Формування і розвиток ідей порівняльного правознавства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

порівняльний правознавство вчений історичний

Вступ

Розділ 1. Основні підходи щодо періодизації розвитку порівняльного правознавства

Розділ 2. Історичні етапи становлення порівняльного правознавства

2.1 Зародження та розвиток ідей порівняльного правознавства в античний період та середні віки

2.2 Еволюція ідей порівняльного правознавства в XIX столітті

2.3 Розвиток порівняльного правознавства в XX столітті

Розділ 3. Особливості розвитку порівняльного правознавства в Україні

3.1 Розвиток ідей порівняльного правознавства в дореволюційній Україні

3.2 Становлення порівняльного правознавства в радянський період

3.3 Порівняльне правознавство в незалежній Україні

Висновки

Список використаної літератур

Вступ

Розвиток та зміцнення незалежної Української держави, її прилучення до європейських і світових інтеграційних процесів нерозривно зв'язані з формуванням національної правової системи, яка б відповідала сучасним тенденціям правового розвитку та міжнародним стандартам. Це в свою чергу значно актуалізує питання дослідження порівняльного права у вітчизняній юридичній науці та перспектив його подальшого розвитку.

Актуальність теми дослідження. Загальний огляд історії формування і розвитку порівняльного правознавства представляється необхідним, оскільки він дозволяє розглянути еволюцію основних напрямів розвитку даної галузі науки з перших днів їх формування і до теперішнього часу, що дасть змогу визначити місце порівняльного правознавства в системі інших юридичних наук та встановити його істинну природу.

Актуальність такого дослідження також обумовлена нечисленністю українських досліджень, присвячених безпосередньо історії порівняльного правознавства, а також описовість, відсутність звернення до першоджерел, що характеризує відповідні розділи в багатьох узагальнюючих працях та підручниках, свідчить про слабку концептуалізацію предмета в українській юридичній компаративістиці, не сформованість її ретроспективного бачення, а відповідно й її сучасного стану та подальших перспектив. Найвідомішими з них є праці Х. Бехруза, М. А. Дамірлі, О. В. Кресіна, А. А. Тіллє, О. Ф. Скакун, В. Ф. Тарановського, Ю. А. Тихомирова, О. І. Харитонова, М. Н. Марченка.

Метою роботи є аналіз основних періодів становлення порівняльного правознавства як окремої науки.

Визначена мета дослідження зумовила наступні завдання:

Опрацювати критичну літературу, яка становить теоретичну базу для подальшого дослідження.

З'ясувати існуючі підходи різних вчених з приводу періодизації розвитку порівняльного правознавства.

Визначити загальні аспекти історичного розвитку та особливості порівняльного правознавства в різні періоди його формування.

Об'єктом дослідження є історія становлення порівняльного правознавства як галузі юридичної науки.

Предметом дослідження є вивчення історії розвитку поглядів на природу порівняльного правознавства у світовій і вітчизняній юриспруденції.

Методи дослідження. У курсовій роботі використана система загальнонаукових та спеціально-наукових методів, що забезпечили об'єктивний аналіз досліджуваного предмету. З урахуванням специфіки теми, мети і завдань дослідження застосовувалися методи історизму, системності та порівняння.

Структура. Наше дослідження складається зі вступу, в якому вмотивовується актуальність обраної теми, окреслюється мета і завдання роботи; трьох розділів: у першому коротко розкриваємо основні підходи щодо періодизації розвитку порівняльного правознавства; у другом - розглядаємо становлення порівняльного правознавства в період античності та середньовіччя; особливості розвитку ідеї порівняльного права протягом XIX-го і XX-го століть; третій розділ присвячений формуванню порівняльного правознавства на території України починаючи з перебування нашої держави в складі Російської імперії та закінчуючи станом юридичної компаративістики на теренах уже незалежної України; висновків; списку використаної літератури.

Розділ 1. Основні підходи щодо періодизації розвитку порівняльного правознавства

Сучасний стан порівняльного правознавства не можна повністю зрозуміти без розгляду його більш ніж тисячолітньої історії. Розглядаючи предмет, метод, ціль та функції юридичної компаративістики, можна отримати науково обґрунтовані висновки тільки в тому випадку, якщо науковці будуть брати до уваги історичний шлях, пройдений порівняльним правознавством, виникнення та основні етапи розвитку. Попри велику кількість публікацій можна констатувати відсутність докладних концептуальних праць із цієї проблематики, як у вітчизняній так і в європейській та американській науці. У цьому розділі ми розглянемо основні праці, присвячені розвитку юридичної компаративістики та проаналізуємо основні питання щодо періодизації розвитку порівняльного правознавства.

Зокрема, першим українським ученим, який дослідив історію становлення порівняльного правознавства, став М. Ренненкампф - у своїй статті «Про сучасну обробку порівняльного правознавства» (1869). Стаття формально є рецензією на перший номер французького журналу «Revue de droit international et de legislation comparee». М. Ренненкампф не погоджується з викладеною у статті Г. Ролен-Жакмена думкою про те, що порівняльно-правова методологія, застосована у працях мислителів XVII - початку XIX ст., залишається актуальною для сучасної компаративістики. Український вчений вважає її такою, що втратила науковий авторитет. На думку М. Ренненкампфа, хоча вчені минулого порівнювали право різних часів та народів, науки порівняльного правознавства не існувало, адже не була створена відповідна методологічна база, та й самі порівняльні дослідження були безсистемними. На думку М. Ренненкампфа, порівняльне правознавство стало науковим у 20-х роках ХІХ ст., що було пов'язано з розвитком та суперечкою історичної та філософської шкіл юридичної думки. Отже, вперше розвиток порівняльного правознавства було поділено на два періоди - донауковий та науковий, визначено основні компаративістські школи.

Перше відоме дослідження, присвячене власне історії розвитку порівняльного правознавства, було здійснене англійським ученим Ф. Поллоком. Його результатом стала доповідь на Міжнародному конгресі порівняльного права в Парижі у 1900 р. та стаття «Історія порівняльного правознавства» (1903). На думку Ф. Поллока, наукові засади порівняльного методу були закладені ще в Давній Греції Арістотелем. Проте після нього цей метод не розвивався аж до XVII ст. Його відродження вчений пов'язує з працями В. Фулбека, Г. фон Лейбніца, Ш.-Л. Монтеск'є та ін. Проте, на його думку, в цей час порівняльне правознавство ще не сформувалося - через методологічну слабкість та поодинокість порівняльних досліджень, пов'язану з пануванням природно-правового напряму юридичної думки. Кресін О. В. Проблема періодизації розвитку порівняльного правознавства // Порівняльне правознавство: сучасний стан і перспективи розвитку: зб. ст. / за ред. Ю. С. Шемшученка, Л. В. Губерського, І. С. Гриценка, М. Б. Бучка; упор. О. В. Кресін. - К., 2009. - ст. 35-38.

Український вчений Ф. Тарановський коротко розглянув еволюцію порівняльного правознавства у своєму «Підручнику енциклопедії права» (1917). Зокрема, він зазначає, що «порівняльний прийом» дослідження права був відомий ще Античності. На відміну від інших учених, Ф. Тарановський вважав, що ані в Середні віки, ані в ранньому Новому часі розвиток порівняльно-правових досліджень не припинявся, незважаючи на домінування природно-правової школи. Він навіть виділяє в межах останньої «емпіричний напрям», у межах якого інтенсивніше розвивалися порівняльно-правові дослідження.

Одним із найвідоміших та найбільш детальних досліджень розвитку порівняльного правознавства є стаття В. Хуга «Історія порівняльного права», опублікована в 1932 р. У ній здійснено огляд окремих порівняльно-правових досліджень із часів Античності, а також характеризуються окремі періоди розвитку юридичної думки та вплив домінуючих парадигм юридичного мислення на розвиток компаративістики. В. Хуг зазначає, що у Стародавньому світі порівняльно-правові дослідження були скоріше винятком, а в Середні віки, на відміну від сучасності, порівняння здійснювалося між наднаціональними (канонічне та римське право) та партикулярними (звичаєве право та ін.) правовими системами і розвивалося «внутрішнє порівняльне право». Так само винятком, за панування ідеї природного права в ранньому Новому часі, автор вважає здійснення порівняльно-правових досліджень Г. Гроцієм, Ш.-Л. Монтеск'є та іншими вченими. Загалом В. Хуг поділяє розвиток порівняльного правознавства на два періоди: 1) «ембріональний» - до середини ХІХ ст.; 2) сучасний - із середини ХІХ ст., коли воно «виникло як окрема галузь юридичної науки».

Чи не найдетальніший нарис з історії порівняльного правознавства вміщений у першому томі «Порівняльного права» німецького вченого Л.-Ж. Константинеско (1971). На його думку, домінуюча в європейській правовій думці до кінця XVIII ст. школа природного права виключала існування порівняльного правознавства, Передумови його виникнення автор бачить у поступовому формуванні, з одного боку, національних правових систем, а з другого - певного праворозуміння. На початку ХІХ ст. «порівняльний метод виходить за рамки випадкових зусиль окремих людей». З цього часу автор виділяє у розвитку порівняльного правознавства три періоди: 1800-1850, 1850-1900, 1900 -1950 рр. Критеріями такої періодизації для Л.-Ж. Константинеско є, «з одного боку, засоби і форми, за допомогою яких порівняльне право утверджувалося, а з іншого - саме розуміння його сутності, концепції, які виражали це розуміння».

Однією з перших праць у СРСР, присвячених історії розвитку порівняльного правознавства, стала стаття А. Тіллє та М. Файзієва, опублікована в 1974 р. Наукове порівняльне правознавство, на думку авторів, виникло у ХІХ ст. під впливом потреб економіки, насамперед розвитку міжнародної торгівлі. В його розвитку вони виділяють три періоди: 1) до 1917 р.; 2) з 1917 р. до кінця 1940-х років; 3) сучасний етап.

Українська вчена О. Скакун виділяла три етапи розвитку порівняльного правознавства: 1) формування як юридичної науки - накопичення знань про порівняльно-правовий метод та правові системи світу; 2) становлення як самостійної галузі юридичних знань з власними предметом, методом, понятійним апаратом; 3) оформлення у цілісну систему - теорію правових систем. Скакун О. Ф. Общее сравнительное правоведение: Основные типы (семьи) правовых систем мира: Учеб. для студ. вузов. - К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2008. - ст. 45-48.

Український вчений Х. Бехруз у своєму підручнику «Порівняльне правознавство» (2008) розвинув і вдосконалив періодизацію, запропоновану А. Саїдовим. Він зазначає, що порівняльне правознавство пройшло чотири етапи еволюції. Першим був етап формування ідей порівняльного правознавства у 1800-1900 рр. Другим у періодизації Х. Бехруза є етап формування порівняльного правознавства та його становлення як визнаного наукового напряму, який розпочався з конгресу 1900 р. і тривав до 1945 р. Третій етап пов'язаний з інтенсифікацією розвитку порівняльного правознавства після Другої світової війни і тривав до 80-х років ХХ ст. Четвертий, сучасний етап розвитку порівняльного правознавства, на думку вченого, пов'язаний з важливими геополітичними змінами - глобалізацією, розпадом СРСР та зміною характеру розвитку правових систем пострадянських країн, пов'язаною із цим зміною принципів міжнародного порядку, посиленням європейської інтеграції. Бехруз X.Порівняльне правознавство: Підручник. -- Одеса: Фенікс, 2009. - ст. 71-73.

Отже, еволюція порівняльного правознавства почала вивчатися вже принаймні 140 років тому, а на спеціалізований предмет дослідження перетворилася вже понад століття. Проте це не виключний перелік всіх дослідження з цієї тематики, є дуже багато інших, але всі вони схожі за своїм змістом, якщо і є якісь відмінності, то незначні. Доречним був би вираз про те, що скільки вчених, скільки й думок. Одні науковці приділяють увагу розвитку порівняльно-правових досліджень від Античності до Просвітництва включно, інші ні, однак всі вони тією чи іншою мірою погоджувалися в тому, що в XIX столітті відбулися кардинальні якісні зміни, від яких ведеться відлік сучасного порівняльного правознавства. На нашу думку, необхідно висвітлити усі вищезгадані періоди без виключення для того, щоб зрозуміти всі особливості сучасної юридичної компаративістики.

Розділ 2. Історичні етапи становлення порівняльного правознавства

2.1 Зародження та розвиток ідей порівняльного правознавства в античний період та середні віки

Порівняльне правознавство має вельми тривалу і суперечливу історію, що бере початок ще в стародавньому світі. Зважаючи на відсутність достовірних документальних джерел та відповідних наукових робіт неможливо поки точно установити, де саме і коли вперше виникли ідеї порівняльного правознавства, в яких країнах і регіонах вперше з'явилася необхідність і потреба в порівняльному дослідженні.

Найбільш наочно ідеї порівняльного правознавства проявлялися в країнах, прилеглих до узбережжя Середземного моря. Серед них особливо виділяються держави Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. На думку західних дослідників, саме тут вперше з'явилися не тільки порівняльно-правові ідеї, а й перший практичний досвід проведення порівняльних досліджень в галузі держави і права . Цей досвід почався, мабуть, з того, як пише В. Хуг, що представники одних народів і держав ретельно вивчали норми, які здалися їм більш досконалими, ніж свої власні, правові норми, принципи та інститути, що функціонували в межах кордонів інших держав, з метою їх повного або часткового прийняття, пристосування і використання.

До таких належать в першу чергу широко відомі Закони XII таблиць. Це найважливіше джерело римського права, приблизно 451- 450 рр. до н. е., які увібрали в себе норми та уривки з творів як римських, так і грецьких авторів. На думку деяких західних дослідників, в Законах XII таблиць виявився найяскравіший прояв того величезного впливу, який чинився грецьким правом на римське. Приклади такого впливу зустрічаються в Законах XII таблиць буквально в кожній їх складовій частині - таблиці (главі). Але особливо чітко це простежується в таблиці I, яка установлює подібний з грецькими судовими процедурами, точніше, їх принципами, порядок «судомовства», а також в таблиці VII, яка з посиланням на зміст законів Солона в Афінах, закріплює порядок і принципи розмежування меж земельних ділянок між сусідами. У розглянутий період вплив ідей порівняльного правознавства позначався не тільки на взаємозв'язку і взаємодії правових систем Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, але і на взаєминах правових систем самих грецьких міст-полісів. Марченко М.Н. Курс сравнительного правоведения. - М.: ООО «Городец-издат», 2002. - ст. 88-92.

Важливим свідченням зародження і розвитку порівняльно-правових ідей у Стародавній Греції і Стародавньому Римі поряд з названими проявами слід розглядати також наукові праці античних філософів, юристів, істориків, при написанні яких використовувався порівняльно-правовий метод або ж порівняльно-правові ідеї, принципи, нарешті, сам порівняльно-правовий матеріал. Найбільш ранні порівняльно-правові дослідження, як зауважують з цього приводу К. Цвайгерт і X. Кьотц, були виявлені в Стародавній Греції. Вони були пов'язані з особливим інтересом давньогрецьких мислителів до форм політико-правового устрою античної державності. У своїх знаменитих «Законах» Платон порівнює закони різних грецьких полісів і на підставі цього порівняння пропонує конструкцію ідеальної держави, в якій діють найбільш досконалі, з його точки зору, для такої держави закони з числа всіх розглянутих. На основі величезного порівняльно-правового матеріалу написана відома робота Арістотеля «Політика». У ній, за свідченням дослідників, використаний порівняльно-правовий аналіз конституційного законодавства 153 давньогрецьких міст-держав.

Крім Платона і Арістотеля порівняльно-правовий метод використовувався також іншими авторами. Серед них - давньогрецький філософ і натураліст Теофраст. В своїй праці «Про Закони» він виявляє загальні принципи, що лежать в основі правопорядків різних грецьких полісів, і протиставляє їм норми, які відхиляються від них, згрупувавши їх в особливий розділ. Саидов А. Х. Сравнительное правоведение (основные правовые системы современности): Учебник / Под ред. В.А. Туманова. - М.: Юристъ, 2003. - ст. 65-67.

Отже, коротко розглянувши період Античності на прикладі Стародавньої Греції та Риму, ми спостерігаємо зародки порівняльних досліджень в працях тогочасних філософів та науковців, які самі цього не усвідомлюючи використовували порівняльно-правовий метод. Хоча ті роботи були направлені на досягнення зовсім іншої мети, порівняльні дослідження в них були досить незначними, але це є доказом того, що античний період варто враховувати при вивченні історії становлення порівняльного правознавства.

З падінням Західної Римської імперії у V столлітті пішла в минуле антична цивілізація, яка представляла собою вище досягнення стародавнього світу, а разом з нею політичні та державно-правові інститути, що панували в той період. На зміну цій епосі прийшли Середні віки, коли західноєвропейське суспільство, за справедливим зауваженням дослідників, надовго було відкинуто назад і змушене було проробити новий виток розвитку від примітивних державних утворень до великих конгломеративних «варварських» королівств, а в кінцевому рахунку - до централізованих національних держав.

Однією з найважливіших особливостей розвитку порівняльно-правових ідей, явищ, інститутів і установ у вказаний період є те, що вони формувалися і розвивалися не тільки на своїй власній, породженої на цьому відрізку часу основі, але і на основі рецепції, або, іншими словами, пристосування, адаптації римського права до нових історичних умов, до нового державно-правового середовища. Необхідно відзначити, що проникнення римського права в національні правові системи і відповідно його вплив на процес розвинення порівняльно-правових ідей в різних країнах Європейського континенту відбувалися далеко не завжди безболісно і рівномірно. Голяк Л. В. Порівняльне правознавство: курс лекцій / Л. В Голяк, А. С. Мацко, О. В. Тюріна. - К.: МАУП, 2004. - ст. 25-27.

Справжнє відродження римського права в багатьох країнах Західної Європи, його активне використання починається з середини XI - початку XII століття. Відповідно з цього часу помітно посилюється його вплив і на порівняльно-правовий процес. Католицька церква розглядала рецепцію римського права як засіб підтримки канонічного права і обґрунтування домагань римських пап на світове панування. Що ж до королівської влади, то вона санкціонувала в кінцевому рахунку рецепцію римського права з надією на те, що остання буде служити централізації державної влади, а також підпорядкування її впливу всього суспільного і політичного життя кожної окремої країни.

Історія розвитку ідей порівняльного правознавства в Середні віки і в наступні роки аж ніяк не зводиться тільки до рецепції римського права. Порівняльно-правові ідеї розвивалися одночасно і апробовувалися також на базі самих національних систем права. Хрестоматійними для історії розвитку порівняльного правознавства в цей період в Європі з'явилися роботи англійського дослідника Фортеск'ю - компаративіста XV століття, який вперше провів порівняння низки законів Англії та Франції. У своїх працях «Управління Англією» та «Про похвалу англійським законам» автор робить спробу довести перевагу англійської державно-правової системи над французькою. Певну популярність у свій час отримала книга X. Гермейна «Лікар і студент», в якій приймалася спроба порівняльного вивчення загального та канонічного права. Роботи В. Фулбеке пов'язані з порівняльним аналізом загального, канонічного та цивільного права. Опубліковані були твори й інших авторів, присвячені порівняльному аналізу різних правових систем.

В епоху Просвітництва зазвичай робилися посилання на роботи вчених Вольфа і Неттельбладта, які, будучи прихильниками пануючої в Європі в той період теорії природного права, займалися також проблемами порівняльного правознавства. Від цих авторів, як вважають сучасні компаративісти, важко було очікувати повної підтримки ідей порівняльного правознавства, так як доктрина природного права не в усьому погоджувалася з теорією порівняльного правознавства. Крім того, необхідно зазначити, що наступне покоління прихильників природного права в особі таких його знаменитих прихильників, як Монтеск'є, Гроцій і багато інших, прагнули всіляко використовувати порівняльно-правовий метод для того, щоб обґрунтувати доктрину природного права і його окремі положення. Монтеск'є, наприклад, пізнаючи природу законів, які є, на його думку, не чим іншим, як відносинами, котрі витікають з природи речей, провів величезну роботу з порівняльного аналізу не лише законодавства, а й географічних та кліматичних умов життя різних народів і країн. Висновок, до якого дійшов автор на основі використання порівняльного методу, полягав у тому, що «закони дуже тісно пов'язані з тими способами, якими різні народи добувають собі засоби до життя». Дмитрієв А.І., Шепель А.О. Порівняльне правознавство: Навчальний посібник / Відп. редактор В.Н. Денисов - К., 2003. - ст. 42-43.

Загалом можна зробити висновок про те, що за часів домінування римського права порівняльно-правових досліджень спостерігаємо дуже мало. Мають місце лише окремі посилання на деякі норми інших народів, але й ті - лише з метою продемонструвати їхню недосконалість, або ж навпаки. У період середньовіччя, коли авторитетом у вчених-юристів користувалося лише канонічне і рецепція римського права, також не було передумов для розповсюдження порівняльно-правових ідей. Звичайно не можна говорити про виділення компаративістики як окремої науки в ті часи, але все ж таки деякі вчені говорили про широке практичне використання порівняльно-правового методу, не відносячи його до якоїсь конкретної юридичної науки.

2.2 Еволюція ідей порівняльного правознавства в XIX столітті

Виникнення порівняльного правознавства невіддільне від усього комплексу змін, які відбулися у світі, зокрема в політичній, соціальній, економічній і культурній сферах життя суспільства впродовж усього XIX ст. Для формування порівняльного правознавства необхідне було досягнення національними правовими системами певного рівня розвитку, здатного вирішити практичні питання на основі законодавчого масиву, що склався. Дійсно, перші кроки на шляху формування порівняльного правознавства мали явно практичну спрямованість. Спочатку ідеї порівняльного правознавства зародилися в порівняльно-історичній площині, розвивалися в історичних дослідженнях і сприймалися як загальна історія права. Поясненням цього служить та обставина, що в цей період були сильні позиції історичної школи, яка розглядала еволюцію різних правових систем шляхом їх зіставлення, і стверджувалося, що правовий розвиток народів іде різними, не схожими один на одного шляхами. Це була мета, швидше протиставлення, ніж порівняння: треби було донести, що правовий розвиток, породжений французькою революцією, зовсім не обов'язковий для інших країн.

У 1831 р. на юридичному факультеті Паризького університету було утворено першу кафедру порівняльного профілю, яка називалася кафедрою загальної історії, філософії і порівняльного законодавства. Розвитку порівняльного правознавства сприяли й інші науки, які до цього часу дедалі наполегливіше звертаються до порівняльного аналізу. Вирішальний вплив на становлення порівняльного правознавства справила сама історична дійсність, тобто інтернаціоналізація економіки, розвиток міжнародних відносин, торгових зв'язків. Харитонова О.І., Харитонов Є.О. Порівняльне право Європи. Основи порівняльного правознавства: Європейські традиції. Видання друге, доповнене. - Х.: «Одіссей». - 2006 р. - ст. 125-127.

Як зазначає М. Н. Марченко, становлення і розвиток порівняльного правознавства в Німеччині було пов'язано з іменами учених, діяльність яких розвивалася одночасно в трьох напрямах: 1) наукова діяльність на широкій порівняльній основі і створення філософсько-історичних концепцій порівняльного права; 2) практична діяльність з підготовки проектів нових законодавчих реформ; 3) діяльність, яка була спрямована на інформування юристів про стан права і реформи за кордоном. Серед найяскравіших представників історичної школи права можемо виділити А. Фейєрбаха (1775-1833), який першим здійснив порівняння сучасних йому правових систем із метою вдосконалення законодавчої політики. Він займався порівнянням як у практичному, так і в теоретичному плані, і навіть намагався створити науку порівняльного права, яку трактував як загальну історію права. Науковець приділяв велику увагу вивченню на порівняльній основі іноземних правових систем, зокрема ісламського кримінального права, давнього руського права, права азіатських народів. Представник гейдельбергської школи права був Е. Ганс (1798-1839), його вчителями були Тібо і Гегель. Він одним із перших звернувся до вивчення історії права всіх народів, з тим, щоб отримані в результаті порівняння дані потім звести воєдино. Основна праця Е. Ганса - чотиритомне дослідження «Спадкове право у всесвітньо-історичному розвитку», - є, мабуть, першим і дуже важливим внеском у порівняльну загальну історію права. Деякі вчені вважають, що поява цієї книги і є днем народження сучасного порівняльного права, хоча, на жаль, в юридичній науці свого часу вона не отримала ніякого відгуку. Тарановский Ф. В. Сравнительное правоведение в конце XIX века // Порівняльне правознавство: Антологія української компаративістики XIX-XX століть / за ред. О. В. Кресіна; упор.: О. В. Кресін (кер. кол.), К. О. Черниченко, О. В. Ткаченко - К., 2008. - ст. 115-116.

Ідеї порівняльного правознавства, окрім Німеччини, формувалися також в інших країнах, зокрема у Франції. Якщо в першій половині XIX ст. центром формування ідей порівняльного правознавства була Німеччина, то в другій половині XIX ст. він перемістився до Франції. Разом із географічною зміною центру формування і розвитку ідей порівняльного правознавства змінюється і його спрямованість - з історичної на практико-прикладну, з метою вдосконалення національного законодавства. Порівняльне правознавство виступало у вигляді порівняльного законодавства, тобто вивчалися зарубіжні закони і кодекси. У 1834 р. у Франції почав видаватися «Журнал зарубіжного законодавства».

Особливо необхідно виділити французьке Товариство порівняльного законодавства, створене в 1869 р. в Парижі, основний принцип діяльності якого полягав у тому, що порівняльні дослідження повинні не тільки зіставляти і протиставляти різні правові інститути, але і створити філософію права, що дозволяє обґрунтувати принципи національного законодавства. Порівняльне правознавство у Франції було і залишається одним із напрямів правових досліджень, що активно розробляються. Константинеско Л.-Ж. Развитие сравнительного правоведения // Очерки сравнительного права: Сб. / Отв. ред. В.А. Туманов. -- М.: Прогресс, 1981. -- ст. 45-46.

Дмитрієв А. І. відзначав, що значний розвиток ідеї порівняльного правознавства отримано в Японії в другій половині XIX ст. в епоху Мейндзі. У результаті правових реформ відбувалося не тільки вивчення іноземного права, але і безпосереднє його запозичення, унаслідок чого японське право вестернізувалось. Для цього інтенсивно вивчалося французьке і німецьке право, перекладалися закони і кодекси цих країн, запрошувалися європейські професори для розроблення японських кодексів і законів відповідно до західної моделі.

В Італії, Іспанії, Бразилії здійснювалися спроби поставити питання про порівняльне правознавство дещо інакше, ніж у країнах, про які йшлося вище. Об'єктом дослідження виступило тут саме порівняльне правознавство, воно пов'язувалося з вивченням зарубіжного права. Мова йшла про те, щоб визначити галузь застосування, цілі, зміст порівняння в праві і тим самим створити систематизоване вчення про порівняльне правознавство. Серед правознавців, що ставили саме таке завдання, необхідно назвати перш за все Е. Амарі (1810-1870), який спробував визначити суть і зміст «науки порівняльного законодавства», її практичні й теоретичні цілі та її місце в системі юридичних знань.

Ідеї порівняльного правознавства мали своїх прихильників і там, де поширювалося не романо-германське право, а загальне право. У 1869 р. в Оксфорді було створено кафедру історії права і порівняльного права. У 1894 р. в Лондонському університеті з'явилася ще одна подібна кафедра. У 1895 р. в Англії було створено Товариство порівняльного законодавства, основним напрямом якого було вивчення можливостей систематизації статутного права, що діяло в Англії і США. У тому ж році вийшов в світ, «Журнал Товариства порівняльного права», метою якого було інформування англійських читачів і колоніальних властей про юридичні події в усій імперії. У формуванні ідей порівняльного правознавства в Англії XIX ст. особлива заслуга належить Г. Мену, який вважав, що «головною функцією порівняльної юриспруденції є розвиток законодавства і практичне вдосконалення права». 17. Саидов А.Х. Сравнительное правоведение (основные правовые системы современности): Учебник / Под ред. В.А. Туманова. -- М.: Юристъ, 2000. -- ст. 69-70.

Необхідно відзначити, що ідеї порівняльного правознавства привертали до себе увагу і російських учених-правознавців. У працях вчених і письменників Російської імперії XIX ст. ми знаходимо багато прикладів вмілого застосування методів порівняльно-правового аналізу. Однією з цікавих спроб такого роду є книга Н. Я. Данилевського «Росія і Європа», опублікована в 1871 р. У ній міститься глибокий аналіз рис загального і особливого в російській державі і європейських державах, причому зіставлення дається на широкому історико-культурному і етнографічному фоні. Багато уваги російські вчені-юристи приділяли порівняльному аналізу галузей та інститутів права.

Отже, розглянутий нами період у формуванні порівняльного правознавства характеризується тим, що в цей час у багатьох країнах уперше в їхній історії виникають різні товариства порівняльного законодавства, організовуються кафедри й інститути порівняльного права, видаються компаративістські журнали. Вони ставили перед собою завдання збору матеріалів, підготовки перекладів і проведення інших заходів, покликаних у практичних цілях забезпечити краще знання іноземного права. При цьому найбільша увага приділялася цивільному праву. Таким чином, саме в XIX ст. в історії порівняльного правознавства формувалися його основні ідеї, що стали фундаментом для його подальшого розвитку як наукового напряму.

2.3 Розвиток порівняльного правознавства в XX столітті

Як би підводячи підсумки попереднього розвитку і намічаючи подальші перспективи порівняльного правознавства, в 1900 р. в Парижі відбувся I Міжнародний конгрес порівняльного права. Така подія в історії порівняльного права набула особливого значення, по-перше, тому що саме на цьому конгресі було поставлено багато фундаментальних проблем даної галузі знань, і по-друге, конгрес дозволив висловити бачення різних правових понять, що розкривають природу порівняльного правознавства, на основі яких було сформульовано основні його конструкції, цілі, завдання, предмет, методи і сфери практичного застосування. У конгресі взяли участь провідні компаративісти світу.

Класична суперечка: «Що таке порівняльне правознавство?» - стала однією із центральних питань. Конгрес активно підтримав точку зору, згідно з якою порівняльне правознавство є самостійною галуззю юридичної науки. Ця теза підтримується головним чином французькою школою порівняльного права, представленої такими іменами, як Р. Салейль, Е. Ламбер і А. Леві-Ульман. На противагу французькій школі німецька і англійська доктрини стверджували, що порівняльне правознавство не наука, а лише метод, застосовуваний до всіх галузей юридичної науки.

Конгрес мав великий резонанс в юридичному світі. Він викликав широкий обмін думками про предмет, функції і цілі порівняльного права. Опубліковані матеріали конгресу, і особливо перший том, являються джерелом цінної і великої інформації. Ідеї, висловлені на конгресі, досі або відтворюються в модернізованих поєднаннях в сучасних концепціях, або використовуються як відправні точки для подальших наукових пошуків і модифікацій. Порівняльне правознавство: підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / С.П. Погребняк, Д.В. Лук'янов, І.О. Биля-Сабадаш та ін.; за заг. ред. О.В. Петришина. - Х.: Право, 2011. - ст. 46-47.

Наслідком популяризації ідей порівняльного правознавства стало створення в різних регіонах численних інститутів і центрів порівняльного правознавства, спочатку в Європі (Мюнхен, 1916; 1920; Париж, 1932 і ін.), а потім у Латинській Америці (Кордова, 1925; Мехіко, 1940 і ін.). У 1924 р. в Гаазі було засновано Міжнародну академію порівняльного права (МАПП), основна функція якої полягала у вивченні права на порівняльній основі в історичній перспективі і вдосконаленні законодавства різних країн. У 1928 р. в Римі під егідою Ліги Націй було створено Міжнародний інститут приватного права, діяльність якого відзначалася особливою активністю.

Вчені Англії і США також здійснювали спроби популяризації ідей порівняльного правознавства у своїх країнах. Зокрема, англійський учений X. Гаттерідж і американський учений Р. Паунд зробили багато в цьому напрямі. Значний внесок у розвиток ідей порівняльного правознавства зробив Кембриджський інститут (яким керував X. Гаттерідж). Інститути порівняльного права було створено також при Гарвардському, Єльському, Колумбійському, Чикагському університетах. У юридичних журналах цих університетів почали з'являтися статті, присвячені зарубіжному і порівняльному праву, але рівень досліджень був невисоким. Савчин М. В. Порівняльне правознавство. Загальна частина: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - ст. 25-26.

Розвиток порівняльного правознавства в період між двома світовими війнами характеризується рядом своєрідних тенденцій. Одна з них - особлива популярність ідеї вироблення «світового права» як особливого завдання компаративістики . Йшлося вже не тільки про те, щоб виявити єдність права, прихованого під національними формами, а й практично виробити єдине право, яке було б запорукою світового співробітництва. Зусилля прихильників створення «світового права XX століття» підтримувалися і великими міжнародними організаціями згаданими нами вище. Слід згадати і франко-італійський проект «Зобов'язального права» 1929 р., який був результатом співпраці провідних юристів двох країн, які прагнули зблизити ці дві правові системи.

Таким чином, І Міжнародний конгрес порівняльного права 1900 р. став початковим моментом у формуванні порівняльного правознавства як наукового напряму, що зумовив подальший його розвиток по сьогодні. Становлення цієї наукової дисципліни впродовж першої половини XX ст. багато в чому відбувалося під знаком цієї події.

Новий етап у розвитку порівняльного правознавства настав після Другої світової війни. Поява систем соціалістичного права та правових систем країн, що розвиваються потребувало перегляду усталених концепцій юридичної компаративістики. У другій половині XX ст. наука порівняльного правознавства вже не могла спиратися виключно на правові системи західних країн, вона оперувала правовим матеріалом як однотипних, так і різнотипних правових систем. Юридична компаративістика певною мірою переступила межі західноцентризму.

Післявоєнна активізація порівняльно-правових досліджень виразилася в тому, що істотно зросло число монографій, підручників з порівняльного права, збірників національних доповідей до конгресів, статей тощо. З монографій найбільшого поширення у Франції отримали книги Р. Давида і М. Анселя, Р. Шлезінгера, Дж. Меррімена (США), К. Цвайгерта і X. Кьотца (ФРН), Р. Сакко та ін. Вельми багату поживу для роздумів містять матеріали національних збірок, котрі готувалися і видавалися до конгресів Міжнародної академії порівняльного права (МАПП). У п'ятнадцяти проведених конгресах МАПП компаративістами світу було представлено більше 600 генеральних доповідей та співдоповідей і підготовлено близько 100 збірників національних доповідей. Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. - М.: Издательство НОРМА, 1996. - ст. 48-49.

Х. Бехруз зазначає, що у другій половині XX ст. в центрі уваги юристів-компаративістів світу знаходилося три комплекси проблем. Перший - загальнотеоретичні питання порівняльного права: предмет, цілі, функції, основні аспекти. Другий - порівняльне дослідження основних правових систем сучасності. Третій комплекс проблем пов'язаний з порівняльно-правовими дослідженнями в рамках галузевих юридичних наук.

Післявоєнна активізація порівняльного правознавства значною мірою пов'язана з появою «критичної теорії компаративізму», яка ставила перед собою завдання покласти край багаторічної дискусії про те, що ж таке порівняльне право. Критична теорія порівняльного права представлена роботами X. Гаттеріджа, Р. Гревсона і А. Хемсона в Англії, Р. Давида у Франції, Т. Аскареллі в Італії. Прихильники цієї теорії розглядали порівняльне правознавство виключно як метод, який застосовується в усіх галузях юридичної науки.

Особливість розвитку післявоєнного порівняльного правознавства полягає в співіснуванні традиційних ідей з більш новими теоретичними конструкціями, говорить в своїй роботі Ю. А. Тихомиров. Поряд з традиційним нормативним (юридико-догматичним) напрямом з'являється юридико-соціологічний напрям. В цілому сучасне порівняльне правознавство являє собою досить складне переплетення юридико-догматичних і соціологічних підходів. Якщо раніше порівняльне право розвивалося переважно в сфері цивільного права (такий шлях закономірний, оскільки саме тут порівняльно-правові дослідження найбільше пов'язані з практичними потребами), то нині дослідників цікавить і публічне право. Конституційне право стало рівноправним об'єктом порівняльного правознавства.

Одним із осередків розвитку науки порівняльного правознавства розглядуваного періоду є Міжнародний факультет порівняльного права створеного в 1960 році. Основне його завдання - сприяння розвитку порівняльного правознавства за допомогою його викладання, здійснення наукових досліджень і видання наукових праць. Він найстаріший спеціалізований міжнародний навчальний заклад, де систематично читається повний цикл лекцій про правові системи сучасності. Осакве К. Сравнительное правоведение в схемах: Общая и Особенная части: Учеб.-практ. пособие. -- 2-е изд., перераб. и доп.--М.: Дело, 2002. -- ст. 65-68.

Як відзначав Н. М. Марченко, у 80-90-ті роки XX ст. в науці порівняльного правознавства спостерігалася своєрідна криза, пов'язана з розривом поколінь. Наукова кар'єра юристів-компаративістів старшого покоління наближалася до кінця, а молоді компаративісти себе ще ні в чому не проявили. У роботах молодого покоління були відсутні будь-які принципово нові ідеї та концепції. Виявилося і дещо розмитим саме поняття порівняльного правознавства. У деяких журналах, що мають опорне значення для даного напрямку, поряд зі статтями порівняльно-правового плану можна зустріти і роботи, ніяк не пов'язані із завданнями компаративістики в її точному розумінні.

Таким чином, порівняльне правознавство до останньої чверті XX ст. стало широкою, розгалуженою, далеко не єдиною областю правових досліджень, що ведуться в самих різних частинах нашої планети. Сучасне порівняльне правознавство - одне із значних і найбільш складних явищ правової думки світу.

Розділ 3. Особливості розвитку порівняльного правознавства в Україні

3.1 Розвиток ідей порівняльного правознавства в дореволюційній Україні

Історія науки порівняльного правознавства Російської імперії, а заодно і України, нерозривно пов'язана з розвитком її національних, політичних та правових інститутів, станом економіки країни, характером внутрішньої та зовнішньої політики, направленості міжнародних відносин. Порівняльно-правові дослідження в Україні другої половини XIX - початку XX ст. було представлено галереєю таких вчених, як М. Ф. Владимирський-Буданов, І. І. Дитятин, А. Ф. Кістяковський, М. М. Ковалевський, Ф. І. Леонтович, Н. А. Максимейко, Н.К. Ренненкампф, А. Н. Стоянов, Ф. В. Тарановський, С. М. Орнатський, М. Д. Іванишев та інші.

На теренах Російської імперії були практично відсутні навички та традиції порівняльно-правових досліджень, тому українські вчені-правознавці досить широко використовували західні концепції. Спочатку розглядуваний нами період розвитку української компаративістики розвивався в руслі слов'янознавства. Вчені, які займалися на цьому терені, вивчали російське право шляхом порівняння його з правом інших слов'янських народів. На базі цих досліджень сформувалася слов'янська школа права, послідовники якої активно пропагували порівняльний метод при вивченні історії права.

Вперше серед українських вчених почав приділяти порівняльному правознавству серйозну увагу професор Максимейко, який у кінці XIX - на початку XX ст. викладав у Харківському університеті історію слов'янських законодавств. Значимість порівняльного правознавства він вбачав у тому, що воно: тлумачить пам'ятки національного права; виявляє загальні й особливі характеристики правових явищ; викриває справжні причини правових явищ місцевої історії.

Найбільш видатним представником університетської правової науки на рубежі ХIХ-ХХ ст. і великим пропагандистом порівняльного правознавства в Російській імперії був юрист-енциклопедист М. М. Ковалевський (1851- 1916 рр.). Ковалевський розрізняв два підходи. Для першого характерно порівняння тих чи інших законодавств на тій підставі, що порівнювані народи походять з одного спільного етнічного стовбура, а це породжує подібні переконання та інститути. Інший підхід, прихильником якого був і сам вчений, передбачав, що навіть у разі відсутності спільності в походженні, проте народи все ж досягають однакових ступенів суспільного розвитку. Роботи Ковалевського були побудовані з використанням історико-порівняльного методу, в основному присвячені общинному землеволодінню, звичаєвому праву, а також дослідженням в області історії права та політичних ідей.

Інший представник школи слов'янського права - Ф. І. Леонтович, не відкидаючи важливих результатів, здобутих цією школою, критикував своїх колег за заперечення важливості вивчення історії російського і слов'янського права паралельно з правом інших народів не слов'янського кореня.

Ще одним спеціалістом в області історії слов'янського права був В. В. Богишич. Він обґрунтовував необхідність виділення слов'янського права, як особливого об'єкта історичного дослідження близькістю історичних коренів, культури та інших схожих особливостей, властивих всім слов'янським народам. Основним методологічним інструментом історії слов'янського права вчений вважав порівняння правових інститутів. З його точки зору, головну увагу треба звертати при цьому не на зовнішню схожість, а на внутрішню природу. Він підкреслював, що правові інститути слов'янських народів слід порівнювати з інститутами всіх споріднених і сусідніх народів, не звертаючи уваги на рівень їх розвитку.

Паралельно із порівняльно-слов'янською школою розвивалися і інші напрямки, представники яких розглядали тогочасне право в співставленні його з рецепцією римського права. Крім того, певну частину порівняльно-правових досліджень займало порівняння національного законодавства з діючим законодавством західноєвропейських країн. В працях українських компаративістів, таких як А. Н. Стоянова, Ф. В. Тарановського, М. М. Ковалевського можна також прослідкувати роботи в галузі загальної історії права як порівняльної історії права. Дамирли М. А. Сравнительно-правовая наука в Украине: теоретико-методологические традиции (XIX- начало XX вв.): Научно-учебное издание. - Одессе: Фенікс, 2007. - ст. 25-27.

Загалом можна сказати, що становлення та розвиток порівняльного правознавства в Україні в досліджуваний період відбувалося в умовах домінування історичного напрямку, та й саме порівняльне правознавство сприймалося як історичне порівняльне правознавство, акцент був зроблений на історичний зріз порівняльного вивчення правових систем. Також варто відмітити той факт, що в наукових порівняльно-правових дослідженнях цього періоду відсутні розробки в області власне порівняльно-правової теорії.

3.2 Становлення порівняльного правознавства в радянський період

У розвитку порівняльного правознавства в УРСР можна виділити два етапи. Перший етап починається з 20-х років, коли порівняльно-правовий метод використовувався насамперед для висвітлення особливостей нового, радянсько- соціалістичного права, як вищого і останнього типу права, відмінного від буржуазного права не тільки за змістом, але й за формою. Радянська правова система створювалася на теоретичній основі марксистсько-ленінського вчення, при цьому не раз відзначалася важлива роль порівняльного методу у вивченні суспільних явищ, зокрема в дослідженні питань держави і права.

Марксизм вимагав при порівнянні розглядати право не саме по собі, а обов'язково у зв'язку з іншими явищами суспільного життя, застосовувати діалектичну логіку при виборі об'єктів порівняння та оцінці порівнянності певних об'єктів тощо. Водночас внаслідок крайньої ідеологізації та догматизму марксистські порівняльно-правові дослідження характеризували оціночні судження, абсолютизація ідеї прогресу, телеологічність, гіпертрофований соціологізм.

У 1920-х роках негативне ставлення керівництва СРСР до зарубіжного права призвело до виключення відповідних курсів з програм юридичних вузів; лише у 1936 р. було введено курс загальної історії держави і права для студентів-юристів. Проблематика правових досліджень ВУАН наприкінці 1920-х на початку 1930-х років була звужена до вивчення лише радянського права; дослідження зарубіжного права, історії права, юридичної методології фактично припинено. Вчені, які у своїх працях намагалися проводити порівняння із зарубіжними країнами, викликали підозри щодо благонадійності.

У1934 році академічні юридичні дослідження у Радянській Україні були фактично зупинені з ліквідацією останньої юридичної науково-дослідної установи - Кабінету радянського будівництва і права. Порівняльно-правові дослідження розвивали українські вчені-юристи, які в різний час опинилися в еміграції. Серед них слід назвати Ф. В. Тарановського, Л. М. Ребета, В. І. Синайського.

В.І. Синайський у своїй праці «Техніка юридичної методології у зв'язку із загальним вченням Про методологію» виділяв у методології юридичної науки порівняльно-юридичний догматичний та порівняльний історико-юридичний методи. Особливістю порівняльного історико-юридичного методу є те, що він оперує недостатнім матеріалом. Метою застосування цього методу є реконструкція права своєї країни в різні періоди його розвитку. Догматичний порівняльно-юридичний метод, на думку вченого, є засобом «вивчення права шляхом порівняння різних догм переважно однієї й тієї ж епохи». Цей метод передбачає, що один з предметів - право своєї країни - є основним, а інший - додатковим (порівняльним). Основне право співставляється з додатковим. . Кресін О. В. Історична школа права і розвиток порівняльного правознавства в Україні // Правова держава. Випуск 17. - К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2006. - ст. 155-157.

На основі викладеного можемо говорити, що протягом тривалого часу в радянських порівняльно-правових дослідженнях домінувало контрастне порівняння та протиставлення нового соціалістичного права «старому» буржуазному.Часто порівняння було суто формальним і підпорядковувалося наперед визначеній не науковій, а політико- ідеологічній меті. До кінця 1950-х років у Радянському Союзі ставлення до порівняльного правознавства загалом було негативним.

Другий етап розвитку порівняльного правознавства в УРСР розпочався з 60-х років. Досліджуваний період характеризується насамперед розширенням діапазону досліджень, посиленням уваги до власне методологічних проблем, які визначають «обличчя» порівняльного правознавства в сучасному розумінні. Це пов'язано з тим, що до порівняльного вивчення правових систем протилежних суспільно-політичних устроїв додавалося і порівняння правових систем соціалістичних держав та країн, що розвиваються.

Радянське порівняльне правознавство охоплювало питання як загальної теорії держави і права, так і галузевих правових наук . Характерними рисами радянського порівняльного правознавства були: марксистсько-ленінська методологічна основа і широка джерелознавча база проводжуваних порівняльно-правових досліджень; гостра політична та ідеологічна спрямованість робіт радянських вчених-юристів; підвищений інтерес до загальнометодологічних питань; поява великих узагальнюючих робіт. 15. Кресін О. В. Передмова // Порівняльне правознавство: Антологія української компаративістики XIX-XX століть / за ред. О. В. Кресіна; упор.: О. В. Кресін (кер. кол.), К. О. Черниченко, О. В. Ткаченко - К., 2008. - ст. 85-86.

В Україні у 1961 році у складі Сектора держави і права АН УРСР на чолі з В. М. Корецьким було утворено науково-галузеву групу з державного права зарубіжних країн, у 1965 році - відділ проблем міжнародно-правової діяльності УРСР і порівняльного державознавства на чолі з В. М. Корецьким. У 1969 році при перетворенні Сектора на Інститут держави і права серед основних напрямів науково-дослідної роботи Інституту Постановою Президії АН УРСР було визначено: розробку правових проблем розвитку світової соціалістичної системи та найактуальніших питань порівняльного державознавства. . Козюбра О. М. Історія розвитку порівняльного правознавства в Україні // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. праць. - 2000. - Вип. 22.: Ч. II. - с. 114-122.

Великий внесок у розвиток порівняльного правознавства і в теоретичне осмислення його ролі в радянській Україні внесли C. Л. Зівс, В. П. Казімірчук, А. А. Тіллє, В. А. Туманов, Г. В. Швеков. Характерно, що саме на другій стадії розвитку порівняльного правознавства в нашій країні були захищені перші дисертації з порівняльно-правової проблематики, написані найбільш змістовні за весь час існування радянської влади наукові праці з даної дисципліни. Серед досліджень українських учених цього часу слід виділити праці В. Н. Денисова «До критики буржуазних концепцій порівняльного правознавства» та П. Ф. Мартиненка «Цілісність світу та порівняльне правознавство».