вказаних посадових осіб.

Парламентський контроль за фінансово-економічною діяльністю держави здійснюється безпосередньо Верховною Радою України: щодо всіх етапів бюджетного процесу; шляхом затвердження переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, визнання правових засад вилучення об'єктів права приватної власності; через Рахункову палату, яка діє на підставі закону; при наданні згоди на призначення на посади та звільнення з посад Президентом України голів Національного банку України, Антимонопольного комітету України. Фонду державного майна України, призначенні половини складу Ради Національного банку України.

Народні депутати України беруть участь у здійсненні парламентського контролю безпосередньо на підставі Закону України «Про статус народного депутата України», а також у складі органів Верховної Ради України, за дорученням: спеціальних суб'єктів парламентського контролю. Зокрема, вони мають право: брати участь у розгляді в органах державної влади будь-яких питань, що зачіпають інтереси громадян та організацій; звертатися в державні органи та органи об'єднань громадян, підприємств, установ і організацій, посадових осіб з питань своєї депутатської діяльності; відвідувати будь-які державні органи й органи об'єднань громадян, підприємства, установи й організації з питань своєї депутатської діяльності; перевіряти з власної ініціативи із залученням за необхідності представників державних органів і об'єднань громадян відомості про порушення закону, прав та інтересів громадян і організацій, що захищаються законом; вимагати від відповідних органів і посадових осіб припинення порушень закону, прав та інтересів громадян і організацій, що охороняються законом; одержувати повну і достовірну інформацію з питань, пов'язаних із здійсненням депутатських повноважень, від усіх державних органів та органів об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій і посадових осіб (ст. 76 Конституції України, ст. 18 Закону України «Про статус народного депутата України»).

Закон України «Про статус народного депутата» (ст. 13) передбачає право народного депутата України за дорученням Верховної Ради України «брати участь у перевірках додержання законів державними органами та органами об'єднань громадян, підприємствами, установами й організаціями». Стаття 16 зобов'язує народного депутата «брати участь у контролі за виконанням законів та інших актів Верховної Ради України». Стаття 14 передбачає право народного депутата на участь у депутатському розслідуваній та обов'язок Верховної Ради України прийняти за результатами розслідування постанову.

Парламентський контроль щодо виконавчої влади прямо не пов'язаний з внутрішнім контролем за організацією роботи парламенту. Однак у дійсності внутрішній контроль об'єктивно обумовлює дієвість організаційних форм реалізації зовнішньоконтрольних функцій щодо виконавчої влади. Тому здається доречним, розглядаючи зовнішній контроль, враховувати суб'єктно-об'єктні особливості внутрішнього контролю.

Це, передусім, стосується статусу Голови Верховної Ради України, Першого заступника та Заступника голови Верховної Ради України, органів і структурних підрозділів, комітетів та комісій Верховної Ради, народних депутатів, уповноважених Верховною Радою осіб для виконання доручень з підготовки та проведення контрольної діяльності, а також стосовно безпосередньо підпорядкованих об'єктів контролю. Зокрема, Голова Верховної Ради України здійснює внутрішній парламентський контроль щодо: дотримання на засіданнях Верховної Ради України Закону про Регламент Верховної Ради України; дотримання в діяльності Верховної Ради України розпорядку і розкладу роботи; присутності народних депутатів на засіданнях Верховної Ради України та її органів; виконання річного і перспективного планів законопроектних робіт та контрольної діяльності Верховної Ради України; виконання завдань та замовлень законопроектів й інших актів Верховної Ради України, якості наукової, юридичної чи іншої експертизи проектів, актів та чинного законодавства; відряджень народних депутатів, посадових осіб Верховної Ради України; виконання посадових обов'язків Першим заступником і Заступником Голови Верховної Ради України, головами комітетів, тимчасових спеціальних та тимчасових слідчих комісій Верховної Ради України, збройних формувань, які використовуються - з метою забезпечення безпеки; використання споруд, пришщень, будівель, обладнання, а також територій, що знаходяться у віданні Верховної Ради України; порядку проходження документів у Верховній Раді України; виконання кошторису Верховної Ради України; використання коштів та майна, які надійшли до Верховної Ради України внаслідок господарської діяльності, дарувань тощо; діяльності Апарату Верховної Ради України тощо.

4. Президентський контроль за діяльністю органів виконавчої влади

Якщо раніше Президент України був одночасно і главою виконавчої влади, то нині, згідно з Конституцією України, він є тільки главою держави. Проте, роль Президента України у організації і діяльності органів виконавчої влади є значною. Так, зокрема, Президент України призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра (главу уряду) України та приймає рішення про його відставку, призначає за поданням Прем'єр-міністра України керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження. Президент України утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Президент України скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради Міністрів Автономної республіки Крим, має право вето щодо прийняття Верховною Радою законів України. Президент України приймає рішення про прийняття громадянства України та припинення громадянства України; нагороджує державними нагородами та здійснює помилування. (Конституція України, ст.ст. 102-112)

Президент України на основі виконання Конституції і законів України в межах своєї компетенції видає укази та розпорядження, які є обов'язковими для виконання, на всій території України.

1. Секретаріат Президента України Указом Президента України № 265/2010 "Про першочергові заходи із забезпечення діяльності Президента України" ліквідовано і створено Адміністрацію Президента України

Адміністрація Президента України (далі - Адміністрація) є постійно діючим органом, що утворюється Президентом України відповідно до пункту 28 статті 106 Конституції України для здійснення його повноважень і діє відповідно до Указу Президента України № 504/2010 від 2 квітня 2010 р.

Основним завданням Адміністрації є забезпечення виконання Президентом України його конституційних обов'язків та повноважень на засадах відкритості, гласності та прозорості.

Для виконання основного завдання Адміністрацію здійснює організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне, матеріально-технічне та інші види забезпечення ефективної реалізації Президентом України визначених Конституцією України повноважень Глави держави. Адміністрація координує роботу з підготовки, розстановки, підвищення кваліфікації та оцінки кадрів центральних та місцевих органів державної влади, які призначаються та звільняються Президентом України.

Адміністрація для виконання покладених на нього завдань має право:

1. за дорученням Президента України брати участь у опрацюванні проектів актів Президента України на всіх етапах у Кабінеті Міністрів України, Раді національної безпеки і оборони України та інших органах державної влади;

2. запитувати та одержувати інформацію, документи і матеріали від державних органів та органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ, організацій і посадових осіб;

3. використовувати державні, в тому числі урядові, системи зв'язку і комунікацій, мережі спеціального зв'язку та інші технічні засоби;

4. за дорученням Президента України готувати проекти рішень та актів Президента України та забезпечувати й контролювати їх виконання;

5. залучати до виконання окремих робіт і завдань, участі у вивченні окремих питань учених і фахівців, у тому числі на договірній основі, працівників центральних та місцевих органів виконавчої влади;

6. порушувати за дорученням Президента України перед керівниками органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій питання про усунення виявлених у їхній діяльності недоліків та упущень, а про факти порушення Конституції та законів України, указів і розпоряджень Президента України інформувати правоохоронні органи.

Адміністрацію у процесі виконання покладених на нього завдань відстоює позиції Президента України у взаємодії з Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, Конституційним Судом України, правоохоронними, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, а також підприємствами, установами, організаціями.

До складу Адміністрації входять: глава Адміністрації Президента України; два перші заступники глави Адміністрації Президента України, в тому числі перший заступник Глави Адміністрації Президента України - Представник Президента України у Конституційному суді України; сім заступників глави Адміністрації Президента України, в тому числі заступник глави Адміністрації Президента України - керівник Головного управління з питань судової реформи та судоустрою, заступник глави Адміністрації Президента України - керівник Головного управління Державного протоколу та церемоніалу, заступник глави Адміністрації Президента України - керівник Головного управління з питань регіональної та кадрової політики, заступник глави Адміністрації Президента України - керівник Головного управління документального забезпечення; прес-секретар Президента України; радники Президента України; прес-служба, головні управління, управління, режимно-секретний відділ, які є самостійними структурними підрозділами Адміністрації.

Глава Адміністрації Президента України в межах своєї компетенції видає розпорядження. Глава Адміністрації Президента України несе персональну відповідальність за виконання покладених на Адміністрацію завдань. У разі тимчасової відсутності глави Адміністрації Президента його повноваження виконує один із його перших заступників або один із його заступників, на якого тимчасове виконання повноважень покладено відповідним рішенням глави Адміністрації Президента України. Працівники Адміністрації є державними службовцями.

Державний секретар України:

1. здійснює загальне керівництво Адміністрацією, координує діяльність усіх його структурних підрозділів, представляє за дорученням Президента України Адміністрацію у відносинах з іншими органами, підприємствами, установами та організаціями;

2. координує діяльність консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів і служб, що створені Президентом України для здійснення своїх повноважень, забезпечує їх взаємодію із Адміністрацією;

3. координує діяльність радників та наукових консультантів Президента України, організовує їх взаємодію з підрозділами Адміністрації;

4. забезпечує підготовку для Президента України аналітичних, інформаційних, довідкових та інших документів, матеріалів для доповідей та виступів;

5. організовує та контролює виконання доручень Президента України;

6. розподіляє обов'язки між першими заступниками та заступниками Державного секретаря України, координує діяльність постійних представників та уповноважених Президента України;

7. вносить Президентові України пропозиції щодо призначення на посади і звільнення з посад перших заступників, заступників Державного секретаря України, радників, наукових консультантів і референтів Президента України, постійних представників, уповноважених Президента України та інших, призначення на посади та звільнення з посад яких належить до повноважень Президента України;

8. призначає на посади і звільняє з посад працівників Адміністрації;

9. контролює виконання працівниками Адміністрації Закону України " Про державну службу" та законодавства про працю, здійснює присвоєння рангів державним службовцям відповідно до законодавства;

10. встановлює єдиний порядок проходження і опрацювання документів у Адміністрації;

11. виконує інші доручення Президента України.

Державний секретар України для виконання покладених на нього функцій може видавати в межах компетенції розпорядження Державного секретаря України.

Постійні представники Президента України:

представляють Президента України у відносинах з Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, Конституційним Судом України, а також в інших випадках, здійснюють аналіз ситуації у відповідних сферах;

взаємодіють під час вирішення питань, що належать до їх функцій, з відповідними структурними підрозділами Адміністрацію; подають Державному секретареві України пропозиції щодо призначення на посади та звільнення з посад працівників Адміністрацію, які забезпечують їх діяльність;

виконують інші функції, що визначаються положеннями про відповідних постійних представників, які затверджує Президент України.

Керівники служб та інших структурних підрозділів Адміністрації:

здійснюють керівництво відповідними підрозділами, забезпечують належне виконання доручень Державного секретаря України, його перших заступників та заступників; готують та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо структури і штатного розпису відповідних структурних підрозділів, призначення на посади та звільнення з посад їх працівників;

виконують інші функції згідно з положеннями про відповідні структурні підрозділи, які затверджуються в установленому порядку.

Президент як голова держави контролює додержання законності у сфері функціонування виконавчої влади. Відповідно до ст. 102 Конституції України він має право відміняти акти України і АРК, є гарантом забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Для здійснення контрольних функцій при Президенті України, діє його адміністрація, створеної відповідно до пункту 26 ст.106 КУ, яка в своїй структурі має контрольне управління, функціональним призначенням якої є контроль за виконанням законів, указів, розпоряджень Президента органами виконавчої влади та їх посадовими особами.

Головне контрольне управління надає відповідне забезпечення діяльності Президента з питань здійснення державної муніципальної політики шляхом систематичної перевірки діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, в тому числі, і на предмет відповідності їх актів Конституції і законам України, указам Президента України. Основними завданнями Контрольної служби у сфері здійснення Президентом державної муніципальної політики є: забезпечення контрольних повноважень Президента України; підготовка для Президента України інформації про виконання указів, розпоряджень і доручень Президента Адміністрацією Президента та органами виконавчої влади з питань державної регіональної і муніципальної політики; внесення Президентові пропозицій щодо скасування актів центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також актів Ради міністрів Автономної Республіки Крим та зупинення дії актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, які суперечать принципам державної муніципальної політики тощо.

Таким чином, Головне контрольне управління має широкі можливості для забезпечення діяльності Президента у сфері державної регіональної і муніципальної політики.

В даний час одним з основних завдань президентського контролю за діяльністю органів виконавчої влади є попередження можливості перевищення (узурпації) влади силовими структурами

5. Судовий контроль за діяльністю органів виконавчої влади

Сутність судового контролю проявляється в тому, що суд використовує свої повноваження кожний раз, коли державний орган здійснює незаконну, недоцільну або несправедливу дію чи приймає таке саме рішення (акт). Ці ознаки не мають чіткого визначення, і їх розширене тлумачення у справах, по яких уже винесено рішення, у неабиякій мірі сприяє підвищеним ролі судового контролю в правовому захисті громадян. Важливо підкреслити, що мета судового контролю полягає не в тому, щоб оскаржити законність того чи іншого рішення. Тут закладено глибший принцип. Судовий контроль, як випливає із самої назви, це не апеляція на винесене рішення, а перегляд способу, згідно з яким воно прийняте. Суд розглядає не тільки питання про законність процесу прийняття рішень, а й питання про законність самого рішення, акта, дії, про відповідність їх Конституції та законам України.

У стислому вигляді сутність судового контролю можна визначити як використання судом своїх повноважень у випадку встановлення факту, що державний орган здійснив незаконну, необґрунтовану або несправедливу дію чи прийняв подібне рішення (акт). Важливо підкреслити, що мета судового контролю полягає не в тому, щоб оскаржити законність того чи іншого рішення. Судовий контроль, як це випливає із самої назви, -- це не апеляція на винесене рішення: суд розглядає не тільки питання про законність процесу прийняття рішень, а й питання про законність самого рішення, акту, дії, про відповідність їх Конституції чи законам.

Згідно з частиною третьою ст. 124 Конституції України судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Відтак судовий контроль щодо діяльності органів виконавчої влади можуть здійснювати як суди загальної юрисдикції, у тому числі господарські й інші спеціалізовані, так і Конституційний Суд України. Контроль судів загальної юрисдикції за діяльністю органів виконавчої влади має свої особливості. Головним завданням цих судів є розгляд кримінальних, цивільних, адміністративних та інших справ. Контрольна функція здійснюється ними не окремо, а в процесі розгляду зазначених справ.

Аналіз показує, що спостережна функція, яку виконує судовий контроль, відображає принцип верховенства права. Звичайно, державний орган наділяється повноваженнями спеціально прийнятим законодавчим актом. Судді контролюють з,зконність здійснення органом повноважень, передбачених законом. Проте цей закон не наділяє самих суддів ніякими іншими повноваженнями, завдяки чому вони, керуючись Конституцією, не можуть здійснювати конкретні повноваження цього державного органу, надані їм законом. Саме з цієї основної причини судді розглядають лише спосіб здійснення повноважень відповідно до закону. Це не означає, що контрольна юрисдикція, здійснювана суддями, позбавлена будь-якого морального, етичного змісту. Найважливіші принципи, покладені в основу судового контролю, - це вимоги законності, розумності й справедливості.

Юрисдикція у формі судового контролю може здійснюватися за наявності трьох принципових основ.

Перше - коли допущено порушення закону, відбулася судова помилка: часто в контексті інтерпретації акта парламенту.

Друге - при встановленні процедурних помилок. Якщо порушуються принципи природної справедливості, суд має право здійснити судовий контроль, щоб переконатися в тому, що буде прийнято справедливе рішення, акт, дію. Прикладом може бути рішення по конкретній справі, яке визнає, що суд або той, хто прийняв рішення, акт, дію, був не об'єктивним, що він не вислухав іншу сторону перед тим, як ухвалити неприйнятне для неї рішення.

Нарешті, хоча це достатньо спірно, але застосовується судовий контроль і з причини ірраціональності. Іноді це описується як право судового контролю, якщо рішення, дія, акт «настільки нерозумне, що жодна розумна установа не могла до нього дійти».

Тоді як закон надає, наприклад, міністру або іншій особі чи установі свободу дій, юрисдикція суду обмежена. З боку суду було б неправильно узурпувати всі повноваження, замість оприлюднення своєї думки по суті справи, і на цій підставі скасувати рішення, акт, дію. Якщо ж міністр, що належним чином виконує обов'язки, перевищив повноваження і порушив закон, суд, виконуючи контролюючу функцію, може скасувати дане рішення, акт, дію. Такі права надані суду для того, щоб він міг контролювати дотримання закону. Якщо ж відбувається порушення закону, то суд відповідно до процесуального закону втручається й відміняє рішення, акт, дію або оголошує їх недійсними. Якщо державний орган чи посадова особа продовжують ігнорувати рішення суду, то відповідний суб'єкт може бути притягнений до відповідальності за ігнорування рішення суду.

Згідно зі ст. 124 Конституції України судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Таким чином, судовий контроль можуть здійснювати як суди загальної юрисдикції (у тому числі господарські й інші спеціалізовані), так і Конституційний Суд України.

Як свідчить світова практика, кількість об'єктів судового контролю поступово зростає, і для кожної держави перелік цих об'єктів індивідуальний. В Україні об 'єктами судового контролю є: закони, а саме такі їх різновиди: закони, прийняті референдумом, та звичайні закони; закони, які вносять зміни й доповнення до Конституції; регламенти та інші акти, які були прийняті законодавчим органом; інші нормативно-правові акти органів державної влади;

нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування; внутрішньодержавні договори; акти й дії об'єднані, громадян; індивідуальні (правозастосовчі) акти і правозастосовча практика компетентних державних органів та посадових осіб; міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; дії посадових осіб; проведення референдуму й виборів; створення й діяльність політичних партій та інших об'єднань громадян. Причому цей перелік об'єктів судового контролю не є вичерпним.

Судовий контроль може бути класифікований на види за такими критеріями:

за часом здійснення - попередній (превентивний, запобіжний) і наступний (репресивний). При попередньому контролі акт перевіряється до набрання ним чинності, наступний контроль поширюється на ті акти, що вже набрали чинності (юридичне чинні);

за правовими наслідками - консультативний і запроваджуючий (постановляючий). Рішення в порядку консультативного контролю не тільки має високий моральний авторитет, а й є юридично значущим. Воно зобов'язує взяти до уваги висновки Конституційного Суду або аналогічного йому органу тим органом, від якого залежить подальша доля проекту закону або закону, вже прийнятого парламентом;

за обов'язковістю здійснення - обов'язковий і факультативний. Обов'язковий контроль здійснюється у наперед передбачених випадках, факультативний - лише з ініціативи уповноваженого органу або індивіда в разі виникнення сумнівів щодо конституційності закону;

за способом здійснення - абстрактний і конкретний. Абстрактний контроль передбачає перевірку конституційності закону поза зв'язком із якою-небудь справою. Конкретний контроль здійснюється тільки у зв'язку з конкретною справою і полягає у вирішенні питання: чи підлягає застосуванню певний закон, конституційність якого оспорюється. Такий вид контролю, зазвичай, застосовується щодо уповноважених індивідів, юридичних осіб. В інших випадках використовується абстрактний контроль;

за способом перевірки конституційності чи законності акта - судовий контроль змісту акта (матеріальний), його форми та способу прийняття (формальний).Матеріальний контроль означає перевірку відповідності положенням Конституції України чи законам змісту акта. При формальному контролі перевіряється додержання вимог щодо порядку прийняття акта (чи належало це до компетенції органу, який його прийняв, чи додержано відповідні процедурні правила та чи оформлено акт належним чином).

Між зазначеними видами судового контролю спостерігається певний взаємозв'язок. Так, попередній контроль, як правило, є консультативним, обов'язковим (рідше - факультативним), абстрактним, матеріальним і формальним одночасно. Наступний контроль, як правило, є постановляючим, факультативним, абстрактним (або конкретним), матеріальним (або формальним).

За суб'єктами здійснення судовий контроль поділяється на:

а) здійснюваний судами загальної юрисдикції (у тому числі господарськими судами);

б) здійснюваний Конституційним Судом України. Контроль судів загальної юрисдикції за діяльністю органів виконавчої влади має свої особливості. Головним завданням цих судів є розгляд кримінальних, цивільних, адміністративних та інших справ. Контрольна функція здійснюється ними не окремо, а в процесі розгляду зазначених справ.

Функція судового контролю набуває особливого змісту при вирішенні адміністративних справ, а саме справ, що виникають з адміністративно-правових відносин (це пов'язано з перевіркою законності актів управління у зв'язку зі зверненнями зацікавлених осіб, зокрема, заявами чи скаргами громадян). Під час вирішення таких справ суд обов'язково перевіряє доцільність, законність, обґрунтованість рішень або дій відповідних державних органів, органів місцевого самоврядування чи їх посадових осіб.