Кримінальне судочинство

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Законодавство України про забезпечення безпеки осіб, які приймають участь у кримінальному судочинстві

2. Міжнародно - правові стандарти забезпечення безпеки осіб, які приймають участь у кримінальному судочинстві

3. Шляхи вдосконалення правового регулювання діяльності спеціального спецпідрозділу судової міліції «Грифон» по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві

Висновок

Список використаної літератури



Вступ

Актуальність теми. Пошук правди і торжества справедливості - це праця, яка включає в себе елементи ризику. “Повідомляти істину, пропонувати щось корисне для людей, - писав Вольтер, - це вірний спосіб викликати переслідування”. Боротьба із злочинністю нерідко пов'язана з активною протидією з боку організованих злочинних угрупувань та окремих громадян щодо вирішення завдань кримінального процесу. В цьому зв'язку законодавством України передбачаються спеціальні заходи забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві.

Забезпечення безпеки учасників кримінального процесу - це здійснення правових, організаційно-технічних та інших заходів, спрямованих на захист життя, здоров'я, житла, майна, честі та гідності цих осіб від протиправних посягань з метою створення необхідних умов для належного здійснення правосуддя.

Право на захист та забезпечення безпеки мають: працівники суду та правоохоронних органів (прокурор, слідчий, дізнавач, оперативний працівник, ревізор, аудитор, працівник податкової адміністрації та інші особи, які безпосередньо беруть участь у вирішенні завдань кримінального процесу або у здійсненні оперативно-розшукової діяльності, пов'язаної з виявленням злочинців); усі учасники кримінального процесу (заявник, свідок, потерпілий, експерт та ін.) без винятку; члени сім'ї вказаних осіб та їх близькі родичі. правовий кримінальний судочинство безпека

Засобами забезпечення безпеки є:

· Особиста охорона, охорона житла та майна; видача спеціальних засобів індивідуального захисту та оповіщення про небезпеку;

· Використання технічних засобів контролю та прослуховування телефонних та інших переговорів, візуальний нагляд;

· Заміна документів та зміна зовнішності;

· Зміна місця роботи або навчання;

· Переселення в інше місце проживання; поміщення в дошкільний виховний заклад або в заклад органів соціального захисту населення;

· Забезпечення конфіденційності відомостей про особу;

· Закритий судовий розгляд.

З урахуванням характеру і ступенем небезпеки для життя, здоров'я, житла та майна осіб, які підлягають захисту, можуть застосовуватися й інші заходи безпеки.

Забезпечення безпеки суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності - одна із найактуальніших проблем, що постає сьогодні перед правоохоронними органами при розслідуванні злочинів. Дана проблема була і залишається в центрі уваги не тільки вітчизняних вчених-процесуалістів, але й міжнародних організацій. Про це, зокрема, свідчить низка міжнародно-правових документів, що містять міжнародні принципи та стандарти захисту суб'єктів кримінального процесу. Ці принципи викладені в багатьох документах Організації Об'єднаних Націй, наприклад, в Загальній декларації прав людини, Заходах по боротьбі з міжнародним тероризмом. З урахуванням міжнародних принципів і стандартів в Україні прийняті законодавчі акти, які регламентують діяльність правоохоронних органів щодо забезпечення безпеки суб'єктів кримінального процесу, у тому числі, й суб'єктів, що ведуть процес.

Проблеми захисту особи у кримінальній справі посилюється ще й у зв'язку з реструктуризацією злочинності, появою та впровадженням у суспільні структури нових форм організованої злочинності, що значною мірою впливає на ефективність виконання завдань кримінального судочинства. Внаслідок загострення криміногенної обстановки, зростання злочинності в її найагресивніших формах почастішали випадки виникнення екстремальних ситуацій, коли життю або здоров'ю працівників органів внутрішніх справ загрожує реальна небезпека. Працівник органів внутрішніх справ під час виконання службових обов'язків може бути об'єктом посягання і водночас зобов'язаний припинити будь-яке посягання на інші об'єкти, що охороняються, чи які він має захищати, тобто свідомо ризикувати своїм здоров'ям і навіть життям для усунення небезпеки. Крім того, діяльність працівників органів внутрішніх справ здебільшого пов'язана з небезпекою та стресовими ситуаціями. Своєрідність впливу небезпеки полягає в її постійній потенційній присутності.

Можливість нападу на працівників правоохоронних органів існує протягом усього часу виконання оперативно-службових завдань, зокрема, патрулювання, чергування і навіть носіння форменого одягу та зброї. Виконання працівниками органів внутрішніх справ своїх обов'язків у сфері захисту прав, свобод та законних інтересів всіх суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності певною мірою залежить від рівня захищеності самих правоохоронців.

Мета і завдання курсової роботи. Мета дослідження - на основі нормативних джерел визначити поняття протиправного впливу та дослідити особливості адміністративно-правового регулювання діяльності судової міліції по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві. Зазначена мета обумовила постановку та пошук оптимальних шляхів вирішення таких завдань:

- обгрунтувати поняття і сутність, класифікацію проявів протиправного впливу як однієї з тенденцій сучасної злочинності, що впливає на процес здійснення судочинства в Україні і є підставою для здійснення провадження по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві;

- дослідити провадження по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві.

Об'єктом дослідження є правовідносини, що виникають у сфері діяльності судової міліції по забезпеченню безпеки учасників кримінального судочинства.

Предметом дослідження є теоретично-наукові джерела, нормативно-правові акти, що регламентують провадження по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві.



1. Законодавство України про забезпечення безпеки осіб, які приймають участь у кримінальному судочинстві

Згідно із Законом України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», забезпеченню безпеки підлягають працівники всієї судової системи України, співробітники правоохоронних органів країни, а також співробітники кадрового складу розвідувального органу Міністерства оборони України, працівники Антимонопольного комітету України, які беруть безпосередню участь відповідно у: а) розгляді судових справ у всіх інстанціях; б) провадженні і розслідуванні кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення; в) оперативно-розшуковій та розвідувальній діяльності; г) охороні громадського порядку і громадської безпеки; д) виконанні вироків, рішень, ухвал і постанов судів, постанов органів дізнання і досудового слідства та прокурорів; е) контролі за переміщенням людей, транспортних засобів, товарів та інших предметів чи речовин через державний і митний кордон України; є) нагляді і контролі за виконанням законів. Також відповідно до Закону захисту підлягають їх близькі родичі (батьки, дружина (чоловік), діти, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки), посягання на життя, здоров'я, житло і майно яких перешкоджає виконанню працівниками суду і правоохоронних органів покладених на них законом обов'язків і здійсненню наданих прав.

Правовою основою захисту працівників суду і правоохоронних органів та їх близьких родичів є Конституція України, Закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Митний кодекс України,

Закони України «Про статус суддів», «Про прокуратуру», «Про міліцію», «Про Службу безпеки України», «Про оперативнорозшукову діяльність», «Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України», «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» та інші акти законодавства України.

Працівник, якому загрожує небезпека, може звернутися в будь-яку інстанцію, тобто як до безпосереднього керівника відповідного районного органу, так і до вищестоящого органу, по лінії своєї підлеглості. В таких випадках відповідний керівник зобов'язаний перевірити заяву і в установлений законом строк прийняти рішення про застосування або про відмову в застосуванні заходів безпеки. Про характер прийнятого рішення та терміни його виконання повідомляється заявник. Якщо в заяві або повідомленні йдеться не тільки про вживання заходів безпеки, але й про вчинений чи підготовлюваний злочин, то відповідний орган, зобов'язаний в межах своєї компетенції прийняти одне з передбачених ст.97 КПК рішень: порушити кримінальну справу (і разом з цим вжити заходів до забезпечення безпеки), відмовити в порушенні кримінальної справи за наявності для того підстав, передбачених ст.6 КПК, або направити заяву (повідомлення) про злочин за належністю. Будь-яке з названих рішень, у тому числі, й про застосування заходів безпеки, повинне бути законним і обґрунтованим. Для забезпечення такої якісної визначеності вказаних рішень останні повинні прийматися на основі ретельної перевірки отриманих фактичних даних, що на практиці, на жаль, не завжди відповідає закону.

В системі органів, які забезпечують безпеку, законодавець виділяє, з одного боку, органи, що приймають рішення про застосування заходів безпеки до конкретних осіб, а з іншого боку, органи, які безпосередньо здійснюють заходи безпеки відносно осіб, що потребують цього. Таке розмежування органів, що забезпечують безпеку суб'єктів кримінального процесу, обумовлює необхідність диференційованого підходу до їх характеристики.

Відповідно до ч.1 ст.3 Закону «Про забезпечення безпеки осіб, що беруть участь в кримінальному судочинстві», до державних органів, які приймають рішення про необхідність застосування відносно конкретних учасників процесу заходів безпеки, відносяться органи дізнання, слідчий, прокурор, суд (суддя), у провадженні яких знаходяться кримінальні справи про злочини, в розслідуванні або судовому розгляді яких брали участь або беруть участь особи, що мають право на забезпечення безпеки, а також органи (підрозділи), що здійснюють оперативно-розшукову діяльність відносно осіб, що брали участь або сприяли виявленню, попередженню, припиненню або розкриттю злочинів.

Для забезпечення своєї безпеки всі суб'єкти кримінально-процесуальної діяльності повинні мати як права, так і обов'язки. Це також стосується й суб'єктів, що ведуть кримінальний процес. Чинне законодавство, зокрема ст.52-2 КПК, ст.19 Закону «Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів» та ст.5 Закону «Про забезпечення безпеки осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві», відносить до числа прав осіб, щодо яких прийнято рішення про застосування спеціальних заходів безпеки, наступні: а) подавати клопотання про вжиття заходів безпеки або про їх скасування; б) знати про застосування щодо них заходів безпеки; в) вимагати від органу дізнання, слідчого, прокурора, суду застосування додаткових заходів безпеки або скасування здійснюваних заходів; г) оскаржити незаконні рішення чи дії органів, які забезпечують безпеку, до відповідного органу вищого рівня, прокурору або до суду. Ці ж самі норми закону покладають на вказаних осіб і конкретні обов'язки, зокрема: а) виконувати умови здійснення заходів безпеки і законні вимоги органів, які забезпечують безпеку; б) негайно інформувати названі органи про кожен випадок погрози або протиправних дій щодо них; в) поводитися з майном та документами, виданими їм у тимчасове користування органом, який забезпечує безпеку, згідно з установленими законодавством правилами.

Заходи забезпечення безпеки

1. Заходами забезпечення безпеки є:

а) особиста охорона, охорона житла і майна;

б) видача спеціальних засобів індивідуального захисту і сповіщення про небезпеку;

в) використання технічних засобів контролю і прослуховування телефонних та інших переговорів, візуальне спостереження;

г) заміна документів та зміна зовнішності;

д) зміна місця роботи або навчання;

е) переселення в інше місце проживання;

є) поміщення до дошкільної виховної установи або установи органів соціального захисту населення;

ж) забезпечення конфіденційності відомостей про особу;

з) закритий судовий розгляд.

2. З урахуванням характеру і ступеня небезпеки для життя, здоров'я, житла та майна осіб, взятих під захист, можуть здійснюватися й інші заходи безпеки.

У випадках , коли цього вимагають інтереси безпеки осіб, які потребують захисту, за мотивованою ухвалою суду можу проводитися закритий судовий розгляд справи.

Для забезпечення безпеки свідка або потерпілого суд за власною ініціативою або за клопотанням прокурора або іншого учасника судового розгляду, свідків або потерпілих, що підлягають допиту, виносить мотивовану ухвалу про проведення допиту цих осіб за відсутності підсудного. За цими ж підставами допускається також допит одного підсудного за відсутності решти. Після повернення підсудного до зали судового засідання суд зобов'язаний ознайомити його з показаннями, які були дані під час відсутності, та надати йому можливість дати пояснення з приводу цих показань.

Суд у виключних випадках може звільняти потерпілих та свідків, щодо яких здійснюються заходи безпеки, від обов'язку з'являтися в судове засідання за наявності письмового підтвердження показань, даних раніше.

Особи, які перебувають під захистом, мають право:

· Подавати клопотання про вжиття заходів безпеки або про їх відміну;

· Знати про вжиття щодо них заходів безпеки;

· Вимагати від органу дізнання, слідчого, прокурора, суду застосування додаткових заходів безпеки або відміни здійснюваних заходів;

· Оскаржити незаконні рішення або дії органів, що забезпечують безпеку, у відповідний вищий орган, прокурору або суду.

Особи, які перебувають під захистом, зобов'язані:

· Виконувати умови здійснення заходів безпеки та законні вимоги органів, що забезпечують їхню безпеку;

· Негайно інформувати названі органи про кожний випадок погрози або протиправних дій, вчинених щодо них;

· Поводитися з майном та документами, виданими їм у тимчасове користування органом, що забезпечує безпеку, згідно з установленими законодавством правилами.

Органи, що забезпечують безпеку, повинні додержуватися законності та ставитися з повагою до прав і свобод громадян.

Відомості про заходи безпеки та осіб, які перебувають під захистом, є інформацією з обмеженим доступом. У разі виклику на допит або для участі і інших слідчих діях слідчий повинен вжити заходів до того, щоб викликані учасники процесу не могли спілкуватися між собою, щоб виключити зустріч потерпілого з рідними та близькими обвинуваченого. При допиті свідків та потерпілих необхідно з'ясувати, чи нема на їх адресу погроз, шантажу, тиску.

Поряд з цим слідчому необхідно надати право з метою забезпечення безпеки проводити огляд одягу та речей осіб, які викликані для участі у слідчих діях (допиті, впізнанні, очній ставці, відтворенні обстановки та обставин події злочину тощо). Приводом для такого огляду можуть бути відомості, які дають підстави вважати, що та чи інші особа може мати при собі колючі, ріжучі, вибухові предмети та речовини, вогнестрільну зброю та інші предмети, за допомогою яких можна заподіяти шкоду життю та здоров'ю громадян чи самому собі. Огляд доцільніше доручати проводити органу дізнання або помічнику слідчого (за дорученням слідчого). Закон повинен надати слідчому можливість проведення такого огляду в названих цілях.

Крім того, як привід для особистого обшуку осіб, які перебувають у приміщенні, де провадиться обшук, слід назвати також наявність підстав вважати, що у певної особи можуть бути предмети, за допомогою яких можна заподіяти шкоди життю та здоров'ю учасників слідчої дії. Тим самими особистий обшук у названій ситуації був би не тільки засобом отримання доказів, але й засобом забезпечення безпеки громадян.

Підставою для застосування спеціальних заходів забезпечення безпеки громадян є дані, що свідчать про наявність реальної загрози їх життю, здоров'ю або майну.

Приводом для застосування спеціальних заходів забезпечення безпеки працівника суду або правоохоронного органу та його близьких може бути:

· Заява працівника або його близького родича;

· Звернення керівника відповідного державного органу;

· Отримання оперативної та іншої інформації про наявність загрози життю, здоров'ю, житлу та майну осіб, які підлягають захисту.

Рішення про вжиття заходів безпеки приймається органом дізнання, слідчим, прокурором, судом, у провадженні яких перебуває кримінальна справа про злочин, у розслідуванні або судовому розгляді якого брали або беруть участь особи, які підлягають захисту, а також органом (підрозділом), що здійснює оперативно-розшукову діяльність, - щодо осіб, які брали участь або сприяли виявленню, попередженню, запобіганню та розкриттю злочину і потребують у зв'язку з цим захисту.

Здійснення заходів безпеки щодо учасників процесу покладається за підслідністю на органи служби безпеки або внутрішніх справ, у структурі яких з цією метою утворюються спеціальні підрозділи. Якщо кримінальна справа перебуває у провадженні прокуратури або суду, забезпечення безпеки осіб, які потребують захисту, за рішенням цих правоохоронних органів покладається на органи служби безпеки або внутрішніх справ.

Також відповідно до ст.3 Закону «Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів», працівники суду, правоохоронних органів та їх близькі родичі мають право: а) застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і зброю з метою забезпечення виконання правомірних наказів і усних вимог, що добровільно не виконуються, для захисту власної безпеки, безпеки близьких родичів, а також свого житла і майна; б) вимагати і одержувати допомогу у виконанні покладених на них обов'язків, а в разі необхідності - для особистого захисту, а також свого житла і майна з боку відповідних правоохоронних та інших державних органів; в) здійснювати спеціальні заходи забезпечення безпеки; г) отримувати матеріальну компенсацію в разі загибелі працівника, каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, знищення чи пошкодження його житла і майна у зв'язку з виконанням службових обов'язків. Однак, на жаль, ці положення не регламентовані Кримінально-процесуальним кодексом України, що веде до звуження процесуальних прав суб'єктів кримінальнопроцесуальної діяльності, які ведуть процес,та в цілому неналежного забезпечення прав і виконання обов'язків вказаними суб'єктами в кримінальному судочинстві.

Разом із цим, відповідно до закону на всі органи, як на ті, що приймають рішення про необхідність застосування заходів безпеки, так і на органи, що безпосередньо здійснюють (реалізують) такі заходи, покладаються однакові обов'язки. Зокрема, негайно реагувати на кожен випадок протиправних дій, що став їм відомим, відносно суб'єктів кримінального процесу у зв'язку з їх сприянням органам державної влади у виявленні, розкритті, припиненні, розслідуванні і судовому розгляді кримінальних справ; забезпечувати захист життя, здоров'я, житла і майна відповдно до характеру загрози; своєчасно повідомляти осіб, взятих під захист, про зміну або скасування заходів щодо їх безпеки. Крім того, органи, які забезпечують безпеку, повинні діяти в чіткій відповідності із законом і відноситися з повагою до прав та свобод людини. Це стосується як суб'єктів кримінального процесу, відносно яких заходи безпеки застосовуються, так і інших осіб, з якими державні органи вступають у взаємовідносини у зв'язку з реалізацією заходів безпеки.

Дані положення теж не визначені Кримінально-процесуальним кодексом України, що, в свою чергу, викликає на практиці певні труднощі у розумінні посадовими особами, які ведуть кримінальний процес, своїх процесуальних обов'язків та утруднює реалізацію всіма іншими суб'єктами кримінальнопроцесуальної діяльності свого права на забезпечення безпеки.

Тому, з метою належного забезпечення безпеки суб'єктів, що ведуть процес, вважаємо доцільним доповнити Кримінально = процесуальний кодекс статтею 52-6 «Повноваження органів дізнання, слідчого, прокурора та суду (судді) щодо забезпечення безпеки осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві, працівників суду та правоохоронних органів, та своїх близьких родичів» наступного змісту: «У випадку прийняття рішення про застосування заходів безпеки щодо осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві, працівники органів дізнання, слідчий, прокурор та суд (суддя) мають право:

а) витребувати необхідні матеріали та одержувати пояснення без провадження слідчих дій за заявами і повідомленнями про загрозу безпеці осіб, щодо яких приймається рішення про застосування заходів безпеки;

б) вимагати від органів, які здійснюють заходи безпеки, вжиття додаткових заходів;

в) скасовувати здійснювані заходи повністю або частково.

Органи дізнання, слідчий, прокурор та суд (суддя) зобов'язані:

а) негайно реагувати на кожен випадок протиправних дій, що став їм відомим, стосовно осіб, зазначених у ч.2 ст.52-1 цього Кодексу, вчинених у зв'язку з їх сприянням судочинству;

б) забезпечувати захист життя, здоров'я, житла і майна відповідно до характеру загрози;

в) своєчасно повідомляти осіб, взятих під захист, про зміну або скасування заходів щодо їх безпеки.

Органи дізнання, слідчий, прокурор та суд (суддя), які приймають рішення про застосування заходів безпеки, повинні дотримуватися законності і ставитися з повагою до прав та свобод людини.

У разі перешкоджання виконанню покладених на органи дізнання слідчого, прокурора та суд (суддю) законом обов'язків і здійсненню наданих їм прав, а так само від посягань на їх життя, здоров'я, житло і майно та їх близьких родичів у зв'язку із службовою діяльністю працівники органів дізнання, слідчий, прокурор та суд (суддя) за їх згодою та їх близькі родичі мають право:

а) застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і зброю з метою забезпечення виконання правомірних наказів і усних вимог, що добровільно не виконуються, для захисту власної безпеки, безпеки близьких родичів, а також свого житла і майна;

б) вимагати і одержувати допомогу у виконанні покладених на них обов'язків, а в разі необхідності - для особистого захисту, а також свого житла і майна з боку відповідних правоохоронних та інших державних органів;

в) здійснювати спеціальні заходи забезпечення безпеки;

г) отримувати матеріальну компенсацію в разі загибелі працівника, каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, знищення чи пошкодження його житла і майна у зв'язку з виконанням службових обов'язків».

2. Міжнародно - правові стандарти забезпечення безпеки осіб, які приймають участь у кримінальному судочинстві

У сучасних умовах особливого значення набувають питання забезпечення недоторканості осіб і, зокрема, забезпечення їх особистої безпеки, оскільки вони можуть надати суттєву допомогу органам досудового розслідування у ході виявлення суб'єктів кримінальних правопорушень, документування протиправної діяльності тощо. Йдеться про дієвий захист від погроз, фізичного чи психологічного насильства, шантажу, інших суспільно-небезпечних посягань. Зважаючи на визначення вітчизняним законодавством достатньо широкого переліку заходів безпеки, проте оцінюючи реальні можливості їх застосування, варто погодитись із висновком Д.П. Чекулаєва, який констатує, що застосування таких заходів безпеки потрібне, але воно явно недостатнє для гарантованого забезпечення безпеки учасників кримінального процесу .

Впродовж останніх років наша держава отримала представництво у багатьох міжнародних організаціях, статутна діяльності яких передбачає і протидію злочинності. У результаті приєднані до більшості світових багатосторонніх договорів та підписання значної кількості двосторонніх міжнародно-правових актів вітчизняна правова система повнилась нормами, які згідно зі ст. 9 Конституції України стали частиною національного законодавства. Разом з тим, важливо підкреслити, що не всі норми міжнародного права отримали достатню імплементацію, належне фінансове та методичне забезпечення тощо.

До прикладу, в Україні існує ціла низка нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, але залишаються недостатньо врегульованими питання забезпечення безпеки вказаних суб'єктів у ході екстрадиції, передачі провадження правоохоронним органам іноземної держави тощо.

Особливої уваги заслуговує проблема забезпечення безпеки громадян України, які стали учасниками кримінального процесу, що триває за кордоном, якщо такі громадяни перебувають на території України. Виникають запитання: що буде підставою для прийняття рішення про забезпечення безпеки таких осіб, хто таке рішення повинен приймати і хто має його виконувати, яке законодавство при цьому повинно застосовуватися тощо. Аналогічні прогалини виявляються при необхідності застосувати механізм забезпечення безпеки учасників кримінального процесу у провадженнях, які розслідуються в Україні, при фактичному перебуванні цих учасників за кордоном.

Забезпечення безпеки інших (не пов'язаних із життям чи здоров'ям) немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних і юридичних осіб, які стали учасниками кримінального судочинства, також потребує посиленої уваги через відсутність на даний час перспективи такого захисту. Так, якщо вказаному суб'єкту погрожують заподіянням шкоди його особистим немайновим правам шляхом поширення чи перешкоджання поширенню певної інформації щодо нього, пошкодження чи знищення такої інформації (введення вірусу в комп'ютер тощо), то він формально не вправі розраховувати на забезпечення такої безпеки за законодавством України (закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів»; закон України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» тощо). Відсутність можливостей для такого захисту знаходимо і в законодавстві деяких інших країн (закон Російської Федерації «Про державний захист потерпілих, свідків та інших осіб, які сприяють кримінальному судочинству»). Обумовлено це тим, що чинні норми передбачають захист тільки життя, здоров'я, житла та майна (тобто майнових прав) суб'єктів, які беруть участь у кримінальному судочинстві.

Потребує удосконалення і практика застосування норм кримінального права, яке передбачає відповідальність за злочини проти правосуддя та проти порядку управління, в тому числі у ході міжнародного співробітництва у сфері боротьби зі злочинністю. Зокрема, невирішеним є питання щодо механізму захисту громадян України, які вчинили вищевказані кримінальні правопорушення щодо посадових осіб органів суду або правоохоронних органів іноземних держав. Такі ж проблеми виникають при застосуванні норм кримінального права щодо посадових осіб правоохоронних органів та суддів іноземних держав, які перебувають на території України.

Підсумовуючи, можна зазначити, що впровадження будь-якого правового інституту завжди викликає певні труднощі у зв'язку із незначним терміном апробації, необхідністю узгодження із усією вертикальною та горизонтальною системою національного законодавства, відсутністю досвіду відповідної правозастосовної практики. Втім необхідно звернути увагу, що в правовій державі вкрай важливо гарантувати особам, які беруть участь у кримінальному судочинстві, захист їх життя, здоров'я, майнових та немайнових прав і законних інтересів, адже рівень такого захисту великою мірою впливає на рівень довіри до правоохоронних органів, бажання сприяти органам досудового розслідування у ході кримінального провадження та прийняття законних процесуальних рішень.

3. Шляхи вдосконалення правового регулювання діяльності спеціального спецпідрозділу судової міліції «Грифон» по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві

Аналіз чинного законодавства у сфері забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, засвідчує, що створена в Україні нормативно-правова база регулювання вказаних відносин потребує удосконалення. Передусім, це викликано тим, що інститут забезпечення на державному рівні безпеки суб'єктів правових відносин, які виникають у ході кримінального провадження, перебуває на стадії становлення. Відтак апробація у практичній діяльності правоохоронних органів механізму захисту життя, здоров'я, прав та свобод вищезгаданих осіб потребує посиленої уваги наукової спільноти та впровадження змін у випадку виявлення прогалин, неточностей чи інших проблемних аспектів його реалізації.

Недосконалість організаційно-правових форм і методів діяльності судової міліції несе в собі реальну загрозу безпеці учасників кримінального судочинства. Як би своєчасно і обгрунтовано не приймалися рішення про застосування заходів безпеки, які б органи їх не приймали, саме від працівників судової міліції залежить їх сумлінне і оперативне виконання і, отже, безпека і навіть життя захищуваної особи.

Проте сама судова міліція потребує не тільки належного матеріального, фінансового, але також і організаційно-правового забезпечення. Як складова частина системи МВС, вона переживає загальні проблеми і труднощі, пов'язані з реформуванням всієї системи органів внутрішніх справ. Як відносно нова структура в системі МВС, судова міліція переживає ще й труднощі становлення служби.

Недосконалість організаційно-штатної структури, правового статусу співробітників, перевантаженість невластивими службовими завданнями та показниками, невизначеність перспектив подальшого розвитку служби - ось головні фактори, які заважають нормальному становленню і функціонуванню судової міліції, тому необхідні науково обгрунтовані і зважені ідеї та підходи щодо подальшого функціонування судової міліції. На жаль, за весь час функціонування цих підрозділів наука адміністративного права не приділила достатньо уваги названим питанням. Наукові дослідження, присвячені проблемам функціонування судової міліції, тільки розпочинаються.

Особливе місце серед підрозділів ОВС, на які покладається здійснення попереджувальних заходів забезпечення безпеки осіб, посідають спеціальні підрозділи судової міліції “Грифон”, діяльність яких спрямована на забезпечення недопущення протиправних порушень недоторканності осіб, які є учасниками кримінального судочинства. Спеціальний підрозділ судової міліції “Грифон” відповідно до Законів України “Про забезпечення безпеки осіб, які приймають участь у кримінальному судочинстві” та “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” здійснюють такі заходи забезпечення безпеки відносно осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві: особиста охорона, охорона житла і майна; видача спеціальних засобів індивідуального захисту і сповіщення про небезпеку; використання технічних засобів контролю і прослуховування телефонних та інших переговорів, візуальне спостереження; заміна документів та зміна зовнішності; зміна місця роботи або навчання; переселення в інше місце проживання; поміщення до дошкільної виховної установи або установи органів соціального захисту населення; забезпечення конфіденційності відомостей про особу; закритий судовий розгляд.

Перший напрямок діяльності спецпідрозділу судової міліції “Грифон” - особиста охорона, охорона житла і майна.

Парадоксально, але факт: захищеність учасників кримінального судочинства в приміщеннях судів і на вулицях майже однакова! Наведені дані свідчать, що навіть в будинках судів учасники кримінального судочинства не позбавлені загрози протиправного впливу, не можуть почуватися у безпеці.

Для підтримання порядку під час судових засідань суд може застосовувати норми ст. 185-3 КУпАП. Детальний аналіз норм цієї статті свідчить про низьку ефективність її застосування щодо осіб, які здійснюють тиск на учасників кримінального судочинства. Зокрема, особі, притягнутій до відповідальності згідно ст. 185-3 КУпАП, не можна заборонити доступ до наступних судових засідань, що дозволяє їй продовжувати тиск на учасників судочинства.

Ефективним заходом протидії цим проявам може стати захисний припис. Цей захід вже використовується для попередження насильства в сім'ї. Закон України “Про попередження насильства в сім'ї” містить детально розроблений механізм застосування такого припису, а також передбачає відповідальність за його порушення. На думку автора, це провадження потребує законодавчого закріплення з урахуванням специфіки діяльності судів та судової міліції і може успішно застосовуватись при забезпеченні громадського порядку під час судових засідань.

Негативними чинниками, які стримують подальший розвиток судової міліції, є недосконале законодавство, неефективний механізм його реалізації, умови матеріально-технічного забезпечення та соціального захисту працівників судової міліції, що не відповідають рівню покладеної на них відповідальності.

Судова міліція не повинна охороняти установи судово-психіатричних експертиз МОЗ України, що суперечить меті і змісту законодавства про забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства.

Згідно законодавства, судова міліція “забезпечує безпеку” особи, узятої під захист на підставі відповідної постанови, тобто виконує постанову про застосування заходів безпеки. А до установ судово-психіатричних експертиз особи потрапляють зовсім з інших причин.

Під час судових засідань судова міліція здійснює “забезпечення громадського порядку”. В установах судових експертиз немає “громадського порядку”, замість цього там існує “режим тримання”, встановлений “Інструкцією про порядок організації охорони приміщень і територій відділень судово-психіатричної експертизи та режиму тримання осіб, які перебувають під вартою і направлені на судово-психіатричну експертизу”. Тобто судова міліція змушена виконувати не притаманну їй “режимну” функцію. Запропоновано п. Положення про спеціальний підрозділ судової міліції “Грифон”, затвердженого наказом МВС України № 1390 від 19.11.2003 скасувати.

Доведено неприпустимість охорони приміщень судів приватними охоронними структурами, але на жаль, така практика існує в багатьох регіонах країни. Це прямо порушує вимоги “Правил пропуску осіб до приміщень судів та на їх територію транспортних засобів” затверджених наказом Державної судової адміністрації України та Міністерства внутрішніх справ України від 12.09.2005 № 102/765.

Особливості вдосконалення правового та організаційного регулювання діяльності судової міліції по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві” викладено положення, які характеризують особливості і тенденції вдосконалення чинного законодавства про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві з метою підвищення ефективності адміністративно-правового регулювання діяльності судової міліції.

Обгрунтовано положення про необхідність вдосконалити механізм адміністративно-правового регулювання, а саме:

1) Законодавчо визначити і узгодити між собою поняття “державний захист” та “забезпечення безпеки”. Фахівцями обгрунтовано доведено, що це різні поняття. Поняття “державний захист” включає і заходи соціального захисту. Поняття “забезпечення безпеки” більш вузьке, воно не передбачає надання соціальної підтримки. Законодавча неузгодженість цих понять значною мірою ускладнює адміністративно-правове регулювання діяльності судової міліції.

Доведено, що удосконалення захисту учасників кримінального судочинства тільки правовими заходами недостатнє. Необхідні також організаційні, управлінські заходи, основним з яких автор бачить розробку і прийняття державної міжвідомчої програми забезпечення безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві.

2) Скорегувати місце судової міліції в системі МВС. На підставі аналізу понять “реформування”, “трансформація”, “модернізація” дисертант дійшов висновку, що Концепція розвитку системи Міністерства внутрішніх справ не тільки має системні протиріччя, але й не вирішує основного організаційно-правового питання - місця судової міліції в системі МВС.

Автор обгрунтовує висновок, що правова природа діяльності судової міліції є унікальною, комплексною. Сьогодні судова міліція здійснює декілька функцій: 1) охорони громадської безпеки (громадського порядку під час судових засідань); 2) охоронну (особистої охорони фізичних осіб); 3) оперативно-розшукову; 4) режимну (забезпечення режиму тримання в установах судово-психіатричних експертиз МОЗ); 5) інформаційно-координаційну (координації дій та обміну інформацією з іншими органами, які здійснюють заходи безпеки щодо учасників кримінального судочинства).

Нині судова міліція (як складова частина міліції громадської безпеки) ефективно здійснювати ці абсолютно різні за своєю природою функції не здатна. Зволікання з прийняттям Закону України “Про судову міліцію”, (інакше кажучи, пряме невиконання п. 2 ст. 133 Закону України “Про судоустрій”) також негативно впливає на подальший розвиток судової міліції.

В процесі вивчення декількох протилежних концепцій щодо подальшого функціонування судової міліції дисертантом досліджені як позитивні, так і негативні риси кожної з них. Закінчується підрозділ висновком про необхідність створення окремого департаменту судової міліції з прямим підпорядкуванням міністру внутрішніх справ України, з відповідним статусом та забезпеченням.Міжнародно-правові стандарти забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” проаналізовано міжнародні документи, що охоплюють ключові питання кримінального правосуддя і складають звід його міжнародних стандартів. У руслі глобального процесу правової інтеграції, учасником якого є Україна, наближення українського законодавства до цих стандартів є природним і необхідним. Визнання примату міжнародного права також сприяє подальшому розвитку національних правових систем на основі міжнародних стандартів, що обумовило включення до предмету дослідження відповідних міжнародних документів, які умовно можна розділити на три групи: 1) документи ООН та інші документи універсального характеру; 2) документи Ради Європи та інших європейських структур; 3) документи Співдружності Незалежних Держав.

Проведений порівняльний аналіз модельних законодавчих актів СНД та українського законодавства дозволив зробити обгрунтований висновок про те, що українське законодавство в сфері забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства розвивається не тільки в руслі “права СНД”, але й значною мірою випереджає його.

Національне законодавство про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” обгрунтовується обов'язок держави гарантувати особі безпеку і захист у всіх сферах життя. Участь особи в кримінальному судочинстві не повинна приводити до зниження рівня її безпеки. Виходячи з презумпції взаємної відповідальності особи і держави, особа вправі вимагати, а держава зобов'язана створити безпечні умови для участі особи в кримінальному судочинстві. Інакше відмова особи від участі в судочинстві є цілком виправданою.

Провадження по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” констатується думка про те, що провадження по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві - складне комплексне явище, яке недостатньо досліджувалось наукою адміністративного права.

На основі узагальнення чинного законодавства та у результаті осмислення праць вчених-адміністративістів зроблено висновок про адміністративно-правовий характер цього провадження.

Потребує теоретичного обгрунтування місце цього провадження в системі адміністративних проваджень. Водночас це провадження носить багатоплановий характер, оскільки рішення, які приймаються в ході даного провадження, одночасно є підставами для відкриття інших проваджень.

Адміністративно-правовий характер даного провадження проявляється в тому, що судова міліція може самостійно визначати перелік заходів безпеки, засоби та методи їх застосування, в разі необхідності -- змінювати і доповнювати ці заходи (Ст. 6 п. 2. Закону України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”; ст. 18 п. 2. Закону України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів”).

Повною мірою адміністративно-правовий характер діяльності судової міліції проявляється при здійсненні нею спеціальних заходів безпеки згідно

Закону України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів”. Адже відповідно до ст. 2 цього Закону захисту підлягають особи (працівники суду і правоохоронних органів), які беруть безпосередню участь не тільки в кримінальному судочинстві, але і в: а) розгляді судових справ у всіх інстанціях; б) провадженні у справах про адміністративні правопорушення; г) охороні громадського порядку і громадської безпеки; д) виконанні вироків, рішень, ухвал і постанов судів, постанов органів дізнання і досудового слідства та прокурорів; е) контролі за переміщенням людей, транспортних засобів, товарів та інших предметів чи речовин через державний і митний кордон України; є) нагляді і контролі за виконанням законів.

Самостійний (насамперед адміністративно-правовий) характер даного провадження вбачається і в строках його застосування та порядку скасування заходів безпеки. Не випадково і в Законі України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” (ст. 21) і в Законі України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” (ст. 20) строк провадження по забезпеченню безпеки не пов'язується зі строками кримінального судочинства. Для судової міліції принципове значення мають: а) закінчення строку конкретного заходу безпеки; б) усунення загрози життю, здоров'ю, житлу і майну осіб, взятих під захист.

В ході здійснення даного провадження існують певні процесуальні проблеми, які нечітко врегульовані законодавством і потребують удосконалення.

Так, в законодавстві відсутня можливість продовження терміну застосування заходів безпеки. В Законах України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” та “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” нічого не говориться про процесуальний порядок продовження застосування заходів безпеки. Але може виникнути ситуація, коли термін застосування заходів безпеки закінчився, але загроза особі все ще існує. До того ж відомчими актами МВС встановлений місячний термін дії постанови про забезпечення безпеки.

Така правова невизначеність ситуації має негативну сторону: дає можливість штучно покращити статистичні показники роботи органів, що забезпечують безпеку осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві. Кожен з цих органів буде звітувати згідно своїх відомчих інструкцій про ще одну винесену постанову або ухвалу. І службові показники судової міліції теж зростатимуть - буде виконана ще одна постанова про забезпечення безпеки.

Тому, ч. 2 ст. 22 Закону України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” повинна виглядати наступним чином: “Орган, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, дізнання, слідчий, прокурор, суд, одержавши заяву або повідомлення про загрозу безпеці особи, зазначеної у статті 2 цього Закону, зобов'язані перевірити цю заяву (повідомлення) і в строк не більше трьох діб, а у невідкладних випадках -- негайно прийняти рішення про застосування, продовження терміну застосування або про відмову у застосуванні заходів безпеки. На своє рішення вони приймають мотивовану постанову чи ухвалу і передають її для виконання органу, на який покладено здійснення заходів безпеки”.

Законодавство про забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства ніяк не регламентує захист поручителя. Але ж у випадку обрання цього запобіжного заходу (ст. 152 КПК України) особа поручителя (правильніше було б сказати “поручителів”, тому що число поручителів визначає слідчий, але їх не може бути менше двох) набуває важливого значення, тому що він зобов'язаний в разі необхідності доставити обвинуваченого в органи дізнання, досудового слідства чи в суд на першу про те вимогу.

Аналогічна правова ситуація склалася стосовно особи заставодавця. Ні в Законі України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”, ні в діючому КПК України, ні проекті нового КПК (ст. 67) взагалі нічого не сказано про право заставодавця на забезпечення безпеки.

Причини цієї колізії в тім, що обидва запобіжні заходи не так часто застосовуються в наші дні. Кількість поручительств і застав в кримінальному судочинстві буде поступово зростати. Відповідно поширяться і випадки протиправного впливу на осіб з метою змусити їх відмовитися від поручительства або внесення застави. Тому і питання безпеки поручителів і заставодавців загостряться.

Доцільним було внести в п. “в” ст. 2 Закону України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” відповідні доповнення і викласти її в такій редакції: “Право на забезпечення безпеки...за наявності відповідних підстав мають: в) підозрюваний, обвинувачений, захисники і законні представники; поручителі і заставодавці;”

Для підвищення ефективності роботи судової міліції при охороні громадського порядку під час судових засідань доцільно було б надати судовій міліції право видання захисних приписів. Для цього існують як відповідні передумови, так і відповідні можливості.

Для підтримання порядку під час судових засідань суд може застосовувати норми ст. 185-3 КУпАП. Детальний аналіз норм цієї статті свідчить про низьку ефективність її застосування щодо осіб, які здійснюють тиск на учасників кримінального судочинства. Зокрема, особі, притягнутій до відповідальності згідно ст. 185-3 КУпАП, не можна заборонити доступ до наступних судових засідань, що дозволяє їй продовжувати тиск на учасників судочинства.

Ефективним заходом протидії цим проявам може стати захисний припис. Цей захід вже використовується для попередження насильства в сім'ї. Закон України “Про попередження насильства в сім'ї” містить детально розроблений механізм застосування такого припису, а також передбачає відповідальність за його порушення. На думку автора, це провадження потребує законодавчого закріплення з урахуванням специфіки діяльності судів та судової міліції і може успішно застосовуватись при забезпеченні громадського порядку під час судових засідань.

Адміністративно-правовий статус підрозділів судової міліції йдеться про правовий статус, завдання та функції судової міліції; організаційні, економічні, правові чинники, які у своїй взаємодії негативно впливають на рівень ефективності службової діяльності її підрозділів.

На основі узагальнення матеріалів практичної діяльності, спеціальної літератури та інших офіційних даних автор дійшов висновку, що негативними чинниками, які стримують подальший розвиток судової міліції, є недосконале законодавство, неефективний механізм його реалізації, умови матеріально-технічного забезпечення та соціального захисту працівників судової міліції, що не відповідають рівню покладеної на них відповідальності.

Сформульовано думку про те, що судова міліція не повинна охороняти установи судово-психіатричних експертиз МОЗ України, що суперечить меті і змісту законодавства про забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства.

Згідно законодавства, судова міліція “забезпечує безпеку” особи, узятої під захист на підставі відповідної постанови, тобто виконує постанову про застосування заходів безпеки. А до установ судово-психіатричних експертиз особи потрапляють зовсім з інших причин.

Під час судових засідань судова міліція здійснює “забезпечення громадського порядку”. В установах судових експертиз немає “громадського порядку”, замість цього там існує “режим тримання”, встановлений “Інструкцією про порядок організації охорони приміщень і територій відділень судово-психіатричної експертизи та режиму тримання осіб, які перебувають під вартою і направлені на судово-психіатричну експертизу”. Тобто судова міліція змушена виконувати не притаманну їй “режимну” функцію. Запропоновано п. 2.5. Положення про спеціальний підрозділ судової міліції “Грифон”, затвердженого наказом МВС України № 1390 від 19.11.2003 скасувати.

Доведено неприпустимість охорони приміщень судів приватними охоронними структурами, але на жаль, така практика існує в багатьох регіонах країни. Це прямо порушує вимоги “Правил пропуску осіб до приміщень судів та на їх територію транспортних засобів” затверджених наказом Державної судової адміністрації України та Міністерства внутрішніх справ України від 12.09.2005 № 102/765.

Особливості вдосконалення правового та організаційного регулювання діяльності судової міліції по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві” викладено положення, які характеризують особливості і тенденції вдосконалення чинного законодавства про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві з метою підвищення ефективності адміністративно-правового регулювання діяльності судової міліції.

Обгрунтовано положення про необхідність вдосконалити механізм адміністративно-правового регулювання, а саме:

1) Законодавчо визначити і узгодити між собою поняття “державний захист” та “забезпечення безпеки”. Фахівцями обгрунтовано доведено, що це різні поняття. Поняття “державний захист” включає і заходи соціального захисту. Поняття “забезпечення безпеки” більш вузьке, воно не передбачає надання соціальної підтримки. Законодавча неузгодженість цих понять значною мірою ускладнює адміністративно-правове регулювання діяльності судової міліції.

Доведено, що удосконалення захисту учасників кримінального судочинства тільки правовими заходами недостатнє. Необхідні також організаційні, управлінські заходи, основним з яких автор бачить розробку і прийняття державної міжвідомчої програми забезпечення безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві.

2) Скорегувати місце судової міліції в системі МВС. На підставі аналізу понять “реформування”, “трансформація”, “модернізація” дисертант дійшов висновку, що Концепція розвитку системи Міністерства внутрішніх справ не тільки має системні протиріччя, але й не вирішує основного організаційно-правового питання - місця судової міліції в системі МВС.

Отже, правова природа діяльності судової міліції є унікальною, комплексною. Сьогодні судова міліція здійснює декілька функцій: 1) охорони громадської безпеки (громадського порядку під час судових засідань); 2) охоронну (особистої охорони фізичних осіб); 3) оперативно-розшукову; 4) режимну (забезпечення режиму тримання в установах судово-психіатричних експертиз МОЗ); 5) інформаційно-координаційну (координації дій та обміну інформацією з іншими органами, які здійснюють заходи безпеки щодо учасників кримінального судочинства).

...